Реферат Епоха Відродження
Работа добавлена на сайт bukvasha.net: 2015-10-28Поможем написать учебную работу
Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
от 25%
Подписываем
договор
Зміст
Вступ
1. Соціально-економічні передумови культури Відродження
2. Побут Європейських країн в епоху Відродження
Висновки
Список використаної літератури
Вступ
Культура Ренесансу зародилася в другій половині ХIV ст. і продовжувала розвиватися протягом ХV і ХVI ст., поступово охоплюючи одну за іншою всі країни Європи. Виникнення культури Відродження було підготовлено рядом загальноєвропейських і локальних історичних умов.
В XIV-XV ст. зароджувалися ранньокапіталістичні, товарно-грошові відносини. Однієї з перших вступила на цей шлях Італія, чому в чималому ступені сприяли: високий рівень урбанізації, підпорядкування села місту, широкий розмах ремісничого виробництва, фінансової справи, орієнтованих не тільки на внутрішній, але й на зовнішній ринок.
Складання нової культури було підготовлено й суспільною свідомістю, змінами в настроях різних соціальних шарів ранньої буржуазії. Аскетизм церковної моралі в епоху активного торгово-промислового й фінансового підприємництва серйозно розходився з реальною життєвою практикою цих соціальних шарів з їхнім прагненням до мирських благ, накопиченню, тягою багатству. У психології купецтва, ремісничої верхівки чітко проступали риси раціоналізму, ощадливості, сміливості в ділових починаннях, усвідомлення особистих здатностей і широких можливостей. Складалася мораль, що виправдує "чесне збагачення", радості мирського життя, вінцем успіху якої вважалися престиж родини, повага співгромадян, слава в пам'яті нащадків.
Термін "Відродження" (Ренесанс) з'явився в XVI столітті. Розглядаючи епоху Середньовіччя як просту перерва в розвитку культ. Ще Джордано Вазарі - живописець і перший історіограф італійського мистецтва, автор прославлених "Життєписів" найбільш знаменитих живописців, скульпторів і зодчих (1550 р.) писав про "відродження" мистецтва Італії. [1] Це поняття виникло на основі широко розповсюдженої в той час історичної концепції, відповідно до якої Епоха Середньовіччя являла собою період безпросвітного варварства й неуцтва, що пішов за загибеллю блискучої цивілізації класичної ери, історики того часу думали, що мистецтво процвітало в античному світі, уперше відродилося в їхній час до нового життя. Термін "Відродження" означав спочатку не стільки назву всієї епохи, скільки самий момент виникнення нового мистецтва, що застосовувався звичайно до початку XVI століття. Лише пізніше поняття це одержало більше широкий зміст і стало позначати епоху, коли в Італії, а потім й в інших країнах сформувалася й розцвіла опозиційна феодалізму культура. Енгельс охарактеризував Відродження як "найбільший прогресивний переворот із всіх, пережитих до того часу людством".
1. Соціально-економічні передумови культури Відродження
Довгий час панував стереотип різкого протиставлення середньовічної культури Заходу й італійського Відродження. Середні століття - це, мов, панування церковної догми, відсутність яскравого розвитку науки й мистецтва, містика й мракобісся. Відродження, навпаки, відкидає всю цю "ніч" середньовіччя, звертається до світлої античності, до її вільної філософії, до скульптури оголеного людського тіла, до земної, привільної й нічого не зв'язаній волі індивідуального й суспільного розвитку. Однак ця схема вже застаріла, дослідження свідчать про те, що культура Відродження виросла на фундаменті середньовічної культури Заходу, що саме Відродження пов'язане з переходом від аграрної культури до міської культури (не будемо розглядати дискусійне питання про те, чи є культура Відродження чисто європейським феноменом або вона властива й Сходові).
