Коротка біография   

Шевченко Тарас Григорович народився 25 лютого 1814р. в с. Моринці Звенигородського повіту Київської губернії.

Його батьки, що були кріпаками багатого поміщика В. В. Енгельгардта, незабаром переїхали до сусіднього села Кирилівки.

1822р. батько віддав його “в науку” до кирилівського дяка. За два роки Тараснавчився читати й писати, і, можливо, засвоїв якісь знання з арифметики. Читав він дещо й крім Псалтиря. У поезії “А. О. Козачковському” Шевченко згадував, як він школярем списував у бур'янах у саморобний зошит вірші Сковороди та колядку “Три царіє со дари”.

Після смерті у 1823р. матері і 1825р. батька Тарасзалишився сиротою. Деякий час був “школярем-попихачем” у дяка Богорського. Вже в шкільні роки малим Тарасом оволоділа непереборна пристрасть до малювання. Він мріяв “сделаться когда-нибудь хоть посредственным маляром” і вперто шукав у навколишніх селах учителя малювання. Та після кількох невдалих спроб повернувся до Кирилівки, де пас громадську череду і майже рік наймитував у священика Григорія Кошиця.

Наприкінці 1828 або на початку 1829р. Тараса взято до поміщицького двору у Вільшані, яка дісталася в спадщину позашлюбному синові В. Енгельгардта, ад'ютантові віленського військового губернатора П. Енгельгардту. Восени 1829р. Шевченко супроводжує валку з майном молодого пана до Вільно. У списку дворових його записано здатним “на комнатного живописца”.

      Арешт і заслання

Напровесні 1846 Шевченко прибув до Києва, оселився в будинку (тепер — Літературно-меморіальний будинок-музей Тараса Шевченка) в колишньому провулку «Козине болото» і в квітні того ж року пристав до Кирило-Мефодіївського братства, таємної політичної організації, заснованої з ініціативи Миколи Костомарова. Не без впливу Шевченка укладено статут та інші програмові документи кирило-мефодіївців. 27 листопада 1846 р. Тарас Шевченко подає заяву на ім'я попечителя Київського навчального округу про зарахування на посаду вчителя малювання у Київському університеті, на яку його затвердили 21 лютого 1847 р. У березні 1847, після доносу, почалися арешти членів братства. Шевченка заарештували 5 квітня 1847, відправили під конвоєм до Петербурга й ув'язнили в казематі так званого Третього відділу. Під час допитів поет виявив неабияку мужність і незалежність: він не зрікся своїх поглядів і не виказав нікого з братчиків. Перебуваючи біля двох місяців за ґратами, Шевченко продовжував писати вірші, що їх згодом об'єднав у цикл «В казематі». Серед в'язничних мурів, чекаючи кари, Шевченко зміг написати таку рідкісну перлину лірики, як вірш «Садок вишневий коло хати…». Безмежну любов до України поет висловив у вірші «Мені однаково».

Шевченка, у якого під час обшуку знайшли альбом поезій «Три літа», покарали набагато тяжче, ніж інших притягнених до слідства братчиків: заслали в солдати до Оренбурга. На вироку Микола І власноручно дописав: «Під найсуворіший нагляд і з забороною писати й малювати». В Орській фортеці всупереч суворій забороні, Шевченко продовжував крадькома малювати і писати вірші, які йому вдалося переховати й зберегти в чотирьох «захалявних книжечках» (1847, 1848, 1849, 1850). За того часу Шевченко написав поеми «Княжна», «Варнак», «Іржавець», «Чернець», «Москалева криниця» та багато поезій. Поет цікавився життям казахів, що кочували в околицях фортеці, вивчав їх пісні й легенди та малював сценки з їхнього побуту.

Деяке полегшення становища Шевченка зайшло навесні 1848 унаслідок включення його до складу Аральської експедиції. Перебування на о. Кос-Арал було дуже продуктивним у його творчості. Крім виконання численних малюнків, сепій та акварелей, Шевченко написав поеми «Царі», «Титарівна», «Марина», «Сотник» і понад 70 поезій, у яких відбиті важкі переживання, спричинені неволею і самотністю. В Оренбурзі Шевченко зблизився з засланцями-поляками, учасниками повстання 1830 — 31, і заприязнився з польським істориком Бр. Залеським, з яким пізніше листувався. У квітні 1850 Шевченка вдруге заарештовано і, після піврічного ув'язнення, запроторено в Новопетровський береговий форт, на півострів Мангишлак.

Семирічне перебування поета в Новопетровській фортеці — це найважчі часи в його житті. Та — незважаючи на найсуворіший нагляд, на моральні страждання і фізичне виснаження — Шевченко таємно продовжував малярську й літературну діяльність. Лише під час так званої Каратауської експедиції, влітку 1851, він виконав біля 100 малюнків аквареллю й олівцем. Знайшовши коло форту добру глину й алебастр, Шевченко почав вправи в скульптурі. Серед виконаних ним скульптурних творів були й 2 барельєфи на новозавітні теми: «Христос у терновому вінку» і «Йоан Хреститель». Поет тоді почав писати російською мовою повісті з українською тематикою та багатим автобіографічним матеріалом («Наймичка», «Варнак», «Княгиня», «Музыкант», «Художник», «Несчастный», «Близнецы» та інші).

Тільки через 2 роки після смерті Миколи клопотання друзів увінчалися успіхом, і поета звільнено з заслання у 1857 р. Довідавшись про звільнення, Шевченко цілком наново переробив написану ще в 1847 поему «Москалева криниця», а також почав вести російською мовою «Щоденник» («Журнал», з 12 червня 1857 до 13 липня 1858) — цінне джерело до біографії Шевченка, яке свідчить про високий рівень культури мислителя. У серпні 1857 Шевченко залишив Новопетровськ і рибальським човном дістався до Астрахані, а звідти пароплавом прибув до Нижнього Новгорода. Тут поетові довелося затриматися майже на півроку, бо виїзд до Москви й Петербурга йому було заборонено. Хоч у Нижньому Новгороді Шевченко жив під пильним наглядом поліції, він не тільки брав участь у культурному житті міста, а й написав поеми «Неофіти», «Юродивий», триптих «Доля», «Муза», «Слава», закінчив повість «Прогулка с удовольствием и не без морали», намалював понад 20 портретів і зробив чимало архітектурних малюнків.

Кохання Тараса Григоровича Шевченка

Першим коханням молодого Шевченка була молода дівчина, одноліток Тараса — Оксана. Родичі та знайомі закоханих були впевнені, що молоді одружаться, щойно досягнуть старшого віку. Але надії були марними — Тарас у валці свого пана Павла Енгельгардта мусив поїхати до Вільна (тепер — Вільнюс). Розлука була несподівана і довга. Усе своє подальше життя Шевченко буде з ніжністю згадувати ту дівчину, яку колись кохав.

Наступною жінкою, яку він нагородив своїм коханням була польська швачка Дзюня Гусіковська.

У 1843 році Шевченко їде в Україну і там зустрічає Ганну Закревську, якій згодом присвятив вірш «Г. З.»

