ВСТУП
На різноманітних етапах історичного розвитку соціум приходив до потреби поширення інформації і, особливо, суспільно важливої, що відображає дійсність того або іншого періоду. Категорії “інформація” і “право” з давніх часів розвивалися у тісному взаємозв'язку. Водночас розвивалося і спеціальне законодавство про поширення інформації. Але за досвідом законодавчої діяльності парламенту ми знаємо, що мало створити справедливі закони, треба забезпечити їх дотримання, навчитися користуватися правами, уміти сполучати їх з обов'язками. Важливою умовою при цьому є систематичне правове інформування суспільства, що може забезпечити лише преса, що звільнена від цензури. Створення істинно незалежної преси - це важливий елемент у фундаменті правової держави. Отже, актуальність теми дослідження полягє у тому, що чітка правова база інформаційної діяльності визначає її успішність та справедливість. Саме тому дослідження цієї теми на сучасному етапі демократизації суспільства є дуже важливим.

Об’єктом дослідження у нашій роботі виступає діяльність засобів масової інформації в Україні.

Предмет дослідження становить правова база діяльності ЗМІ.

Мета дослідженння полягає у визначенні поняття правових засад діяльності засобів масової інформації в Україні та дослідженні основних положень та стану сучасної законодавчої бази у сфері інформації.

Для реалізації цієї мети були поставлені наступні завдання:

·    визначити основні категорії інформаційного законодавства України;

·    дослідити правові засади діяльності засобів масової інформації в Україні;

·   з’ясувати ефективність системи державного регулювання інформаційних відносин;

·   проаналізувати сучасний стан української правової бази у сфері інформації;

·   розкрити особливості правових аспектів діяльності різних видів засобів масової інформації, таких як друковані видання, телебачення та радіомовлення;

·   встановити значення професійної етики у діяльності журналістів.

Методологічні основи даної роботи складає комплексний підхід до використання системи загально-філософських, загально-наукових та спеціальних методів дослідження. У вивченні інформаційного права використовується описовий, аналітичний, логічний, порівняльний, системно-структурний, інституційний, а також метод синтезу та інші методи. За допомогою описового методу було викладено повний опис правових норм діяльності ЗМІ, їх основних положень та суті. Метод аналізу дав змогу відокремити певні суттєві питання та проблеми від загальної кількості інформації та матеріалів, що існують у цій галузі. Логічний метод дослідження дав змогу відтворити реальний процес розвитку об'єкта пізнання. За допомогою логічного методу відображуються основні етапи трансформації українського інформаційного законодавства у більш сучасне та дієве. За допомогою порівняльного методу визначається рівень розвиненості національного законодавства про інформацію стосовно аналогічного законодавства інших держав. Системно-структурний метод надає можливість узагальнення нормативно-правової бази щодо окремих сфер інформаційно-правових відносин. Інституційний метод дав змогу розглянути засоби масової інформації як соціальний інститут, „четверту владу” в Україні.

Основними джерелами курсової роботи є, насамперед, праці зарубіжних та вітчизняних вчених в галузі інформаційного законодавства, а також роботи, що стосуються основних аспектів діяльності засобів масової інформації. У нашій роботі були використані документальні джерела (закони), наукові джерела (автореферати дисертацій, монографії), наукова і законодавча періодика.Важливе місце серед джерел займають дійсні Закони України, серед яких можна виділити закон України „Про інформацію”, „Про телебачення та радіомовлення” та ін. У нашій роботі були використані також журналістські статті, періодичні видання та інші матеріали. Передусім це наукові доробки таких вчених як Т. Костецька, В. Лизанчук,                А. Москаленко, В. Різун. Саме вони зробили найбільший внесок у розробку тематики нашої роботи. Дуже суттєвими були матеріали організації IREX pro Media, що проводить правову підтримку діяльності засобів масової інформації і освітні програми для журналістів. Усього під час написання курсової роботи було використано 36 джерел, серед яких 8 документальних джерел і законів, 2 монографії, автореферат дисертації, публіцистичні статті та декілька наукових видань. У питанні інформаційного законодавства світова наука значно випередила українську, але у нас також є багато дослідників, що займаються даною темою. Серед українських досліджень досить детально висвітлені усі аспеки інформаційної діяльності, а також проблеми, що з нею пов`язані. Але, на нашу думку, не повно вивчені проблемні закони, протиріччя, що можуть виникати у процесі інформаційної діяльності, а також перспективи розвитку.

Виходячи з матеріалів курсової роботи, її структуру складають вступ, 4 розділи, висновки та список використаних джерел.
Розділ 1. Свобода слова як основний принцип діяльності ЗМІ в Україні.

Свобода слова – одна з демократичних свобод, визначених Конституцією України. Вона передбачає висловлення незалежних поглядів та переконань в усній та в письмовій формах. Свобода слова є ознакою некорумпованого, демократичного, вільного суспільства.

Свободу слова в Україні захищають 110 нормативно-правових документи: укази Президента, постанови Кабміну, Закони („Про додаткові заходи щодо безперешкодної діяльності засобів масової інформації в Україні”, „Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів” тощо).

Свобода слова зазначена в низці міжнародних і українських документів, серед яких «Загальна декларація прав людини» , «Конвенція про захист прав людини і основних свобод» і Конституція України, ст. 34 якої стверджує:

"Кожному гарантується право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань. Кожен має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб і на свій вибір. Здійснення цих прав може бути обмежене законом в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку з метою запобігання злочинів, для охорони здоров’я населення, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя".

Згідно норм міжнародного права, обмеження на свободу слова повинні відповідати трьом умовам: вони повинні узгоджуватись з законом, мати правильну мету і повинні бути необхідними і адекватними для досягнення цієї мети. Закони, які вводять обмеження, повинні  бути недвозначними і не давати можливості для різних тлумачень. Легітимними цілями вважаються захист репутації, гідності особи, національної безпеки, громадського порядку, авторського права, здоров’я і моралі. Конституція України забороняє пропаганду соціальної, расової, національної чи релігійної ворожнечі, а також розголос відомостей, які містять державну таємницю. Тимчасові або часткові обмеження також можуть впроваджуватися за рішенням суду [19, с.35].

Свобода слова забезпечує можливість публічно висловлювати свої думки чи переконання в друці та інших засобах масової інформації, на мітингах, зібраннях і захист від примусового вираження своїх переконань і відмови від них. Існує на основі міжнародних стандартів. Користування свободою слова накладає особливі обов’язки і може супроводжуватись рядом обмежень, котрі повинні бути встановлені законом [25, с.42].

Гарантоване Конституцією України право на свободу слова, на вільне висловлення своїх поглядів і переконань створює міцне підгрунтя для входження українського суспільства до списку держав з усталеним правовим статусом, які мають високий рівень забезпечення прав і свобод своїх громадян.

