План
Вступ
1. Концептуальні підходи до дослідження політичного насилля
2. Традиційні форми сучасного політичного насилля
3. Нетрадиційні форми політичного насилля у сучасному політичному процесі
Висновок
Список використаних джерел

Вступ
Політичне насилля – небажаний, але й незапобіжний супутник людства протягом всієї його історії, і тільки безнадійні ідеалісти серйозно вважають за можливе виключити насилля з життя суспільства. Стійке існування такого всесвітнього феномену як суспільство неможливе без врегулювання, гармонізації, збалансування великої кількості різноманітних інтересів, воль, прагнень, способів і методів дій тощо. Людство виробило і накопичило багато способів вирішення цих завдань. Серед них традиції, звичаї, ідеології, мораль, релігія, закон, втілений в державі. Всі ці інструменти діють та застосовуються сукупно, забезпечуючи потрібний рівень стабільності і керованості суспільства, причому досягнення цього стану об’єктивно передбачає і добровільну згоду, і підкорення, і примус у різних формах – тобто, окрім іншого, й певні елементи насилля.
Політичне насилля протягом багатьох століть залишалося прийнятною формою самовираження примусових сторін соціальності та історії. Проте розвиток сучасної техніки масового знищення та сучасних засобів електронного контролю людини над людиною поставили під сумнів відношення до насилля як до норми міжлюдських відносин. Відтепер це загрожує тотальним знищенням самого життя на нашій планеті. Водночас, не можна не побачити тенденції, що посилюється у сучасному політичному житті, – тенденції до більш широкого використання насилля для вирішення проблем та суперечностей, що виникають у суспільстві.
Збройний конфлікт на Балканах, міждержавний конфлікт на Близькому Сході, терор сепаратистів в Іспанії та Північній Ірландії, збройні сутички та війна в Чечні, події 11 вересня 2001 року в США та як наслідок проведення каральної операції в Афганістані, захоплення заручників у Москві на Дубровці у жовтні 2002 року та в школі Беслану у вересні 2004 року – все це переконливо свідчить про те, що сучасна епоха не стає винятком у перебігу подій, визначених історією насилля, та фактично спростовують ідею про імунітет розвинених країн до проявів політичного насилля.
З іншого боку, процеси глобалізації та всеохоплюючої інформатизації суттєво впливають на характер та сутність сучасного політичного насилля. Змінюючи сутність політичної влади, яка відмовляється від фізичного примусу, натомість все більше вдається до прихованих форм впливу на безсвідоме, ірраціональне в людині, в такий спосіб ці процеси впливають і на трансформацію політичного насилля, яке, будучи засобом влади, зумовлюється у різні часи її природою та характером. Отже, нагальною виглядає потреба переосмислення самої сутності політичного насилля, перевизначення його в умовах сучасного світового розвитку.
Все це вказує на необхідність вивчення ролі політичного насилля у сучасному світі, дослідження тих форм, яких воно набуває в епоху постмодерну, а також аналізу можливих способів якщо не долання (адже, здолати насилля неможливо, воно буде існувати стільки, скільки існуватиме людство), то, принаймні, пом’якшення його наслідків для подальшого життя людства. Ось чому проблема основних форм сучасного політичного насилля є актуальною як з теоретичної, так і з практичної точки зору

1. Концептуальні підходи до дослідження політичного насилля
Проблема політичного насилля, його місця та ролі у процесі суспільного розвитку протягом всієї історії людства є наскрізною темою міркувань представників світової політичної, філософської, соціологічної думки. Починаючи від Геракліта, Фукідіда, Віторія, Гроція через Н. Макіавеллі, І. Канта, Ф. Гегеля, Г. Спенсера, М. Вебера і до П. Сорокіна, К. Маркса, Ф. Енгельса, В. Леніна, Р. Бейлі, Л. Козера – політичне насилля є об'єктом прискіпливою уваги дослідників. Вивчаючи політичне насилля, кожен з них на свій лад пояснює джерела та умови його розвитку, характер здійснення, природу та сутність, різновиди, а також проблему виправданості застосування насилля при здійсненні політичної діяльності.