Наступними жінками, що займали місце в серці Кобзаря, були Варвара Рєпніна, сільська дівчина Глафіра та Агата Рускова, 16-річна актриса Катерина Піунова, яка, напевно, просто не наважилася пов´язати своє життя з модним, але скандально відомим художником, який майже на тридцять років був старшим від неї. Останнім коханням поета була ще одна молода, 19-річна дівчина — Лукерія Полусмак, яка наймитувала в Петербурзі. Простакувату дівчину Тарас зваблював дорогими подарунками, але вона не захотіла залишати столичного життя і переїжджати в Україну, щоб жити в селі, й покинула поета, вийшла заміж за перукаря Яковлєва. І лише 1904 року, після смерті свого пиячка-чоловіка, Лукерія Яковлєва-Полусмак, залишивши дітей в Петербурзі, приїхала до Канева і щодня приходила на могилу Шевченка.

Творчість

Тарас Шевченко у своїй творчості відобразив саме ті думки і настрої, які були важливими в житті українців його часу. Про те, що його творчість знайшла відгук у серцях людей, свідчить те, що в другій половині XIX і на початку XX ст. чи не єдиною книжкою у більшості сільських хат України був «Кобзар», вірші з нього вчили напам'ять, за ним училися читати. На той час твори Шевченка об'єднали українській народ, особливо жителів Лівобережної України. За ставленням людини до творчості Шевченка відразу стає видно, наскільки людина знайома і як ставиться до життя українського народу XIX ст.

В історичному розвитку України Шевченко — явище незвичайне як своєю обдарованістю, так і місцем у літературі, мистецтві, культурі. Походженням, становищем та популярністю Шевченко — виняткове явище також у світовій літературі. З 47 років життя поет пробув 24 роки у кріпацтві, 10 на засланні, а решту — під наглядом жандармів. Трагічно важкий шлях Шевченка до творчих висот визначив в образній формі І. Франко: «Він був сином мужика і став володарем у царстві духа. Він був кріпаком і став велетнем у царстві людської культури. Він був самоуком і вказав нові, свіжі і вільні шляхи професорам та книжним ученим». Революційна творчість Шевченка була одним із головних чинників формування національно-політичної свідомості народних мас України. Впливи Шевченка на різні сторони духовно-національного життя нації відчуваються до сьогодні.

Творчість Шевченка — багатогранна, як його талант. Він був і глибоким ліриком, і творцем епічних поем, і видатним драматургом та різнобічно обдарованим митцем. Літературна спадщина Шевченка обіймає велику збірку поетичних творів («Кобзар»), драму «Назар Стодоля» і 2 уривки з інших п'єс; 9 повістей, щоденник та автобіографію, написані російською мовою, записки історично-археологічного характеру («Археологічні нотатки»), 4 статті та понад 250 листів. З мистецької спадщини Шевченка збереглося 835 творів живопису і графіки, що дійшли до нас в оригіналах і частково у гравюрах та копіях. Її доповнюють дані про понад 270 втрачених і досі не знайдених мистецьких творів. Натомість у літературі про його мистецьку спадщину безпідставно приписувано йому чимало творів живопису і графіки інших авторів (досі зареєстровано 263 такі твори).

Уже за першого періоду літературної діяльності (1837 — 1843) Шевченко написав багато високохудожніх поетичних творів, у яких — поруч версифікаційних і стилістичних засобів народно-пісенної поетики — було й чимало нових, оригінальних рис, що ними поет значно розширив і збагатив виражальні можливості українського вірша (складна і гнучка ритміка, уживання неточних, асонансних і внутрішніх рим, використання цезури й перенесення (анжамбеман), майстерність алітерацій, звукової інструментації та поетичної інтонації, астрофічна будова вірша тощо). Новаторство прикметне й для Шевченкових епітетів, порівнянь, метафор, символів та уособлень. Керуючись власним художнім чуттям і не оглядаючись на панівні тоді літературні канони, Шевченко знаходив відповідну поетичну форму для втілення нових тем та ідей, які підказувала йому тогочасна дійсність.

До ранньої творчості Шевченка належать балади «Причинна» (1837), «Тополя» (1839) й «Утоплена» (1841), що мають виразне романтичне забарвлення. Своєю фантастикою й основними мотивами вони близькі до народної поезії. Поетичним вступом до «Кобзаря» (1840) був вірш «Думи мої, думи мої», у якому, висловлюючи свої погляди на відношення поезії до дійсності, Шевченко підкреслив нерозривну єдність поета зі своїм народом. Із цим віршем тематично споріднена поезія «Перебендя», у якій відобразилися думки молодого Шевченка про місце поета в суспільстві. Особливе місце серед ранніх творів Шевченка посідає соціально-побутова поема «Катерина» — хвилююча розповідь про трагічну долю української дівчини, яку знеславив московський офіцер. У розвитку подій цей ліро-епічний твір відзначається високою драматичною напруженістю. Визвольна боротьба українського народу проти загарбників і поневолювачів є основним мотивом у таких ранніх творах Шевченка, як «Тарасова ніч» (1838), «Іван Підкова» (1839), «Гайдамаки» (1841), «Гамалія» (1842). У поемах «Іван Підкова» і «Гамалія» Шевченко оспівав героїчні походи українського козацтва проти турків. Поеми «Тарасова ніч» і «Гайдамаки» змальовують різні моменти боротьби українського народу проти польського панування. Історично-героїчна поема «Гайдамаки» є вершиною революційного романтизму Шевченка.

Драма «Назар Стодоля», створена на межі першого і другого періоду творчості Шевченка, є новим явищем в українській драматургії. Зображені в ній події відбуваються у 17 столітті біля Чигирина. Розвиток дії подано в романтичному дусі, проте в п'єсі переважають риси реалістичного відтворення дійсності. Етнографічно-побутові картини увиразнюють історичний колорит. Сценічні якості драми забезпечили їй великий успіх, і вона досі входить до репертуару українських труп. На тему Шевченкової п'єси Костянтин Данькевич написав однойменну оперу (1960).

По-новому звучать мотиви революційної боротьби у творах Шевченка періоду «Трьох літ» (1843—1845). Провівши 8 місяців в Україні, Шевченко зрозумів своє історичне завдання і свій обов'язок перед батьківщиною як прямий шлях безкомпромісної революційної боротьби. Перехід Шевченка до нового періоду літературної діяльності позначився в поемах «Розрита могила» (1843), «Чигрине, Чигрине» (1844) і «Сон» (1844). Поет написав ці твори під безпосереднім враженням від тогочасної дійсності в Україні. У сатиричному творі «Сон» («У всякого своя доля») автор з їдким сарказмом змалював свавілля та жорстокість російського царату і закликав до знищення цієї деспотичної системи. Поема «Сон» уважається одним з найвизначніших взірців світової сатири. Вона має чимало спільних типологічних рис з поемами «Дзяди» А. Міцкевича, «Німеччина. Зимова казка» Г. Гайне та частиною «Божественної комедії» Данте «Пекло». Сатиричні ознаки також помітні в політичних поемах Шевченка «Великий льох», «Кавказ», «І мертвим, і живим…» та вірші «Холодний Яр» (усі 1845).

