Реферат Этапы развития образовательной системы Украины
Работа добавлена на сайт bukvasha.net: 2015-10-28Поможем написать учебную работу
Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
от 25%
Подписываем
договор
Вступ.
Освіта і наука – найважливіші сфери людської діяльності. Вони є складними ієрархічними системами, стратегічно пріоритетними, базовими для соціально-економічного розвитку суспільства, особливо для країн, що реформуються, - а саме такою є Україна.
Освіта – це дзеркало соціально-економічного та культурно-історичного стану країни; це та сфера життя суспільства, яка не повинна залежати від політичної кон’юнктури, організаційно-структурних і фінансово-економічних, змістовно-методичних і кадрових проблем.
Вивчення шляху становлення народної системи освіти дасть змогу ознайомитися з найважливішими педагогічними ідеями, що формували свідомість українців протягом багатьох століть в історії, з принципами організації навчального процесу в різні періоди існування України та з найвидатнішими педагогами, що зробили великий внесок у формування національної системи освіти.
Серед основних етапів розвитку освітньої системи в Україні можна виділити:
1. Зародження перших форм навчання в період палеоліту та неоліту
2. Освіта в Київській Русі – княжа доба (VII - XVIII)
3. Період культурного занепаду (XIII - XV)
4. Доба українського Відродження (XVI - XVIII)
5. Українська освіта під впливом Російської та Австро-Угорської імперій (XVIII – поч. XX)
6. Освіта у XX ст., освіта за радянських часів (XX)
7. Сучасна освіта
Основний зміст розвитку освіти в ці періоди розглянуті далі.
Навчання у первісних та родових племенах на території України
В епоху палеоліту формування и підготовка підростаючого покоління розвивалися відповідно до загальних законів і закономірностей, традицій і особливостей родового і племінного виховання.
В період неоліту вищий рівень мови і мовлення населення розширив можливості розвитку культури, мистецтва, первісної науки у формі спостережень і досвіду, що передавалися новим поколінням через легенди, навчання і виховання підростаючого покоління. Учені допускають, що навчання дітей трипільців багатьом видам діяльності та професійним навичкам і умінням відбувалося у спеціальних навчальних закладах, оскільки, як відомо, для створення школи повинні історично скластися певні умови: достатній ступінь розвитку засобів виробництва, знарядь праці та різних видів господарської діяльності; високий рівень духовної культури населення; наявність мови, яку б розуміла більшість населення; перехід писемності від примітивних її форм до виразних знаків; багатоплановість виробничої діяльності населення, розмаїття народних традицій, обрядів і ритуалів, сформованість стійких сімейних стосунків тощо. Всі ці умови у населення України епохи неоліту існували.
З появою і зміцненням міст зростала мережа шкіл грамоти, ремесел і промислів, з’явилися школи для підготовки духовних осіб. Це був час розвитку першоукраїнської писемності, зв’язків між слов’янськими союзами.
Докняжа доба – початок I тис. до н.е. характерна розвитком природничо-наукових знань, які, хоч і не розчленовувалися на окремі галузі, активно протистояли марновірству и забобонності, сприяли осмисленню і трактуванню явищ природи. Остаточно сформувались і розквітли народна метрологія, методи обчислення, форми запису результатів розрахунків, обчислень тощо. Математична освіта була доступна широким верствам населення, людям різних професій (зарубки на побутових предметах, колодах і палицях, записи на берестяних грамотах тощо). Українці докняжої доби широко використовували знання фізики і механіки, хімії, користувалися верстатами, володіли ливарним мистецтвом, будівельною та архітектурною майстерністю.
Добре розгалужене багатогалузеве народне господарство не могло існувати без школи, відповідної науки, у тому числі й педагогіки, що досягли високого розвитку у період виникнення і розквіту Київської Русі (першого державного утворення українського народу), за яким закріпилася назва княжої доби.
Культурний та освітній розквіт Київської Русі (період княжої доби).
Князі Рюриковичі (Олег, Ігор, Ольга, Святослав) заклали підмурок державної освіти і виховання. Основними закладами цього періоду, що діяли до прийняття християнства, були школи грамоти, де діти навчалися читати, писати, лічити. До 988р. ці школи були носіями хліборобської культури, народних вірувань, традицій, звичаїв, обрядів. Крім здобуття формальних знань, діти знайомилися із суспільними і природними явищами, побутом людей через засоби фольклору: казки, билини, приказки і прислів’я, пісні тощо. Вони усвідомлювали етичний ідеал свого народу: чесність, доброту, щирість, працьовитість, вірність. Ці народнопоетичні твори стали не лише засобом морально-естетичного та патріотичного виховання, а й джерелом окремих історичних свідчень.
На основі східнослов’янської протописемності та літер грецького алфавіту в IX ст. було створено нову загальновживану азбуку – спочатку глаголицю, пізніше – кирилицю, що відповідало інтересам об’єднання східнослов’янських земель Києвом не тільки в політичному та економічному, а й культурному аспектах. Авторами кирилиці, яка була добре пристосована до звуків слов’янської мови, були філософи, просвітителі та громадські діячі Кирило та Мефодій. Спрощена азбука робила освіту доступнішою для широких верств населення Київської Русі.
За княжої доби школа та освіта Київської Русі якісно змінились. Приблизно з X-XII ст. з’являється термін «школа». Християнізація висунула потребу у відкритті шкіл, в них готувалися перекладачі й переписувачі церковної літератур, здобували освіту вітчизняне духовенство, майстри будівельної справи для зведення храмів, спеціалісти з малярства, оздоблення церковних будівель, дипломати і державні чиновники різних служб.