В наш час проблема політичного насилля залишається актуальною і спрямовує на подальші теоретичні розробки як зарубіжних, так і вітчизняних науковців.
Проте при наявності значної кількості праць, присвячених ролі політичного насилля у сучасному світі, необхідно вказати на відсутність будь-яких систематизованих робіт з цієї проблеми.
У межах політологічного аналізу необхідно розглянути насилля з точки зору центральної політичної категорії, якою є влада. Існує багато її визначень, проте всі вони схожі в тому, що сутністю влади є здатність соціального суб'єкта здійснювати свою соціальну волю, у разі необхідності вдаючись до нав'язування її об'єктам владного впливу. Політичне насилля, якраз, й виступає у якості засобу, за допомогою якого відбувається таке нав'язування. Виходячи з вищесказаного, політичне насилля є засобом влади, який заснований на використанні примусу.
Головним об'єктом політичного насилля все частіше стає не фізичне ушкодження людини (як це було раніше), а свідомість тисяч інших людей.
Політичне насилля як засіб влади має певну специфіку. Вона, насамперед, полягає у використанні примусу для реалізації владної волі чи опору їй. З іншого боку, те, який саме різновид примусу використовується, так само впливає на характер та прояви політичного насилля.
На основі аналізу існуючих типологій політичного насилля та розгляду критеріїв його класифікації, ми можемо вивести ще одну ознаку для виокремлення видів політичного насилля. Такою ознакою є різновид примусу, до якого вдаються під час здійснення насилля. Політичне насилля, що використовує такий традиційний засіб як фізичний примус, можна назвати традиційним. Політичне насилля, яке не передбачає застосування фізичного примусу, натомість апелює до підсвідомого, чуттєвого, ірраціонального у людині, є нетрадиційним.
Домінування певних форм політичного насилля у різні історичні епохи пов'язано з дією певних соціальних, політичних, культурних та інших чинників. З огляду на це аналізуються минула та сучасна епохи розвитку людства.
Аналіз сучасного суспільного процесу дає змогу прийти до висновку, що його характерними рисами є залежність та обумовленість взаємопов'язаними чинниками: кінцем "холодної війни" та розпадом біполярної світової системи, а також суперечливим та багатоманітним процесом глобалізації.
Наслідками глобалізації, які суттєвим чином вплинули на всі різновиди сучасного насилля, стали – криза сучасних держав, спільний ринок та культурна гомогенізація планети. Зникли старі форми політичного насилля (насамперед міждержавні війни), натомість широкого розповсюдження набули нові – тероризм та етнічні війни.
З іншого боку, епоха постмодерну характеризується появою і широким використанням нових специфічних форм політичного насилля. Це форми нетрадиційного насилля, що не пов’язані безпосередньо із фізичним примусом, натомість діють на рівні ірраціонального, чуттєвого та безсвідомого.
Появі саме такого насилля сприяла низка чинників, головними з яких є процес трансформації влади, всеохоплююча інформатизація світу, "віртуалізація" сучасного життя. За цих умов влада відмовляється від фізичного примусу як свого головного аргументу, натомість вдається до маскованих, прихованих форм впливу. А тому основним формами нетрадиційного політичного насилля стають символічне насилля та інформаційні, психологічні й консцієнтальні війни.
2. Традиційні форми сучасного політичного насилля
Однією з форм сучасного політичного насилля є тероризм. Тероризм - політичне насилля, яке полягає у діяльності, спрямованої на здійснення політичних цілей шляхом примусу державних органів, міжнародних та національних організацій, державних та суспільних діячів, окремих громадян або їх груп до здійснення тих чи інших дій на користь терористів заради запобігання реалізації останніми загроз щодо певних осіб та груп, а також щодо об’єктів життєзабезпечення суспільства, джерел підвищеної небезпеки для людей та оточуючого середовища. Інакше кажучи, тероризмом є акти насилля або загрози насилля, мета яких – навіяти страх та змусити діяти або утриматися від дій у потрібному терористам напрямку.