У поемі-містерії «Великий льох», що складається з трьох частин («Три душі», «Три ворони», «Три лірники») й епілогу («Стоїть в селі Суботові»), Шевченко втілив свої роздуми про історичну долю України в алегоричних образах, що зазнали в літературознавстві особливо тенденційної інтерпретації (Шевченкова наскрізь негативна оцінка Переяславської угоди різко суперечить так званим «Тезам про 300-річчя возз'єднання України з Росією»). У творі «Кавказ», що поєднує жанрові ознаки лірично-сатиричної поеми, політичної медитації та героїчної оди, Шевченко із сарказмом виступив проти гнобительської політики царської Росії і закликав пригноблені народи до революційної боротьби. Ця поема Шевченка мала значний вплив на розвиток самосвідомості не тільки в Україні. Шевченкове послання «І мертвим, і живим, і ненародженим землякам моїм…» — вдумливий поетичний аналіз тогочасного суспільно-політичного і національно-культурного життя в Україні, що мала служити дороговказом на шляху національного, соціального і культурного відродження українського народу. У поезії «Холодний Яр» Шевченко відкинув негативний погляд історика А. Скальковського на гайдамацький рух і, назвавши Миколу І «лютим Нероном», гостро картав ту частину українського панства, що покірно плазувала перед російським царатом.

У грудні 1845 Шевченко написав цикл віршів під назвою «Давидові псалми» — перша його спроба переспіву й осучаснення біблійних текстів. Уміло зашифрованою формою псалмів поет засуджував тогочасний лад, надаючи старозавітним текстам зрозумілу для читача політичну спрямованість. У вірші «Три літа», що дав назву альбомній збірці автографів поета, Шевченко змальовує процес свого «прозрівання» і говорить про зміни, які сталися за цей час у його світогляді й творчості. Характерним для нового періоду творчості Шевченка є також вірш «Минають дні, минають ночі». У ньому поет пристрасно засуджує суспільну бездіяльність і пасивність та закликає до дії й боротьби. Цикл «Три літа» завершується «Заповітом», одним з найдосконаліших зразків світової політичної лірики.

Серед творів періоду «Трьох літ» на історичні теми особливе місце посідає поема «Іван Гус» («Єретик»), написана восени 1845 з поетичною присвятою П. Шафарикові. Поєднуючи історичний сюжет (засудження і спалення чеського реформатора Гуса в Констанці 1415 року) з дійсністю свого часу, Шевченко створив поему, яка була сприйнята читачами як алюзія на адресу російського царату. В історично-побутовій поемі «Сліпий» («Невольник») Шевченко гнівно осудив Катерину ІІ за зруйнування Запорізької Січі та закріпачення українського селянства. До збірки «Три літа» включено також соціально-побутові поеми «Сова» (1844) і «Наймичка» (1845). У поемі «Сова» змальовано трагічну долю матері-вдови, у якої забрали в солдати єдиного сина. До зображення нового аспекту морально-психологічної драми матері-покритки звернувся Шевченко в поемі «Наймичка». Ця тема хвилювала поета протягом усієї творчої діяльності. До неї він звертався в ранній поемі «Катерина», а згодом — у поемах «Відьма» (1847), «Марина» (1848) та інших. Тему трагічної долі покритки Шевченко розробляв також у відмінних одна від одної баладах «Лілея» та «Русалка» (обидві 1846).

Цикл «В казематі», написаний навесні 1847 в умовах ув'язнення і допитів у Петербурзі, відзначається глибоким ідейним змістом і високою художньою майстерністю. Він відкриває один з найтяжчих періодів у житті і творчості Шевченка, період арешту й заслання (1847 — 1857). Чекаючи в тюрмі вироку, поет боліє не за себе, за свою долю, його хвилює доля «окраденої» й замученої московським пануванням України. З потрясаючою силою виявлена любов до України зокрема в поезіях «Мені однаково», «В неволі тяжко» та «Чи ми ще зійдемося знову», що завершується словами:

Свою Україну любіть.

Любіть її… во врем'я люте,

В остатню, тяжкую мінуту

За неї Господа моліть!

Поет почав свою творчість на засланні поезією «Думи мої, думи мої» (1847), що відкривається тими самими словами, що й заспів до «Кобзаря» (1840). Цим Шевченко підкреслив незмінність своєї ідейно-поетичної програми та нерозривність свого зв'язку з рідним краєм і народом. Шевченкова лірика часів заслання має широкий тематично-жанровий діапазон. У ній дедалі збільшується і багатство фоніки, і кількість оригінальних тропів, і емоційна багатогранність ліричних реакцій поета. Тематично можна виділити такі групи віршів цього періоду: автобіографічна, пейзажна, побутова, політична, філософська лірика.

До ліричних творів автобіографічного характеру, у яких Шевченко змалював свої власні почуття, настрої й переживання, належать вірші «Мені тринадцятий минало», «А. О. Козачковському», «І виріс я на чужині», «Хіба самому написать», «І золотої й дорогої», «Лічу в неволі дні і ночі» та інші. Але й у пейзажній ліриці поет, описуючи краєвиди місцевостей, де відбував заслання, часто висловлює особисті настрої, думки і спогади («Сонце заходить, гори чорніють», «І небо невмите, і заспані хвилі» та інші). Автобіографічні мотиви трапляються і в таких поезіях громадсько-політичного звучання, як «Сон» («Гори мої високії») та «Якби ви знали, паничі». Багатством мотивів відзначається побутова лірика часів заслання. Тут звучать мотиви дівочих пісень і бадьорих юнацьких жартів, материнства і жіночого безталання (так званої жінки лірика Шевченка), шукання долі й нарікання на неї, смутку, розлуки й самотності. Поет часто вдається до жанру народної пісні й пісенної образності, але побутово-соціальний аспект зображення у багатьох випадках переростає в політичні узагальнення. Поетичний стиль цих творів відзначається простотою вислову, конкретною образністю й метафоричністю. Зображуваний у них світ персоніфікований (вітер шепоче, доля блукає, думи сплять, лихо сміється). Процес опрацювання фольклорного матеріалу вдосконалюється, збагачується новими формами й методами. Фолькльорні мотиви й образи набирають у Шевченка ознак нової мистецької якості. Деякі вірші Шевченка ще за його життя перейшли в народно-пісенний репертуар і стали жити самостійним життям, підлягаючи законам фольклорних творів.

Поет і на засланні продовжував таврувати в своїх творах самодержавно-кріпосницький лад та поневолення уярмлених Москвою народів. Свою політичну актуальність донині зберіг заклик Шевченка у вірші «Полякам» («Ще як були ми козаками», 1847) до згоди й братерства українського і польського народів як рівний з рівним. У невеликій поемі «У Бога за дверима лежала сокира» (1848) Шевченко використав казахську легенду про святе дерево, щоб відтворити в алегоричних образах тяжку долю поневоленого казахського народу. Відгуком поета на революційні події в Західній Європі була сатира «Царі», одна з найзначніших політичних поезій Шевченка часів заслання (є 2 редакції твору: 1848 і 1858). Вдало поєднуючи елементи зниженого бурлескного стилю з пародійним використанням урочисто-патетичної лексики, автор створив поему, яка містила в собі заклик до революційного повалення царату:

Бодай кати їх постинали,

Отих царів, катів людських!

Своєрідне продовження мотивів поеми «Царі» бачимо у вірші «Саул» (1860).

