Реферат на тему:
Політика держави в галузі освіти
План
Основні принципи організації і функціонування системи освіти в Україні
Прогнозування розвитку освіти
Фінансування системи освіти
1. ОСНОВНІ ПРИНЦИПИ ОРГАНІЗАЦІЇ І ФУНКЦІОНУВАННЯ СИСТЕМИ ОСВІТИ В

УКРАЇНІ
Студентам слід пам’ятати, що українська національна система освіти як

частина соціальної інфраструктури охоплює дошкільні заклади,

загальноосвітні школи, професіонально-технічні, середні спеціальні та

вищі навчальні заклади.
Треба пам’ятати, що державна політика в галузі освіти ґрунтується на

таких основних принципах:
доступність для кожного громадянина всіх форм і типів освітніх послуг,

що надаються державою;
рівність умов кожної людини для повної реалізації її здібностей,

таланту, всебічного розвитку;
гуманізм, демократизм;
пріоритетність загальнолюдських духовних цінностей над політичними і

класовими інтересами;
органічний зв’язок із національною історією, культурою, традиціями;
незалежність державної системи освіти від політичних партій, інших

громадських і релігійних організацій;
науковий світський характер освіти у державних навчально-виховних

закладах;
інтеграція з наукою та виробництвом, взаємозв’язок з освітою інших

країн;
гнучкість і прогностичність системи освіти;
єдність і наступність системи освіти;
безперервність і різноманітність освіти;
відповідність освіти світовому рівню;
поєднання державного управління і громадського самоврядування в системі

освіти.
В Україні для управління освітою створена система органів державного

управління і система органів місцевого самоврядування. Вони діють у

межах повноважень на основі законодавства та здійснюють ініціативну

діяльність, не заборонену законодавством.
Органами державного управління освітою є Міністерство освіти і науки,

міністерства та відомства України, які мають навчально-виховні заклади,

ВАК України, місцеві ради.
В Україні встановлена єдина структура системи освіти, що включає:

дошкільне виховання; загальну середню освіту; професійну освіту; вищу

освіту; післядипломну підготовку (стажування, клінічну ординатуру тощо);

аспірантуру; докторантуру; підвищення кваліфікації, перепідготовку

кадрів; позашкільне навчання і виховання; самоосвіту.
Загальна середня освіта забезпечує всебічний розвиток дитини як

особистості, її нахилів, здібностей, талантів, професійне

самовизначення, формування загальнолюдської моралі, засвоєння

визначеного суспільними, національно-культурними потребами обсягу знань

про природу, людину і суспільство, екологічне виховання, фізичне

вдосконалення.
Середні загальноосвітні навчально-виховні заклади є основним видом

навчальних закладів, що здійснюють загальноосвітню підготовку. Це

середня загальноосвітня школа 3 ступенів: перший — початкова школа;

другий — основна школа; третій — старша школа, кожна з яких може

функціонувати самостійно. Школа третього ступеня дає повну загальну

середню освіту. Обов’язковим є навчання в школі до 15 років.
Професійні навчально-виховні заклади здійснюють підготовку,

перепідготовку і підвищення кваліфікації громадян за державним

замовленням, а також за договорами з підприємствами, установами й

організаціями, окремими громадянами. Учні перебувають на повному

утриманні держави. Випускникам присвоюється робітнича професія певної

кваліфікації.
Вища освіта забезпечує фундаментальну наукову та загальнокультурну,

практичну підготовку, одержання громадянами спеціальності відповідно до

їхніх покликань, інтересів, здібностей, підвищення їхньої кваліфікації,

вдосконалення професійної підготовки, перепідготовку, підготовку

наукових та науково-педагогічних кадрів. Підготовка спеціалістів вищими

навчальними закладами може проводитись з відривом, без відриву від

виробництва, через поєднання цих форм, екстерном.
Студенти повинні знати, що основними видами діяльності вузу є підготовка

спеціалістів різних рівнів кваліфікації; науково-дослідна робота;

підготовка наукових, науково-педагогічних кадрів вищої кваліфікації;

атестація наукових і науково-педагогічних кадрів; підвищення

кваліфікації, перепідготовка кадрів; культосвітня, видавнича,

фінансово-економічна, господарська, науково-виробнича, комерційна

робота; здійснення зовнішніх зв’язків.
Вищі навчальні заклади здійснюють свою діяльність за державними

