Контрольна робота

З дисципліни:
“Релігієзнавство”
Тема: Ранньоісторичні форми релігії

Зміст
1.Зародження та формування релігії
2.Політеїстичні та монотеїстичні релігії
3.Дохристиянські вірування українців
Список літератури

1.Зародження та формування релігії
Проблема виникнення релігії тісно пов'язана з проблемою виникнення і розвитку людини. За сучасними науковими антропологічними даними еволюція людства охоплює величезний історичний період — понад 2 млн років. Протягом цього часу людина виокремилася з протолюдського царства завдяки трудовій діяльності, розширення та ускладнення якої дали поштовх розвиткові мислення.
Цей процес був достатньо тривалим. Далекі предки людини сучасного типу — австралопітеки, пітекантропи, синантропи володіли лише зародками мислення і, звісно, не мали здатності до елементарного узагальнення, абстрагування, тобто до розумової діяльності як такої. Діяльність цих істот, яких вірніше було б назвати протолюдьми, обмежувалася виготовленням найпримітивніших знарядь, придатних для збирання та мисливства. Археологічні дослідження не дали жодних свідчень наявності в них будь-яких релігійних уявлень. Щоправда, деякі вчені допускають, що пізньому неандертальцеві, який жив понад 100 тис. років тому, були притаманні примітивні прояви віри в надприродне, зокрема культ померлих із вірою в існування потойбічного життя. Це виявлялось у способі поховання: покійників укладали на бік, орієнтували зі сходу на захід, зв'язували ноги, а поряд клали їжу та знаряддя праці. Такої думки додержувався академік А. Окладников, який досліджував одне з неандертальських поховань на території Узбекистану в печері Тешик-Таш. Інші дослідники (проф. С. Токарев, Н. Капустін та ін.), спираючись на дані археології, етнографії, мовознавства, пов'язують виникнення релігії з ранньо-родовим устроєм, який склався близько 40 тис. років тому, і з кроманьйонцем — людиною сучасного типу, яка вже володіла психологічними механізмами, що дозволяли розвиток релігійнихуявлень.
В усі часи свого існування релігія була певними, відображенням наявних суспільних відносин, певного розуміння світу. У найдавніші часи діяльність людини мала лише привласнювальний, а не перетворювальний характер. Через це людина була майже цілком залежною від навколишнього природного світу і ні на практиці, ні в уяві не виокремлювала себе з нього. На цій стадії її розвитку сформувалися релігійні уявлення, за якими суспільне і природне середовище складали одне ціле, і світ являв собою систему уособлених у різних природних феноменах сил, яким були властиві вольові та розумові якості, та які були пов'язані між собою за принципом кровної спорідненості. Тобто світ уявлявся як проекція кровно-родових відносин, за якими організовувалося тогочасне суспільство.
Такий тип первісної релігії називається міфом. Для міфу характерна відсутність розмежування природного і надприродного, чуттєвого і духовного. Всі відомі міфологічні системи змальовують створення світу, але в них відсутня постать Бога-творця.
Протягом тисячоліть зі зміною суспільних і виробничих відносин міф розвивався, але вищезгадані риси були властиві йому на всіх стадіях. Навіть класична давньогрецька міфологія подає ту саму картину: світ богів не відокремлений чіткою межею від світу людей, боги і люди підлягають тим самим законам долі, і навіть вічна молодість та безсмертя, по-перше, відносні, по-друге, досягаються суто природними засобами. Вищі з богів є надзвичайно могутніми, але не всемогутніми, і жоден із них не є творцем світу, який виник, за давньогрецькою міфологією, з первісного хаосу спонтанно. Прогрес тут, порівняно з первісними формами міфу, полягає в тому, що природні та соціальні сили персоніфікуються в образах людиноподібних богів.
