Зміст
Введення
Техніка психоаналізу

Введення
Дуже дивно, що ми так мало надавали увагу внутрішньому світу людини і взагалі підходили до нього без інтересу. Як бідно використані засоби фізики для збагнення душі і можливості душі – для пізнання навколишнього світу. Новаліс
Природа балує нас: десь з-під землі раптом починає бити фонтан нафти, у іншому місці в річковому піску раптом знаходять крупинки золота, а десь ще на поверхню виходять поклади вугілля. Але подібні милості даруються людству не щодня і не в такому вже казковому достатку. І людство розробляє і винаходить техніку, щоб не сподіватися на випадок, а своєю волею поглибитися в землю і фонтанчики нафти перетворити на потоки. Людство прокладає в землі тисячі ходів, риє шахти з тим, щоб одного разу нарватися на покладі дорогоцінної руди. Так само і активна глибинна психологія не може чекати випадкових і достатньо рідкісних проявів несвідомого у вигляді помилкових дій і сновидінь; для того, щоб дістатися до свого основного робочого пласта, психологія повинна використовувати особливу техніку, найскладніший інструментарій, які тільки в результаті довгої, копіткої і усвідомленої роботи відкривають доступ в найглибші шари людської психіки. Цей метод, ця техніка, цей спосіб досягнення глибини винайдений Фрейдом і названий ним психоаналізом.
Психоаналіз – це медичний метод, який направлений на лікування певних форм нервових розладів (неврози) за допомогою психологічної техніки.

Техніка психоаналізу
Метод Фрейда абсолютно своєрідний і новий, він не перекликається ні з якими іншим методом, коли-небудь що застосовувався в медицині або психології. У ряді інших систем це абсолютно оригінальна психологічна система, набагато глибше проникаюча в психіку, - саме тому Фрейд назвав її глибинною психологією. Якщо цим методом побажає скористатися лікар, він знайде, що в спеціальних медичних пізнаннях, здобутих їм у вищій школі, практично немає потреби. Природно, що незабаром це питання встало зі всією гостротою: чи має потребу психоаналітик в медичній освіті? Після деяких коливань Фрейд визнав, що аналіз може бути проведений і «непрофесіоналом», інакше кажучи, лікувати по його методу цілком здатні люди, що не володіють медичною освітою. Фрейд мав на увазі, що той, що лікарює душі залишає анатомічні дослідження лікарям-медикам, реальна ж задача психоаналітика – зробити видимим невидиме. Апаратура і інструменти для нього зайва, оскільки він не має свій в розпорядженні нічого, що можна було б піддати механічному вивченню і обстеженню; все лікарське устаткування психоаналітика складає крісло, в якому він сидить, як в сповідальні. Але церква, Christian Science, щоб полегшити страждання пацієнта, застосовувала наркотики для душі, своєрідні анестезуючі засоби: вона укріплювала душі символічними словами «Бог», «віра». На відміну від цього методу психоаналіз відмітає всяке втручання – і фізичне, і психічне. Задача психоаналізу не введення в організм, в душу людини чогось нового (ліки, наприклад, або віра), а навпаки – витягання з душі чогось, що там вже є. Психоаналіз бачить зцілення в пізнанні і в самопізнанні; цей метод вважає, що людина зцілиться тоді, коли повернеться до самому себе, коли пізнає свій внутрішній світ, свою особу, - в цьому і полягає значення лікування, а не в навіюванні віри в своє одужання. Іншими словами, при психоаналізі робота скоюється не над особою пацієнта, не над його тілесною оболонкою, як при інших методах лікування, а лише всередині, у сфері його душі і психіки.