Свободу слова як поняття можна розділити на кілька аспектів. По-перше, це свобода публічних висловлювань незалежно від їхнього політичного змісту. По-друге, це гарантії для громадян на  безперешкодне отримання повної та неупередженої інформації. Україна, яка перебуває у процесі розбудови демократичного суспільства, законодавчо гарантує і перше, і друге. Але якщо свободи публічних висловлювань в країні більш-менш дотримуються, то одержання неупередженої інформації здебільшого залежить від конкретного політика, державного діяча або власника ЗМІ.

У сучасному світі виробилися такі засади теорії свободи преси:

1. Люди прагнуть знати істину, щоб керуватися нею.

2. Єдиним методом досягнення істини є вільна конкуренція поглядів на вільному ринку ідей.

3. Кожній людині має бути надане право висловлювати свою точку зору за умов, якщо вона визнає таке ж право за іншими людьми.

4. Внаслідок зіткнення протилежних поглядів буде утверджуватися й набувати загального визнання те, що буде найбільш раціональним і доцільним [19, с.67].

На базі цих засад західний дослідник преси професор Вальтер Гаґеманн сформулював такі умови здійснення свободи ЗМІ:

1. Об’єктивна, всебічна інформація.

2. Коментування, незалежне від напрямків громадської думки та політичних поглядів.

3. Видання ЗМІ в живій, близькій народу формі, але з повним дотриманням відповідальності.

4. Духовна незалежність талановитих журналістів, які мають сміливість і мужність відстоювати істину.

5. Вивільнення преси від необхідності враховувати урядові інтереси, але при суворій самовідповідальності.

6. Високий діловий рівень видавців, їх повага до духовної свободи журналістів [28, с.54].

Основні засади свободи преси сформульовані й у міжнародних правових документах. У "Декларації прав людини", що була прийнята на Генеральній Асамблеї ООН 10 грудня 1948 року й виконання якої перебуває під міжнародним контролем, у статті 19 зазначено: "Кожна людина має право на свободу переконань і на вільне висловлювання їх; це право включає свободу безперешкодно дотримуватися своїх переконань і свободу шукати, одержувати й поширювати інформацію та ідеї будь-якими засобами й незалежно від державних кордонів" [21, с.62].

А стаття 29 "Декларації" стосується можливих обмежень прав і свобод, у тому числі й права на свободу слона. "При здійсненні своїх прав і свобод, людина повинна підлягати тільки таким обмеженням, які встановлені законом винятково з метою забезпечення безпеки, поваги прав і свобод інших людей і задоволення вимог моралі, громадського порядку і загального добробуту в демократичному суспільстві".

Право кожної людини на свободу слова гарантується і Європейською конвенцією про права людини, що була підписана державами — членами Ради Європи у 1950 році. Стаття 10 цієї Конвенції проголошує: „Кожна людина має право на свободу вираження своєї думки. Це право включає свободу дотримуватися своєї думки, отримувати і поширювати інформацію та ідеї без втручання з боку державних органів і незалежно від кордонів . Здійснення цих свобод накладає обов'язки і відповідальність, може бути пов'язане з формальностями, умовами, обмеженнями і штрафними санкціями, які передбачені законом і необхідні у демократичному суспільстві в інтересах державної безпеки, територіальної цілісності чи громадського спокою, з метою запобігання безпорядків і злочинності, захисту здоров'я і моральності, захисту репутації та прав інших осіб, запобігання розголошенню інформації, яка отримана конфіденційно, чи забезпечення авторитету та неупередженості правосуддя” [11, с.24].

Стаття 17 Конвенції захищає викладені в ній права та свободи людини. "Ніщо у цій Конвенції не може бути тлумачене як таке, що означає, що будь-яка держава, група осіб чи людина мають право займатися будь-якою діяльністю чи здійснювати будь-які дії, спрямовані на знищення прав і свобод, викладених у цій Конвенції, чи на їх обмеження у більшій мірі, ніж це передбачено Конвенцією" [6].

Загальновизнані міжнародні норми щодо свободи слова, преси і творчості увійшли в нову Конституцію України. Стаття 15 містить категоричне положення: "Цензура заборонена". Стаття 34 гарантує свободу слова -  "Кожному гарантується право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань”.

Законодавство України забезпечує широкі можливості для творчої реалізації журналіста, гарантує йому право на свободу слова, преси та творчості, визнані міжнародними нормами й закріплені в міжнародних правових документах, однак немає нічого складнішого, ніж забезпечення на практиці задекларовані в законодавстві свободи. Від редакторів газет і рядових журналістів часто можна почути скарги на втручання у їхні творчі справи органів влади, конкретних урядовців, депутатів Рад різного рівня, засновників та iнших зацікавлених осіб. Вони стверджують, що замість розбитих політичших кайданів, українська журналістика опинилася в лещатах економічної кризи, а фінансовий тиск виявляється не метш впливовим, ніж тиск політичний, і служать вони одній меті -  примусити журналістів відмовитися від правдивої об'єктивної і всебічної інформаційної діяльності, і вдатися до тенденційного висвітлення подій в інтересах певних осіб чи партій [12, с.127].

Тільки в кінці 80-х років під час перебудови журналісти України отримали можливість писати правду про те, що відбувається в країні і в світі. Але з середини 90-х років почався процес згортання демократичних свобод, що торкнувся, природно, і ЗМІ. Заяви керівників держави про "реформи" і "свободи" були звернені, в першу чергу, до західних демократичних режимів і міжнародних фінансових інституцій, від яких залежало отримання коштів на підтримку національної валюти. У той же час розроблялися механізми придушення інакомислення, були істотно збільшені штати та повноваження силових відомств - Служби безпеки, міністерства внутрішніх справ, податкової адміністрації.

Конституційні норми про свободу слова і преси систематично порушуються. Журналістика в Україні є небезпечною професією - кілька людей загинули у зв'язку з виконанням ними свого професійного обов'язку (причому жодного разу - в т. зв. "Гарячих точках"), десятки були побиті, сотні й зараз відчувають тиск та погрози. Неправова втручання державних органів у діяльність ЗМІ стало звичайною справою. Відроджено практика попередньої цензури журналістських матеріалів - тільки замість КДБ і Головліту цю функцію взяли на себе засновники видань (як правило, залежні від влади).

Єдиним союзником українських журналістів усі ці роки були і залишаються неурядові журналістські організації та фонди ряду західних країн. Неодноразово питання свободи преси обговорювалося на найвищому рівні - в т.ч. під час переговорів представників Держдепартаменту США з вищими посадовими особами України [20].

Але тиск на засоби масової інформації не припиняється, а навпаки, збільшується. Зокрема, здійснюються спроби поставити під контроль правоохоронних органів особисте листування в Інтернеті і діяльність непідконтрольних державним органам мережевих видань. Суди завалені позовами державних органів і чиновників до газет, які ніяк не захищені [31].