Первісним формам мислення, як зазначалося вище, не було властиве відокремлення людського від природного. Зовнішні природні об'єкти — еле­менти ландшафту, рослини і тварини — уявлялися такими ж розумними і наділеними вольовими якостями, як і люди. Певні уявлення про них можуть дати вірування сучасних найпримітивніших племен Австралії, Полінезії, Африки, Південної Америки.
У науці первісні релігійні форми часто охоплюють такими категоріями, як фетишизм, анімізм, тотемізм. Дехто з дослідників намагався визначити їхню історичну послідовність, але, якщо вона колись й існувала, зараз це встановити практично неможливо.
У відомих нам міфологічних системах тотемізм, фетишизм та анімізм існують синхронно.
Тотемізм — форма найдавніших вірувань, пов'язаних з уявленнями про надприродні кровні зв'язки даного роду чи племені з певним видом рослин чи тварин. Тотемні істоти вважалися співродичами, які опікуються даним родом. Полювання на них чи їх знищення в інший спосіб були заборонені. Однак у визначені дні з дотриманням певних обрядів тотемна істота забивалась і з'їдалася всім родом. Це був сакральний акт, що віддалено нагадує християнське причастя.
Анімізм пов'язаний з вірою в існування двійника людини — її душі. Уявлення про душу змінювалося. Спочатку вона локалізувалася в тому чи іншому органі людського тіла — печінці, серці, мозку. Потім її стали вважати нелокалізованим безтілесним духом. У будь-якому разі з нею пов'язували життя людини і вважали, що воно припиняється, коли душа залишає тіло. Анімістичні уявлення перейшли з первісних у розвинені релігійні системи. Із сучасних світових релігій лише буддизм заперечує існування душі. Анімізм, крім людської душі, визнає також наявність природних духів, тобто духів тварин, рослин, річок, гір та ін. і/Фетишизм полягає в наділенні деяких предметів неживої природи чуттєвими і надчуттєвими якостями. Вважалося, що такі предмети є живими істотами і можуть мати для людини охоронне значення, шкодити її ворогам, впливати на природні стихії. Фетишистські уявлення також перейшли у розвинені релігії. Прикладом фетишизації можна назвати поклоніння іконам, інші форми побожного ставлення до культових предметів.
Первісна релігія, будучи натуралістичною, не знала поняття гріха і не приділяла особливої уваги етичним засадам. Стосунки між людьми та об'єктами поклоніння будувалися не на таких почуттях, як любов і покора, а на вірі в те, що відповідного духа чи бога можна схилити до певних дій на користь людині або на шкоду її ворогам молитвами, які мали не стільки благальний чи покаянний, скільки заклинальний характер, а також жертвоприношеннями .
Серед первісних вірувань особливе місце належить магії, яка є вірою в існування надприродних засобів впливу на природу чи на людину. Магічні дії можуть бути різноманітними. Це — мисливські танці, обряди, заклинання, певні маніпуляції тощо. Магія поділяється на окремі види залежно від мети, що ставиться перед обрядами. Розрізняють лікувальну, шкідницьку, воєнну, промислову, охоронну, метеорологічну магію. Елементи магії є в сучасних світових релігіях. Вона також існує як самостійний релігійний феномен. У секуляризованому суспільстві віра в магію інколи заступає розвиненіші релігійні уявлення. Серед причин цього можна назвати й ту, що магія відповідає найархаїчнішим шарам свідомості й підсвідомості людини, які часто розкриваються у кризових умовах сучасного світу.
В умовах пізнього родового ладу склався шаманізм, який був вірою в особливо могутні надприродні можливості стародавніх професійних служителів культу — шаманів. Шаманізм виник приблизно 6 тис. років тому, коли почався поступовий перехід до патріархату. Саме тоді завдяки розвиткові виробничих сил суспільство набуло можливість утримувати людей, які самі нічого не виробляли.
