Реферат Система судів загальної юрисдикції
Работа добавлена на сайт bukvasha.net: 2015-10-28Поможем написать учебную работу
Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
от 25%
Подписываем
договор
Зміст
Вступ
1. Основні поняття й інститути судової системи
2.Правосуддя в Україні
3. Система судів загальної юрисдикції
3.1. Структура системи судів загальної юрисдикції
3.2. Місцеві суди
3.3. Апеляційні суди
3.4. Військові суди
3.5.Вищі спеціалізовані суди
3.6. Верховний Суд України
4. Конституційний Суд України
Висновки
Список літератури
Вступ
Суди в Україні утворюють судову систему, для якої, як і для кожної системи, характерні певні зв’язки і відносини між окремими її елементами (судами), а також притаманні такі властивості як ієрархічність, багаторівневість, структурованість. Судова система України, уособлюючи організаційний аспект судової влади — однієї з гілок державної влади, — віддзеркалює особливості організації цієї влади у нашій державі, відповідає рівню соціальноекономічного розвитку, пануючим у суспільстві поглядам на місце суду в системі механізмів державної влади, накопиченому досвіду і певним традиціям.
Відмітна риса судової системи України полягає в тому, що вона є системою унітарної держави, котра, на відміну від федеративних держав, де існує система як федеральних судів, так і судів окремих суб’єктів федерації (штатів, земель, областей і країв), має єдину судову систему, яка не передбачає поділ предмета юрисдикції між судами за ознакою приналежності до різних внутрішньодержавних утворень.
Другою відмінністю судової системи України є існування двох гілок судової системи: Конституційного Суду і судів загальної юрисдикції.
З двох моделей функціонування інституту судової охорони Конституції — американської, коли вказану функцію здійснюють суди загальної юрисдикції, та європейської, коли для вирішення вказаного завдання утворюється спеціалізований орган, — Україна обрала європейську модель, конституційно закріпивши утворення Конституційного Суду України — єдиного органу конституційної юрисдикції.
Третьою відмінною рисою судової системи України є моноцентризм системи судів загальної юрисдикції. На відміну від біцентризму, що існував понад десять років, коли підсистему загальних судів очолював Верховний Суд України, а підсистему господарських (тоді арбітражних) — рівний йому за статусом Вищий господарський (тоді арбітражний) суд України, то тепер і підсистему загальних, і підсистему спеціалізованих судів очолює Верховний Суд України.
Отже, судову систему України утворюють Конституційний Суд України та суди загальної юрисдикції. Останні у свою чергу складаються з загальних та спеціалізованих судів. До загальних належать районні, районні у містах, міські та міськрайонні суди, військові суди гарнізонів, апеляційні суди областей, апеляційні суди міст Києва та Севастополя, апеляційний суд Автономної Республіки Крим, військові апеляційні суди регіонів та апеляційний суд ВійськовоМорських Сил України, а також Апеляційний суд України.
Спеціалізованими судами є господарські суди областей, Автономної Республіки Крим, міст Києва та Севастополя, апеляційні господарські суди округів та Вищий господарський суд України, а також окружні адміністративні суди, апеляційні адміністративні суди округів та Вищий адміністративний суд України.
Очолює систему судів загальної юрисдикції Верховний Суд України.
1. Основні поняття й інститути судової системи
Формування судової системи і регулювання її діяльності базується на комплексному застосуванні певних принципів та інститутів, повнота втілення і характер котрих обумовлюють той чи інший її вигляд.
Для опанування знаннями щодо механізмів побудови судової системи слід чітко уявляти, якими термінами позначене те чи інше поняття, який зміст воно має. До таких понять належать: суд; склад суду, судові інстанції; гілка судової системи; рівень (ланка) судової системи.
Поняття «суд» є одним з основних як у науці судоустрою, так і в судоустрійному законодавстві. Між тим воно має декілька значень, тому що зміст його обумовлений тим, застосовується це поняття в тій чи іншій галузі права (законодавства) чи на побутовому рівні. Але й при застосуванні в галузях права зміст цього поняття іноді можливо визначити лише у контексті.
Так, в загальній теорії права та у конституційному праві термін «суд» являє собою переважно узагальнене поняття органу, наділеного повноваженням щодо реалізації одного з видів державної влади — судової. Тобто, у цьому значенні суд перш за все є органом судової влади без уточнення — який, де, з якою компетенцією тощо.
У другому значенні суд — це конкретна судова установа, що має додаткові характеристики, які уточнюють та індивідуалізують його, а також визначають його територіальну та предметну юрисдикцію (районний — міський, загальний — спеціалізований, місцевий — апеляційний).
У третьому значенні поняття «суд» є ідентичним процесуальному поняттю «судове засідання», тобто процесуальній формі здійснення правосуддя у судових стадіях і судових провадженнях.
Четверте значення слова «суд» щільно пов’язане з особами, які судять, тобто суддями, незалежно від їх кількісного складу. І суддя, що постановляє вирок чи рішення одноособово, і суд у складі декількох суддів чи у складі суддів і народних засідателів — всі вони діють як суд.
Вказані значення поняття «суд» не вичерпують всього різноманіття змісту цього слова, але дозволяють при вивченні навчальної дисципліни «Організація судових та правоохоронних органів» розглянути основні ознаки названої категорії і її функціональне призначення в законодавстві про судоустрій.
Склад суду
. Суд є установою, в якій можуть працювати від декількох до більше ста суддів. (Поряд з ними в суді працює апарат суду, що складається з державних службовців, діяльність яких націлена на організаційне забезпечення роботи суду. Вони є працівниками суду і ніколи не охоплюються поняттям «склад суду» в будьякому значенні.) Більший, у порівнянні з місцевими судами, обсяг повноважень вищих судів потребує утворення певних структурних підрозділів, на які покладено виконання окремих повноважень. Ці, а також деякі інші фактори вплинули на те, що і в законодавстві, і, відповідно, в теорії судоустрою словосполучення «склад суду» набуло декілька значень.
У першому значенні «склад суду» означає посадовий склад суддів того чи іншого суду. Наприклад, місцевий суд складається з суддів місцевого суду, голови та заступників голови суду (ч. 3 ст. 21 Закону України «Про судоустрій України»). Або до складу апеляційного суду входять судді, як правило, обрані на посаду безстроково, голова суду та його заступники (ч. 4 ст. 25 вказаного Закону). Отже, під судом тут розуміється певна судова установа, а під складом суду — посадовий склад суддів цієї судової установи. У вказаному значенні словосполучення застосовується також у ст. 38 «Вищі судові органи спеціалізованих судів» і ст. 48 «Склад Верховного Суду України» Закону України «Про судоустрій України».
У другому значенні словосполучення «склад суду» характеризує наявність певної внутрішньої структурованості судової установи і тому застосовується для визначення конкретних структурних підрозділів. Так, ст. 25 «Види і склад апеляційних судів» Закону у п. 6 визначає, що «Апеляційний суд України діє у складі:
1) судової палати у кримінальних справах;
2) військової судової палати».