Найпершою згадкою про школи у Києві є повідомлення літопису від 988р. про те, що київський князь Володимир Великий «почав брати у знатних людей дітей і віддавати на вчення книжне». За тодішніми поняттями «книжне вчення» здобували ті, що були вже грамотними. Школа «була державним навчальним закладом підвищеного типу й утримувалася за рахунок князівської казни. Діти були ізольовані від домашнього впливу батьків, які, хоч і прийняли нову віру, але у поглядах залишалися язичниками»[4]. Подібні школи відкривалися в Новгороді, Чернігові, Галичі та інших містах Київської Русі.
Поширення шкіл (школи «книжного вчення», монастирські, школи грамоти. Жіночі школи) було зумовлено потребами життя. Вищі школи, або школи «книжного вчення», відкривали при дворах удільних князів. Освічені люди потрібні були церкві й державі для здійснення економічних, торгівельних, господарських справ тощо. І хоча в школах домінували схоластика, примітивні методики, вишкіл (усі явища, характерні для європейської освіти того часу), у Київської Русі було досягнуто високої грамотності населення, відбувалося формування науки, у тому числі й педагогіки.
Монастирські школи відкривали при монастирях. В них навчалися ченці, майбутні священнослужителі. Як і в Європі, такі школи, засновані різними монашеськими орденами, поділялися на зовнішні (в яких навчалися миряни) і внутрішні (де навчалися майбутні монахи). Освіта була диференційованою: ченці із заможних родин опановували надбання середньовічної європейської освіти і готувалися до високих посад у церковній ієрархії, особи ж простолюддя вчилися читати та писати і готувалися до службових відправ.
Тривіум (тришляховий) і квадривіум (чотиришляховий) цикли середньовічної школи передбачали вивчення в першому випадку – граматики, риторики і діалектики; у другому – арифметики, геометрії. Астрономії ё музики. Ці цикли становили «Сім вільних мистецтв» - класичний середньовічний підхід до середньої освіти, що мав безпосередній зв’язок з надбанням античної школи та освіти. Монастирські школи України-Русі значно випередили школи європейських країн, побудувавши навчання і виховання своїх учнів у раціонально-практичному плані.
Постійна школа закритого типу працювала при Києво-Печерському монастирі. Навчання здійснювалося методами систематичних настанов, повчань з окремих тем християнського вчення з подальшим обговоренням. На відміну від європейських шкіл, навчання проводилося рідною мовою. За прийнятим у ній статутом до ченців ставилися суворі вимоги: сподвижницька діяльність, грамотність, щоденне спілкування з книгами, тлумачення складних і незрозумілих місць у церковних книгах менш досвідченими монахам і пастві.
У школі Видубецького монастиря (м.Києв) навчалися і миряни. І майбутні монахи, яких готували до можливої учительської діяльності, вони мусили знати іноземні мови й живу розмовну, особливості навчання лічби і читання.
Школи грамоти відкривали при церквах і утримували світськими людьми. У них навчали дітей бояр, купців, лихварів, заможних ремісників читати, писати. Лічити. Навчання проводили за спрощеною 32-буквеною абеткою, використовуючи Євангеліє, Псалтир, Молитвослов та інші богослужебні книги, вчили практичним навичкам ведення діловодства, складання листів, договорів, цифрових рахунків тощо. Вчителями були служителі церкви. Через постійну загрозу Київській Русі з боку кочівників надзвичайно важливим було патріотичне виховання, яке здійснювалося на билинах, казках, оповіданнях учасників воєнних походів, піснях та іншими засобами народної педагогіки.
Церковні школи давали початкову освіту та релігійне виховання. Зміст освіти зводився до навчання дітей читання, письма, церковного співу, християнської моралі, віровчення. Як і в усіх європейських школах середньовіччя, проповідували покірність, терпіння, аскетизм, релігійно-моральні якості. Певного терміну навчання не було, вчилися невеликими групами з 3-10 дітей. Успіх навчання значною мірою залежав від знань, здібностей, можливостей, особистого досвіду, моральних якостей вчителів.
Всесвітньо відомим було відкрите онукою Ярослава Мудрого Анною Всеволодівною при Андріївському монастирі (1086) перше в Європі жіноче училище для виховання жінок із шляхетних родів, яке свідчило про прогресивну педагогічну думку щодо рівноправності громадян обох статей.
Більшість дітей простолюду виховувалися у сім’ях. Їх навчали сільськогосподарської праці, іншої домашньої роботи, зрідка віддавали майстрові для опанування ремесла. Поширеним залишалося домашнє виховання і для дітей знаті.
В Європі Київ посів славу освітнього центру, куди приїжджали на навчання іноземці, серед яких були і престолонаслідники. Представники влади в Київській Русі були освіченими людьми, князі володіли кількома мовами.
Дочка князя Ярослава, королева Франції Анна, вирізнялася своєю освіченістю. Вийшовши заміж, вона як посаг привезла до Франції чимало книг. Анна часто підписувала королівські укази, інші документи (Генріх I, її чоловік, був неписьменним).
Під час монголо-татарських і політичної роздробленості Київської Русі спроби зберегти здобутки освіти робилися при дворах удільних князів, зокрема у Галицько-Волинському князівстві. Школи нижчого рівня занепали, зменшилася їх кількість. Але є матеріальні свідчення, що вони діяли і в роки монголо-татарського володарювання. В умовах нестачі освітніх закладів поширилася діяльність майстрів грамоти, що навчали дітей за певну платню. Освітні, культурні традиції, які були закладені в Київській Русі, не вмерли в період феодальної роздробленості й монголо-татарської навали, продовжували працювати школи грамоти, організаторами яких були міські громади; освітню роботу релігійного спрямування здійснювали монастирі; перекладалися книги, велося літописання.
Освіта та розвиток педагогічної думки в епоху культурного відродження України (
XVI-XVIII
)
.
На території України з 1501р. «хлопським» синам дозволялося вчитися різного ремесла. Якщо ж сім’я, наприклад, мала трьох синів, то пан міг дозволити піти в науку одному, не старшому 12 років (йдеться про дітей залежних селян, для вільних людей освіта була доступнішою).