Вперше в історії релігії виникла група людей, яка існувала за рахунок здійснення релігійних обрядів. Шамани не мали власної організації. Вони діяли в рамках родоплемінної організації, підкоряючись вождям роду або племені. Шаманізму властива така риса, як вирізнення головних об'єктів релігійного поклоніння. Ними були шаманські духи. Люди вважали, що шаманські духи служили шаманові, виконували його доручення, допомагали пізнавати таємниці, відганяли злих духів. Другою рисою шаманізму було використання психологічного впливу на людину. Шамани в процесі здійснення обрядів входили в екстаз і впливали на настрій юрми. Третя риса — використання обманних дій як засобу здійснення релігійних обрядів. У деяких народів Азії, Африки, Австралії, Америки шаманізм існує й дотепер.
За родового ладу вельми поширився культ предків. У ньому в фантастичній формі відобразилося реальне значення в житті племені зв'язків кровної спорідненості та старійшин роду як носіїв практичного досвіду і виробничих знань. Уявлення про існування душі після смерті, яке вже мало місце в світогляді людини, породило й віру в те, що померлі родичі продовжують чинити вплив на життя племені й після смерті.
Культ предків у тому чи в іншому вигляді ввійшов у віровчення пізніх релігій, зокрема й сучасних. Про нього нагадує шанування святих у хрис­тиянстві, ісламі та в інших релігіях.
Усі зазначені форми первісної релігії властиві родоплемінному суспільству на різних стадіях його розвитку. Між ними важко встановити ієрархічний зв'язок, оскільки його взагалі не було в системі тогочасних міфологічних уявлень. У первісній міфології природні й надприродні сили співіснують, відрізняючись одна від одної хіба що рівнем потужності, яка сама є явищем відносним і змінним. Людина — один із суб'єктів цих сил, який взаємодіє з іншими, не будучи другорядним чи підлеглим щодо них.
2.Політеїстичні та монотеїстичні релігії
Об'єднання племен у племінні союзи, а потім і виникнення перших держав обумовило появу нового типу релігії. У класовому суспільстві почали складатися в межах одного етносу та держави політеїстичні релігії.
Оформлення класових відносин, установлення жорсткої соціальної диференціації всередині рабовласницького суспільства знайшли відображення у виникненні небесної ієрархії богів, побудованої, як і земні відносини, за принципом панування і підлеглості. Якщо в епоху зародження класового суспільства боги уособлювали явища природи, то з розвитком класових відносин вони чимраз більше наділялися соціальними атрибутами. Відповідно до нового змісту релігійних уявлень змінився і зовнішній вигляд богів: зооморфізм — поклоніння богам в образі тварин — заступив антропоморфізм — поклоніння людиноподібним богам.
Щоправда, в чистому вигляді антропоморфізм існував лише в давньогрецькій релігії. Втім, аналізуючи давньогрецькі міфи, дослідники знаходять у відповідних богів риси чи атрибути тих тварин, з якими вони були первісно пов'язані чи у вигляді яких фігурували в давніші часи.
Інші ж релігійні системи ранньокласових суспільств, таких як єгипетське, давньоіндійське, давньокитайське, сполучали в собі риси як антропо-, так і зооморфізму.         ,
Релігія ранньокласового суспільства, якій притаманне уявлення про ієрархію богів, кожний з яких опікується тією чи іншою світовою стихією, називається політеїзмом; їхні культи обслуговуються професійним духівництвом, тісно пов'язаним із правлячою верствою.
Ці культи відсувають на периферію духовного життя давніші вірування, роблячи їх надбанням народних мас. Слід зауважити, що в народному середовищі ці вірування зберігалися паралельно з офіційним політеїзмом тривалий час і подекуди набагато пережили його, ставши елементами розвинених монотеїстичних релігій.