Це ж значення вказаного поняття застосовується у ч. 2 ст. 48 «Склад Верховного Суду України».
Третє значення поняття «склад суду» означає кількісний та якісний склад суддів, уповноважених законом для розгляду і вирішення конкретної судової справи (ст. 13 Закону України «Про судоустрій України»).
Вкладаючи саме такий зміст у це поняття, закон визначає, що суд першої інстанції розглядає справи одноособово (тобто одним суддею, який діє як суд), колегією суддів або суддею і народними засідателями, а у випадках, визначених процесуальним законом, — також і судом присяжних. У двох останніх випадках змінюється і якісний склад суду, оскільки в нього вводиться народне представництво. Склад суду першої інстанції деталізовано у процесуальному законодавстві України (див.: ст. 46 «Склад господарського суду» ГПК; ст. 18 «Склад суду» ЦПК; ст. ст. 23–24 Кодексу адміністративного судочинства; ст. 17 «Колегіальний і одноособовий розгляд справ» КПК). Вказані норми свідчать про те, що склад суду при розгляді справ у першій інстанції обумовлений також видом справи: кримінальної, цивільної, господарської чи адміністративної.
Наприклад, розгляд справ у господарському суді за суттю по першій інстанції здійснюється одноособово. Однак залежно від категорії і складності справи її може бути розглянуто колегіально у складі трьох суддів.
Кримінальні справи розглядаються в суді першої інстанції одноособово, крім випадків, передбачених законом. Так, кримінальні справи про злочини, за які законом передбачене покарання у вигляді позбавлення волі на строк більше десяти років, розглядаються в суді першої інстанції судом у складі трьох осіб, якщо підсудний заявив клопотання про такий розгляд. А якщо розглядається кримінальна справа про злочин, за який законом передбачена можливість призначення покарання у виді довічного позбавлення волі, суд діє у складі двох суддів і трьох народних засідателів.
Якщо ж справа розглядається в апеляційному, касаційному порядку, суд діє у складі на менш трьох професійних суддів відповідно до процесуального закону. ГПК передбачає і такий варіант: колегію суддів у складі трьох або більшої непарної кількості суддів (ч. 3 ст. 4 ).
Іноді закон потребує у порядку виключного провадження і більшої чисельності при колегіальному вирішенні справи. Так, розгляд клопотання про перегляд судового рішення з підстав неправильного застосування кримінального закону чи суттєвого порушення вимог кримінальнопроцесуального закону, які істотно вплинули на правильність судового рішення, здійснюється на спільному засіданні судових палат Верховного Суду України, уповноважених на розгляд кримінальних справ (тобто Судової палати з кримінальних справ і Військової судової колегії). Судове засідання є правомочним за наявності не менше двох третин складу кожної із палат.
Судові інстанції. Судова інстанція — це поняття категоріального значення, яке є одним з визначальних чинників побудови судової системи. Інститут судових інстанцій, їх види, кількість, сутність є відбиттям усього історичного шляху існування суду в кожній державі з її традиціями, досвідом, надбанням.
За часів Київської Русі суд був народним і самостійним. Навіть князі, що мали також і владу суду, здійснювали її через уповноважених осіб, які справляли правосуддя спільно з обраним представником народу. Така побудова суду мала передумовою велику повагу до нього, яка не залежала від того, хто саме вчинював правосуддя, а відтак, і не було потреби в оскарженні і перегляді судових рішень.
Після входження південної частини Київської Русі до Великого Князівства Литовського і Польщі, в судовій системі котрих вже існували повноваження по перегляду судових рішень, апеляція (тобто новий розгляд справи по суті суддями вищого суду) стала звичайним видом перегляду справ з визначенням, які саме суди і відносно яких мають бути судами апеляційної інстанції.
В Російській державі інститут перегляду судових рішень існував з часів Судебника 1497 року: спочатку у вигляді не загального (звичайного), а надзвичайного способу оскарження, а значно пізніше (у XVIII сторіччі) — у вигляді апеляційного оскарження. За своїм змістом це апеляційне провадження було ревізійним, а саме: просування справи у вищий суд відбувалося або на вимогу закону, або у випадках протиріч між судом і адміністрацією, судом і прокурором. Право скарги, тобто реалізація суб’єктивного права зацікавленої особи, було вкрай обмежене. Справа послідовно проходила багато інстанцій, кожна з яких мала право винести своє рішення.
Судова реформа 1864 р. встановила принципи двох інстанцій, тобто справи по суті могли розглядатися лише у двох інстанціях: першій та апеляційній. Рішення судів другої (апеляційної) інстанції були остаточними і підлягали невідкладному виконанню. У якості надзвичайного порядку оскарження було запроваджено касаційне оскарження рішень, які набрали сили закону. Загальним правилом було, що для кожної справи встановлювалося не більше однієї апеляційної і однієї касаційної інстанції. Касаційний перегляд мав інші підстави й інші завдання: перегляд здійснювався з метою забезпечення державного завдання єдності застосування законів у всій державі. І апеляційний, і касаційний суди були обмежені в обсязі перегляду межами скарги. Але оскільки апеляційний суд розглядав справу, то він був зобов’язаний її вирішити, не повертаючи її до суду першої інстанції для нового розгляду. Касаційний суд справу не розглядав, тобто не вирішував спір між сторонами, а оцінював постановлене судове рішення з позицій розуміння судом істинного змісту закону і правильності застосування його на практиці. Отже, касаційний суд судив не справу, а рішення по справі, його зусилля були спрямовані не на досягнення вірного рішення, а на скасування незаконного. Визнаючи рішення незаконним, касаційний суд скасовував його і передавав справу в інший суд, але того ж рівня, що й суд, рішення якого було скасовано.
Ці повноваження, а головне, завдання забезпечення однакового розуміння, тлумачення та застосування законів, яке могло бути реалізоване за наявності єдиного судового органу з такою функцією, мали своїм наслідком утворення тільки одного касаційного суду: Кримінального та Цивільного касаційних департаментів Правлячого сенату. Їхні рішення мали керівне, спрямовуюче, повчальне значення для суддів. Тому Статути передбачали обов’язкове оприлюднення усіх касаційних рішень у офіційних виданнях.
У судах загальної юрисдикції (загальних та спеціалізованих), що діють в Україні, судочинство здійснюється у декількох інстанціях, кожна з яких має свою особливість. Усі процесуальні кодекси передбачають розгляд справ у трьох судових інстанціях: першій, апеляційній та касаційній.
