Українськi землi у другiй половинi XVII ст.

1. Становище в Українi після смертi Б. Хмельницького

Становище в Українi після смерті Б. Хмельницького багато в чому зумовлювалося як зовнiшнiми, так i внутрiшнiми чинниками:
1. Розпалася коалiцiя проти Речi Посполитої до якої, поряд з Україною входили Швеція (була втягнута у вiйну проти Данії i невдовзі уклала мирнi угоди з Росiєю та Польщею), Трансiльванiя i Бранденбург.
2. Скориставшись цими обставинами, Польща в союзi з кримськими татарами вiдразу ж розгорнула пiдготовку до вiйни проти України.
3. Росiя, яка значно змiцнилася на той час, почала претендувати на повне підпорядкування Гетьманщини своїй владi. Вiдразу пicля смертi Б. Хмельницького царський посол привiз до Чигирина вимоги, що включали скорочення реєстру до 10-40 тис. чол., в найбiльших українських містах мають стояти царські воєводи з вiйськом, призначення старшин тiльки з числа росiян, пiдпорядкування української православної церкви Московському патріархові тощо.
4. Довгострокова національно-визвольна вiйна виснажила внутрiшнi ресурси країни, викликавши масове зубожіння.
5. Ситуація ускладнювалася поглибленням розбіжностей мiж прихильниками рiзних зовнiшньополiтичних орієнтацій, мiж лiвобережними та правобережними полками.
Тяжко хворому Б. Хмельницькому вдалося добитися у квiтнi 1657 р. затвердження старшинською радою своїм спадкоємцем 16-рiчного сина Юрiя Хмельницького. Тим самим вiн порушив старий козацький звичай виборності гетьмана i спробував започаткувати принцип престолонаслiдування, тобто монархічної форми правління. Однак пicля смертi Б. Хмельницького (27 липня 1657 р), ураховуючи неповнолiтнiсть, слабохарактернiсть, хворобливiсть Юрія, старшинська рада у вереснi 1657 р. гетьманом обрала генерального писаря Iвана Виговського. Порушення принципу спадковостi гетьманства, на думку icторикiв (В.А. Смолiй та ін), призвело до того, що у багатьох старшин з`явилася спокуса поборотися за булаву, що стало однiєю iз причин так званої Руїни – гострої кризи української державності у другiй половинi XVII ст.
Гетьман I. Виговський (1657-1659 рр.). Вiн продовжив зовнiшньополiтичний курс Б. Хмельницького на досягнення цілковитої незалежностi Української держави та зміцнення її мiжнародного авторитету. Уже на Корсунськiй радi (жовтень 1657 р) на противагу росiйському впливові ним були укладенi договори зi Швецiєю i Кримським ханством. Договiр зi Швецiєю передбачав створення вiйськово-полiтичного союзу, який мав забезпечити незалежнiсть i територiальну цiлicнiсть України. Водночас гетьман намагався уникнути ускладнень у вiдносинах iз Москвою.
Своєю внутрiшньою полiтикою Виговський прагнув задовольнити передусiм iнтереси старшинської верхівки та української покозаченої шляхти. Щедрі дарунки земельних надiлiв i привiлеїв можновладців спричинили невдоволення незаможного козацтва й селянства. Все це вело до зростання соціального напруження, політичної дестабiлiзацiї.
Опозицію проти І. Виговського очолили один із претендентів на гетьманство полтавський полковник Мартин Пушкар та запорозький кошовий отаман Яків Барабаш. У жовтні 1657 р. гетьманові удалося придушити заколот на Січі, однак, уже в лютому 1658 р. запорожці за підтримки московського уряду знову повстали. За рахунок значних поступок (збільшення російських гарнізонів в українських містах, зростання податків та ін) Виговському удалося домовитися з Москвою й у лютому того ж року він скликав у Переяславі нову раду, яка підтвердила його повноваження. Спроби Виговського порозумітися з опозицією нічого не дали (продовжували писати доноси в Москву, організовували військові формування).
Тоді у червні 1658 р. Виговський, за допомогою 40-тисячної татарської орди і сербських найманців, під Полтавою (яку було зруйновано) розгромив війська Пушкаря та Барабаша. Це було перше в історії козацької держави використання іноземців для боротьби проти внутрішніх противників. В результаті цієї каральної операції, а по суті братовбивчої боротьби, загинуло близько 50 тис. чол. Цей конфлікт, з одного боку, розпалював громадянську війну, а з іншого – апелюючи до Москви, сторони схиляли її до втручання у внутрішні справи України.
Розуміючи, що загострення відносин з Московською державою неминуче, І. Виговський починає шукати союзників. До боротьби з Москвою він спробував залучити Польщу.