Історична доля політеїзму була неоднаковою в різних регіонах планети. У країнах Середземномор'я та Близького Сходу він занепав разом з іс­нуючими там державами та був витіснений монотеїстичними християнством та ісламом. В Індії, де суспільство протягом століть зазнавало певних трансформацій, але не радикальних змін, політеїзм поступово розвинувся з давніших вірувань і залишився до нашого часу, виявивши в собі певні тенденції до монотеїзму (в Індії зараз співіснують майже монотеїстичні релігійні течії шиваїзму та вішнуїзму, кожна з яких проголошує свого бога — Шиву чи Вішну верховним всемогутнім богом —творцем і керівником світу, визнаючи, втім, й інших богів, як істот підлеглих, другорядних, неса­мостійних). 
3.Дохристиянські вірування українців
До ранньоісторичних релігій належать і вірування східних слов'ян. Є потреба розглянути їх докладніше, оскільки вони стояли біля витоків української культури, проблеми формування якої набули великого значення в наш час. Крім того, в останні роки в Україні сформувалася нова релігійна течія — РУН-віра (рідна українська національна віра), яка ставить перед собою мету повернути український народ до віри прадавніх слов'ян.
Для релігійних уявлень і взагалі поглядів на природу стародавніх слов'ян був характерним магічний спосіб мислення. Природні сили не уявля­лися слов'янам у виразно індивідуалізованих втіленнях, їхня уява створювала поетичні образи природних явищ із незначними початками антропоморфізму, таких як сонце, вогонь, урожай тощо. За допомогою певних молитов та обрядів — запалення приписаним способом вогню, зачерпнення з магічними словами води, ритуального приготування страв людина вважала за можливе впливати на невідомі їй природні сили. В ті часи у стародавніх слов'ян були також поширені культові танці, хороводи, що супроводжувалися магічними вигуками.
Велику шану слов'яни віддавали різним таємним істотам, що існували в лісах, скелях, джерелах, річках, оселях: домовикові, Щуру (Чуру), берегині, водяному, лісовику та ін. На думку М. Грушевського, ці примітивні форми релігійності були і в інших індоєвропейських народів — як західних (греків, римлян, германців), так і східних (іранців, індоарійців), втілюючись у їхніх водяних, лісових і степових духах, у духах арійських предків.
Для пізнання релігійного світогляду східних слов'ян за дохристиянських часів певне значення мають візантійські джерела. Так, візантійський історик VI ст. Прокопій писав про словенів і антів та давав такий нарис їхніх релігійних поглядів: вони визнають владикою всіх єдиного бога, що посилає блискавку, жертвують йому корів та всяку іншу жертву. Якоїсь фатальної долі, котра мала б силу над людьми, вони не визнають, але коли хтось бачить перед собою видиму смерть чи в хворобі, чи на війні, він обіцяє за своє життя жертву богові, якщо не пропаде, і, врятувавшись, жертвує обіцяне та й думає, що тією жертвою спас собі життя. Шанують русалок, водяних та деякі інші божества, жертвують їм усячину, і з тих жертв ворожать собі.
Слов'яни вважали проявами найвищої світової сили небо з його явищами, особливо громом-блискавицею. Світ уявлявся їм заселеним різними божеськими істотами.
У давньоруських літописах за часів князя Володимира згадуються такі головні боги: Перун, Хоре, Даждьбог, Стрибог та ін. Крім того, в них згадуються релігійні свята на честь Рода і Рожа-ниць, молитва богові вогню, якого звуть Сварогом.
Автор "Слова о полку Ігоревім" називає сонце "великим Хорсом", вітри — "Стрибоговими внуками", свій руський народ "Даждьбоговим". Цим богам східні слов'яни ставили ідолів. Скажімо, князь Володимир поставив у Києві дерев'яного ідола Перуна зі срібною головою та золотими вусами. На думку М. Грушевського, антропоморфізм, уявлення богів у людській формі, не встигло по­глибитися перед християнізацією.
