Реферат Теория и методика журналистского творчества
Работа добавлена на сайт bukvasha.net: 2015-10-28Поможем написать учебную работу
Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
от 25%
Подписываем
договор
Зміст
Вступ........................................................................................................................2
Розділ I Журналістика – вид творчої діяльності..................................................4
1.1 Історіографія питання ......................................................................................4
1.2 Методи наукових досліджень………………………......................................7
Розділ II Передумови створення журналістського матеріалу...........................10
2.1 Факт. Думка. Слово.........................................................................................10
2.2 Інформаційний привід…………….................................................................13
2.3 Методи збирання інформації..........................................................................14
Розділ III Журналістський твір............................................................................20
3.1 Від задуму до теми………………………………..........................................20
3.2 Зміст і форма – елементи журналістського твору........................................24
3.3 Композиція. Фабула. Сюжет..........................................................................25
Висновок.................................................................................................................28
Список використаних джерел..............................................................................30
Додатки
ВСТУП
Журналістика — діяльність, яка полягає в зборі, осмисленні й оприлюдненні
за допомогою засобів масової інформації повідомлень про події, людей або проблеми. Вагоме місце займає загальна характеристика жанрів, а також інформаційний, аналітичний, художньо-публіцистичний методи відображення дійсності в журналістиці.
Актуальність роботи: розібрати основні принципи, методи, концепції журналістського продукту.
Мета: проаналізувати застосування теорії і методики журналістської творчості на прикладі публікацій газети «Охтирський край». Для реалізації мети потрібно розглянути певні теми, відповісти на поставлені питання, вирішити такі завдання:
1. Дослідити історіографію проблеми;
2. Визначити методи наукових досліджень та спеціальні журналістські методи;
3. З’ясувати, які факти, використані у власних публікаціях;
4. Визначити інформаційний привід публікацій;
5. Розглянути методи збирання інформації;
6. З`ясувати на прикладах публікацій задум, тему, концепцію та ідею твору;
7. Вивчити зміст та форму – елементи журналістського твору ;
8. Визначити композицію, фабулу, сюжет.
Об`єкт дослідження: творча діяльність журналіста підчас підготовки матеріалів.
Предмет дослідження: журналістські матеріали, опубліковані в газеті «Охтирський край»
Наукова новизна: визначається об`єктом та предметом дослідження і полягає в тому, щоб було розглянуто, систематизовано формування процесу творчої діяльності журналіста.
Основні поняття: журналістика, творчість, журналістська творчість, метод, факт, думка, слово, задум, тема, концепція, ідея твору, інтерв`ю, інтерв’ю–звіт, інформаційний привід, спостереження, зміст, форма, композиція, фабула, сюжет – їх значення розкривається в ході роботи.
Розділ I
Журналістика – вид творчої діяльності.
1.1. Історіографія проблеми.
Журналістика - соціальний інституту, що впливає на всі сфери суспільства. Вивчення історії журналістки дозволяє більш глибоко зрозуміти не тільки її розвиток і сучасне становище в соціумі, а й розвиток суспільства в цілому.
Вона зародилася на початку XVII століття в Європі. У інших країнах і регіонах світу-в різні історичні терміни.
“Батьківщиною теорії журналізму доводиться визнати Німеччину”[5]. Початки наукової теорії про журналістику вони виводять з факту викладання систематичних курсів журналізму у німецьких університетах, починаючи з 1895 року, та появи перших підручників професорів Коха, Бюхера, Брунгубера і Довіфата. Усі ці підручники, підкреслюють вони, вийшли в першому десятиріччі цього століття (тобто, ХХ-го. - М.Н.) й ще досі не втратили свого педагогічного значення [5, 18]. Цілком зрозуміло, що названа наукова література про журналістику, яка вважалася першим “обґрунтуванням самостійної “науки про часопис” [5; 18], стала певним джерелом для написання ще у 1937 році незакінченого курсу Ольгерда Бочковського “Основи журналізму” та його продовження, яке здійснив Степан Сірополко, користуючись найновішою, у межах 30-х років, спеціальною літературою, поданою наприкінці його праці. Крім німецьких підручників з теорії журналістики, діаспорні теоретики української преси користувалися більш широкою лектурою, у тому числі - підручником француза Де-Жувнеля “Журналізм у 20 лекціях” та неназваними працями цитованого історика англійської преси Робинса. Отже, вони спиралися на світову літературу з журналістики, з одного боку, і на практичний досвід української преси, зафіксований у багатьох статтях, друкованих переважно у львівській газеті “Діло” та зарубіжній (чеській) періодиці - з другого.
Формування історії журналістики як науки в Україні починалося від первісних спроб систематизації наших знань про журналістику і періодизації журналістського процесу. Перші ознаки наукового підходу до вивчення української преси бачимо у проблемних статтях Івана Франка 80-х, 90-х і 900-х років (“Наша публіка”, “Альманах чи газета?”, “Дещо про нашу пресу” та ін.), у підсумковій статті Осипа Маковея “П’ятдесятилітній ювілей руської публіцистики” (ЛНВ. - 1898), де автор вперше запропонував періодизацію галицької преси (три періоди: 1848-1861; 1861-1873; 1873-1898). На початок ХХ століття припадає спроба Івана Франка застосувати у “Нарисі історії українсько-руської літератури” (Львів, 1910) комплексний літературознавчо-журналістський метод дослідження і літератури, і журналістики. Цей історичний нарис, відзначається хронологічно-порічним оглядом змісту періодичних видань та опублікованих там художніх, публіцистичних і наукових творів, статистично-науковою об’єктивністю та максимальною бібліографічною інформативністю з критичним підходом до оцінки періодичних видань, редакторів та видавців. Історичний нарис Франка про літературу і пресу охоплює майже все Х1Х століття, за винятком 90-х років. Дотримуючись вимог наукового жанру книжки про літературу (жанру “нарису”), Франко свідомо відхиляється від проблем суто журналістських (це він робить у своїх проблемних статтях у пресі), а підходить до преси як до трибуни художнього і науково-публіцистичного слова. Літературознавчий підхід до преси тут досить помітний. На цей період, тобто на початок ХХ ст., припадає дуже активна й оригінальна розробка Франком теорії публіцистики, якою він почав цікавитись ще у ранньому часі, у журнальних виступах
70-80 х років. Теоретичні здобутки Франка у цій галузі досліджувалися у ряді франкознавчих праць, зокрема у книжці І.Курганського “Майстерність Франка-публіциста” (1974) та моїх - “Публіцистика Івана Франка: Семінарій” (1972) і “Зброєю публіциста” (1981). Недарма франкознавці називають Франка “зачинателем теорії публіцистики” [6, 123-131].