В душу пацієнта лікар не привносить нічого. Його роль полягає лише в тому, щоб власним досвідом і умінням непомітно впливати на напрям роботи. У відмінності від звичайного медика, у лікаря-психоаналітика немає під рукою ліків або спеціальних знарядь; на відміну від лікування в храмі, лікування йде не за готовими правилами, що наперед наказали, а нагромаджується поступово, крапля за краплею, у міру вивчення душевних поривів хворого. І пацієнт, з свого боку, не пред'являє нічого, окрім свого внутрішнього конфлікту. Але, звичайно ж, подає його не в готовому вигляді, не відкритим, а замасковано і спотворений, у всьому різноманітті придушень і заміщень, так що спочатку суть захворювання невідома ні самому пацієнту, ні його лікарю. Адже те, що представляє з себе хворою істерією або неврозами, і те, в чому він відразу признається лікарю, - це лише симптоми захворювання. В області ж психіки симптоми ніколи ясно не указують на хворобу, швидше, навпаки, ретельно її маскують. Дуже своєрідна і абсолютно нова думка Фрейда якраз і полягає в тому, що змісту у симптомів немає, вони мають лише кожний свою причину. У невротика є захворювання, але той або не знає, ніж воно викликано, або не бажає цього знати, або не може осягнути самостійно причину його виникнення. Свій внутрішній конфлікт він протягом багатьох літ випліскує в таких багатоманітних симптоматичних діях, що в результаті сам заплутується і не розуміє, що з ним відбувається. Якраз в такий момент і приймається за роботу психоаналітик. Невротик повинен розгадати загадку, ключем до якої є він сам, а психоаналітик допомагає йому розгадувати. Робота здійснюється тільки в зв'язці, і в симптомах, як в дзеркалі, вони разом відшукують істинні причини захворювання; разом крок за кроком йдуть по дорозі психічного життя хворого у зворотному напрямі – туди, углиб, поки в якийсь момент раптом не яснішатиме і не стане абсолютний зрозумілим внутрішній конфлікт пацієнта.
Спочатку цей технічний прийом психоаналізу більше схожий на допит, ніж на лікарський захід. По думці Фрейда, в житті кожного невротика є момент, коли він випробував замах на цілісність своєї особи, і насамперед психоаналітик повинен ознайомитися зі всіма подробицями цієї події; саме тому йде робота над тим, щоб з максимальною точністю відновити в пам'яті пацієнта час, місце і найдрібніші подробиці події, яка вже давно заміщена чимось іншим. Але вже на першому кроку психоаналізу даний метод натрапляє на утруднення, з яким ніколи не доводиться мати справи слідчим і суддям. Адже психоаналіз вважає, що в особі пацієнта є відразу дві сторони: він і потерпілий від злочину, і той, хто його вчинив. Власними симптомами він проявляє себе як обвинувач і як свідок звинувачення, але, з другого боку, він і щонайперший ворог звинувачення, що вкриває подробиці і факти. Напевно, в глибині душі він здогадується про причини, але насправді не знає про них ніщо; він називає причини, але це не причини; того, що знає, він знати не бажає, але одночасно з цим якимсь дивним чином знає те, чого ніби не знає. Найдивніше, що початок процесу зцілення кладе не лікар. За багато років до втручання психоаналітика процес вже йде в душі майбутнього пацієнта без перерв і без надії на завершення. Психоаналіз – це і є остання інстанція, покликана втрутитися і поставити крапку, завершити, нарешті, цей процес; пацієнт несвідомо прагне цього і штовхає до завершення лікаря.
Психоневротик – людина, що заблукала в лабіринті своєї душі, що заплутався в її конфліктах, і психоаналіз не намагається зразу ж вивести його з цього лабіринту за допомогою якихось поспішних формулювань. Задача психоаналізу прямо протилежна – із самого початку він намагається повернути пацієнта назад, пройти тими ж коридорами до тієї крапки, де і трапилося фатальне відхилення від прямого шляху. Іноді у ткача рветься нитка, і, для того, щоб виправити брак, ткач вимушений знову і знову встановлювати верстат на те саме місце, де нитка порвалася, і знов починати роботу саме звідти. В такій же мірі і лікар-психоаналітик, щоб відновити безперервність життєвої тканини, повинен повернутися на те місце, де відбувся надрив або перелом, і в цьому поверненні не може бути ні ясновидіння, ні