Реферат Конкурентоспроможність Європейського Союзу у шпилястому світі
Работа добавлена на сайт bukvasha.net: 2015-10-28Поможем написать учебную работу
Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
от 25%
Подписываем
договор
Есе
з курсу "Основи політичної науки"
на тему: «Конкурентоспроможність Європейського Союзу у «шпилястому» світі»
Київ – 2010
План.
Вступ.
1.
Конкурентоспроможність у культурному плані.
2.
Конкурентоспроможність у економічному плані.
3.
Конкурентоспроможність у політичному плані.
Висновок.
Список використаної літератури.
Вступ.
Світ сьогодні є зовсім не таким, яким він був 20 років тому. Якщо просто порівняти політичні карти світу 1989-го року та року 2010-го, то одразу кидається в очі, що величезна країна Радянський Союз розпалась на значно більшу кількість держав. Це не допоможе зрозуміти нам, як саме змінився світ, проте є наочним доказом того, що світ перестав бути біполярним.
Аби усвідомити, які саме зміни відбулись, потрбно згадати про глобалізацію, яка, власне, і сформувала ту картину світу, яку ми зараз бачимо, тобто, «шпилястий світ»[1], як його характеризує Річард Флоріда у своїй статті «The World Is Spiky». Глобалізація спричинила появу нових акторів у боротьбі за світову гегемонію у культурному, економічному та політичному аспектах.
Одним із таких акторів без сумнівів можна назвати Європейський Союз, один із наяскравіших прикладів глобалізації у всіх сферах суспільного життя. Історія його розвитку наочно це доводить. Прообраз цієї організації, Європейське об'єднання вугілля і сталі виник у 1951 році. Тоді до нього входило лише 6 європейських країн. Сучасного стану Європейський Союз набув у 1992 році, після підписання Маастрихтського Трактату у 1992 році, і зараз, станом на 2010 рік він налічує у собі 27 європейських країн. Отже, за майже 50 років існування до організації долучилась 21 країна, що говорить про значну силу політичного впливу Європейського Союзу у європейському регіоні.
Але чи достатньо об’єднані держави Старого Світу? Чи зможуть вони на рівних умовах змагатись за домінування у світі із Сполученими Штатами Америки та розвинутими азіатськими країнами? Я спробую дати відповіді на ці запитання у моєму есе.
1.
Конкурентоспроможність у культурному плані.
Перш за все, необхідно визначити підгрунтя культурного конфлікту у світових масштабах. У цьому мені значно допомогла стаття Самюеля Хантінгтона «The Clash of Civilizations». Пан Хантінгтон зазначає, що найголовніший світовий конфлікт, який зараз лише починає набирати обертів, - це не ідеологічний конфлікт, що призвів до «холодної війни» і не економічний конфлікт, який набув значного розмаху в останні роки. Боротьба буде відбуватись на зламі цивілізацій, тобто, дечого більшого, аніж просто групи країн. За Хантінгтоном, цивілізацї – це великі конгломерати країн, що об’єднані певними культурними ознаками[2]. Таким чином, майбутній конфлікт уже не буде конфліктом окремих країн – це буде протистояння цілих блоків країн, які утворюватимуться за культурним принципом.
Країни, що входять до Європейського Союзу, пан Хантінгтон відносить до Західної цивілізації, разом із США, Канадою, Австралією та Новою Зеландією, і таким чином, будуть втягнуті у глобальний конфлікт «The West Versus The Rest»[3] із іншими цивілізаціями, такими як, наприклад, Ісламська та Японська цивілізації. Адже, дійсно, зараз Західна цивілізація є найпотужнішою, саме вона диктує умови світової політики, за якими змушені грати й інші групи народів. Також Західна цивілізація домінує у економічній сфері, адже лише Японія може складати певну конкуренцію продукції, що виробляється у США та Європі.
Проте тут уже постає питання: наскільки великий внесок Європейського Союзу у потужність цивілізації? Ще у ХІХ столітті, можна було без сумніву сказати, що провідний, проте дві світові війни дещо змінили баланс сил: Велика Британія, Франція та Німеччина дуже багато втратили у розвитку, у той час як Сполучені Штати Америки здобули лідерство у полічтичній та економічній сферах, яке втримують і досі.
У цьому світлі ситуація із можливим прийняттям Туреччини до Європейського Союзу видається мені дещо тривожним, адже таке розширення у певній мірі призведе до сполучення Західної та Ісламської цивілізацій із неясним фіналом. Так, розширення демократії за рахунок мусульманської країни – це дійсно перемога, але, разом з тим, об’єднання відкриє коридор для експансії у відповідь із боку мусульманського світу, що іще більше послабить позиції Європейського Союзу у боротьбі зі Сполученими Штатами за лідерство у Західній Цивілізації.
2.
Конкурентоспроможність у економічному плані.
Перш ніж перейти до викладу своїх думок щодо спроможності Європейського Союзу зайняти лідируючі позиції, необхідно конкретніше розглянути концепцію американського економіста Річарда Флоріди про «шпилястий» світ. Суть полягає у тому, що глобалізація не зробила світ рівнішим у економічному плані, вона лише роззосередила «шпилі» по всьому світі[4]. Що ж це за «шпилі», і чому вони настільки важливі у світовій економіці? Важливі вони тому, що це місця, де продукуються інновації у всіх сферах суспільного життя та у науці. Раніше їх було дуже мало, і вони були більше сконцентровані. Хоча вони такими є і донині, проте із розвитком урбанізації та зміцненням впливу глобалізації їх стає дедалі більше, бо все більше перспективних мегаполісів отримують свій шанс на розвиток.
