МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

УНІВЕРСИТЕТ СУЧАСНИХ ЗНАНЬ

Кафедра загальної філології

КВАЛІФІКАЦІЙНА РОБОТА
ОСОБЛИВОСТІ ХУДОЖНЬОГО СВІТУ  ПРОЗОВИХ ТВОРІВ МИХАЙЛА ЛЕРМОНТОВА (на матеріалі романів «Вадим», «Княгиня Ліговська», «Герой нашого часу»)
 Виконала:

   студентка
IV
курсу

спеціальності «Мова і література»

    Лемешко Леся Володимирівна
    Науковий керівник:

 Анненкова Олена Сергіївна,

  кандидат філологічних наук,

  доцент
Київ – 2009

ЗМІСТ

ВСТУП                                                                                                             3

Розділ І. Особливості типології художньої творчості М.Ю. Лермонтова     6

Розділ ІІ. Романтична традиція в незавершеному романі «Вадим»                17

2.1. На підступах до історичного роману                                                                 17

2.2. Герой-бунтар                                                                                             21

Розділ ІІІ. Роман «Княгиня Ліговська» як перехідний твір до

соціально-психологічної прози або як крок до «Героя нашого часу»           25

3.1. Особливості психологічного зображення світу і людини в ньому          25

3.2. Сутність конфлікту між Печоріним і Красинським                                  27

Розділ ІV. «Герой нашого часу» як російський філософсько-психологічний

твір                                                                                                                    30

4.1. Печорін і суспільство                                                                                30

4.2. Внутрішній світ героя                                                                                37

4.3. Тема фатуму                                                                                               40

4.4. Роль пейзажів у романі «Герой нашого часу»                                          44

4.5. Жінки в житті Печоріна                                                                             47

ВИСНОВКИ                                                                                                     51

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ                                                          55
Вступ

Вивчення життя і діяльності будь-якої видатної, значимої людини, залишає слід в історії свого народу і в його культурі, що неможливе без всебічного дослідження суспільних відносин його часу, його оточення. Біографія окремо взятої, ізольовано розглянутої особистості, по суті, навряд чи можлива, бо немає і не може бути діяча поза епохою.

Ми вже чимало знаємо про Лермонтова і його час. Бєлінський і Герцен точно визначили місце Лермонтова в історії розвитку російської громадської думки і значення його творчості для сучасників і наступних поколінь.

Великий російський поет. Автор відомих віршів «Смерть поета», «Дума», романтичної драми «Маскарад», першого в російській літературі соціально-психологічного та філософського роману «Герой нашого часу».

Актуальність дослідження. Вивченням особливості художнього світу  романів М.Ю. Лермонтова «Вадим», «Княгиня Ліговська» та "Герой нашого часу" займалося і займається в даний час чимало дослідників. Дана проблема почала привертати до себе літературознавців практично з моменту виходу творів, тобто з 40-х років 19 століття. У той час з'являлися відгуки В.Г. Бєлінського, Н.Г. Чернишевського, Н.А. Добролюбова, А.И. Герцена, критиків демократичного табору Д.И. Писарєва, В.А. Зайцева, Н.В. Шелгунова. Вивчення даної проблеми надавали увагу дослідники: В.В. Афанасьєв, И.Л. Андроника, Е.Г. Герштейн, К.Н. Григорян, Н.Г. Долініна, Е.Н. Михайлова, В.А. Мануйлов, І.П. Щебликін, Б.Т. Удод, Б.М. Ейхенбаум та багато інших. І в даний час учені продовжують займатися вивченням даних творів. З'являються роботи таких дослідників як Ф. Шмулян, І. Нетбай, І. Гольдфаін, В. Макаров, М. Картавцев, М. Еселев, П. Сцепуро, І. Гурвич. З даного питання існує значна кількість монографій і статей названих авторів. Багато, які з них так і називаються: «Крестьянское восстание в «Вадиме»», «Княгиня Лиговская»,  «Роман М. Ю. Лермонтова «Герой нашого часу»», «Лермонтов і його роман «Герой нашого часу»», існує «Лермонтовськая энциклопедия», різні статті 90-х років 20 століття, в яких відбувається перегляд класичної точки зору на особистість головного героя і відстоювання нових позицій. Також написано багато шкільних та вузівських підручників.

Мета даної роботи полягає в тому, щоб дослідити особливості художнього світу прозових творів М.Ю. Лермонтова(на матеріалі романів «Вадим», «Княгиня Ліговська», «Герой нашого часу»).

Поставлена в роботі мета реалізується через вирішення таких завдань:

- проаналізувати особливості типології художньої творчості М. Лермонтова;

- розкрити романтичну традицію в незавершеному романі «Вадим»;

- дослідити особливості психологічного зображення світу і людину в романі «Княгиня Ліговська»;

- розкрити сутність конфлікту між героями роману «Княгиня Ліговська»;

- показати, що «Герой нашого часу» - російський філософсько-психологічний твір;

Об’єктом дослідження є романи «Вадим», «Княгиня Ліговська» та «Герой нашого часу».

 Предмет дослідження  - особливості художнього світу прозових романів М.Ю. Лермонтова.

Наукова
новизна
дослідження полягає в зіставленні всіх основних точок зору в історичному аспекті і у захисті зазначеної позиції.

Прибічники цього погляду на дану проблему вважають, що Лермонтов підійшов до наступної задачі: показати в реальній обстановці характерного героя свого часу - людини обдарованої і мислячої, але покаліченої світським вихованням і відірваного від життя своєї країни і свого народу.

Ця точка зору почала формуватися ще в 19 столітті. В.Г. Бєлінський перший розкрив типові риси Печоріна, головного героя роману «Герой нашого часу» - "человека с сильной волей, отважного, напрашивающегося на бури и тревоги ". Великий критик пояснив причини роздвоєння Печоріна і переконано заявив, що в цьому романі Лермонтов є " решителем важных современных вопросов " [4;51].

Бєлінський бачив в образі Печоріна втілення критичного духу свого часу: «Итак – «Герой нашего времени» - вот основная мысль романа». «В идеях Печорина много ложного, в ощущениях его есть искажение; но это все выкупается его богатой натурою. Его во многих отношениях дурное настоящее обещает прекрасное будущее...» [4;62]. Печорін в його розумінні виявляється зведеним на надзвичайно високий п'єдестал.