Перед істориками преси вже давно постала проблема - “Що вважати за
українську пресу?”. Так її уперше сформулював відомий український
бібліограф, історик і теоретик преси В. Ігнатієнко у двох статтях та
брошурах: “Українська преса (1816-1923): Історико-бібліографічний етюд”
(1926) і “Бібліографія української преси (1816-1916)”.
В. Щурат – відомий галицький дослідник у статті “Початки української публіцистики” [8] першим пресовим виданням оголосив харківський журнал “Украинский вестник”, виданий у 1816 році.
Спілка Журналістів України, укр. територіяльний відділ Спілки журналістів СРСР. Заснована 1957, під керівництвом Оргкомітету, офіц. уконституйована на своєму першому з'їзді 1959 (які відбуваються раз на 5 pp., напередодні всесоюзних з'їздів). В системі сов. організацій С.Ж.У. належить (на відміну від масових профспілок) до групи т. зв. гром. творчих спілок; працівники преси входять до профспілки працівників культури. На чолі С.Ж.У. стоїть респ. правління, в обл. діють відділи спілки, в окремих ред. газ., радіопересилання і телебачення — т. зв. первинні організації.. Від січня 1975 С.Ж.У. видає місячний бюлетень «Журналіст України». У 1959 році заснована Спілка журналістів України (тоді в складі Спілки журналістів СРСР, тепер — самостійна організація). Шостий позачерговий з'їзд Спілки журналістів УРСР (1990) проголосив себе Першим Установчим з'їздом спілки як самостійного об'єднання співробітників українських мас-медіа. На пропозицію групи журналістів, від імені яких виступив тодішній декан факультету журналістики Львівського університету ім. І.Я. Франка професор В.Й. Здоровега, з'їздом була ухвалена резолюція про реорганізацію спілки в незалежну, позапартійну організацію [13, 67-72].
У 1974 році вийшов довідник Д. Григораша «Журналістика у термінах і виразах», де пояснено близько 1700 понять, зв'язаних з теорією журналістики і публіцистики, організацією редакційної роботи газет і журналів, літературною практикою і поліграфічною технікою, специфікою радіомовлення і телебачення, структурою системи друкованої інформації. Звичайно, при створенні цього довідника були використані положення з праць класиків марксизму-ленінізму, партійних документів про пресу.
У довіднику Д. Григораша журналістика визначається як, по-перше, одна з форм суспільно-політичної діяльності, літературно-публіцистична праця в газетах, журналах, видавництвах, органах масової інформації, радіомовленні й телебаченні, професія журналіста; по-друге, наука, що вивчає закони літературно-публіцистичної творчості, розробляє методи ведення й організації роботи періодичних видань, редакцій радіомовлення і студій телебачення; по-третє, система періодичних видань: газети, журнали, альманахи, вісники, бюлетені [7, 24-25].
1.2. Методи наукових досліджень.
Журналістикознавство вивчає історію, теорію і практику засобів масової інформації і є онтологією такого суспільного явища як журналістика. Ця наука має свою історію, філософію і методологію. Незважаючи на значні досягнення у дослідженні окремих аспектів з історії і теорії журналістики, залишається актуальним питання комплексного, системного дослідження всього журналістикознавчого процесу в Україні. Як і в будь-якій іншій науці, вжурналістикознавстві дослідження неможливі без правильно обраної методології.
Слово "метод" походить від такого ж давньогрецького терміну і в перекладі означає "шлях дослідження, спосіб пізнання". У широкому значенні цього слова під методом розуміють спосіб пізнання дійсності і її відтворення в мисленні. Метод невіддільний від предмета пізнання, є його аналогом. Це означає, що ми мусимо мати первісні уявлення і знання про предмет, перш ніж запропонувати певні прийоми його опису й дослідження, які й будуть складати метод. Таким чином, можна сміливо твердити, що головні методологічні прийоми формуються під впливом тих чи інших особливостей предмета, відбивають його провідні ознаки, служать для моделювання предмета в цілому або окремих його сторін. Загальнонаукові методи дослідження – емпіричні (експеримент, спостереження, опис) та теоретичні (аналіз, синтез, абстрагування, узагальнення, індукція, дедукція, пояснення. і т. д.) [11, 34-37].
Аналіз (від грец. αναλυσις — розклад, рос. анализ, англ. analysis, нім. Analyse) — розчленування предмета пізнання, абстрагування його окремих сторін. Метод дослідження, який включає в себе вивчення предмета за допомогою мисленого або практичного розчленування його на складові елементи (частини об'єкта, його ознаки, властивості, відношення). Кожна із виділених частин аналізується окремо у межах єдиного цілого.
Синтез (від грец. συνθεσις — поєднання, з'єднання, складання) — поєднання абстрагованих сторін предмета і відображення його як конкретної цілісності; метод вивчення об'єкта у його цілісності, у єдиному і взаємному зв'язку його частин. У процесі наукових досліджень синтез пов'язаний з аналізом, оскільки дає змогу поєднати частини предмета, розчленованого у процесі аналізу, встановити їх зв'язок і пізнати предмет як єдине ціле.
Абстрагування (від лат. abstrahere -відволікати) — мислительна операція, філософський і логічний метод «відволікання», який дає змогу переходити від конкретних предметів до загальних понять і законів розвитку.
Походить з традиції античної філософії Платона, Аристотеля, та ін., далі отримав розвиток у філософії «Просвітництва» Локка, Юма, Спінози, Лейбніца, Декарта. Як метод найбільш завершеного вигляду набув у німецькій філософії «ідеалізму» Гегеля і Шеллінга. В 20 столітті в відчизняній загально-науковій і філософській літературі можна зустріти у вигляді парних діалектичних висловлювань: «Сходження від абстрактного до конкретного», або навпаки — «Перехід від конкретного до абстрактного». Як мислительний метод чи операція в наш час використовується скрізь у наукових дослідженнях, особливо при переході від прикладних досліджень до теоретичних висновків і навпаки. Як такий належить і розглядається у філософській галузі «Логіка і Методологія науки».
