Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України

Харківський національний педагогічний університет

імені Г.С. Сковороди


Кафедра української та світової літератури


ТЕМА

Пригодницька домінанта в новелістичному просторі творчості О.Слісаренка
Курсова робота

студентки 25 у/а групи

Островської Анастасії Анатоліївни

Науковий керівник:

Старший викладач

Савченко Оксана Михайлівна
Харків 2011

Зміст

Вступ…………………………………………………………………………….	3
1. Традиції пригодницької белетристики у новелістиці О.Слісаренка……….	5
1.1 Розвиток традицій пригодницької літератури у творчості О.Слісаренка……………………………………………………………………..	5
1.2 Пригодницькі новели як альтернативний спосіб осягнення реальності………………………………………………………………………..	10
2. Новаторство О.Слісаренка в жанрі пригодницької прози………………….	14
2.1 Композиційно-сюжетна структура та своєрідність образо мислення……	14
2.2 Поетика характеротворення: психологія людини в інтер’єрі доби (на прикладі героїв О.Слісаренка)………………………………………………….	19
Висновки………………………………………………………………………….	25
Список літератури………………………………………………………………	23

Вступ
Українська література 20-х – початку 30-х років ХХ століття синтезувала естетичні, жанрові та стильові пошуки мистецького покоління епохи революційних перетворень. Посилення тоталітарного тиску, курс на уніфікацію художньої практики, репресії проти культурної еліти призвели до передчасного й трагічного фіналу доби Розстріляного відродження.

Творчість О.Слісаренка, як і багатьох його сучасників, потребує нового прочитання для розкриття усього спектру естетичних систем українського художнього письменства. Унікальність творчої манери О.Слісаренка полягала адаптації жанрових і стильових здобутків світової літератури на українському ґрунті. Новели О. Слісаренка були оригінальним і новаторським явищем, і питання, пов’язані з їх проблемним і стильовим рівнями, є потенційним об’єктом багатовекторного дослідження. Письменник продемонстрував альтернативу лірико-імпресіоністичній прозі, яка завоювала майже всі літературні ніші у 20-ті роки ХХ століття. Гостросюжетне прозописьмо О.Слісаренка еволюціонувало в контексті авангардної, або «лівої», як її називали тогочасні теоретики, прози.

На оцінках дослідників 20–30-х рр. відбилася складна міжгрупова боротьба; надалі, за тоталітарного режиму, творчість О. Слісаренка була вилучена з кола досліджуваних явищ до 1950-х рр. На сьогодні тенденцією в українській науці є повернення до вивчення замовчуваних творів, тобто спроби дослідити Слісаренкову спадщину або її окремі аспекти. До таких робіт можемо віднести розвідки В. Агеєвої, Р. Ленди, М. Наєнка, Л. Сеника та ін..

У контексті сказаного набуває актуальності з’ясування своєрідності письма, жанрової особливості, експерименталізму гостросюжетної, пригодницької прози О.Слісаренка.

Метою курсової роботи є комплексний аналіз жанрових, проблемно-тематичних, композиційно-сюжетних, стилістичних форм виявлення пригодницької домінанти в новелістичній творчості О.Слісаренка.

Реалізація поставленої мети передбачає розв’язання таких конкретних завдань:

- порівняти наявні в українській та світовій літературі погляди на питання пригодницької прози і її втілення в новелістиці О.Слісаренка;

- розглянути динаміку творчих шукань О. Слісаренка, з’ясувати наскрізні проблемно-тематичні компоненти та стильові домінанти в його пригодницькій прози;

- розкрити тематичну та жанрово-стильову своєрідність новелістики О.Слісаренка;

- виявити засоби втілення художньо-естетичної концепції автора у пригодницьких новелах;

Об’єктом дослідження є новели О.Слісаренка, надруковані у збірках “Сотні тисяч сил” (1925), “Плантації” (1925), “Камінний виноград” (1927), “Сліди бурунів” (1927), “Непереможні сили” (1930).