Гадяцький договір 1658 р.16 вересня 1658 р. між Україною і Польщею було укладено Гадяцький договір, який передбачав:
– Україна (у межах Київського, Брацлавського і Чернігівського воєводств) повинна була входити на рівних правах у федерацію з Польщею і Литвою як незалежне Велике князівство Руське;
– найвища законодавча влада повинна належати Національним зборам, до якої входили представники козаків, міщан, духовенства і шляхти від всіх українських земель;
– усі три держави проводять спільну зовнішню політику;
– на чолі виконавчої влади князівства Руського повинен був стояти гетьман, який обирався довічно Радою і затверджувався королем;
– князівство Руське повинно було мати свій суд, скарбницю, грошову одиницю, військо (40 тис. чол.), українське діловодство;
– перебування польських і литовських військ на українській території заборонялося, а при нагальній потребі вони підпорядковувалися українському гетьманові;
– церковна унія скасовувалася, а православна церква в усьому зрівнювалася з католицькою.
Укладаючи Гадяцький договір, Виговський прагнув, щоб Україна ввійшла до Речі Посполитої як рівноправний суб’єкт федерації. Однак Польща в принципових питаннях виявила непоступливість: західноукраїнські землі до складу Князівства Руського не включалися; права українців у міжнародних відносинах обмежувалися тощо. Більш того, Польща і не збиралася дотримуватися умов договору.
Російсько-українська війна 1658-1659 рр. Після підписання Гадяцького договору, цар оголосив І. Виговського зрадником, оголосивши йому війну. Вже восени 1658 р. починаються воєнні сутички між українськими і російськими військами. Однак основні події розгорталися навесні – влітку 1659 р. Наприкінці березня 1659 р. понад 100-тисячна російська армія на чолі з князем О. Трубецьким рушила на Україну.20 квітня її було зупинено під Конотопом, який захищали козаки під командуванням ніжинського полковника Г. Гуляницького. Майже два місяця козаки тримали облогу.
Виговський протягом цього часу готувався до вирішального бою. Гетьман домовився з кримським ханом про допомогу 40-тисячної орди, козакам також допомагали німці, поляки, серби.28 червня 1659 р. відбулася Конотопська битва, в якій російська армія була розбита. Тут загинуло 40 тис. царського війська, а 15 тис. були взяті в полон. Гетьман втратив 4 тис. козаків та 6 тис. кримських татар.
Добившись перемоги, І. Виговський отримав можливість успішно завершити війну з Росією і припинити громадянську війну. Однак через ряд причин скористатися її плодами гетьманові не вдалося:
– по-перше, орієнтація на Польщу не мала підтримки у суспільстві, яке у переважній більшості вважало останню своїм основним ворогом;
– по-друге, невдала соціальна політика гетьмана та використання у боротьбі з опозицією кримських татар настроїли проти нього переважну частину українського населення;
– по-третє, посилення антигетьманського руху, основу якого складала старшина лівобережних полків (Я. Сомко, В. Золотаренко, Т. Цюцюра та ін). Повстанці розгромили урядові залоги, вбивали прихильників гетьмана.
Водночас різко погіршується становище гетьмана й на Правобережній Україні, де опозиційні сили (І. Богун, П. Дорошенко, І. Сірко та ін) зосередилися навколо Ю. Хмельницького.
Наприкінці вересня 1659 р. зібралась Козацька рада („чорна” рада) в Білій Церкві, яка обрала новим гетьманом Ю. Хмельницького. В цій ситуації Виговський, відчуваючи втрату підтримки, змушений був тікати в Польщу. У 1664 р. він був страчений поляками.

2. Територіальний розкол України. Гетьманство Ю. Хмельницького

Обираючи 28 вересня 1659 р. новим гетьманом 18-річного Ю. Хмельницького (1659-1662 рр), старшина сподівалася, що авторитет роду Хмельницьких допоможе об’єднати народ. Спочатку він проводив досить лояльну політику до Росії. Він і його оточення підтвердили основи договору 1654 р., проте бажали внести до нього нові пункти, зокрема про вільне обрання гетьмана, про свободу дипломатичних зв’язків з іншими державами та ін. Все це було оформлено у так звані Жердовські статті. Вони були передані князю Трубецькому, проте князь їх не прийняв, а зажадав переговорів з самим гетьманом. Ю. Хмельницький із старшиною приїхав до Переяслава, де тоді перебували московські представники.
У результаті переговорів Ю. Хмельницький вимушений був погодитися на ухвалення нового Переяславського договору. Він складався з підроблених московським урядом умов договору 1654 р. (як не прикро, але український уряд на цей час їх втратив) та додаткових статей. Основними умовами Переяславського договору були:
– заборонялися зносини України з іноземними державами;
– обраний гетьман повинен бути затверджений царським урядом;
– гетьман без козацької ради не міг призначати й звільняти полковників та генеральну старшину, а також розпоряджатися військом без дозволу царя;
– значно збільшувався контингент царських військ на території України.