Узага́льнення — основний елемент логіки та міркувань людини. Узагальнення бере за основу існування множини елементів та однієї або декількох властивостей, спільних для цих елементів. Це є основою дедуктивних міркувань. Необхідно застосування процесу верифікації для з'ясування вірності узагальнення в кожній окремій ситуації.
Концепція узагальнення має широке застосування в багатьох дисциплінах, інколи, маючи спеціалізоване значення.
Під дедукцією розуміється логічна операція, за
допомогою якої невідоме окреме пояснюється через відоме загальне. На
противагу: індукція — метод умовиводів, за допомогою якого загальний
закон виводиться на підставі вивчення окремих явищ [11, 34-39].
У ході написання курсової роботи використовувалися такі методи: узагальнення, абстрагування, синтез та аналіз. Наприклад, аналізуючи матеріали визначала тему, задум, ідею і т. д.
Під час написання курсової використовувався і метод узагальнення. З публікацій обиралися конкретні теми та узагальнювалися однією обширною. Таким чином виокремлювалася єдина тема із основних.
Розділ
II
Передумови створення журналістського матеріалу
2.1 Факт. Думка. Слово
Факт - мікроскопічна частка реальної дійсності. За його допомогою журналіст може вказати на зв'язок реальної конкретної ситуації з масштабною суспільною проблемою, продемонструвати ступінь своєї зацікавленості ситуацією, визначити варіанти розвитку подій тощо.
Факт - це явище або подія, що мають місце в дійсності. [12, 54-59].
Факт (від лат. Factum - зроблене) - дійсна подія, явище, випадок.
Об'єктом журналістського відображення може бути як сама дійсність, так і соціальні явища, і процеси, і людина. Словом, у полі зору журналістів знаходиться різноманітний світ у всіх його проявах. Включаючись в процес пізнання дійсності, журналіст фокусує увагу на суспільно-значущих подіях. У самому акті вибору об'єкта пізнання, в специфіці його сприйняття, різних форм відображення, в оцінці та інтерпретації життєвої ситуації виявляється авторська позиція [15,73-75]. Тому, говорячи про співвідношення об'єктивного і суб'єктивного у факті, багато авторів сходяться на тому, що зміст факту - це об'єктивне відображення події, що знаходиться поза людською свідомістю, а форма, в якій здійснюється це відображення, суб'єктивна. Працюючи над текстом, журналіст систематизує і групує факти за відображеними в них явищами, за способами фіксування, типами опису, рівнем узагальненості. В аналітичному тексті він дає власну оцінку подіям та інтерпретує факти [15,75-76]. Факт в журналістиці - достовірне відображення фрагмента дійсності, що володіє реальною репрезентативністю. З його допомогою створюється модель дійсності.
Факт - це завжди результат вибору з великої кількості подій такої події, яка, на думку автора, має істотне значення [16,22-24].
Факт стає доступним тільки у формі судження, тому реальність існує незалежно від людини, а факт - ні. Людина виділяє насправді якийсь фрагмент, а в ньому - певний аспект (подію); потім вона «переводить» своє знання про дійсність (подію) на «природну» мову, будує знання у вигляді судження про предмет, потім перевіряє, чи правдиве є дане судження, чи помилкове («верифікує» його). І тільки тоді - якщо виявиться, що судження правдиве - те, що описано в цьому судженні, стає фактом [15,36-37]. Судження може бути різним за змістом, але містити один і той же факт. Це інтерпретація подій, наш образ ситуації. Образ, який в результаті перевірки (верифікації) виявився правдивим.
Отже, факт може бути достовірним або недостовірним. Встановити факт, тобто зробити його достовірним, означає здійснити його верифікацію. Інше питання, що зробити це не завжди можливо, інколи доводиться пробиватися через оцінку і коментар автора.
Достовірний факт - це судження про подію, що виявилося істинним в результаті його верифікації.
Недостовірний факт - це судження про подію, підтвердити яке виявилося неможливим. Якщо судження в результаті верифікації виявилося хибним, то про факт як таке взагалі не може бути й мови [17,123-124].
Спростувати факт можна тільки фактом. Проте в контекст науки входять, зберігаються й обробляються не самі по собі події чи явища, а їх теоретичні конструкції — як опис цих подій, фактів, як емпіричне знання.
Отже, журналістський твір – зафіксований у відповідному жанрі, процес міркування журналіста, призначений для масової аудиторії. В основі будь-якого журналістського твору лежить факт. Наприклад, у матеріалі «Без документа з вітерцем не проїдешся» (див. додаток 1) лежить факт ухвалення нового закону, за яким всі володарі мопедів та скутерів повинні їх реєструвати. В матеріалах може бути присутній не один, а декілька фактів, так в матеріалі «Чергові зміни, як їх сприймають охтирчани?» (див. додаток 2) в основі матеріалу лежить не один, а цілих три факти: прийняті законопроекти про повернення 11 –річної освіти, обов’язкова дошкільна освіта, та часткова оплата ЗНО(в перспективі). Тож, в основі журналістського матеріалу можуть лежати безліч фактів, головне – щоб вони були достовірними.
Думка – це те, що з’явилося в результаті міркування, продукт мислення. Думка – кістяк журналістського твору.
Слово — найменша самостійна і вільно відтворювана в мовленні відокремлено оформлена значима одиниця мови, яка співвідноситься з пізнаним і вичленуваним окремим елементом дійсності (предметом, явищем, ознакою, процесом, відношенням та ін.) і основною функцією якого є позначення, знакова репрезентація цього елемента — його називання, вказування на нього або його вираження. Слово - основна номінативна і когнітивна одиниця мови, що служить для іменування та повідомлення про предмети, ознаки, процесах і відносинах [18, 23-26].
Слово – будівельний метеріал, виражає і думку і факт.
Факт і думка допомогли втілити замислене в слова.