замовленнями та договорами як основною формою державного регулювання

відносин між навчальними закладами та підприємствами, установами й

організаціями громадян. Випускникам вищих навчальних закладів

присвоюється кваліфікація спеціаліста з вищою освітою певного

професійного спрямування або спеціальності, яка відповідно до обсягу

державної освіти визначається такими рівнями:
1 — молодший спеціаліст — забезпечують технікуми, училища, інші

навчальні заклади еквівалентного рівня;
2 — бакалавр — забезпечують коледжі, інститути, консерваторії, інші

навчальні заклади еквівалентного рівня;
3 — спеціаліст — забезпечують інститути, інші навчальні заклади

еквівалентного рівня;
4 — магістр — забезпечують інститути, академії, університети, інші

заклади, що мають відповідний сертифікат.
2. ПРОГНОЗУВАННЯ РОЗВИТКУ ОСВІТИ
Студенти мають знати, що при розробці прогнозу дошкільного виховання

(освіти) використовуються різні показники, базовим серед яких є

контингент дітей дошкільного віку (від одного до п’яти років), які

відвідують дитячі сади та ясла. На основі цього показника розраховують

всі інші. Прогнозований контингент дітей визначається на основі

інформації, що міститься в демографічних прогнозах народжуваності,

дитячої смертності за регіонами країни. Потреби в збільшенні місць у

дитячих дошкільних закладах можна розрахувати за формулою:
,
де П — потреба в збільшенні кількості місць в дитячих дошкільних

закладах у прогнозований період;
Кдіт — прогнозований контингент дітей;
Нм — наявність місць у дошкільних закладах на початок прогнозованого

періоду;
Впр — очікуване вибуття місць у прогнозований період.
Визначення прогнозованої кількості місць у дошкільних закладах дозволяє

розрахувати кількість дошкільних закладів усіх видів (дитячих ясел,

садків та комбінатів — ясел-садків), обсяг капітальних вкладень,

необхідних для фінансування нових закладів, чисельність вихователів,

педагогів тощо.
Студенти мають знати, що обсяг капітальних вкладень на розвиток і

спорудження об’єктів освіти можна розрахувати за формулою

де Мр — перспективне завдання щодо розширення мережі об’єктів народної

освіти;
Вд — розмір передбачуваного введення в дію об’єктів;
(К — питома вага витрат на одиницю потужностей, що будуть введені в дію;
Зб — стан будівельного заділа.
При розробці прогнозу розвитку загальної середньої освіти необхідно

насамперед визначити контингент учнів — загальний і по групах класів.

Чисельність учнів у першому класі визначається за формулою
ЧІ = Нд + Дс + З,
де Нд — наявність дітей шестирічного віку за станом на 1 вересня

прогнозованого року;
Дс — діти старшого віку, які раніше не навчалися з різних причин;
З — діти, залишені на повторний рік навчання.
Чисельність учнів у наступних класах розраховується за формулою
Чн = Пр + Др ,
де Пр — учні, які переведені в ці класи за підсумками навчання за

попередній рік;
Др — діти, залишені на другий рік навчання.
На основі прогнозованого контингенту учнів визначається необхідна

кількість класів (класних кімнат), чисельність учителів.
Потреба в мережі шкіл або кількість класних кімнат визначається за

формулою
,
де Уш — контингент учнів школи;
Кз — коефіцієнт змінності (за співвідношенням загальної чисельності

учнів до їхньої чисельності в першій зміні);
Дк — кількість дітей у класі.
Норматив наповненості класів для 1—8 класів — 40 учнів, для 9—11 — 35

учнів.
Велике значення для забезпечення системи освіти має обґрунтування

потреби в учителях, яка розраховується на основі інформації про

прогнозовану кількість класів, навчальних годин у тиждень і норми

тижневого навантаження на одного викладача за наступною формулою:
,
де Пу — прогнозована потреба в учителях;
Пш — кількість класів;
Ку — кількість навчальних годин у тиждень;
Нт — норма тижневого навантаження на одного викладача (годин).
Визначення цих показників дає можливість визначити необхідну кількість

шкіл, обсяг капітальних вкладень, необхідні гроші для оплати праці та

ін.
Загальна потреба в спеціалістах визначається як чисельність, необхідна

для виконання обсягу робіт, які треба виконати у передбачуваний період.