Сучасний тероризм набуває міжнародного характеру. Міжнародний тероризм визначається як добре налагоджена система взаємозв’язків між терористичними організаціями всього світу, кожна з яких добре структурована, має надійні канали надходження фінансових коштів та зброї, користується популярністю у деяких шарів населення та виступає на боці сил сепаратизму та децентралізації. Зараз сучасний міжнародний тероризм відрізняється своєю масштабністю, залученням великої кількості людей, добре структурованим та організованим характером. Також сучасний тероризм відрізняється й своїми цілями: діяльність терористичних організацій часто спрямована не просто на загострення та дестабілізацію обстановки у конкретному районі, а має на меті все більш серйозні завдання – захоплення або переділ влади, насильницьку зміну державного устрою, нав’язування власних порядків, моралі та правил співжиття.
Домінування саме цієї форми політичного насилля у сучасному світі обумовлене певними характерними рисами сучасного тероризму. Ці риси не властиві іншим формам політичного насилля та відрізняють сучасний тероризм від класичної його форми, зумовлюючи в такий спосіб його поширення у сучасному світі.
Першою рисою, яка відрізняє тероризм від інших форм політичного насилля, є використання залякування як засобу досягнення своєї мети. Тероризм виник як засіб залякування суспільства та держави у політичних цілях. Стратегія тероризму розрахована не так на безпосередні фізичні наслідки застосування сили, заподіяну матеріальну шкоду чи значну кількість загиблих, крах систем життєзабезпечення тощо, а скоріше на досягнення психічного ефекту, спричиненого терактом, такого як страх. Головною його метою є не вбивство конкретних особистостей, а саме вплив на почуття широкого кола людей, тобто непрямий дестабілізуючий вплив.
Таким чином, головним об’єктом тероризму є не ті, хто став жертвою, а ті, хто залишився живий. Мета тероризму – не вбивство, а залякування та деморалізація живих. Деморалізовані та залякані люди роблять самі, вимагають від влади або хоча б схвалюють дії, які цим людям зовсім не вигідні, а вигідні або безпосереднім виконавцям терористичного акту, або його замовникам. Отже, за допомогою психологічного впливу, основою якого є створення невротичного страху, суб’єкти тероризму досягають своїх політичних цілей.
До тероризму деколи відносять будь-які дії, що породжують страх та неспокій у соціальному середовищі. Проте, тероризм тим і відрізняється від інших форм насилля, які породжують страх, що тут страх виникає не самий по собі, а у результаті дій, що отримали суспільний резонанс, і створюється суб’єктами терористичної діяльності не заради самого страху, а заради інших цілей, та служить своєрідним об’єктивним важелем цілеспрямованого впливу, при якому створення обстановки страху виступає не в якості мети, а в якості засобу досягнення мети. Таким чином, створення обстановки страху є вираження тероризму, прояв його сутності, а не його кінцева мета.
Такого глобального значення, яке має у сучасному світі психологічний вплив тероризму, він може набути тільки за умови публічності здійснення терористичних актів. Публічний характер здійснення та широкий суспільний розголос – це друга риса сучасного тероризму. Інші форми політичного насилля звичайно здійснюються без претензії на розголос, а при інформуванні лише тих осіб, в діях яких зацікавлені суб’єкти насилля. Тероризм же без широкого розголосу, без відкритого пред'явлення вимог не існує. Саме тероризм як форма політичного насилля найбільш вдало та ефективно використовує так званий "чинник CNN" – донесення до кожного будинку, до кожної людини на Землі, незалежно від територіальних, національних та інших меж, подій, які відбуваються лише у окремому регіоні світу.