Значна кількість молодих людей здобували вищу освіту в університетах Європи. Так, в університетах Кракова, тогочасної польської столиці, у XV – першій половині XVI ст. навчалося до 1200 вихідців з України. Починаючи з XV ст., у списках Болонського, Падуанського, Празького та інших університетів траплялися імена студентів і магістрів з прикладкою «Рутенус», «Роксоланус», «Ля Руссія», як тоді називали українські землі. З XIV ст. були відомі імена викладачів Сорбонни: магістра з Петра Кордована, ліценціата мов і бакалавра рутенської нації Бенедикта Сервінуса та Івана Тишкевича; у Кракові – ім’я поета-гуманіста, викладача античної літератури університету Павла Русина. Доктор медицини й філософії Юрій Котермак (Дрогобич) викладав астрономію і медицину в Болонському, а потім у Краківському університетах. Серед його учнів був Микола Коперник.
Вихідці з українських земель не обмежувались елементарною освітою, вони могли вільно виїздити для навчання за кордон (це право було узаконено Литовським статутом 1529 р.). Більшість із тих, хто навчався за кордоном, згодом повертались на Батьківщину, збільшуючи кількість освічених людей в українському суспільстві.
Політична, національна. Релігійна ситуація в Україні у XVI – XVII ст. зумовила існування двох напрямів освіти:
- православного (братські школи; школи, засновані сільськими общинами, де вчителювали дяки; школи при православних церквах і монастирях; січові й козацькі школи);
- католицького (школи католицьких орденів – єзуїти, василіани, домініканці, піари).
Існували і уніатські школи, створені на базі православних після Брестської церковної унії 1596 р.; школи протестантських общин; національні школи різних народів, які проживали в Україні.
В часи утисків польської шляхти, що призвели до збройного повстання, козацьких війн часів Б.Хмельницького, у періоди Гетьманщини (1647 – 1663) та Руїни (1663 – 1687) на Правобережній Україні активну діяльність розвинув уніатський орден василіан, створивши василіанські школи (наприкінці XVIII ст. вони діяли в Барі, Любарі, Умані, Острозі, Овручі, Шаргороді та Володимирі). Школи були залежні від польської шляхти, що не сприяло вихованню молоді в українському національному дусі.
Із середини XVI ст. існували й єзуїтські школи, створені орденом єзуїтів для посилення впливу католицької церкви. Вони поділялися на нижчі – колегії (7 років навчання) та вищі – семінарії (6 років), де навчання було схоластичним. Діяли у Львові (1608), Кам’янці-Подільському (1608), Луцьку (1609), Острозі (1624), Києві (1690) та інших містах. У них навчалися діти польської та української шляхти, а також заможних селян.
Відкривали школи й ченці католицького чину піарів (у Польщі піари з’явилися 1641 р.). В Україні піарські школи діяли в Холмі, Львові, Межиріччі поблизу Острога та в інших містах. Вони успішно конкурували з єзуїтськими, особливо після реформи 1754 р.
Папа Климент XIV скасував єзуїтський орден. Все майно єзуїтів у Польщі було віддано на потреби народної освіти, для керування якою засновано Навчальну Комісію. Вона здійснила реформу в краківському і віденському університетах та в середніх школах, а потім (1783) встановила нову систему шкільництва. За новим статутом, крім двох університетів, мали бути в кожній окрузі (всіх округ 10, які поділялися на декілька підокруг) окружні шестикласні школи із 7-річним курсом навчання; у підокругах – підокружні школи з трьома класами – з дворічним курсом у кожному класі; у кожній парафії – парафіяльні школи – вищі у містечках і нижчі селах.
Парафіяльні школи мали давати освіту відповідно до звання, занять та ремесел. У цих школах учні вчилися релігії, науки звичаїв, відповідно до умов часу й стану учнів, читання, писання, арифметики, почасти геометрії, городництва та хліборобства, початків медицини й ветеринарії, відомостей про внутрішню торгівлю й набували корисного досвіду у селянському житті.
Значну частину середніх єзуїтських шкіл на українських землях Навчальна Комісія передала василіанам, католицьким орденам. У школах панувала та сама єзуїтська система.
У 1789 р. Навчальна (Едукаційна) комісія видала розпорядження про закриття «руських» церковних шкіл та усунення з усіх шкіл «руської» мови. Українців позбавили можливості навчатися рідною мовою. Унікальним явищем в історії вітчизняної освіти була діяльність братських шкіл (80-ті роки XVI ст.), які організовували і утримували церковні братства (громадсько-політичні організації) з метою зміцнення православ’я. Серед них були як елементарні, так і школи підвищеного рівня. Найвідоміші – Львівська (перша школа, заснована Успенським братством у 1586р.), Київська та Луцька школи. Притаманними їм рисами були:
1) демократичність. У школі мали право навчатися діти різних станів населення, статут школи зобов’язував учителя ставитися до всіх учнів однаково. Для сиріт та дітей з інших міст братства відкривали гуртожитки (бурси);
2) введення елементів класно-урочної системи навчання. В елементарних братських школах учнів поділяли на три групи залежно від набутих знань, умінь, навичок, а з XVII ст. у братських школах підвищеного типу встановилася класна система занять. Навальний рік розпочинався з 1 вересня, було введено канікули, екзамени тощо;
3) налагоджений тісний зв’язок з батьками чи родичами учнів. Між батьками і школою укладалася письмова угода, де обумовлювались обов’язки сторін з виховання і навчання дітей;
4) чітка організація навчання: заборонялись пропуски занять. Запізнення. Існувала налагоджена система чергових;
5) ґрунтовність освіти, яка не поступалася західноєвропейській.