Тобто, по суті договір переносив характер українсько-російських відносин із сфери конфедеративного союзу у площину обмеженої автономії України у складі Росії. І хоча автономія була доволі широкою, дії царського уряду свідчили, що обмеження незалежності України триватиме.
Нав`язавши Україні Переяславський договір, російський уряд перестав рахуватися з Ю. Хмельницьким: воєводи втручалися в управління, роздавали землі. По суті гетьманська влада стала номінальною.
Щоб остаточно закріпитися на українських землях Росія перериває перемир`я з Польщею і в 1660 р. починає війну. 20-тисячна армія під проводом воєводи В. Шереметьєва вирушила на Волинь. До нього повинно було приєднатися 30-тисячне військо Ю. Хмельницького. Основні події кампанії відбулися в районі Чуднова на Волині. Вони закінчилися розгромом російських військ, капітуляцією Ю. Хмельницького і підписанням 7 жовтня 1660 р. Слободищенського трактату (Чуднівський договір). За цим договором на Правобережній Україні розташовувалися на постій жовніри (польська наймана армія), що грабували населення, а також поверталися у свої маєтки вигнані раніше польські пани. Згідно з цим договором Українська держава ставала автономною частиною Речі Посполитої.
Нова угода з Польщею не була сприйнята більшою частиною лівобережного козацтва. Вона викликала масове повстання проти Ю. Хмельницького. Рядові козаки й старшина відмовилася визнавати його владу. Лівобережні полки склали присягу цареві. Опозицію проти Б. Хмельницького оголив його дядько Я. Сомко, який прагнув посісти гетьманство.
Будучи неспроможним опанувати ситуацією і покласти край внутрішнім конфліктам Ю. Хмельницький восени 1662 р. скликав старшинську раду в Корсуні, де зрікся влади, а в січні наступного року постригся в ченці під іменем Гедеона.
Після відмови Ю. Хмельницького від гетьманства 1663 р. державна територія України поділилася на Правобережну і Лівобережну Гетьманщину.
На правобережні полки намагалася впливати Польща, прагнула відновити і утвердити там свою владу.
Лівобережні козаки дедалі більше підпадали під владу Росії, яка прагнула посилити свій вплив на цій території.
Правобережні полки на початку січня 1663 р. на раді в Чигирині гетьманом обрали Павла Тетерю (1663-1665 рр). Влада П. Тетері поширювалася тільки на Правобережжя. Лівобережне козацтво, не прийнявши Переяславського договору 1659 р., продовжувало визнавати владу російського царя.
Спираючись на підтримку Польщі, Тетеря сподівався поширити свою владу і на Лівобережжя. Задля цього він намагався перетягнути на свій бік лівобережного гетьмана Я. Сомка, згуртувати навколо себе старшинську верхівку (роздаючи своїм прихильникам землі і гроші), пробував заручитися допомогою не тільки Польщі, а й Туреччини.
Подібна політика відштовхнула від нього частину козаків та селян, що стали орієнтуватися на лівобережне козацтво. Восени 1663 р. разом із польськими і татарськими військами гетьман спробував установити свою владу на Лівобережжі, але його похід закінчився провалом. На Правобережжі набирало сили антигетьманське і антипольське повстання. До кінця року повстання були придушені (близько 100-120 тис. чол. загинуло, десятки тисяч були захоплені в полон кримськими татарами).
Запідозривши змову проти себе в середовищі правобережної старшини, П. Тетеря домігся від польської влади ув`язнення Ю. Хмельницького (архімандрита Гедеона) і розстрілу І. Виговського (котрий на той час був польським сенатором і київським воєводою). Каральні заходи не додали популярності П. Тетері. Наростаюче народне повстання проти гетьманської влади, підтримане запорожцями під проводом І. Сірка і лівобережним гетьманом І. Брюховецьким, змусило П. Тетерю у червні 1665 р., захопивши військову скарбницю, утекти до Польщі. Правобережжя деякий час залишалося без гетьмана.
Лівобережні полки у квітні 1662 р. на старшинській раді гетьманом обирають переяславського полковника Якима Сомко. Проте обіймав він цю посаду лише місяць, бо московський уряд, не довіряючи Сомко, не визнав законності його обрання. У Москві на цю посаду підтримували запорозького отамана Івана Брюховецького. Зваживши, що гетьмана обирає козацтво, він схилив (обіцянками, погрозами) на свій бік Запорозьку Січ, козацькі низи й міщанство. У червні 1663 р. у Ніжині зібралася так звана „чорна” рада, в якій взяли участь разом з козаками селяни та міські жителі. Спираючись на підтримку козацьких низів, І. Брюховецький домігся обрання себе гетьманом.