Судом першої інстанції є суд, який уповноважений в межах своєї компетенції первісно розглянути і вирішити кримінальні, цивільні, господарські, адміністративні справи. Суди першої інстанції розглядають справу по суті, встановлюючи обґрунтованість, необґрунтованість чи часткову обґрунтованість позову (спір про право цивільне чи про захист прав, свобод та інтересів у публічноправових відносинах) або винність чи невинність особи (при обвинуваченні її у вчиненні злочину). При розгляді справи по суті до суду викликаються позивач, відповідач, обвинувачений (підсудний), потерпілий, свідки, щоб завдяки їхнім свідченням, а також документам, речовим доказам були отримані фактичні дані, на підставі яких встановлювалися б обставини, що мають значення для вирішення справи. Вирішення справи по суті завершується відповідним актом правосуддя: вироком по кримінальних справах, рішенням по цивільних та господарських, постановою по справах адміністративної юрисдикції.
Суд апеляційної інстанції — це суд, який розглядає апеляції на рішення судів першої інстанції, що не набрали законної сили, з вирішенням питання про законність і обґрунтованість оскаржуваних рішень.
Метою звернення до апеляції є перерішення, тобто повторний розгляд справи у цілому або в частині.
Існують два види апеляції: повна і неповна.
Неповна апеляція означає перегляд рішень судів першої інстанції на підставі лише фактичних даних, встановлених ним з матеріалів, наданих особами, які брали участь у справі в суді першої інстанції.
При повній апеляції особи, що беруть участь у справі, можуть надавати в апеляційних судах поряд з раніше дослідженими й нові матеріали. При повній апеляції, на відміну від неповної, суд при розгляді скарги не вправі повернути справу для нового розгляду в суд першої інстанції, а повинен сам винести нове рішення. Таким чином, при повній апеляції суд апеляційної інстанції здійснює перевірку правильності розгляду і вирішення судом першої інстанції справи, а при неповній — перевірку рішення (вироку). Запропоноване у вітчизняному судочинстві апеляційне провадження є змішаним, тобто воно містить елементи як повної, так і неповної апеляції, вид якої залежить переважно від змісту апеляційної скарги та тих вимог, що в ній сформульовані.
У суді апеляційної інстанції справа може перевірятися або у повному обсязі, або в обсязі вимог, вказаних в апеляції. При створенні інститутів перегляду судових рішень західноєвропейські держави виходили з принципу tantum devolutum guantum appellatum — «скільки скарги — стільки й рішення». Відбиттям цього принципу стали відповідні правила у законодавстві цих країн, згідно з якими апеляційний суд перевіряє вірність рішення першої інстанції відносно особи, що подала скаргу, і лише відносно тієї частини рішення суду першої інстанції, що нею оскаржена.
В Україні до введення апеляційного порядку другою інстанцією була касаційна. Суд касаційної інстанції був зобов’язаний перевірити законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції у повному обсязі як в оскарженій, так і в неоскарженій частині, як відносно осіб, котрі подали скарги, так і відносно тих, які скарги не подавали. Тобто касаційна інстанція мала значні ревізійні повноваження. Після запровадження у якості другої інстанції апеляційної обсяг перегляду був визначений у процесуальному законодавстві порізному. Якщо цивільне процесуальне законодавство виходячи з диспозитивності цивільного судочинства повністю втілило принцип пов’язаності суду вимогами скаржника, то кримінальнопроцесуальне законодавство реалізуючи принцип публічності, залишило суду можливість вийти за межі апеляції, якщо її розгляд дає підстави для прийняття рішення на користь осіб, щодо яких апеляції не надійшли. У такому випадку апеляційний суд зобов’язаний прийняти таке рішення.
Поряд з правом на оскарження рішення суду в апеляційному порядку Конституція надає право учасникам процесу оскаржувати судові рішення в касаційному порядку. Тобто в Україні запроваджена двохінстанційність перевірки судових рішень за ініціативою сторін. За загальним правилом, касаційний порядок перегляду здійснюється відносно рішень, що набрали законної сили, тобто виконані чи виконуються, і лише відносно законності судового рішення. Перевірка обґрунтованості судового рішення (оцінка відповідності висновків суду встановленим у справі обставинам) відбувається при апеляційному перегляді.
Нове вітчизняне процесуальне законодавство розвивається в цілому саме у такому напрямку.
По-перше, касаційна скарга може бути подана лише на рішення, що набрало законної сили. По-друге, підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. По-третє, до суду касаційної інстанції звернення можливе після використання механізмів захисту прав та інтересів у суді попередньої — апеляційної інстанції. (Це правило не є загальним. З нього є винятки, які передбачені Кримінально-процесуальним та Господарським процесуальним кодексами України. І якщо у КПК це обумовлено незавершеністю побудови підсистеми загальних судів зі збереженими повноваженнями апеляційних судів розглядати у визначених законом випадках справи по першій інстанції, то у ГПК це обумовлено наявністю застарілих підходів до формулювання вказаних норм.)
Судом касаційної інстанції в Україні у системі загальних судів є Верховний Суд України, а в системі спеціалізованих судів — відповідний Вищий суд.
Отже, під судовою інстанцією розуміють судовий орган в цілому або його структурний підрозділ, що виконує певну процесуальну функцію при здійсненні правосуддя. Судові інстанції відрізняються колом процесуальних повноважень по розгляду справи і прийняттю судових рішень. Кожна наступна інстанція є вищестоящим судом відносно судової інстанції, що раніше постановила рішення по справі. Суд апеляційної інстанції є вищим відносно суду першої інстанції. Суд касаційної інстанції є вищим відносно суду апеляційної інстанції. Іноді одна судова установа наділяється декількома інстанційними повноваженнями. Наприклад, апеляційні обласні суди наділені повноваженнями по розгляду кримінальних справ як суди другої (апеляційної) інстанції, а у випадках, передбачених законом, і як суди першої інстанції.
Аналогічна структура повноважень в апеляційних адміністративних та господарських судах округів. Одна й та сама скарга не може послідовно проходити обидві інстанції в одному й тому ж суді. Це порушило б міжнародноправові вимоги, підтверджені багатьма рішеннями Європейського суду з прав людини щодо забезпечення здійснення правосуддя безстороннім, неупередженим судом.
Отже, такі чинники як необхідність забезпечення кожному розгляду його справи в суді за суттю (по першій інстанції), реалізація його права (окрім випадків, встановлених законом) на апеляційне і касаційне оскарження рішень з одночасною забороною розгляду справи в одній судовій установі по двом інстанціям стали найважливішими критеріями побудови судової системи, а саме визначили кількість її рівнів (ланок).
Поняття «ланка» — суто судоустрійне, воно застосовується для відокремлення в окремій судовій підсистемі судових установ, що за своїм статусом знаходяться на одному рівні. Зміст поняття «ланка судової системи» визначається колом повноважень, наданих тій чи іншій судовій установі, і обсягом обов’язків, які вона виконує. Суди, які утворюють певну ланку судової системи, мають однакову предметну компетенцію, аналогічну структуру, ті ж самі функції і діють в межах територіальних одиниць, прирівняних одна до одної. Так, основну, нижню ланку в системі загальних судів утворюють районні, районні в містах, міські та міськрайонні суди, а також військові суди гарнізонів. Другою ланкою є апеляційні суди областей, міст Києва та Севастополя, апеляційний суд Автономної Республіки Крим.