На засланні Шевченко написав і декілька лірично-епічних поем, що відзначаються новими формами зображення подій і свідчать про творчий розвиток поета. Героїня поеми «Княжна» — це українська Беатріче Ченчі, трагічна жертва кровомісного злочину батька. Образ дочки, збезчещеної рідним батьком, траплявся вже в творах Шеллі, Стендаля, Дюма-батька і Словацького, але й у Шевченковій поемі «Відьма», першу редакцію якої поет написав ще перед арештом під назвою «Осика». Новий образ кріпачки-месниці Шевченко дав у поемі «Марина» (1848). Героїня поеми, ставши жертвою панської сваволі, помстилася за зневагу. У невеликій поемі «Якби тобі довелося» (1849) поет звеличує мужність хлопця-кріпака, який вступився за честь дівчини і вбив пана-ґвалтівника. Образ скривдженого кріпака, який стає народним месником, Шевченко вивів у поемі «Варнак» (1848). Деякі дослідники пов'язують цей образ з особою Устима Кармалюка. Поема написана у своєрідній формі сповіді героя, у ній відчувається деякий вплив байронізму. Морально-етичні проблеми Шевченко порушив також у поемах «Іржавець» (1847), «Чернець» (1847), «Москалева криниця» (1847 і 1857), «Титарівна» (1848), «Сотник» (1849) і «Петрусь» (1850). У цих творах історичні рефлексії поета перегукуються з його суб'єктивними настроями політичного засланця. Та найбільше турбувало і мучило Шевченка страждання уярмленого рідного народу.

Повісті, що їх Шевченко написав на засланні російською мовою (до нас дійшло 9), не дорівнюють своєю мистецькою якістю його поетичним творам і за життя поета не друкувалися. Вони пов'язані з традиціями сатирично-викривальної прози М. Гоголя, але в них значне місце посідають позасюжетні елементи (екскурси в минуле, вставні епізоди, авторські рефлексії, спогади, коментарі). Щедре використання в їх мові українізмів надає цим творам українського національного колориту. Мемуарно-публіцистичний характер має і щоденник («Журнал») Шевченка, у якому день за днем майже протягом року зафіксовані основні події в житті поета, його враження, спостереження, роздуми, наміри і спогади. Щоденник Шевченка має велике значення для вивчення біографії і творчості поета. Він також дуже цінний для характеристики революційних, суспільно-політичних, філософських та естетичних поглядів поета-мислителя і свідчить про його широку ерудицію.

Десятирічне заслання вимучило Шевченка фізично, але не зломило його морально. Після повернення поета на волю починається останній етап його творчості (1857 — 1861). Розпочинає його поема «Неофіти», написана в грудні 1857 у Нижньому Новгороді. За історичним сюжетом поеми (переслідування християн римським імператором Нероном) заховано актуальний сюжет жорстокої розправи російських царів з борцями за національне і соціальне визволення (аналогію Миколи І — Нерона Шевченко використав ще до заслання у вірші «Холодний Яр»). Незакінчена поема «Юродивий» (1857) — гостра політична сатира, спрямована проти російського самодержавства в особі Миколи І та його сатрапів в Україні. Оглянувши пройдений доти життєвий шлях, Шевченко написав ліричний триптих «Доля», «Муза» «Слава» (1858). Тема циклу — самоусвідомлення поетом своєї творчості.

Повернувшись до Петербурга, змужнілий і загартований поет, у вірші «Подражаніє 11 псалму», афористично проголошує гасло всієї своєї творчості:

… Возвеличу

Малих отих рабів німих!

Я на сторожі коло їх

Поставлю слово.

Шевченко й далі підпорядковував ідейне спрямування своєї політичної і особистої лірики меті пробудження національної і соціальної свідомості народних мас України. Використовуючи характеристичну для його творчості мистецьку форму «подражанія», поет прорікає у вірші «Осії глава XIV» (1859) неминучість майбутньої революційної розправи над гнобителями України — російськими царями. Поема «Марія» (1859) присвячена одній з основних тем шевченкової творчості — темі про страдницьке життя жінки-матері. Образ Марії в поемі Шевченка не має багато спільного з богословським образам Богородиці. Біблійний сюжет служить лише зовнішнім приводом для цілком самостійних висловлювань поета. У поемі Шевченка мати виховала свого сина борцем за правду, віддала його людям для їх визволення, а сама «під тином», «у бур'яні умерла з голоду». І. Франко вважав цю поему «вершиною у створенні Шевченком ідеалу жінки-матері». Наприкінці життя Шевченко почав перекладати «Слово о полку Ігоревім» (1860), та встиг перекласти лише два уривки — «Плач Ярославни» (2 редакції) і «З передсвіта до вечора». Свій останній поетичний твір, вірш «Чи не покинуть нам, небого», Шевченко закінчив за 10 днів до смерті. Написаний з мужньою самоіронією у формі звернення до музи, цей вірш звучить як поетичний епілог Шевченкової творчості і відзначається неповторною ліричною своєрідністю.

.

У духовній історії України Шевченко посів і досі беззастережно посідає виняткове місце. Значення його творчої спадщини для української культури важко переоцінити. Його «Кобзар» започаткував новий етап у розвитку української літератури і мови, а його живописна і граверська творчість стала визначним явищем не тільки українського, а й світового мистецтва. Поезія Шевченка, при всьому зв'язку з усною народною творчістю, попередньою українською та європейською літературами, була явищем наскрізь оригінальним і новаторським. Літературознавець О. Білецький, редактор академічних видань творів Шевченка, справедливо підкреслив у нього особливий тип художнього пізнання, не повторений ніким і не повторюючий нікого у всій історії світової літератури. Творчість великого поета внесла в українську літературу незнане багатство тем, жанрів і формальних особливостей. Вивівши українську літературу на шляхи, якими йшов розвиток великих європейських літератур, Шевченко надав їй загальноєвропейського, а разом з тим і світового значення.

Поєднавши у своїх поетичних творах живу розмовну мову з словесно-виразовими засобами книжної мови, Шевченко підніс українську літературну мову на новий, якісно вищий ступінь. У поетичних творах Шевченкова українська мова набула незвичайного багатства барв та відтінків, а також можливостей передачі не тільки найтонших настроїв, почуттів і думок, а й глибоких філософських та політично-суспільних узагальнень. Широко користуючись лексикою різних галузей науки й мистецтва, Шевченко заклав основи термінологізації української лексики, підносячи цим самим українську літературну мову до рівня найрозвиненіших мов світу.

Провідним мотивом творчості Шевченка, що пронизує також весь його життєвий шлях, була самовіддана любов до України і нерозривно пов'язана з нею ненависть до всіх її гнобителів. Його революційний заклик «… вставайте, кайдани порвіте і вражою злою кров'ю волю окропіте» був зовсім новим словом не лише в українській літературі. У розвитку національної і соціальної самосвідомості українського народу творчість Шевченка відіграла величезну роль.