Чернишевський і Добролюбов розвинули і поглибили в нових історичних умовах, в яких проходила їх діяльність, ту характеристику Печоріна, яку дав Бєлінський. Н.Г. Чернишевський писав: «Печорин человек совершенно другого характера и другой степени развития. У него душа действительно очень сильная, жаждущая страсти; воля у него действительно твердая, способная к энергической деятельности...».

А.П. Шан-Гірей у своїй статті "М. Ю. Лермонтов" пише: «Лермонтов... выставил пустоту подобных людей и вред от них для общества. Не его вина, если вместо сатиры многим угодно было видеть апологию» [48;72].

А.Н. Толстой в промові на урочистому засіданні пам'яті М.Ю. Лермонтова сказав, що в "Герої нашого часу" Лермонтов розкриває образ Печоріна – як продукт страшної епохи, жорстокий, непотрібна людини, що з нудьги проходить серед величної природи і простих, прекрасних, чистих серцем людей.

Мета і завдання роботи зумовили таку її структуру: робота складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків та списку використаних джерел, який нараховує 48 назв.  

Теоретичне і практичне значення роботи: отримані результати можуть бути використаними при розробці і підготовці лекційних занять в гуманітарних коледжах, ліцеях та при розробці навчальних матеріалів до уроків з зарубіжної літератури в середніх навчальних закладах.
РОЗДІЛ І

Особливості типології художньої творчості М.Ю. Лермонтова

Михайло Юрійович Лермонтов ввійшов в літературу як наступник і спадкоємець Пушкіна і став другим в ряді великих художників, що прославили  «золоте століття» російської літератури. Писати Лермонтов почав ще в дитинстві. Не припиняв він літературних  занять ні в Благородному пансіоні, ані в юнкерський період. Одним із перших опублікованих його творів була поема «Хаджі Абрек» (1835). Широкому читацькому загалу ім’я Лермонтова стало відоме після написання ним вірша «Смерть поета», який поширювався у численних списках.

В якому б жанрі Лермонтов не виступав – в поезії, прозі чи драматургії, на все лягав відбиток його генія. Поеми «Демон», «Мцирі», «Пісня про … купця Калашникова», багато ліричних віршів, роман «Герой нашого часу», драма у віршах «Маскарад» - ці твори стали шедеврами російської літератури. Творчість Лермонтова формувалася під великим впливом декабристських ідей і водночас у ній відобразилися та криза, те заперечення дійсності і розчарованості в ній, ті болючі пошуки виходу, які були характерні для передової частини російського суспільства після 1825 року.

Поезія М.Ю. Лермонтова – сповідь незалежної і вільної духом людини, відданої у руки деспотизму. У ній органічно поєднуються висока героїка і глибока філософія. Вершиною творчості став психологічний роман «Герой нашого часу», один із перших в історії російської літератури.

Романтичний струмінь у Лермонтова, співця «помсти і печалі», найтісніше переплітається з реалістичним. Його творчість знаменує собою вершину російського романтизму ХІХ ст. і одночасно якісно новий стрибок у розвитку реалістичних тенденцій. Якщо у Пушкіна Лев Толстой особливо цінував ідеал прекрасного, то в Лермонтова він знаходив надзвичайну глибину морального почуття, дух пошуку істини.

Ліричне «я» раннього періоду творчості Лермонтова представлене протиріччям між героїчною натурою, яка потребує волі, світла, активної діяльності, і реального положення героя в світі, якому не потрібні його подвиги. Мрії юного Лермонтова про громадські дії, про славу, бажання випробувати долю, поєднати слово з доблесною поведінкою ріднять його з поетами-декабристами, але ці мрії виявились нездійсненними: ніхто не потребує від поета і його ліричного героя відваги, його жертовної самовіддачі, яка виглядає непотрібною. Поет, наділений духовним максималізмом, відчуває, що життя його проходить «без цілі», що він «зайва людина». Михайло Юрійович також відносить своє ліричне «я» до драматичних доль інших поетів, особливо Дж. Байрона, в біографії якого шукає, щось споріднене зі своєю долею. Він сприймає Байрона майже як поетичного двійника, вивчає англійську мову по його творам. Разом з цим, поет рано починає розуміти як трагічне пророкування, так і неповторність свого життєвого і творчого шляху. Рання лірика Лермонтова нагадує ліричний щоденник, безперервний самоаналіз молодого поета, його прагнення осмислити своє «я». Образ байронівського романтичного героя багато в чому визначав поведінку Лермонтова. Він також оточував себе атмосферою бунта і самотності, нерозуміння і розчарування. Все зло, всю несправедливість світу поет сприймав як своє особисте горе, як нанесену йому особисто образу, змиритися з якою він не міг і не хотів. Перемогти і загинути в поєдинку із долею – така була ціль його життя:

Я рожден, чтоб целый мир был зритель

Торжества иль гибели моей…

                                     («Мы случаймо сведены судьбой … », 1832) [49; 7]

Герой ранньої лірики Лермонтова прагне до безграничної волі і в той же час відчуває себе в’язнем, рабом життя. Ці два основних мотиви – волі і неволі, прагнення бурі, боротьби і вимушеного покою – відображені у вірші «Парус» (1832) – самий відомий із ранніх віршів поета. Лермонтовський парус став символом вічної незгоди, вічного заколоту романтичної душі, що прагне досягти недосяжного. Протиріччя між морем і парусом символізує протиріччя між життям взагалі і буремною людською особистістю, що була покинута в океані буття і не знає щастя ні в спокої, ні в бурі.

Вірш «Дума» (1838) відрізняється самоаналізом. Лермонтов піднімається над особистим «я», над своєю свідомістю, оцінюючи її. В «Думі» сучасне покоління показує спустошене, заражене духовною апатією внутрішнє, що втратило своє життєве призначення. Це покоління «зайвих людей», що втратило віру. В цьому значенні «Дума» - своєрідний пролог до «Героя нашого часу», також відображає суспільно-духовний стан кризи післядекабристського покоління.

Вірш має два значимих центра: «я» (поет, той, хто вимовляє весь схвильований монолог) і «покоління». Центральна ідея «Думи» - це осудження громадської інертності і духовної апатії «покоління», якому непідвласне віднайти своє призначення і позитивні громадянські цілі. Композиція підкреслює безпросвітне майбутнє поколінь:

Печально я гляжу на наше поколение!