Отже, юридично коректним є застосування поняття «ланка» лише в кожній підсистемі судів: загальних, адміністративних, господарських, тому що систему судів загальної юрисдикції утворюють не тільки загальні, а й спеціалізовані суди. Вони відрізняються як від загальних, так і поміж собою. У загальних, господарських та адміністративних судах різні предмет компетенції, структура, інстанційні повноваження, територія. Тому й суди, що утворюють певну ланку в підсистемі господарських чи адміністративних судів, не є ідентичними за вказаними ознаками ланці такого ж рівня в підсистемі загальних судів. Тому застосовувати поняття «ланка судової системи» необхідно поряд з визначенням певної підсистеми: загальної чи спеціалізованої, адміністративної чи господарської.
У спеціалізованих судах нижчу ланку судової системи утворюють:
· господарські суди Автономної Республіки Крим, обласні, міські Києва та Севастополя;
· адміністративні окружні суди.
Другу ланку утворюють:
ü апеляційні господарські суди округів;
ü апеляційні адміністративні суди округів.
Третю ланку утворюють відповідно Вищий господарський суд України і Вищий адміністративний суд України.
Четвертою ланкою для обох гілок спеціалізованих судів є Верховний Суд України.
Для визначення підсистеми судів, які входять до єдиної системи судів загальної юрисдикції, в літературі застосовують також поняття «гілка судової системи». На відміну від поняття «ланка», яке покликане бути елементом систематизації такого складного і різноманітного утворення як судова система України «по горизонталі», поняття «гілка судової системи» застосовується для відокремлення певних її підсистем, тобто «по вертикалі», констатуючи певну їх автономність у межах єдиної судової системи: гілка загальних судів, гілка адміністративних судів, гілка господарських судів.
2.Правосуддя в Україні
Відповідно до Конституції України правосуддя в Україні здійснюється виключно судами. Делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускаються.
Юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі.
Судочинство здійснюється Конституційним Судом України та судами загальної юрисдикції.
Народ безпосередньо бере участь у здійсненні правосуддя через народних засідателів і присяжних.
Судові рішення ухвалюються судами іменем Україниі є обов'язковими до виконання на всій території України.
Система судів загальної юрисдикції в Україні будується за принципами територіальності і спеціалізації.
Найвищим судовим органом у системі судів загальної юрисдикції є Верховний Суд України.
Вищими судовими органами спеціалізованих судів є відповідні вищі суди. Відповідно до закону діють апеляційні та місцеві суди. Створення надзвичайних та особливих судів не допускається.
Незалежність і недоторканність суддів гарантуються Конституцією і законами України. Вплив на суддів у будь-який спосіб забороняється. Суддя не може бути без згоди Верховної Ради України затриманий чи заарештований до винесення обвинувального вироку судом. Судді обіймають посади безстроково, крім суддів Конституційного Суду України та суддів, які призначаються на посаду судді вперше.
Суддя звільняється з посади органом, що його обрав або призначив, у разі:
1) закінчення строку, на який його обрано чи призначено;
2) досягнення суддею шістдесяти п'яти років;
3) неможливості виконувати свої повноваження за станом здоров'я;
4) порушення суддею вимог щодо несумісності;
5) порушення суддею присяги;
6) набрання законної сили обвинувальним вироком щодо нього;
7) припинення його громадянства;
8) визнання його безвісно відсутнім або оголошення померлим;
9) подання суддею заяви про відставку або про звільнення з посади за власним бажанням.
Повноваження судді припиняються у разі його смерті. Держава забезпечує особисту безпеку суддів та їхніх сімей.
Правосуддя здійснюють професійні судді та, у визначених законом випадках, народні засідателі і присяжні.
Професійні судді не можуть належати до політичних партій та профспілок, брати участь у будь-якій політичній діяльності, мати представницький мандат, обіймати будь-які інші оплачувані посади, виконувати іншу оплачувану роботу, крім наукової, викладацької та творчої.
На посаду судді може бути рекомендований кваліфікаційною комісією суддів громадянин України, не молодший двадцяти п'яти років, який має вищу юридичну освіту і стаж роботи у галузі права не менш як три роки, проживає в Україні не менш як десять років а володіє державною мовою.
Суддями спеціалізованих судів можуть бути особи, які мають фахову підготовку з питань юрисдикції цих судів. Ці судді відправляють правосуддя лише у складі колегій суддів.
Додаткові вимоги до окремих категорій суддів щодо стажу, віку та їх професійного рівня встановлюються законом.
Захист професійних інтересів суддів здійснюється в порядку, встановленому законом.
Перше призначення на посаду професійного судді строком на п'ять років здійснюється Президентом України. Всі інші судді, крім суддів Конституційного Суду України, обираються Верховною Радою України безстроково, в порядку, встановленому законом.
Голова Верховного Суду України обирається на посаду та звільняється з посади шляхом таємного голосування Пленумом Верховного Суду України в порядку, встановленому законом.
Судді при здійсненні правосуддя незалежні, підкоряються лише закону.
Судочинство провадиться суддею одноособово, колегією суддів чи судом присяжних.
Основними засадами судочинства є:
1) законність;
2) рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом;
3) забезпечення доведеності вини;
4) змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості;
5) підтримання державного обвинувачення в суді прокурором;
6) забезпечення обвинуваченому права на захист;
7) гласність судового процесу та його повне фіксування технічними засобами;
8) забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішення суду, крім випадків, встановлених законом;
9) обов'язковість рішень суду. Законом можуть бути визначені також інші засади судочинства в судах окремих судових юрисдикцій.
За неповагу до суду і судді винні особи притягаються до юридичної відповідальності.
Держава забезпечує фінансування та належні умови для функціонування судів і діяльності суддів. У Державному бюджеті України окремо визначаються видатки на утримання судів.
Для вирішення питань внутрішньої діяльності судів діє суддівське самоврядування.
В Україні діє Вища рада юстиції, до відання якої належить:
1) внесення подання про призначення суддів на посади або про звільнення їх з посад;
2) прийняття рішення стосовно порушення суддями і прокурорами вимог щодо несумісності;
3) здійснення дисциплінарного провадження стосовно суддів Верховного Суду України і суддів вищих спеціалізованих судів та розгляд скарг на рішення про притягнення до дисциплінарної відповідальності суддів апеляційних та місцевих судів, а також прокурорів.
Вища рада юстиції складається з двадцяти членів. Верховна Рада України, Президент України, з'їзд суддів України, з'їзд адвокатів України, з'їзд представників юридичних вищих навчальних закладів та наукових установ призначають до Вищої ради юстиції по три члени, а всеукраїнська конференція працівників прокуратури - двох членів Вищої ради юстиції. До складу Вищої ради юстиції входять за посадою Голова Верховного Суду України, Міністр юстиції України, Генеральний прокурор України.
