Донецький Національний технічний університет

Факультет економіки та менеджменту
Кафедра економічної теорії
КУРСОВА РОБОТА

по дисципліні «Макроекономіка»

на тему: «Економічні ті соціальні наслідки інфляції».
Студента(ки) Кіріяк Вікторії Вікторівни
Курс другий семестр четвертий група ЕМС 08(б)

Керівник _Левіна Ілона Валер’ївна____


Донецьк 2010


РЕФЕРАТ
Курсова робота: 64 с., 2 табл., 7 мал., 22 джерел.

Тема курсової роботи: «Економічні ті соціальні наслідки інфляції».

Об’єктом дослідження є інфляція, й антиінфляційна політика в умовах української економіки.

Предметом дослідження соціально-економічні наслідки інфляції.

Метою дослідження курсової роботи є теоретичні аспекти сутності інфляції й антиінфляційного регулювання, чинники інфляційних процесів та їх вплив на економіку держави, соціально-економічні наслідки інфляційних процесів в Україні розробка на цій основі механізму вдосконалювання антиінфляційного регулювання, що враховує специфічні умови української економіки.

Завдання дослідження. Виходячи з поставленої мети, у роботі визначені наступні завдання:
1) дослідити теоретичні аспекти сутності, видів, форм інфляції й методів її виміру;
2) розглянути інфляційні чинники;
3) виявити причини розвитку інфляційних процесів в Україні й наслідки інфляції;
4) розглянути механізм, що застосовувався для приборкання інфляції в Україні;
5) проаналізувати антиінфляційну політику України;
6) дати оцінку й розглянути антиінфляційну політику НБУ;
7) запропонувати конкретні рекомендації з удосконалювання антиінфляційного регулювання.

КЛЮЧОВІ СЛОВА: інфляція, інфляція попиту і інфляція витрат, індекс інфляції, види інфляції, причини і наслідки інфляції, антиінфляційна політика.


Зміст:

Вступ……………………………………………………………………………….4

1. Інфляція як економічне явище………………………………………...………6


1.1. Сутність інфляції. ЇЇ форми прояву………..…………………………6

1.2. Причини інфляції………………………………………………………8

1.3. Вимірювання інфляції…………………………………………….….12

1.4. Види інфляції та їх характеристика…………………………………15

2. Особливості інфляції в Украіні……………………………………………....22


2.1. Економічні і соціальні наслідки інфляції……………………….…..22

2.2. Головні причини та наслідки кризових явищ в Україні у 2008 - 2009 роках……………………………………………………………………………25

3. Антиінфляційна політика……………………..……………………….……35


3.1. Сутність антиінфляційної політики…………….…………..……..35

3.2. Методи та інструменти антиінфляційної політики…….………...40

3.3. Антиінфляційна політика в Україні…………………………….….51

Висновок………………………………………………………………………..60

Перелік літератури……………………………………………………………..63

ВСТУП

Найголовнішим в економіці країни - це її фінансове становище. Адже фінансова система не лише забезпечує необхідні взаємозв’язки в економіці, вона є одним з найвпливовіших важелів макроекономічного регулювання, інструментом, за допомогою якого уряди мають змогу регулювати економічний розвиток. Саме тому діяльність влади кожної країни спрямована на забезпечення стабільності фінансово-кредитної системи та фінансового стану в цілому, а це означає, що має бути стан “керованості” інфляційними процесами. Це необхідно тому, що інфляція не лише призводить до тяжких соціально-економічних наслідків – за умов інфляції втрачається ефективність дії та відбувається деформація інструментів макроекономічного регулювання.

Історично склалося так, що одна з найважливіших, у деякому відношенні, функцій уряду полягає в тому, щоб стабілізувати економіку, тобто допомагати їй забезпечувати повну зайнятість ресурсів і стабільний рівень цін.

У процесі розвитку сучасної змішаної економіки ступінь державного втручання, а у рамках останнього – вибір адекватної макроекономічної політики, що дозволяє запобігти зростанню інфляції мають особливе значення.

Жодна з відомих нині ринкових економічних систем не функціонує стихійно. Всі вони являються об’єктами державного регулювання. При цьому напрямок й форми державного втручання зманюються відповідно до ситуації, що склалася у економічній системі.

Маніпулювання податками й розмірами видатків бюджету, контроль за цінами є одними з головних інструментів, за допомогою яких уряд може сприяти подоланню інфляції.

Сучасної інфляції властивий ряд відмінних рис: якщо раніш інфляція носила локальний характер, то зараз – повсюдний, всеохоплюючий; якщо раніш вона охоплювала більший і менший період, тобто мала періодичний характер, то зараз – хронічний; сучасна інфляція є під впливом не тільки грошових, але і не грошових факторів.

В даній роботі розглядається явище інфляції, а саме проблеми інфляції в Україні. Метою даної роботи є: розглянути явище інфляції і проблеми пов’язані з нею в Україні.

Задачі можна сформулювати так:

1. Розглянути явище інфляції, його суть, причини, класифікацію.

2. Проблеми пов’язані з нею в Україні.

3. Шляхи виходу з інфляції.


1. Інфляція як економічне явище.

1.1. Сутність інфляції. Її форми прояву.

Внутрішньо властивим ринковій економіці явищем є інфляція. Цей термін походить від латинського "inflatio", що в перекладі означає "здуття, набухання".

Ознаки інфляції почали виявлятися із широким розповсюдженням грошей в економічному житті. За такими опосередкованими ознаками як стрімке зростан­ня заробітної плати і цін є підстави стверджувати, що інфляція спостерігалась у Стародавній Греції (330 р. до н. е.) при завоюванні Олександром Великим Персії та в Стародавньому Римі (301р. до н. е.), коли Е. Діоклетіан встановив контроль за цінами на близько 1000 найменувань товарів.

Як правило, інфляційні процеси були безпосередньо пов'язані з війнами або такими лихами, як епідемії, тривалі неврожаї, іншими стихійними лихами, що зу­мовлювало шокові зміни в чисельності населення.

Але поява самого терміна "інфляція", як і теоретич­не усвідомлення цього явища, відноситься до значно ближчих нашій історії часів. Остаточно цей термін був введе­ний у науковий обіг з метою теоретичного відображен­ня певного стану економіки після Другої світової війни.

Найпоширенішим є розуміння інфляції як такої ситуації в економіці, за якої кількість грошей в обігу перевищує потребу в них, зумовлену грошовою оцін­кою товарної маси. Наслідком такої невідповідності грошової маси сукупній ціні товарів є знецінення гро­шової одиниці й загальне підвищення цін на това­ри та послуги

Але інфляцію не правомірно ототожнювати з простим підвищенням цін, що це складніше соціально-економічне явище. Досить сказати, що інфляція можлива і без зростання цін, якщо знецінення грошей набуває форми хронічного товарного дефіциту за фіксованих державою цін. У цьому разі грошова одиниця формально може не знецінюватися, зате знецінюються в цілому грошові доходи економічних суб’єктів через так звані “примусові” заощадження, оскільки вони не мають можливості витратити їх на купівлю дефіцитних товарів. Коли такі заощадження набувають великих розмірів, виникає так званий “інфляційний навіс”, під тиском якого держава планово підвищує ціни. Отже, і без явного зростання цін суспільство може пережити очевидні прояви і тяжкі наслідки інфляції, якщо порушується рівновага на ринках між товарним і грошовим обігом і знецінюються гроші у будь-якій формі.[14,c.14]

Якщо зростання цін є короткочасним, наприклад сезонним, і змінюється наступним їх зниженням, то інфляційних наслідків воно не має.

Не зовсім коректно називати інфляцію і процес тривалого підвищення цін, якщо воно досить повільне, мало помітне в суспільному житті та дає можливість економічним суб’єктам легко компенсувати свої втрати від такого зростання цін підвищенням ефективності своєї діяльності. Це зовсім інше за своїми економічними і соціальними наслідками явище.

Одні економісти вважають, що тільки те зростання цін може розглядатися як інфляційне, яке спричинене надмірним випуском неповноцінних грошей. Визначаючи сутність інфляції, вони роблять наголос на переповненні каналів обігу паперовими грошима, на його розбуханні, а зростання цін розглядають як наслідок і прояв інфляції

Слід зазначити, що далеко не всяке зростання цін є інфляційним. Якщо, наприклад, ціни на одні групи товарів чи послуг зростають і досить суттєво, але на інші групи — зменшуються, так що загальний рівень цін не змінюється, то таке зростання цін не є інфля­ційним. Зростання цін, зумовлене поліпшенням якості продукції, намаганнями позитивного впливу на стан довкілля (що вимагає зростання витрат), зміною соці­альних пріоритетів тощо також не є інфляційним

Інфляція — це стійке і відчутне зростання рівня цін, яке виникло внаслідок того, що значна частина гро­шової маси виявилась не забезпеченою економічни­ми благами.

Не слід ототожнювати інфляцію з грошовою емі­сією (законодавче обумовленим випуском додаткових грошей в обіг). Емісія грошей може мати як інфля­ційний, так і неінфляційний характер. Якщо, при­міром, додатковий випуск грошей зумовлений зростан­ням реального обсягу національного виробництва або уповільненням руху грошей, то він не є інфляційним.

Якщо ж випуск грошей спрямований на покриття фінансування дефіциту державного бюджету чи зумовлений прагненнями уряду утримувати безробіття на рівні, нижчому за “природний” тощо, то емісія виступає як інфляційний чинник.

Оскільки інфляція виникає на грошовому ринку, то її корені необхідно шукати саме в деформації грошового обігу. Вона, зокрема, з'являється тоді, коли центральний (Національний) банк, що представляє державу, проводить помилкову грошову політику, вводячи в обіг надлишкову, тобто незабезпечену товарами масу грошей.

1.2. Причини інфляції.
Питання щодо причин інфляції є найбільш дискусійним у проблемі інфляції. Це можна пояснити не тільки значною множинністю чинників, що спричинюють тиск на ціни, а й досить складними і рі-знонапрямленими соціально-економічними і політичними наслідками інфляції. Для одних економічних структур та соціальних груп інфляція може виявитися дуже "дохідною справою", а для інших - надто збитковою. Тому захисники інтересів перших шукатимуть об'єктивні причини інфляції, щоб виправдати інфляційну політику, а виразники інтересів других робитимуть наголос на свідомому розкручуванні інфляції у фіскальних цілях.

Об'єктивне з'ясування причин інфляції має важливе значення для правильного розуміння самої її сутності, а також для розроблення ефективної антиінфляційної політики, яка повинна бути спрямована насамперед на подолання причин інфляції.

У найбільш загальному вигляді причини інфляції можна вивести з формули відомого "рівняння І. Фішера" М*V = Q*Р. Середній рівень цін (Р) за цією формулою матиме вигляд:

тобто зростання цін може бути спровакованим зростанням маси
грошей(М), швидкості обігу грошей(V) і скороченням фізичного обсягу виробництва (Q). З огляду на те, що швидкість грошей визнається відносно стабільною, основними причинами зростання цін можуть бути збільшення М, зменшення Q чи обидва чинники одночасно. Амплітуда коливання Q визначається більш об'єктивними чинниками і тому є значно меншою, ніж амплітуда коливання М. Звідси ключовим, найбільш результативним чинником впливу на динаміку рівня цін є зміна маси грошей в обороті. Оскільки зміна М залежить від динаміки пропозиції грошей, то вважається, що вирішальним чинником інфляції є нарощування пропозиції грошей.

Ці положення покладені в основу так званої грошової теорії інфляції, якої дотримуються представники монетаристської школи.

Існують різноманітні причини інфляції, зростання цін. Загальною
причиною називають довготривалу нерівність, тобто дисбаланс між
сукупним попитом і сукупною пропозицією. Попит на товари і послуги не
перевищує розміри товарообігу, що створює умови для того, щоб виробники
і постачальники піднімали на них ціни незалежно від рівня витрат.
Основними причинами тут можуть бути збільшення державних замовлень (наприклад, військових), збільшення попиту на засоби виробництва в умовах повної зайнятості і майже повного завантаження виробничих потужностей, а також ріст купівельної спроможності трудящих (ріст заробітної плати), в результаті, наприклад, погоджених дій профспілок. Внаслідок цього виникає надлишок грошей стосовно кількості товарів і ціни починають рости.

Виділяють зовнішні і внутрішні причини.

Зовнішні причини. До зовнішніх причин відноситься, зокрема, скорочення надходжень від зовнішньої торгівлі.

Внутрішні причини. По-перше, як правило, одним із джерел інфляційних процесів служить деформація народногосподарської структури, що виражається в істотному відставанні галузей споживчого сектора при явно гіпертрофованому розвитку галузей важкої індустрії, і особливо військового машинобудування. По-друге, нездатність перебороти інфляцію породжується недоліками господарського механізму.