2.2 Інформаційний привід
Інформаційний привід — соціально значуща, резонансна подія, яка привертає увагу журналіста і суспільства.
Інформаційний привід покликаний орієнтувати журналіста на володіння інформаційної ситуацією, тобто він повинен мати у своєму розпорядженні попередніми відомостями про майбутні події. А це можливо тоді, коли репортер постійно розширює свої джерела різноманітних відомостей.
Г. Усатенко розглядає інформаційний привід як «подію», що має значення для соціального, політичного, культурного життя громадян, а то й цілої країни. [28, 54-56].
О. Литвиненко розглядає інформаційний привід як подію (можливо і «псевдоподію»), що її можливо використати як привід для пропагандиської компанії або інформаційної операції. [29, 123-125].
У матеріалах інформаційні приводи з’являлися дуже швидко та мали резонансну значимість. У матеріалі « Без документа з вітерцем не проїдешся» (див. додаток 1) інформаційним приводом стали часті запитання та листи в газету щодо прийнятого законопроекту про реєстрацію скутерів.
В матеріалі «На автовокзалі буде кімната матері і дитини» (див. додаток 4) інформаційним приводом стала сама добудова, яка тривала декілька місяців та надзвичайно зацікавила охтирчан.
Ще одним інформаційним приводом в матеріалі «Тримайся, абітурієнте» (див. додаток 5) стала майбутня вступна кампанія до ВНЗ України.
Отже, для написання важливо мати актуальний інформацій привід. Вдалий інформаційний привід – запорука добре написаного матеріалу
2.3 Методи збирання інформації
Журналістика — це передусім збирання інформації. Лише на базі зібраної зовнішньої інформації можливе виготовлення внутрішньої інформації, тобто створення власної концепції подій. У переважній же більшості випадків журналістика займається пошуком новин у інформаційних джерел і оприлюдненням, публікацією (тобто, донесенням до публіки) повідомлень про них.
Метод – система практичного і теоретичного засвоєння дійсності, система науково-обґрунтованих дій для розв’язання певних завдань.
Існує три методи збирання зовнішньої інформації:
1) спостереження,
2) вивчення документів і джерел,
3) інтерв'ю.
Спостереження — пасивний метод збирання інформації. Сутність його полягає в тому, щоб, дивлячись, помічати кого чи що-не-будь, звертати увагу на когось, щось. Кожен журналіст мусить бути пильним, уважним до деталей спостерігачем. У багатьох випадках спостереження є початковим етапом підготовки матеріалу, є поштовхом, який народжує потім обширний задум статті чи нарису, призводить до журналістського розслідування. Але, як правило, завжди в значному журналістському матеріалі наявні елементи, джерелом яким є метод спостереження. Це все те, що побачене власними очима журналіста: портрети, інтер'єри, пейзажі тощо. А відтак, спостереження, відіграючи ніби другорядну роль у збиранні інформації, займає значне місце в журналістській творчості, наявне в кожному розлогому матеріалі. [19, 43-38].
Журналіст — це щоденний, вічний cпостерігач. Він ніколи не пройде повз цікаву подію, свідком якої став мимоволі, випадково. Він ніколи не пропустить нагоди познайомитися з цікавою людиною. Він спостерігає по дорозі на роботу й по дорозі додому, у будень, у свято і у вихідний день. Усе спостережене він збирає у скарбничку свого журналістського досвіду, якщо не для негайного, то для майбутнього використання.
Журналістика знає такі типи спостережень, як відкрите і приховане, включене і невключене. Сутність їх полягає в тому, що журналіст (а часто до такого вдаються й письменники) стає на певний час членом якого-небудь колективу, організації, закладу, установи, щоб досконало, впритул, з близької відстані вивчити їх діяльність, настрої людей, умови праці, механізми здійснення фінансових чи бартерних операцій. Відкрите спостереження передбачає обізнаність навколишніх з тим, що їх вивчають, приховане — відсутність такої обізнаності. Приховане спостереження дає авторові майбутнього журналістського твору більше можливостей для ознайомлення з дійсним станом справ, гарантує неупереджене ставлення до нього членів колективу. Включене спостереження передбачає зарахування журналіста на штатну посаду й виконання ним самим певних службових обов'язків. Невключене дає можливість вивчення ситуації із зовні, але забезпечує більш широке ознайомлення журналіста з об'єктом вивчення, можливість побувати в різних структурних підрозділах великої фірми чи установи. В «Без документу з вітерцем не проїдешся» використала приховане невключене спостереження. Спостерігаючи ознайомилася з думками власників скутерів та мопедів. Дізналася, що думають з цього приводу працівники охтирського МРЕО.
Однією з найважливіших ознак журналістики як масово-інформаційної діяльності є документалізм. Якщо спостереження (так само, як і інтерв'ю) постачає журналістові суб'єктивні знання, то документи, навпаки, дають точну, об'єктивну інформацію.
Під документом сьогодні розуміється усякий матеріальний носій, який створений людиною для закріплення будь-яким способом соціальної інформації з метою передавання її в просторі й часі.
Матеріальними носіями інформації сьогодні є папір, магнітофонна стрічка, кіноплівка, фотографія, електронний накопичувач інформації тощо. З цього погляду джерела - це різновиди документів, а саме: письмові тексти, рукописні чи друковані, аудіо та відеозаписи розмов та подій, фотографії, дискети з цифровими, текстовими матеріалами, на основі яких створюються журналістські (а також наукові) твори. [20, 24-28].
Головна засада при роботі журналіста з документами й джерелами - неупередженість. Він не повинен шукати в них підтвердження наперед придуманої концепції, а, навпаки, концепцію будувати на документально підтверджених фактах.
В кожному матеріалі використовувався метод документалізму, адже саме він – підтвердження істинності того, про що пише журналіст. У матеріалі про реєстрацію скутерів використовувала дані охтирського МРЕО про вартість реєстрації, терміни реєстрування і т.д. В матеріалі «Нові освітянські зміни, як їх сприймають охтирчани?» (див. додаток 2) використовувала роздруковані постанови потрібних законопроектів.