Его грядущее – иль пусто, иль темно,

Меж тем, под бременем познанья и сомненья,

В бездействии состарится оно. [29; 110]

«Дума» - поетична сповідь, сумна і щиросердечна. Поет впевнений в тому, що воля не приходить сама по собі: за неї борються, страждають, йдуть на каторгу і з гордістю помирають. Лермонтов не міг змиритися з тим, що люди його покоління, старіють в бездіянні, живуть без ніякої цілі, покірно наклонюють голову перед темними силами реакції:

К добру и злу постыдно равнодушны,

В начале поприща мы вянем без борьбы;

Перед опасностью позорно малодушны

И перед властию – презренные рабы. [29; 111]
Вірш закінчується висновком, який підготовлений і виправданий авторськими думками:

Толпой угрюмою и скоро позабытой

Над миром мы пройдем без шума и следа,

Не бросивши векам ни мысли плодовитой,

Ни гением начатого труда.

И прах наш, с строгостью судьи и гражданина,

Потомок оскорбит презрительным стихом,

Насмешкой горькою обманутого сына

Над промотавшимся отцом. [29; 111]
«Дума» - це і сатира і елегія. Автор розповідає від сторони прогресивної інтелігенції, яка не хотіла змиритися з режимом Миколи І, але нічого не могли зробити в тяжкі роки.

Першим великим твором, який Лермонтов вирішив показати народу, стала драма «Маскарад» (1835-1836). Назва твору символічна: мається на увазі не лише реальний маскарад, на якому проходять рокові події героїв, але й образ світу, де правдиві почуття людей сховані під масками, а брехня зводиться в закон. В лермонтовській драмі поєднались романтична п’єса про сучасного демона, трагедія про «петербурзького Отелло» і реалістична сатира на петербурзький світ. Не дивлячись на всі клопотання автора, п’єса так і не була дозволена цензурою – протирічила моральним нормам. В ній можна виділити два конфлікти: соціальний – це конфлікт героя і дворянського суспільства і психологічний конфлікт, внутрішній, в підсвідомості героя. Ця драма - це романтичний твір із буремним героєм, із бушуючими трагічними пристрастями, із ліричною і красивою героїнею, із Мефістофелем, що скривається під маскою персонажу (Казарін), із таємничим незнайомцем, що одержимий «боргом помсти», і з отруєнням. Яркість і сила характеристики дійових персонажів цієї драми, і перш за все грандіозність особистості Євгенія Арбеніна, стремління драматичного руху, афористична влучність і гнучкість вірша, в якому розмовна мова героїв поєднується із могутньою енергією і пристрастю арбенінських монологів, -  все це заставляє говорити про «Маскарад» як про великий твір російської класичної драматургії. Лермонтов поставив і вирішив в драмі ту задачу зображення героя в побутовому оточенні, яке мало пряме відношення до становлення його реалізму і яку він не зумів вирішити ні в своїх юнацьких автобіографічних п’єсах, ні у «Вадимові».

Головний герой п’єси Арбенін – Демон, який укладає в своє кохання до Ніни такі ж надії на спасіння і обновлення, як  справжній Демон в своє кохання до Тамари. «Маскарад» - соціально-філософська драма, що поєднує в собі зображення світського середовища із постановкою філософської проблеми зла, що розлите в душах людей і навіть в тих, хто із ним бореться. Соціальна направленість п’єси виражається в різкій критиці світу власників і світського середовища, в демонстрації того, як воно саме знімає із себе маски і показує свою особистість: жорстоку, корисну, неправдиву і цинічну. Викриття світу в «Маскараді» підготовлені юнацькою драмою Лермонтова «Странный человек» і – що особливо важливо – пов’язані із традицією «Горе от ума». Ці сторони «Маскараду» і все, що говориться в ньому про неблагополучне життя, налякало петербурзьких цензорів і привели до заборони п’єси.

Тема героя і його доля зазнала під час роботи Лермонтова дуже серйозних змін. Перша із представлених в цензуру, трьохактна редакція «Маскараду» близька по духу до юнацької творчості Лермонтова. В цьому варіанті п’єси Арбенін мстить Ніні за її обман, за образу його гідності і його ідеалу, думаючи, що в її обличчі він мстить суспільству, що заслуговує осудження. В останній чотирьохактній редакції помста і її   мотиви у Арбеніна залишаються ті ж самі, але в його особистості більш виділені тіньові сторони (неблагородний вчинок). Зло, що роз’їдає громадське суспільство, проникло в душу героя. Він благородний шулер і авантюрист, але все-таки шулер і авантюрист, що загубив над собою моральний контроль і готовий повірити в погане (в «зраду» Ніни) швидше, чим в щось хороше (в її невинність). Егоїстичний індивідуалізм Арбеніна проявляється навіть в тому, що повинно було протистояти індивідуалізму, - в його коханні до Ніни. Можна думати, що мефістофельський натяк Казаріна не зовсім залишений підстав:

Ты любишь женщину.... ты жертвуешь ей честью,

Богатством, дружбою и жизнью, может быть…

 (Действие 2, сцена 2)
 Але головна відмінність останньої редакції від попередніх заключається в тому, що Арбенін виявляється в ній жертвою явного, реалізованої в сюжеті помсти.

В умовно-схематичній формі ця роль відображає реальну закономірність дійсності: залежність людини від її минулого і захисну реакцію суспільства, що потерпіли від людини.

Так, в процесі роботи над «Маскарадом» Лермонтов збільшує співчуття до Арбеніна, до його буремного і гордого духу, що обмежує в той час етичні права його особистості, ставить його індивідуалізм під контроль сил, перш за все моральних, які від його волі не залежать. Будучи романтичною драмою, зберігаючи художню своєрідність цього жанру, його бурхливу поетичність і підкреслену театральність, «Маскарад» містить в собі той «реалістичний елемент», якому в наступних творах Лермонтова потрібно більш розвивати.

Працюючи над «Героєм нашого часу», Лермонтов пише шосту редакцію «Демона»,  в яку вносить деякі поправки.

В «Демоні» розкривається характер, в якому сполучаються ненависть із пристрасною мрією.

«Демон» - найважливіша із романтичних поем Лермонтова. В ній поет глибше, за інші романтичні твори, проникає в тенденції суспільного розвитку Росії того часу, і з винятковою силою виражає заперечення тодішнього життя. Такий тісний зв'язок поеми із сучасним російським життям забезпечив їй популярність.