Перун — головний бог, бог грому та блискавки, володар Неба, — писав про нього митрополит Іларіон. Він — творча сила, що оживлювала все. Згодом — бог-воїн, покровитель війська. Відповідно до вірувань східних слов'ян Перун їздив небом у вогненній колісниці. На зиму він замикав небо і засинав, а весною могутнім молотом розбивав зимові пута землі, і все знову оживало. Старе оповідання каже, — писав митрополит Іларіон, — що як прилетить зозуля, вона будить Перуна з зимового сну, і він відмикає небо й пускає на землю тепло. Тому зозуля — віщий птах.
У початковому літописі IX ет. Перуна згадано декілька разів. У договорах із греками 945 й 971 pp. русичі клялися Перуном, який у цих договорах згадувався на першому місці серед інших богів. Перун на всіх наводив страх, бо бив своїми вогненними стрілами демонів, але міг ударити й злу людину. Цікаво, що й досі в Західній Україні побутує вираз: "Бодай тебе Перун побив!".
Перун, коли вперше по зимі виїздив на небо, то своїм першим громом воскрешав, землю. Цей перший грім давав силу не тільки землі, а й людям. Перун посилав блискавки, що весною будили землю до життя й запліднювали її дощами. Блискавки проганяли злих демонів і випускали на волю світло. За часів християнства Перуна не забули та перенесли на святих громовиків: Іллю, Михайла та ін.
Одним із поширених богів у східних слов'ян у стародавні часи був Даждьбог. Це бог сонця, якому належали його сили, як основи життя. Слово "Даждьбог" складене з наказового способу "даждь", тобто дай, і бог, багатство, разом — податель добра, багатства, бог— дарувальник. Взагалі Даждьбог — це бог достатку.
Одним із важливих богів у слов'ян був бог Велес — "скотій бог", а також бог торгівлі, опікун купців. Він був не тільки охоронцем череди на землі, а й пастухом небесних стад — хмар, і цим пов'язувався з Перуном. Про важливість цього божества свідчить те, що князь і дружина клялися Перуном і Велесом на договорах із греками. У християнські часи Велеса заступив святий Власій, який був за життя добрим пастухом, тому й посів місце попереднього пастуха Велеса.
Отже, у давніх східних слов'ян поряд з архаїчною магією та анімізмом почав зароджуватися політеїзм, який, щоправда, не встиг набути розвинених форм.
Відповідно до своєї язичницької релігії східні слов'яни мали певні обряди. Богам приносили жертву, яка звалася требою. Що слов'яни приносили жертву, про це відомо з літописів та археологічних досліджень.
Серед східних слов'ян був повсюдно поширений культ дерева. Зокрема, шанували дуб, вербу. Літописи повідають, що русичі жертвували перед великим дубом, якого наділяли надприродними властивостями, живих птахів, м'ясо, хліб тощо. Щодо птахів кидали жереб — чи їх зарізати, чи пустити живими. Спеціальних храмів для відправ і молитов не мали, а згадки про храми "каплища", що трапляються в деяких писаннях XI ст., вочевидь означають місце, де приносили жертви. Особлива роль дуба пов'язувалася з тим, що його вважали священним деревом Перуна.
Релігійне життя східних слов'ян було виповнене святами. За глибокої давнини у слов'ян був свій релігійний календар. Його характерна риса — міцний зв'язок із природою та з аграрним циклом. Святковий календар розпочинався зимовим поворотом сонця на літо, коли день починав прибувати. Це було свято народження сонця, що святкувалося наприкінці грудня — на початку січня. Його називали Колядою. Господар дому в цей день повинен був вітати свою родину, бажаючи всім щастя і здоров'я, щоб сонце благословляло людей і худобу цілий рік. Увечері перед цим святом багато ворожили, а то й заклинали. Господиня, готуючи кутю, квоктала, щоб кури неслися. Господар стелив у хаті сіно, щоб велася худоба. На» колядах співали ритуальні пісні — колядки. Колядки — це величання й побажання господареві та його родині щастя й достатку. Згодом християнство замінило свято народження сонця Різдвом, але обряди старого свята залишились. У білорусів та болгар свято Різдва ще й досі називається Колядою.