Інтерв'ю. Це головний метод збирання інформації в журналістиці, сутність якого полягає в здобутті новин і повідомлені) шляхом усного спілкування суб'єкта (журналіста) з об'єктом (політичним діячем, науковцем, митцем чи просто цікавішим співрозмовником). Вважається, що цей метод дає від 80 до 90 відсотків потрібної журналістові інформації. Зрозуміло, що метод інтерв'ю слід відрізняти від журналістського жанру під такою ж назвою, сутність якого полягає в драматургічній (діалогічній) побудові матеріалу за формою: запитання - відповідь [21, 57-59].
Журналістика — це мистецтво спілкування, а з розвитком електронних ЗМІ – також і мистецтво публічного спілкування перед мікрофоном чи телекамерою. Сучасна журналістика знає такі типи інтерв'ю:
Інтерв'ю на робочому місці. Вважається таким, що надає особливо плідні можливості для журналіста. Зустрівшись з об'єктом на його робочому місці, він може не тільки поставити запитання, що намічені для інтерв'ю, але й підключити інші методи збирання інформації: спостереження й вивчення документів і джерел, а в майбутньому матеріалі описати обстановку робочого місця, атмосферу установи, навести якісь красномовні деталі, що характеризують співрозмовника, крім того, під час бесіди журналіст може зажадати від об'єкта документально засвідчити ті чи інші факти, про які пролунала усна інформація. Журналіст повинен завжди домагатися проведення інтерв'ю в найзручніших для себе умовах, а такими є бесіди на робочих місцях об'єктів.
Інтерв'ю вдома в об'єкта. Особливо виграшне тоді, коли журналіст зустрічається з приватною людиною. Тоді не робоча обстановка на посаді, а побут, домашнє оточення можуть відіграти провідну роль і дати переваги такі ж самі, як і зустріч із службовцем на його робочому місці, і гарантувати використання як додаткових методів спостереження та вивчення документів і джерел.
Інтерв'ю в редакції. На нього слід погоджуватися в крайньому випадку, коли об'єкт відмовляється від усього іншого. Ви приймаєте співрозмовника на своєму робочому місці, і вже не ви спостерігаєте за ним, а він за вами. Ви позбавлені можливості спостерігати, зажадати документального підтвердження його слів, вам залишається лише запитувати і занотовувати відповіді.
Інтерв'ю по телефону. До нього слід вдаватися з метою домогтися особливої оперативності, перевірити окремі деталі в уже існуючій в редакції інформації. Повноцінне інтерв'ю по телефону неможливе, адже для довідки, уточненню певних фактів, консультації з окремих питань воно може бути продуктивно використане. Більшого ефекту досягає журналіст, коли телефонує знайомому урядовцеві чи діячеві, з яким вже зустрічався раніше. Тоді легше, нагадавши про себе і пояснивши скрутні обставини, що спричинюють користуватися телефоном, а не просити про особисту зустріч, домогтися потрібного результату.
Інтерв'ю в інтер-ситуаціях. Слово "інтер" (inter) у перекладі з латинської мови означає "між, поміж" і вживається як префікс у складних словах для позначення проміжної ситуації, перебування поміж чимось. У сучасному напруженому світі, де розклад дня відомих осіб розписаний не за годинами, а за хвилинами, журналістові часто відмовляють в інтерв'ю не тому, що не бажають зустрічатися з представником преси, а тому що на-справді не мають для цього вільного часу. Тоді журналіст пропонує зустрітися в якій-небудь інтер-ситуації: за обідом чи вечерею у ресторані, у перукарні, просто на вулиці й пішки провести особу додому, сполучивши прогулянку з бесідою.
Інтерв'ю не для запису. Часто використовується тоді, коли журналіст має справу з криміногенними колами. Об'єкт не проти, щоб журналіст розповів про нього, але боїться, що записані матеріали можуть бути якимсь чином використані проти нього. Тому він дає згоду на інтерв'ю, але без запису. Таке інтерв'ю слід негайно записати після зустрічі, поки враження свіжі, або ж негайно створити матеріал в іншому, планованому вами жанрі. Головне полягає в тому, що інформація, отримана на допомогою інтерв'ю не для запису, все ж таки може бути використана в майбутньому матеріалі.
Інтерв'ю не для запису й використання. На нього спід погоджуватися в крайньому випадку, бо інформацію, отриману таким шляхом, ви не зможете використати в своєму журналістському творі. Але ви можете скористатися нею з внутрішньою метою [3, 134-135].
В матеріалах використовувала інтерв’ю на робочому місці. Оскільки саме там вдавалося не тільки поговорити на обрану тему, але використати метод спостереження. На своєму робочому місці люди почуваються впевненіше та зручніше. З перших же хвилин мені вдавалося налагодити спілкування та отримати потрібну інформацію, підтверджену документами і фактами. Таке інтерв’ювання відбулося під час збирання інформації для написання матеріалу « Без документу з вітерцем не проїдешся» з Віктором Черешнем.
Інтерв’ю в неформальному середовищі, на нейтральній території використала під час спілкування з головним касиром охтирської автостанції Шимко Іриною Анатоліївною. Бесіда, проведена в неформальній обстановці дала не тільки потрібну інформацію для написання матеріалу «На автовокзалі буде кімната матері та дитини»(див. додаток 4), але й забезпечила додатковою цікавою інформацією, яка в подальшому була використана в матеріалі.
Таким чином, найголовніше вміти не лише використовувати методи збирання інформації, але й поєднувати їх між собою і не забувати про об’єктивність.
Розділ ІІІ.
Журналістський твір
3.1 Від задуму до теми
Кожен автор, зважаючи на власні можливості, прагне обрати оптимальний стиль роботи над матеріалом. А творчі процеси, пов'язані з підготовкою текстів, мають закономірні етапи, знання яких дозволить оптимізувати роботу над журналістським твором.
Звичайно, готових рецептів вирішення тих чи тих творчих проблем немає. Журналіст, спираючись на власний досвід, знання та вподобання, визначає для себе певну спеціалізацію, тему, жанр, виробляє не тільки власний стиль роботи, а й індивідуальну манеру написання. Головним критерієм творчості є оригінальність результату, його новизна та актуальність. Саме на це орієнтуються творчі люди.