випадковості, ні яких-небудь поспішних проявів інтуїції. В спорідненій області науки ще Шопенгауер припускав, що лікування душевних розладів стало можливим, якби лікарі отримали можливість зупинятися на тому місці психіки, в якому саме і відбулося вирішальне потрясіння; причину в'янення квітки ми взнаємо, діставшися до його коренів, тобто, в нашому випадку, діставшися до несвідомого. Адже це шлях непростої – заплутаний, обхідний, і на цьому шляху можуть зустріти багато небезпек; як хірург, наближаючись до тонких нервових тканин, стає все більш обережним і уважним, так і психоаналітик, відкриваючи один за іншим якнайтонші пласти свідомості, переходить від одного переживання пацієнта до іншого. Не дні і тижні, а місяці і навіть роки продовжується процес психоаналізу у кожному конкретному випадку, що пред'являє до лікаря вимоги, невідомі раніше медицині, - тривалої зосередженості і стабільного самовладання, тих вольових якостей, які міг би хіба що дати вольовий гарт єзуїтів. Під час сеансів психоаналізу робота ведеться без записів застосування яких-небудь інших допоміжних засобів, а лише за допомогою напруженої і тривалої уваги. Пацієнт лягає на кушетку так, щоб не бачити сидячого позаду нього лікаря (тим самим ставитися перешкода прояву соромливості або втручанню свідомості), а сам розказує. Більшість людей помиляється, вважаючи, що розповідь пацієнта повинна бути зв'язною, логічною, нагадувати сповідь; взагалі, якщо підглянути за сеансами із сторони, видовище може показатися дуже комічним, адже протягом багатьох місяців відбувається одне і те ж: один говорить, інший слухає. При цьому психоаналітик категорично вимагає, щоб пацієнт у жодному випадку не обдумував своїх висловів, не зображав з себе ні свідка, ні суддю, ні обвинуваченого, щоб під час сеансу ніякі бажання не заважали йому працювати, а все значення аналізу полягає в тому, щоб пацієнт прямо, без спотворень і коректувань, виказував те, що прийде йому в голову, адже приходить це не звідкись зверху, а, навпаки, з самої глибини, з несвідомого. Пацієнт не повинен відбирати інформацію, яка, на його думку, могла б відноситися до справи, адже насправді його захворювання якраз і означає, що людина не знає, в чому полягає ця сама справа, в чому полягає його хвороба. Якби ці відомості були доступні пацієнту, він перестав би бути пацієнтом, став би здоровою людиною, яка не відчуває симптомів нервового захворювання і не потребує допомозі лікаря. Саме тому психоаналітики залишають зовні уваги продумані, наперед підготовлені повідомлення пацієнта і не цікавляться відомостями, записаними на папері: їм важливо, щоб пацієнт у вільній формі, від душі, висловлював якомога більше власних переживань. На думку психоаналітиків, хворий повинен наговоритися усмак, вилити себе, розказувати все на світі довгими монологами, хай плутаними і логічними – все, що прийде йому в голову, хай навіть найдрібніше і незначне, тому що для лікаря найважливішими виявляються саме ці ненавмисні, спонтанні, не пов'язані один з одним вислови. До суті справи лікар наближається якраз за допомогою таких ось подробиць, які, на перший погляд, до справи не мають анінайменшого відносини. Тому у пацієнта є тільки один обов'язок, але неодмінна, - розказувати більше. Лікаря цікавлять правда і неправда, важливе і неважливе, награне і щиріше, адже головне – добути з матеріалу, що підноситься, більше переживань, пізнати біографічну субстанцію, яка визначає душевний стан пацієнта.
І ось тоді починається робота психоаналітика. Перед ним – купа наданого пацієнтом зношеного життєвого матеріалу. І з цих багатьох тисяч обривків спогадів, висловів і сновидінь йому належить, просіваючи через дрібне сито психології, відділити зерна від плевел – відкинути весь шлак і в результаті копіткої роботи добути чистий метал психологічних висновків. Тобто відібрати з первинної субстанції необхідний психологічний матеріал. Лікар-психоаналітик не має права визнати за такий матеріал сиру матерію, яку він одержує в процесі розповіді пацієнта. Він зобов'язаний пам'ятати, що, кажучи словами Фрейда, «вислови хворого є лише збочена картина того конфлікту, який потрібно відшукати, це натяки, які потрібно розгадати, щоб зрозуміти, що за ними