Взагалі, після прийняття християнства народні вірування східних слов'ян у значному обсязі злилися з новими звичаями, утворивши разом із ними двовір'я, яке з незначними змінами дійшло до наших часів.
Так само і язичницькі свята були асимільовані християнством, злившись із відповідними християнськими святами, під час яких і зараз виконуються певні прадавні обряди, пов'язані з календарним циклом.
Після Коляди слідує низка менших зимових свят, серед яких вирізняється Стрітення. У християнстві воно пов'язане із зустріччю в єрусалимському храмі праведного старця Симеона і немовляти Христа, якого принесли туди Йосип і Марія для посвячення Господу за іудейським законом. За народними віруваннями цього дня зима зустрічається з літом, і вони змагаються між собою.
Весняні свята пов'язувалися з пробудженням природи і початком сільськогосподарських робіт.
Так, березневе свято 40 мучеників, відоме ще як свято жайворонків, уважалося початком весни. Того дня пекли з тіста жайворонків — жертву весні, що наближалася.
Надзвичайно популярним було квітневе свято святого Юрія, якого ототожнили з якимось дохристиянським богом — покровителем ланів, черед худоби та мисливства, войовником проти злих сил, символом весняної плодючості. Того дня в багатьох регіонах України служили молебні, палили вогні, кропили худобу свяченою водою, йшли у поле з церковними корогвами. Можливо, святий Юрій поєднав у собі характерні риси Перуна й Велеса.
Головним літнім святом був Купала, що випадав на кінець червня і символізував найбільший розквіт природи. Вважається, що в ніч на Купала діють чарівні сили — говорять звірі, рослини переходять з місця на місце, цвіте папороть, квітка якої має чудодійну здатність відкривати скарби. Цієї ночі набирають найбільшої сили лікарські рослини. У давні часи святкування Купала набувало рис оргії, що відзначено в тогочасних церковних проповідях.
Вже за християнських часів східні слов'яни відзначали свято бога Лада (травень—червень), якому приносили в жертву білого півня.
Мабуть, із язичницькими віруваннями пов'язані обряди освячення маку, зілля і збіжжя на Маковея, яблук і меду на Спаса (початок серпня).
Кінець аграрного циклу символізувало свято святого Димитрія, який, за народним повір'ям, замикав землю і приводив зиму, а потім тримав ключі в себе, щоб передати їх навесні святому Юрію, який мав відімкнути землю. Напередодні цього свята поминали померлих.
Решта осінніх свят також була пов'язана з закінченням сільськогосподарських робіт і початком зимового відпочинку.
Протягом століть церква боролася з найпопулярнішими язичницькими звичаями, але водночас була змушена толерантно ставитися до народних вірувань, оскільки саме через них християнство, будучи спочатку чужородним явищем, входило до народного побуту та світогляду.

Список літератури
1.  Булашев Г. О. Український народ у своїх легендах, релігійних поглядах та віруваннях. Космологічні українські народні погляди та вірування. — К., 1992.
2.  Іванченко М. Г. Дивосвіт прадавніх слов'ян: Наук.-популярний нарис. — К., 1991.
3.  Іларіон, митрополит. Дохристиянські вірування українського народу: Істор.-релігійна монографія. — К.,1991.      
4.  Костомаров М. І. Слов'янська міфологія. — К., 1994. Локальные и синкретические культы. — М., 1991. Лосев А. Ф. Диалектика мифа. — М., 1991. Мифы народов мира: В 2 т. — М., 1982. Нечуй-Левицький І. Світогляд українського народу: ескіз
5.  Токарев С. А. Ранние формы религии. — М., 1990.    
6.  Токарев С. А. Религия в истории народов мира. — М., 1986.
7.  Українці: народні вірування, повір'я і демонологія. — К., 1992.
8.  Фрейзер Д. Д. Золотая ветвь. — М., 1984.