Високий рівень освіти забезпечували вчителі, які згодом стали відомими не лише в Україні, а й за її межами. Це – Іов Борецький, Стефан і Лаврентій Зизанії, Кирило Ставровецький Транквіліон, Мелетій Смотрицький, Памво Беринда, Єлисей Плетенецький, Тарасій Земка, Ісайа Трофимович-Козловський, Захарія Копистенський, Софроній Почаський та ін. Всі вони працювали якийсь час вчителями братських шкіл.
Хоча братські школи давали підвищену освіту, вони були середніми навчальними закладами.
Першими національними закладами вищого типу стали Острозька школа-академія і Києво-Могилянська академія.
Острозька слов’яно-греко-латинська академія (або «тримовний ліцей») була відкрита 1576р. князем Костянтино Острозьким (1527 – 1608) і вирізнялася високим рівнем викладання. В ній вивчали слов’янську, грецьку й латинську мови й так звані «вільні науки» (граматику, арифметику, риторику, логіку та ін.), музику та хоровий спів. Тут працювали відомі науковці: Кирило Лукаріс, Феофан Грек, письменник та громадський діяч Герасим Смотрицький, польський математик і філософ Ян Лятос, українські публіцисти та філологи Василь Суразький, Тимофій Михайлович, Іов Княгеницький, Дем’ян Наливайко та інші. Всі вони брали участь у діяльності наукового гуртка при академії, писали наукові праці, підручники, готували навчальні посібники тощо.
Києво-Могилянська академія, створена 1632р. на Подолі внаслідок злиття Київської Братської та Лаврської шкіл, зібрала найбільшу кількість освічених, найкращих на той час діячів науки та культури: це і Петро Могила (опікун академії), Інокентій Гізель, Іоаникій Галятовський, Єпіфаній Славинецький, Симеон Полоцький, Лазар Баранович та інші. Усі вони зробили певний внесок у розвиток педагогічної думки, розглядали загальні питання виховання і навчання молоді, розробляли методичні рекомендації. Одні з них присвячували окремі праці проблемам освіти, створювали підручники та навчальні посібники, інші – порушували освітні питання в полемічних працях, виступах, промовах. У заснуванні Києво-Могилянської академії почесне місце належить Єлизаветі Гулевичівні, дружині київського воєводи, поборниці українського освітництва, яка подарувала свою садибу із землями для створення цього культурно-освітнього комплексу.
Курс навчання в академії тривав 12 років і поділявся на 8 класів: фару (підготовчий клас) , інфиму (молодший клас), граматику, синтаксиму і вищі – поетику, риторику, філософію й богослов’я. Студенти набували філологічної підготовки, обов’язковим було знання мов: слов’янської, латинської, польської, оволодівали поетичним і риторичним мистецтвом, вивчали класичну грецьку та римську й частково середньовічну літератури, історію, географію, філософію й богослов’я. З часом було введено курс російської, французької, німецької та староєврейської мов, чисту й мішану математику (тригонометрію, фізику, астрономію, архітектуру), а в останні роки існування академії – класи домашньої й сільської економіки й медицини. Значне місце відводилося художній і музичній освіті. Києво-Могилянська академія була визначним науковим осередком, де формувався один з центрів філософської думки слов’янського світу загалом, відбувалося становлення української літературної мови, склалася літературна й поетична школа. Щороку в академії навчалося від 500 до 2000 студентів, вікових обмежень не було. У 1817р. академію закрили, й замість неї в тому ж році було створено Київську духовну семінарію, перейменовану у 1819р. в Духовну академію, яка припинила своє існування у 1918р. У 1992р. академію було відроджено як університет «Києво-Могилянська академія».
Кращі риси народної педагогіки було втілено у козацькій педагогіці. Одним із різновидів полкових шкіл були навчальні заклади (приблизно 60), що діяли на території Запорізької Січі (1553 – 1775). Тут козацькі діти навчалися грамоти, лічби, закону Божого, музики і співу. Крім того, на Січі існували три спеціальні школи – полкової музики, музики і церковного співу та школа підготовки юнаків для військової служби. Школою підвищеного типу була Головна січова школа.
У козацьких реєстрах, починаючи з XVI ст., трапляються записи, в яких, крім прізвища та роду занять козака, є слово «бакалавр». Не виключено, що деякі козаки набували освіту в західноєвропейських навчальних закладах, після закінчення яких отримували вчений ступінь бакалавра.
Вагомий внесок у розвиток педагогічної науки зробили освітні, культурні, громадські діячі XVI – XVIII ст. Серед них: Петро Могила, Іван Федоров (Іван Федорович Москвитин), Стефан Зизаній (Зизаній-Тустановський), Іван Вишенський, Памво Беринда, Кирило Ставровецький-Транквіліон, Єпіфаній Славинецький, Інокентій Гізель, Іоаникій Галятовський, Симеон Полоцький, Феофан (Єлеазар) Прокопович, Григорій Сковорода.
Українська освіта та педагогіка наприкінці
XVIII –
на початку
XX
ст. (Україна у складі двох імперій).
Наприкінці XVIII ст. Україна ще зберігала самобутність та високий рівень освіти. Крім Академії в Києві, функціонували школи на Лівобережжі, засновані представниками церковної влади на зразок київської, школа у Новгороді-Сіверському та Харківська колегія (академія), яка до відкриття Харківського університету (1805) була головним освітнім центром Слобожанщини. Семінарія в Переяславі у XVIII ст. стала освітнім центром Полтавщини (тут Григорій Сковорода почав свою педагогічну діяльність). Слов’янська семінарія в Полтаві (в 1786р. переведена до Катеринослава) обслуговувала землі колишнього Запоріжжя (з неї вийшов І.Котляревський). Всі ці чотири школи були зорганізовані на зразок Київської академії; в усіх них були (з незначними змінами) ті самі класи. Що і в академії: фара, інфама, граматика, синтаксис, піїтика, риторика, філософія. Чернівецька та Переяславська семінарії в першій половині XVIII ст. не мали філософії та богослов’я, тому учні для доповнення освіти мусили після риторики їхати до Києва або Харкова. Якийсь час у Харківській колегії був клас малювання та мистецтва. Мову німецьку та французьку, як і грецьку, викладали в них не завжди.