3. Система судів загальної юрисдикції
3.1. Структура системи судів загальної юрисдикції
Власне система судів загальної юрисдикції визначена в Законі «Про судоустрій України», який розвинув і деталізував відправні положення, закріплені в Конституції. Згідно з цим Законом система судів загальної юрисдикції складається з загальних та спеціалізованих судів. Загальні суди розглядають кримінальні та цивільні справи, а також справи про адміністративні правопорушення. Спеціалізованими є господарські суди, які розглядають справи, що виникають з господарських правовідносин, а також деякі інші справи, віднесені процесуальним законом до їх підсудності. До спеціалізованих належать й адміністративні суди, які розглядають справи, пов’язані з правовідносинами у сфері державного управління та самоврядування (справи адміністративної юрисдикції).
Підсистему загальних судів утворюють місцеві районні, районні у містах, міські та міськрайонні суди, а також військові суди гарнізонів. Їх відносять до судів першого рівня. Другий рівень у підсистемі загальних судів утворюють апеляційні суди, до яких включено апеляційні суди областей, міст Києва та Севастополя, Апеляційний суд Автономної Республіки Крим, військові апеляційні суди регіонів та апеляційний суд ВійськовоМорських Сил України. Вживання поняття «апеляційний» у назві вказаних судів не означає, що вони наділені повноваженнями щодо розгляду справ лише в апеляційному порядку. У випадках, передбачених законом, вони здійснюють розгляд справ по першій інстанції. Наявність двох інстанційних повноважень у судах другого рівня обумовила необхідність третього рівня в підсистемі загальних судів, який в Законі представлений Апеляційним судом України.
На четвертому рівні судової системи знаходиться Верховний Суд України, який стосовно загальних судів наділений повноваженням переглядати в касаційному порядку рішення, постановлені місцевими, апеляційними судами та Апеляційним судом України.
Підсистему спеціалізованих судів утворюють господарські та адміністративні суди.
Місцевими господарськими судами (першого рівня) є господарські суди Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва та Севастополя.
Місцевими адміністративними судами є окружні суди, що утворюються в округах відповідно до Указу Президента України.
Апеляційними спеціалізованими судами (тобто судами другого рівня) є апеляційні господарські суди та апеляційні адміністративні суди, які утворюються в апеляційних округах відповідно до указів Президента України. Вони розглядають справи тільки в апеляційному порядку.
Третій рівень підсистем спеціалізованих судів складають Вищий господарський суд України та Вищий адміністративний суд України. На разі утворення інших видів спеціалізованих судів мають бути утворені відповідні вищі суди. Конституція не визначила зміст поняття «вищий суд», а Закон України «Про судоустрій України» встановлює, що вищі суди є вищою судовою інстанцією спеціалізованих судових гілок, які розглядають в касаційному порядку справи відповідної судової юрисдикції, а також інші справи у випадках, визначених процесуальним законом, дають спеціалізованим судам нижчого рівня рекомендаційні роз’яснення з питань застосування законодавства щодо вирішення справ відповідної судової юрисдикції.
Верховний Суд України, який є найвищим судовим органом і в підсистемі загальних, і в підсистемі спеціалізованих судів, може переглядати справи, розглянуті вищими спеціалізованими судами у касаційному порядку за винятковими або нововиявленими обставинами.
3.2. Місцеві суди
Місцевими загальними судами є районні, районні у містах, міські та міськрайонні суди, а також військові суди гарнізонів.
Місцевими господарськими судами є господарські суди Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва та Севастополя.
Місцевими адміністративними судами є суди окружні, що утворюються в округах відповідно до Указу Президента України.
Склад місцевого суду утворюють судді місцевого суду, голова та заступник голови суду. Якщо у місцевому суді кількість суддів перевищує п’ятнадцять, може бути призначено більше одного заступника голови суду.
Місцеві суди складають першу ланку (рівень) у системі судів загальної юрисдикції. Їх також заведено йменувати основною ланкою судової системи, оскільки вони становлять переважну більшість усіх судових органів, а також як суди першої інстанції розглядають майже усі (за незначним винятком) судові справи. Підсудність окремих категорій справ щодо первісного розгляду їх по першій інстанції вищими судами визначається процесуальним законодавством.
Предметна юрисдикція загальних та спеціалізованих судів визначена загальним чином у судоустрійному та більш детально у процесуальному законодавстві.
Місцеві загальні суди розглядають кримінальні, цивільні та адміністративні справи, а також справи про адміністративні правопорушення.
3.3. Апеляційні суди
Апеляційні суди є другим рівнем (ланкою) в системі судів загальної юрисдикції, які призначені реалізувати конституційний принцип щодо забезпечення апеляційного оскарження рішень суду. В Україні діють загальні та спеціалізовані апеляційні суди.
Судові округи (територія, на яку поширюється юрисдикція суду) в загальних і спеціалізованих апеляційних судах не співпадають. Окрім того, в підсистемі загальних судів назва суду і межі судового округу визначені законом. Щодо спеціалізованих судів, то вирішення вказаного питання віднесено до компетенції Президента України.
Так, закон визначив, що апеляційними загальними судами є: апеляційні суди областей, апеляційні суди міст Києва та Севастополя, Апеляційний суд Автономної Республіки Крим, військові апеляційні суди регіонів та апеляційний суд ВійськовоМорських Сил України, а також Апеляційний суд України.
Закон дозволив у разі необхідності замість апеляційного суду області утворювати апеляційні загальні суди, територіальна юрисдикція яких поширюється на декілька районів області.
Апеляційними спеціалізованими судами є апеляційні господарські суди та апеляційні адміністративні суди, які утворюються в апеляційних округах відповідно до указів Президента України.
Вказаний порядок повністю відповідає Конституції України, яка наділяє Президента України повноваженнями з утворення судів. Однак оскільки в системі загальних судів (на відміну від спеціалізованих) завжди існували три ланки, закон зберіг їхній перелік, лише наділивши їх іншими повноваженнями. В системі спеціалізованих (спочатку в господарських, а потім і в адміністративних) судів вказану ланку потрібно було створювати вперше. На момент прийняття Закону України «Про судоустрій України» цієї ланки в господарських судах не існувало.
Суддівський склад апеляційного суду утворюють судді, як правило, обрані безстроково.
З суддів цього суду призначаються голова суду і його заступники, один з яких є першим заступником. Вони, як і голови та заступники голів місцевих судів, призначаються на посаду строком на п’ять років і звільняються з посади Президентом України. Вони також можуть бути призначені на адміністративні посади повторно.
Апеляційні суди є внутрішньо структурованими. На відміну від місцевих судів, де внутрішня структурованість (спеціалізація) залежить від можливостей кожного суду окремо, структурованість апеляційних судів не тільки закріплена в законі, ним визначений і порядок утворення цих структур.
Для розгляду судових справ в апеляційних судах утворюються судові палати. Для вирішення організаційних питань в апеляційних судах діє президія апеляційного суду.