ховається». Для вивчення хвороби в розрахунок треба брати не те, що пацієнт пережив, - ці жалі вже пішли з його душі. Важливо виловити те, що ще не зжито, що схоже на неперетравлений шматок їжі в шлунку. Цей шматок прагне вибратися, проштовхнутися назовні, але всякий раз його зупиняє якась протидія, - так само, як і шуканий психологом матеріал. З постійною увагою повинен лікар розшукувати джерела цієї протидії, в кожному окремому прояві психіки пацієнта, з тим щоб, накопичуючи підозри, поступово перейти до твердої упевненості. Спокійне, неквапливе спостереження, яке лікар здійснює неначе із сторони, поведінкою пацієнта одночасно і полегшується, і утрудняє. Особливо це характерний для початку лікування, коли відчуття пацієнта концентруються особливим чином, - Фрейд називає цей процес «перенесенням». Адже перш ніж прийти до лікаря, хворий довго пестує в собі залишки не пережитих відчуттів, не в силах позбулися вони. Використовуючи десятки симптомів, він намагається програвати ці відчуття і так і отак, свій внутрішній конфлікт намагається програти з самим собою; знайшовши, що перед ним не просто лікар, а уважний і чуйний слухач, невротик сприймає його як співучасника гри і з радістю кидає м'яч психоаналітику; непіддатливі втіленню афекти обрушуються на лікуючого лікаря. Це може бути відчуття любові або ненависть – головне, що хворий вступає у якісь «відносини» з своїм лікарем, намагається всіма силами налагодити з ним взаємодію відчуттів. Дотепер конфлікт існував десь в глибині без жодної надії вирватися, тепер же він вперше намагається проявити себе так чітко, як виявляється фотозображення на пластинці. І ось саме з цієї миті, з «перенесення», включається інтуїція психоаналітика; якщо ж хворий на «перенесення» не здатний, його треба визнати непіддатливим психоаналітичній роботі. Адже щоб побачити конфлікт, пізнати його, лікар повинен побачити його прояви в життєвій, емоційній сфері, лікар і пацієнт повинен разом його пережити.
Психоаналітична робота вимагає участі обох: пацієнт повинен відтворити конфлікт, а лікар – розтлумачити його значення. Поквапившися з висновками, можна припустити, що лікар в цій роботі може розраховувати на допомогу хворого, але цього ніколи не відбувається. В області психіки завжди є місце подвійності відчуттів, внутрішньому розладу. З одного боку, невротик йде до доктора, щоб позбулася своя хвороба, хоча про неї він нічого не знає, окрім симптомів; з іншою – автоматично він не бажає розлучатися з своєю хворобою, адже вона для нього не є щось стороннє, це його творіння, діяльна частина його власного «я». Несвідомо він чіпко тримається за свою хворобу і з набагато більшою легкістю готовий погодитися на те, щоб залишилися її важкі симптоми, ніж на те, щоб лікар пояснив йому істинне значення його внутрішнього конфлікту. Пацієнт і відчуває, і мислить відразу з двох позицій: з одного боку, виявляється його свідоме, з іншою – несвідоме, тому він одночасно і мисливець, і дичина, по сліду якій йде мисливець; тільки одна половина його намагається допомогти лікарю, інша – люто чинить опір; однією рукою пацієнт підписує добровільні визнання, інший – заплутує всю справу і всіляко намагається приховати істину. Отже, навіть глибоко що усвідомив свою хворобу невротик допомогти лікарю не в змозі; він не може викласти «правду», адже із стану рівноваги його вивело і підштовхнуло до створення хвороби якраз незнання або небажання знати цю саму «правду». Здавалося б, іноді хворий щиро готовий до одкровень, але і в такі моменти він бреше або сильно помиляється щодо своїх намірів. За кожною правдою ховається інша, ще більш сокровенна, і навіть якщо пацієнт в чомусь признається, то тільки з метою маскування більш глибокої, більш сокровенної правди. Між наміром бути відвертим і відчуттями сорому і скритності йде дуже складна таємна гра; іноді пацієнт видає себе в своїх розповідях, іноді ж він за ними ховається; здавалося б, ось наступив порив повної відвертості – і раптом воля до викладу правди кудись пропадає. В кожному з нас щось раптом напружується і блокує інформацію, як тільки ми відчуваємо, що хтось сторонній намагається дістатися до нашого найпотаємнішого; в реальності психоаналіз – найважча боротьба!