Прикладів незахищеності журналіста в Україні безліч. При чому мове йде не лище про залякування, а й про побиття і навіть вбивство за використання свого права на свободу слова журналістом.

Найрезонансніші справи, пов'язані з журналістською діяльністю:

1. Борис Дерев'янко, головний редактор газети "Вечірня Одеса" (тричі був жертвою замахів) посеред дня був застрелений на сходах видавництва "Чорномор'я". Найманий вбивця виявився жителем Придністров'я (Молдова), але особи, що замовили вбивство, на суді названі не були (1997 р.).

2. Керівник проекту "Українська правда" Георгій Гонгазде безслідно зник. У лісі під Києвом був знайдений обезголовлений труп. Лише через чотири місяці прокуратура погодилася визнати результати кримінологічної експертизи, що визнала, що труп на 99,6% належав зниклому журналістові. Громадська думка під тиском неспростовних доказів схиляється, що до організації злочину були причетні представники держави. Стурбованість у справі Гонгадзе продемонстрували багато неурядових організацій - Рада Європи, ОБСЄ, ЮНЕСКО, Держдепартамент США, посольства Сполучених Штатів та Великобританії в Україні, «Репортери без кордонів» і т.д. (2000 р.)

3. Репортер черкаської газети «Факти» Микола Ракшанов (спеціалізувався на кримінальній та правовій тематиці) помер в лікарні внаслідок побоїв, отриманих за написані ним статті (1998 р.).

4. Петро Шевченко - поет і журналіст газети "Київські відомості" з Луганська був знайдений повішеним, при ньому було знайдено передсмертний лист, у котрому він пояснив свій вчинок тиском спецслужб (1997 р.).

5. Журналіст телеканалу "СТБ" Мар'яна Чорна (Мирослава Майорчук) також була знайдена повішеною. Слідство не взяло до уваги її передсмертні записки, де йдеться про неможливість жити в умовах несвободи і цензури (1999 р.).

Широко використовуються і "безкровні" способи знищення ЗМІ - наприклад, неправомірними позовами [33].

Таким чином ми дійшли висновків, що свобода преси вважається однією з основних свобод. Найбільш важливою передумовою існування свободи преси є дотримання конституційних норм, бо регулювання основних засад журналістики здійснюється саме через Конституцію. Конституційні гарантії свободи преси є невід’ємною ознакою демократичної системи ЗМІ. До вищих цінностей демократії належать повноцінна свобода преси, правова і моральна відповідальність журналіста. Кожен громадянин України має право на свободу думки, слова, вільне вираження своїх поглядів, переконань, має право збирати, зберігати, поширювати, вільно використовувати інформацію в будь-який спосіб. Незважаючи на те, що органами державної влади проводиться значна робота, що спрямована на поліпшення здійснення свободи преси, все ж, фіксуються численні порушення цієї свободи.

Україна, у силу специфічних внутрішніх умов, лише зараз опановує модель соціально відповідальної журналістки. Вихід суспільства з економічної кризи, який уже розпочався, стимулюватиме появу купівельноспроможного читача, а відтак і зростання накладів газет і журналів, що уможливить їх незалежне існування і опанування тим рівнем свободи, яким володіють журналісти розвинених держав світу.
Розділ 2. Правові засади діяльності телевізійних та радіо ЗМІ.
Як відомо, преса, радіо та телебачення утворюють так званий „триумвірат” масової комунікації. Преса як засіб інформації виникла набагато раніше за інші. Найбільш характерною його рисою є те, що носієм інформації у даному випадку виявляється лише звук. Радіозв`язок дозволяє миттєво передавати інформацію на необмежені відстані, причому прийом сигналу відбувається в момент передачі. Завдяки цьому радіомовлення може передавати суть проблем саме у момент їх виникнення. Крім того, радіо дуже популярне серед автолюбителів, оскільки немає можливості звертатися до друкованих видань і телебачення.

Якщо спочатку радіо було здатне транслювати тільки словесне повідомлення, то в міру вдосконалення радіотехніки стала можливою передача звуку всіх типів - мови, музики, шумів. Завдяки цьому радіо здатне створювати повноцінну звукову картину світу.

Характерним для радіо є невізуальність. Насправді ж це перевага. Відсутність відеоряду представляє слухачам радіо дві групи можливостей сприйняття. Слухачі мають можливість сприймати звук більш повно і глибоко, оскільки слухач не відволікається від мови, музики, голосів життя. Радіо відфільтровує звук від всіх інших елементів ситуації, що несуть при зоровому сприйнятті інформацію, часто непотрібну і навіть небажану, і тим самим зосереджує сприйняття на головному.

Крім цього, ще одна особливість радіо - це відсутність відеоряду, що дозволяє слухачам проявити свої здібності "фантазувати". Радіотеатр, радіомемуари, читання художніх творів і передача літературно - музичних композицій дозволяють створювати за допомогою музики і тексту своє бачення персонажа, відповідне сприйняття художнього твору [27, c.81].

Телебачення ж увійшло в життя людей аж в 30-х роках ХХ і стало, як і радіо, рівноправним учасником "триумвірату" засобів масової інформації в 60-х роках XX століття. Надалі воно розвивалося випереджаючими темпами і за низкою параметрів (подієва інформація, культура, розвага) стало провідним.

Як і на радіо, на телебаченні можлива організація оперативних передач як із студії, так і з місця подій. Переваги ж такої оперативної, "живої" передачі в тому, що трансляція відбувається у місці події. Це дає можливість глядачам відчути себе „очевидцями”, не виходячи зі свого будинку [18, c.36].

Оскільки Україна – країна вільної інформації, виникає багато нових ТРО, діяльність яких також потребує правового регулювання. Саме для цього функціонує закон України „Про телебачення і радіомовлення”, який регулює діяльність телерадіоорганізацій на території України, визначає правові, економічні та соціальні умови їх існування.

Телерадіоорганізації України у своїй діяльності реалізують принципи об`ті, достовірності інформації, компетентності, гарантування права кожного громадянина на доступ до інформації, вільне висловлювання своїх поглядів та думок,дотримання телерадіопрацівниками професійної етики та загальнолюдських норм моралі.

У нашій країні існує державна політика у сфері телебачення і радіомовлення, статтею 4 закону України „Про телебачення і радіомовлення” якої зазначається, що держава проводить політику протекціонізму щодо розповсюдження програм і передач вітчизняного виробництва, створює умови для забезпечення засобами

телерадіомовлення культурних та інформаційних потреб громадян України, а також потреб етнічних українців, які проживають за межами України. Важливим є також той факт, що держава зобов`язується не чинитиперепон прямому прийому телевізійних і радіопрограм та передач з інших країн, які транслюються мовою

національної меншини або подібною до неї регіональною мовою [19, c.78].