І. Брюховецький був гетьманом Лівобережної України у 1663-1668 р. Спочатку він проводив проросійську політику. Незабаром після свого обрання підписав Батуринські статті 1663 р., які містили нові поступки царському урядові. Він першим з українських гетьманів поїхав для свого затвердження у Москву, де одержав титул боярина. Під час свого візиту у грудні 1665 р. він підписав Московські статті, що значно обмежили суверенітет Гетьманщини.
За умовами Московського договору:
– російські воєводи й залоги отримували право перебувати майже в усіх великих містах;
– збирання податків покладалося на російських воєвод, а збори повністю мали надходити до царської казни;
– вибори гетьмана могли відбуватися лише з дозволу царя та у присутності царського представника;
– гетьманський уряд позбавлявся права на проведення самостійної зовнішньої політики;
– київський митрополит повинний був призначатися московським патріархом.
Таким чином, договір підтримував привілеї козацької старшини і права реєстрових козаків, але посилював адміністративну і фінансову залежність гетьманського уряду від царя, ще більш обмежуючи українську державність.
Андрусівський договір 1667 р. Тим часом Росія та Польща розпочали переговори про припинення польсько-російської війни 1654-1657рр. які закінчилися підписанням у січні 1667 р. Андрусівського договору (с. Андрусово, поблизу Смоленська).
За цим договором:
– між Росією і Польщею встановлювалося перемир`я на 13,5 років;
– під владою Росії залишалася Лівобережна Україна, їй поверталися Сіверщина і Смоленськ;
– за Польщею закріплювалися землі Правобережної України і Білорусі;
– Київ на два роки залишався за Росією;
– Запорозька Січ переходила під спільне управління двох держав.
Андрусівський договір, який здебільшого стосувався України, був укладений таємно, без погодження з українською стороною. Він перекреслював більшість здобутків українського народу, завойованих майже 20-літьою боротьбою за національне визволення. Перебування у складі різних держав під впливом різних культур загрожувало українському народу розколом.

3. Боротьба гетьмана П. Дорошенка за об`єднання України

Після втечі П. Тетері до Польщі гетьманську булаву на Правобережжі отримав Петро Дорошенко (1665-1676 рр.). Дорошенко насамперед розпочав із заходів, спрямованих на поліпшення внутрішнього становища:
1. Він всіляко заохочував заселення спустошених південних районів Правобережжя, де внаслідок воєнних дій і громадянської війни було знищено 65-70% населення.

2. Послідовно захищав інтереси козацького стану, відновив скликання козацьких рад.
3. Щоб позбутися залежності гетьмана від старшин, прагнув здобути довічну гетьманську владу.
4. Створив постійне наймане військо, яке налічувало близько 20 тис. сердюків (з турецької – відчайдухи), що стало його особистою гвардією.
5. Для зміцнення фінансової системи встановив на кордоні нову митну лінію і почав карбувати власну монету.
6. Вживав заходи щодо утвердження в державі козацького типу господарства й недопущення до маєтків польських панів.
7. Активно підтримував заходи митрополити Тукальського, спрямовані на створення окремого Українського патріархату.
Тобто, головний сенс своєї діяльності П. Дорошенко вбачав у зміцненні влади на Правобережжі та об`єднанні під своєю владою всіх українських земель у складі однієї держави.
Для досягнення цієї мети він випробував усі можливі політичні комбінації. Спочатку він визнавав залежність від Польщі, що дозволило йому набрати сили і розправитися з іншим претендентом на гетьманство – брацлавським полковником В. Дрозденком. У 1666 р., порвавши відносини з Польщею (після одержання звістки про Андрусовські російсько-польські переговори), П. Дорошенко пішов на зближення з турецьким султаном, який запропонував йому прийняти турецький протекторат в обмін на надання військової допомоги. Після укладення Андрусовського договору він запропонував обрати спільного гетьмана, погодившись при цьому скласти свої повноваження і визнати новообраного керівника єдиної Української держави. Однак гетьман Лівобережжя І. Брюховецький та більшість лівобережної старшини не погодилися. Тому П. Дорошенко вирішив діяти самостійно. Запросивши на допомогу татар, він восени 1667 р. витіснив поляків із Поділля і дійшов до Галичини. Однак татари пішли на мирову з поляками, тому закріпити перемогу не вдалося. У жовтні 1667 р. він підписує договір з поляками, який передбачав визнання підданства короля, дозвіл шляхти повертатися до маєтків тощо.
Зазнавши невдачі у боротьбі з Польщею, П. Дорошенко наприкінці 1667 – на початку 1668 рр. веде переговори з царем, про перехід під його протекцію за умов дотримання царським урядом певних гарантій. Зокрема, визнання його гетьманом всієї України, вивід московських воєвод, сприяння реальному об`єднанню всіх українських земель тощо. Звичайно, Росія подібні вимоги не підтримала.