Європейський Союз – один із трьох світових центів концентрації «шпилів», окрім Сполучених Штатів Америки та Японії. Що ж заважає йому лідирувати? Пан Флоріда визначає такі два фактори, як рівень розвитку наукових досліджень та ступінь впровадження їх у життя. Розглянемо, наскільки вони розвинуті у країнах Європейського Союзу.
Рівень розвитку наукових досліджень у Європі найнижчий із усіх трьох світових центрів. Найвищими «шпилями», за Флорідою, є Токіо, Сеул, Нью-Йорк та Сан-Франциско, де найбільше наукових досліджень проводиться. Із усіх країн Європейського Союзу лише Німеччина може претендувати на звання країни, де наукові дослідження розвинені пристойно у порівнянні із США, Японією та Кореєю.
Що ж до рівня впровадження наукових досліджень, то у цьому плані Європа знаходиться у кращій позиції у той час як у Японії цей рівень досить низький порівняно із науковим розвитком. У той час, в Сполучених Штатах обидва фактори на висоті, що і дає їм основну перевагу – вони є найбільш привабливими для талановитих науковців з усього світу, які їдуть до США, аби знайти кращі умови для проведення власних досліджень.
3.
Конкурентоспроможність у політичному плані
На мою думку, якраз у цій сфері у Європейського Союзу найбільший вплив. У чому ж він проявляється? У своїй статті «The Transatlantic Divide over Democracy Promotion» Джеффрі Копштейн досліджує зовнішню політику Брюсселя і називає основним її напрямком поширення демократії, свободи, прав людей і ринкової економіки у всьому світі[5].
Для Європейського Союзу поширення демократії дійсно повинне бути пріоритетом, зважаючи на те, що він межує із країнами, в яких відбувся перехід від комуністичного додемократичного ладу. Таким чином, європейцям важливо, аби країни, що є потенційними торговими партнерами, поділяли державний лад, характерний для країн, що входять до Європейського Союзу та, що особливо важливо, мали ринкову систему економіки.
У статті пан Копштейн протиставляє європейський підхід до розширення демократії американському. Не дивно, що європейський підхід визначається як менш агресивний та більш поступовий. Він полягає у політичному тискові на еліти країн, котрі є цілями програми розширення демократії, аби вони бажали приєднатись до Європейського Союзу, проводячи для цього ті реформи та створюючи такі інститути, які потрібні для повноцінного і стабільного існування демократії.
На мою думку, американський підхід, що полягає у активізації громадянського суспільства та організації перевороту «знизу-вверх», є агресивнішим внаслідок різної політичної системи у Сполучених Штатах та Європейському Союзі: США – президентська республіка, у той час як Євросоюз – спілка незалежних країн, котрих об’єднють лише загальні політичні органи, як-от Європарламент. Очевидно, що Президент Сполучених Штатів може собі дозволити у значній мірі більш волюнтаристську політику.
Висновок.
Підсумувавши усі три сфери боротьби за світову гегемонію, я дійшов до наступних висновків. Європейський Союз дійсно є конкурентоспроможним утворенням, адже до його складу входять чотири країни із «великої вісімки»: Німеччина, Велика Британія, Франція та Італія. Проте для того, аби реалізувати свій потенціал, європейцям, на мою думку, треба вжити деяких заходів.
Важливим кроком до досягнення культурної гегемонії у світі для ЄС буде нарощення власного впливу серед країн, що входять до Західної цивілізації, а, оскільки у наш час це найпотужніша цивілізація, лідер її автоматично стане і світимо лідером у культурній сфері. Логічно, що для цього європейцям необхідно посилювати їхні позиції у політичній та економічній сферах.
Що ж необхідно зробити для потужного розвитку економіки? Необхідно розробляти дедалі більше інновацій. Для цього, як уже було зазначено, надзвичайно важливим фактором є розумовий потенціал населення. Європейському Союзу треба створювати необхідні для молодих науковців умови, які б приваблювали їх їхати саме у європейські міста, а не американські.
Найважче визначити, що саме необхідно для розширення політичного впливу ЄС. На мою думку, допоможе зміцнення зв’язків між країнами-членами, створення нових спільних інституцій, які б краще координували дільяність усіх 27 учасниць.
Отже, Європейському Союзу потрібно зробити безліч роботи, аби відібрати гегемонію Сполучених Штатів Америки у всіх аспектах глобалізованого суспільного життя.
Список використаної літератури.
1. Jeffrey Kopstein, “The Transatlantic Divide over Democracy Promotion,” The Washington Quarterly, No. 2,vol. 29, Spring 2006, pp. 85 – 98.
2. Richard Florida, “The World is Spiky,” The Atlantic Monthly, October 2005, pp. 48 – 51.
3. Samuel Huntington, “The Clash of Civilizations,” Foreign Affairs, vol. 72, No. 3, Summer 1993, pp. 22 – 49.
[1] Richard Florida, “The World is Spiky,” The Atlantic Monthly, October 2005, p. 48
[2] Samuel Huntington, “The Clash of Civilizations,” Foreign Affairs, vol. 72, No. 3, Summer 1993, p. 24
[3] Samuel Huntington, “The Clash of Civilizations,” Foreign Affairs, vol. 72, No. 3, Summer 1993, p. 39
[4] Richard Florida, “The World is Spiky,” The Atlantic Monthly, October 2005, p. 48
[5] Jeffrey Kopstein, “The Transatlantic Divide over Democracy Promotion,” The Washington Quarterly, No. 2,vol. 29, Spring 2006, p. 85