         Як і в інших засобах масової інформації на телебаченні та радіо забороняється цензура інформаційної діяльності. У статті 5 зазначається, що ТРО є незалежною у визначенні змісту програм та передач. Але разом з тим, на противагу у статті 6 наводяться низка заборонених до поширення категорій даних, таких як відомочті, що становлять державну таємницю, закликів до війни, агресивних дій, зміни конституційного ладу України. Забороняється також необгрунтований показ насильницьких сцен, пропаганди винятковості, зверхності або неповноцінності осіб за ознаками їх релігійних переконань, ідеології, належності до тієї чи іншої нації або раси, фізичного або майнового стану, соціального походження. Законом також регулюються питання пропаганди наркотичних засобів, психотропних речовин на телебаченні або радіо.

         Зараз, зважаючи на нову політичну ситуації в країні, дуже гостро стоїть питання мови в Україні. В законі „Про телебачення та радіомовлення”, в статті 10 вказано, що телерадіоорганізації повинні вести мовлення державною мовою, але мовлення на певні регіони може здійснюватися також мовою національних меншин, що компактно проживають на даній території. Зазначено такощ що якщо мова оригіналу (або дублювання) фільму чи іншої програми (передачі) не є українською, такі фільми чи програми (передачі) транслюються за умови звукового дублювання їх державною мовою.

Структуру національного телебачення і радіомовлення України становлять державні та комунальні телерадіоорганізації, система Суспільного телебачення і радіомовлення України, приватні, незалежно від способу розповсюдження програм, громадські та інші телерадіоорганізації, засновані відповідно до вимог законодавства України [3, c.181].

Хоча українське інформаційне законодавство не є досконалим, але в ньому, на перший погляд, регулюється досить широке коло суспільних відносин, пов`язаних з діяльністю ЗМІ. Закон визначає навіть коло осіб, що має право засновувати ТРО, серед яких лише фізичні та юридичні особи українського походження. Забороняється заснування телерадіоорганізацій іноземними юридичними і фізичними особами та особами без громадянства, політичними партіями, профспілковими, релігійними організаціями та юридичними особами, яких вони заснували [3].

Для створення ТРО існує спеціальна процедура, що назівається ліцензуванням. Ліцензування мовлення здійснюється виключно Національною

радою з питань теле- та радіомовленя відповідно до порядку та вимог, встановлених цим Законом та Законом України "Про Національну раду України з питань телебачення і радіомовлення".

Існує декілька типологізацій телерадіомовлення, які існують для легшого регулювання їх діяльності. Залежно від організаційно-технологічних особливостей розповсюдження програм Національна рада видає ліцензії на такі види мовлення (стаття 23):

·        супутникове;

·        ефірне;

·        кабельне;

·         проводове;

·         багатоканальне.

Залежно від території розповсюдження програм визначається територіальна категорія мовлення та територіальна категорія каналу мовлення або багатоканальної телемережі:

·        загальнонаціональне мовлення - мовлення не менше ніж на дві третини населення кожної з областей України;

·        регіональне мовлення - мовлення на регіон (область, декілька

суміжних областей), але менше ніж на половину областей України;

·        місцеве мовлення - мовлення на один чи кілька суміжних населених пунктів, яке охоплює не більше половини території області;

·        закордонне мовлення - мовлення на територію поза межами державного кордону України.

Ліцензія на мовлення, видана Національною радою, є єдиним і достатнім документом, що надає ліцензіату право відповідно до умов ліцензії здійснювати мовлення, користуватися каналами мовлення за умови наявності у володільців радіоелектронних засобів передбачених законом дозволів на їх експлуатацію.

Для отримання ліцензії особа, що має намір створити ТРО подає до Національної

ради заяву про видачу ліцензії за встановленою формою. У заяві повинні міститися такі дані:

   а) відомості  про  засновника  (засновників) та власника (власників) телерадіоорганізації (для юридичних осіб - назва, юридична адреса, банківські реквізити, а для фізичних осіб - прізвище, ім'я, по батькові, дата народження, громадянство, адреса) і відомості про розподіл часток статутного фонду; для акціонерного товариства - повний список акціонерів, які володіють пакетами акцій більш як по 5 відсотків;

   б) відомості  про особовий склад керівних та наглядових органів телерадіоорганізації: керівник організації, склад ради директорів, склад наглядової ради тощо (для кожної з осіб - прізвище, ім'я, по батькові, дата народження,  громадянство, адреса);

   в) назва  організації,  її  юридична  адреса, банківські реквізити, контактні телефони та інші вихідні дані (логотип, емблема тощо);

   г) вид мовлення відповідно до вимог статті 23 цього Закону;

   ґ) передбачувана територія розповсюдження програм відповідно до вимог статті 23 цього Закону;

   д) порядок розгляду заяви - за конкурсом на  отримання ліцензії або на позаконкурсних засадах;

   е) характеристики  каналу  мовлення,  мережі  мовлення, багатоканальної телемережі:   

·        для наземного  ефірного та мережного мовлення - частота (частоти), місцезнаходження   та   потужність   передавача (передавачів), територія впевненого прийому сигналу;

·        для супутникового  мовлення  -  відомості  про параметри супутникового каналу мовлення та територію охоплення;

·        для мовлення   в   багатоканальних телемережах та багатоканального мовлення - оператор телекомунікацій, що здійснює обслуговування  і  експлуатацію  телемережі,  місцезнаходження головної станції багатоканальної мережі, максимальна кількість каналів (ресурс) багатоканальної мережі, територія розташування (прийому) багатоканальної мережі;

   є) періодичність, час, обсяги та сітка мовлення;

   ж) мова (мови), якою (якими) вестимуться передачі;

Рішення  про  відмову у видачі ліцензії на мовлення приймається Національною радою за результатами розгляду заяви і протягом п'яти робочих днів після протокольного оформлення цього рішення надсилається заявникові у письмовій формі із зазначенням підстав відмови. Рішення про відмову у видачі ліцензії може бути оскаржено в суді в місячний термін [19, c.89].

Якщо ж процес реєстрації ТРО пройшов успішно, організація-ліцензіат  має  право  розпочати  мовлення протягом року з дня набрання ліцензією чинності. Про початок мовлення  вона  зобов'язана у десятиденний термін повідомити Національну раду. Керівник телерадіоорганізації або уповноважена ним особа

дає дозвіл на випуск телерадіопередач чи програм і несе особисту відповідальність за їх зміст та якість [7].

         На наш погляд, дуже важливою є стаття 45, в якій йдеться про акредитацію творчих працівників ТРО, що надає їм особливих прав для здійснення їх діяльності.

Телерадіоорганізація має право акредитувати своїх творчих працівників  в органах державної влади та органах місцевого самоврядування. Державою визначено, що відмова в акредитації є неможливою.