Предметом дослідження є жанрово-стильові модифікації неореалістичної прози О.Слісаренка, зокрема, естетична та історико-літературна природа жанрових і стилістичних інваріантів новел письменника 20–30-х років ХХ століття.

Теоретико-методологічною основою курсової роботи є системно-цілісний підхід до вивчення неореалістичної природи пригодницької домінанти в новелістиці О.Слісаренка. Робота базується на наукових принципах сучасної історії та теорії літератури. Основою методологічної стратегії роботи є літературознавчі та критичні розвідки прозового доробку О.Слісаренка (В.Агеєва, М.Зеров, Є.Кирилюк, Р.Ленда, В.Музика, М.Наєнко, Я.Савченко, І.Шкоріна та ін.).
Розділ 1. Традиції пригодницької белетристики у новелістиці О.Слісаренка
1.1 Розвиток традицій пригодницької літератури у творчості О.Слісаренка
Як відомо, пригодницька література - різновид художньої прози; твір, сюжетну основу якого становить розповідь про незвичайні пригоди, захоплюючі мандрівки, географічні відкриття тощо. Пригодницька література має давні традиції у світовій літературі: грецький роман епохи еллінізму, лицарський роман, шахрайський роман, авантюрний роман 18 ст. В сучасному розумінні пригодницька література сформувалася у 19 столітті: «морські романи» Ф. Купера та Ф. Маррієта, історико-пригодницькі романи А. Дюма-батька. Широкої популярності набули твори Т. М. Ріда, Д. Дефо, Р. Стівенсона, Р.Хаггарда, Дж. Конрада (Англія), Ж. Верна, Л. Жаколіо, Л. Буссенара (Франція), Дж. Лондона (США). Пригодницькій літературі властиві гостра фабула, швидкий і несподіваний розвиток подій, мотиви переслідування, загадок і таємниць. В жанрі пригодницької літератури виступали радянські письменники О. Толстой, О. Грін, В. Каверін, О. Бєляєв, І. Єфремов; із українських письменників — Ю. Смолич, М. Трублаїні, В. Владко, Ю. Дольд-Михайлик та ін.[19]

На відміну від Старого Світу (Франції, Англії, Росії), де домінуючі позиції залишалися за романом, у світі не меншу популярність мали оповідання, новели та повісті. Основи новелістики заклали письменники-романтики: Натаніель Готорн, Вашингтон Ірвінг та Едгар По. Останній запропонував одне з найоригінальніших у світовій критиці теоретичне обґрунтування жанру оповідання. Найвідомішими майстрами оповідання, новели і повісті в США є такі всесвітньо відомі письменники, як Марк Твен, Амброз Бірс, Стівен Крейн, Г. Джеймс, О’Генрі та багато інших. Вони створили чимало шедеврів соціальної, соціально-філософської і психологічної прози.

Справжню ж історію детектива практично всі дослідники відраховують з часів появи «логічних оповідань» Едгара Алана По «Вбивства на вулиці Морг» (1841), «Таємниця Марі Роже» (1843), «Викрадений лист» (1844), загальним героєм яких був перший знаменитий детектив Огюст Дюпен. Дослідники творчості По, а також теоретики детектива вважають американського романтика родоначальником цього жанру, а точніше - детективної новели.

Роблячи екскурс в історію української літератури, помічаємо, що жанр детективу на Україні важко пробивав собі дорогу. Кримінальна історія не вкладалася у постулати та ідеологію колишнього соцреалізму. Адже народ намагалися переконати в тому, що в країні, де переміг соціалізм, не могло бути місця для злочинності. Ці дві ідеологічні домінанти наклали свій відбиток на особливості українського детективного жанру. Широко вживаний у західноєвропейській літературі жанр в українській дореволюційній літературі не побутував зовсім.