Отже, сучасний тероризм найтіснішим чином пов’язаний із сучасними засобами інформації. Тому він не знає ніяких меж у просторовому сенсі, а має лише політико-психологічні межі. Засоби масової інформації, з одного боку, підсилюють непрямий вплив терористичних акцій, а, з іншого, створюють тероризмові "віртуальний простір", у якому можна домогтися реальних політико-психологічних впливів.
Глобалізація, яка реально відбувається, однією зі своїх сторін має своєрідне культурне "вирівнювання" світу (культурну гомогенізацію світу) шляхом скасування національних держав та національних інтересів у їхній політиці, економіці та культурі. Тому іноді під глобалізацією розуміють уніфікацію життя на основі єдиних ліберальних цінностей шляхом реплікації ключових соціальних цінностей розвинених індустріальних країн суспільствами, які встали на шлях демократичного оновлення.
Проте людські суспільства прагнуть, наскільки їм це вдається, зберегти власну ідентичність. Вони або відкидають елементи чужої культури, здатні порушити таку цілісність, або трансформують їх, пристосовуючи до своєї специфіки. Незважаючи на всеосяжну глобалізацію, етнічна і культурна розмаїтість зберігатиметься в майбутньому. Одним з чинників, покликаних підтримувати збереження культурної самобутності, очевидно, є опір, який зустрічає та неминуче буде зустрічати глобалізація. Такий опір можна уявити у вигляді неминучих етнічних війн, які можна розглядати як зіткнення цивілізацій.
У розділі підкреслюється, що цивілізація в даному випадку – це не тільки і не стільки певний рівень розвитку духовної та матеріальної культури, а насамперед співвіднесеність із певною культурною (в широкому сенсі) самобутністю, ототожнення себе з певним стилем життя у всіх відношеннях, зокрема культурному, соціальному, політичному тощо, віднесення себе до певної ментальністі, ідентичністі. А оскільки будь-яка цивілізація обмежена певною ідентичністю, локалізована нею, ми можемо говорити про локальний характер етнічних війн. Це обумовлено тим, що для сучасної конфліктології під поняттям локального криється не лише територіальна обмеженість, утри­мання від масового нищення чи надточне винищення супротивника, тобто не значення певним чином контрольованого ззовні конфлікту. Локальна війна — це насамперед зіткнення локальних форм життя, зіткнення особливих культурних світів, особливих ідентичностей.
Другою,не менш руйнівною формою сучасного політичного насилля є етнічні війни.Етнічні війни – це форма політичного насилля, що не знає страху власної смерті: людина культури втрачає сенс життя разом із можливою загибеллю власного життєвого світу. Це сучасні політичні та геополітичні прояви екзистенційного насилля.
Основними рисами етнічних війн є: здатність до надзвичайно швидкого ("вибухового") зародження і розвитку; рішуча ескалація, крайня жорстокість озброєної боротьби; принципова неможливість досягнення конфліктуючими сторонами поставлених цілей та остаточного вирішення конфлікту лише силовими, воєнними засобами; інтернаціоналізація конфліктів; їх руйнівні наслідки та історична недовіра і ворожість між народами.
В якості можливого способу розв'язання етнічних війн деякі вчені розглядають політику миротворчості. У найзагальнішому вигляді миротворчість являє собою систему заходів, спрямованих на попередження, деескалацію та врегулювання регіональних, локальних та внутрішніх конфліктів, а також створення умов для успішного постконфліктного миробудівництва. Інакше кажучи, миротворчість розглядається як комплекс заходів, спрямованих на припинення конфлікту та створення умов для його мирного розв’язання.
Миротворчість як практика врегулювання конфліктів безпосередньо полягає у зусиллях, до яких вдається міжнародне співтовариство, спрямованих на примирення конфліктуючих сторін. Це може бути миротворча місія, операція з підтримання миру (за участі військових контингентів чи без них), посередництво на переговорах, заходи з надання економічної чи гуманітарної допомоги та інші форми.