Також чинниками інфляції є:


1. Диспропорціональність - незбалансованість державних витрат і доходів, так званий дефіцит державного бюджету. Часто цей дефіцит покривається за рахунок використання “друкованого верстата”, що приводить до збільшення грошової маси і, як наслідок, до інфляції. Незважаючи на те, що розмір дефіциту державного бюджету в Україні за даними на 2007 рік не є таким великим, все ж він показує наявність проведення в державі м’якої бюджетної політики.

2. Інфляційно-небезпечні інвестиції - переважно мілітаризація економіки. Військові асигнування ведуть до створення додаткового платоспроможного попиту і, отже, до збільшення грошової маси. Надмірні військові асигнування звичайно є головною причиною хронічного дефіциту державного бюджету, а також збільшення державного боргу, для покриття якого випускаються додаткові паперові гроші.

3. Відсутність чистого вільного ринку і конкуренції як його частини. Сучасний ринок у значній мірі олігополістичний. Олігополіст, прагнучи підтримати високий рівень цін, зацікавлений у створенні дефіциту (скороченні виробництва і пропозиції товарів).

4. “Імпортована” інфляція, роль якої зростає з ростом відкритості економіки і залучення її в мікро-господарські зв'язки тієї чи іншої країни. Можливості для боротьби в держави досить обмежені. Метод ревальвації власної валюти (підвищення курсу національної валюти по відношенню до валют іноземних держав), іноді застосовуваний у таких випадках, робить імпорт більш дешевим. Але ревальвація робить і більш дорогим експорт вітчизняних товарів.

5. Інфляційні чекання - виникнення в інфляції характеру, що підтримується самостійно. Населення і господарські суб'єкти звикають до постійного підвищення рівня цін. Населення вимагає підвищення заробітної плати і запасається товарами взапас, очікуючи їхнє швидке подорожчання. Виробники ж побоюються підвищення цін з боку своїх постачальників, одночасно закладаючи в ціну своїх товарів прогнозований ними ріст цін на комплектуючі, розгойдуючи тим самим маховик інфляції. Живий приклад таких інфляційних чекань ми можемо спостерігати у своєму повсякденному житті.[14]

Всі причини, що викликають дисбаланс національного господарства й
інфляцію, взаємопов’язані, і кожна по-своєму може привести до зростання
або ж до зменшення попиту і пропозиції.

Об'єктивне з'ясування причин інфляції має важливе значення для правильного розуміння самої її сутності, а також для розроб­лення ефективної антиінфляційної політики, яка повинна бути спрямована насамперед на подолання причин інфляції.
1.3. Вимірювання інфляції.

Точно виміряти відкриту цінову інфляцію можливо за допомогою індексу цін за певний період - рік, квартал, місяць. На практиці може розраховуватися багато різних індексів цін. Проте для вимірювання інфляції найчастіше застосовується три їх види:
- індекс цін споживчих товарів (індекс споживчих цін);
- індекс цін на засоби виробництва (індекс цін виробників);
- індекс цін ВВП, або дефлятор ВВП.

Індекс споживчих цін (ІСЦ) характеризує зміну в часі загального рівня цін на товари і послуги, які купує населення для особистого споживання. Цей показник найчастіше використовується для характеристики інфляції, оскільки він досить точно виражає не тільки економічні, а й соціальні аспекти інфляції, зокрема її вплив на рівень життя населення, а тому його називають ще індексом вартості життя. ІСЦ широко застосовується в практиці регулювання державної фінансової і соціальної політики, аналізу і прогнозування цінових процесів, регулювання курсу національної валюти, вирішення правових спорів тощо.

Визначається ІСЦ за вартістю певного законодавче зафіксованого набору товарів і послуг ("споживчого кошика"), визначеного у ринкових цінах базового і поточного періоду. Розрахувати ІСЦ можна за такою формулою:

де Рр і Р1 - ціни одиниці товарів (послуг) базового і звітного періодів відповідно;
go- кількість товарів у "споживчому кошику" базового періоду.

Незважаючи на широке застосування ІСЦ, він не досить точно виражає інфляційний процес і його вплив на вартість життя. Річ у тім, що ІСЦ розраховується за фіксованим набором товарів, який залишається незмінним протягом тривалого часу. В умовах же інфляції населення часто замінює в споживанні товари, що найбільше подорожчали, дешевшими. Як наслідок, структура споживання істотно змінюється порівняно з тією, яка була зафіксована при визначенні "кошика". Тому в умовах високої інфляції потрібно частіше змінювати структуру "споживчого кошика".

Індекс цін на засоби виробництва (цін виробника) характеризує зміну в часі загального рівня цін на засоби виробництва, які купують юридичні особи для виробничого споживання. Цей індекс виражає зростання оптових цін, темпи якого не завжди збігаються з темпами зростання роздрібних цін, за якими визначається ІСЦ. Індекс цін виробника чутливіший до зміни витрат на виробництво, ніж до зміни попиту. Тому його часто використовують при характеристиці інфляції витрат, особливо коли зростання оптових цін відбувається в часі попереду зростання роздрібних цін. Цей індекс застосовується більш обмежено, ніж ІСЦ.
Визначається індекс цін виробника за формулою агрегатного індексу цін Ласпейреса:

де Р1 і Po - рівень цін одиниці товару (послуги) поточного і базового періодів відповідно;
go - кількість товарів (випадків надання послуг) у базовому періоді, що взяті в розрахунок. [21,c 117]

Дефлятор ВВП характеризує зміну в часі загального рівня цін на всі товари і послуги, що реалізовані кінцевим споживачам. Це найбільш широкий показник, який характеризує інфляційні зміни всіх цін. Тому дефлятор ВВП може помітно відхилятися від ІСП та ІЦВ, оскільки він точніше враховує реальну структуру особистого і виробничого споживання, ніж попередні індекси. Визначається дефлятор ВВП теж за формулою агрегатного індексу цін Ласпейреса.
Для вимірювання інфляції обчислюють темп інфляції. Темп інфляції для даного року можна обчислити таким чином: відняти індекс цін минулого року від індексу цін поточного року, поділити цю різницю на індекс минулого року, а після цього помножити на 100%:
   (Індекс цін поточного року- Індекс цін мин. року)* 100%

Темп інфляції =

Індекс цін минулого року


Наприклад, у 2008 р. індекс цін на споживчі товари дорівнював 113,6, а в 2009 р. – 118,3. Рівень інфляції для 2009 р. обчислюється в такий спосіб:

118,3-113,6

Темп інфляції = *100% = 4,1%

118,3

Так зване “правило величини 70” дозволяє швидко підрахувати кількість років, необхідних для подвоєння рівня цін. Треба тільки розділити число 70 на щорічний рівень інфляції:

Наприклад, при інфляції 3% через, 23 роки ціни подвояться. [22]


1.4. Види інфляції.

У літературі зустрічаються десятки різних формулювань видів інфляції. При цьому автори не завжди дотримуються певних критеріїв для визначення того чи іншого виду. Тому поряд можуть вживатися такі поняття інфляції, як інфляція цін, імпортована інфляція, інфляція попиту, інфляція податкова, інфляція витрат тощо. При такій класифікації інфляція втрачає будь-яку визначеність і змістовність, істотно ускладнюється пізнання її сутності.

Найбільш коректною є класифікація видів інфляції за такими критеріями: формами прояву, темпами знецінення грошей, в залежності від прогнозування, чинниками інфляції.
За формами прояву інфляції можна виділити:
- цінову інфляцію, що проявляється у формі зростання цін;
- інфляцію заощаджень, коли знецінення грошей проявляється у зростанні вимушених заощаджень при зафіксованих державою цінах і доходах;
- девальвацію, за якої знецінення грошей проявляється у падінні їх курсу до іноземних валют.
Основним видом інфляції в розвинутій ринковій економіці є цінова інфляція, оскільки в умовах лібералізованого ринку вимушені заощадження взагалі неможливі, а девальвація звичайно розглядається як відносно самостійне явище.
За темпами знецінення грошей звичайно виділяють три види інфляції:

- повзучу, що характеризується прискореним зростанням маси грошей в обороті без помітного підвищення чи з незначним зростанням цін - до 5% на рік;

- помірну, відкриту, яка проявляється у прискоренні знецінення грошей у формі зростання цін, що коливається в межах 5-20% на рік. Така інфляція стає відчутною для економічних суб'єктів, і вони починають вживати адаптаційні заходи. Найбільше це вдається підприємствам монополізованих секторів економіки, особливо "природним монополістам". Зайняті тут підприємці починають прискорено підвищувати ціни на свої товари у відповідь на зростання попиту, їх покупці починають нести додаткові витрати, а тому підвищують ціни на свої товари. Поступово інфляція поширюється на всі сектори економіки, порушуючи рівновагу всього ринку;

- галопуюча інфляція, коли зростання цін 20-50%, а інколи 100% на рік. Для цього виду інфляції характерне стрибкоподібне, вкрай нерівномірне зростання цін, яке важко передбачити і яке не піддається регулюванню. Від такої інфляції важко захиститися, і вплив її на економіку різко негативний. Такі швидкі темпи у 80-х роках ХХ століття мали місце, наприклад, в ряді країн Латинської Америки (Аргентина, Бразилія), деяких країнах Південної Азії, а в першій половині 90-х років – в країнах колишнього СРСР, в тому числі в Україні. Ціни в Україні у 1992 році зросли більш ніж в 20 разів. У 1993 році зростання цін виявилося ще більш значним (більш ніж в 100 разів). В Україні лише у 1994-1997 роках відбулося зниження темпів зростання цін, але в цілому вони залишалися високими.

- гіперінфляція, що характеризується надзвичайно високими темпами зростання цін - більш як 100% на рік. При гіперінфляції гроші починають втрачати здатність виконувати свої функції, падає їх роль в економіці, відбувається натуралізація господарських зв’язків, поширюються бартерні операції, порушуються фінансовий і кредитний механізми, розвиваються
неорганізовані, стихійні процеси в економіці тощо. При гіперінфляції
виникає стагфляція.

Стагфляція (від лат. stagno – роблю нерухомим і inflatio – надуття) –
сполучення, поєднання стагнації та інфляції, стан економіки, при якому
відбуваються одночасно спад виробництва, зростання цін і безробіття,
поєднання економічної кризи з інфляцією.

В залежності від прогнозування розрізняють очікувану і неочікувану інфляції.
Очікувана інфляція – прогнозоване зростання цін в якомусь періоді. Це передбачуваний рівень; темп інфляції, який очікується через певний період часу в майбутньому.

Неочікувана (непередбачена) інфляція характеризується рівнем, який виявився вищим ніж очікуваний за певний період. Неочікувана інфляція виникає стихійно, прогноз неможливий. Якщо очікуваний темп
інфляції 10% в рік, а фактичний - 15% за той же період, то непередбачений
темп інфляції складає 5%.


Різні види інфляції схематично можна зобразити в такий спосіб:

	Очікувана	Неочікувана
Збалансована	№1	№2
Незбалансована	№3	№4

Комбінація №1 у схемі (очікувана + збалансована інфляція) найменш небезпечна. Комбінація № 2 більш небезпечна (неочікувана, але збалансована). Комбінація № 3 означає наростання негативних наслідків інфляції для бізнесу. І, нарешті, комбінація №4 (незбалансована + неочікувана) - найгірша з усіх.

Наростання номера комбінації означає наростання труднощів адаптації до неї. Тому, чим швидше ростуть ціни, тим сильніше негативні наслідки кожної з чотирьох комбінацій.
За критерієм відкритості розрізняють відкриту і затамовану
(пригнічену).

Відкрита інфляція – інфляція за рахунок зростання цін на
товари і послуги. Виникає на ринках, де відбувається вільне ціноутворення.

Затамована (прихована) інфляція виникає внаслідок товарного дефіциту, який супроводжується прагненням державних органів стримувати ціни на попередньому рівні. Це досягається шляхом блокування (замороження) цін.

За чинниками, що спричинюють інфляційний процес, можна виділити багато видів інфляції. Проте на практиці всі ці чинники часто діють одночасно, накладаючись один на одного. Тому чітко вичленити такі види інфляції практично неможливо, і в літературі за цим критерієм заведено виділяти лише два види інфляції:

- інфляцію витрат;
- інфляцію попиту.