З початку XIX ст. все більше виявляються риси централізації та уніфікації освіти за загальноімперським зразком. Система шкіл діяла за Статутом 1804р. Початкова освіта здійснювалася парафіяльними (однорічними, сільськими), повітовими (дворічними, міськими) училищами. На Правобережній Україні до придушення Польського повстання 1830 – 1831 рр. вони були у віданні католицького духовенства. З 1864р. почали створюватися земські школи. Це були сільські школи з три- і чотирирічним терміном навчання, які фінансувалися земствами. Діяли також школи сільські, міністерські, фабричні, залізничні та ін.
Середньої освіти набували у гімназіях, перші з яких відкрилися у Харкові, Чернігові, Катеринославі, Новгороді-Сіверському, Полтаві, Херсоні. Освіта в гімназіях була класичного типу з вивченням однієї або двох давніх мов. Відповідно до прийнятого 1864р. Статуту було започатковано реальні восьмикласні гімназії (замість повітових училищ), перетворені 1872р. на реальні училища, випускники яких мали право вступу лише на природничі факультети університетів. Для дівчат освіта була обмеженою. У Харкові, Полтаві, Одесі, Керчі, Києві діяли інститути шляхетних дівчат – закриті привілейовані заклади для дворянок з вузькостановим характером виховання й навчання. Середня освіта була недоступною для широких верств населення України внаслідок високої плати за навчання.
Осередком вищої освіти були насамперед університети. Цар, даючи дозвіл на їх відкриття, опікувався, насамперед, російськими інтересами, які відверто висловив міністр освіти С.Уваров, характеризуючи завдання нових університетів: «поширювати російську освіту й російську національність на спольщених землях Західної Росії»[5].
Перший український університет відкрився у Харкові (1805) за ініціативою місцевих просвітницьких кіл (засновник В.Каразін). У 1834р. було відкрито Київський університет, який всупереч сподіванням московського царату став видатним науково-навчальним і освітянським центром, провідником української культури та центром формування національної свідомості українського народу.
Закладами підвищеного типу були: Рішельєвський ліцей (для дітей аристократії) в Одесі (1817), перетворений на Одеський (Новоросійський) університет (1865); гімназія вищих наук (для дітей незаможного дворянства) у Ніжині (1820), реорганізована в історико-філологічний інститут(1875).
Внаслідок прискорення фабрично-заводського виробництва, впровадження промислових технологій і наукових досліджень у промисловість і сільське господарство, виникла необхідність у підготовці численних кваліфікованих працівників, що стало важливою передумовою масової підготовки учительських кадрів. З цією метою в Україні (60-ті роки XIX ст.) було відкрито учительські семінарії - педагогічні навчальні заклади для підготовки вчителів народної (початкової) школи. За їх створення боролися К.Ушинський, його послідовники – Н.Корф та М.Драгоманов. Розроблений Ушинським «Проект учительської семінарії» (1861) – план, наукове обґрунтування змісту та процесу підготовки учителів – було покладено в основу діяльності семінарії. Навчання тривало 3 – 4 роки, приймали осіб, які закінчили двокласні початкові училища. У 1870р. було прийнято положення про учительські семінарії. При Харківському (1811) та Київському (1834) університетах було організовано трирічні вчительську інститути. Які пізніше з’явилися також у Феодосії (1872) та Глухові (1874).
Зростанню національної самосвідомості українського народу сприяла поява у 50-х роках XIX ст. недільних шкіл (працювали в неділю і святкові дні), організованих кращими представниками української інтелігенції х метою надання початкової освіти дітям і дорослим. Одна з перших була заснована в Полтаві (1858), у Києві (1859) відкрито три школи для робітників і ремісників. Найвідомішою була організована (1870) Х.Алчевською Харківська жіноча недільна школа, що проіснувала майже 50 років. В умовах заборони української мови недільні школи стати зародком національної школи, засобом збереження освітянських традицій української школи.
На землях Східної Галичини і Буковини впроваджувалася загальноімперська система освіти. Початкова освіта здійснювалася у парафіяльних (церковних), згодом – тривіальних (народних) та головних початкових школах. Іноді українську мову в них вивчали за латинським шрифтом. З 1867р. обов’язковим стало вивчення польської мови. У другій половині XIX ст. виникає новий тип початкової двомовної школи – утраквістична школа, де основні предмети викладалися польською мовою, а решта – українською. Усі початкові школи поділялися на сільські та міські. Програма навчання у сільській школі була примітивною, не давала можливості для продовження освіти.
Середня ланка освіти була репрезентована класичними гімназіями та реальними школами з польською мовою навчання. Велику роль відігравала Українська Церква, яка протистояла германізації та полонізації освіти. Для парафіяльних шкіл у цей час видаються читанка, катехізис, буквар. У другій половині XIX ст. українське духовенство виборює право нагляду за школами.
Серед видатних діячів культури на західноукраїнських землях можна виділити Олександра Духновича, Івана Ставровського, Олександра Павловича, Маркіяна Шашкевича, Григорія Врецьона, Юрія Федьковича, Августина Волошина.
Серед найвидатніших постатей цього періоду, які боролися за втілення ідей національної школи, вшановують К.Ушинського, І.Франка, Х.Алчевську, Б.Грінченка, С.Русову, Т.Лубенця та інших.
Наприклад, Іван Франко (18556 – 1916) – письменник, учений, громадський діяч, велет українського педагогічного духу. Ґрунтовне знання історії й становища українського народу сформували в І.Франка чітку державну позицію й переконання в тому, що повий розквіт рідного шкільництва, української педагогіки, освіти й науки можливий тільки в умовах самостійної Української держави.