Саме Демон, а не людина може «Всю жизнь, - века без разделенья // И наслаждаться и страдать». Демону властиві нелюдські страждання:

Что повесть тягостных лишений,

Трудов и бед толпы людской

Грядущих, прошлых поколений

Перед минутою одной

Моих непризнанных мучений?[29; 379]

Ситуація Демон – Тамара нагадує ситуацію Арбенін – Ніна. Але умовно-романтична трактовка Демона звільняє героя від ревнощів, від підозри зради. Близькі до цього відношення Печорін і Віра («Княгиня Ліговська»). Загибель Тамари – це результат зіткнення звичайної і живої в своєму душевному стані людини із титанічною натурою Демона. Злий дух святкував – він привів Тамару у свій світ, про це розповідає вигляд лежачої в труні Тамари:

Улыбка странная застыла,

Едва мелькнувши на устах:

Но темен, как сама могила,

Печальный смысл улыбки той:

Что с ней? Насмешка ль над судьбой,

Непобедимое ль сомненье?

Иль к жизни хладное презренье?

Иль с небом гордая вражда?

Как знать? Для света навсегда

Утрачено ее значенье![29; 387]

Романтична поема  по своїй формі побудована так, щоб розкрити внутрішні переживання центрального героя, протипоставленого всьому світові, - звідси багатство монологів героя, патетично-декламаційний склад, єдиний в усій поемі, однаковий в мові автора і його улюбленого героя.

Геніальність Лермонтова виявилася в тому, що він все ж таки продовжував стверджувати образ борця за волю, передбачуючи в ньому вираження лише тенденції нового етапу розвитку визвольного руху, що намічався. Але, щоб зобразити цей характер, йому прийшлось після реалістичних творів «Княгині Ліговської» і «Пісні про … купця Калашникова» знову звернутися до романтичної поеми. Так з’являється «Мцирі» (1839), герой, який стає «улюбленим ідеалом» Лермонтова, «його самим виразним або єдиним ідеалом».

Поема «Мцирі», що завершає у Лермонтова лінію романтичної героїки, створена, як і «Демон», на матеріалах Кавказу. Однак сюжет «Демона» побудований на легенді і фантастиці, тоді як «Мцирі» заснований на цілком правдивих подіях і навіть, фактах. При цьому сюжетна ситуація і образи «Мцирі» не лише реальні і конкретні, але й символічні. Так, образ стомленого в неволі Мцирі, залишаючись реальним виявляється символом сучасної Лермонтову людини, що переживає в любовній обстановці ту ж драму, що і герой поеми в ув’язнені.

Мцирі – буремний герой, що прагне піти зі свого ув’язнення на батьківщину, у світ буття, волі, боротьби і кохання. Згадки героя про батьківщину і його духовний зв’язок з нею виявляються джерелом природних людських почуттів і уявлень, які становлять основу особистості героя. Батьківщина для Мцирі – сфера дружелюбства, приязні, духовної легкості, сердечності, населення «милими близькими і рідними», «мирний дім», де над колискою дитини співають пісні його сестри. І разом з тим, в поемі розповідається про «могутній дух» батьків Мцирі, про битви, які вони вели, і про «дику волю» - поетична основа їх існування. Мцирі сповнений кохання до близьких йому людей, жагою до життя, розумінням того, що світ сам по собі прекрасний. Але Мцирі порівнює монастир, в якому він жив, із полоном, із рабством і особливо часто із тюрмою, згадує про «глухі стіни» і «вікна із гратами». Він зізнається, що тюрма залишила на ньому «свою печать», називає себе квіткою, що вихована за гратами.

Насправді, в особистості Мцирі дуже переконливо сполучаються риси слабкої і сильної людини. З цього і можемо зробити висновок, що індивідуалізація його образу значно більше виражена, ніж індивідуалізація пов’язаних із ним байронівського Гяура чи таких пушкінських героїв, як Алеко і Кавказький полонений. Це помітно, в тому, що Лермонтов замінив її минулу назву «Бері» (монах) на більш специфічне «Мцирі».

В основі літературного твору показаний не лише образ героя, але й образ світу, в якому цей герой знаходиться.

«Мцирі» - поема з одним героєм, де герой близький Демону своєю буремністю, гордістю, непокірністю і силою свого духу. Але фантастика легенди обмежила індивідуалізацію образу Демона. Особистість Мцирі індивідуалізована більше. Мцирі незнайомі такі демонські якості, як егоїстичний індивідуалізм, універсальне заперечення, жага помсти. Самотність Мцирі змушена і нічого спільного із індивідуалізмом не має, а мстити йому конкретно нікому, так як він розуміє, що ніхто із оточуючих в його трагедії не винуватий. У Демона всі зв’язки зі світом розірвані, в його душі збереглись лише спогади про них і смутне прагнення до гармонії. Мцирі далекий від заперечення дійсності як такої і морально із нею пов'язаний. На відміну від Демона, який відвернувся від красоти «божого світу», Мцирі доступна поезія життя і природи. Він сповнений волі віднайти свою втрачену вітчизну. Близькість Мцирі до патріархального духу своїх батьків, дитяча цільність його особистості ставлять його в один ряд із відомими в романтичній літературі образами «природної людини», що виявилася попередником і праобразом простої людини.

Вивчення «Мцирі» дає право вважати, що художня індивідуалізація фактів природи і сприйняття їх особистістю доходила в поемі до рівня, до якого доходила романтична поезія 30-х років.

Строфа 9:

Гроза утихла. Бледный свет

Тянулся длинной полосой

Меж темным небом и землей,

И различал я, как узор,

На ней зубцы далеких гор…[29; 399]

Строфа 23:

И было все на небесах

Светло и тихо. Сквозь пары

Вдали чернели две горы,

Наш монастырь из-за одной

Сверкал зубчатою стеной.

Внизу Арагва и Кура,

Обвив каймой из серебра

Подошвы свежих островов,

По корням шепчущих кустов

Бежали дружно и легко… [29; 409]

Трагічні результати боротьби, яку веде Мцирі, що передбачають його загибель не залишають поему героїчного смислу. Мцирі ні на хвилину не відступає від своєї провідної ідеї, бореться, доки може боротися, і перед смертю продовжує думати про свою вільну вітчизну. Пафос буття і волі пронизує художній зміст твору і освічує його трагічний ліризм.

Важливою і багатообіцяючою для Лермонтова була його робота над поемами із сучасного життя або, точніше, віршованими повістями, які він створив приблизно в один і той же час зі своїм романтичним епосом. Тісний зв'язок цих творів із рухом російської літератури того часу до реалізму не підлягає сумнівів.