Повноваження апеляційних судів поділяються на судові, аналітичні та методичні. До перших належать повноваження по розгляду справ у апеляційному порядку та по розгляду справ по першій інстанції. До другої групи повноважень належать аналіз судової статистики, вивчення та узагальнення судової практики. До третьої — надання методичної допомоги місцевим судам у застосуванні законодавства. Перелік повноважень апеляційних судів, закріплений у ст. 26 Закону, не є вичерпним. Вони можуть здійснювати й інші повноваження, що мають бути передбачені законом.
Підставою для розгляду справи у порядку апеляційного провадження є апеляція, подана на рішення суду першої інстанції, яке не набрало законної сили. Судове рішення у даному випадку — це вирок, рішення, постанова, ухвала суду першої інстанції.
3.4. Військові суди
До судової системи загальних судів поряд із судами, що створюються за територіальним принципом згідно адміністративнотериторіального устрою держави, включено й військові суди регіонів, ВійськовоМорських Сил України та гарнізонів. Таким чином, як частка єдиної системи загальних судів України військові суди являють собою підсистему, що пристосована до організаційної структури Збройних Сил України. Однак таке становище існувало не завжди, оскільки військова юстиція за часів СРСР ніколи не входила до судової системи України.Чинний Закон України «Про судоустрій України» не містить специфічних завдань для військових судів, вони єдині для всіх судів і полягають у забезпеченні захисту гарантованих Конституцією України та законами прав і свобод людини і громадянина, прав, законних інтересів юридичних осіб, інтересів суспільства і держави на засадах верховенства права.
Утворення військових судів та формування їхнього складу здійснюється у тому самому порядку, що й інших судів. Але на відміну від загальних та спеціалізованих судів тут просліджується зворотна тенденція: зменшення кількості військових судів і складу військових суддів. Це є відбиттям у системі судоустрою державної політики у сфері реформування Збройних Сил України.
Єдиним процесуальним законом, який регулює питання підсудності справ військовим судам, є Кримінальнопроцесуальний кодекс України. У ньому передбачено, що районному (міському) суду підсудні всі кримінальні справи крім справ, підсудних вищим судам і військовим судам (ст. 33 Кримінальнопроцесуального кодексу України). Кримінальнопроцесуальне законодавство регулює також підсудність справ по першій інстанції різним ланкам військових судів. У підґрунтя цього розподілу покладено такі критерії підсудності: а) за персональною ознакою, яка обумовлена особливістю організації і функціонування Збройних Сил України; б) за тяжкістю злочину.
3.5.Вищі спеціалізовані суди
Вищими судовими органами спеціалізованих судів є Вищий господарський суд України та Вищий адміністративний суд України. Закон допускає можливість утворення й інших вищих спеціалізованих судів у загальному порядку, передбаченому у ст. 20 Закону України «Про судоустрій України».
Вищі спеціалізовані суди складаються з суддів, обраних на посаду безстроково, голови суду та його заступників. Вимога до судді бути обраним безстроково означає, що стаж роботи на суддівській посаді в нього має бути не менш п’яти років. У вищому спеціалізованому суді можуть утворюватись судові палати з розгляду окремих категорій справ за визначеною спеціалізацією в межах відповідної спеціальної судової юрисдикції. Отже, кількість і предметна спеціалізація судових палат у вищому суді визначаються не законом, а самим вищим судом. У Вищому господарському суді утворено чотири судових палати: з розгляду справ про банкрутство; з розгляду справ про стягнення податків (обов’язкових платежів); з розгляду справ у спорах між господарюючими суб’єктами; з розгляду справ, пов’язаних із захистом інтелектуальної власності. На стадії вивчення знаходиться питання про необхідність утворення ще однієї судової палати з розгляду справ у корпоративних спорах та спорах, пов’язаних з приватизацією державного майна.
Президія вищого спеціалізованого суду утворюється для вирішення організаційних питань. Для вирішення загальних питань діяльності усієї гілки судівпевної спеціалізації у вищому спеціалізованому суді діє Пленум вищого спеціалізованого суду. Згідно Закону усі вищі спеціалізовані суди знаходяться у м. Києві.
Повноваження вищого спеціалізованого суду утворюють певну систему, яка складається з судових, аналітичних, методичних та організаційних повноважень. Поряд з цими спеціалізований суд наділений ще одним повноваженням, яке випливає з його статусу у гілці спеціалізованих судів — це правороз’яснювальне повноваження.
3.6. Верховний Суд України
Місце Верховного Суду України в судовій системі України закріплено на конституційному рівні: «Найвищим судовим органом у системі судів загальної юрисдикції є Верховний Суд України» (п. 2 ст. 125 Конституції України).
Найвищість означає, поперше, що Верховний Суд України очолює судову систему України; подруге, що він є останньою судовою інстанцією у вітчизняній системі судів загальної юрисдикції, рішення його не підлягають перегляду; потретє, що він має такі повноваження, які не співпадають за змістом та обсягом з повноваженнями вищих спеціалізованих судів, що очолюють підсистеми спеціалізованої юрисдикції.
Призначенням Верховного Суду України є здійснення правосуддя, забезпечення однакового застосування законодавства усіма судами загальної юрисдикції.
Частина 2 ст. 47 Закону України «Про судоустрій України» закріплює перелік повноважень, які націлені на реалізацію вказаного призначення, а також інших завдань, які стоять перед Верховним Судом України.
Усі повноваження можна класифікувати за декількома групами.
Першу групу утворюють судові повноваження.
Другу — повноваження, націлені на забезпечення єдності судової практики.
Третя група повноважень націлена на реалізацію принципу верховенства права у правозастосовній діяльності судів.
Четверта група має політичне забарвлення, оскільки визначає місце Верховного Суду України в механізмі стримувань і противаг від зловживання владою інших гілок державної влади. Ці повноваження в науковій літературі йменуються або виключними, або посвідчувальними.
П’ята група повноважень — представницькі.
Перелічені повноваження не є вичерпними, Верховний Суд України може здійснювати й інші повноваження, передбачені законом.
Посадовий склад Верховного Суду України визначений у декількох статтях Закону України «Про судоустрій України»: ч. 1 ст. 48, ч. 4 ст. 50, ст. 52, ч. 5 ст. 53.
Верховний Суд України очолює Голова Верховного Суду України.
До складу Верховного Суду України входять судді Верховного Суду України, обрані на посаду безстроково, кількість яких встановлюється указом Президента України за поданням Голови Верховного Суду України, погодженим з Радою суддів України.
У складі Верховного Суду України діють: 1) Судова палата у цивільних справах; 2) Судова палата у кримінальних справах; 3) Судова палата у господарських справах; 4) Судова палата в адміністративних справах. У складі Верховного Суду діє Військова судова колегія.
Для вирішення внутрішніх організаційних питань діяльності Верховного Суду України діє Президія Верховного Суду України.
У Верховному Суді України діє Пленум Верховного Суду України, який вирішує питання, визначені Конституцією України і Законом «Про судоустрій України».