   Т.Г.Шивченко як худажник

Мистецька  спадщина  Т.Г.  Шевченка – твори  живопису  і  графіки,  що  їх  виконав  Шевченко  в  різній  техніці  протягом  усього  життя.  Збереглося  835  творів,  що  дійшли  до  нашого  часу в  оригіналах  і  частково  в  гравюрах  на  металі  й  дереві  вітчизняних  і  зарубіжних  граверів,  а  також  у  копіях,  що  їх  виконали  художники  ше  за  життя  Шевченка.уявлення  про  мистецьку  спадщину  Шевченка  доповнюють  данні  про  понад  270  втрачених  і  досі  не  знайдених  робіт.  Живописні  й  графічні  твори  за  часом  виконання  їх  датуються  1830-1861рр.  й  територіально  пов*язані  з  Росією,  Україною  і  Казахстаном.  За  жанрами – це  портрети,  композиції на  міфологічні,  історичні  та  побутові  теми,  архітектурні  пейзажі  й  краєвиди.  Виконано  їх  у  техніці  олійного  письма  на  полотні,  а  також  аквареллю,  сепією,  тушшю,  свинцевим  олівцем  та  в  техніці  офорта  на  окремих  аркушах  білого,  кольо- рового  та  тонованого  паперу  різни  розмірів,  а  також  у  п*ятьох  альбомах.  Значну  частину  мистецької  спадщини  Шевченка  становлять  завершені  роботи,  але  не  менш  цінними  для  розуміння  творчого  шляху  й  розкриття  творчого  методу  художника  є  й  його  численні  ескізи,  етюди,  начерки  та  учбові  студії.  З  усіх  творів  лише  незначна  частина  має  авторські  підписи,  написи  і  ще  менша – авторські  дати.  Вивчення  мистецької  спадщини  Шевченка  в  наш  час  дало  можливість  встановити  максимально  точні  дати  виконання  багатьох  його  художніх  робіт,  визначити  основні  етапи  розвитку  творчості  митця  за  жанрами,  тематикою  й  формальними  ознаками.  За  часом  виконання  всі  живописні  й  графічні  твори  Шевченка  можна  поділити  на  три  періоди:  від  перших  робіт  доакадемічного  часу  і  до  заслання  (1830-1847рр),  твори  років  заслання (1847-1857рр)  і  роботи, виконані  після  повернення  з  заслання  до  смерті  художника (1857-1861рр).  В  межах  кожного  з  цих  періодів  простежуються  й  коротші  за  часом  етапи,  які  об*єднують  твори  не  тільки  за  певною  тематикою,  а  й  за  художньою  вартістюїх  і  за  технічними  засобами  виконання.

   За  свідченням  самого  Шевченка,  малювати  він  почав  з  раннього  дитинства – “хрестами  й  візерунками  з квітками” (вірш  “А.О.  Козачковсько-

му”)  обводив  сторінки  в  саморобному  зошиті (1822-1826рр),  а  коли  був  у  пана  П.  Енгельгардта  козачком, - перемальовував  лубки (1829).  З  доакадеміч-них  робіт  збереглися  малюнок  олівцем  “Погруддя  жінки”(1830),  акварельний  портрет  П.  Енгельгардта (1833),  “Голова  жінки”(1834),  портрети  Катерини  Абази  і  Є.  Гребінки (обидва – 1837),  серія  композицій  на  історичні  теми – “Смерть  Лукреції” (1835),  “Смерть  Олега,  князя  древлянського”,  “Александр  Македонський  виявляє  довір*я  своєму  лікареві  Філіппу”  і  “Смерть  Віргінії”(всі - 1836),  “Смерть  Богдана  Хмельницького” (1836-1837)  і  “Смерть  Сократа”  (1837).  Ці  твори  незважаючи  на  несамостійність  частини  з  них (“Погруддя  жінки”  перемальовано  з  невідомого  оригіналу,  а  окремі  малюнки  на  історичні  теми  зроблено  на  зразок  композицій,  рекомендованих  для  екзаменаційних  робіт  вступникам  до  академії  мистецтв),  свідчать  про  те,  що  ще  до  переїзду  в  Петербург  Шевченко  набув  значної  вправності  в  малюванні  олівцем,  а  в  Петербурзі,  очевидно  завдяки  роботі  у  В.  Ширяєва,  порадам  І.  Сошенка  та  праці  в  класах  Товариства  заохлчування  художників,  він  уперше  почав  працювати  тушшю-пером  і  особливо  успішно – акварельними  фарбами.  Це  дало  Шевченкові  змогу  підготуватися  до  вступу  в  Академію  мистецтв.  У  роботах  художника  доакадемічного  періоду  вже  яскраво  виявився  інтерес  до  суспільновагомих  тем.  Його  композиції  стверджують  патріотизм,  людську  гідність,  виражають  протест  проти  насильства.  В  них  Шевченко  вперше  звертається  до  вітчизняної  історії.



Шхуны у форта Кос-Арал
бумага, акварель


Мистецька  спадщина  Шевченка  періоду  від  вступу  до  Академії  мистецтв  і  до  заслання (1838-1847рр)  становить  окрему  групу  живописних  і  графічних  творів,  що  відзначається  широкою  тематикою,  появою  нових  жанрів  і  новим  співвідноенням  між  ними,  значним  удосконаленням  опанованих  технічних  засобів  вираження  і  звернення  до  нових.  На  творах  Шевченка  цього  періоду  особливо  помітний  вплив  К. Брюллова:  певна  ідеалізація  зображуваного,  романтична  піднесеність,  деяка  умовність  колориту.  Разом  з  тим  Шевченко  вчився  в  нього  майстерності  композиції,  реалістичного  рисунка,  мистецтва  портрета.  В  цей  же  час  він  починає  виступати  як  представник  критичного  реалізму.  В  межах  цього  періоду  виразно  простежуються  етапи  внутрішнього  розвитку  митця.  Перший  етап  припадає  на  1838-1843рр (до  першої  подорожі  на  Україіну).  Значну  частину  творчості  Шевченка  цих  років  становлять  студійні  роботи – рисунки  олівцем,  вуглем  та  твори,  виконані  олійними  фарбами.  Серед  них – окремі  рисунки  з  гіпсових  моделей,  а більшість  зображення  живої  натури (натурщики  в  різних  позах  та  змальовки  з  натури  своїх  товаришів  по  Академії).  До  цієї  групи  належить  і  виконана  олією  композиція  “Натурщик  в  позі  св.  Себастіяна”  (1840-1841рр).  Виходячи  за  межі  суто  учбових  завдань,  Шевченко  працює  в  цей  час  й  над  натурою  власної  “постановки” (акварелі  “Жінка  в  ліжку”1839-1840;  “Натурщиця”1840).  Багато  уваги  приділяв  він  копіюванню  творів  свого  вчителя  К. Брюллова (жанрові  композиції  “перерване  побачення”,  “Сон  бабусі  і  онучки” – обидві  1839-1840).  Робота  над  цими  копіями  допомогла  Шевченкові  увійти  в  творчу  лабораторію  видатного  художника,  сприяла  удосконаленню  майстерності  в  акварельному  живопису.  В  перші  роки  перебування  в  Академії  Шевченко  виконував  портрети,  історичні  та  жанрові  композиції  та  ілюстрації (олівець,  акварель,  олійні  фарби).  Опанування  основами  рисунка  і  тежнікою  живопису  позначалося  на  професійному  рівні  оригінальних  робіт,  а  з  творчим  зростанням  митця  і  його  студійні  малюнки  набували  високої  художньої  цінності.  В  портретах,  які  художник  виконував  найчастішена  замовлення,  він  не  задовольнявся  лише  лише  зовнішньою  схожістю,  а  прагнув  відтворити  образ  людини,  риси  її  характеру.  Вершиною  в  цьому  жанрі  Шевченка  академічного  часу  є  виконаний  олією  автопортрет (1840),  з  якого  починається  галерея  автопортретів.  Нечислені  жанрві  композиції  митця  цього  періоду  є  етапними  в  історії  українського  мистецтва.  Сепія  “Хлопчик  з  собакою  в  лісі”(1840)  тематично  близька  до  незнайденої  картини  “Хлопчик-жебрак,  що  дає  хліб  собаці”,  яку  рада  академії  мистецтв  1840  відзначила  срібною  медаллю  2-го  ступеня.  Такої  ж  нагороди  удостоєно  й композицію  “Циганка-ворожка” (1841).  Картина  “Катерина” (1842),  викона  олійними  фарбами,  ввійшла  в  скарбницю  українського  побутового  живопису  як  один  з  перших  творів  критичного  реалізму.  Жанрові  твори  Шевченка  правдиво  і  поетично  зображують  життя  українського  народу,  глибше,  ніж  це  було  до  того  в  українському  мистецтві,  підносять  соціальні  проблеми.  Успіхи  жанриста  позначились  і  на  багатьох  ілюстраціях  Шевченка,  які  висунули  його  в  число  відомих  ілюстраторів.  У  перші  роки  навчання  в  Академії  мистецтв  Шевченко  почав  працювати  в  пейзажному  жанрі.  Роботи  останнього  періоду  перебування  в  Академії  свідчать  про  докорінний  злам  у  творчості  художника.  Перша  подорож  на  Україну (квітень1843 – лютий1844)  визначила  тематику  і  характер  творів  митця,  їхні  жанри  і  співвідношення  між  ними.  На  Україні  Шевченко  далі  працював  над  портретом,  застосовуючи  переважно  олійні  фарби (портрети  Маєвської,  Г. Закревської,  П.  Закревського,  дітей  В.М. Рєпніна).  Ці  твори  набгато  виразніші,  глибше,  ніж  акварельні  портрети  попереднього  періоду,  розкривають  внутрішній  світ  портретованих.  Вони  свідчать  і  про  успіхи  художника  в  оволодінні  технікою  олійного  живопису.  Новий  за  характером  і  технікою  виконання (туш,  перо-штрих,  а  не  контур,  як  у  композиціях  доакадемічного  періоду)  автопортрет  Шевченка  1843.  Рисунок  тут  ніби  передував  творам,  виконаним  у  техніці  офорта.  Мистецький  доробок  Шевченка  часу  перебування  на  Україні  складають  портрети,  підготовчі  роботи  до  “Живописной  Украины”,  виконані  олією  дві  картини – “Селянська  родина”  та  “На  пасіці”,  пейзажі (тепер  як  провідний  жанр),  а  також  ч исленні  рисунки,  серед  яких  і  “Вдовина  хата  на  Україні”  та  “Хата  батьків  Т.Г. Шевченка  в  с.  Кирилівці”.  Всі  ці  роботи  свідчать  про  великий  інтерес  митця  до  життя  українського  народу  і  цого  побуту,  до  природи  й  історичного  минулого  України,  про  либоке  соціальне  спрямування  творчості  художника.  У  програмі  до  “Живописной  Украины”  вперше  в  українськоиу  мистецтві  проголошено  думку  про  соціальну  роль  образотворчого  мистецтва,  а  саме  видання  поклало  початок  розвиткові  в  українському  миствецтві  офорта.