Поема «Сашка» із циклу юнкерських поем Лермонтова, що написані вільним стилем. Але манера цих поем не мала для «Сашки» вирішеного значення. Віршована повість Лермонтова близька до пушкінської і байронівської жартівливих поем, до «Сашки» Полежаєва і особливо до «Євгенія Онєгіна». «Сашка» об’єктивно представляє собою спробу показати одну із початкових стадій в процесі спаду лермонтовської людини під впливом оточуючих його «незмінної дійсності». Особливістю цієї поеми являється зображення героя на широкому фоні сучасної Росії. Головний герой поеми пов'язаний із романтичними персонажами Лермонтова і його лірикою. В поемі розповідається, що він «Был рожден под гибельной звездой, // С желаньями безбрежными»[29; 113], що в ньому живуть сумніви, що він мрійник, що він уміє зневажати світський натовп. Сашка не лише романтик, але й милий хлопчина із поведінкою «золотої молоді». В результаті

В глазах его открытых, но печальных,

Нашли бы вы без наблюдений дальних

Презренье, гордость; хоть он не был горд,

Как глупый турок иль богатый лорд,

Но все-таки себя в числе двуногих

Он почитал умнее очень многих.[29; 283]

Авторський ліризм «Сашки», що зіштовхнулися із образами антипоетичної дійсності, що перетворювався в іронію і направлений проти цієї дійсності і навіть проти самого себе. Але іронія була потрібна в поемі, щоб мотивувати недостатнє значення авторського відношення до зображення. Іронія часто з’являється в  літературі супутником романтизму, не заважала в творі авторським відступам, але застерігала їх від надмірного захоплення.

Поема «Сашка», не дивлячись на її блискучі вірші і ряд чудових описів і ліричних пасажів як ціле не вдалась Лермонтову. Напевно, тому вона залишилась незавершеною.

В «Боярині Орші» мотив кохання був посилений мотивом волі. Арсеній («Боярин Орша») заявляє про те, що, стомлений смутком по волі, він задумав «свій рідний край навік залишити» і піти до розбійників, для яких «людський закон … не святий». Мцирі ж, навпаки, «Томим неясною тоской // По стороне своей родной». В нову поему переносяться окремі словосполучення, цілі рядки і навіть великі уривки із «Сповіді», які допомагають послідовно, мотивовано розкрити героя, його думки і вчинки. Характер виправлення старих віршів і їх вставлення в новий контекст зрозумілий, хоча б на  прикладі монологу Арсенія:

… Люди говорят,

Что я тобой ребенком взят,

И был я отдан с ранних пор

Под строгий иноков надзор,

И вырос в тесных я стенах

Душой дитя – судьбой монах!

Никто не смел мне здесь сказать

Священных слов: отец и мать!
Но нынче сам я не хочу

Предать их имя палачу

И все, что славно было б в нем,

Облить и кровью и стыдом:

Умру, как жил, твоим рабом!..[47; 93]

У «Мцирі» ці рядки звучать так:

Старик! Я слышал много раз,

Что ты меня от смерти спас –

Зачем?.. Угрюм и одинок,

Грозой оторванный листок,

Я вырос в сумрачных стенах

Душой дитя, судьбой монах.

Я никому не мог сказать

Священных слов: отец и мать.
Тогда, пустых не тратя слез,

В душе я клятву произнес:

Хотя на миг когда-нибудь

Мою пылающую грудь

Прижать с тоской к груди другой,

Хоть незнакомой, но родной.

Увы, теперь мечтанья те

Погибли в полной красоте,

И я, как жил, в земле чужой,

Умру рабом и сиротой.[47; 93]

Відмінність цього епізоду в «Мцирі» від близького йому із «Боярина Орші» полягає в більш глибокому і послідовному мотиві душевних рухів героя.

«Мцирі» - характерний прояв романтичної літератури. Наявність одного єдиного героя, в якому втілений абстрагований від конкретної соціально-історичної діяльності «улюблений ідеал» - людина, що рветься до волі, шляхом розкриття його внутрішніх хвилювань, напруженості, гіперболічність хвилювань, різко вольова інтонація – все   це показує риси цілком романтичної поеми.

Особливість характеру Мцирі – органічне поєднання в ньому суворої цілеспрямованості, могутньої сили, твердої волі з виключною м’якістю, задушевністю, ліризмом, так яскраво виступає в його відношенні до природи, в його думках про рідну сторону. Глибока людяність в романтично-ідеальному розумінні цього поняття – основа багатостороннього характеру Мцирі.

4.5. Жінки в житті Печоріна

     Основа творчості письменника - натхнення, надіслане згори. І це натхнення має жіноче начало. Невипадково муза - жінка. До жіночих ніг складають шпаги, в ім'я жінки здійснюють подвиги, заради неї ж ідуть на злочини. Вона - краса, яка врятує світ. У російській літературі жінки оспівані особливо вражаюче. Кожен письменник, зображуючи свою героїню, прагне передати через неї своє уявлення про прекрасне. Ставлення письменника до свого героя найчастіше розкривається саме через ставлення цього героя до жінки: йому дана краса, але як зуміє герой обійтися з тим, що дано йому? Письменники, зображуючи в творах кращих своїх героїнь, виражали через них свою життєву філософію. Жінка - джерело радості, сили та натхнення. А про своє покоління Лермонтов писав: " И ненавидим мы, и любим мы случайно, ничем не жертвуя ни злобе, ни любви, и царствует в душе какой-то холод тайный, когда огонь кипит в крови " [33; 125]. Ці слова, як не можна краще розкривають характер головного героя Печоріна і його ставлення до жінок.

На життєвому шляху Печоріна зустрілись чотири дівчини: дівчина-контрабандистка («Тамань»), Мері Ліговська («Княжна Мері»), Віра («Княжна Мері»), Бела («Бела»). Для всіх цих дівчат зустріч з головним героєм була роковою.

Образ дівчини-контрабандистки романтичний. Для цієї дівчини характерні різкі зміни в настрої, вона весела, пісні, які співала на березі моря, нагадують народні. Дівчина стримиться до свободи, смілива, рішуча, щоб добитися свого, вона готова на будь-що. Печорін, зустрівши цю дівчину, називає русалкою. Але герой не закохується в неї, він лише як «мисливець за пригодами», хоче розкрити контрабандистів, тому він погоджується на прогулянку по морю із дівчиною, хоч сам не вмів плавати. З цієї зустрічі нічого не вийшло, лише те, що його обікрав сліпий хлопчик, а контрабандисти з русалкою втекли. Я вважаю, що образ дівчини в цілому схожий на образ людини, яка знає ціну вільного життя, що живе поряд з ризиком і небезпекою.

