Мотиви лірики Олександра Олеся

Олександр Олесь (Олександр Іванович Кандиба) належить до покоління письменників, які з’явилися в українській літературі на початку XX століття, коли ще жили і творили Франко, Коцюбинський і Леся Українка. Інтелігенція того часу вітала в особі поета надійну творчу силу, визнала в ньому щирого і ніжного лірика. Життєвий шлях поета складався нелегко, багато років йому довелося провести у вигнанні, сумуючи за рідним краєм, за Україною.

У 1907 році в Петербурзі Олесь видає свою першу збірку віршів «З журбою радість обнялись», в якій виявив себе глибоким ліриком.

Високо оцінив цю збірку І. Франко, який писав: «Весною дише від сих віршів. Поступає молода сила, в якій уже тепер можна привітати майстра віршової форми і легких, граціозних пісень. Майже кожний його віршик так і проситься під ноти, має в собі мелодію».

Тематичні обрії поезій О. Олеся досить широкі: в них звучить відгомін першої російської революції 1905 року, на яку він покладав великі надії, гордість за повсталий на боротьбу народ;

«Вони — обідрані, розбуті, Сліпі, голодні і ниці, В кайдани, в сталь міцну закуті, В кривавих ранах і в ярмі — Сьогодні більше не раби: Лунають гасла боротьби! Революція символізує прихід нового, світлого дня, який поет радісно вітає: Сонце на обрії рано встає, Браття, вставайте, Сонце стрівайте: Ранок встає.

Але революція захлинулася в крові і муках репресій, чорносотенних погромів, у масових стратах і засланнях.

В еміграції Олесь видав кілька збірок поезій: «Чужиною», «Кому повім печаль свою», «Княжі часи». В них переважають настрої самотності і приреченості, туги за Батьківщиною.

Хто в час пожежі край свій кине, Як Баюн, в чужину втече, Того весь вік вогонь пече І проклін рідної країни. Поетичний літопис, створений Олександром Олесем на чужині, — це історія мук і сліз, жалю за рідною стороною. Сумне життя на чужині, нестерпний біль і втрати знову повертають думку до того, про що мріялось і що не збулося. А не збулося саме життя. У поета вихоплюється трагічний зойк: «Як жити хочеться! Несказанно, безмірно!» Не нажився, не надивився на красу світу, не напився нектару з келиха краси поет. Його доля — це страждання:

Я все життя горів на вогнищі людському, Я все життя неначе був розп’ятий За злочин чийсь на вічному хресті. Ряд сатиричних творів Олеся не був надрукований в українських емігрантських часописах. Але їх помітили на Радянській Україні. У 1923 році на Україні було видано збірку поезій «Емігрантська переписка». В останній рік життя поет публікує «Алфавіт віршами, написаними для сина», — милу, жартівливу, веселу абетку, болісні вірші — жаль про життя, що минає, наче сон, про величний Дніпро, про радість єднання душі людської з природою: Коли самі ви лишитесь, Один, покинутий, забутий, І стане круком світ увесь, А небо келихом отрути, —

Не все ще втрачено для вас, Ще ліки є на ваші рани… Ідуть туди, де в ранній час Встають, як привиди, тумани. Талановита поезія Олександра Олеся, його переклади, драматичні твори сьогодні повертаються до читача, виходять все повнішими обсягами і більшими тиражами. Багато його віршів, у яких звучить гімн життю, весні, коханню, що оновлює і підносить душу людини, давно стали народними піснями. До творчості Олеся звертаються і вчені, і дослідники, і прості читачі, яких хвилює чарівне слово поета.

Олександр Олесь повертається до нас з чужини піснею, яку Україна щиро вітає любов’ю, квітами, визнанням. Поезії митця навчають і навчатимуть українців берегти, любити і цінувати свою землю. Лірика О. Олеся вірно служить ідеалам добра, людяності, миру.

Хто зберіг любов до краю І не зрікся роду,

Тільки той віддав всю душу,

Все, що зміг, народу.

Сьогодні ми причетні до третього повернення О. Олеся на Україну і сподіваємося, що назавжди. Адже над усе в світі любив поет свою Батьківщину і навіть умираючи благав:

О принесіть як не надію

То крихту рідної землі:

Я притулю до уст її

1 так застигну, так зомлію…

Мотиви лірики Олександра Олеся

Пророчою виявилась муза Олександра Олеся: «З журбою радість обнялась…». Назвою першої збірки поезій вона провістила драматичну долю і його творчої спадщини, і його особистого життя. Журба прослалась чорним рушником на довгі роки чужини. І тільки зрідка впліталися в неї червоні нитки радощів і надій. Та драматизм його життя був посилений трагічними подіями 1917 року. А муза залишалася безжальною; вимагаючи повного вжиття в те, що радувало і що печалило серце.