У середині 1668 р., у зв`язку з антиросійським повстанням на Лівобережжі, склалися сприятливі умови для об`єднання двох частин Гетьманщини. Уклавши союз з лівобережним гетьманом І. Брюховецьким, П. Дорошенко у червні 1668 р. переправився через Дніпро й вирушив назустріч І. Брюховецькому.8 червня в момент з`єднання двох військ лівобережні козаки убили І. Брюховецького і проголосили П. Дорошенко гетьманом усієї України.
Однак його успіх тривав недовго. Вже у липні він був змушений покинути Лівобережжя, тому що польські війська вторглися на Брацлавщину. На Лівобережжі П. Дорошенко залишив наказним гетьманом чернігівського полковника Дем`яна Многогрішного, який восени 1668 р. разом з більшістю лівобережної старшини перейшли на сторону Росії.
Гетьманство Дем`яна Многогрішного. В умовах широкомасштабного наступу російських військ на Лівобережну Україну восени 1668 р. і відсутності допомоги з боку Дорошенка, Д. Многогрішний почав переговори з представниками царського уряду. Врешті-решт він погодився на повернення під зверхність царя за умови виведення московських залог з українських міст. Козацька Україна знову розпалася на Правобережну і Лівобережну.
Переговори між московським урядом і Многогрішним завершилися укладенням Глухівських статей. 9 березня 1669 р. на раді в Глухові Многогрішного було проголошено гетьманом Лівобережної України.
За Глухівськими статтями:
– московські воєводи лишалися тільки в п`яти містах, причому вони не мали права втручатися у справи місцевого врядування;
– встановлювався козацький реєстр чисельністю 30 тис. чол.;
– гетьманові заборонялося вступати в зносини з іншими державами;
– податки мали збирати тільки старшина;
– ускладнювався перехід селян до козацького стану.
Д. Многогрішний намагався зміцнити свою владу, ставлячи на посади полковників і сотників своїх родичів і свояків, наділяючи їх маєтками. У відносинах з царем Олексієм Михайловичем він намагався проводити незалежну політику, рішуче виступаючи проти територіальних поступок Росії польській стороні за рахунок України. Розчарувавшись в орієнтації на Москву, з 1671 р. він пішов на зближення з П. Дорошенком, плануючи спільний виступ проти Польщі.
Авторитарні методи правління гетьмана, зосередження влади в руках його сімейного клану викликали заколот серед вищої старшини, яка обвинуватила його у зраді царю і домоглася арешту Д. Многогрішного. Він був висланий до Сибіру.
Гетьманство Івана Самойловича. Замість Дем`яна Многогрішного у червні 1672 р. гетьманом Лівобережжя був проголошений Іван Самойлович. Між гетьманським та царським урядами була укладена угода, відома під назвою Конотопські статті, вони доповнювали договір попереднього гетьмана (Глухівські статті) й порівняно з ним ще більше обмежували владу гетьмана.
За Конотопськими статтями:
– гетьманові заборонялося без царського указу та старшинської ради висилати посольства до інших держав, а також підтримувати відносини з Дорошенком;
– гетьманові не дозволялося позбавляти старшину посад, карати без згоди старшинської ради або вироку військового суду;
– козацькі полки не мали права брати участь в переговорах із представниками польського уряду в Москві у справах стосовно України.
Характерною рисою 15-літього гетьманування І. Самойловича було його прагнення створити аристократичну державу з міцною гетьманською владою. В своїй політиці він опирався на вузьке коло вищої старшини, що складалося, головним чином, з його родичів. Для цього гетьман постійно розширював привілеї старшини, щедро роздавав їй землю. Не довіряючи іншим старшинським угрупованням і рядовому козацтву, котре обурювалося ростом різних повинностей на користь гетьмана і старшини, І. Самойлович утримував значне наймане військо. І. Самойлович намагався поширити свою владу на всю Україну. У 1674 р. за підтримки російських військ підкорив своїй владі територію 10 правобережних полків. У цьому ж році в Переяславі був проголошений гетьманом всієї України.
На чолі козацького війська брав участь разом з російською армією у поході (улітку 1687 р) проти кримських татар. Похід був невдалим, вся відповідальність була покладена на нього. За доносом групи старшин на чолі з І. Мазепою, котрі обвинуватили Самойловича у змові з татарами, у 1687 р. він був заарештований і засланий до Тобольська, де невдовзі помер.