У контексті нашого розгляду досить помітити, що культура Відродження (Ренесансу) у її загальноєвропейській перспективі повинна бути у своїх джерелах співвіднесена з тією перебудовою феодальних суспільно-політичних й ідеологічних структур, яким стояло пристосуватися до вимог розвиненого простого товарного виробництва. Вся міра глибини ламання, що відбувалося в цю епоху, системи суспільних зв'язків у рамках і на ґрунті феодальної системи виробництва дотепер до кінця не з'ясована. Однак цілком достатньо підстав зробити висновок про те, що перед нами нова фаза у висхідному розвитку європейського суспільства. Це - фаза, у якій зрушення в підставах феодального способу виробництва зажадали принципово нових форм регулювання всієї системи влади. Політико-економічна суть визначення епохи Відродження (XIV- XV ст.) складається в її розумінні як фази повного розквіту простого товарного виробництва. Суспільство у зв'язку із цим стало більше динамічним, просунувся вперед суспільний поділ праці, були зроблені перші відчутні кроки в секуляризації суспільної свідомості, плин історії прискорився.
Оскільки це ставиться до фундаментальних соціальних зв'язків, названі зрушення полягали в поступовому руйнуванні васальної системи, заснованої на земельних даруваннях, у перемозі грошової форми доходів класу феодалів, у зміні сюзеренітету - феодально-договірного характеру королівської влади (її принцип - "перший серед рівних") королівською владою, заснованої на принципі публічного суверенітету. Все це привело до того, що під покривом догматизму й авторитаризму схоластики були прокладені шляхи для досвідченого пізнання природи, для розмежування юрисдикції церкви й держави, для формування доктрини станової держави, для рецепції елементів римського права, у яких настільки гостро бідувало товарне виробництво. Іншими словами, антична культурна спадщина придбала в умовах епохи Ренесансу величезний практичний зміст - воно рівною мірою було необхідно для формулювання елементів нового права й нової політики, нової натурфілософії, нової етики й естетики. Цей процес секуляризації багатьох важливих областей знання й мислення як такого привів до появи культури Ренесансу, у центрі якої перебуває гуманізм як прояв особливого інтересу до людських, земних цінностей.
2. Побут Європейських країн в епоху Відродження
В епоху Відродження висококультурне світське життя нерозривно пов'язана із чисто побутовим індивідуалізмом, що був тоді стихійним, нестримним і нічим не обмеженим явищем. Для ренесансної культури характерно трохи її побутових типів: релігійний, куртуазний, неоплатонічний, міський і міщанський побут, астрологія, магія, пригодництво й авантюризм. Насамперед розглянемо коротко релігійний побут, на якому позначився стихійний розгул секуляризованого індивіда. Адже всі недоступні предмети релігійного шанування, що вимагають у середньовічному християнстві абсолютного цнотливого відношення, стають в епоху Відродження чимсь дуже доступним і психологічно надзвичайно близьким. Саме ж зображення піднесених предметів такого роду здобуває натуралістичний і панібратський характер. В одному з добутків тієї епохи Христос звертається до однієї тодішньої черниці з такими словами: "Сідай, моя улюблена, я хочу з тобою поніжитися. Моя обожнена, моя прекрасна, моє золотко, під твоєю мовою мед... твій рот пахне, як троянда, твоє тіло пахне як фіалка... Ти мною заволоділа подібно молодій дамі, що піймала в кімнаті молодого кавалера". Однак не вся релігійна естетика Ренесансу відрізнялася такими виродливими, панібратськими рисами. Минулого й інші типи, що існували й раніше, тому вони не є істотно новими. Можна відзначити, що в цю епоху саме в особі Франциска Ассизского (XIII ст.) колишній релігійний тип досягає якщо не прямого пантеїзму, то у всякому разі споглядально-любовного й розчуленого відношення до природи.
Певним типом Ренесансу є те куртуазне життя, що зв'язане з "середньовічним лицарством". Середньовічні подання про героїчний захист піднесених духовних ідеалів в особі культурного лицарства (XI-XIII ст.) одержали небувалу художню обробку не тільки у вигляді вишуканого поводження лицарів, ний у вигляді витонченої поезії на шляхах зростаючого індивідуалізму. Ця лицарська практика трубадурів, труверів і міннезінгерів уже в предвідродженську епоху деградує до богемного поводження вагантов і ввійшла у відродженську літературу.