Ці два види інфляції, по суті, виділені залежно від того, з якого боку здійснюється тиск на ціни - з боку пропозиції чи з боку попиту. Такий тиск на ціни з кожного боку може провокуватися багатьма чинниками, а відтак інфляція витрат і інфляція попиту є багатоскладовими її видами. Проте для розуміння суті інфляції та розроблення ефективної антиінфляційної політики такої узагальненої класифікації видів інфляції достатньо. [17,c.15-19]

Інфляція витрат спричинюється тиском на ціни з боку зростання виробничих витрат. Це передусім зростання заробітної
плати, витрат на енергетичні й сировинні ресурси, а також падіння продуктивності праці, посилення монополізації виробництва і ринку, зростання в структурі виробництва галузей з уповільненими темпами підвищення продуктивності праці (наприклад, послуг), з високою часткою витрат на заробітну плату та низькою питомою вагою виробництва предметів споживання тощо. В усіх цих випадках, щоб зберегти обсяги виробництва і пропозиції на попередньому рівні, необхідно збільшувати грошові виплати, що призведе до зростання попиту, а отже і цін. Якщо грошові виплати не збільшувати, то вказані чинники призведуть до скорочення виробництва і пропозиції, що при попередньому попиті теж підштовхуватиме ціни вверх. Тут теж виникне "зайвий" попит, що провокуватиме зростання цін.


В умовах України в період гіперінфляції 1992-1994 pp. найбільш відчутними витратними чинниками тиску на ціни були:
- зростання цін на енергоносії, насамперед імпортні. У четвертому кварталі 1994 р. ціни на природний газ були вищими від цін четвертого кварталу 1992 р. у 1237 разів, на нафту - в 467 разів, на топковий мазут - в 313 разів. Таке зростання цін на енергоносії було пов'язане з переведенням на світові ціни імпортованих з Росії енергоносіїв;
- посилення страйкової боротьби окремих груп працівників (шахтарі, працівники електротранспорту та ін.) за підвищення заробітної плати. Вимоги страйкуючих підтримувалися профспілками, й уряд змушений був піти на задоволення вимог страйкарів;
- розрив усталених господарських зв'язків, падіння рівня організації виробництва, погіршення технологічної, трудової та фінансової дисципліни призвели до "шокового" скорочення реальних обсягів виробництва та товарної пропозиції: в 1992 р. - майже на 10%, у 1993 - більш ніж на 14%, у 1994 - майже на 23%, а за три роки в цілому - на 40,4%.

Інфляція попиту спонукається тиском на ціни з боку грошей унаслідок зростання їх пропозиції банківською системою і зумовленого цим збільшення платоспроможного попиту на товарних ринках. Визначальним чинником цієї інфляції є зростання пропозиції грошей, тому її ще називають монетарною інфляцією. Саме зростання пропозиції грошей може бути викликане використанням сеньйоражу для покриття бюджетного дефіциту чи переходом до ліберальної монетарної політики або обома чинниками одночасно.
На перший погляд, складається враження, що інфляція попиту розвивається цілком самостійно відносно інфляції витрат. Насправді вони між собою тісно пов'язані, по суті є двома проявами одного й того ж самого явища інфляції як глибокої і тривалої розбалансованості економіки. Адже бюджетний дефіцит спричинюється в кінцевому підсумку тими ж чинниками, що й зростання затратності виробництва, а лібералізація монетарної політики - спробами уряду та центрального банку підтримати неефективну, затратну економіку за рахунок "емісійного податку", що стягується з усього суспільства. Більше того, лібералізація монетарної політики ще більше провокує економічних суб'єктів до затратного господарювання, посилення вимог щодо підвищення заробітної плати, до нарощування доходів за рахунок підвищення цін при скороченні обсягів виробництва тощо. Тому поділ інфляції на два види - інфляцію витрат і інфляцію попиту - це скоріше прийом наукового аналізу, ніж реальність. Однозначно оцінити ту чи іншу інфляцію як інфляцію витрат чи інфляцію попиту надзвичайно складно, а то й просто неможливо. [12,c.83-91]

2. Особливості інфляції в Україні.

2.1.Економічні та соціальні наслідки інфляції.

Інфляція призводить до відчутних негативних наслідків у багатьох сферах суспільного життя, насамперед у соціальній та економічній.
У соціальній сфері інфляція створює передумови для перерозподілу доходів між окремими найманими працівниками та підприємцями на користь підприємців. Зростання цін на товари і послуги як прояв інфляції сприяє збільшенню прибутків господарських суб’єктів і зменшує реальні доходи робітників, службовців та інших верств населення, які змушені купувати товари за зростаючими цінами. Водночас підприємці не лише реалізують, але й купують товари, а працівники не лише купують товари, а й продають свій товар — робочу силу. Ціни на товари, які купують підприємці, та ціни на робочу силу в період інфляції також зростають. Тому виграші або втрати від інфляції можуть мати різні соціальні групи. Все залежить від темпів зростання цін на товарному і ресурсному ринках. Якщо, наприклад, ціни на робочу силу зростають повільніше від цін на споживчі товари, що є найхарактернішим, то матеріальне становище робітників погіршується.
Особливо негативно інфляція впливає на людей похилого віку. Вони живуть за свої заощадження. Внаслідок інфляції ці заощадження знецінюються або зникають зовсім. [5, c.16]

Інфляція породжує невпевненість підприємців і працівників у перспективі свого економічного розвитку. Це призводить до загострення соціальних суперечностей і посилення політичної нестабільності у суспільстві.

Досить негативні наслідки інфляції в економічній сфері. Особливо відчутний її вплив на сферу виробництва, торгівлю, грошово-кредитну систему, державні фінанси, валютну систему, платіжний баланс держави.
Інфляція спричиняє диспропорційність розвитку виробництва. Позичкові капітали спрямовуються здебільшого в галузі із швидким зростанням цін і відволікають їх з інших галузей. Це призводить до застою виробництва та його занепаду. Коливання цін посилюють економічні ризики інвестицій. Останнє викликає скорочення нових капітальних вкладень і затухання науково-технічного прогресу. Оскільки ціна робочої сили здебільшого зростає повільніше від ціни на засоби виробництва, то стає вигіднішим застосування ручної праці, ніж техніки.
В умовах інфляції скорочується платоспроможний попит населення. Інфляція зумовлює звуження ринку збуту товарів народного споживання. Це викликає зниження темпів виробництва та їх обсягів.Капітали з виробництва відпливають у торгівлю, що посилює спекуляцію, збільшує кількість робочої сили в торгівлі.

В умовах інфляції депозитний відсоток не компенсує інфляційних втрат. Тому економічним суб’єктам стає вигідніше тримати свої активи в грошовій формі. Це негативно впливає на грошовий обіг і кредитні відносини. Відсотки за кредит підвищуються. Останнє призводить до зниження попиту на кредит. Одночасно звужується комерційний кредит.
В умовах гіперінфляції розвивається натуралізація обміну. Власники товарів здійснюють обмін на бартерних умовах, що прискорює інфляцію. На цій фазі інфляції посилюється попит на грошові знаки. Випереджуюче знецінення грошей порівняно зі збільшенням їх емісії призводить до зменшення реальної цінності грошової маси в обігу.
В умовах інфляції, коли знецінення грошей випереджає їх емісію, порушується баланс у фінансовій системі. Реальна вартість усієї суми державних доходів постійно зменшується. Тому держава змушена весь час вдаватися до емісії грошей. А це ще більше посилює інфляцію. Держава змушена скорочувати свої витрати, здебільшого соціального характеру. Тому ще сильніше загострюється соціально-політична нестабільність у країні.
Негативний наслідок інфляції відбивається у зовнішньоекономічних зв’язках. Він проявляється здебільшого через падіння курсу національної валюти. В результаті купівельна сила грошей на внутрішньому ринку приходить у невідповідність до курсу національної валюти. Спроби державного регулювання валютних відносин призводять до формування ринкового і офіційного курсів що посилює спекуляцію на валютних ринках, стримує приплив іноземних інвестицій в економіку країни, погіршується платіжний баланс країни і її валютне становище. Все це підриває позиції держави на світовому ринку. Аномалії впливу інфляції на соціально-економічний розвиток держави вимагають кардинальних заходів з метою її приборкання.

Високий рівень інфляції в Україні зумовлений об’єктивними зовнішніми факторами, але насамперед загальносвітовими тенденціями до стрімкого підвищення цін на продукти харчування та енергоносії, треба визнати, щоб не повторювати помилок у майбутньому, що основними чинниками зростання інфляції є внутрішні.

Основними серед них є:

1) Істотне поглиблення в останні роки розриву між темпами зростання доходів населення та темпами підвищення продуктивності праці в економіці.

За три останні роки зростання ВВП становило 18,6%, а кінцевих споживчих витрат домогосподарств — 63,7%. Як результат, інфляція протягом цих років фактично не опускалася нижче 10%, досягши на кінець 2007 року майже 17%.

2) Експансійна фіскальна політика всіх останніх урядів.

Так, лише за перший квартал 2008 року поточні трансферти населенню зросли на 87,2% порівняно з відповідним періодом минулого року. І хоча фактичне підвищення соціальних стандартів за перший квартал не було таким уже й значним (12—14%), а обсяг виплат населенню за втраченими заощадженнями становив 4,35 млрд. грн., в умовах достатньо високих інфляційних очікувань проголошені наміри про істотне підвищення соціальних виплат у поточному році (навіть заплановане на кінець року) та в наступні три роки дали додатковий поштовх до розкручування інфляційної спіралі.

3) Неврегульованість на окремих товарних ринках.

За рік із травня 2007-го по травень 2008-го ціни на всі продукти харчування зросли на 48,5%. Ціни по окремих харчових товарах зумовлені не економічними факторами, а є результатом чи то домовленостей окремих великих трейдерів, чи то нестачею пропозиції продуктів харчування українських товаровиробників.

2.2. Головні причини та наслідки кризових явищ в Україні у 2008 - 2009 роках.

Показник інфляції є ключовим для планування діяльності як уряду, так і бізнесу кожної конкретної людини. Реалістичність цього показника (не тільки на один рік, а й у середньо- та довгостроковій перспективі), довіра до нього з боку бізнесу та суспільства є запорукою економічного зростання. А недовіра до нереалістичних прогнозів породжує найпесимістичніші очікування, підриває довіру до влади в цілому.[7]

На жаль, за показником інфляції Україна посідає одне з найгірших місць у світі. Це послаблює її позиції у суверенних рейтингах, негативно впливає на значення індексів глобальної конкурентоспроможності тощо.

Як засвідчила динаміка макроекономічних показників 2008 р., проблеми антиінфляційної політики в Україні зберігають свою актуальність. За січень-червень споживчі ціни зросли на 15,5 %, липень-серпень позначилися дефляційними тенденціями, проте з вересня інфляція відновилася і за підсумком року сягнула 22,3 %.

В грудні 2008 року громадянам України потрібно було платити на 32,4% більше, ніж в грудні 2007 року, за обслуговування дітей у дошкільних установах, на 27,8% - за навчання у вищих учбових закладах, на 23% - за лікування в амбулаторних умовах. З місяця в місяць протягом минулого року дорожчали комунальні послуги. За водопостачання в грудні 2008 року необхідно було платити більше на 40,6%, водовідведення - на 45% (в порівнянні з груднем 2007 року).

Зважаючи на те, що осіннє відновлення інфляції відбувалося на тлі розгортання валютно-фінансової кризи, яка практично нівелювала інфляційний вплив з боку попиту, є підстави стверджувати про збереження вагомих структурних інфляційних чинників, які потребують послідовного подолання.

Про це, зокрема, свідчить наступне.

1. Вплинуло на рівень життя людей подорожчання продуктів харчування, які в споживчій корзині наших громадян складають більше 50%. З початку 2008 року вони подорожчали на 24,5% (до грудня попереднього року). Такого подорожчання життя немає в жодній європейській країні.

Так, у грудні 2008 року на величину середньої заробітної плати можна було придбати 39 кг свинини проти 53 кг на заробітну плату грудня 2007 року. А хліба житнього - 552 кг у грудні 2008 року проти 568 кг – у грудні 2007 року. Зберігалися високі темпи зростання вартості основних соціально значущих продовольчих товарів. (табл. 1).

2. Відбулось помітне прискорення зростання цін на непродовольчі товари, насамперед ті, що представлені переважно імпортними товарами, та вартість яких залежить від курсового чинника: у ІІ півріччі вартість предметів домашнього вжитку та побутової техніки зросла на 11,4 % (4,3 % за січень-червень).

3. Якщо в І півріччі 80% інфляційного показника було забезпечено товарами продовольчого асортименту, у ІІ півріччі понад половину цього показника сформувало зростання цін у житлово-комунальному секторі (рис.1,2).