Боровся за українську національну школу демократичного характеру й гуманістичного спрямування, обстоював необхідність створення адекватних підручників високого наукового рівня, пройнятих українським національним духом. Великого значення надавав вивченню рідної мови й літератури, фольклору й етнографії, виховному значенню дитячої літератури.
Мета освіти, на його думку, полягає у забезпеченні правильного розумового, морального виховання, провідним завданням виховання якого є формування свідомого українця, з притаманними йому патріотизмом, високою моральністю, вихованістю, господарністю, освіченістю, професіоналізмом, фізичною й естетичною досконалістю, витривалістю, підприємливістю й ініціативою. Наполягав на свідомості навчання, протиставляючи її зубрінню й муштрі.
Виступав на захист народних учителів. Особливу шану виявляв до тих, хто любить дітей і готовий їм віддати своє серце, розумних і чесних, національно свідомих, майстрів педагогічної справи. «Учителем школа стоїть; коли учитель непотрібний, неприготований, несумлінний, то й школа ні до чого»[7].
Шлях до національної школи у
XX
ст.
Крах царизму в Російській імперії у березні 1927р. зумовив виникнення Української Народної Республіки на чолі з Центральною Радою. Проіснувавши до кінця квітня 1918р., ЦР здійснила низку заходів щодо розбудови нової школи. Уряд УНР склав концепцію національної освіти, в основу якої було покладено принципи: громадсько-державного характеру освіти; рівноправності усіх громадян на здобуття загальної освіти; навчання рідною мовою; запровадження самоврядування у школі; пріоритетний характер фінансування освіти; введення загального, безплатного, обов’язкового, світського початкового навчання.
Уряд гетьмана Скоропадського (березень – грудень 1918р.) продовжував політику розвитку українського шкільництва, але орієнтація на широке самоврядування змінилася централізацією освітньої справи, заохоченням приватної ініціативи у заснуванні українських гімназій та інших середніх шкіл, тривали «українізація» школи та кількісне зростання різноманітних навчальних закладів.
У середніх навчальних закладах, що залишалися російськомовними, було введено як обов’язкові предмети українську мову. Історію та географію України, історію української літератури. Відкриваються нові вищі навчальні заклади (серед них Катеринославський університет у 1918р.), започатковується Українська Академія наук, Педагогічна академія, Національна бібліотека, низка великих видавництв.
Більшовицький режим, який переміг у громадянській війні, спершу продовжував демократичні перетворення в українській школі. В духовному плані вони були певним відлунням 1917 – 1920рр. – часів існування Української національної держави. Відкриваються школи з українською мовою навчання, на базі гімназій, міністерських і церковнопарафіяльних шкіл утворюються чотирирічні й семирічні трудові школи, забезпечується доступність навчання. Основним завданням системи освіти стає ліквідація неписьменності та малописьменності, яку було ліквідовано 1939р., запроваджуються загальна початкова освіта, перехід до загальної семирічної освіти в місті й на селі, поступово розширюється мережа середніх шкіл у містах і районних центрах.
Вимогою часу було створення єдиної системи народної освіти, яку більшовики зробили надійним засобом впровадження своєї ідеології. Саме на це спрямовується державна освітня політика. З 1934р. встановлено єдину загальносоюзну систему освіти: початкова школа (1 – 4 класи), неповна середня школа (1 – 7 класи), середня школа (1 – 10 класи).
Єдину союзну державу СРСР. У складі якої була Українська республіка, було проголошено у 1922р., але відмінності української системи народної освіти. Які збереглися до 1930р. (в Росії єдина трудова школа була дев’ятирічною, в Україні – семирічною; в Росії технікум був підготовчою ланкою до інституту, а в Україні інститут і технікум вважалися рівноправними вищими навчальними закладами тощо) свідчили про певну незалежність української освітньої політики.
Репресії невинних людей у 30-х роках торкнулися і наукової педагогічної еліти. Так, у лютому 1931р. відбулася сумнозвісна дискусія в Інституті педагогіки, внаслідок якої було «викрито» активних теоретиків «буржуазно-націоналістичної ідеології» в педагогіці [3], яка започаткувала чистку науково-дослідних та культурно-освітніх установ в Україні. У казематах опинився цвіт педагогічної науки, найкращі представники української інтелігенції, серед яких – видатні педагоги: Олександр Залужний (1886 – 1941), Григорій Гринько (1890 – 1938) та ін. Частина освітянських діячів змушена була виїхати за кордон і продовжувати педагогічну діяльність в українській діаспорі (Софія Русова, Іван Огнієнко, Григорій Ващенко, Спиридон Черкасенко).
У 1949р. здійснено перехід до загальної обов’язкової семирічної освіти, з 1959р. – до обов’язкової восьмирічної освіти, з 1964р. середня школа стала десятирічною, а з 1972р. здійснюється перехід до обов’язкової середньої освіти.
Панування тоталітарної більшовицької педагогіки спричинило великі втрати у національному шкільництві України. Окремі люди були лише гвинтиками у деіндивідуалізованій системі радянської школи. Організація дитячого руху була занадто ідеологізована, більшовицькі принципи виховання передбачали протиставлення школи родині, денаціоналізацію школи, штучне вилучення із шкільного життя навіть натяку на релігійність, войовничий атеїзм. Основною метою виховання було формування комуністичного світогляду.
Проголошення незалежної Української держави (1991) активізувало розвиток педагогічної творчості щодо української національної системи освіти. Виникають нові типи навчальних закладів: гімназії, ліцеї, колегіуми, коледжі, навчально-виховні комплекси, авторські школи. Починається створення приватних та альтернативних шкіл. Зміст навчання урізноманітнюється, вводяться базовий і шкільний компоненти освіти, проголошується принцип всебічного розвитку дитини, демократизація навчання. У березні 1992р. засновано Академію педагогічних наук України як вищу галузеву наукову установу, діяльність якої спрямована на методологічне, теоретичне й методичне забезпечення докорінного оновлення системи освіти.