У сучасних умовах миротворчість кардинально змінила свій характер. З плином часу вона стала все більш відходити від принципів нейтральності, неупередженості та безсторонності. На мою думку, миротворчість сьогодні – це знаряддя політики групи розвинених країн, що домагаються розширення своєї сфери впливу за рахунок встановлення контролю над конфліктними зонами. Фактично така миротворчість не призводить до врегулювання конфліктів, а полягає у нав’язуванні об’єктам миротворчості чужих схем та рецептів, які можуть влаштовувати їх авторів, але не тих, хто повинен їм слідувати.

3. Нетрадиційні форми політичного насилля у сучасному політичному процесі

Останнім часом головним об'єктом політичного насилля все частіше стає не фізичне ушкодження людини (як це було раніше), а свідомість тисяч інших людей. Це форми нетрадиційного насилля, що не пов’язані безпосередньо із фізичним примусом, натомість діють на рівні ірраціонального, чуттєвого та безсвідомого.
Політика є виключно сприятливим місцем для ефективної символічної діяльності, котра розуміється як дія, що здійснюється за допомогою знаків, здатних виробляти соціальне. Тому одним з найстаріших, але й досі актуальних виявів політичної влади у суспільстві є влада називати та викликати до існування за допомогою номінацій – або символічна влада.
Символічна влада розглядається як здатність здійснити у явному вигляді, оприлюднити, зробити публічним, видимим, тобто офіційним, те, що залишалося на індивідуальному, суб’єктивному рівні. Така влада нерозривно пов’язана із нав’язуванням в якості єдино легітимного певного світогляду, світобачення, цінностей, уявлень про соціальну та політичну реальність через вироблення їхніх номінацій. Це є символічне насилля, яке не пізнається як таке, не помічається "символічно пригніченими", а натомість відчувається як таке, що саме собою розуміється.
У будь-якому суспільстві монополією на символічне насилля володіє держава, що, однак, не виключає прагнення інших соціальних та політичних акторів володіти нею. Боротьба за право формувати суспільну свідомість через легітимне позначення реалій політичного та соціального життя є так званою символічною боротьбою. Символічна боротьба, таким чином, – це боротьба за формування суспільної свідомості або за монопольне право на законне позначення соціальної реальності.
У соціальному світі постійно відбувається зіткнення різних полей символічної влади, що прагнуть реалізувати власне уявлення про легітимний розподіл суспільства на соціальні групи. В цьому сенсі символічну владу можна назвати владою "світотворення".
З огляду на це, політична боротьба – це боротьба, що ведеться представниками групи від її імені за право надання офіційних номінацій реаліям політичного та соціального життя – тобто певного єдино вірного розуміння та пояснення процесів дійсності. Оскільки кожна людина мала б мати власне уявлення про все, що відбувається навколо неї, для впровадження певного світогляду, цінностей чи норм необхідне символічне насилля як таке, що не помічається оточуючими, і в результаті якого існуючий світопорядок сприймається як такий, що не викликає жодних сумнівів щодо його істинності та правомірності. Отже, символічне насилля – це така форма насилля, яка впливає на соціального суб’єкта за його участі.
Зазначимо, що веберівська характеристика держави як монополіста на використання легітимного фізичного насилля, що діє на даній території, вирішальним чином доповнюється: монополія поширюється не лише на фізичне, але й на символічне насилля, тобто на перетворення низки приватних думок на універсальну перспективу та всезагальний здоровий глузд. Йдеться про те, що держава за минулих часів, маючи у своєму розпорядженні повний набір силових та символічних інструментів примусу, претендувала на абсолютний пріоритет у формуванні устрою соціального світу.