Журба і радість — ці два стани людських почуттів, переживань і настроїв — переплелися не лише в першій збірці поета, а стали основою всієї лірики Олександра Олеся. Сяйво його журби і радості розлилось тоді, коли зеніту сягало слово І. Франка, Лесі Українки, Бориса Грінченка. У літературний процес він увійшов і утвердився як тонкий лірик, співець краси й сили кохання, природи і долі рідного краю, поет надії і віри.

Які ж основні мотиви лірики Олександра Олеся?

В ранніх віршах («Моє благання») поет осмислює «чесний шлях» у житті й літературі:

О Боже мій милий!

Пошли мені розум!

Пошли мені серце, пошли мені душу,

Щоб добре любила і коїть не вміла

Ніякого зла!

Стилізовані ранні поезії цікаві насамперед своєю соціальною спрямованістю. Глибоке переосмислення долі української мови та літератури відбулося в 1903 році, коли Олесь, студент Харківського ветеринарного інституту, приїхав до Полтави на відкриття пам’ятника Котляревському. Поезії з диптиха «З пісень молодості», відшліфовані після поїздки до Полтави, несли в собі журбу і світлу радість ліричного героя, повнилися прагненням краси, звучали викликом не лише життю, а й літературі:

Парубоцькі літа — то бурхливий потік, Не страшні їм ні кручі, ні гори. Для них, повних замірів, мрій і думок, По коліна глибоке є море. Ставлення до молодого Олеся не було однозначним: одні його називали чистим ліриком, інші — поетом громадського звучання.

Оцінка X. Алчевської була досить високою: «Олесь — український Гейне». І це справді так. Поет оволодів умами, він став володарем дум покоління, що готувало революцію 1917 року.

Талант Олександра Олеся розвивався по висхідній. Одна за одною виходять його збірки. І хоч багато його віршів переповнені загадковими ритмами, на них відбились пошуки неокласиків і символістів. Весною дихало від його віршів, спорідненістю живої природи і пошуків людської душі. Поетові властиве Шевченкове задивування «божим світом».

Олесь створює цілу низку пейзажних віршів, і вони, пейзажі, в нього неповторні:

Море і море!

Блакить і блакить…

Крил мені, крил, щоб туди полетіть?

Багато уваги в стилі Шевченка молодий лірик приділяє рідному краю:

Моя Україно прекрасна…

В доробку письменника багато віршів про роль і місце поета І в житті суспільства. Так, у вірші «Дайте, борці, мені кращую зброю!» І поет висловлює побажання, щоб його поетичне слово стало мечем і сонцем. Поет уболіває за долю українського слова. Автор складає шану рідному народу, що зберіг свою мову «…в таку страшну годину…». Поет нещадно таврує доморощених ренегатів, перевертнів. Слід також вказати на те, що в ліриці поета значна увага приділяється гармонійному розвитку кожної особистості, всього людства.

В роки реакції в багатьох поезіях Олеся відчутне розчарування і пафос протесту:

А де нема любові і страждання, Там не живе, не б’ється і життя… І саме в цей час Олесь бере на себе функції поета — пророка, проводиря народу.

З пафосним піднесенням зустрів Олесь революцію 1917 року, та хмільна романтика незабаром перейшла в зневіру, страх перед марно пролитою кров’ю. З звертаючись в ці дні до найвищого для нього літературного авторитета, Т. Шевченка, Олесь просить підказати, як утвердити в розтерзаному громадянською війною краї ідеали найвищої справедливості: Чому тепер тебе немає, В ці дні безладдя і негод, Коли над кручами блукає Війною змучений народ. Не сприйнявши більшовицькі ідеали, Олесь 1919 року виїздить за кордон. У віршах, написаних за межами Вітчизни, поет оплакує свою долю, боляче реагує на будь-які порушення прав людини на рідній землі. На чужині він живе Україною, марить рідною землею, до останніх днів вважає себе сином України, сподівається на повернення.

Чужина для нього — могила, чужина — труна. Вірші останніх років позначені філософічністю, що спираються на мужність прожитих років. Захоплений вихром життєвих колізій, на схилі свого віку Олесь намагається не згаяти відведеного йому долею часу та й інших повчає не марнувати безцільно жодної миті.