Шлях до української національної школи позначений видатними досягненнями теоретиків і практиків у галузі освіти. Серед них можна виділити: Михайла Грушевського, Івана Огнієнка, Григорія Ващенка, Антона Макаренко, Василя Сухомлинського та ін.
Наприклад, Василь Сухомлинський – педагог, засновник гуманістичної, новаторської педагогіки – зміг піднятися до рівня світової філософської і педагогічної думки. Відштовхуючись від ідей великих мислителів-гуманістів минулого і джерел народного виховання, він сформулював педагогічну концепцію, яка має загальнолюдський характер, спирається на об’єктивні закони і закономірності, не пов’язані з кон’юнктурою та ідеологічними догмами, яких вимагав від нього час.
В центр виховного процесу Сухомлинський поставив особистість. Основою його концепції є повага і довіра до дитини, визнання її унікальності та права на власний вибір. Він розумів, що лише одним вивченням моральних істин не можна розвивати відповідні якості дитини. Тому в системі виховання забезпечив органічну єдність моральних знань та моральної практики. Він вважав, що вирішити завдання морального виховання можна лише тоді, коли в учнів будуть сформовані елементарні звички моральної культури, які відображають ставлення до речей і через речі до людей, що сприяє створенню уявлень дитини про добро і зло, честь і безчестя, справедливість і несправедливість, щастя, гідність. Розкрив закономірності виховання моральних звичок, серед яких: переростання звичок у традиції, емоційна оцінка, переживання власних вчинків, взаємовідповідність морального принципу і вчинку, до якого вихователь спонукає вихованця.
Розробляючи систему гуманістичного виховання, показав велике значення й ефективність методу створення спеціальних педагогічних ситуацій, виховна суть яких зумовлена конкретною практичною діяльністю вихованця у реальних життєвих умовах, коли необхідно зробити моральний вибір, виявити власні людські якості.
Розробив педагогічну технологію ідеї «школи самореалізації особистості» та впровадив у практику діяльності Павлиської школи. Головною метою виховання вважав всебічний розвиток особистості, який можна досягти залученням її до різних видів діяльності. Постійним і планомірним формуванням пізнавальних здібностей. Обстоював необхідність розумового виховання дитини, потрібного не тільки для праці, а й для повноцінного духовного життя. Тому слід спонукати дитину до самостійної пізнавальної діяльності, самоосвіти, формуючи з малих літ допитливість, прагнення до навчання, яке має бути, за Сухомлинським, радісною працею. Його творчі знахідки щодо навчання: «школа під відкритим небом», уроки мислення на природі. Кімната думки, культ книги, свято казки та ін., апробовані в практичній діяльності Павлиської школи, стали надбанням учительства.
Відстоював необхідність естетичного виховання природою, яку вважав невичерпним джерелом дитячої думки, а спостереження в природі – школою дитячого мислення. Завдання школи вбачав у тому, щоб почуття прекрасного, краса, створені за багатовікову історію, стали надбанням кожного людського серця, перетворилися на естетичну культуру особистості.
«Школа, - писав Сухомлинський, - це насамперед учитель. Особистість учителя – наріжний камінь виховання»[6]. До особи вчителя він ставив підвищені вимоги, вважаючи цю професію людинознавством.
Сучасна освіта.
Загальна структура освітньої системи України складається з дошкільного, загального та професійного рівнів освіти. Вища освіта в Україні включає в себе вищі навчальні заклади, наукові та методологічні засоби, що знаходяться під керівництвом федеральної та муніципальної влади або самоврядних організацій, відповідальних за освіту. Всі ВНЗ мають відповідний рівень акредитації (I – IV).
В останні декілька років, в Україні у сфері освіти та науки, приймається ряд законів, метою яких є зближення української освітньої системи з Європейською. Найбільш це реформування стосується рівня Загальної освіти, де вводиться 12 річний цикл навчання (початкова школа – 4 роки та середня школа – 8 років) і 12-бальна система оцінювання отриманих знань.
З 19 травня 2005 року Україна приєдналася до Болонського процесу (підписання декларації на Бергенській конференції), що передбачає створення загальної Зони європейської вищої освіти до 2010 року. По-перше це нові можливості, пов’язані з перспективою входження у загальноєвропейський освітній простір, а саме:
· визнання українських дипломів на міжнародному рівні;
· велика мобільність у євро просторі для студентів та викладачів;
· спільні освітні та дослідні проекти з європейськими університетами;
· конкурентоспроможність на європейському та світовому ринку праці.
Необхідно відмітити, що інтеграційні процеси, як це неодноразово підкреслюється в документах Болонського процесу, поєднані зі збереженням та розвитком неповторного національного досвіду, культурного спадку кожної держави. Отже, «євро стандарт» в освіті спрямований на взаємне узгодження і гармонізацію освітніх систем європейських держав з потребами сучасного світу[8].
Болонський процес включає в себе чітку уніфікацію студентських документів, які підтверджують рівень і якість отриманих знань; дворівневу систему вищої освіти (бакалавр та магістр); запровадження кредитної системи по Європейській кредитно-трансферній системі – ECTS (кредити – це умовні одиниці, в яких виражається об’єм накопичених знань, для накопичення кредитів необхідне не лише учбове навантаження, але й участь студента у наукових дослідах, конференціях, предметних олімпіадах тощо, а також самостійна робота); посилення мобільності студентів та викладачів; створення порівняльних критеріїв и загальної методології для вищих навчальних закладів усіх європейських держав; розробка схожих учбових планів, тренінгів, досліджень у різних державах; запровадження навчання, яке дозволить людині отримувати за все життя декілька дипломів та вчених ступенів; партнерство студентських організацій і офіційних освітніх інститутів; орієнтація вищих навчальних закладів на кінцевий результат, тобто отримання знань, що можуть бути практично застосовані[3].