Повноваження Верховного Суду України розподілені між структурними утвореннями суду. Наприклад, суддівські, аналітичні, методичні повноваження здійснюють судові палати і судді, які входять до складу палат; правороз’яснювальні повноваження здійснює лише Пленум. Також лише він здійснює повноваження з забезпечення реалізації принципу верховенства права і вирішення конфліктів (у межах своїх повноважень) інших гілок влади.
4. Конституційний Суд України
Інститут конституційного правосуддя існує в переважній більшості сучасних країн. Це пов'язано з тим, що загальновизнаною стала ідея правової держави, однією з визначальних рис якої є верховенство права та його головного джерела – Конституції. Світовий досвід підтверджує, що найбільш ефективною правовою гарантією верховенства конституції є судовий конституційний контроль.
18 жовтня 1996 р. судді Конституційного Суду України, склавши присягу, зобов'язалися забезпезчувати верховенство Конституції України, захищати конституційний лад держави, конституційні права та свободи людини і громадянина.
Слід відмітити, що Конституційний Суд як спеціалізований орган конституційної юрисдикції має як спільні, так і відмінні риси від судів загальної юрисдикції. Спільними для них є більшість принципів судочинства. Закон про Конституційний Суд України у статті 5 зазначає, що діяльністьКонституційного Суду ґрунтується на принципах верховенства права, незалежності, колегіальності, рівнопраності суддів, гласності, повноти, всебічності розгляду справ та обґрунтованості прийнятих ним рішень. Законодавство деяких країн вводить обмеження на застосування, наприклад, таких принцинів як гласність, змагальність.
Гостро стояло питання щодо порядку утворення Конституційного Суду. Відповідно до ст. 5 Закону України «Про Конституційний Суд України» від 3 червня 1992 року судді мали обиратися Верховною Радою України з кандидатів, яких у рівній кількості подавали Голова Верховної Ради України та Президент України — за погодженням. Проте через чинність старої Конституції, що містила ряд принципових суперечностей, для подолання яких у Верховній Раді України важко було досягти кваліфікованої більшості голосів, створення Конституційного Суду виявилося неможливим.
Зрештою перемогла європейська модель самостійного (спеціального) Конституційного Суду. У його формуванні, крім Верховної Ради України, взяли участь Президент України та З'їзд суддів України.
Не було для створення Суду ні економічних, ні відповідних юридичних умов. Досить лише нагадати звинувачення Конституційного Суду України з боку представників законодавчої влади у «захопленні» тимчасового приміщення, в якому Суд розмістився за розпорядженням Кабінету Міністрів України, судовий процес в арбітражному суді з цього приводу, «урізування і голосу» фінансування Суду під час затвердження Державного бюджету України, дискусія в парламенті щодо переведення місця розташування Суду до Харкова або мусування питання легітимності суддів, призначених Президентом України.
Головною проблемою, з якою зіткнувся Конституційний Суд України, стало протиріччя між стратегічним курсом, що його обрало суспільство, і тими глибокими формаційними перетвореннями, котрі охопили і економічну, і політичну, і соціальну, і юридичні сфери життя.
Проте слід застерегти від думки, нібито Конституційний Суд України може і повинен вирішувати всі проблеми або навіть більшість з них. І у державних органах, що звертаються до Суду, і в громадській свідомості має закріпитися правильне ставлення до того, що може і чого не може Конституційний Суд України.
Насамперед Конституційний Суд не повинен підміняти законодавця. В деяких ситуаціях Конституційний Суд України змушений діяти, з одного боку, як складова державного механізму, з іншого — як науковий центр розвитку конституційне- правової думки. Але вже першими своїми рішеннями Конституційний Суд України зробив серйозну заявку і на свою самостійність, і на місце в ієрархії влади, що належить йому за Конституцією України.
Суд покликаний вирішувати спірні правові питання, але не політичні конфлікти, які в основі своїй виходять за правові рамки.
Відповідно до ст. 147 Конституції України головна мета створення Конституційного Суду України — гарантування верховенства Конституції як Основного Закону держави.
Таким чином, Конституційному Судові України відведено особливу роль у забезпеченні верховенства Конституції України, збереженні конституційного ладу держави, конституційних прав та свобод людини і громадянина.
До складу Конституційного Суду України входять 18 суддів, які представляють усі три гілки влади. Особливістю порядку формування суддівського корпусу є призначення до його складу суддів Верховною Радою України, Президентом України, З'їздом суддів України. Аналогічний порядок формування Конституційного Суду передбачений в Італії, де участь у ньому беруть парламент, президент та вищі інстанції загальної та адміністративної юрисдикції.
Стаття 6 Закону України „Про Конституційний СудУкраїни” зазначає, що Президент України, призначаючи суддів, проводить з цього питання консультації з Прем'єр-міністром та Міністром юстиції України та видає указ про їх призначення, скріплений підписом Прем'єр-міністра та Міністра юстиції.
Призначеними на посади суддів Конституційного Суду України вважаються кандидати, які набрали найбільшу кількість голосів депутатів, але більше половини голосів депутатів від конституційного складу Верховної Ради України. Якщо кілька кандидатів набрали однакову кількість голосів і після їх призначення було б перевищено необхідне для призначення число суддів, щодо цих кандидатів проводиться повторне голосування.
За результатами голосування Головою Верховної Ради України підписуються постанови Верховної Ради України про призначення суддів Конституційного Суду України.
Строк повноважень суддів Конституційного Суду не може перевищувати 9 років. Обмеження терміну призначення, а також неприпустимість призначення на цю посаду повторно зумовлюється значними владними повноваженнями, якими наділений Конституційний Суд України. Граничний вік перебування судді на посаді – 65 років.
Стаття 126 Конституції України зазначає, що суддя звільняється з посади органом, що його обрав або призначив, у разі: 1) закінчення строку, на який його обрано чи призначено; 2) досягнення суддею шістдесяти п’яти років; 3) неможливості виконувати свої повноваження за станом здоров’я; 4) порушення суддею вимог щодо несумісності; 5) порушення суддею присяги; 6) набрання законної сили обвинувальним вироком щодо нього; 7) припинення його громадянства; 8) визнання його безвісно відсутнім або оголошення померлим; 9) подання суддею заяви про відставку або про звільнення з посади за власним бажанням. Повноваження судді припиняються у разі його смерті.
До складу Конституційного Суду України входять також:
· Секретаріат Конституційного Суду України, який здійснює організаційне, науково-експертне, інформаційно-довідкове та інше забезпечення діяльності Конституційного Суду України на чолі з керівником Секретаріату Конституційного Суду України.
· Постійні комісії Конституційного Суду України, що є його допоміжними робочими органами з питань організації його внутрішньої діяльності. Конституційного Суду України на строк своїх повноважень.
· Тимчасові комісії Конституційного Суду України для додаткового дослідження питань, пов’язаних з конституційним провадженням у справі, за участю фахівців у відповідних галузях права.