         Акредитація визначає особливі права журналіста ТРО, серед яких право брати   участь у зборах творчого колективу телерадіоорганізації, вносити пропозиції щодо  розгляду  ними питань; пропонувати  кандидатури  до  складу редакційної ради телерадіоорганізації, бути обраним до її складу; звертатися до редакційної ради телерадіоорганізації щодо порушень прав телерадіожурналістів, вимог щодо заборони цензури і втручання у творчу діяльність телерадіоорганізації,  порушень

редакційного статуту телерадіоорганізації.

Звичайно, окрім прав телерадіожурналіст має багато обов'язків. Творчий працівник телерадіоорганізації зобов'язаний дотримуватися програмної концепції телерадіоорганізації, керуватися її статутом; перевіряти достовірність одержаної ним інформації; не допускати поширення інформації що має статус обмеженої за доступом або державної таємниці, не допускати випадків поширення в  телерадіопрограмах відомостей, які порушують права і законні інтереси громадян, принижують їх честь і гідність [19, c.87].

Стаття 49 гарантує обов`язок державних та комунальних телерадіоорганізацій безкоштовно передавати офіційні повідомлення Верховної Ради України, Президента України, Кабінету Міністрів  України  та Конституційного Суду України, офіційні повідомлення Верховної Ради Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування та місцевих органів виконавчої влади - на підвідомчу їм територію.

Телерадіоорганізації,  незалежно  від  форм власності, зобов'язані безкоштовно оприлюднювати повідомлення про надзвичайні ситуації. Право на використання телебачення і радіомовлення з цією метою належить органам влади і посадовим особам, які уповноважені приймати рішення в умовах надзвичайних ситуацій.

На  вимогу Президента України, Голови Верховної Ради України, Прем'єр-міністра України та Голови Конституційного Суду України державні телерадіоорганізації надають їм час для екстрених офіційних виступів з важливих питань державного життя [3].

Отже, зважаючи на усе вищезазначене, можна зробити висновок, що українське телебачення і радіомовлення є впорядкованим, регульованим законодавством та суспільно відповідальним. В наш час панує технологія і жодна людина вже не уявляє свого життя без улюбленого телеканалу або радіостанції. Для 85,4% громадян України телебачення і радіо є головним джерелом інформації про суспільно-політичне життя країни. Це випливає з даних всеукраїнського дослідження «ЗМІ та свобода слова», яке проводилось Інститутом Горшеніна ще у 2008 році. Саме тому роль ТРО в суспільному житті неможливо переоцінити. І хоч наше українське законодавство не є досконалим, наше телебачення та радіо стало мистецтвом, спроможним до конкуренції.
   

Розділ 3. Нормативні акти діяльності друкованих ЗМІ.
Друкованими засобами інформації є періодичні друковані видання (преса) - газети, журнали, 6юлетені, альманахи, тощо та разові видання з визначеними тиражами, книжкові видання. Друковані засоби масової інформації є вільними, що гарантується Конституцією України [30].

            Існує також ряд спеціальних законів для регулювання інформаційних відносин, серед яких базовим законом в сфері друкованих ЗМІ є Закон України "Про друковані ЗМІ в Україні" .

Цей  Закон  створює  правові  основи  діяльності   друкованих засобів масової інформації (преси) в Україні, встановлює  державні гарантії їх свободи   відповідно   до   Конституції   України ,  Закону  України "Про інформацію” та інших    актів   чинного   законодавства   і   визнаних   Україною міжнародно-правових документів.

Закон України „Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні” створює засади організації та діяльності друкованих ЗМІ [5].

            Друкованими ЗМІ є періодичні або продовжувані видання, які виходять під постійною назвою, з періодичністю один і більше номерів протягом року на підставі свідоцтва про державну реєстрацію.

Друкований ЗМІ вважається виданим, якщо він підписаний до виходу і видрукуваний будь-яким тиражем. Сфера розповсюдження друкованих ЗМІ не обмежується [19, c.58].

Як і в усіх демократичних державах, в Україні друковані ЗМІ є вільними. Свобода слова і вільне вираження у друкованій формі своїх думок і поглядів гарантується Конституцією і означають право кожної людини вільно шукати, одержувати, зберігати, використовувати та поширювати будь-яку відкриту за режимом доступу інформацію за допомогою друкованих ЗМІ [30].

Оскільки головним досягненням наших українських  інформаційних законів можна вважати законодавче скасування цензури (Ч. 3 ст. 15 Конституції так і говорить "Цензура заборонена"), тому в законі „Про друковані ЗМІ (пресу) в Україні” вказано, що на території України заборонено створювати або фінансувати будь-які установи, організації або посади для цензури масової інформації. Не є законною вимога попереднього погодження матеріалів, що поширюються друкованими ЗМІ,  а також заборона поширення будь-якої інформації з боку органів державної влади та інших  установ. Але в той же час варто знати, що законодавством забороняється використання друкованих ЗМІ для втручання в особисте життя людей, намагання знищити їх імідж, принизити гідність [19, с.45].

Мова — найважливіший засіб спілкування людей, тобто засіб вираження і передачі думок, почуттів, волевиявлень. Саме тому друковані ЗМІ видаються  здебільшого державною мовою, хоча законом не заборонено видавати пресу й іншими мовами.

Діяльність ЗМІ – це сукупність певних дій, таких як збирання, творення, редагування, друк преси з метою її поширення серед читачів. Закон гарантує самостійність діяльності суб`єктів, пов`язаних з діяльністю ЗМІ. До суб`єктів діяльності друкованих ЗМІ можна віднести засновника друкованого ЗМІ, його редактора, редакцію, колектив редакції, журналістів, авторів, видавців та розповсюджувачів [19].

Одним з основних суб`єктів інформаційних відносин у сфері преси є саме засновник засобу масової інформації. В Україні за законодавством ним може бути як фізична, так і юридична особа. Тобто в ролі засновника може виступати як окрема особа, так і товариство, фірма, установа або організація. Це дає можливість окремим установам вести свої часописи, в яких можуть висвітлюватися внутрішні проблеми працюючих колективів [26, с.3].

Для появи нового засобу масової інформації існує окрема процедура, так звана державна реєстрація друкованого ЗМІ. Державній реєстрації підлягають усі друковані ЗМІ, що видаються на території України, незалежно від тиражів, способу виробництва, сфери розповсюдження, цільової аудиторії та інших факторів. До моменту отримання засновником акту державної реєстрації він не має права проводити видавничу діяльність.