Нажаль в Україні відсутній єдиний концептуальний підхід до розробки основних процедур навчального процесу, організації контролю успішності студентів. В структурі проведення Болонського процесу не передбачається створення повністю ідентичних систем освіти в різних державах, однак ми маємо ситуацію втрати ідентичності української системи освіти. Також спостерігається і тенденція відмови від фундаментальних наробіток та традицій українського навчання.
Висновок.
Матеріальні свідчення, що залишило прадавнє населення на території сучасної України, дають змогу реконструювати суспільні взаємини, які існували ще у дородових племен. Дослідження різних вчених дає змогу зробити висновок, що основи навчання зародилися ще серед представників праукраїнців. Високий рівень культури, вірування, моралі, формування праукраїнської давньої мови, з одногу боку, а також добре розгалужене багатогалузеве народне господарство, з іншого, зумовило появу перших закладів для виховання дітей.
В період княжої доби (існування Київської Русі) перші літописні київські князі разом з вирішенням важливих політичних і військових проблем державотворення опікувалися розвитком науки і освіти. Літописи розповідають не тільки про військову силу, а й мудрість, освіченість, вченість українських князів, їх ратників та простолюдинів. Прийняття християнства й утвердження єдиної церкви сприяли створенню першої системи народної освіти, до якої увійшли школи грамоти і школи книжної справи, монастирські школи, вищі школи при княжих дворах.
Після розпаду Київської Русі на довгі століття українські землі підпали під володарювання іноземних держав. Але політичне та економічне пригнічення не змогли знищити велику і самобутню культуру і багаті здобутки освіти. Загарбана у XIV ст. Литвою, Україна вразила прибульців високим рівнем освіти і культури. Внаслідок цього вони запозичили в українців мову, яка стала державною, прийняли християнство, звичаї та традиції. Свідченням поваги до встановлених порядків і способу життя українського народу був принцип литовської влади: «Старого ми не змінюємо, а нового не впроваджуємо».
У XIV – XVI ст. українські землі поступово увійшли до складу Литви та Польщі. Наслідком польської експансії були полонізація, католизація та культурна асиміляція української правлячої верхівки. Знаряддям цієї політики були й освітні заклади.
XVI – XVIII ст. називають добою українського Відродження. В цей період процес співіснування католицької та православної освіти був бурхливим та сповненим протиріч, але неможливо заперечувати його кінцевий результат: високий ступінь розвитку української педагогіки, розмаїття типів шкіл у XVI – XVIII ст.
З кінця XVIII ст. українська освіта почала занепадати. До цього часу українська нація, перебуваючи між православним Сходом і латинізованим Заходом, була для них джерелом наукових ідей та кадрів. Ще на початку XVIII ст. російські правителі традиційно пропонували найвищі церковні, урядові та освітні посади авторитетним і освіченим українським діячам. Наприкінці XVIII ст. кордони Російської імперії значно обмежили контакти України із Заходом, а політика уніфікації, централізації та русифікації освіти призвела до втрати Україною своєї унікальної культурної самобутності та обмеження її роллю культурної провінції.
Починаючи з кінця XVIII ст., московська влада намагалася знищити не тільки традиційну українську освіченість, але й народне шкільництво. Московський уряд намагався викорінити із школи українську культуру, рідну мову. Політика, що проводилася російським самодержавством, призвела до загального падіння рівня освіченості та письменності в Україні. Але завдяки невтомній праці прогресивних діячів освітянської ниви, громадськості кінця XIX – початку XX ст. вдалося зберегти основи національного шкільництва і традицій, української педагогічної думки.
XX ст. можна охарактеризувати революційними змінами в українському шкільництві та становленням національної системи освіти. Становлення суверенної незалежної України супроводжувалось суттєвими змінами в царині суспільних відносин, насамперед економічних, що звісно вплинуло і на систему освіти. Освітньо-педагогічні зміни в національному масштабі відбувалися у контексті загальноцивілізаційцних трансформацій, зумовлених як упровадженням нових освітніх технологій, що ґрунтуються на використанні сучасної комп’ютерної техніки, так і суттєвим розширенням можливостей і потреб в індивідуальному, особистісному розвитку людини.
Сучасний стан освіти в Україні можна оцінити як амбівалентний. Ця амбівалентність зумовлена двома взаємопов’язаними чинниками: перехідним періодом, у якому перебуває українське суспільство, і системною кризою, що охопила його. І якщо перший чинник спонукає до творення нових форм, методів і засобів навчання, то другий, а насамперед фінансова скрута, гальмує розквіт нововведень у царині освіти. Створення ж нової системи освіти в Україні не повинно бути сліпим копіюванням зарубіжних моделей, взірців і стандартів навчання. Все це повинно бути адаптованим до українських реалій. Потреби ж сьогодення диктують необхідність не просто механічно передавати учням суму знань, а вчити їх здобувати інформацію, набувати знань, і головне, - виробляти вміння і потребу їх застосовувати.
Список літератури:
1) Волкова Н.П. Педагогіка. – К. Академія, 2001. – с.477 – 499, 506 – 508, 514 – 515, 519 – 529
2) Кремень В.Г. Освіта і наука в Україні – інноваційні аспекти. Стратегія. Реалізація. Результати. – К.: Грамота, 2005. – с.3, 66 – 68, 80 – 81
3) Плахотник О.В., Безносюк А.А. Болонский процесс и инновации в образовании КНУ им. Т.Шевченка
4) Розвиток народної освіти і педагогічної думки на Україні: Нариси. – К., 1991. – с.13.
5) Субтельний О. Україна. Історія. – К., 1993. – с.267
6) Сухомлинський В.О. Розмова з молодим директором. – Т.4. – с.541
7) Франко І. Наші народні школи і їх потреби. – Т.46. – Кн.2. – с.114
8) www.president.org.ua