Таблиця 1
Індекси споживчих цін по основних товарних групах у І та ІІ півріччях 2008 р. (червень до грудня та грудень до червня відповідно), %

Групи товарів	Індекси		Вага групи в ІСЦ
	І	ІІ
Довідково: Індекс споживчих цін	1,155	105,9	1
Продукти харчування та безалкогольні напої	1,234	100,9	0,53
Одяг і взуття	1,01	103,6	0,07
Житло, вода, електроенергія, газ та інші види палива	1,022	125,4	0,13
Предмети домашнього вжитку, побутова техніка та поточне утримання житла	1,043	111,4	0,03
Охорона здоров’я	1,123	108,5	0,03
Транспорт	1,165	105,2	0,04
Відпочинок і культура	1,049	111,6	0,03
Освіта	1,044	123,8	0,02
Ресторани та готелі	1,186	107,8	0,03

4. В ІІ півріччі відбулось суттєве прискорення зростання цін у сфері послуг: охорони здоров’я, освіти, культури, а також транспортних тарифів. Таке прискорення слід розглядати як відтермінований ефект інфляційного «стрибка» першої половини року, а також як ознаку негативних очікувань суб’єктів цих ринків, які закладаються в очікуваний прибуток.

5. В IV кварталі року відбулось деяке прискорення зростання цін у продовольчому сегменті – індекс цін за квартал склав 2,4 % - в основному за рахунок подорожчання фруктів на 10,1 %, в той час як овочі, цукор, олія продовжували дешевшати.

6. Зростання роздрібних цін у другому півріччі відбувалося на тлі загального зниження оптових цін в промисловості на 4,9 %. При цьому в харчовій промисловості оптові ціни знизилися на 6,8 %. Водночас динаміка цін реалізації сільгоспвиробництва корелювала з динамікою роздрібних цін: за липень-листопад ціна реалізації молока зросла на 20,3 %, яєць – в 1,8 разу. Це демонструє чітко виражене домінування складової витрат у продовольчій інфляції в Україні.[10]

7. Оприлюднена величина прожиткового мінімуму за грудень для працюючих громадян склала 794 грн., що на 125 грн. більше, ніж показник, закладений в бюджеті, а для непрацюючих громадян оприлюднений розмір прожиткового мінімуму (який за законом є розміром мінімальної пенсії) склав 593 грн., що на 95 грн. більше розміру прожиткового мінімуму, встановленого Законом України «Про Державний бюджет України на 2008 рік та про внесення змін до деяких законодавчих актів України». У зв’язку з цим, щомісяця пенсіонери недотримували по 100-120 грн., а працівники бюджетної сфери - по 300-350 грн.

Законом України від 31.10.2008 № 639-VI “Про першочергові заходи щодо запобігання негативним наслідкам фінансової кризи та про внесення змін до деяких законодавчих актів України” всупереч Конституції було встановлено, що розміри прожиткового мінімуму та мінімальної заробітної плати змінюються відповідно до індексу інфляції (індексу споживчих цін).

Номінальні доходи населення на 1 грудня 2008 р. склали 140,1% до торішнього рівня. Проте внаслідок високого рівня інфляції їх реальний рівень значно нижчий.



Реальне зростання доходів протягом 2008 року теж з місяця в місяць знижувалося. Якщо в першому кварталі 2008 р. зростання доходів з урахуванням цінового чинника складало 19,2%, то за січень – листопад 2008 р. – лише 11,4 %.

Вперше з 2001 року (якщо не враховувати сезонні січневі зниження) в листопаді 2008 р. зафіксовано рекордне зниження розміру реальної середньомісячної заробітної плати - на 6,2 % до жовтня 2008 року.


Номінальна заробітна плата в Україні в листопаді 2008 року склала 1823 грн., що на 94 гривні менше, ніж в жовтні того ж року - 1917 грн. Якщо в 2007 році зростання зарплати було поступальним протягом всього року, то за чотири останніх місяці 2008 року зростання зарплати зупинилося.



В грудні 2008 року ріст середньої заробітної плати відновився виключно за рахунок традиційної виплати річних премій і бонусів; в кінці року її середній розмір виріс на 178 гривень (+9,7 %) і досяг 2001 грн. Така надбавка в доходах українців виявилася найбільшою за минулий рік, але найменшою з 2005 року. Адже в грудні 2007 року заробітна плата виросла на 190 гривень, або на 12,8 %, а в кінці 2006 року - на 15,7 %.

В цілому за минулий рік середня зарплата виросла на 18,6 %, що набагато нижче рівня інфляції - 22,3 %. Тому реальна зарплата громадян за рік знизилась на 3%, чого не було з 1998 року, коли вона впала на 12,9%. З 2001 року щорічні темпи росту реальних доходів українців значно перевищували 10%.

В доларовому еквіваленті (за офіційним курсом Нацбанку) середня зарплата в Україні впала за 2008 рік на 21,66% - з $331,7 до $259,8.

У 2009 році знизився рівень реальних зарплат як мінімум на 12%. Серед очікуваних на ринку праці тенденцій аналітики акцентують увагу на тінізацію зарплат. І одним із способів такої тінізації є формальне переведення працівників на неповну зайнятість. Тільки в грудні кількість працюючих в умовах неповної зайнятості збільшилася на 27,7%, до 0,829 млн. А частка працівників, які знаходяться в умовах вимушеної неповної зайнятості зросла з 5,8% до 7,5%.



Однак в інших галузях промисловості та економіки ситуація із заборгованістю по зарплаті залишається критичною. Так, у житлово-комунальному господарстві протягом 2008 року заборгованість із виплати заробітної плати працівникам галузі збільшилася більш ніж в 12 разів.

Найгірше, що рівень заборгованості зростає в Україні паралельно із збільшенням рівня безробіття.

До кінця грудня 2008 року зареєстровано 844,9 тис. безробітних (у листопаді - 639,9 тис. людей). Серед зареєстрованих на кінець року безробітних 465,2 тис. - жінки, більшість з безробітних - 418,3 тис. - міські жителі (раніше безробіття було вище серед сільського населення). Знижується попит на ринку праці: потреба підприємств у працівниках на заміщення вільних робочих місць та вакантних посад у грудні становила 91,1 тис. людей (місяцем раніше - 136,8 тис.).

Відтак, навантаження на 10 вільних робочих місць (вакантну посаду) в грудні склало 96 чол. (у листопаді - 51 чол./10 місць (раніше вісім місяців поспіль - 3 людей/місце, січень-лютий - 4 людей/місце)). При значному зростанні кількості безробітних, варто зазначити, що переважна більшість громадян, які звернулися до послуг служби зайнятості, були звільнені за п. 1 ст. 36 Кодексу законів про працю, тобто за згодою сторін. І тільки незначна кількість працівників була звільнена за ініціативою роботодавця

На цьому тлі знижуються відрахування в бюджет і соціальні фонди. У 2009 рік Україна увійшла з 40 млн. грн. боргу перед бюджетниками і це відбулось вперше за останні 8 років розвитку України. Найвідчутнішим цей борг є для мешканців Львівської (22,5 млн.), Тернопільської (10,6 млн.) та Івано-Франківської (8 млн.) областей.

Зростання заборгованості із зарплат у бюджетній сфері є тенденцією, що загрожує соціальному спокою громадян та фінансовій стабільності держави.

Під загрозою є фінансування пенсій. У січні 2009 року за Пенсійному фонду не вистачало 5,5 млрд. гривень.

Пенсійний фонд України знаходиться в ситуації, коли він вимушений приймати рішення щодо порядку виплати пенсій в першу чергу найменш захищеним верствам населення. Це пояснюється тим, що Пенсійному фонду не вистачає коштів на виконання поточних зобов’язань з виплатою пенсій.

Ситуація з виплатою заробітної плати і наповненням Пенсійного фонду набула некерованого і неконтрольованого стану.

Якщо оцінювати роботу Пенсійного фонду України за поточними реальними показниками, то необхідно контролювати не стільки план надходжень, скільки планові виплати, а також в абсолютних показниках оцінювати динаміку реальних надходжень від сплати внесків до бюджету Пенсійного фонду. [5,c 17-20]
Відтак наведені особливості дозволяють констатувати:

• 
  відбулося компенсуюче підвищення цін, яке стримувалося прямими чи непрямими адміністративними важелями в період прискореної інфляції, – це доводить стратегічну безперспективність адміністративного цінового регулювання;
  
• 
  подорожчання ключових продуктів харчування, а також значне подорожчання житлово-комунальних послуг обумовлюють посилення негативного ефекту інфляційних тенденцій навіть за сповільнення приросту офіційного індексу споживчих цін;
  
• 
  відчутний сезонний чинник цінової динаміки на продовольчому ринку є наслідком нерозвиненості вітчизняного сільгоспвиробництва – насамперед низького рівня технологій виробництва, зберігання та первинної переробки сировини;
  
• 
  підвищені ризики внаслідок курсових коливань створює високий рівень імпортозалежності споживчого ринку;
  
• 
  випереджаюче зростання цін у секторі послуг (враховуючи послуги ЖКГ, вони, за офіційними розрахунками, сягають майже 30% типового споживчого кошика) „відволікає” дедалі більше частку коштів з товарного ринку, що посилює розрив між зростанням доходів населення та зростанням платоспроможного попиту на цьому ринку.
  

У 2009 р. динаміка споживчих цін в Україні формуватиметься як підсумок впливу низки різноспрямованих тенденцій:

• 
  обмежувальна монетарна політика НБУ, обмежувальна бюджетна політика, зниження цін на окремих світових ринках (бензину, зерна), низький рівень економічної активності й, відповідно, динаміки доходів в Україні здійснюватимуть дефляційний вплив;
  
• 
  девальвація гривні, а відтак – подорожчання імпортних товарів, вплив інших вищезазначених структурних чинників, низька схильність до заощадження в умовах валютно-фінансової нестабільності, ймовірне посилення фіскальної експансії у другій половині року матимуть відчутний інфляційний ефект.
  

3. Антиінфляційна політика.
3.1. Cутність антиінфляційної політики.

Мета антиінфляційної політики держави полягає у встановленні контролю за інфляцією і досягненні прийнятних для на­родного господарства темпів її зростання. Спроби впоратись з інфляцією шляхом гро­шової рестриктивної політики в наших умо­вах мають значно більші негативні наслідки, ніж сама інфляція, оскільки призводять до скорочення виробництва, зростання непла­тежів у всіх секторах економіки, відкладання виплат за державним зовнішнім і внутрішнім боргами. Вкрай негативні наслідки має така політика й для соціальної сфери: зростає безробіття, своєчасно не випла­чуються заробітна плата, пенсії, різко зни­жується рівень життя населення.

Ефективна антиінфляційна політика має базуватись на об'єктивних, економічно обґрун­тованих системних прогнозах.

Системне прогнозування інфляційних про­цесів передбачає визначення тенденцій у ди­наміці індексу інфляції за допомогою аналітичних трендів, а також оцінки, з одного боку, - ступеня впливу причинно зумовлюва­них монетарних, фінансових та інших макро-показників на індекс інфляції, з другого, -оцінки впливу інфляції на динаміку реально­го валового внутрішнього продукту.

Необхідність подолання тривалої еко­номічної кризи в Україні потребувала, насам­перед, досягнення макрофінансової стабілізації як основної передумови виходу на позитивну економічну динаміку. Мак-рофінансова стабілізація, у свою чергу, багато в чому залежить від стабільності національ­ної валюти, стан якої характеризується по­казниками інфляції (дефляції). Інфляція з позицій макроекономічної і макрофінансової стабілізації розглядається з двох сторін. По-перше, як один з параметрів стабільності, як головний макрофінансовий індикатор. По-друге, як засіб впливу на макроекономічну рівновагу (точніше,не сама інфляція,а грошо­ва політика).

Інфляція, як і будь-яке інше фінансове явище (бюджетний дефіцит, державний борг, валютний курс), ніколи не мала і не може ма­ти однозначної оцінки.

Достовірний прогноз інфляції є однією з передумов успішного проведення макроеко­номічної політики. Проте, зробити його до­волі складно,принаймні в Україні. Причиною тому - особливості економічних перетворень, які відбувалися в нашій країні впродовж ос­танніх років. За цей час, зокрема, сталися фундаментальні зміни у поведінці населення та підприємств щодо способів тримання гро­шей; виникли канали уніфікації готівкових та безготівкових коштів; у людей з'явилася можливість вибору деномінації валюти у про­цесі заощадження. Нині поведінку населення та суб'єктів господарювання важко спрогнозувати ще і тому, що рівень інфляції зали­шається відносно високим за значної не­стабільності самої інфляції (хоча спостеріга­ються певні її сезонні коливання), а інфляційні очікування - значними. Ці та інші чинники (наприклад, імовірність зовнішніх пікових шоків) ускладнюють про­гнозування макроекономічних показників, зо­крема, інфляції.