Ретельне  вивчення  мистецької  спадщини  Шевченка,  зосередження  всіх  його  творів  у  спеціальному  музеї,  публікація  їх  в  академічному  виданні (1961-1964)  дали  змогу  об*єктивно  оцінити великий  за  обсягом  і  значний  за  мистецькою  вартістю  доробок  художника  періоду  заслання.  Незважаючи  на  царську  заборону,  Шевченко  в  роки  недолі  працював  багато    плідно  в  усіх  властивих  йомуй  раніше  жанрах.  Всього  відомо  124  завершені  твори  й  220  екскізів  та  начерків,  створених  тоді.  Змінилися  тільки  співвідношення  між  жанрами,  питома  вага  кожного  з  них  у  загальному  доробку  митця.  Найплідніше  він  працював  у  жанрі  пейзажу – цьому  великою  мірою  сприяла  участь  в  Аральській  і  Каратауській  експедиціях.  Найчастіше  художникові  доводилося  фіксувати  натуру  нашвидку – звідси  начерковий  характер  робіт,  особливо  рисунків  у  художніх  альбомах.  Ці  рисунки  дуже  лаконічні,  часто  це  лише  контури  або  контур  з  незначною  штриховкою.  Деякі  пейзажі  часу  Аральської  експедиції  Шевченко  завершував  вже  в  Оренбурзі  за  олівцевими  рисунками  з  помітками  “для  пам*яті”,  а  частіше  покладався  на  свою  вийняткову  зорову  пам*ять.  Про  велику  спостережливість  художника  говорять  і  численні  пейзажі,  на  яких  надзвичайно  тонко  зображено  деталі  не  тільки  на  першому плані,  а  й  на  другому  і  третьому.  З  особливою  силою  спостережливість  митця  виявляється  в  численних  малюнках  науково-допоміжного  характеру  з  зображенням  структури  берегів  Аральського  моря  та  скель  і  урвищ,  що  були  важливими  для  геологічної  характеристики  місцевості.  Такий  філігранний  рисунок,  не  позбавленний  і  великої  художньої  цінності,  очевидно,  прислужився  митцеві  для  пізнішої  роботи  в  офорті.  Пейзажі  Шевченка  часу  обох  експедицій  відрізняються  від  його  пейзажів  попереднього  періоду   перевагою  в  них  другого  і  третього  планів,  видовженою  композицією  при  широкому,  часто  вдкритому  обрії  й  надзвичайно  багатим  і  тонким  колоритмом.  У  глибоко  емоційних  і  розмаїтих  за  настроєм  акварелях  Шевченко  виступає  як  видатний  майстер  цієї  техніки.  Його  пейзажі  дуде  точео  і  правдиво  відображають  природу  казахського  краю,  її  своєрідну  красу.  Особливе  місце  в  художній  спадщині  Шевченка  років  заслання  належить  жанровим  композиціям,  що  становлять  кілька  окремих  тематичних  груп.  Одна  з  них  призначена  побутові  казахського  народу (сепії  “Казахи  в  юрті”,  “Казахська  стоянка  на  Косаралі”,  “Казахський  хлопчик  розпалює  грубку”,  “ Казахський  хлопчик   дрімає  біля  грубки”,  “Казахи  біля  вогню”  та  акварель  “Казах  на  коні”,  всі  1848-1849рр).  Ще  більше  змальовок  з  життя  казахів  у  дорожніх  альбомах  художника  (екскізи  і  начерки  до  закінчених  сепій  і  акварелей).  Значної  розмаїтості  і  соціальної  гостроти  казахів  тема  набула  в  другий  період  заслання  поета (сепії  “Тріо”,  1851;  “Пісня  молодого  казаха”,  1851-1857;  “Байгуші  під  вікном”,  1855-1856  і  “Казашка  Катя”,1856-1857).  У  деякі  твори (“Т. Г. Шевченко  і  байгуші”,  “Т. Г.  Шевченко  і  казахський  хлопчик,  що  грається  з  кішкою”  1856-1857)  художник  вводить  свій  автопортрет.  Цим  Шевченко  підкреслює  своє  глибоке  співчуття  до  долі  казахського  народу.



Автопортрет 1840-43
холст, масло


Окрему  групу  становлять  композиції  на  історичні,  міфологічні,  літературні  та  біблійні  теми (“Благословіння  дітей”,  “Телемак  на  острові  Каліпсо”,  “Робінзон  Крузо”,  “Самаритянка”,  “Казашка”,  “Мілон  Кротонський”,  “Нарціс  та  німфа  Ехо”,  “Св.  Себастіан”,  “Умираючий  гладіатор”,  всі – 1856).  Всім  їм  властиве  глибоке  психологічне  трактування  образів.