Методологія створення журналістського твору має чимало складностей. Доволі часто, навіть маючи багатий фактичний матеріал, професіонали годинами не можуть написати перше речення, довго розмірковують над концептуальною ідеєю твору, неодноразово переписують матеріал у пошуках оптимального композиційного рішення. Щоб уникнути цього, необхідно чітко уявляти структуру майбутнього журналістського твору. Структура твору повинна сприяти досягненню мети, заради якої його написано, і відповідати очікуваному процесу читання, напряму читацької думки. Ефективним повідомлення буде лише тоді, коли враховано й те, на основі якого матеріалу його створено і в який спосіб зможе зрозуміти його читач, як оцінить (свідомо чи підсвідомо) доцільність побудови твору. Мета спілкування може обмежуватися завданням викликати в читача певні думки і дії, які з них випливають. Вона може полягати у передачі адресату теоретичних положень та фактичного матеріалу, необхідного для прийняття рішення, виконання будь-яких практичних дій. Над тематикою створення твору у свій час працювало чимало авторів. Зокрема такі видатні дослідники та науковці, як В. Різун, В. Шкляр, М. Феллер, В. Здоровега, В. Аграновський, Д. Прилюк та ін.
Актуальність теми зумовлена підвищенням вимог споживачів інформації до якісного журналістського продукту. Мета статті полягає у ґрунтовному дослідженні методології створення якісного журналістського твору.
Структура твору складається із двох підструктур: комунікативної, яка забезпечує перебіг комунікативного акту, і пізнавальної, яка зображує особливості фрагмента дійсності [22, 5]. Комунікативна і пізнавальна структури взаємодіють між собою.
До складу кожної із цих підструктур входять два складники. У комунікативну – психологічний, що забезпечує активність свідомості читача у процесі читання, і естетичний, що формує загальну позитивну оцінку повідомлення щодо доцільності його форми.
Складовими частинами пізнавальної підструктури є логічна, яка забезпечує доцільний, не суперечний і переконуючий спосіб пізнання фрагмента дійсності, що постає перед читачем, та інформаційна, в якій використовується лише та інформація, що дає можливість створити у свідомості читача зображення дійсності, яку бачить автор [22, 6].
Конструктивні особливості стилю відображають напрям думок автора та підпорядковані очікуваному напряму думки читача. Ці особливості виявляють себе як у структурі, так і в загальних рисах твору.
Методологія створення журналістського твору передбачає такі етапи: задум, тема, концепція, ідея твору [3, 64].
Творчийзадум — перший етап творчого процесу письменника як намір, бажання написати твір, він має образно-емоційну форму, це — наче ембріон майбутнього твору.
У журналістиці задум і тема є результатом роботи не тільки одного автора, а й працівників редакції, насамперед її керівництва. Тому визрівання журналістського задуму можна поділити на два головні види: редакційне замовлення і вільне зародження задуму [3, 66]. Незалежно від способу зародження задуму журналіст повинен бути зацікавлений темою. Адже він із задоволенням працюватиме над близькою темою чи задумом.
Тема виникає із задуму як процес його глибшого осмислення. Як влучно зазначав В. Здоровега, тема літературного твору – це певне коло життєвих явищ і пов'язаних з ними проблем [3, 68]. Тема має бути ретельно продумана та сформульована.
Концепція є своєрідною версією можливого тлумачення фактів. В. Шкляр дає таке визначення концепції: “Концепція – загальний задум журналіста, його система поглядів на ті чи інші явища або ж спосіб розгляду і розуміння їх” [23, 9].
Ситуація, факт, явище чи деталь дійсності являють собою об'єкт аналізу, оцінки, і цей процес дослідження є композиційною основою. Композиційна побудова журналістського твору передбачає чітку структурну організацію. В окремих жанрах публіцистики, як, наприклад, в есе чи нарисі, матеріал будується за допомогою засобів асоціативної композиції: різні плани розповіді, епізоди, авторські ремарки. В інформаційних та аналітичних жанрах, де основними функціональними цілями публікації є або повідомлення, або аналіз, жорстке структурування матеріалу – творча необхідність. Обумовлено це також і особливостями читацького сприйняття: краще і легше читаються ті матеріали, які мають чітку структурну організацію, оскільки дозволяють орієнтуватись у тексті, дають змогу повернутися до вже прочитаного.
Нарешті, ідея журналістського твору. Ідея – це головна думка. Способи її вираження залежать від природи твору. Так, у художньому творі вона випливає із системи образів, тобто з самого твору. Ідея наукового твору виражається у формі висновку, визначення тощо. Ідея публіцистичного твору формується логічно чітко і недвозначно [3, 72].
Задуми, теми та ідеї і визначають концепцію та структуру матеріалів. В матеріалах були схожі теми, але абсолютно різні теми та ідеї. Наприклад, в матеріалах « Ми проти, та хто нас запитує» «Чергові освітянські зміни, як на них реагують охтирчани» теми схожі: ухвалення нових законопроектів. Але задуми та ідеї різняться. Так у першому матеріалі задум показати ставлення до чергових змін, у другому – висвітлити всі можливі проблеми та переваги після змін. Ідея першого матеріалу – показати справжню позицію місцевих жителів щодо місцевих виборів. Ідея другого - дати читачам власними зусиллями зрозуміти переваги та недоліки змін.
Отже, правильно визначивши задум, тему ідею та інші складові журналістського твору, можна написати хороший якісний матеріал, який буде цікавий читачам.
3.2 Зміст і форма – елементи журналістського твору.
Теоретики і практики журналістики широко оперують такими поняттями, як зміст і форма. Ці категорії дістали в науковій літературі чітке витлумачення. Так, зміст журналістського твору (тексту) визначається як "певним чином упорядкована сукупність елементів і процесів", що його утворюють і "характеризують його глибинні зв'язки, основні риси і тенденції" [24, 86-87].
А форма тлумачиться як "спосіб об'єктивного існування і вираження змісту" [25].
Зміст і форма - це досить місткі, ємні, внутрішньо насичені, багатопланові категорії. До них не можна підходити спрощено, прямолінійно, обмежуючи їх лише якоюсь із їх сторін. Зміст журналістського тексту не вичерпують життєві явища і факти. Зібрані й осмислені, вони відтворюються автором відповідно до його задуму, обумовленої ним теми, досліджуваної проблеми, ідейної позиції і принципової концепції. Отже, не лише відібрана журналістом інформація (різноманітні відомості, факти, свідчення, докази, документи), але й задум, тема, проблема, ідея, концепція твору виступають як складові його змісту. Те ж саме відбувається і з формою. Її елементами - на рівні конкретного тексту - є мова і стиль, жанрова структура, сюжет, композиція, архітектоніка, мелодія, ритм, тон викладу тощо [26].