Проте сучасна епоха – епоха постмодерну – позначається виходом за межі однієї держави не лише традиційних форм політичного насилля (так званий процес транснаціоналізації насилля, що проявляється у таких домінуючих на сьогодні його видах, як, насамперед, міжнародний тероризм та етнічні війни), але й такого його специфічного виду як насилля символічного. З тієї точки зору процес гомогенізації культури, поширення у світі демократичних цінностей та ідеалів – це ніщо інше як процес символічного насилля, коли фактично цінності західної ліберально-демократичної ідеології (цінності та ідеали лише одного сектору світового співтовариства) нав'язуються решті світу як такі, що мають загальнолюдській характер. Таким чином, сама культурна гомогенізація світу виявляється певною специфічною формою символічного насилля.
Зараз є багато нових видів сучасних війн – так звані війни гуманітарних технологій. Безпосередні воєнні дії давно відійшли на задній план. На перший план висунулася боротьба за розуми людей, за створення "правильної" громадської думки, за контролювання інформаційних потоків. Така боротьба набуває форм інформаційної, психологічної та консцієнтальної війни.
Основними особливостями цих війн є: гнучкість та непередбачуваність арсеналу впливу; поетапне захоплення території (тобто вірогідна окрема робота з лідерами думок, молоддю тощо, тобто за умов збереження всезагальної норми окремі частини можуть виводитися з-під впливу); можливість багаторазового захоплення одних та тих же людей, більш того, одночасно на людину можуть діяти різні "супротивники", фактично захоплюючи різні тематичні зони її свідомості; стирання чіткого розмежування "друг/ворог"; неможливість людини реагувати на невидимий вплив, наслідком чого є те, що почуття небезпеки, вироблене для адекватного функціонування в інших ситуаціях, у цьому випадку не спрацьовує; на відміну від звичайної війни ведення війн гуманітарних технологій ніколи не буває випадковим чи відокремленим, а передбачає узгоджену діяльність щодо використання інформації як зброї для ведення бойових дій – чи то на реальному полі бою, чи то у економічній, політичній чи соціальній сферах; об'єктом впливу є розум супротивника, а не просто його тіло, як це було у попередніх війнах.
Також однією з рушійних сил є інформаційна війна. У найзагальнішому вигляді, інформаційна війна – це всеохоплююча, цілісна стратегія, зумовлена зростанням значимості та цінністю інформації у питаннях командування, управління, політики, економіки та суспільного життя. Інформаційна війна розглядає інформацію як окремий об’єкт, потенційну зброю чи вигідну мету. Така війна може супроводжувати воєнні дії, кризові, конфліктні ситуації, або здійснюватися самостійно.
Інформаційні війни у чистому вигляді передбачають ведення бойових дій без фізичної участі людини. Особливість інформаційної боротьби в тому, що факт та наслідки її ведення не завжди є очевидними для того, проти кого вона ведеться. Завдання полягає у тому, щоб змусити маси діяти у потрібному напрямку навіть проти своїх інтересів, а серед супротивників розколоти людей, змусити їх встати один проти одного.
Основним засобом проведення інформаційної війни є інформаційна зброя, так звана зброя несмертельної дії. Це особлива зброя, яка наносить супротивнику поразку без завдання великих матеріальних та людських втрат. Сьогодні ця зброя набуває властивостей, які дозволяють їй замінити та навіть перевершити зброю масового ураження. Перша "несмертельна" зброя стає найнебезпечнішою, такою, що знищує людину, цілі суспільства, не руйнуючи їх фізично.
На мою думку,нам потрібно дослідити і психологічну війну, адже це спеціально організований та професійно здійснюваний вплив на свідомість, почуття та волю супротивника для досягнення політичних цілей. Згідно з більш широким визначенням, психологічна війна – це сукупність різних форм, методів та засобів впливу на людей з метою зміни у бажаному напрямі їхніх психологічних характеристик (поглядів, думок, ціннісних орієнтацій, настроїв, мотивів, установок, стереотипів поведінки), а також групових норм, масових настроїв, суспільної свідомості у цілому.
Зазначимо,що психологічна війна полягає, в основному, у використанні пропаганди, а також інших заходів інформаційного, політичного, економічного та іншого характеру. Ця війна ведеться не лише у воєнний час. Це особливий вид підготовки та проведення війни, який ведуть постійно.