Може бути, найбільш яскравим відродженським побутовим типом був то веселе й легковажне, поглиблене й художньо красиво виражений гуртожиток, про яке нам говорять документи Платонівської академії у Флоренції кінця XV ст. Тут ми знаходимо згадування про турніри, бали, карнавали, урочистих в'їздах, святкові бенкети і взагалі про всякий рід принадностях навіть буденного життя - літнього часупроводження, дачної життя, - про обмін квітами, віршами й мадригалами, про невимушеність і добірність як у повсякденному житті, так й у науці, красномовстві й взагалі в мистецтві, про переписку, прогулянки, любовну дружбу, про артистичне володіння італійською, грецьким, латинським й іншою мовами, про обожнювання краси думки й захопленні релігіями всіх часів і всіх народів. Вся справа тут в естетичному милуванні антично-середньовіковими цінностями, у перетворенні свого власного життя в предмет естетичного милування.
Поряд з усім цим побутова практика алхімії, астрології й усякій магії охоплювала все відродженське суспільство знизу доверху й була аж ніяк не результатом неуцтва. Вона - результат усе тієї ж індивідуалістичної спраги опанувати таємничими силами природи, що дається взнаки навіть у Френсіса Бекона, цього знаменитого поборника індуктивних методів у науці. Із цим зв'язаний і той історичний парадокс, що священна інквізиція одержує розквіт в епоху Відродження. Полювання на єретиків і відьом, невтримний терор і колективні психози, жорстокість і моральну незначність, страждання й звичайне скотство є продуктами Ренесансу; вони, як і діяльність священної інквізиції, не протистоять тодішнім великим досягненням духу й думки людини, а пов'язані з ними, є їхньою невід'ємною частиною, виражають автентичні прагнення й потреби людини. Адже Відродження досить багато нескінченними марновірствами, які пронизували рішуче всі шари суспільства, включаючи вчених і філософів, не говорячи вже про політиків і правителів.
Одним із цікавих побутових типів Відродження, безсумнівно, було пригодництво й навіть прямий авантюризм, про що свідчить знаменита поема Лудовико Ариосто "Шалений Орландо" (1532). Те, що ці побутові форми виправдувалися й не вважалися порушенням людської моральності, в історичному змісті було чимсь передовим. Це був усе той же відродженський стихійний індивідуалізм, що тут уже не зв'язував себе з якими-небудь піднесеними платонічними теоріями, але який уже починав давати більшу волю окремим страстям і почуттям людини, щоправда, ще не в їхній остаточній розгнузданості й аморалізмі.
Далі, міський тип відродженської культури, як це видно із французьких фабльо й німецьких шванків і взагалі з відродженської новели, буяє натуралістичними замальовками заповзятливого й пробивного героя висхідних плебейських низів, із глибоким сатиричним змістом. У цих новелах критикуються тодішні суспільні виразки й особливо зловживання й моральна розхитаність духівництва. Атеїзм теж не був відродженською ідеєю, але антицерковність була самою дійсною відродженською ідеєю, що корениться в побуті. Нарешті індивідуалізм, що лежить в основі всієї культури Відродження досягає свого самозаперечення тодішніх міщанських теоріях. Міщанство теж не було культурним типом Відродження, але на шляхах здрібніння глибоко й красиво вираженого ренесансного індивідуалізму, безсумнівно, створювало всі передумови також і для функціонування дрібної людської особистості (поряд, звичайно, з великими особистостями) у наступні століття європейського розвитку.
Відродження прославилося своїми побутовими типами підступництва, віроломства, убивства з-за рогу, неймовірної мстивості й жорстокості, авантюризму й усякого розгулу страстей - це зворотна сторона загальновизнаного відродженського титанізму. Розгул страстей, свавілля й розбещеність досягають у ренесансній Італії неймовірних розмірів. Священнослужителі містять м'ясні крамниці, шинки, ігорні й публічні будинки, так що доводиться неодноразово видавати декрети, що забороняють священикам "заради грошей робитися звідниками повій", але все напрасно. Черниці читають "Декамерон" і віддаються оргіям, а в брудних стоках знаходять дитячі кістяки як наслідку цих оргій. Тодішні письменники порівнюють монастирі те з розбійницькими вертепами, то з непотрібними будинками. Папа Олександр VI і його син Цезар Борджіа збирають на свої нічні оргії до 50 куртизанок; у Феррарі герцог Альфонс серед біла дня голим прогулюється по вулицях, а в Мілані герцог Талеаццо Сфорца тішить себе за столом сценами содомії. В Італії тієї епохи немає ніякої різниці між чесними жінками й куртизанками, а також між законними й незаконними дітьми. Незаконних дітей мали всі: гуманісти, духовні особи, папи, князі, наприклад у Нікколо д'есте - близько 300 позашлюбних дітей. Багато кардиналів підтримували відносини зі знаменитою куртизанкою Імперією, що Рафаель зобразив на своєму Парнасі у Ватикані.