Пригодницький роман, в якому за тривалий період існування виробилася низка особливостей (канонізований принцип несподіваних збігів, специфічний хронотоп, традиційні сюжетні мотиви, статичність героя), що виводять жанр з-поза меж реалістичної літератури, набув унаслідок появи в літературі синтетичних жанрових утворень значного відтінку експериментаторства.

Впровадив і утвердив його у пореволюційну добу В. Винниченко, вперше випробувавши його в повісті «На той бік» (1919). Ці ж жанрові ознаки лягли в основу його соціально-проблемного роману «Нова заповідь» (1932-1947) [8,с.115].

Виразно позначився цей жанр і на «соціяльно-утопійному» романі «Сонячна машина»(1921-1924) та детективному романі «Поклади золота» (1926-1927). За своїм жанром «Поклади золота» - детективний чи, точніше, «соціяльно-детективний» роман з гострою фабулою, незвичайними конфліктними ситуаціями та таємничими шахрайськими аферами героїв. Проте ці ознаки не були остаточною метою автора, а лише засобом для виявлення автором соціальної, філософської та моральної проблематики його доби.

Започаткований В. Винниченком жанр уже у другій половині 20-тих років знайшов своїх послідовників: Ю. Смолича – «Фальшива Мельпомена», «Останній Ейджевуд»; В. Владка «Аргонавти всесвіту» та ін. Але в умовах сталінського соцреалізму 30-их років він був заморожений. Страшним поліційним, подекуди навіть чорним, детективом було життя України - країни «соціалізму», але детектив у літературі заборонили.

Водночас, у системі цих оновлених традицій, О.Слісаренко прагне висловити думку в такий спосіб, що дозволяє максимально повно заявити власну творчу індивідуальність. Стильову і художню виразність, «обличчя» О.Слісаренко здобуває завдяки певним, конкретним особливостям своєї пригодницької прози. Значною мірою увиразнюють це «обличчя» ті категорії, що дозволяють говорити про філософічність сприйняття світу письменником; до цих категорій віднесемо художній простір, час, образи.

У стилі О.Слісаренка відбилась загальна тенденція до синтезування різних естетичних концепцій. Стильова діаграма неореалістичної прози О.Слісаренка ускладнюється компонентами модерністської естетичної системи. На формування індивідуального стилю письменника вплинули символізм, футуризм, імпресіонізм та експресіонізм, елементи які проявляються протягом усієї прозової еволюції. Орієнтація на виняткову подію, пригоду створюють у творах романтичну атмосферу. У неприкрашених описах реалій війни, використанні зниженої, грубої лексики відчувається відлуння натуралізму.[8,с.17]

Однак найбільш посутнім у кваліфікації особливостей творчості О.Слісаренка є його безперечний зв’язок із системою стильових пошуків попередніх епох, надто барокової і романтичної, значення яких у нашій культурі годі переоцінити. У випадку нашої літературної традиції, маємо почасти засвоєні, а почасти трансформовані ці стильові явища, зокрема, у творчості О.Слісаренка, який засобами образів-символів пориваючись до нової форми і змісту, так – напружено – протиставляє і продовжує себе в сучасності.

Особливої уваги заслуговують пригодницькі новели О.Слісаренка. Новела в світовій літературі кінця ХІХ – початку ХХ століття є провідним жанром. Особливості її розвитку не випадково привертають увагу українських та зарубіжних дослідників, оскільки в ній відображені основні закономірності літературного процесу цього періоду.

Новела (оповідання), цей давній жанр світової літератури, який з`явився в епоху Відродження, як невелике оповідання, нерідко з гумористичним чи сатиричним забарвленням, що передавало «новини дня» (звідси назва жанру), набув в Україні другої половини ХІХ ст. особливо сприятливих умов для свого розвитку. Швидкі темпи зростання промислового виробництва, наявність масових журналів, відсутність інших засобів інформації сприяли широкому розповсюдженню мистецтва оповідання. Особливості малої форми – її рухливість, гнучкість, здатність відгукуватися на важливі події часу – також допомагали утвердженню новели в літературі України. В новелі раніше і повніше, ніж в інших формах, виявилися національна своєрідність української прози, особливості національного характеру, місцевого колориту. В ній знайшли розвиток традиції народного оповідання, фольклорного гумору і сатири.