Третя,  цілком  самостійна,  група  жанрових  композицій  це  сепія  сепій  “Притча  про  блудного  сина”,  яку  Шевченко  мав  намір  відтворити  в  гравюрі.  Викриття  експлуататорського  ладу  досягає  тут  найбільшої  гостроти.

Портретні  твори  Шевченка  років  заслання  виконано  переважно  сепією  або  італійським  олівцем (лише  кілька  портретів  в  Оренбурзі – аквареллю).  Вони  досконаліші  щодо  композиційної  побудови,  глибше  розкривають  психологі-чний  стан  портретованих  і  являють  собою  новий  крок  у  розвитку  реалізму  художника.  Часто  Шевченко  вводить  портрет  у  жанрові  композиції (“О.Бу-таков і фельдшер  О. Істомін під  час зимівлі  на Косаралі”1848-1849; “Т.Г.Шев-ченко  серед  товаришів” 1856;  “Т.Г.  Шевченко  малює  товариша” 1855-1857).

Творчість  Шевченка  років  заслання  переконливо  доводить,  що,  всупереч  твердженням  біографів  поета  з  буржуазно-націоналістичного  табору,  він  не  втратив  здібностей  художника,  а  й  досяг  як  митейь  ще  вищого  рівня  в  усіх  жанрах  портретному,  пейзажному  й  побутовому.  В  його  творах  цього  часу  на  повну  силу  пролунала  соціальна  тема й  виявилася  інтернаціоналіст-ська  позиція  художника.  Крім  того,  твори  років  заслання  свідчать  про  те,  що  Шевченко  бувши  відірваним  від  академії,  не  забував  про  неї.  Безсумнівний  відгомін  академічної  школи  відчувається  у  виконаних  художником  у  цей  час  композиціях  на  історичні,  міфологічні  й  літературні  теми.  Пієтет  Шевченка  до  Академії  мистецтв  стверджують  написана  на  засланні  автобіографічна  повість  “Художник”  та  записи  у  “Щоденнику”.

Мистецька  спадщина  Шевченка  останнього  періоду  життя  кількісно  невелика.  В  цей  час  він  багато  працював  над  офортом  і  досяг  у  ньому,  порівняно  з  офортом  1844,  новмх  успіхів.  Серед  пейзажів  переважають  етюди  й  начерки,  виконані  1857  на  пароплаві,  коли  поет  їхав  з  Астрахані  до  Нижнього  Новгорода,  та  краєвиди,  створені  на  Україні  під  час  третьої  подорожі  1859 (вийнятком  хіба  що  є  офорти  “Вечір  в  Альбано  поблизу  Рима.  Ліс” – за  твором  М.  Лебедєва  та  “Мангишлацький  сад” – за  власним  малюнком).  Усі  ці  пейзажі  незалежно  від  міри  їхньої  завершеності,  свідчать  про  зрослу  майстерність  Шевченка-пейзажиста  в  останній  період  життя.  Це  виявляється  в  підкресленні  другого  і  третього  планів,  у  побудові  композиції  на  широкому  обрії  та  у  перевазі  повітряної  перспективи  над  лінійною,  в  глибокій  ліричності  та  емоційності  краєвидів.

Шевченко  зробив  великий  внесок  у  розвиток  портрета,  побутового  жанру  і  пейзажу.  Він  виступав  як  один  з  перших  на  той  час  офористів  України  й  Росії.  Його  реалістична  творчість  сповнена  великого  соціально-викривального  змісту  й  відзначається  глибокою  народністю,  інтернаціональ-ними  мотивами  і  гуманізмом.  Твори  Шевченка  мали  вплив  на  весь  розвиток  українського  мистецтва,  вони  служать  життєдайним  джерелом  для  багатьох  поколінь  українських  художників.  Мистецька  спадщина  Шевченка  визначає  його  видатне  місце  в  історії  не  лише  українського,  а  й  світового  мистецтва.

Автопортрети  Т.Г.  Шевченка – власні  зображеня,  які  художник  створював  протягом  усього  життя.  Найраніший  з  відомих  тепер  автопортретів виконано  на  початку  1840  в  Петербурзі.  Це  одна  з  перших  спроб  Шевченка  малювати  олійними  фарбами. У  творі – романтично  піднесений  образ  молодого  поета-художника.  В  манері  виконання – в  легких  лесируваннях,  що  подекуди  поєднується  з  корпусним  накладанням  фарб,  у  витонченому  малюнку,  в  довершеному  пластичному  моделюванні,  в  колориті,  побудованому  на  синьо-зелених  тонах  з  викрапленням  червоних,  а  головне  в  романтичному  забарвленні  образу – виразно  відчувається  вплив  К.  Брюллова.  Твір  не  завершено.

Автопортрет (,  нарисований  в  Яготині  23 – 26.IX 1843  і  подарований  В.  Репніній  разом  з  рукописом  поеми  “Тризна”,  зображує  Шевченка  за  роботою.  Тут  виразно  передане  уважне  сприйняття  молодим  художником  навколишнього  життя.  Портрет  виконано  вільним,  упевненим  штрихом,  близьким  до  манери  рисування  голкою  на  міді.
Автопотрет,  виконаний  у  кінці  серпня  1845 і  подарований  Н.  Тарановській,  немовби  розвиває  ідею  попереднього.  Він  гранично  простий,  ясний  за  формою.  Шевченко  на  ньому  сповнений  енергії,  внутрішньої  сили,  рішучості.  До  1845  належить  і  автопортрет  зі  свічкою,  відомий  за  офортом  Шевченка  1860.  В  альбомі  1845  є  начерк  цього  твору  олівцем.  Із  спогадів  А.  Козачковського  відомо,  що  в  1845  Шевченко  майже  завершив  роботу  ще   над  одним  автопортретом,  в  якому  подав  образ  “народного  поета,  влучно  схоплений  у  хвилину  його  поетичного  натхнення”.  Цей  твір  не  зберігся.

Кілька  автопортретів  Шевченко  створив  під  час  перебування  на  засланні.  Перший  автопортрет,  порушивши  царську  заборону  писати  і  малювати,  він  намалював  між  23/06  і  11/12  1847  в  Орській  фортеці,  як  тільки  туди  прибув,  і  11/12  1847  надіслав  А.  Лизогубові. Це  портрет  поета  в  солдатському  мундирі  й  кашкеті-безкозирці.  Тяжкі  муки  вже  наклали  відбиток  на  обличчя  Шевченка,  на  якому  вражають  широко  розкриті,  сповнені  скорботи  очі.



Цыганка-гадалка
1841, акварель


З  портретів,  виконаних  під  час  перебвання  Шевченка  в  Аральській  експедиції  (1848-1849),  до  нас  дійшов  лише один,  що  його  художник  незабаром  подарував  А.  Венгжиновському  в  Оренбурзі.  Шевченко  зображає  себе  у  вбранні,  яке  носив  в  експедиції, - звичайному  цивільному  платті  і  світлому  кашкеті  з  великим  козирком,  на  обличчі – сліди  втоми  від  нелегких  мандрів.  До  цього  твору  близькі  три  портрети (полотно,  олія,  закомпонований  в  овалі,  відтворений  у  книжці  О.  Новицького  “Тарас  Шевченко  як  маляр”,  Лвів – Москва,  1914,  де  тепер  цей  портрет – невідомо.