Для проходження процедури реєстрації засновник має подати заяву до Міністерства юстиції України, в якій має вказати вид, мову, назву, обсяг, формат видання, сферу розповсюдження (місцева, регіональна, загальнодержавна або зарубіжна), тематичну спрямованість, періодичність випусків. Обов`язковим є зазначення юридичної адреси засновника, його банківські реквізити, місцезнаходження редакції видання. Після подання заяви реєструючий орган у місячний строк має розглянути заяву і повідомити засновника про результати розгляду. В законі зазначено, що державній реєстрації не підлягають законодавчі, офіційні нормативні акти, інформаційні матеріали та документація, що видаються організаціями, науковими установами з метою використання у своїй діяльності. У статті 2 також вказані підстави для відмови у державній реєстрації, серед яких основними є суперечність вимогам програмних цілей та тематичної спрямованості друкованого ЗМІ, отримання реєстрації раніше на ту ж саму назву видання, за винятком видань, що виходять різними мовами [19, c.60].

Якщо ж реєстраційний орган задовольняє заяву про державну реєстрацію, засновник має отримати свідоцтво про реєстрацію після сплати реєстраційного збору. Засновник має право розпочати випуск друкованого ЗМІ протягом одного року з моменту отримання свідоцтва. У разі, якщо засновник з якихось причин не може почати видавничу діяльність протягом року, свідоцтво втрачає чинність і видання має пройти нову процедуру реєстрації. Цікаво, що збір за видачу свідоцтва про державну реєстрацію друкованого засобу масової інформації становить 50 неоподаткованих мінімумів, тобто щоб відкрити власне видавництво державі треба сплатити лише 850 грн.

З деяких причин випуск друкованого ЗМІ також може бути припинений. Це можливо за бажанням засновника або ж за рішенням суду.  Суд може припинити випуск видання у разі порушення вимог закону „Про друковані засоби масової інформації в Україні” щодо зловживання свободою ЗМІ або ліквідації юридичної особи, що є засновником видання. Засновник має право оскаржувати рішення суду про ліквідацію видання і у випадку, коли суд задовольнить відповідний позов і скасує попереднє рішення, друкований ЗМІ має право на відшкодування збитків, заподіяних засновнику, включаючи неодержані доходи [4, c.5].

За українським законодавством за випуск друкованого ЗМІ за дорученням засновника відповідає редакція, яка набуває свого юридичного статусу з моменту одержання державної реєстрації. Кожна редакція створює статут, що затверджується засновником. Статут – це свого роду програмний документ, у якому визначаються виробничі, майнові, фінансові умови діяльності редакції. У статуті також обов`язково зазначаються ім`я засновника, назва друкованого ЗМІ, місцезнаходження редакції, предмет та цілі діяльності, компетенція і повноваження журналістського та трудового колективів, положення щодо вирішення питань про видання, умови організації, реорганізації та припинення діяльності засобу масової інформації. Законодавством визначаються основні посади у друкованому ЗМІ. Серед них керівником редакції є головний редактор, якого уповноважує засновник. Варто зазначити, що редактор може також бути обраним на посаду трудовим колективом. В такому випадку його не мають права звільняти без згоди колективу редакції. Редактор друкованого ЗМІ керує діяльністю редакції і несе відповідальність, представляючи редакцію у відносинах із засновником, видавцем, авторами, державними органами, а також у суді. Редактор несе відповідальність за виконання вимог, що ставляться до діяльності друкованого ЗМІ. Також в редакції може функціонувати редакційна колегія. Її створюють для управління діяльністю редакції друкованого ЗМІ. Усі рішення, що приймає редакційна колегія, мають бути затвердженими редактором. Тільки тоді вони вступають в силу [7].

Журналістом редакції друкованого ЗМІ відповідно до цього закону є творчий працівник, який професійно збирає, одержує, створює і займається підготовкою інформації для друкованого ЗМІ. Усі журналісти мають спеціальне посвідчення, яке йому видає редакція на підтвердження належності журналіста то ЗМІ. Здійснюючи свою діяльність, журналіст має право на вільне одержання, використання, поширення та зберігання відкритої за режимом доступу інформації; відвідувати державні органи влади, органи місцевого самоврядування, а також підприємства, установи та бути прийнятим їх посадовими особами; відкрито здійснювати записи, в т. ч. будь-якими  технічними засобами; має право на вільний доступ до статистичних даних, архівних, бібліотечних та музейних фондів; на безкоштовний запит щодо доступу до офіційних документів. Також журналіст, за наявності в нього редакційного посвідчення, має право перебувати в районі стихійного лиха, катастроф, у місцях аварій, масових безпорядків, на мітингах, демонстраціях, на територіях, де оголошено надзвичайний стан.

Журналіст також має право поширювати матеріали за власним підписом, під псевдонімом або ж анонімно. Законодавством визначено, що журналіст має право відмовитися від публікації матеріалів, якщо їх зміст після редакційної правки суперечить ідеям журналіста [15, c.158].

Але крім прав кожен журналіст має також низку зобов`язань, які він повинен виконувати. Зокрема журналіст зобов`язаний дотримуватися програми діяльності друкованого ЗМІ, керуватися положеннями статуту редакції при виконанні своїх обов`язків; подавати лише достовірну інформацію для публікацій, задовольняти прохання осіб, які надають інформацію, щодо їх авторства. При виконанні своїх службових обов`язків журналіст зобов`язаний представлятися та пред`являти своє посвідчення, що засвідчує його належність до ЗМІ.

Кожен журналіст при своїй редакції має право безкоштовно одержати державну акредитацію. Акредитація— офіційно надане журналістам право брати участь у прес-конференціях, бути спостерігачами на конференціях, зборах, з'їздах, сесіях парламенту тощо. У разі перевищення своїх прав чи невиконання обов`язків його акредитація може бути припинена [8].

Не менш важливим суб`єктом, що діє у межах створення преси є видавець. Видавцем друкованого ЗМІ може виступати суб`єкт підприємницької діяльності, який здійснює функції матеріально-технічного забезпечення видання друкованого ЗМІ. Видавцем є установа, що здійснює функції з підготовки і випуску ЗМІ.  Виготовлений видавцем тираж окремого випуску видання, підписаний редактором на вихід, є продукцією друкованого ЗМІ.

Після того як продукція повністю готова, у процес вступає розповсюджувач. Розповсюджувачем є підприємство, яке продає, надсилає за передплатою чи іншим способом розповсюджує тираж періодичного видання.

Окрім суб`єктів видавництва важливим компонентом також є договір, що укладається між засновником, видавцем, розповсюджувачем та трудовим колективом. Цей договір визначає кількість грошей на утримання редакції, частину доходу від діяльності редакції, що надходить засновнику, редактору, працівникам; зобов`язання засновника і видавця щодо забезпечення виробничих та соціально- побутових умов життя та праці співробітників редакції.

В останні роки українські видання почали виходити на якісно новий рівень, а саме розширення читацької аудиторії в світі. Через це в законодавстві врегульовані всі питання, що можуть виникати в процесі співробітництва українських та закордонних ЗМІ. За законом усі редакції, журналісти та їх професійні об`єднання беруть участь у міжнародному співробітництві у сфері діяльності друкованих ЗМІ на основі угоди з організаціями інших держав, а також міжнародними організаціями. Оскільки зарубіжні ЗМІ теж мають право опановувати нові інформаційні ринки, українське законодавство встановлює також можливість розповсюдження іноземних друкованих ЗМІ на території України.