А геній Фрейда якраз в тому і полягає, що він уміє обернути в свого ярого союзника самого заклятого ворога! Опір видає пацієнта, допомагаючи вирвати визнання. В бесіді людина видає себе двояким чином: з одного боку, він признається, умовчуючи про щось, з іншою – про щось розказуючи. У Фрейда чудове чуття на розшук таємного, і він відчуває наближення розгадки страшної таємниці в тому місці, де сила протидії намагається, але не може проявити себе; протидія раптом стає союзником, указуючи напрям руху до істинної мети. Якщо хворий починає раптом говорити дуже тихо або дуже голосно, якщо він раптом уповільнює мову або різко її прискорює, це значить, що саме несвідоме намагається пробитися і висловитися його вустами. Щонайменші спроби протидії – коливання голосу, паузи, які наступають всякий раз при наближенні критичного місця, - прямо указують на чинник опори і об'єкт опору, а інакше кажучи – на конфлікт, замаскований і захований в глибинах несвідомого.
Процес психоаналізу – це нескінченний ланцюг дрібних припущень, збору осколків переживання, з яких, як з мозаїки, складається потім картина внутрішнього життя пацієнта. В салонах і вітальнях в ходу абсолютно помилкова і нескінченно наївна думка про те, що пацієнт занурює в мозок психоаналітика, як в якийсь автомат, свої сни і визнання, потім за допомогою двох-трьох питань механізм приводиться в дію, і – раз! – з автомата випадає готовий діагноз. В реальності ж процес психоаналізу не є щось механічне, ця вельми складна і навіть високохудожня творчість, понад усе, напевно, воно схоже на роботу реставратора, який відновлює стародавню картину, замальовану зверху чиєюсь грубою і невмілою рукою; необхідне приголомшливе терпіння, щоб поступово, шар за шаром, обновляти цю картину і вдихати в неї нове життя, трепетно схилившися над дорогоцінним полотном, поки після зняття останнього шару мазанини не з'явиться перед майстром-реставратором первинне зображення у всій його красі. Займаючись, здавалося б, виключно дрібними подробицями, психоаналітик в своїй роботі переслідує незмінно одну мету – створення цілісного образу особи пацієнта у всій її багатогранності; саме тому в справжньому психоаналізі ніколи не вихоплюється якийсь один комплекс; з фундаменту, з самої підстави психоаналітик відновлює все душевне життя пацієнта. Психоаналіз вимагає від лікаря в першу чергу терпіння, але терпіння разом з не впадаючою в очі спостережливістю. Лікар, не даючи пацієнту можливості щось запідозрити, повинен уміти розподіляти свою неупереджену увагу тим часом, що розказує хворий і про що мовчить; крім того, він не повинен упускати анінайменшої зміни у відтінках оповідання. Дані, отримані в ході кожного нового сеансу, повинні зіставлятися з даними попередніх бесід, бо необхідно чітко уловлювати, які епізоди пацієнт повторює підозріло часто через внутрішній опір, в які моменти хворого суперечить собі, і при цьому лікар у жодному випадку не повинен зовні проявити свою цікавість. Адже якщо тільки пацієнт помітить, що якийсь епізод привернув особливу увагу лікаря, його розповідь тут же втратить безпосередність, а саме безпосередність веде до миттєвих осяянь, які дозволяють психоаналітику побачити контури таємного пейзажу несвідомого. Крім того, лікар не повинен нав'язувати хворому і свого бачення проблеми, адже значення психоаналізу якраз і полягає в тому, щоб розуміння прийшло до хворого самостійно, зсередини, адже тільки в цьому випадку не пережиті ще відчуття будуть пережиті і зжиті. В ідеалі лікування наступає тоді, коли пацієнт розчаровується в симптомах, а енергію відчуттів і бажань направить не на помилкові образи, а в реальне життя. Саме у такому разі конфлікт відпустить хворого, а аналіз можна буде вважати завершеним.