Внутрішні розбрати й боротьба партій у різних італійських містах, що не припинялася всю епоху Відродження й видвигавшая сильних особистостей, які затверджували в тій або іншій формі свою необмежену владу, відрізнялися нещадною жорстокістю і якоюсь шаленою люттю. Вся історія Флоренції XIII-XIV ст. заповнена цією дикою й нещадною боротьбою. Страти, убивства, вигнання, погроми, катування, змови, підпали, грабежі безупинно випливають один за одним. Переможці розправляються з переможеними, а через кілька років самі стають жертвами нових переможців. Те ж саме ми бачимо в Мілані, Генуї, Пармє, Луккє, Сієнє, Болоньї й Римі. Коли вмирала яка-небудь відома людина, відразу ж поширювалися слухи, що він отруєний, причому дуже часто ці слухи були цілком оправдані. Розгул страстей і злочинів торкнувся багатьох художників і гуманістів Відродження.
Зовсім неймовірною запальністю, наївним самозахопленням і диким, неприборканим честолюбством відрізнявся знаменитий скульптор-ювелір XVI в. Бенвенуто Челліні. Він убивав своїх суперників і кривдників, дійсних і мнимих, бив коханок, валив і громив все навколо себе. Все його життя переповнене неймовірними страстями й пригодами: він кочує із країни в країну, з усіма свариться, нікого не боїться й не визнає над собою ніякого закону. Можна привести безліч прикладів такого роду, всі вони свідчать про те, що безмежний розгул страстей, пороків і злочинів органічно зв'язаний зі стихійним індивідуалізмом і прославленим титанізмом усього Ренесансу.
Характеризуючи епоху Відродження, Ф. Енгельс писав в "Діалектику природи": "Це був найбільший прогресивний переворот із всіх пережитих до того часу людством, епоха, що мала потребу в титанах й яка породила титанів по силі думки, пристрасті й характеру, по багатосторонності й ученості. Люди, що заснували сучасне панування буржуазії, були всім чим завгодно, але тільки не людьми буржуазно-ограніченими. Навпаки, вони були більш-менш овіяні характерними для того часу духом сміливих шукачів пригод... Але що особливо характерно для них, так це те, що вони майже всі живуть у самій гущавині інтересів свого часу, беруть живу участь у практичній боротьбі, стають на сторону тієї або іншої партії й борються хто словом і пером, хто мечем, а хто й тим й іншим разом. Звідси та повнота й сила Характеру, які роблять їхніми цільними людьми". Підводячи підсумки суспільним зрушенням епохи, Енгельс відзначає, що вона поклала початок розвитку сучасних націй, а в області мистецтва говорить про властиво "відродження" грецької античності, і про такий розквіт мистецтва, якого вже ніколи більше не вдавалося досягти. Дійсно, творчість є основною категорією для інтерпретації ролі мистецтва в епоху Ренесансу, воно було визнано вираженням краси людської цивілізації. Філософський постулат про творчі можливості людини - "людина може стати таким, яким хоче", проголошений Пікоделла Мірандола, - знайшов своє здійснення в розквіті ренесансного мистецтва.