У недавні часи появилася нова специфічна форма політичного насилля, якою є консцієнтальна війна. Консцієнтальність походить від латинського слова conscientia – "свідомість" та пов’язана зі свідомістю. Відповідно, консцієнтальна війна – це війна на ураження свідомості.
Зазначимо, що така війна можлива у ситуації нового типу панування, що сформувався – поневолення свідомості. Воно полягає у тому, що у людини руйнують саму здатність здійсняти вибір та самовизначатися. У результаті консцієнтальної війни певні типи свідомості мають бути знищені, перестати існувати як такі. А носії цих типів навпаки можуть бути збережені, якщо вони відмовляться від форм свідомості.
У сучасну епоху конкуренція і боротьба форм свідомості набуває тотального характеру, стає ледь не єдиною та провідною. При цьому характерним є те, що знищення певних типів свідомості передбачає руйнування та переорганізацію спільнот, які конституюють даний тип свідомості. А отже, основним предметом впливу у консцієнтальній війні є ідентичність або етноконфесійна визначеність.
Основна мета війни, пов’язаної з ураженням свідомості – це насамперед вилучення людей з форм мегаспільностей, які склалися. Руйнування народу та перетворення його у населення відбувається за рахунок того, що ніхто більше не хоче пов’язувати та співвідносити себе з тим поліетносом, до якого до цього належав. Руйнування іміджідентифікацій, які склалися, спрямоване на руйнування механізмів включення людини у існуючі спільності та заміну цих спільностей, які еволюційно природно склалися, однією повністю штучною – спільністю глядачів навколо телевізора. Засобом зміни такого самовизначення є різні екранні технології, тобто телеекран, екран Інтернету, де на ідентичність людини можна досить сильно впливати, трансформувати її.
Очевидно у масовому плані базову роботу щодо ураження свідомості у наш час виконують засоби масової інформації та комунікації. Практичним втіленням цього є, наприклад, прагнення до формування "всесвітнього індивіду", уніфікації смаків, норм поведінки людей у планетарному масштабі, яке називається мондіалізацією аудиторії. Як наслідок світу нав’язується "західна" ідентичність, культура, знаки, символи, бачення подій. Така інформаційна експансія, яка у свій час отримала назву "інформаційного імперіалізму", перетворюється для "незахідних" народів на можливу втрату соціокультурного суверенітету, втрату ними специфічно-національних рис образу життя.
Підводячи підсумок розгляду консцієнтальної війни як форми нетрадиційного політичного насилля, зазначимо, що це є війна психологічна за формою, цивілізаційна за змістом та інформаційна за засобами, у якій об’єктом руйнування та перетворення є ціннісні установки народонаселення супротивника. Враховуючи безпосередній зв’язок ціннісних установок людини з культурою його народу, можна сказати, що об’єктом руйнування у консцієнтальній війні є культурна оболонка супротивника, а оскільки культура – стрижень цивілізації, йдеться про руйнування цивілізації.

Висновки
На основі вивчення існуючих концептуальних підходів до розуміння сутності політичного насилля, дана власна дефініція цього явища, а саме: політичне насилля – це засіб влади, що полягає у обмеженні чи узурпації волі соціального суб'єкта (групи соціальних суб'єктів), яке здійснюється за допомогою зовнішнього примусу (необов'язково фізичного) і має своїм наслідком нанесення шкоди як матеріального, так і духовного (психологічного, емоційного) характеру.
Специфіка політичного насилля як засобу влади полягає, насамперед, у використанні примусу для реалізації владної волі чи опору їй. З іншого боку, те, який саме різновид примусу використовується, так само впливає на характер та прояви політичного насилля. З огляду на це характер примусу, що використовується, розглядається як критерій типологізації видів політичного насилля. Політичне насилля, що використовує такий традиційний засіб як фізичний примус, можна назвати традиційним. Політичне насилля, яке не передбачає застосування фізичного примусу, натомість апелює до підсвідомого, ірраціонального, чуттєвого у людині, є нетрадиційним.