Небезпечне питання: чи часто психоаналіз приводить до такого відрадного результату? На жаль, треба визнати, що відбувається це рідко. Тому що мистецтво випитувати і вислуховувати вимагає найвищої тонкості слуху, видатної спостережливості, якнайглибшої інтуїції, одночасної наявності таких непростих і рідкісних духовних якостей, так що тільки людина, самою долею для цього призначений, психолог по покликанню може успішно вести цю роботу. Метод Куе і Christian Science дозволяють готувати не лікарів, а хіба що простих механіків по цих спеціальностях. Там достатньо заучити напам'ять декілька універсальних формул на зразок «Хвороб не існує», З кожним днем я відчуваю себе все краще і краще» і вдовблювати їх пацієнтам. Таким грубим способом навіть самі невмілі руки можуть вибити із слабих людських душ всі песимістичні думки про хворобу. Метод психоаналізу покладає на лікаря обов'язок в кожному новому, у кожному конкретному випадку розробляти особливу систему, особливий підхід до пацієнта, здібність до чого не дається одними залізним розумом і наполегливістю. Лікар-психоаналітик повинен бути і природженим, і досвідченим знавцем душ людських, щоб з приголомшливим тактом і ангельським терпінням продумувати і пропускати через себе чуже життя; але і цього недостатньо: він повинен бути обдарований ще і якоїсь магічною силою, випромінювати потік доброзичливості і упевненості, щоб чужа душа довірливо потягнулася до нього. Адже цьому навчитися неможливо, і лише з особливого благословення небес в одній людині може поєднуватися все необхідне для психоаналітика. Саме в тому, що такі обдаровані люди зустрічаються украй рідко, я і бачу причину обмеженості можливостей психоаналізу. Він буде з часом покликанням одиниць, але зовсім не рядовою професією, як це суцільно і поряд трапляється зараз. Але якраз сам Фрейд на дану проблему дивиться з дивною поблажливістю. Він заявляє, що робота з використанням його методу вимагає, безумовно, такту і досвіду, але все таки «легко піддається вивченню». На цьому його вислови я ставлю жирний і лютий знак питання. Навіть визначення «робота» я вважаю украй невдалим для процесу, який вимагає застосування вищих духовних сил лікаря, а проголошення загальної доступності методу взагалі вважаю небезпечним. Навіть найстаранніше володіння технікою психоаналізу таке ж мале здатний створити справжнього психоаналітика, як знання правил віршування – поет; адже доступ до душі, до цієї найкрихкішої і тонкої субстанції, може бути відкритий лише справжньому психологу, явно обдарованому талантом до того, що пережив рухів людської душі. Психоаналіз – метод у відомому значенні інквізиційний. Він був створений надзвичайно тонким і творчим розумом Фрейда, і не можна без здригання подумати про те, яку небезпеку він може представляти в грубих, невмілих руках. Мені здається, що репутація цього методу нашкодило якраз те, що він не став долею вибраних, а був мало не введений в шкільні програми. Багато понять цього методу при передачі з рук в руки огрубнули, спотворилися і вже в усякому разі не стали чистіше. Первинна практика Зігмунда Фрейда спиралася на геній і терпіння; сьогодні ж те, що називається методом психоаналізу в Старому, а особливо в Новому світлі – не важливо, в застосуванні дилетанта або професійного, - понад усе змахує на сумну пародію. Перевірити дієвість методу і його клінічну спроможність ми сьогодні не в змозі саме через те, що він спотворений шкільними аналізами, захватаний руками дилетантів; вирок в цій справі ухвалений не нами, а майбутнім.
Ясно поки головне: психоаналітична техніка, створена Фрейдом, зовсім не стала вирішальним, останнім словом в психотерапевтичній науці. Але історична заслуга її в тому, що саме психоаналіз відкрив першу сторінку книги, так довго перебуваючої за сьома друком; саме психоаналіз став першою спробою створення методології збагнення душі і лікування її на основі матеріалу, що надається самою особою хворого. Одна окрема людина геніальним інстинктом усвідомила пустку, в якій топчеться сучасна йому наука; незбагненно, але факт: тоді як встановлений найретельніший контроль над такими органами, як зуби, очі, шкіра, волосся, душу і її терзання не викликали інтересу науки. Лише педагоги допомагали індивідууму досягти зрілого віку, але і вони потім залишали його. Ті ж, які в школі не зуміли справитися з собою, не виконали, так би мовити, домашнього завдання, перебували в повній занедбаності і безсило тягнули в собі вантаж своїх не пережитих конфліктів. Вони відстали і пішли в себе, і ось для них – невротиків, психастеников, для полонених свого душевного миру, притулку не було, участі до них не виявлялося; по вулицях бродили хворі душі, але пошуки допомоги були марними. Фрейд протягнув їм руку. Сучасній науці він вказав місце, яке в античні часи займав жрець – психолог, лікарює душ і наставник. Цій науці ще належить освоїти позиції і закріпитися, але двері вже розкриті і задача поставлена у всій її величі. А якщо людський дух бачить нові світи і пізнані ще глибини, зупинитися, заспокоїтися він не може – в могутньому пориві розпрямляє свої крила, які не знають утомленості і перешкод.