Прогнозуючи інфляцію, слід визначати строки, на які робиться прогноз. У довгостро­ковому періоді основним чинником інфляції зазвичай є зростання кількості грошей в еко­номіці. В інших (менш тривалих) проміжках часу суттєвими можуть бути немонетарні фак­тори або фактори непрямого монетарного впливу. Такими можна вважати адміністра­тивні зміни цін, зовнішні шоки, інфляційні очікування тощо.

Перспективним напрямом у прогнозу­ванні деяких макроекономічних показників, зокрема, інфляції є прості підходи, засновані на використанні окремих рівнянь відповідно до дисагрегації прогнозованого показника на окремі компоненти, що почасти дає змогу точніше з'ясувати залежності між прогнозова­ними показниками та екзогенними парамет­рами, які використовуються у рівняннях.

Жодна модель не взмозі дати вичерпної відповіді на запитання про те, якою саме буде подальша інфляція. Однак, застосування про­гнозних моделей (як і експертних оцінок) до­поможе одержати обгрунтований прогноз інфляції як у короткостроковому, так і в дов­гостроковому періодах.

Якщо наслідки нетривалої непередбаченої інфляції добре відомі і здебільшого несприят­ливі для всіх господарських одиниць, то наслідки повністю передбаченої тривалої інфляції в економічній науці ще до кінця не досліджені. Така інфляція спричиняє нега­тивні впливи, бо призводить до суспільних витрат, відомих під метафоричними назвами -"витрати меню" і "витрати зношених чере­виків", які пов'язані зі зміною цін і частіши­ми відвідинами банку для отримання готівки або здійснення депозитів.

Наслідки інфляції, як відомо, неможливо визначити лише вартісними показниками. Вони можуть мати і соціально-психологічні прояви. Соціологічне опитування громадян США,Німеччини та Бразилії,проведене у 1997 році у межах масштабного дослідження під керівництвом професора Йєльского універси­тету Роберта Шиллера, засвідчило, що в умо­вах інфляції вражаюча більшість населення цих країн перебуває у стані незадоволення та дискомфорту. Тому 84% американців погод­жуються з твердженням, що "управління інфляцією є одним з найважливіших завдань економічної політики". У Німеччині та Бразилії відповідно 94% і 88% опитаних по­годились зі схожим твердженням. Це дослідження виявило основну причину неза­доволення населення - віра в те, що інфляція знижує рівень життя внаслідок ерозії номіна­льних доходів. У процесі опитування було та­кож виявлено, що більшість населення цих країн поділяє думку про те, що жадібність бізнесменів та некомпетентність державних посадових осіб є важливими причинами інфляції.

Зниження рівня інфляції дає значні вигоди суспільству загалом, які виявляються у зрос­танні рівня його задоволення життям та згур­тованості.

Негативні наслідки інфляції зумовлені і особливостями сучасної системи оподаткуван­ня. Аналіз засвідчив, що, наприклад, амери­канська податкова система "штрафує" заоща­дження і "надає субсидії" власникам помеш­кань, а зростання рівня інфляції тільки підси­лює ці несприятливі впливи. Наприклад, Мартін Фельдстейн обчислив величину цього дисбалансу і виявив його високу чутливість до інфляції. За 4% інфляції величина спо­живчих видатків сімдесятирічної людини ста­новить 330% від споживчих видатків соро­карічної, а зниження інфляції на 2% посла­бить цю диспропорцію до 270% . Він пока­зав, що зі зменшенням цього дисбалансу суспільний добробут суттєво збільшиться. Ви­користавши оціночні значення таких пара­метрів, як еластичність міжчасової заміни і еластичність заміни між видатками на житло та іншими товарами і послугами, М. Фельд­стейн виявив,що суспільна вигода від 2% зни­ження інфляції дорівнюватиме приблизно 1% приросту ВВП. Крім того, застосувавши інструментарій дисконтування, ця цифра оз­начає, що поточна вартість вигод від усунення згаданих диспропорцій легко покриває втрати від дезінфляції[].

Однак, економісти нерідко говорять про по­зитивні риси інфляції. Одні з них вважають, що проблему нееластичності номінальної зар­плати до зниження можна усунути за допомо­гою інфляції, зменшуючи реальну зарплату. Інші припускають, що чим вища інфляція, тим нижча природна норма безробіття, яка забезпечує певне підвищення темпів еко­номічного зростання.

Американські економісти Девід Кард і Дін Гислоп на підставі статистичних даних нама­галися дослідити вплив інфляції на ефек­тивність функціонування ринку праці. Вони зауважили, що номінальна зарплата багатьох робітників не змінюється з року в рік, а част­ка робітників із постійними номінальними заробітками є значно вищою під час низької інфляції. Д.Кард і Д.Гислоп оцінили уявний розподіл зміни зарплати у випадку її гнуч­кості і обчислили вплив зниження інфляції на зростання реальної зарплати. У резуль­таті виявилось, що зниження темпів інфляції на один відсоток призводить до зростання "незаслуженої" реальної зарплати на 0,06%. Хоча це збільшення виглядає незначним, од­нак приборкання 5% інфляції підвищує таку реальну зарплату на 0,3%, що за умов оди­ничної еластичності попиту на працю, зни­зить зайнятість на 0,3%[5,с.29]. Отже, це дослідження підводить до висновку, що інфляція хоча і невагомо, але все таки пози­тивно впливає на ринок праці, додаючи йому гнучкості за рахунок полегшення спричине­ного вимогами кон'юнктури зниження ре­альної зарплати.

Рівень інфляції може впливати і на вели­чину природної норми безробіття. Амери­канський економіст Л.Бол твердить, що до­сягнення абсолютної стабільності цін може знизити виробництво не лише у короткостро­ковому періоді, але й також у тривалому. Причину цьому економіст вбачає у зростанні природного рівня безробіття у період дезінфляції. Прикладом може бути еко­номічна ситуація, яка склалася у 80-ті роки в багатьох промислове розвинених країнах світу, коли знизився попит на некваліфіковану робочу силу, а також на послуги інсти­туцій, зокрема, трудових спілок, які не допус­кали зниження реальної зарплати. Л.Бол ви­явив тісний взаємозв'язок між зростанням природної норми безробіття та масштабами і тривалістю дезінфляції. Він також зробив висновок, що негативні впливи дезінфляції на природну норму безробіття пропорційні ступеню розбалансованості ринку праці. Ці висновки збігаються з принципами теорії гістерезису на ринках праці [14].

Отже, згідно з дослідженнями Бола, втрати від дезінфляції набагато більші від передбачуваних, оскільки призводять до зростання рівноважного рівня безробіття. Для мінімізації цих втрат антиінфляційні заходи доцільно проводити якомога швидше, заздалегідь усунувши роз-балансованість ринку праці.

Полеміка щодо негативних і позитивних наслідків інфляції стимулює розвиток теорії оптимального рівня інфляції. Очевидно те, що висока інфляція, яка виходить за певні межі, несприятливо впливає на суспільство та еко­номіку загалом. Вітчизняній економіці ще да­леко до стабільності цін. Проте дослідження оптимального рівня інфляції, який має стати одним з орієнтирів стратегічного розвитку національної економіки, повинні проводитись уже зараз.

Отже, визначивши сутність антиінфляційної політики, можна зробити висновок, що антиінфляційна політика держави полягає у встановленні контролю за інфляцією і досягненні прийнятних для на­родного господарства темпів її зростання. Спроби впоратись з інфляцією шляхом гро­шової рестриктивної політики в наших умо­вах мають значно більші негативні наслідки, ніж сама інфляція, оскільки призводять до скорочення виробництва, зростання непла­тежів у всіх секторах економіки, відкладання виплат за державним зовнішнім і внутрішнім боргами. Вкрай негативні наслідки має така політика й для соціальної сфери: зростає безробіття, своєчасно не випла­чуються заробітна плата, пенсії, різко зни­жується рівень життя населення.


3.2. Методи та інструменти антиінфляційної політики.
Свiтовий досвiд виробив двi головнi концепцiї антиiнфляцiйних заходiв, що спираються на кредитно-грошову i фiскальну полiтику. Це заходи або безкомпромiсної боротьби з iнфляцiєю, або адаптацiї, пристосування до життя в умовах iнфляцiйної нестабiльностi. Перший метод реалiзується шляхом змiн у системi оподаткування ( як правило пiдвищення податкiв) та введенням жорсткого державного контролю цiн та зарплати. Другий-це iндексацiя доходiв, застосування механiзму корегування процентних ставок вiдповiдно до темпiв iнфляцiї та iн. До того ж необхiдною є повна адаптацiя усiх економiчних iнституцiй до функцiонування в умовах iнфляцiї. Адаптацiйна полiтика має свої недолiки: кошти на компенсацiйнi надбавки населенню треба брати з державного бюджету, тобто врештi-решт через податки, або робити грошову емiсiю, що знову призведе до зростання iнфляцiї.

Як правило, в умовах боротьби з iнфляцiєю цi методи використовуються комплексно, що дає бiльш виражений ефект, i дозволяє пом’якшити труднощi, припадаючi на долю економiки країни[8].
а) Методи антиiнфляцiйного оподаткування
В процесi стримування iнфляцiї податки вiдiграють двоїсту роль. Скорочуючи доходи, що виступають як джерела витрат для споживачiв, високi податки носять антиiнфляцiйний характер. Однак, податки можуть також збiльшувати витрати виробництва, пiдвищуючи через це рiвень цiн на товари.

Розглянемо тi спотворення в оподаткуваннi, якi викличе неочiкувана iнфляцiя, тобто випадок, коли цей елемент економiчної системи країни до дiй в умовах iнфляцiї не пристосований.

У разi, якщо податкова система країни має труднощi з адаптацiєю до iнфляцiйних процесiв, виникають такi складнi проблеми:

По-перше, iз зростанням рiвня цiн частка податкових виплат у загальному обсязi реальних доходiв збiльшується, породжуючи, таким чином, ефект прогресивного зростання податкiв. Якщо б податки знаходилися у постiйнiй пропорцiї до номiнальних доходiв незалежно вiд розмiру останнiх, у цьому не було б нiякої проблеми, оскiльки в такому разi люди сплачували б однаковий, не залежний вiд рiвня цiн вiдсоток своїх доходiв у виглядi податкiв. Але, оскiльки, норма оподаткування при використаннi його прогресивної форми має тенденцiю зростати разом з рiвнем номiнальних доходiв, то iнфляцiя, призводячи до збiльшення номiнальних доходiв, тим самим збiльшує й частку податкiв у складi реальних доходiв.

Друга проблема пов’язана з оподаткуванням капiталу. Ця проблема дуже складна , оскiльки зростання капiталу, пов’язане з приростом ринкової вартостi активiв, реагує на iнфляцiю бiльш оперативно, нiж реальнi прибутки на цей капiтал. Жоднiй країнi не вдалося досягти суттєвого успiху у нейтралiзацiї наслiдкiв впливу iнфляцiї на оподаткування капiталу. Деякi фахiвцi у сферi податкiв навiть вважають, що найбiльша шкода вiд iнфляцiї полягає саме у тому, що вона збiльшує фактичне оподаткування капiталу[8].

Подiбна проблема оподаткування виникає й по вiдношенню до доходiв у вигдядi вiтсоткiв на капiтал. Вiзьмемо простий приклад. Припустимо, що iнфляцiя збiльшується з 5 до 10% й вiтсотковi ставки зростають разом з iнфляцiєю в пропорцiї один до одного, як це й припускається залежнiстю Фiшера. Iз збiльшенням номiнальної вiтсоткової ставки на 5 пунктiв реальна вiтсоткова ставка до сплати податкiв не змiнюється. Але, якщо номiнальний доход на вiтсотки оподатковусться в розмiрi, скажiмо, 28%, то уряд забирає у виглядi податку 1,4 вiтсоткового пункту(0,28-5%) з сукупних п’яти пунктiв iнфляцiйної надбавки, скорочуючи, таким чином, реальну суму доходiв по процентах пiсля сплати податкiв, що отримують кредитори. У цьому разi кредитор фактично несе збитки в наслiдок дiї iнфляцiї, тодi як уряд має зиск. Такi умови дестимулюють кредиторiв, що й є одним з негативних ефектiв iнфляцi[8].

Слiд вiдмiтити, що теоретично можливим є бiльш швидке зростання вiдсоткової ставки до сплати податкiв нiж збiльшення iнфляцiї, що зберiгає реальну вiдсоткову ставку постiйною.