Кожна із означених категорій - це відповідним чином функціонуюча система тих компонентів, з яких вона вичинюється. То не є механічний набір утворюючих її елементів, а їх тісна, органічна, активна взаємодія, Це означає, що елементи змісту, так само як і елементи форми, перебувають у постійній взаємо проникній спряженості один з одним. Вони можуть взаємозбагачуватися, підпорядковуватися, доповнювати, переходити один в одного, обумовлювати один одного. Це той стан теми, скажімо, органічно випливає із задуму, проблема узгоджується з темою, ідейно-тематичні засади виступу обумовлюються концепцією, тобто системою поглядів його автора на зображуване. А взяті разом, усі компоненти категорії змісту "спрацьовують" в одному "ключі" з елементами категорії форми.
Зміст і форма взаємодіють між собою, виходять одне з одного. І в цій взаємодії – природа художності. Діалектична роздвоєність у змістові і формі та водночас нерозривність між ними – це загальна закономірність, відзначена передусім у філософії; специфічно проявляється вона й у мистецтві.
В матеріалах присутні як зміст так і форма (див. додатки 1, 2, 3, 4, 5, ). Відношення змісту та форми — це не відношення цілого і частин, зовнішнього і внутрішнього, кількості та якості; це відношення протилежностей, які переходять одна в іншу. Вислів "форма завжди відповідає змістові" справедливо констатує нерозривну єдність цих двох категорій як двох сторін, двох складових одного явища (в нашому випадку - журналістського тексту). Він підводить нас до думки про обов'язкову відповідність і узгодженість між змістом і формою. Отже форма — це по суті зміст у його зовнішньому вияві. Форма та зміст нерозривні частини, і існують завжди разом.
3.3 Композиція . Фабула. Сюжет.
Композиція — побудова твору, доцільне поєднання всіх його компонентів у художньо-естетичну цілісність, зумовлену логікою зображеного, представленого читачеві світу, світоглядною позицією, естетичним ідеалом, задумом письменника, каноном, нормами обраного жанру, орієнтацією на адресата. Композиція «дисциплінує» процес реалізації творчого задуму письменника, забезпечує відповідність задумові всіх рівнів структури художнього твору, сугерує і динамізує читацьке сприйняття. Цю генеральну функцію композиції здійснює на тематично-проблемному, сюжетно-фабульному і мовленнєво-мовному рівнях твору, кожен з яких є проявом активності художніх суб'єктів — персонажів, дійових осіб, ліричних героїв, оповідачів, автора, адже тема вказує на коло зображених, представлених життєвих явищ, подій, які немислимі поза людиною.
В матеріалах також присутня композиція. Оскільки композиція кожного твору індивідуальна, її типові особливості треба подавати з урахуванням своєрідності літературних напрямів, стильових течій, жанрових пластів. В матеріалах «Без документу з вітерцем не проїдешся» (див. додаток 1), «Ми проти, та хто нас запитує» (див. додаток 2), « Чергові освітянські зміни, як на них реагують охтирчани?» (див. додаток 3) композиційним центром є факти. В першому матеріалі – це факт прийнятого законопроекту про обов’язкове реєстрування транспортних засобів об’єм двигуна яких не перевищує 50см3, в другому – закон про місцеві вибори, в третьому – факт ухваленого законопроекту про введення 11 – річної освіти, обов’язкової дошкільної освіти…
Одним з найголовніших композиційних чинників є сюжет. Цей найважливіший елемент художньої системи визначають як подію чи систему подій, покладених в основу епічних, драматичних чи ліро-епічних творів. Під сюжетом ще розуміють спосіб естетичного освоєння й осмислення, організації подій, рух характерів у неповторному художньому світі, у художньому часі і просторі.
Сюжет — подія чи система подій, покладена в основу епічних, драматичних, інколи ліричних творів, спосіб естетичного освоєння й осмислення, організації подій, рух характерів у художньому часі й просторі.
Окремим вираженням сюжету, його схемою є фабула. Іноді не розрізняють цих термінів: сюжет і фабулу. Якщо сюжет – це авторське розташування зображуваних подій, то фабула – їх хронологічна, природна послідовність.
Фабула — хронологічно послідовне зображення подій і пригод у художньому творі; канва, схема розвитку життєвих подій, подана в художньому творі в послідовному порядку. Фабула — чинник сюжету, його ядро, що визначає межі руху сюжету в часі й просторі; розповідь про події, змальовані в епічних, драматичних, ліро-епічних, на відмінну від самих подій - сюжету твору.
Якщо сюжет переказати неможливо, його можна лише дослівно повторити, то фабулу легко переказати, точніше, вона постає перед нами лише в переказі, коли ми своїми словами розповідаємо те, що прочитали [27]. Сюжет і фабула характеризують динамічну сторону подій, їх розвиток через діяльність людей, наділених характерами, які, у свою чергу, формуються і виявляються в обставинах, а вчинки персонажів, дійових осіб, оповідачів зумовлюються внутрішніми мотивами, і все це разом передається мовленням суб'єктів художнього твору засобами мови, якою творить митець.
Висновок
Під час написання роботи була застосована теорія і методика журналістської творчості на практиці, шляхом аналізу публікацій в газеті «Охтирський край».
1. Під час розгляду історіографії питання виявилося, що першим, хто займався вивченням та аналізом української журналістики був І. Франко. Його називають «зачинателем теорії публіцистики». В ході розглянутого питання було визначено, журналістикознавство в Україні ще є молодою галуззю. Питаннями журналістикознавства та розвитку української преси займалися: В. Щурат, І. Франко, Д. Григораш, В. Ігнатієнко.
2. Були визначені методи наукових досліджень: емпіричні ( експеримент, спостереження, опис) та теоретичні (аналіз, синтез, абстрагування, узагальнення, індукція, дедукція, пояснення. і т. д.), аналіз, синтез, абстрагування і узагальнення були використанні на практиці.