Для її розрахунку треба мати дані про обсяги виробництва, чисельність

працюючих, рівень продуктивності праці, впровадження нової техніки і

наукової організації праці, розвиток науки, культури, сфери

обслуговування.
Додаткова потреба в спеціалістах — це чисельність, що необхідна в

майбутньому, порівняно з чисельністю, яка є зараз. Вона визначається на

розвиток галузей, тобто приріст кількості посад, що заміщаються

спеціалістами в зв’язку з виборчими потребами та іншими факторами, які

впливають на потребу в спеціалістах; на заміну природного вибуття

дипломованих спеціалістів і заміну практиків, які працюють на посадах

спеціалістів.

3. ФІНАНСУВАННЯ СИСТЕМИ ОСВІТИ
Студенти мають пам’ятати, що фінансування державних навчально-виховних

закладів, установ і організацій системи освіти здійснюється на

нормативній основі за рахунок коштів державного та місцевих бюджетів,

галузей народного господарства, державних підприємств і організацій, а

також додаткових джерел фінансування.
Держава забезпечує бюджетні асигнування на освіту в розмірі, не меншому

10 % національного доходу, а також валютні асигнування на основну

діяльність.
Державні навчально-виховні заклади, установи системи освіти, діяльність

яких повністю або частково фінансується з бюджету, коштів галузі,

звільнюються від оподаткування прибутку (доходу) без обмеження рівня

рентабельності.
Додаткові джерела фінансування розвитку освіти:
кошти, одержані за науково-дослідні роботи (послуги) та інші роботи,

виконані навчально-виховним закладом на замовлення підприємств, установ,

організацій та громадян;
плата за надання додаткових освітніх послуг;
доходи від реалізації продукції навчально-виробничих майстерень,

підприємств, цехів і господарств, надання в оренду приміщень, споруд,

обладнання;
дотації місцевих Рад народних депутатів;
кредити і позички банків;
валютні надходження;
добровільні грошові внески, матеріальні цінності, одержані від

підприємств, установ, організацій, окремих громадян.
Фінансування фундаментальних та пошукових наукових досліджень, наукових

програм здійснюється на конкурсній основі в обсязі 10 % на утримання

вищої школи. Незважаючи на неймовірні труднощі, Верховна Рада і уряд

повинні створити таку структуру Державного бюджету, яка забезпечила б

постійний прогрес головних у сучасній державі галузей економіки, науки,

освіти.
Ефективне використання наукового і педагогічного потенціалу та якісне

поліпшення змісту навчального процесу у вузах, за умови раціонального

використання коштів, може відбутись завдяки об’єднанню академічної,

галузевої та вузівської науки при університетах; останні мають стати

науковими центрами на зразок кращих західних. Навколо них у майбутньому

можуть формуватись технополіси, що здатні в ринкових умовах здійснювати

швидке і ефективне корисне впровадження нових технологій для виробництва

товарів. Наукові заклади (центри) мають отримати подвійне призначення:

наукові дослідження і підготовка кадрів спеціалістів для народного

господарства.
Література
Витренко Н. М. Социальная инфраструктура Украины: Оценка уровня и

перспектив развития. — К.: Наук. думка, 1993.
Гайдуцький П. І., Подолєва О. Е. Фінансування соціальної політики. — К.:

УАДУ, 1995.
Государственное регулирование экономики и социальный комплекс / Под.

ред. проф. Т. Г. Морозовой. — М.: Финстат-информ, 1997.
Гриненко А., Кожан Т. Соціальний захист і боротьба з бідністю за умов

переходу до ринку // Україна: Аспекти праці. — 1997. — № 5.
Громадське харчування на сьогодні // Баланс. — 1998. — № 34.
Данилишен Б. Сучасні тенденції регулювання процесів природокористування

в Україні // Економіка України. — 1996. — № 11.
Державна програма охорони навколишнього природного середовища і

раціонального використання природних ресурсів України (концептуальний

варіант). — К., 1995.
Економіка міст / За заг. ред. В. Макуха. — К.: Основи, 1997.
Економіка охорони здоров’я. — К.: Здравреформ, 1995.
Економіка України / За ред. доц. Б. Ф. Заблоцького. — Львів: ЛБК НБУ,

1997.