Бела – цілісна гармонічна постать. В коханні до Печоріна вона побачила сенс життя. У неї багато хороших людських рис, такі як: гідність, чуйність, відвертість, почуття власного достатку, готовність на самопожертвування заради коханої людини. Її кохання не було інстинктом бажання, порив її серця глибоко по-людськи розумний. Вона хоче, щоб за нею визнали право вільного вибору «Я не раба его», - с гордостью отвечает Бела. «Да, - писал Белинский о ней, - это была одна из тех глубоких женских натур, которые полюбят мужчину тотчас, как увидят его, но признаются ему в любви не тотчас, отдадутся нескоро, а отдавшись, уже не могут больше принадлежать ни другому, ни самим себе…»[4; 287]. Про боротьбу суперечливих почуттів, про зміну настроїв Бели, читач здогадується, стежачи за її вчинками та вслуховуючись в її скупі репліки. Коли Печорін охолов «до цієї бідної дівчинки», вона помітно почала «сохнути», личко її витягнулось, великі очі померкли.

Бела привернула увагу Печоріна цілісністю своєї безпосередньої натури. Незважаючи на її становище полонянки, Бела показана як цілісний сильний і незалежний характер. Тому особливо велике значення має її відношення до Печоріна. Її любов до нього підкреслює значущість натури самого Печоріна. У співвідношенні з Белою Печорін розкривається одночасно і в своїй любові до неї, і в жорстокості, що призвів її до трагічної загибелі.

Мері Ліговська – добре вихована міська симпатична дівчина, розумна, здібна на глибокі почуття і дуже сентиментальна. Але автор описує Мері не як «просту дівчину» з її природними, людськими мріями і почуттями, але і як аристократку, дівчину із вищого світського середовища. Княжна самозакохана, горда, навколо неї знаходяться красиві шанувальники, але вона «смотрит на них с пренебрежением», як помітив це лікар Вернер.

 Печорін спочатку привлік її увагу лише як людина здібна розвіяти нудьгу, а загадкова розповідь героя про себе, про те, як він опинився не зрозумілим середовищу, призводить до того, що Мері стає його шкода. Його сильний характер привернув юну Мері, яка відчула, на скільки Печорін привабливий, навіть зі своїми вадами. Забувши про аристократичну гордість, Мері потягло до сильної особистості. Зачарована силою духу Печоріна, вона покохала його, але не зрозуміла його буремної, суперечливої душі. Вона не знала, що життя цього чоловіка «проходило в борьбе с самим собой и миром». Як же зрозуміти світській барині, що Печорін незадоволений саме світським життям! Він відштовхує її, виховану цим середовищем, яке йому чуже, вороже. А Мері наївно думає, що Печорін не зізнається лише тому, що боїться отримати відмову від її матері. «Говорите правду, - уговаривает бедненькая своего мучителя. - Видите, я много думала, стараясь объяснить, оправдать ваше поведение; возможно, вы боитесь препятствий от моих родных ... это ничего, когда они узнают ..., я их уговорю». Бідна Мері! Який страшний удар отримала вона у відповідь на своє признання від щирого серця! «Я вас не кохаю», - холодно відповів Печорін.

Лермонтов майстерно розкриває душевне страждання княжни. Сумні очі, схилена голова, схрещені на колінах руки – все говорило про душевні страждання дівчини. Той же прийом автор робить в описі трагічної сцени прощання Печоріна і Мері. Признання від щирого серця прискорило розрив Мері із Печоріним, тому що більше всього на світі, він боявся втратити свою незалежність. На останній зустрічі вигляд Мері визвав у нього почуття жалю. «Це ставало нестерпно: ще б одна хвилина і я б впав до її ніг», - признається Печорін.  Почуття до Григорія Печоріна приносять княжні лише страждання і приниження [5; 55].

Автор у романі показує лише один образ жінки, в яку по-справжньому закоханий Печорін – це Віра, далека родичка княгині, з якою він давно познайомився. Віра кохала його, але вона була заміжня, і це кохання не могло принести нічого, крім страждань. Віра знає про це, але заради свого кохання йде на великі жертви. Образ Віри для Печоріна ідеальний, тому що лише вона повністю його розуміла і, не дивлячись ні на що, все рівно його кохала. Коли про все дізнається чоловік Віри, вони від’їжджають, залишаючи П’ятигірськ. Віра залишає Печоріну записку, яку прочитавши, він розуміє, що вона для нього «дороже всего на свете, дороже жизни, достоинства, счастья».

Жіночі образи в романі дуже різні. Лише героїня повісті «Тамань» змінила своє життя на краще, тому що була знайома з Печоріним недовго, хоча і їх коротке знайомство могло закінчитися для одного з героїв трагічно. Всі ці жінки гідні поваги, всіх їх дуже шкода, тому що вони не змогли найти своє щастя поруч з Печоріним. Ні одна з них в цьому не винна, тому що значну роль в їхніх відносинах з героєм зіграла думка суспільства.
Висновки

Підсумовуючи, варто зазначити, що М.Ю. Лермонтов – великий поет, дивовижний лірик, романтик. Його не випадково називали російським Байроном. Йому близьке все суб’єктивне, одинокий світ бентежної душі, кохання і гнів, бурхлива і незряча діалектика страстей. Все це поет виражав у своїх віршах, поемах, романтичних драмах. А роман – це епічний жанр, об’єктивний, потребуючий висоти погляду письменника, історичної точки зору, в якому спостерігається дистанція між автором і героями.

У першому розділі, насамперед, було показано, що в якому б жанрі Лермонтов не виступав – в поезії, в прозі чи драматургії, на все накладався відбиток його генія. Поет показує всі слабкі сторони свого покоління: егоїзм, безплідність дійсності, холодність сердець, а також протиріччя між героїчною натурою, яка потребує волі, світла, активної діяльності і реального положення героя в світі, якому не потрібні його подвиги. Поет впевнений в тому, що воля не приходить сама по собі: за неї борються, страждають і з гордістю помирають («Дума»). Автор в своїх поемах розкриває психологію героїв, в яких розповідь ведеться від імені героя.