Як бачимо, навiть очiкувана iнфляцiя викликає втрати в економiцi, якщо iнститути влади адаптованi до неї не повнiстю. Подiбнi втрати стають особливо iстотними в умовах контролю ставки банкiвського проценту, неадекватного оподаткування доходiв й прогресивного зростання податкових ставок, що збiльшують податковi платежi. Пiд адекватним оподаткуванням в умовах iнфляцiї мається на увазi такий метод зтягування податкiв, за якого не оподатковується iнфляцiйний компонент приросту активiв. Розглянутий вище негативний вплив iнфляцiї на податкову систему, змусив багато країн “iндексувати” податковi закони, щоб запобiгти збiльшенню податкiв, яке спричинясться iнфляцiєю. Так було проiндексовано у 80-х роках частину податкового кодексу США[17, c.16].

Використання “стримуючої” податково-бюджетної полiтики є одним iз шляхiв усунення загрози iнфляцiї. Державний бюджет на наступний рiк може бути складений таким чином, щоб скорочення обсягу державних закупок й замовлень поєднувалося iз збiльшенням чистих податкiв, компенсуючи очiкуване пожвавлення сукупного попиту у приватному секторi економiки. Правильне поєднання скорочення обсягу державних замовлень, трансфертних виплат та пiдвищення податкiв втримає криву сукупного попиту у бажаному положеннi AD, а економiчну систему-в станi стабiльностi[20].

Полiтика податкового регулювання доходiв (TIP) орiєнтована на використання податкiв i створення у фiрм та робiтникiв стимулiв не пiднiмати цiни й зарплату.

TIP-це система, при якiй за допомогою податковоi системи фiрми й зайнятi на них робiтники заохочуються або наказуються в залежностi вiд зростання рiвня цiн й зарплати.

Розглянемо цiновий рiзновид TIP.Фiрмам повiдомляється,

що рiвень сплачуваних їми податкiв залежить вiд зростання цiн на їх продукцiю. Наприклад, пiдвищення цiн до 5% не викликає нiяких штрафних санкцiй, за кожний наступний вiдсотковий пункт уряд збiльшує ставку оподаткування. Податкова ставка може збiльшуватись, скажiмо на 2 пункти (з 25 до 27%) за кожний вiдсоток приросту цiн на продукцiю фiрми[15].

Отже за умов реалiзацiї такої полiтики пiдвищення цiн коштуватиме фiрмам надто дорого. Тому в них з’являється стимул не допускати значного збiльшення цiн. Зростання цiн по всiх фiрмах, таким чином, буде меншим, й темпи iнфляцiї скоротяться. Подiбний механiзм може бути реалiзований й у вiдношеннi зарплати.
Скорочення податкiв у свiтi “концепцiї пропозицiї”.

Як вiдомо, будь-яке втручання в функцiонування економiки, що затримує пересування кривої сукупного попиту вгору або змушує її зсуватися вниз вiдносно кривої сукупної пропозицiї буде стримувати темпи iнфляцiї. Аналогiчного ефекту можна було б досягти, якщо б було можливо вплинути на сукупну пропозицiю. Такий пiдхiд до економiчної практики став вiдомим як “концепцiя пропозицiї”.

Основою економiчної програми прибiчникiв “концепцiї пропозицiї” стала детально обмiркована послiдовнiсть дiй по зменшенню ставок оподаткування. По-перше, мав бути знижений податок на доход громадян, що посилило б трудову мотивацiю робiтникiв. По-друге, планувалося реформувати систему податкiв на доходи вiд прирiсту капiталу та ввести рiзноманiтнi податковi стимули (пiльги для пiдприсмств, що збiльшують обсяги виробництва)-це стимулювало б накопичення та iнвестицiї. По-третє, практика iндексацiї мала розповсюдитись на всю податкову систему для того, щоб ставки податкiв не пiдштовхувались iнфляцiєю[17].
б) Регулювання цiн в умовах iнфляцiйної нестабiльностi.

Надзвичайно важливу роль грає державний контроль над цiнами, особливо в умовах кризису економiки i виходу з нього.

Пiд контролем над цiнами розумiють будь-яку послiдовнiсть цiлого ряду заходiв - вiд помiрних обмежень до примусового встановлення верхнiх границь зростання цiн, що проводяться у рамках економiчної полiтики.

Одним з пiдходiв є перевiрений у свiтовiй практицi метод тимчасового заморожування цiн й надалi їх часткового перегляду. Вiн полягає у забороненнi пiдвищувати цiни вище визначеного рiвня, без спецiального на те дозволу. За граничний рiвень цiн може бути прийнятий той, що iснував на протязi базового перiоду перед “заморожуванням”. При цьому пiдвищення цiн вважається допустимим, якщо, наприклад, воно було пов’язано з ростом цiн на iмпортнi вироби ( тобто коли збiльшення витрат неможливо контролювати); недопустимим-якщо його причиною стало невиправдане пiдвищення зарплати, що стимулювало пiдприємцiв самим обмежувати зростання заробiтної плати.

Заморожування цiн дозволяє долати iнфляцiйнi очiкування населення, господарюючих суб’єктiв, кредитної cистеми, внести деяке заспокоєння в економiку.

МАКСИМАЛЬНИЙ РIВЕНЬ ЦIНИ являє собою законодавчо встановлену максимальну цiну, яку продавцю дозволяєтся запрошувати за свiй товар або послугу.

В широких маштабах максимальнi рiвнi цiн, або загальний контроль за цiнами, застосовуються для обмеження iнфляцiйних процесiв в економiцi.

З одного боку швидке зростання цiн на товари сприяє розвитку iнфляцiї, з iншого-виключає з числа покупцiв товару тих споживачiв, чиї грошовi доходи не встигають за швидким зростанням цiн.

Тому, щоб протистояти iнфляцiї й дозволити малозабеспеченим громадянам купувати необхiднi їм товари, уряд може встановити максимальний рiвень цiн. Причому, встановлення обмеження цiни має сенс тiльки при умовi, що нова цiна буде нижчою за рiвноважну[17].

Проблеми у реалiзацiї полiтики контролю за цiнами можна також пояснити значними адмiнicтративними складнощами її проведення. До органiв контролю постiйно пред’являються вимоги зробити виключення для тих чи iнших видiв товарiв або який-небудь галузi. Поступово, по мipi подальшого вiдхилення цiн вiд стану рiвноваги й посилення дефiциту, тиск на контролюючи органи з вимогами надати пiльги зростає, й, в кiнцi-кiнцiв, це надзвичайно ускладнює контроль.

Хоча полiтика державного регулювання цiн несе значний позитивний ефект i має особливе значення в кризовi перiоди, її реалiзацiя може призвести до дуже небажаних наслiдкiв.

У короткостроковому планi пряме регулювання цiн сприятиме стабiлiзацiiї нацiональної економiки. Так, у державi можуть значно знизитись темпи зростання оптових й роздрiбних цiн i це призведе до гальмування iнфляцiйних процесiв. Але вже у найближчi роки виявляться негативнi наслiдки централiзованої моделi регулювання. “Заморожування” цiн i заробiтної плати обмежить мiжгалузевий перелив капiталiв, буде гальмувати iнвестицiйну полiтику, знизить рiвень дiлової активностi, стримуватиме зростання доходiв.

У 80-ті роки деякі країни обрали метод індек­сації, щоб пристосуватися до негативних на­слідків інфляції. Індексація, як уже відомо, означає, що номінальні доходи громадян змінюються пропорційно коливанням цін, тобто вона є механізмом, за допомогою якого доходи частково або цілком захищаються від ін­фляції. Інакше кажучи, індексація передбачає, що поточні доходи населення збільшуються відповідно до темпу зростання цін у країні за певний період. У разі повної індексації реальні доходи захищені від згубного впливу інфляції, а тому життєвий рівень населення не знижується.

Однак індексацію не можна розглядати як дієвий метод бороть­би з інфляцією. За її допомогою можна лише послабити або уникну­ти окремих негативних наслідків інфляції, але не можна знизити її темпи. Як уже зазначалося, проблема інфляції, а відтак і антиінфляційної політики, є доволі дискусійною — як у наукових, так і в політич­них колах. Одні економісти, зокрема монетаристи, вважають, що ін­фляція є виключно грошовим явищем. На їхню думку, для її подолання потрібно уповільнити темпи зростання пропозиції гро­шей у національній економіці. Для недопущення інфляції вони про­понують дотримуватися у монетарній політиці так званого грошового правила. Згідно з цим правилом, темп зростання пропозиції грошей має дорівнювати темпові економічного зростання, який для більшо­сті розвинутих країн становить 3—5% за рік. Ці економісти не роз­межовують заходів інфляційної політики, спрямованої на подолан­ня різних видів інфляції, — інфляції попиту та інфляції пропозиції.

Інша група економістів уважає, що рецепти монетаристів є над­мірно болісними для суспільства. Ця група пропонує політику доходів, котра, як уже зазначалося, передбачає, що учасники ринкового процесу впродовж певного періоду утримуються від підвищення цін на товари і послуги, а також на фактори виробництва. Політику до­ходів застосовувала низка країн у 70-ті роки, але, на думку багатьох фахівців, вона була малоефективною[6].

Представники основного потоку макроекономіки виходять із то­го, що інфляція є багатофакторним процесом, тому для боротьби з нею потрібно використовувати широкий арсенал знарядь, який умов­но можна поділити на дві групи. Перша група охоплює методи, за­стосування яких дає змогу знизити рівень інфляції порівняно швид­ко, упродовж короткого відтинку часу. Друга група заходів, які називають антиінфляційною стратегією, спрямована на недопущен­ня інфляції у тривалій перспективі.

Якщо інфляція уже розвинулася, то для її подолання нині здебільшого застосовують стримувальну макроекономічну політику, тобто політику
дезінфляції. Вона грунтується на можливості вибору між інфляцією та безробіттям у короткостроковому періоді. Держав­ні мужі, знижуючи за допомогою монетарної та фіскальної політики сукупний попит, зменшують обсяг національного виробництва, що супроводжується зростанням безробіття. Згідно з кривою Філіпса для короткострокового періоду, зростання рівня безробіття знижує рівень інфляції.

У зв'язку з цим постає запитання: яким обсягом річного реаль­ного ВВП має пожертвувати суспільство, щоб знизити рівень ін­фляції? Економісти часто обчислюють коефіцієнт дезінфляційних втрат,
який показує відсоток річного реального ВВП, котрий потрібно принести в жертву задля зниження інфляції на 1 %. Для визначення цього коефіцієнта величину зменшення ВВП за певний проміжок часу ділять на величину зниження темпу інфляції за той самий про­міжок. Існує кілька оцінок цього показника, але типова оцінка ста­новить 5. Тобто для зниження інфляції на 1% необхідно пожертву­вати 5% річного ВВП.

Величина коефіцієнта дезінфляційних втрат дає змогу судити про те, доцільне чи недоцільне подальше проведення антиінфляційної політики. Якщо цей коефіцієнт порівняно високий, то урядові, очевидно, слід утриматися від заходів щодо уповільнення темпів ін­фляції, віддаючи, наприклад, перевагу індексації доходів населення. Низьке значення коефіцієнта дезінфляційних втрат свідчить про ефективність антиінфляційної політики і доцільність її продов­ження.

Практика показала, що швидка дезінфляція супроводжується меншими втратами, ніж повільна. У країнах з вищим рівнем гнучко­сті заробітної плати (у них коротший строк дії колективних догово­рів) коефіцієнти дезінфляційних утрат були нижчими. Економісти особливо підкреслюють роль інфляційних очікувань у проведенні ефективної і менш болісної політики дезінфляції.Висока інфляція є здебільшого результатом процесу, який роз­вивається внаслідок дії адаптивних інфляційних очікувань. Тому важ­ливим завданням дезінфляції є приборкання інфляційних очіку­вань. Водночас світовий досвід підказує, що ці очікування якнайшвидше долаються там, де виконуються принаймні дві умови.

По-перше, державна політика спрямовується на зміцнення меха­нізмів ринкової системи. Тільки вони здатні викликати природне (тобто те, що супроводжується збільшенням кількості та підвищен­ням якості життєвих благ) уповільнення зростання цін. Лише тоді змінюється поведінка споживачів, у ній зникають інфляційні моти­ви. Доки споживачі не переконаються в тому, що коливання цін на­були ринкових окреслень, доти в національній економіці відбувати­меться інфляційне розширення сукупного попиту. По-друге, уряд має непохитно дотримуватися курсу на поступове подолання інфляції та користуватися довір'ям більшості населення. Рівень довір'я до антиінфляційної політики є одним із чинників, від якого залежить величина втрат, пов'язаних із проведенням дезінфляції. Заслужити високий рівень довір'я можна лише тоді, коли уряд ставить перед собою цілком визначені, практично здійсненні і такі, що можна легко перевірити, антиінфляційні завдання, заздалегідь інформує про це населення і неухильно домагається розв'язання цих завдань [8].