3. Були з’ясовані факти, які використовувалися у публікаціях. Факт – це співвідношення об'єктивного і суб'єктивного, багато авторів сходяться на тому, що зміст факту - це об'єктивне відображення події, що знаходиться поза людською свідомістю, а форма, в якій здійснюється це відображення, суб'єктивна. Факт і думка допомагають втілити замислене в слова.
4. У ході написання курсової роботи були визначені інформаційні приводи у публікаціях. Інформаційний привід — соціально значуща, резонансна подія, яка привертає увагу журналіста і суспільства. У будь-якому матеріалі повинен бути присутній інформаційний привід.
5. Було з’ясовано, що існують три методи збирання зовнішньої інформації: спостереження, вивчення документів і джерел, інтерв’ю. Всі вони використовувалися на практиці.
6. З`ясовані на прикладах публікацій задум, тема, концепція та ідея твору. Всі ці чинники – важливі складові журналістського твору, поєднані між собою.
7. Були визначені зміст та форма журналістського твору. Зміст журналістського твору (тексту) визначається як "певним чином упорядкована сукупність елементів і процесів", що його утворюють і "характеризують його глибинні зв'язки, основні риси і тенденції". А форма тлумачиться як "спосіб об'єктивного існування і вираження змісту". Зміст і форма взаємодіють між собою, виходять одне з одного.
8. Були визначені композиція, фабула, сюжет. Композиція «дисциплінує» процес реалізації творчого задуму письменника, забезпечує відповідність задумові всіх рівнів структури художнього твору. Одним з найголовніших композиційних чинників є сюжет. Фабула — чинник сюжету, його ядро, що визначає межі руху сюжету в часі й просторі. Якщо сюжет переказати неможливо, його можна лише дослівно повторити, то фабулу легко переказати. Сюжет і фабула складові композиції.
Список використаних джерел
1. Здоровега В. Й. Теорія і методика журналістської творчості: підручник / Здоровега В. Й. – Львів: ПАІС, 2004. – 267 с.
2. Бідзілі Ю. М. Словник журналіста: терміни, мас-медіа, постаті. – Ужгород: ВАТ «Видавництво «Закарпаття», 2007. – 224 с.
3. Здоровега В. Й. Теорія і методика журналістської творчості: Підручник. –
2-ге вид., перероб. і допов. – Львів: ПАІС, 2004. – 268 с.
4. Москаленко А. З. Основи масово-інформаційної діяльності: Підручник /
– Київ, 1999. - 634 с
5. Бочковський О. І., Сірополко С. А. Українська журналістика на тлі доби:
(історія, демократичний досвід, нові завдання). – Мюнхен, 1993. – 157 с.
6. Трачук Т. А. До витоків української науки про журналістику: // наукові
записки Інституту журналістики. – Київ, 2003. 234 с.
7. Ігнатієнко В. І. Українська преса (1816-1923): історико-бібліографічний
етюд. Держвидав України, – Київ, 1926. – 135 с.
8. Щурат В. О. Початки української публіцистики: (В соті роковини
“Українського Вісника) // Діло. – Львів, 1916. – 28 лют.
9. Прохоров Е. П. Введення в теорию журналістики: // Навчальний посібник
– Москва. Изд. РИП-Холдинг, 2000. – 308 с.
10. Михайлин І. Л. Основи журналістики: підручник / – 3-е вид.– Київ: ЦУЛ, 2002. – 284 с.
12. Різун В. В., Скотникова Т. В. Методи наукових досліджень у журналістикознавстві: // Навчальний посібник. – 2е вид., перероб. і доп. – Київ: Преса України, 2008. – 273 с.
13. Ученова В. М. Метод и жанр: диалектика взаимодействия. // Методы журналистского творчества. Москва, 1982 – 343 с.
14. Под ред. Корконосенко С. Г. Социология журналистики: // Учебное пособие для студентов вузов. - Москва: Аспект Пресс, 2004. - 318с.
15. Ким М. Н. Технология создания журналистского произведения. – СПб.:
Изд-во Михайлова В.А., 2001. - evartist.narod.ru
16. Соломко И. «Бремя Че»: // Корреспондент - № 39(228), от 7 октября 2006.
17. Мельник Г. С., Тепляшина А.Н. Основы творческой деятельности журналиста: // – СПб.: Питер, 2008. - 272с.
18. Горохов В. М. Закономерности публицистического твора // - Москва, 1975. – 126 с.
19. ІвановВ.Ф. Законодавче забезпечення механізму доступу до інформації (зарубіжний досвід) // – Київ: Довіра, 1997. – 143 с.
20. Серажим К. С. Структура публіцистичного тексту: // загальні підходи до текстологічного аналізу // Наукові записки Інституту журналістики. — Київ, 2000. – 115 с.
21. Кузнецова О. Д. Аналітичні методи в журналістиці: // Навч. посібн.- 2-е вид., доп.- Львів: ЛНУ ім. І Франка, 2002. – 120 с.
22. Феллер М. Д. Текст і зображення як модель комунікативного акту: //
Київський ун-т імені Тараса Шевченка, Інститут журналістики; Центр вільної
преси. – Київ, 1998. – 190 с.
23. Шкляр В. І. Журналістська майстерність: // Поетика журналістського
твору: Конспект лекцій. – Київ, 1999. – 97 с.
24. Давидов І. П. Мастерство журналиста: // проблемы мастерства – Москва, 1977. - 92 с.
25. Прилюк Д. М. Теорія і практика журналістської творчості: // проблеми
майстерності. – Київ, 1973. – 37с.
26. Григораш Д. С. Журналістика у термінах і виразах: // різнобічність журналістського твору. - Львів, 1974. - 261с.
27. Серажим К. С. Структура публіцистичного тексту: // загальні підходи до текстологічного аналізу // Наукові записки Інституту журналістики. — Київ, 2000. – 138 с.
28. Усатенко Г. К. Як громадським організаціям працювати з пресою: // Центр Медіаінформ. Київ, 2000. – 5 листопада
29. Литвиненко О. В. Спеціальні інформаційні операції: – Київ: НИСД, 1999. – 148 с.