У другому розділі розкривається романтична традиція в незавершеному романі «Вадим». Фізична і моральна подібність між Вадимом і "героями-монстрами" Гюго і Шиллера (Ган Ісландець, Квазімодо, Клод Фролло, Франц Моор) ставлять героя юного Лермонтова у визначений типологічний ряд. Особливо розроблене і питання про зв'язок філософської проблематики роману з романтичною метафізикою добра і зла.

При багатьох історико-літературних паралелях у "Вадимі" відкрито проявилася індивідуальність авторської позиції, які формують сюжетну і образну структуру роману; початком виступає напружений романтичний ліризм. У силу цього "Вадим" типологічно ближче до романтичної поеми, ніж до яких-небудь видів сучасних російських чи європейських романів.

Також аналізується образ головного героя – Вадима.  Вадим зображений Лермонтовим послідовно романтично. Він захоплений одним всепоглинаючим гіпертрофованим бажанням помсти, це єдина сила, рушійний сюжет. Його зовнішній вигляд демонічний, його патетична мова свідчить про те, що спрага помсти володіє героєм. Але побутові картини, а також сцени з участю народу, частково і пейзажі і портрети написані в більш об'єктивній манері, більш повсякденній і, у відповідності з предметом зображення, характерною мовою. Так у романі пробиваються реалістичні ноти, обумовлені виходом за межі суб’єктивної свідомості, зверненням до об'єктивної дійсності.

В третьому розділі розкрито особливості психологічного зображення світу і людини в ньому в незавершеному романі «Княгиня Ліговська», який Лермонтов пише у 1836 році (надруковано у 1882 р.) Саме тут перед нами вперше з'являється Григорій Олександрович Печорін. Вже в цьому романі його характер розкривається в основному реалістично. У «Княгині Ліговській» є елементи подібності зі світськими повістями. Так само, як і в світських повістях, в «Княгині Ліговській» основою розвитку сюжету є любовна інтрига, майже всі персонажі - світські люди, дія розвивається в тому ж світському суспільстві; так само, як і в світських повістях, велике місце займають описи обстановки , портрети і, нарешті, так само багато уваги приділяється темі «світу». Але разом з цим у романі з'являється стільки нових, і ідейних і художніх, не властивих світським повістям, мотивів, що вона вже не може бути зарахована до світських повістей, бо стоїть незмірно вище їх. У «Княгині Ліговській», паралельно зі звичайною світської темою любові та любовної інтриги, розвивається тема бідного чиновника. В особі цього бідного чиновника у романі з'являється не тільки новий, незвичайний для світської повісті, персонаж, але й нові ситуації (зіткнення бідного чиновника з гвардійським офіцером) і нові описи (бідної квартири чиновника, брудного, забитого мешканцями двору і т. д.).

У творі Лермонтова порушена звичайна для світських повістей замкнутість життя світської суспільства. Автор показує це суспільство в протиріччі, в зіткненні з навколишнім середовищем. Це перша досить істотна відмінність «Княгині Ліговської» від світських повістей. Але й саме світське суспільство малюється Лермонтовим зовсім по-іншому. Замість шаблонного опису персонажів «світу», - у Лермонтова прагнення до їх індивідуалізації; замість парадної сторони життя світського суспільства - спроба зображати його будні «без прикрас і без пощади», замість морального осуду світла - гнівне викриття і заперечення його. Вихваляти світ Лермонтов зовсім не збирається, вважаючи, очевидно, це справою безнадійною. Завдяки всьому цьому тема «світу», якою займалися всі світські оповідачі, набуває у Лермонтова зовсім інше звучання.

У четвертому розділі розкрито філософсько-психологічний твір «Герой нашого часу»: від характеристики героя і суспільства, внутрішнього світу героя та жіночих образів до аналізу сюжету. Реалізм роману багато в чому відрізняється від реалізму пушкінського роману. Автор показує і аналізує почуття героїв з такою глибиною і проникливістю, яких ще не знала література його часу. Так назвавши свій роман, Лермонтов робить проблему складною, виносить за рамки особистого рішення. Насправді, можливо, цей час породив таких героїв!

Примітно, що Лермонтов не дав "Герою нашого часу" жанрового позначення. Це "твір", як назвав його Лермонтов, складається з п'яти самостійних творів і двох передмов. У відповідності з поставленим завданням - розкрити "історію душі людської" - і дотримуючись жанровим традиціям літератури, і перш за все,  зайнятий внутрішнім світом людини, більша частина повістей, що складають роман (три з п'яти), є щоденником Печоріна, його "журналом". Але щоденником у власному сенсі є тільки центральна повість "журналу" - "Княжна Мері", "Тамань" і "Фаталіст". Так об'єктивність роману зсередини руйнує традиційний суб'єктивістський жанр щоденника.

Образ "героя часу", що отримав втілення у ліричної стихії Лермонтовській поезії, в романі "Герой нашого часу" (1839) розкривається не тільки психологічно. Роман Лермонтова - це його спроба дати аналіз стану сучасного суспільства, досліджувати ту моральну атмосферу, в якій зріють паростки нового життя. Печорін - герой свого часу - тим і відрізняється від усіх інших персонажів роману, що він - єдиний, хто вміє взяти на себе всю тяжкість відповідальності судити не тільки оточуючий його суспільство, але й бути критичних по відношенню до себе. Лермонтов представляє читачеві можливість вивчити різні сторони життя в їх співвідношенні з долею окремої людини, а долю людини розглянути на тлі суспільно-історичних обставин.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1.    Андроников И.Л. Исторические источники «Вадим». – В кн.: «Лермонтов. Новые разыскания». М.: «Советский писатель», 1947.

     2. Андреев-Кривич С.А. Всеведенье поэта. М., 1973.

3.     Анненкова В. И. Из воспоминаний // М. Ю. Лермонтов в воспоминаниях                             современников. — М.: Худож. лит., 1989.

4.     Белинский В.Г. Взгляд на русскую літературу. – М.: Современник, 1983. (Б-Ка «Любителям рос. словесности»).

5.     Белинский В.Г. Стихотворения М.Ю. Лермонтова // Белинский В.Г. Собр. Соч.: В 9т. – Т.3. –  М.: Худ. Лит., 1978.

6.     Белинский В.Г. Полные собрания починений. Т. 1-13. М.: Изд-во Академии наук СССР, 1955-1959.

7.     Боткин В.Г. Литературная критика. Публицистика. Письма. М., 1984.