Українська проза у цей період вже досягла високого розвитку, відзначилася тематичним і жанровим багатством, стильовим розмаїттям. Але у зв’язку з тим, що ряд зрілих майстрів або опинилися в еміграції, або важко адаптовувалися до нових суспільних умов, „ініціатива” перейшла до молодих яскравих талантів, які прагнули писати всупереч традиції. Усе це обумовило появу багатьох творів, витриманих в традиції експерименту.[17, с.51-57]

Поняття «експеримент» включає в себе новаторську творчість письменників, які свідомо ставлять перед собою завдання видозмінювати наявні жанрові структури, збагачувати зображально-виражальні засоби і ґрунтується на моделюванні та випробуванні. [9]

М.Шкандрій експериментальне письменництво окреслює як «прозовий авангард», перед яким стоїть три взаємопов’язані проблеми: можливий і бажаний ступінь формального експериментаторства в літературі, політичний радикалізм та національна складова культури [17,с.52]. Тому до експереманталістів входила і група «сюжетиків» із відмінними, протилежними позиціями щодо мистецтва, його суті та функцій.

До „сюжетиків” належав і Олекса Слісаренко, який виступав прихильником динамічної гостро-сюжетної новели. Його збірки оповідань «Сотні тисяч сил» та «Плантації» принесли авторові визнання як майстрові зовні простої, але захопливої фабули.

Високий гуманістичний пафос творчості О.Слісаренка єднає його новели, повісті і романи з кращими творами світової літератури.

Дуже цікавим є порівняння творчості О.Слісаренка з творами американського новеліста О.Генрі. Письменника, як і О.Генрі, цікавила доля звичайної, «маленької» людини в революції, її здатність протистояти злу ти вірити у перемогу доброго начала.

У 1926 році Микола Зеров у одній із своїх статей, звертаючись до прози Слісаренка, писав:

«Зовсім інше враження робить книжка О.Слісаренка («Сто тисяч сил»). Коли Копиленко пише свої книги, не застоновлюючись над питаннями оформлення (для чого шукати свої форми, коли можна взяти напрокат у Хвильового!, то Слісаренка до прозової творчості приводять перш за все теоретичні міркування... І разом з тим ніде не видко, що письменник пише «нутром», з внутрішньої потреби, що прозова творчість, по-старинному висловлюючись, є його «покликання». Справа стоїть просто: є рід прозової творчості, що зветься авантюрною (О.Генрі, наприклад), рід в українській літературі досі не випробуваний – чому Слісаренкові не покласти його підвалини?» [3].

Оповідання О.Слісаренка, справді, трохи незвичні для української літератури: в них немає ні побуту, ні психології – автора цікавлять лише узори подій, пригода, випадок.
1.2. Пригодницькі новели як альтернативний спосіб осягнення реальності
Визначаючи місце Олекси Слісаренка в літературному процесі 1920-х років, сучасні літературознавці, ніби виправдовуючись за свою увагу до постаті письменника, пишуть про «хай не завжди гучний, але по-своєму характерний і самобутній голос» та наголошують, що йому «належить помітна, хай і не першорядна роль». Причина такого тону характеристик творчості автора зумовлена передусім специфікою його прози — приналежністю до так званої «масової літератури», головною ознакою якої є читабельність тексту. [15]

А відтак ця настанова прозаїка не могла бути ані вповні підтримана тогочасними літературними критиками, для більшості представників якого головним чином важив або ідеологічно правильний зміст, або ж модерні художньо-психологічні експерименти, ані, як бачимо, сприйнята належним чином новочасними літературними гурманами й естетами.