За  часів  перебування  Шевченка  в  Оренбурзі  збереглися  два  автопортрети. 
Один  з  них  виконано  не  пізніше  29/12  1849  і  подарованого  Ф.  Лазаревському.  Шевченко  зобразив  себе  в  цивільному  одязі – у  світлій  куртці,  з-під  якої  видно  комір  білої  сорочки.  На  обличчі  відчувається  душевний  спокій.  В  тому,  що  поет  зобразив  себе  так,  певно,  мало  значення  те,  що  в  цей  час  він  жив  не  в  жахливих  умовах  солдатської  казарми,  а  на  приватній  квартирі,  серед  друзів  і  мав  змогу  малювати.  Психологічною  характеристикою  до  цього  твору  близький  автопортрет  у  солдатському  мундирі  з  погонами ,  що  його  Шевченко  29/12  1849  надіслав  А.  Лизогубові.  Поет  тоді  ще  сподівався  на  полегшення  своєї  долі,  чекав  підвищення  у  званні  до  унтер-офіцера  й  офіційного  дозволу  малювати.  Та  незабаром,  після  арешту  за  порушення  царської  царської  заборони  і  майже  піврічного  слідства,  цого  заслано  до  Новопетровського  укріплення.  Тут  Шевченко  створив  нові  автопортрети – вражаючої  сили  художні  документи  про  сім  років  нелюдських  фізичних  і  моральних  мук,  але – всупереч  усьому – й  натхненної,  подвижницької,  героїчної  творчої  праці.  До  цих  років  належить  низка  сюжетних,  жанрових  малюнків,  у  які  художник  ввів автопортрети.  Під  час  експедииції  до  Каратау  він  виконав  малюнок  “Шевченко  серед  товаришів”,  на  якому  зобразив  себе  за  малюванням  разом з  Б.  Залеським  і  Л.  Турно.  Його  зображення  близьке  тут  до  автопортрета,  створеного  в  липні-серпні  1851  й  подаровано  Б.  Залеському.  На  останні  роки  перебування  художника  у  Новопетрівському  укріпленні  припадає  малюнок  “Шевченко  малює  товариша”,  де  він зобразив  себе  за  роботою  в  кибитці,  що  її  спеціально  поставив  для  нього  у  саду  біля  укріплення  І.  Усков.  На  цих  малюнках  відтворено  образ  Шевченка,  обстановку,  в  якій  він  тоді  перебував,  передано  його  захоплення  мистецтвом.

Повертаючись  із  заслання,  в  Нижньому  Новгороді  Шевченко  намалював  ще  два  автопортрети.  Перший ,  виконаний  не  пізніше  28/11  1857,  автор  подарував  М.  С.  Щепкіну.  Другий,  виконаний  не  пізніше  4/1  1858,  надіслав  тоді  ж  з  П.  А.  Овсянниковим  у  дарунок  М.  Лазаревському.  В  обох  творах  постає  образ  сильної  духом  людини,  яка  вийшла  незламною  з  найтяжчих випробувань.М.Лазаревський    з  подарованого  йому  автопортрета  замовив  25  фотокопій,  щоб  поширювати  їх  серед  друзів  і  знайомих.

Автопортретні  зображення  є  в  деяких  краєвидах  Шевченка  з  розвинутими  жанровими  мотивами.

Окреме  місце  серед  автопортретів  Шевченка  посідають  автошаржі,  що  є  в  альбомах  1839-1843  та  1846-1850,  на  берегах  деяких  рукописів  поета  та  на  копії  малюнка  “Хата  батьків  Т. Г. Шевченка  в  селі  Кирилівці”,  яку  виконала  Г. Псьол.  Ці  автошаржі  свідчать,  що  властиве  поетові  почуття  гумору  не  залишало  його  й  в  найтяжчі  роки  життя.  Автопортрети  Шевченка – своєрідна  автобіографія,  написана  рукою  великого  художнка-  реаліста.

Серед  незнайдених творів  є  й  автопортрети  різних  років:  автопортрет,  що  його  Шевченко  передав  через  М. Семенова  3.11.1854  з  Новопетровського  укріплення  в  дарунок  О. Бодянському;  автопортрет  часів  заслання,  який  у  списку  Г. Честахівського  творів  Шевченка,  що  залишився  після  смерті  поета,  значиться  як  виконаний  нібито  в  Оренбурзі.  Не  розшукано  й  деяких  робочих  альбомів  з  малюнками;  є  дані,  що  дин  з  них  був  у  Києві  в  польського  археолого  й  бібліолого  К. Свідзінського.  Деякі  Шевченкові  твори  дійшли  до  нас  лише  в  гравюрах  інших  майстрів:  ілюстрації  до  твору  М. Надеждіна  “Сила  воли”  та  до  книжки  М. Полевого “Історія  Суворова…”,  портрети  для  видання  “Русские  полководцы”,  малюнок  “Затока  біля  Новопетровського  Укріплення”,  з  якого  Б. Залеський  виконав  офорт.  Окремі  твори  Шевченка  тепер  відомі  лише  у  фотографіях  і  репродукціях,  вміщенних  у  різних  виданнях.

Незнайдені  мистецькі  твори  Шевченка  свідчать  про  те,  що  його  художній  доробок  був  набагато  більший,  ніж  досі  відомо.  І  хоч  за  тими  згадками,  що  є  в  літературі  про  невідшукані  і  втрачені  твори,  важко  говорити  про  їхні  мистецькі  якості,  але  й  сам  перелік  робіт  значно  доповнює  уявлення  про  мистейьку  спадщину  Шевченка,  про  різноманітність  його  інтересів  і  винткову  творчу  активність.

Смерть і перепоховання

10 березня 1861 року Шевченко помер. На кошти друзів 13 березня його поховано спочатку на Смоленському православному кладовищі в Петербурзі.

Після того, як п'ятдесят вісім днів знаходився прах Т. Г. Шевченка в Петербурзі, його домовину, згідно із заповітом, за клопотанням Михайла Лазаревського, після отримання ним дозвілу в квітні того ж року, перевезено в Україну і перепоховано на Чернечій горі біля Канева.

Останній шлях

8 травня 1861 року домовина була викопана, перенесена через увесь Петербург до Московського (Миколаївського) вокзалу і залізницею потрапила до Москви.

Далі шлях проходив через Серпухов, Тулу, Орел, Кроми, Дмитровськ, Сєвськ, Глухів, Кролевець, Батурин, Ніжин, Носівку, Бровари до Києва. Ланцюговим мостом, випрягши коней з воза, його провезли студенти Університету Святого Володимира і далі набережною до церкви Різдва Христового на Подолі.^[1]

У Києві з Тарасом прощалися студенти, поети, багато киян. Була навіть думка, яку підтримували й родичі поета, поховати Т. Шевченка в Києві. Та Честахівський відстоював думку про поховання Кобзаря в Каневі, бо ще за життя він мріяв про: «тихе пристанище і спокій коло Канева».

20 травня 1861 року на пароплаві «Кременчук» з Києва прах Шевченка потрапив до Канева. Дві доби домовина знаходилась в Успенському соборі, а 22 травня було відслужено в церкві панихиду, і прах віднесли на Чернечу гору.