Союз П. Дорошенка з Туреччиною. Втративши гетьманство на Лівобережжі, Дорошенко вдався до рішучих дій. До цього його спонукали також послаблення впливу на Правобережжі та боротьба за гетьманську булаву з ставлеником Кримського ханства П. Суховієм (племінник І. Брюховецького). У 1669 р. П. Дорошенко за допомогою І. Сірка (кошовий отаман, у 1667-1668 рр. полковник Харківського слобідського полку) розбив П. Суховія, однак відразу змушений був почати боротьбу із ставлеником Польщі М. Ханенком (уманський полковник), владу якого визнали кілька правобережних полків і Січ. Розпочалася кривава війна між прихильниками Ханенка й полками Дорошенка. У серпні 1671 р. Польща згорнула воєнні дії проти України, і на середину жовтня 1671 р. встановила своє панування майже над усією територією Брацлавщини, а наприкінці жовтня король затвердив правобережним гетьманом Михайла Ханенка.
За цих обставин П. Дорошенко посилює протурецьку орієнтацію. У березні 1669 р. Корсунська старшинська рада погоджується на офіційне прийняття турецького протекторату, хоча Дорошенко і відмовляється від принесення присяги турецькому султанові.
Боротьбу за Правобережжя розпочала і Туреччина. У травні 1672 р. турецька армія рушила в похід на Брацлавщину. Так на Правобережжі розпочалася ще одна війна. Причому трагедія була в тому, що українці воювали в обох арміях: Дорошенко зі своїми військами воював на боці Османської імперії, а Ханенко – на боці Польщі. Після поразки від українсько-турецько-татарських сил польський уряд уклав у жовтні 1672 р. Бучацький мирний договір, відповідно до якого:
– Османська імперія отримувала від Польщі Подільське воєводство;
– Україна (Дорошенко під протекторатом Османської імперії) мав опікуватися Брацлавщиною й Південною Київщиною;
– Польща залишала за собою Галичину, Волинь та Північну Київщину.
Однак цей договір не приніс Правобережжю бажаного миру, оскільки Польща не збиралася відмовлятися від втрачених українських земель. В свою чергу, Туреччина почала вимагати зруйнування в Україні фортець, роззброєння населення, виплати данини тощо. Розчарувавшись в турецькій протекції, Дорошенко прагнув знайти порозуміння то з Польщею, то з Росією. Однак переговори позитивного результату не мали.
Становище гетьмана стає критичним: він втрачає довір’я українського суспільства, його почали залишати навіть раніше вірні йому підрозділи й соратники.
До того ж, Росія, сприйнявши Бучацький договір (1672 р) як зречення Польщею прав на Правобережну Україну, наприкінці 1673 р. розпочала разом з лівобережними козацькими полками наступ на Дорошенка, і вже у березні 1674 р. оволоділа основними містами Правобережжя. Дорошенка формально було усунуто від влади, а гетьманом обох боків Дніпра проголошено лівобережного гетьмана І. Самойловича. Але на допомогу Дорошенкові вирушила турецька армія, це змусило російсько-українські війська повернутися на Лівобережжя.
Однак авторитет Дорошенка був підірваний остаточно: Правобережжя було зруйноване, турки своїми пограбуваннями, насильствами і розправами викликали ненависть місцевих жителів. Населення Правобережжя масово переселялося на Лівобережну Україну і Слобожанщину.
У березні 1675 р. на старшинській раді лівобережного козацтва в Переяславі, в якій брала участь і частина правобережної старшини. І. Самойлович був проголошений гетьманом „обох боків Дніпра”. Дорошенко відмовляється від турецького протекторату і в жовтні 1675 р. присягає царю. Однак, московський уряд зажадав, щоб він з`явився на лівий берег і капітулював перед Самойловичем. У вересні 1675 р. він відмовився від гетьманства і присягнув на вірність царю. Згодом він був вивезений на почесне заслання в Москву, у 1679-1682 рр. був воєводою у В`ятці. Останні роки провів в селі під Москвою, де й помер у 1698 р.

4. Остаточний поділ України

Після зречення П. Дорошенка від гетьманства, на жаль, українські землі так і не об`єдналися під булавою І. Самойловича. Цього не допустила Туреччина, яка проголосила гетьманом Правобережжя Ю. Хмельницького (1677-1681 рр.). До цього він шість років відсидів у турецькій тюрмі. У 1677-1678 рр. разом з турками Ю. Хмельницький двічі організовував походи на Чигирин – місто де була гетьманська резиденція. Не здобувши однозначної перемоги, він напав на Лівобережжя. Проте успіху не добився, його влада поширювалася лише на зруйноване, розгромлене Поділля. Там він установив жорстке, деспотичне управління. У 1681 р. турки його стратили.
Війна між Росією, з одного боку, і Туреччиною та Кримським ханством – з іншого, за володіння землями Правобережної України завершилася підписанням у січні 1681 р. Бахчисарайського мирного договору. За цим договором:
– кордон між Туреччиною та Росією встановлювався по Дніпру;
– Туреччина приєднувала Північну Київщину, Брацлавщину й Поділля;
– Росія приєднувала Лівобережну Україну і Київ.