Прихильники теорії раціональних сподівань навіть твердять, що зниження рівня інфляції можливе без економічного спаду, тобто без згортання обсягу національного виробництва і без зростання безро­біття. Згідно з цією теорією, якщо наміри уряду приборкати інфля­цію не викликають сумніву, громадяни швидко відкидають свої ін­фляційні очікування. Це означає, що короткострокова межа вибору між інфляцією та безробіттям переміщуватиметься донизу, і це дає змогу зменшити інфляцію без підвищення рівня безробіття. Така ідея була б справедливою, якби інфляцію індукувала виключно над­лишкова грошова маса, а сама інфляція не містила інерційного чин­ника.

Для недопущення розвитку галопуючої інфляції у майбутньому уряд розробляє антиінфляційну стратегію,
основними складовими якої є ефективна монетарна політика, впорядкування державних фінансів, раціоналізація структури національної економіки та зовніш­ньоекономічної діяльності.

Ефективна монетарна політика передбачає, що щорічні прирос­ти грошової маси в обігу обмежені й не надто перевищують зростан­ня національного продукту.

Важливою складовою антиінфляційної стратегії є впорядкування державних фінансів, передовсім скорочення бюджетного дефіциту з перспективою його повної ліквідації. Це скорочення має відбувати­ся за рахунок зменшення видаткової частини державного бюджету.

Раціональна монетарна і фіскальна політика допомагає усувати з економіки інфляцію попиту. Водночас є необхідною стратегія роз­витку національної економіки, яка б захистила або принаймні поміт­но послабила руйнівні впливи зовнішніх збурень пропозиції, які ін­дукують інфляцію витрат. Для недопущення інфляції пропозиції уряд має сприяти розвиткові освіти й науки, нагромадженню інтелек­туального потенціалу суспільства і людського капіталу кожною осо­бою, має фінансувати наукові дослідження та дослідно-конструк­торські розробки, здійснювати структурну перебудову національної економіки у напрямі зростання в ній частки продукції високотехнологічних галузей і виробництв. Це стримуватиме розвиток інфляцій­ного процесу у разі сильних зовнішніх несприятливих збурень про­позиції[3].

Особливе місце в антиінфляційній стратегії займає раціоналізація зовнішньоекономічних зв'язків країни. Пасивне сальдо платіжного ба­лансу, як відомо, індукує інфляційні імпульси. Зовнішньоекономічна політика має спрямовуватися на досягнення рівноваги у торгівлі това­рами і послугами шляхом підтримання експортних галузей та захисту національного виробника. Водночас уряд і центральний банк повинні проводити конструктивну валютну політику, яка б підтримувала ста­більний курс національної валюти і не стимулювала зростання імпор­ту. Отже, можемо зробити висновок про те , що перелічені заходи антиінфляційної стратегії стримують зростан­ня загального рівня цін в країні у близькій і віддаленій перспективі. Тому актуальним є питання їх ефективності, що і розглядаєтся у наступному розділі.


3.3. Антиінфляційна політика в Украінї.

Основними причинами інфляції в Україні сьогодні є:

1. 
   Стрімке зростання цін на продовольство - зернові, м'ясо, молоко, овочі та фрукти.
   
2. 
   Збільшення доходів населення (інфляція зарплат) та обсягів споживчого кредитування. У січні-лютому 2009 року номінальні доходи населення (тобто в грошовому виразі) зросли на рекордні за останні три роки. Це зумовлено загальним підвищенням зарплат, збільшенням соціальних виплат (допомоги, пенсій, рівня мінімальної зарплати), а також погашенням боргу радянського Ощадбанку.
   
3. 
   Інфляційні очікування. Спекуляція. В Україні феномен спостерігається з початку 90-х: пришвидшення темпів зростання цін збільшує інфляційні очікування українців, які скуповують продукти харчування у великих кількостях, що ще більше розганяє інфляцію. На тлі інфляційних очікувань багато товаровиробників і ритейлерів необгрунтовано (спекулятивно) підвищують ціни.
   
4. 
   Високі інфляційні очікування зазвичай виникають унаслідок частої зміни влади в країні, недовіри населення до політиків і центрального банку. 
   
5. 
   Зниження курсу долара і зростання евро на світових ринках. Причини здешевлення долара - світова фінансова криза (джерело - США), стагнація американської економіки і загальне переоцінювання долара щодо більшості світових валют.
   
6. 
   Брак доступних і високодохідних інвестиційних інструментів. Інфляція розганяє інфляцію - так економісти називають явище одночасного зростання цін і споживаїня.
   

Для того щоб зупинити зростання цін, в Україні, потрібно використовувати певні довгострокові та короткострокові заходи.

До короткострокових можна віднести (зростання цін сповільниться через 3-4 місяці):

1. 
   Державне адміністрування цін. Уряд може дозволити місцевим органам влади встановлювати граничну торговельну націнку на деякі товарні позиції у споживчому кошику. Заборона встановлювати торговельні націнки вище, наприклад, ніж 15% закупівельної ціни, може знизити вартість молока, хлібобулочних, макаронних виробів, яєць, м'яса.
   
2. 
   Ревальвація гривні. Підвищення вартості національної валюти зробить імпортні товари для українців дешевшими, загальні темпи зростання цін сповільняться.
   
3. 
   Обмеження споживання. Держава різними методами обмежує обсяги споживчого кредитування і знижує темпи зростання доходів населення: урізає соціальні виплати, підвищує податки тощо.
   
4. 
   Скасування імпортного мита на продукти харчування (зокрема, молоко і м'ясо).
   
5. 
   Продовольчі інтервенції. Створення повноцінного держрезерву. Зі зростанням цін або появою дефіциту того чи іншого продукту на ринку Держрезерв продає частину запасів, знижуючи у такий спосіб ринкову ціну. 
   

До довгострокових відносимо (зростання цін сповільниться щонайменше через рік):

1. 
   Стимулювання сільського господарства, тваринництва.
   
2. 
   Таргетування інфляції. Національний банк та уряд визначають прийнятний рівень інфляції на рік і за рахунок монетарних та фіскальних механізмів підтримують показник на заявленому рівні. Якщо протягом 2-3 років підтримується заявлений рівень зростання цін, інфляційні очікування населення істотно знижуються.
   
3. 
   Масштабна модернізація промисловості, нарощування темпів зростання виробництва. 
   
4. 
   Поява нових інвестиційних інструментів з високою дохідністю. [2]
   

Збалансування впливу тенденцій для утримання інфляції у прийнятних межах є магістральним напрямом антиінфляційної політики. При цьому вибір антиінфляційних заходів має будуватися на їх чіткому системному зв'язку з довгостроковими задачами структурної перебудови і модернізації економіки України. Іншими словами, антиінфляційні заходи повинні бути об’єктивно включені в стратегію розвитку і поєднані зі стратегічними заходами щодо розвитку галузей.

Відтак зберігається актуальність завдань реалізації антиінфляційних заходів структурного характеру. Для цього, зокрема, необхідним є наступне:

1. 
   Зосередити увагу на налагодженні ефективної системної підтримки сільгоспвиробників. Зокрема:
   

• 
  у пріоритетному порядку передбачити при перегляді Державного бюджету належне фінансування програм компенсації кредитних відсотків за кредитами для закупівлі сучасних техніки, обладнання, засобів агрохімії;
  
• 
  запровадити механізми придбання державою у виробників на засадах лізингу сільгосптехніки та утворення міжгосподарських технічних станцій;
  
• 
  запровадити механізми захисту сільгоспвиробників, які потерпіли внаслідок значного падіння цін на ринку зернових і нині знаходяться під загрозою неможливості відновлення свого бізнесу в новому сезоні, або втрати його через несплачену заборгованість;
  

2. 
   Урегулювати динаміку цінових показників у житлово-комунальному господарстві:
   

• 
  завершити реорганізацію системи регулювання тарифоутворення на ринках природних монополій та забезпечити економічну обґрунтованість тарифоутворення;
  
• 
  запровадити з належним фінансуванням здійснення бюджетних програм, орієнтованих на зниження енергетичних втрат у житлово-комунальному секторі, підвищення надійності постачання комунальних послуг, стимулювання ощадливості через впровадження приладів обліку тощо.
  

3. 
   У зв’язку з прискоренням процесів запровадження платності надання послуг у сфері охорони здоров’я:
   

• 
  прискорити запровадження єдиних стандартів надання медичних послуг з метою врегулювання ціноутворення у цій сфері;
  
• 
  на перехідний період до запровадження системи загальнообов’язкового медичного страхування сприяти поширенню децентралізованих форм страхування (добровільне медичне страхування, лікарняні каси тощо);
  
• 
  здійснити поширення позитивного досвіду реформування системи охорони здоров’я на муніципальному рівні.
  

4. 
   Забезпечити належну реалізацію заходів щодо підтримки розвитку внутрішнього ринку:
   

• 
  всебічного захисту ефективної конкуренції заходами антимонопольної політики;
  
• 
  концентрації цільової державної допомоги сільгосппідприємствам на розвитку мережі закупівлі та зберігання сільгосппродукції;
  
• 
  пріоритетного розвитку мережі засобів прямих поставок сільськогосподарської та продовольчої продукції споживачеві;
  
• 
  розбудови із залученням галузевих об’єднань підприємців, розбудови маркетингово-збутових мереж вітчизняних товаровиробників;
  
• 
  поширення практики створення муніципальних торговельних закладів з метою забезпечення рівномірності охоплення населення торговельною мережею.
  

5. 
   Удосконалення системи соціального захисту з метою радикального послаблення її інфляційного ефекту:
   

• 
  забезпечення практичної реалізації принципів адресності при наданні соціальної допомоги;
  
• 
  практичне запровадження дохідного цензу при набутті права отримання соціальної допомоги.
  

У зв’язку з тим, що отримання позитивного ефекту від вищенаведених заходів матиме певний часовий лаг, вони мають поєднуватися з виваженою антиінфляційною політикою у грошово-фінансовій сфері. Зважаючи на те, що глибинними факторами інфляції в Україні є системні чинники, які за своєю природою є немонетарними, слід наголосити, що загальмувати інфляцію за допомогою обмеження грошової пропозиції неможливо.

За ситуації, коли інфляція провокується нераціональною структурою витрат, експортно орієнтованою та слабко диверсифікованою структурою економіки, високим рівнем монополізації, а також імпортується ззовні з високою динамікою цін на енергоносії та продовольчі товари, таргетування інфляції послаблює свою ефективність. Боротьба з монетарним фактором інфляції через стримування грошової пропозиції й підвищення відсотків створюють сприятливі умови для заміщення внутрішніх фінансових ресурсів зовнішніми та гальмує діяльність підприємств, що через скорочення пропозиції вітчизняних товарів стає реальним фактором інфляції з боку пропозиції. Таким чином, на поточному етапі розвитку України таргетування інфляції не відповідає реальним потребам її економіки, не забезпечує реалізацію антиінфляційних завдань, перешкоджає втіленню стратегічних цілей розвитку України в частині модернізації та реструктуризації реального сектора економіки.

За нинішньої кризової ситуації та визначальної ролі курсової динаміки для руху цін НБУ доцільніше повернутися до таргетування валютного курсу у формі курсового коридору. Хоча перехід до гнучкого курсу є однією з базових умов надання Україні стабілізаційного кредиту МВФ, проте застосування комплексу заходів щодо недопущення надмірних курсових коливань є допустимим і застосовується практично усіма центральними банками зарубіжних країн. Стабілізація курсу сприятиме недопущенню інфляційно-девальваційної спіралі, створить основу для врегулювання заборгованості по валютним кредитам у банківському секторі, слугуватиме чітким і зрозумілим орієнтиром для населення і бізнес-структур, надасть економіці час для пристосування до нової системи цін на основі нових курсових значень, поліпшить середовище для інвестицій.

Отже, центральним пунктом антиінфляційної політики має бути визначення науково обґрунтованих курсових орієнтирів та розробка комплексу інструментів для їх послідовного досягнення. Посилити антиінфляційний ефект такого монетарного якоря дозволить підвищення прозорості валютно-курсової політики НБУ в частині не лише оприлюднення курсових орієнтирів, але й їх обґрунтування.