З точки зору когнітивного підходу, слід відмітити, що сучасне інформаційне законодавство України має також ряд недоліків. По-перше, немає легальної чіткої, ієрархічної єдності законів, що викликає суперечне тлумачення та застосування норм в практиці. По-друге, у зв'язку з тим, що різні закони та підзаконні акти, що регулюють суспільні відносини, об'єктом яких є інформація, приймались у різні часи без узгодження понятійного апарату, вони мають ряд термінів, які недостатньо коректні, не викликають відповідну інформаційну рефлексію, або взагалі не мають чіткого визначення свого змісту. Наприклад, щодо інформаційних відносин зазначимо такі, як "інформація", "таємна інформація" і "таємниця", "документ" і "документована інформація", "майно", "власність", "володіння", "автоматизована система" тощо. Термінологічні неточності, різне тлумачення однакових за назвою та формою понять і категорій призводить до їх неоднозначного розуміння і застосування на практиці [10, с.7].

Велика кількість законів та підзаконних нормативних актів у сфері інформаційних відносин ускладнює їх пошук, аналіз та узгодження для практичного застосування. Має місце також розбіжність щодо розуміння структури і складу системи законодавства в сфері інформаційних відносин та підходи до їх формування. Нерідко в окремих законах в систему законодавства включають норми, що виражені в підзаконних нормативних актах. Це створює в практиці правозастосування деякими учасниками суспільних відносин колізію норм, ігнорування норм закону на користь норм підзаконного акту. Нові правові акти в сфері суспільних інформаційних відносин нерідко не узгоджені концептуально з раніше прийнятими, що призводить до правового хаосу [24].

На нашу думку, в основу систематизації норм інформаційного права повинні покладатися відпрацьовані юридичною наукою та перевірені практикою інкорпоровані норми чинного інформаційного законодавства України.

Отже, ми дійшли висновків, що суспільні відносини у сфері друкованих ЗМІ регулюються рядом законів, які становлять цілісну систему. На її вершині знаходиться Конституція України, а також закон „Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні”, основною засадою якого є конституційне право кожного громадянина на свободу думки, вільне вираження своїх поглядів, переконань. Але водночас це право не є абсолютним, адже абсолютна свобода породжує свавілля. Ми виділили також, що професійний співробітник друкованого засобу масової інформації є соціально захищеним, честь, гідність і недоторканість охороняються законом.

Взагалі, рамочні умови діяльності національної преси є одним із найважливіших питань, які треба розв'язати для успішного розвитку демократичного суспільства в Україні. Треба зазначити, що в законодавстві України приділяється певна увага цій проблемі. Хоча Україна посідає одне з перших місць в СНД за кількістю законів, присвячених діяльності мас-медіа, проте рівень використання цих законів на практиці, на жаль, залишає бажати кращого.

Розділ 4. Професійна етика у засобах інформації в Україні
.
Проблема професійної етики журналіста на сучасному етапі демократичного розвитку України проявляється при становленні нового, демократичного типу засобів інформації, що працюватиме як інформатор громадськості на засадах демократії.

Тема набуває актуальності завдяки появі значного інтересу до загальних проблем етики спеціалістів різних гуманітарних галузей, у тому числі й журналістики. Такий інтерес має місце тому, що у сучасному світі надзвичайного значення набула професійна комунікація; інформаційний обмін перетворився на нову продуктивну силу. Комунікація як взаємодія свідомих та вільних індивідів ґрунтується на засадах демократії й потребує нормативності.  Питання журналістської етики в Україні посідає не останнє місце, адже зараз, як ніколи, нам потрібні справедливі і не заангажовані засоби масової інформації. Адже певним чином саме від них залежить думка громадськості.

Свобода слова в діяльності засобів масової інформації є одним з найважливіших інститутів демократії. Керуючись Загальною декларацією прав людини, Всесвітньою Хартією свободи преси ООН, Декларацією принципів поведінки журналіста, Конституцією та чинним законодавством України, Кодекс професійної етики українського журналіста визначає основні морально-етичні орієнтири, яких журналіст має дотримуватися при виконанні своїх професійних обов'язків з тим, щоб його діяльність всіляко сприяла якнайкращому і найефективнішому виявленню власних творчих можливостей в ім'я утвердження добра і справедливості [29].

Головний обов'язок журналіста – сприяти забезпеченню права громадян на одержання оперативної інформації. Це зобов'язує його у своїй діяльності завжди бути об'єктивним, коректним, відповідальним за свою справу. Журналіст поширює і коментує лише ту інформацію, у правдивості якої переконаний. Він уникає неповноти або неточностей чи викривлень інформації, які могли б завдати моральної шкоди честі та гідності людини, неприпустимі з його боку недостовірні повідомлення. Журналіст відповідальний перед читачем, слухачем та глядачем.

         При виконанні професійних обов'язків журналіст не може вдаватися до протизаконних, некоректних способів одержання інформації, використовувати своє службове становище в особистих цілях. Як тяжкий злочин мають сприймаються факти одержання ним за будь-яких обставин платні (хабара) за поширення брехливої або утаювання достовірної інформації. Журналіст поважає осіб, які надають йому інформацію, не розголошує її джерел [33].

Журналіст має право відмовитися від виконання завдання редакції з підготовки та поширення власної інформації, якщо її зміст після редакційної правки зазнав істотних змін, що суперечать його переконанням або пов'язані з порушенням норм професійної етики. В усіх інших випадках, коли журналіст оприлюднює неправдиву інформацію, в якій перекручено факти або ж зведено наклеп чи завдано моральної образи людині, він зобов'язаний у тому ж самому засобі масової інформації визнати свою провину через вибачення і виправлення помилок.

Журналіст повинен уникати у своїх публікаціях та передачах образ з приводу національних, расових, етичних та релігійних поглядів і почуттів людей, протидіяти екстремізму та обмеженню громадянських прав за будь-якими ознаками. Він утримується від натяків або коментарів, що стосуються фізичних недоліків чи хвороб людини, зобов'язаний уникати вживання образливих висловів, ненормативної лексики. Особливу чуйність і тактовність журналіст має виявляти щодо дітей та неповнолітніх. Водночас журналіст зобов’язаний сприяти зміцненню моральних та етичних засад суспільства, збереженню національних, культурних традицій, протистояти впливу культу насильства, жорстокості, порнографії.

Журналіст у своїх повідомленнях не втручається у судові справи, поки ведеться слідство, уникає характеристик людей, запідозрених у злочині, але вина яких не встановлена вироком суду, що набрав законної сили. Не виключається його право на журналістське розслідування, пов'язане з тими або іншими подіями і фактами, що мають громадське звучання і покликані захищати інтереси суспільства та особи [34].