План

 

Правові основи фінансування освітньої галузі 3

Джерела фінансування закладів освіти. 5

Додаткові джерела фінансування. 6

Головні проблеми галузі 7

Шляхи реформування системи освіти. 8

Список використаної літератури. 11

Правові основи фінансування освітньої галузі

Фінансове забезпечення освітньої галузі повинне ґрунтуватися на пріоритетності витрат на розвиток освіти з державного та місцевих бюджетів, використанні залучених коштів державних і приватних підприємств, громадських організацій та батьків, громадян, міжнародних освітніх фондів, програм і благодійних організацій, коштів, одержаних за надання додаткових освітніх послуг, виконання науково-дослідних робіт, доходів від виробничої та комерційної діяльності, кредитів і банківських позичок тощо.

Складовими фінансової політики у сфері освіти є:

-       визнання пріоритетності освіти у проведенні державної політики;

-       встановлення нормативно-правової основи фінансової політики;

-       асигнування фінансових ресурсів згідно визначених обсягів за нормативами;

-       визначення формул формування місцевих бюджетів освіти;

-       визначення нормативів видатків на одного учня різних навчальних закладів;

-       визначення основних правил залучення та норм використання школами позабюджетних коштів.

Оскільки в Україні існує три рівні державного управління (державний, обласний, районний), то і фінансування освіти також здійснюється з бюджетів, що формуються на цих трьох рівнях: державному, обласному та районному. Причому переважна частина бюджету освіти формується на рівні району. Кошти районного і обласного бюджетів складають приблизно 94-99% всього бюджету освіти. Розподіл між видатками бюджетів різних рівнів відбувається таким чином:

з Державного бюджету фінансуються:

1)           республіканські спеціальні школи-інтернати для обдарованих дітей;

2)           школи соціальної реабілітації, в яких утримуються неповнолітні правопорушники віком 11-14 років;

3)           випуск підручників;

4)           вищі навчальні заклади.

з обласних бюджетів фінансуються:

1)     спеціальні школи, школи-інтернати для дітей з вадами розвитку;

2)     загальноосвітні школи-інтернати;

3)     дитячі будинки;

4)     підвищення кваліфікації педагогічних кадрів.

з районних бюджетів:

1)     загальноосвітні школи;

2)     спеціалізовані школи, ліцеї, гімназії тощо;

3)     загальноосвітні школи-інтернати, дитячі будинки (якщо 70% контингенту формується в межах району).

Процес планування фінансових видатків на освіту має починатися знизу: навчальні заклади на основі встановлених нормативів витрат в розрахунку на одного учня складають кошториси, в яких враховуються витрати на оплату праці педагогічного і допоміжного персоналу, витрати на харчування, на утримання будівель, на капітальний ремонт тощо. Дані кошторисів окремих шкіл, що відносяться до одного адміністративного району, акумулюються районними відділами освіти (райвно). Централізовані бухгалтерії райвно подають свої зведені кошториси до обласного управління освіти. На обласному рівні сукупні цифри районних освітніх бюджетів мають ставати основою бюджетів освіти обласних державних адміністрацій.[1;26]

Формула, за якою здійснюється фінансування закладів освіти, включає таку відмінність, як місцезнаходження навчального закладу: у міській чи сільській місцевості. Особливо виділений учнівський контингент населених пунктів, які за статусом віднесені до гірських. Ці відмінності представлені у різних формулах, що пропонуються для розрахунку обласних бюджетів на освіту; бюджетів на освіту міст республіканського (Крим) і обласного значення та районів.

 

 Джерела фінансування закладів освіти

В Україні освіта фінансується урядом із загальних податкових надходжень, акумульованих за допомогою різних податків. Разом з тим, певний зв’язок між фондами системи освіти та конкретними податками простежується. Між бюджетами різних рівнів існує розподіл відповідальності за акумуляцію відповідних податків та їх використання.