Відтак монетарна політика НБУ має бути ужорсточена в частині:

• 
  посилення контролю за станом валютного ринку та спекулятивними операціями з валютними цінностями, підтримання пропозиції іноземної валюти (зокрема, доцільним виглядає тимчасове поновлення нормативу обов’язкового продажу частини валютної виручки експортерів з подальшим передбаченням законодавчої можливості для НБУ вводити цю норму в кризових ситуаціях);
  
• 
  посилення контролю над валютними й фінансовими потоками у спосіб:
  

• 
  ужорсточення норм валютного контролю за вивозом капіталу;
  
• 
  розгляду можливості запровадження оподаткування спекулятивного капіталу („податку Тобіна”) у формі високого (15 %) оподаткування капіталу, що виводиться з країни менш ніж через рік після його введення;
  
• 
  активнішого проведення операцій НБУ на відкритому ринку;
  

• 
  посилення норм пруденційного нагляду і контролю за збалансованістю термінової й валютної структури банківських активів і пасивів. [4,c.16]
  

Принципове значення для ефективної боротьби з інфляцією матиме вдосконалення механізму формування і розподілу грошової пропозиції. Цьому сприятиме перебудова механізму формування грошової пропозиції від емітування грошей під купівлю іноземної валюти до рефінансування комерційних банків та державних установ розвитку за дотримання чіткого цільового призначення наданих ресурсів. Це дозволить НБУ підтримувати ліквідність банківської системи (для забезпечення її фінансової платоспроможності й виконання зобов'язань) за зниження частки довгострокових іноземних запозичень та звуження внутрішньої ресурсної бази НБУ.

За відносної стабілізації ситуації на валютному і фінансовому ринку та адекватно до зниження темпів інфляції НБУ слід перейти до реалізації помірно м’якої кредитної політики, яка через розширення кредитування реального сектора економіки з метою стимулювання виробництва та розвитку інвестиційної системи сприятиме скороченню немонетарної інфляції. Через резервні та пруденційні норми банки повинні бути орієнтовані на доведення грошей до перспективних галузей економіки й допомогу підприємствам у виборі пріоритетів розвитку. Це передбачає:

• 
  підтримання активності банків у сфері інвестиційного кредитування шляхом подальшого розвитку механізмів рефінансування (у першу чергу, довгострокового). Щоб виключити істотні інфляційні наслідки, механізм довгострокового рефінансування повинен доповнюватися обмеженнями на використання наданих коштів, а саме:
  

• 
  надання рефінансування комерційним банкам під заставу векселів платоспроможних підприємств реального сектора економіки, насамперед, у секторах, що здатні стати основою нового технологічного устрою;
  
• 
  рефінансування валютних кредитів, виданих українськими банками українським компаніям на купівлю імпортних технологій або обладнання;
  
• 
  рефінансування частини валютних кредитів, виданих українськими банками фізичним особам, за умови використання наданих коштів на цілі капіталізації;
  
• 
  рефінансування експортних кредитів, наданих вітчизняними банками;
  
• 
  рефінансування кредитів у гривнях, виданих підприємствам секторів, що генерують немонетарну інфляцію (у тому числі харчової промисловості);
  
• 
  рефінансування зовнішніх кредитів українських банків або надання стабілізаційних кредитів терміном до п’яти років під 5 % річних з умовою їх подальшого надання підприємствам реального сектора, векселі яких приймаються НБУ під заставу;
  

• 
  регулювання процентних ставок у спосіб обмеження банківської маржі по операціях з кредитними ресурсами, що надані НБУ на пільговій основі, на рівні 1 %;
  
• 
  введення нульової ставки резервування по депозитах як в національній, так і в іноземній валюті;
  
• 
  формування фінансових інститутів розвитку (насамперед Державного банку реконструкції й розвитку інших форм державно-приватного партнерства) для реалізації масштабних інвестиційних та інфраструктурних проектів;
  
• 
  розширення фінансування інститутів розвитку, венчурних фондів з умовою виключно цільового використання цих коштів згідно статутним задачам;
  
• 
  надання валютних кредитів на субсидування імпорту нових технологій, патентування українських винаходів за кордоном, придбання зарубіжних активів для добудови технологічних ланцюжків й організації міжнародної кооперації у виробництвах нового технологічного устрою;
  
• 
  розвиток експортного кредитування, його державного гарантування та страхування;
  
• 
  розробка збалансованої політики захисту прав кредиторів і позичальників;
  

• 
  регулярне (раз на 1-2 тижні) проведення прес-конференцій уповноважених представників НБУ зі звітом про стан ситуації в монетарній сфері та інфляції, поясненням здійснених стабілізаційних заходів, наданням сценарних прогнозів на майбутнє з відповідним комплексом можливих заходів. [6]
  

Зважаючи на поєднання монетарних та немонетарних чинників інфляції в Україні, запорукою успішності антиінфляційної політики слід визнати чітку координацію дій НБУ щодо усунення монетарної складової інфляції з інструментами бюджетної політики. Отже, потребує подальшого вдосконалення співпраця Держказначейства з НБУ щодо узгодження прогнозів динаміки коштів Уряду на рахунках в НБУ, що необхідно для посилення контролю за формуванням грошової пропозиції.

Висновки
За результатами дослідження можна зробити висновки: інфляцiя властива бiльшостi економiчно розвинутих країн свiту i є основною проблемою в тих країнах, що розвиваються.

Чим би не була спровокована iнфляцiя, вона знецiнює доходи бюджету й супроводжується його дефiцитом. Інфляція не лише призводить до тяжких соціально-економічних наслідків – за умов інфляції втрачається ефективність дії та відбувається деформація інструментів макроекономічного регулювання.

Адже крiм бюджетного дефiциту iнфляцiя обов’язково супроводжується нерiвномiрним зростанням цiн й, звiдси, порушенням господарчих зв’язкiв, гонкою цiн мiж окремими галузями економiки й хвильоподiбним поширенням зростання цiн по районах держави й галузям.

У станi iнфляцiйної нестабiльностi орiєнтацiя лише на регулювання з боку спiввiдношення “попит-пропозицiя” може призвести до затяжних криз з повiльним перiодом стабiлiзацiї i оздоровлення економiки. Незважаючи на дiю ринкових законiв, держава не вiдмовляється вiд впливу на цiни, суттєво посилюючи його в кризовi для нацiональної економiки перiоди.

Тому вихiд з кризового стану для економiки будь-якої країни мiстить два основних елементи. По-перше, приборкання iнфляцiї та, по-друге, припинення падiння виробництва. Однак ключовим моментом є саме вирiшення питання iнфляцiї, оскiльки це-найважливiша умова для поновлення iнвестицiйної активностi, що, в свою чергу, має забеспечити вiдродження виробництва.

Мiж оподаткуванням та встановленням державного контролю за цiнами iснує функцiональний взаємозв’язок i цим користуються уряди, коли ставлять собi за мету припинити зростання внутрiшнiх цiн та поставити у невигiдне становище тих господарюючих суб’єктiв, якi планують пiдняти цiну на продукцiю. Адже державний контроль над цiнами грає надзвичайно важливу роль, особливо в умовах кризису економiки i виходу з нього.

Наприкiнцi слiд додати, що iнфляцiя-це не лише свiдотство слабкостi економiки, а й свiдотство слабкостi державної влади або слабкостi полiтичної мудростi.

Суттєво поліпшити ситуацію можна лише за умов комплексного впровадження заходів антиінфляційного регулювання. Адже економіку будь-якої країни слід розглядати як систему, організм з обмеженою кількістю прямих та опосередкованих зв’язків. Механізм дії інфляційних факторів залежить від співвідношення багатьох економічних процесів – внутрішніх і зовнішніх. Він неоднорідний на часовому проміжку становлення ринкової економіки в Україні. Також неоднакова активність конкретних інфляційних факторів. Це обумовлено тим, що інфляція – це, передусім, динамічний макронкономічний процес. У більшості випадків ті негативні процеси, які проглядаються на рівні макроекономіки, є наслідком значних деформацій внутрішніх економічних процесів, як макроекономічних, так і мікроекономічних. Саме тому без системного підходу, без комплексного оздоровлення фінансової ситуації, що мають бути узгоджені з конкретними національними особливостями, конкретними змінами процесів у кожній ланці економічної системи країни, їх розвитком протягом незупинного плину часу. Інакше, якщо засоби щодо оздоровлення економічної ситуації використовуються частково, то результат нагадуватиме лище тимчасову операцію.

Заходи по оздоровленню фінансової ситуації в Україні можуть дати позитивні результати лише за умов початкового, обов’язкового і суттєвого оздоровлення фінансів базової ланки економіки – фінанси підприємств та організацій, ефективного стимулювання ділової активності та підприємництва.

Таким чином, у наш час інфляція - одна з самих хворобливих і небезпечних процесів, що негативно впливають на фінанси, грошову і економічну систему України загалом. За своїм характером, інтенсивності, виявам інфляція буває вельми різна, хоч і позначається одним терміном. Інфляційні процеси не можуть розглядатися як прямий результат тільки певної політики, політики розширення грошової емісії або дефіцитного регулювання виробництва, бо зростання цін виявляється неминучим результатом глибинних процесів в економіці, об'єктивним слідством наростання диспропорцій між попитом і пропозицією, виробництвом предметів споживання і засобів виробництва, накопиченням і споживанням і т.д. В результаті процес інфляції - в різних його виявах - носить не випадковий характер, а досить стійкий. До негативних наслідків інфляційних процесів відносяться зниження реальних прибутків населення, обезцінення заощаджень населення, втрата у виробників зацікавленості у створенні якісних товарів, обмеження продажу сільськогосподарських продуктів в місті сільськими виробниками внаслідок падіння зацікавленості, в очікуванні підвищення цін на продукти харчування, погіршення умов життя.

Отже, антиінфляційна політика – це комплекс відповідних заходів державного регулювання економіки, спрямованих на боротьбу з інфляцією. Втілення в життя такої політики вимагає від уряду розроблення антиінфляційної програми, яка визначає мету, задачі і шляхи її реалізації, що залежить від стадії інфляційного процесу, його інтенсивності та інших факторів. Так, задачі боротьби з інфляцією або обмеження масштабів інфляційних наслідків різні і потребують прийняття неоднакових методів регулювання.

ПЕРЕЛІК ЛІТЕРАТУРИ
1. Демківський А.В.,Економічна теорія:фінансова кредитна система,грошовий обіг,інфляція:конспект лекцій-Киів:1991

2. Шаповалов А. Системні особливості розвитку інфляційних процесів в Україні // Вісник НБУ-2007-№12.

3. О. Береславська, Інфляція: світові тенденції та украінскька практика // Финансовые риски-2007-№12.

4. Калюжний В. Механізми розвитку та протидії інфляції в Україні // Економіст.-2008.-№6.

5. Ліанова Е.М. Соціальні чинники та соціальні наслідки інфляції // Економіст.-2008.-№5.

6. Петрик О. Визначення оптимального рівня інфляції // Вісник НБУ.-2007.-№6.

7. Береславська О. Чинники курсової нестабільності в Україні // Вісник НБУ.-2009.-2.

8. Кедрин А.. Инфляция: российские и мировые тенденции // Вопросы экономики.-2007.-№10.

9. Щукін Л. Створення позитивного іміджу банківської системи в умовах кризи // Вісник НБУ.-2009.

10. Макаренко М.І. Структурні зрушення в системі інфляційних ризиків української економіки // Актуальні проблеми економіки.-2008.-№6.

11. Литвицький В. Аналітичний огляд «інфляція року» 2007 // Финансовые риски.-2007.-№4.

12. Семенова Ю. Механізм інфляції попиту в Україні // Банківська справа.-2007.-№2.

13. Кисельова Т. Інфляція та безробіття: світовий досвід їхнього збалансування // Праця і зарплата.-2008.-№26.

14. Осадчая И. Инфляция:суть, причины, формы проявления // Наука и жизнь.-2008.-№4.

15. Моисеев С. История одного «безплатного завтрака» // Вопросы экономики.-2005.-№10.

16.Дубовая Т. Страна дешевих денег // Донецький кряжъ.-2008.-№1.

17. Никитин С., Степанова М. Инфляция и антиинфляционная политика:зарубежный и отечественный опыт // Мировая экономика и международнын отношения.-2008.-№4.

18. Джаман А.В. Інфляція вУкраїні та її вплив на ціну //Економіка.

19. Інфляція і грошові реформи- В Кн:. О.М. Колодізєв, О.РЯременко. Гроші та кредит:навч. посібник- Х.:2004.

20. Савченко А.Г. Макроекономічна політика:навч.посібник-К: КНЕУ,2001.

21.Бутук А.И. Єкономическая теорія:учебное пособие.-2-е изд, К:Вікар, 2003.-с 117-129.

22. Сіроштан М.А. Макроекономіка: навч.посібник, Х.:2004.