– татари зберігали право кочувати в південних степах України.
Однак цей мир був нетривким, бо не відповідав інтересам Речі Посполитої. Скориставшись поразкою турецьких військ, Польща на початку 1680-х років відновлює своє панування над більшою частиною Правобережної України.
Остаточний поділ України був затверджений у травні 1686 р. „Вічним миром” – договором між Росією і Польщею – підписаним в Москві. За цим договором:
– Польща визнавала за Росією Лівобережну Україну, Київ, Запорожжя, Чернігово-Сіверську землі;
– Брацлавщина та південна Київщина ставали нейтральною незаселеною зоною між Польщею і Росією;
– Північна Київщина, Волинь і Галичина відходила до Польщі;
– Поділля залишалося під владою Туреччини (у 1699 р. Поділля було приєднано до Польщі).
Уклавши „вічний мир” з Польщею, Росія приєдналася до держав (Австрія, Польща, Венеція), які вели боротьбу з Османською імперією та її васалом – Кримським ханством. Ліквідація турецько-татарських володінь на Чорному і Азовському морях, і майбутній вихід до Чорного моря, спонукали Росію до війни.
У травні 1687 р.100-тисячна російська армія вирушила на Крим. Похід очолив Василь Голіцин – фаворит царівни Софії. До російської армії приєдналося, 50-тисячне військо козаків на чолі з І. Самойловичем. Але ця воєнна кампанія завершилася невдало – військо не спромоглося навіть досягти Криму (татари підпалили степ і тим самим зробили неможливим їхнє подальше просування).
Відповідальність за кримську невдачу звалили на І. Самойловича. Особиста зацікавленість Голіцина і невдоволення старшин призвели до усунення І. Самойловича від влади. У липні 1687 р. він був заарештований й разом із сім`єю відправлено до Сибіру, де він і помер у 1690 р.
Натомість козацька рада, що відбулася у липні 1687 р., обрала гетьманом генерального осавула Івана Мазепу.

5. Гетьманщина та Слобідська Україна у другій половині XVII ст.

Запорозька Січ у складі Гетьманщині. Перед початком національно-визвольної війни Запорозька Січ містилася на Микитиному Розі. Саме тут Б. Хмельницький готував повстання проти Речі Посполитої. Січі належала провідна роль у підготовці і розгортанні національно-визвольної війни українського народу. Запорожці неодноразово брали участь у воєнних діях проти Польщі. Однак після закінчення війни більшість їх не були включені до козацького реєстру. Це викликало невдоволення січовиків і загострення їхніх відносин з гетьманською владою аж до збройних конфліктів. Тому у 1652 р. запорожці змушені були перенести Січ з легкодоступного для гетьманських військ Микитиного Рогу ближче до дніпровських порогів, до гирла річки Чортомлик. Чортомлицька Січ проіснувала з 1652 р. до 1709 р.
В період Руїни запорожці неодноразово втручалися в боротьбу різних старшинських угруповань за гетьманську владу. При цьому вони нерідко підтримували кандидатів на гетьманство зі свого середовища – І. Брюховецького, М. Ханенка, П. Суховія, котрі обіцяли покінчити зі свавіллям старшини й експлуатацією рядового козацтва.
Особливо ускладнилося становище Запорозької Січі після Андрусівського перемир`я, коли над нею був установлений спільний контроль Росії і Польщі.
У другій половині XVII ст. Запорозька Січ уславилася своєю участю в численних воєнних операціях. Керівником та організатором більшості тогочасних походів був І. Сірко (близько 1610-1680 рр). На Січі І. Сірко багаторазово обирався кошовим гетьманом. У 1667-1668 р. був полковником Харківського слобідського полку.
Після Андрусівського миру (1667 р), невдоволений розчленуванням України, він очолив антицарське повстання. Після поразки цього повстання знову пішов на Січ, де мав величезний авторитет за боротьбу проти Кримського ханства. Знову обраний кошовим отаманом, І. Сірко розглядався козаками як один з основних претендентів на лівобережне гетьманство. У 1672 р. царський уряд за допомогою лівобережного гетьмана І. Самойловича зміг заарештувати І. Сірка і вислати його до Сибіру. Але вже у 1673 р. у зв`язку з турецьким наступом і за клопотанням польського короля Яна Собеського російська влада вимушена була повернути І. Сірка в Україну. В останні роки життя він активно боровся з турками і татарами (зокрема, тільки проти татар він провів більше 60 боїв і усі їх виграв). Помер І. Сірко у серпні 1680 р.