Політичне насилля є конкретно-історичним феноменом, а отже у різні часи має різні форми та прояви, домінування яких зумовлюється певними чинниками політичного, соціального, культурного тощо характеру. Сучасний суспільний розвиток позначений розпадом біполярної картини світу, всеохоплюючою глобалізацією та інформатизацією, а також процесами "зміщення" влади та "віртуалізації" суспільного життя. Все це визначає домінування у сучасному світі тероризму та етнічних війн як форм традиційного політичного насилля, а також символічного насилля та інформаційних, психологічних й консцієнтальних війн як форм нетрадиційного політичного насилля.
Тероризм як форма політичного насилля – це діяльність, спрямована на здійснення політичних цілей шляхом примусу державних органів, міжнародних та національних організацій, державних та суспільних діячів, окремих громадян або їх груп до здійснення тих чи інших дій на користь терористів заради запобігання реалізації останніми загроз щодо певних осіб та груп, а також щодо об’єктів життєзабезпечення суспільства, джерел підвищеної небезпеки для людей та оточуючого середовища. Інакше кажучи, тероризм – це акти насилля або загрози насилля, мета яких – навіяти страх та змусити діяти або утриматися від дій у потрібному терористам напрямку.
Ще однією формою традиційного політичного насилля є етнічні війни. В умовах культурної гомогенізації світу у різних частинах планети активізувалися вияви захисту власних ідентичностей, власних культурних світів від нав'язування однорідного способу життя, культури, а в широкому сенсі – цивілізації. Все це дає право назвати дані війни цивілізаційними війнами або зіткненням цивілізацій.
Засобом розв'язання етнічних війн донедавна вважалася політика миротворчості. Проте у сучасних умовах миротворчість стає знаряддям політики групи розвинених країн, що домагаються розширення своєї сфери впливу за рахунок встановлення контролю над конфліктними зонами.
Символічне насилля розглядається як здатність тих, хто знаходиться при владі, нав'язати певне світобачення, впровадити певний світогляд, цінності чи норми у свідомість людей. Особливістю даної форми політичного насилля є те, що воно не помічається оточуючими, і в результаті нього існуючий світопорядок сприймається як такий, що не викликає жодних сумнівів щодо його істинності та правомірності.
Інформаційна війна – це всеохоплююча, цілісна стратегія, зумовлена зростанням значимості та цінністю інформації у питаннях командування, управління, політики, економіки та суспільного життя. Психологічна війна – це це сукупність різних форм, методів та засобів впливу на людей з метою зміни у бажаному напрямі їхніх психологічних характеристик (поглядів, думок, ціннісних орієнтацій, настроїв, мотивів, установок, стереотипів поведінки), а також групових норм, масових настроїв, суспільної свідомості у цілому. Консцієнтальна війна – це війна на ураження свідомості, де головним об'єктом впливу стає здатність людини до свободної ідентифікації, віднесення себе до певної ідентичності, яку намагаються замінити всезагальною уніфікованою спільністю. Під консцієнтальною війною розуміється війна психологічна за формою, цивілізаційна за змістом та інформаційна за засобами, у якій об’єктом руйнування та перетворення є ціннісні установки народонаселення супротивника. Враховуючи безпосередній зв’язок ціннісних установок людини з культурою його народу, можна сказати, що об’єктом руйнування у консцієнтальній війні є культурна оболонка супротивника, а оскільки культура – стрижень цивілізації, йдеться про руйнування цивілізації.

Список використаних джерел
3. Зайцев А.К. Социальный конфликт. – М.: Academia, 2005. – 464 с.
5. Шаблінський І.І. До поняття про „силу” і „силову картину світу” / „Стратегіна панорама”, 2002. – №2. – С. 193 – 184.
6. www.politik.org.ua
7. www.icai.org.ua/lip