Основними джерелами фінансового забезпечення освіти є:

-       кошти державного та місцевих бюджетів;

-       кошти юридичних і фізичних осіб, громадських організацій та фондів, у тому числі благодійні внески і пожертвування;

-       кошти від надання навчальними закладами додаткових освітніх та інших послуг;

-       гранти;

-       кредити на розвиток навчальних закладів усіх рівнів та здобуття освіти;

-       кошти від здійснення навчальними закладами економічної діяльності, регламентованої державою.

Видатки на освіту складають саму велику частину місцевих бюджетів, хоча величина її може значною мірою варіювати залежно від таких факторів:

-       кількості навчальних закладів, що відносяться до юрисдикції даного району;

-       обсягу бюджету, який в свою чергу визначається рівнем розвитку виробничої сфери району, обсягом податкових надходжень та тою їх часткою, що залишається у власному розпорядженні району. [4;112]

В умовах фінансової скрути процес складання бюджету на освіту відбувається не стільки знизу (від навчальних закладів), скільки зверху – з обласного бюджету просто доводиться сума бюджету на райони. Бухгалтерії районних відділів освіти вже в межах цієї суми розподіляють видатки на школи, забезпечуючи в першу чергу обов’язкові витрати.

 Додаткові джерела фінансування

Офіційно заклади освіти мають право отримувати додаткові, позабюджетні кошти за рахунок надання таких платних послуг:

-       освітні послуги;

-       оренда;

-       транспортні послуги;

-       продаж виробленої продукції;

-       інші.

Залучення додаткових ресурсів через надання платних послуг реально представлено лише у великих містах або в регіонах, де більш-менш розвинений виробничий сектор, в якому зайнята значна частина населення.[2;165]

Найбільш вагомим джерелом позабюджетних надходжень виступають додаткові освітні послуги. За рахунок коштів батьків та підприємств можуть вводитися навчальні курси понад обсяг, визначений державним стандартом для відповідного освітнього рівня. Так, в спеціалізованих школах, ліцеях і гімназіях, а також в звичайних загальноосвітніх школах утворюються проліцейні і ліцейні класи, в яких за рахунок коштів батьків збільшується кількість учбових годин по окремим предметам, або вводяться додаткові дисципліни.[1;216]

Додаткові освітні послуги часто стають формою легалізації платності навчання. В ліцеях, гімназіях (державних) офіційно вноситься плата не за навчання, а плата за додаткові освітні послуги. Не всі діти отримують ці додаткові послуги, але всі батьки платять, розуміючи це саме як плату за більш якісне навчання (менша наповнюваність класів, вищий рівень вимог до учнів, кращий рівень підготовки).

 Головні проблеми галузі

Водночас стан справ у галузі освіти, темпи та глибина перетворень не повною мірою задовольняють потреби особистості, суспільства і держави.

Критичним залишається стан фінансування освіти, недостатнім є рівень оплати праці працівників освіти. Державної підтримки потребують дошкільна, загальна середня освіта у сільській місцевості, професійно-технічна освіта, навчання здібних та обдарованих учнів і студентів.

Головними проблемами освіти є:

1.Визначення обсягів місцевих бюджетів освіти має встановлюватися на основі розрахункових нормативів, визначених Міністерством фінансів. Фактично ж ці нормативи є дуже низькими і не забезпечують фінансування навіть обов’язкових витрат. Встановлені нормативи є реальними лише для шкіл з великою чисельністю учнів, і крім того, вони не враховують фактичний стан шкільних будівель.[6,213]

2.Місцеві (районні) бюджети освіти встановлюються на основі фактичної потреби, в якій враховані лише мінімальні, обов’язкові витрати (на заробітну плату і комунальні послуги). Фінансування закладів середньої освіти, за різними оцінками, здійснюється на 40—60% їх реальної потреби.

3.Міністерством економіки з 2002 року було профінансовано лише будівництво декількох сільських шкіл.

4.Видавництво підручників має фінансуватися з державного бюджету. Оскільки ж обсяги фінансування є недостатніми, місцеві органи управління освітою вживають своїх заходів: обласні органи можуть спрямовувати на ці цілі частину районних бюджетів, зобов’язати їх сплачувати певний відсоток вартості підручників, оплачувати частково за рахунок коштів батьків тощо.