Колонізація українцями Слобожанщини. Територія Слобідської України охоплювала сучасні Харківську, Сумську, північ Донецької і Луганської областей, а також південні частини сусідніх областей Росії. Колись усі землі належали Чернігово-Сіверському князівству, були залюднені та обжиті, але в XIII ст. зазнали спустошливих походів ординців. Саме тому цей край протягом тривалого часу залишався занедбаним і знелюднілим. Він був своєрідним кордоном між Росією й татарами.
В середині XVII ст. у зв`язку з руйнуванням Правобережної України під час національно-визвольної війни і Руїни сюди почалося масове переселення українців. Так, у 1652 р. тисяча козаків з-під м. Острога на Волині на чолі з полковником І. Дзиковським з родинами і всім господарством прийшли в басейн річки Тихої Сосни і заснували м. Острогозьк. У тому ж році група переселенців із Білоцерківського полку заснувала м. Суми. У 1654 р. було засновано Харків. Подібні історії заснування мали й такі міста, як Охтирка, Балаклея, Ізюм та багато інших. Оскільки поселення, що виникали, були звільнені від податків (царський уряд був зацікавлений у залюдненні порубіжних земель), то й називалися вони слободами. Звідси і походить назва краю – Слобідська Україна, або Слобожанщина.
В міру збільшення на Слобожанщині козацьких громад вони організовувалися в звичайні для українських козаків військові й адміністративно-територіальні об`єднання – полки. У другій половині XVII ст. у Слобідській Україні було створено 5 таких полків. Ці полки, як і в Гетьманщині поділялися на сотні.
Політичний устрій та господарське життя в Гетьманщині і Слобідській Україні. Наприкінці XVII ст. на Лівобережжі існувало 10 полків, котрі одночасно були адміністративно-територіальними і військовими одиницями.
Вищою посадовою особою в Гетьманщині був гетьман, який обирався старшинською радою. Остаточно затверджував гетьмана цар. Повноваження гетьмана визначалися спеціальними статтями (умовами), що укладалися між гетьманом і царем. Дорадчі права при гетьмані мала Рада старшин. До ії складу входили гетьман, генеральна старшина і полковники.
У Слобідській Україні посади гетьмана не існувало, не було й генеральної старшини. Особливості органів влади тут визначало те, що полковники, які очолювали переселенців, були на відміну від Гетьманщини, засновниками полків, тому вони користувалися значно більшою владою, обиралися довічно. Слобідські полковники підкорялися безпосередньо бєлгородському воєводі. Кількісний склад полків не був постійним.
Суспільні стани. Після національно-визвольної війни українське суспільство зазнало великих змін:
– чисельність козацтва зростала і воно перетворювалося на привілейований стан. Козаки звільнялися від податків, їхнім основним обов`язком була військова служба. Найчисельнішу групу становили городові козаки – так називали тих, що мешкали у містах, містечках, хуторах, селах Гетьманщини і Слобожанщини, на відміну від низових (запорозьких) козаків. У другій половині XVII ст. із середовища козацтв виокремилася козацька старшина, яка посідала панівне місце в суспільстві;
– українська шляхта, що збереглася в Гетьманщині дедалі більше зливалася з козацькою старшиною;
– селяни. Це була найбільш численна верства населення Гетьманщини і Слобожанщини. Після війни вони здобули особисту свободу, право змінювати місце проживання, вільно вступати до козацького стану (військова служба відбувалася за власний кошт). Особисту свободу зберігали і селяни Слобожанщини, їх відмінність від козаків полягала в тому, що вони платили податок до царської казни;
– міщани. Вони отримали право вільно володіти землями; їх не обмежували в ремеслах, промислах, торгівлі. Вони сплачували податки й виконували повинності на користь держави, які, однак, були значні менші, ніж за Польщі;
– духовенство. Це був привілейований стан. Його становище визначалося тим, що православ`я мало статус державної релігії.
Розвиток господарства. Основою господарського життя лівобережної Гетьманщини й Слобожанщини було хліборобство, значної ваги набувало також вирощування городини й технічних культур, зокрема конолень. Наприкінці XVII ст. більш активно почало розвиватися тваринництво.
Важливу роль в господарському житті відігравало ремісниче виробництво. Під час війни ремісники дістали право вступати до будь-якого цеху з доступом до всіх видів ремесла. Найпоширенішими були кравецтво, шевство, ткацтво, ковальство, зброярство, гончарство тощо.
В останній чверті XVII ст. пожвавилася і торгівля. Її центрами залишалися міста. Особливо жвавою була торгівля між Лівобережною Україною, Слобожанщиною і Запорожжям. Активно велася торгівля з Білоруссю, Молдовою, Туреччиною, Кримом. З України вивозили продукцію сільського господарства; завозили ж сукно, шовки, прикраси, зброю, прянощі, вина.