Журналіст дорожить власним авторитетом та репутацією, несе не лише юридичну, а й моральну відповідальність перед суспільством за правильність повідомлень і справедливість суджень, поширених за власним підписом, під псевдонімом чи анонімно, але з його відома та згоди.

Журналіст у своїй професійній поведінці не має права ставити особисті інтереси понад усе. Замовчування чи поширення ним інформації шляхом одержання незаконних винагород або подання її як такої, що містить наклеп, упередженість, необґрунтовані звинувачення, – неприпустимі. Привласнення чужих думок і творів, матеріалів частково чи повністю (плагіат) суперечить професійній етиці журналіста, є підставою для осуду його з боку колег і оцінюється ними як ганебний вчинок [15, c. 26].

Журналіст у практичній діяльності не піддається тискові владних структур, особливо в тих випадках, коли йому нав'язують чужу чи хибну думку, орієнтують на фальсифікацію фактів. Він вважає непристойним використовувати свою репутацію і службове становище для поширення матеріалів з метою наживи, самореклами, у кар'єристських цілях та керуючись прагненням догодити певним силам чи особам.

Журналіст покликаний постійно працювати над підвищенням власного фахового рівня, плекати свою основну зброю – слово, суворо дотримуватися конституційних норм функціонування української та інших мов в Україні, рішуче виступати проти фактів неповаги до державної мови, приниження її ролі та значення у житті суспільства [16].

Журналіст поважає і відстоює професійні права колег, дотримується норм і правил поведінки у редакційному колективі. Він повинен бути уособленням скромності, наполегливості і працелюбності. Його моральний обов'язок – допомога у фаховому становленні молодих журналістів на шляху до творчого визнання, виявляти професійну солідарність з колегами по інформаційній діяльності як в Україні, так і за її межами.

Отже, підсумовуючи сказане, необхідно зазначити, що сучасна українська журналістика функціонує в суспільстві, що переживає перехідний період, який має ідентичні риси з відповідними періодами в історії багатьох сучасних країн. Таким чином, використовуючи зарубіжний досвід необхідно підвищити значущість професійної етики у ЗМІ, адже ця ситуація передбачає демократичний розвиток, плюралізм думок, наявність суспільно-правових засобів інформації.

У демократичній державі люди мають право висловлювати свої погляди, переконання. Журналістика має формувати громадську думку конкретними фактами, об’єктивною й чесною інформацією, з яких читач, слухач чи глядач зможе краще побачити й оцінити дійсність.

Відомо, що журналістика – це наука комплексна, і всі її складники окремо існувати не можуть. Проте разом, утворюючи спільність переконань, правил і норм, впливають на ті чи інші суспільні процеси. В ідеалі журналіст повинен бути не лише професійно грамотним, а й по-людськи великодушним. А етичні принципи та моральні закони мають бути найголовнішими постулатами журналістської професії. Зрозуміло, що силоміць когось щось змусити робити майже неможливо. І якщо журналісту щодня нагадують про його моральну збіднілість і неетичну поведінку, то користі від цих слів даремно чекати.

Демократичне суспільство наділяє працівників засобів масової інформації великими правами, але журналісти несуть і велику відповідальність перед суспільством. І вона має базуватися, насамперед, на їхній етичній поведінці та моральній свідомості.

ВИСНОВКИ
У процесі написання курсової роботи було досліджено основні аспекти діяльності засобів масової інформації, а також правову базу, що регулює інформаційні відносини. Було досягнуто певної мети, що полягала у визначенні поняття правових засад діяльності засобів масової інформації в Україні та дослідженні основних положень та стану сучасної законодавчої бази у сфері інформації. Внаслідок написання даної роботи було визначено основні категорії інформаційного законодавства України, встановлена роль спеціальних законів, що регулюють інформаційні відносини. Ми дійшли висновків, що українське інформаційне законодавство є досить ефективною системою державного регулювання інформаційних відносин, а також визначили, що воно потребує підтримки держави, постійного вдосконалення, адже нормативна база має розвиватися синхронно з суспільством.

Виходячи з аналізу стану української свободи слова можна зробитит висновок, що саме свобода преси є однією з основних демократичних свобод України. Хоча в нашій державі фіксуються численні правопорушення, пов`язані з діяльністю журналістів, потрібно відзначити що Україна все ж таки опановує західну модель соціально відповідальної журналістики. Завдяки інтеграційним процесам українське суспільство, а разом з ним і журналістика, усвідомлює важливість достовірної інформації саме у час існування інформаційної цивілізації.

У нашій роботі ми намагалися дослідити усі форми засобів масової інформації, тому у процесі вивчення нормативної бази діяльності телевізійних та радіо ЗМІ ми зробили висновок, що українське телебачення та радіомовлення є впорядкованим, врегульованим законодавством та суспільно відповідальним. З аналізу преси можна зробити висновок, що суспільні відносини у сфері друкованих ЗМІ регулюються рядом законів, які становлять цілісну систему. На її вершині знаходиться Конституція України, а також закон „Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні”, основною засадою якого є конституційне право кожного громадянина на свободу думки, вільне вираження своїх поглядів, переконань. Але водночас це право не є абсолютним. Ми виділили також, що професійний співробітник друкованого засобу масової інформації є соціально захищеним, честь, гідність і недоторканість охороняються законом.

Відомо, що професійна етика в професії журналіста є кодексом честі, головним постулатом. Саме тому ми вирішили розглянути цю тему в одному з розділів курсової роботи. В результаті ми зробили висновок, що демократичне суспільство наділяє працівників засобів масової інформації великими правами, але журналісти несуть і велику відповідальність перед суспільством. І вона має базуватися, насамперед, на їхній етичній поведінці та моральній свідомості.

Професійна етика відіграє вирішальну роль, адже журналісти найбільшою мірою впливають на розвиток демократії та свободи слова у державі.

         В Україні існує певна кількість спілок та організацій для журналістів, що проводять роботу по покращенню стану сучасної журналістики. Але виходячи з нашого дослідження ми дійшли висновків, що для подальшого успішного розвитку демократичної, чесної діяльності ЗМІ в усіх їх формах варто створити дещо новий тип організацій, який міг би проводити певну екзамінацію журналістів на базі законодавства. Ці організації повинні діяти як, наприклад, податкова служба, що перевіряє бухгалтерів або юридичне об`єднання – адковаків та юристів. Варто створти унормовану базу, де були б зареєстровані усі журналісти, що мают акредитацію, і стежити за правовою, етичною поведінкою працівників ЗМІ. На нашу думку, держава має підтримати таку діяльність на законодавчом рівні. Тоді можливе виключення з такої організації ставило б хрест на кар`єрі журналіста. Ми впевнені, що такі заходи зробили б вітчизняну журналістику більш соціально відповідальною та чесною перед своєю аудиторією.