5.Нормативними документами передбачено створення фонду всеобучу, який створюється за рахунок своїх надходжень в обсязі 1-3% і може використовуватися на власні потреби. Фактично ж цей фонд вже декілька років майже не планується в бюджеті освіти району.[3,356]

6.Уточнення потреби відбувається під впливом таких факторів: вищі органи ці цифри намагаються зменшити, в свою чергу директори шкіл намагаються особисто “вибити” додаткові асигнування.

7.Отримання додаткових доходів за рахунок освітніх послуг реально представлено лише у великих містах, в регіонах воно не має перспективи внаслідок низького рівня доходів населення.

8.Оплата праці вчителів залишається на рівні, який не забезпечує нормального відтворення їх працездатності.

 

Шляхи реформування системи освіти

Стратегічні завдання і напрями реформування фінансового забезпечення освіти:

-       перехід до ефективної моделі фінансування освіти, адекватної ринковій економіці, розвиток нової соціально-економічної структури освітньої сфери;

-       стимулювання переходу на нові педагогічні технології та ефективну систему управління освітою, скорочення непродуктивних витрат, істотне збільшення видатків на розвиток наукових досліджень, зокрема з проблем освіти та педагогіки; підготовку і випуск підручників, посібників та іншої навчально-методичної літератури;

-       поступове збільшення у загальних витратах на освіту коштів державних і приватних підприємств, громадських організацій, різних фондів, благодійних організацій тощо.

Основні шляхи реформування фінансового та матеріально-технічного забезпечення освіти:

-       збереження за державою пріоритету у фінансуванні системи освіти та підвищення ролі регіонів у фінансуванні освітніх потреб;

-       звільнення навчально-виховних закладів від податків на прибуток і добавлену вартість;

-       створення при Міністерстві освіти централізованих фондів для реалізації загальнодержавних освітніх програм;

-       розширення прав місцевих органів державної влади та органів громадського самоврядування навчально-виховних закладів у визначенні шляхів зміцнення навчально-матеріальної бази, вдосконаленні механізмів їх фінансово-господарської діяльності;

-       запровадження додаткового фінансування навчально-виховних закладів для обдарованих дітей, що мають відповідну ліцензію, з спеціального фонду Міністерства освіти;

-       заохочення навчально-виховних закладів, які за наслідками акредитації і атестації визнані такими, що мають позитивний досвід у розробленні і впровадженні нових прогресивних технологій навчання і виховання учнів та студентів, домагаються високих кінцевих результатів;

-       упорядкування системи оплати праці та стипендіального забезпечення відповідно до конкретних результатів діяльності і якості роботи (навчання);

-       поступове забезпечення учнів підручниками через торговельну мережу за кошти батьків;

-       створення в системі освіти нових банків, фондів, акціонерних товариств тощо;

-       заснування державного фонду сприяння громадянам у здобутті освіти в зарубіжних країнах;

-       залучення іноземних інвестицій для розвитку інфраструктури навчально-виховних закладів (будівництво міжнародних освітніх закладів, центрів підготовки спеціалістів);

-       поліпшення технології формування видатків державного та місцевих бюджетів на освіту, удосконалення системи кількісних та якісних показників для нормування зазначених видатків;

-       запровадження змішаного фінансування інноваційних проектів у галузі освіти, зокрема розроблення та запровадження механізму пільгового оподаткування доходів фізичних осіб, які спрямовують власні кошти на оплату навчання;

-       удосконалення правового підґрунтя для приватного фінансування діяльності навчальних закладів;

-       проведення органами управління освітою (державними та місцевими) моніторингу інвестування навчальних закладів;

-       запровадження спільного державного та громадського контролю за формуванням і виконанням бюджетів навчальних закладів.

 

Список використаної літератури

 

1.     Закон України “Про освіту” № 1060-XII від 23.05.91

2.     Буценко О. Симбіоз ринкової економіки і культури // Український регіональний вісник – 2002 – №38 – с.5

3.     Василенко О.Д. Державні фінанси України К., Вища школа 1997р.

4.     Епіфанов А.О., Дьяконова И.И. “Бюджет і фінансова політика України”. Київ, 1997. – 234 с.

5.     Мескон М. Х., Альберт М., Хедоури Ф. Основи менеджменту: Переклад з англ. – М.: Дело, 2002.

6.     «Менеджмент організацій» В.Д.Нємцов, Л.Є.Довгань, Г.Ф.Сініок, Київ, 2001р., 388ст.