· Архів Конституційного Суду України, який зберігає матеріали діяльності Конституційного Суду України. Матеріали справ, щодо яких Конституційним Судом України прийнято рішення або дано висновок, зберігаються в Архіві Конституційного Суду України сто років. Оригінали рішень та висновків Конституційного Суду України зберігаються в Архіві Конституційного Суду України безстроково. Інші матеріали щодо діяльності Конституційного Суду України зберігаються в Архіві Конституційного Суду України на загальних підставах, визначених законодавством України.
· Бібліотека Конституційного Суду України для забезпечення Конституційного Суду України нормативно-правовими актами, науковою та іншою спеціальною літературою.
· Друкований орган, яким є „Вісник Конституційного Суду України”.
Згідно статті 150 Конституції України та Закону України „Про Конституційний Суд України” Конституційний Суд наділений широкими повноваженнями. Їх можна поділити на декілька підгруп:
1. повноваження щодо вирішення питань про відповідність Конституції законів та інших правових актів Верховної Ради України, Президента України, Кабінету Міністрів України, Верховної Ради Автономної Республіки Крим. Право на таке звернення мають Президент України, не менше як 45 народних депутатів України, Верховний Суд україни, Уповноважений Верховної України з прав людини, Верховна Рада Автономної Республіки Крим. Згідно статті 152 Конституції України закони та іншн правові акти за рішенням Конституційного Суду України можуть бути визнані неконституційними повністю чи в окремій частині, якщо вони не відповідають Конституції України або якщо була порушена встановлена Конституцією України прцедура їх розгляду, ухвалення або набрання ними чинності. Такі акти за рішенням Конституційного Суду України втрачають чинність з дня його ухвалення.
2. повноваження щодо офіційного тлумачення Конституції України та законів України. Мета такого тлумачення полягає в неохідності єдиного розуміння та застосування Конституції та законів України. Здійснюючи тлумачення конституції та законів України, Конституційний Суд тільки створює необхідні умови для однакового та неухильного виконання законів. Його рішення повинно відповідати букві та духу закону, загальним принципам права.
3. повноваження щодо розгляду справ про відповідність Конституції України чинних міжнародних договорів України або тих міжнародних договорів, які вносяться до Верховної Ради України для надання згоди на їх обов'язковість. Звертатися із запитом до Конституційного Суду мають право Президент України та Кабінет Міністрів України. Конституційний Суд виносить своє рішення у вигляді виновку.
4. повноваження щодо винесення висновків про додержання конституційної процедури розслідування і розгляду справи про усунення Президента України з поста в порядку імпічменту. Президент України може бути усунений з поста Верховною Радою України в порядку імпічменту у разі вчинення ним державної зради або іншого злочину. Запит про такий висновок можливий, якщо рішення про обвинувачення Президента України буде прийнято Верховною Радою України не менш як двома третинами від її конституційного складу. Предметом розгляду є не сама наявність підстав для імпічменту, а лише процесуальні питання, пов'язані з додержанням конституційної процедури розслідування та розгляду справи про усунення Президента України з поста.
5. повноваження щодо вирішення спорів про компетенцію, зокрема, між Президентом України ті парламентом, парламентом та урядом, вищими державними органами України і Автономної Республіко Крим тощо.
6. повноваження щодо скарг на порушення конституційних прав та свобод людини. Право на звернення з таких питань належить Уповноваженому Верховної Ради України з прав людини. Прийняття до розгляду такої справи можливе, якщо чинне законодавство порушує конституційні права та свободи людини, та в інших випадках.
Висновки
Після проголошення незалежності України, ставши членом міжнародної спільноти, наша держава зазнала значного позитивного впливу загальновизнаних принципів організації судової влади, які відбиваються також і в побудові судової системи. Положення Загальної декларації прав людини від 10 грудня 1948 р. (зокрема статті 7, 8, 10, 11), Міжнародного пакту про громадянські та політичні права від 16 грудня 1966 р. (ст. 9) містять низку положень, які прямо чи опосередковано формулюють систему вимог до побудови судової системи демократичної держави.
Значну роль у вирішенні нових підходів до побудови судової системи відіграли вступ України до Ради Європи, ратифікація Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 р. та Протоколу № 7 до неї, що містять такі принципові положення:
— кожна людина при визначенні її громадянських прав та обов’язків або при висуненні проти неї будьякого кримінального обвинувачення має право на справедливий і відкритий розгляд упродовж розумного строку незалежним і неупередженим судом, створеним відповідно до закону;
— кожна людина, визнана судом винною у вчиненні кримінального злочину, має право на перегляд вищою судовою інстанцією винесеного їй вироку і призначення міри покарання. Здійснення цього права, включаючи обставини, за яких воно може бути реалізованим, регулюється законом.
Але визнання зазначених у Конвенції положень є недостатнім для застосування їх у державахучасницях без відповідних рішень Європейського суду з прав людини, наділеного правом тлумачення положень Конвенції і Протоколів до неї. За десятки років Суд розглянув справи і дав тлумачення майже кожному з положень названих статей, які в сукупності сформували доктрину «права на суд».
У своїй сукупності положення Загальної декларації прав людини, Міжнародного пакту про громадянські та політичні права, Конвенції та сформовані Європейським судом принципи є всеохоплюючими для організації судової влади та здійснення правосуддя, але серед них виокремлюються і такі, що безпосередньо впливають на побудову судової системи. Вони пов’язані з необхідністю:
— забезпечення кожному, хто намагається в судовому порядку захистити свої права й інтереси, реалізації цього права шляхом утворення розвинутої мережі судів, наближених до населення і наділених повноваженнями розгляду справ у повному обсязі, тобто за суттю (суди першої інстанції);
— забезпечення реалізації права особи на перегляд її справи вищим судом шляхом утворення мережі судів, наділених повноваженнями перегляду справи в апеляційному або касаційному порядку;
— відповідного процесуального порядку розгляду й вирішення спору, що визначається особливістю його предмету.
Усі зазначені чинники знайшли своє нормативне відбиття в Конституції України.
Список літератури:
1. Бойко В. Нова Конституція і судова влада // Право України, № 1, 1997, С. 16—20.
2. Бойко В. Стан здійснення в Україні правосуддя в 1998 р. та завдання по удосконаленню організації роботи судів // Право України, № 3, 1999, С. 3—8.
3. Конституція України (офіційне видання), К., 1996.
4. Марченко М.Н. Общая теория государства и права, академический курс. Изд. Зерцало.Москва, 1998 р.
5. Общая теория государства и права: Учебник / Под ред. В. В. Лазарева. -М.: Юрист, 1999.
6. Рабінович П.М. Основи загальної теорії права та держави: 2-ге
видання.-К., 1994.
7. Стефанюк В. Судова реформа в Україні // Право України, 1998, № 1, с. 20.
8. Стефанюк В. Реалізація судами норм Конституції // Право України, № 8, 1997, С. 7—10.
9. Шаповал В. М. Вищі органи сучасної держави. Порівняльний аналіз. -К., 1995.
10. Юридична енциклопедія. - Київ, 1998.