Ідеал життя, що відповідає мистецтву, був реалізований насамперед у Флоренції XV ст. - "ідеальному" місті, змодельованому уявою й руками великих творців. "Ідеальний" місто народилося насамперед завдяки відкриттю перспективи, обкресленої Брунеллескі й Леонардо да Вінчі, а також у силу здійсненої єдності просторово-пластичного й суспільно-політичного бачення миру. Уперше в таких масштабах з'явився людський простір, матеріальне і духовне, сміло протипоставлене природному простору. У своїй "Похвалі флорентійцям" (1518) Ф. Меланхтон підкреслив натхненний характер естетичної культури Флоренції, що "дав перший імпульс тій необоротній зміні, що торкнулася всіх культурних, суспільних, виховних, політичних і релігійних установ християнського миру, знаменуючи нову блискучу еру в історії людства". Ідеальною моделлю творчої людини був художник - жрець мистецтва, обдарований продуктивною уявою, завдяки якому він перетворить і мир, і самого себе. Імена таких художників, як Брунеллескі, Донателло, Мазаччо, Альберта й ін., символізують велич флорентійського мистецтва.
Дослідник і шанувальник Ренесансу Я. Буркхард один з розділів своєї книги, присвяченої аналізу культури й мистецтва італійського Відродження, назвав "Державу як твір мистецтва". У ту епоху концепція мистецтва, що організує мир, охоплювала як предметний мир міста, так і громадське життя з її іграми, видовищами й театром. Улюбленими розвагами флорентійців були карнавальні фестивалі за участю масок, бали й турніри й вуличні театральні спектаклі. Добутку живопису передають сцени церемоній і видовищ, що поєднують у загальному переживанні акторів і глядачів, що беруть участь у різних проявах цих свят. Для них характерний мотив перемоги й молодості, радісних подоб людського щастя. Ренесанс був тією епохою, у якій гармонія між суспільним простором й естетичним досвідом досягла своєї кульмінації.
Висновки
Ідеї гуманізму - духовна основа розквіту мистецтва епохи Відродження. Мистецтво Відродження перейнято ідеалами гуманізму, воно створило образ прекрасного, гармонічно розвиненої людини. Італійські гуманісти вимагали волі для людини. "Але воля в розумінні італійського Ренесансу, - писав його знавець А.К.Дживелегов, - мала через окрему особистість". У сучасній науці немає однозначного розуміння характеру, структури й хронологічних рамок ренессанского гуманізму.
Відроджені на античній основі гуманітарні знання, що включали етику, риторику, філологію, історію, виявилися головною сферою у формуванні й розвитку гуманізму, ідейним стрижнем якого стало навчання про людину, його місці й ролі в природі й суспільстві. Гуманістична етика висунула на перший план проблему земного призначення людини, досягнення щастя його власними зусиллями.
Гуманістичний світогляд стало одним з найбільших прогресивних завоювань епохи Відродження, що оказали сильний вплив на весь наступний розвиток європейської культури.
Реформація зіграла важливу роль у становленні світової цивілізації. Не проголошуючи ніякого певного соціально-політичного ідеалу, не вимагаючи переробки суспільства в ту або іншу сторону, не роблячи ніяких наукових відкриттів або досягнень на художньо-естетичному поприщі, Реформація змінила свідомість людини, відкрила перед ним нові духовні обрії. Людина одержала волю самостійно мислити, звільнився від опіки церкви, одержав саму вищу для нього санкцію - релігійну на те, щоб тільки власний розум і совість диктували йому, як варто жити.
Реформація сприяла появі людини буржуазного суспільства - незалежного автономного індивіда з волею морального вибору, самостійного й відповідального у своїх судженнях і вчинках.
Список використаної літератури
1. 50 биографий мастеров западно-европейского искусства. Издательство "Советский художник", Л.: 1965.
2. Бердяев Н.А. Философия свободы. Смысл творчества. М., 1989.
3. Брагина Л.М. "Социально-этические взгляды итальянских гуманистов" (II половина XV века). Издательство МГУ, 1983.
4. Гарни Э. Проблемы итальянского Возрождения. М., 1986.
5. Из истории культуры Средних веков и Возрождения. Издательство "Наука", М.: 1976.
6. Кратна Л.М. Итальянский гуманизм. М., 1977.
7. Лосев Л.Ф. Эстетика Возрождения. М., 1983.
8. Роменець В.А. Історія психологи епохи Відродження. Київ, 1988.
9. Учебный курс по культурологии. Ростов-н/Д.: Издательство "Феникс", 2000.
10. Эстетика. Словарь. Политиздат, М.: 1989.