8.     Вацуро В.Э. Лермонтов М.Ю. История всемирной литературы.  – М.: Просвещение, 1989.

9.     Виноградов И. Предисловие к «Герою нашого времени» Лермонтова. М., 1974. (серия «Народная библиотека»).

10.                         Виноградов В. Стиль прозы Лермонтова.  «Литературное наследство». М., 1941.

11.                          Виноградов И. Философский роман Лермонтова. – М., 1987.

12.                         Вырыпаев П. А. Лермонтов: Новые материалы к биографии. — 2-е изд. — Саратов: Приволжское кн. изд-во, 1976.

13.                         Высковатый П.А. М.Ю. Лермонтов. Жизнь и творчество. М.: Современник 1987. – Б-ка «Любителям российской словесности».

14. Герцен А. И. Из статьи "Русская литература: Михаил Лермонтов" // М. Ю. Лермонтов в воспоминаниях современников. — М.: Худож. лит., 1989.

15. Гершензон Д. Я. Лермонтов в русской критике // Жизнь и творчество М. Ю. Лермонтова: Исследования и материалы: Сборник первый. — М.: ОГИЗ; Гос. изд-во худож. лит., 1941.

16. Герштейн Э. Г. Судьба Лермонтова. — 2-е изд., испр. и доп. — М.: Худож. лит., 1986.

17. Гиллельсон М. Лермонтов в оценке Герцена // Творчество М. Ю.        Лермонтова: 150 лет со дня рождения, 1814—1964. — М.: Наука, 1964.

18.Гиллельсон М. Лермонтов в воспоминаниях современников // М. Ю. Лермонтов в воспоминаниях современников. — М.: Худож. лит., 1989.

19.Гиллельсон М. Лермонтов в оценке Герцена // Творчество М. Ю. Лермонтова: 150 лет со дня рождения, 1814—1964. — М.: Наука, 1964.

20.Гиллельсон М. Лермонтов в оценке Герцена // Творчество М. Ю. Лермонтова: 150 лет со дня рождения, 1814—1964. — М.: Наука, 1964.

21.Эпштейн М.Н. Природа, мир, тайник вселенной…: Система пейзажных образов в русской поэзии. – М.: Высш. Шк., 1990.

22. Иванов С.В. Лермонтов. Жизнь и творчество. М.: Издательство «Просвещение», 1964.

23. Коровин В.И. Творческий путь М.Ю. Лермонтова. М., «Просвещение», 1973.

24. Лермонтов М.Ю. «И там же был слишком счастлив…»: Стихотворение. Поэма. Драма. Документы. Свидетельства современников. Разыскания исследований / сост. и предисл. Вл. Б. Муравьева. – М.: Моск. Рабочий, 1986. – (Московский Парнас).   

25. Лермонтов М.Ю. Сочинения в двух томах. Том второй / Сост. И Комм. И.С. Чистовой; Ил. В.А. Носкова. – М.: Правда, 1990.

26. Лермонтов М.Ю. Сборник статей и материалов. Ставропольск. книжн. изд., 1960.

27. Лермонтов М.Ю. Избранные сочинения./ Сост. В. Вацуро и И. Чистовой; Вступ. Статья В. Вацуро; Примеч. И. Чистовой; Худож. Ф. Константинов. – М.: Худож. Лит., 1983. (Б-ка классики. Русская лит-ра).

28. Лермонтов М.Ю. в воспоминаниях современников./ Редкол.: В.Вацуро,  Н. Гей, Г. Елизаветина и др.; Сост., подгот. текста и коммент. М. Гиллельсона и О.Миллер; Вступ. статья М.Гиллельсона. – М.: Худож. лит., 1989. (Литературные мемуары).

29. Лермонтовская энциклопедия. Гл. ред. В.А. Мануйлов. – М.: «Советская энциклопедия», 1981.

30. Лермонтов М.Ю.: Личность и творчество Михаила Лермонтова в оценке русских мыслителей и исследователей. Антологія. СПб., 2002.

31. Лермонтов М.Ю.: Исследования и материалы/ред. кол.: М.П. Алексеев/отв.ред./и др. – Л.: Наука, ЛО, 1979.

32. Мануйлов В. Летопись жизни и творчества М. Ю. Лермонтова. М. — Л., «Наука», 1964.

 33.Максимов Д.Е. Поэзия Лермонтова. Изд. «Наука», Москва-Ленинград, 1964.

34. Мануйлов В. Летопись жизни и творчества М. Ю. Лермонтова. М. — Л., «Наука», 1964.

35. Маркович В.М.  Проблема личности в романе Лермонтова «Герой нашего времени», 1963.

36. Маркович В.М.  «Герой нашего времени» и становление реализма в русском романе, 1967.

37. Мануйлов В.А. Роман М.Ю. Лермонтова «Герой нашего времени». Комментарий. Изд. 2-е, доп. Л., «Просвещение», 1975.

38. Михайлова Е.Н. «Княгиня Лиговская». – В кн.: «Проза Лермонтова». М., 1957, гл. IV .

39. Михайлова Е.Н. Идея личности у Лермонтова и особенности ее художественного воплощения. – М.: ОГИЗ, 1941.

40. Михайлова Е.Н. Жизнь и творчество М.Ю. Лермонтов: Исследования и материалы: Сборник первый. – М.: ОГИЗ, 1941.

41. Набоков В.В., Лекции по русской литературе. Чехов, Достоевский, Гоголь, Горький, Толстой, Тургенев. - М., 2001.

42. Пиксанов Н.К. Крестьянское восстание в «Вадиме» Лермонтова. – «Историко-литературный сборник». М., Гослитиздат, 1947.

43. Пиксанов Н.К. Крестьянское восстание в «Вадиме» Лермонтова. – «Историко-литературный сборник». М., 1947.

44. Удодов Б.Т. Роман М.Ю. Лермонтова «Герой нашего времени». – М.: Просвещение, 1989.

45. Фохт У.Р.  М.Ю. Лермонтов. Логика творчества. – М.: Издательство «Наука», 1975.

46. Шан-Гирей Э. А. Воспоминание о Лермонтове // М. Ю. Лермонтов в воспоминаниях современников. — М.: Худож. лит., 1989.

47.Шеховцова Т.А. Михаил Лермонтов. – Харьков: Веста: Издательство «Ранок», 2003. - (Серия «Школьная программа»).

48. Щеголев П.Е. Книга о Лермонтове, т. 1-2. - Л: «Наука», 1929.