Проте здобутки Олекси Слісаренка саме в царині масової літератури багато в чому визначили й продовжують визначати подальший розвиток української прози. «Коли б при початку двадцятих років не виступили з романами, скажімо, Досвітній та Слісаренко, то чи такими шляхами формувалася б далі вся українська проза?», – запитував Юрій Смолич через півстоліття після Фелікса Якубовського, котрий у своїх «Силуетах сучасних українських письменників» – щойно автор розпочав працювати з прозою – зазначав: «Робота О. Слісаренка є корисна для української культури, бо вона прищеплює сучасній літературі один з основних типів прозової творчості – сюжетне оповідання. Такі оповідання є тим важливіші, що вони легше, ніж якісь інші, поширюються в масах». [15]

І що цікаво, подібна заувага критика особливо важлива для української літератури та української культури загалом як на тоді, що яскраво засвідчила літературна полеміка 1925 – 1928 років, так – на жаль – і нині. І тим привабливіша творча спадщина Олекси Слісаренка для сучасного читача, а її актуалізація, переосмислення, аналіз формальних пошуків та окреслення художньо-естетичних засад письменника – продовжують залишатися з-поміж нагальних завдань вітчизняного літературознавства.

Вивчивши концепції М.Зерова, В.Агеєвої, Є.Кирилюка, Я.Савченка, Л.Підгайного про чинники, що стимулювали жанрове новаторство прозової творчості О.Слісаренка, значною мірою зумовлювалося напруженим пошуком форми у поетичній рубриці творчості письменника; водночас, у системі власне спадщини митця його прозописьмо «в способах трактовки людей» засвідчує особливість психологізму О.Слісаренка, грунтованого на засадах реалізму.

Бурхливі, переповнені ущерть подіями 20-30-і рр. ХХ ст., саме життя подвигало митця до відтворення перебігу надзвичайних явищ часу; належне осмислення цих подій означало осягання життя доби. У цьому полягав «секрет» переходу О.Слісаренка-поета до прози, й то – до прози гостросюжетної, навіть авантюрної, для якої сюжет є основою основ – таким чином, письменник підпорядкував характер своєї творчості тим долеглостям і вимогам, що їх ставив час. Тобто О.Слісаренко добре розумів свою епоху і відповідав на важливі нагальні потреби цієї епохи новою художньою формою, де глибина і серйозність змісту прочитуються крізь «зовнішньо цікаве», позбавлене, однак, патетики і будь-яких «поетичних красот». [8]

У ранній новелістиці О. Слісаренка постає більшість проблемно-стильових домінант його прози: неоромантична увага до зламних моментів життя людини й соціуму; сприйняття революції та пореволюційної доби як періоду хаосу в проекції на простір одного села; відбиття футуристичних ідей щодо технізації; імпресіоністичні, лірично-психологічні риси; показ психології людини на війні; акцентування вічних цінностей, вищості людини над обставинами. Авторський задум часто реалізується через структуру пригодницької прози.

Увагу автора привертають яскраві випадки, коли виявляються характери, тож береться невеликий проміжок часу («Випадкова сміливість», «Запалівська історія», «Крючковар», ін.), акцентується найважливіший момент, що суб’єктивно уповільнюється. Знакові для соціуму події іноді розглядаються в сатиричних проекціях («Шпоньчине життя та смерть», «Пан Слимаківський», «Президент Кислокапустянської республіки» тощо). У ряді творів розкрито психологію людини на війні («Редут № 16», «Канонір Душта», «Спроба на огонь», «Алхімік») – наголос робиться на проблемі втрати світоглядного ґрунту.

Збірка «Камінний виноград» (1927) істотно відрізняється від інших: тут домінує образ митця, мотиви праці, творчості, краси, натхнення як чинників духовної свободи. Властиві збірці проблемно-стильові риси ширше виявились у пізніх оповіданнях. У сатиричній «Драмі в темному коридорі» (1929) знайшла відбиток дискусія про шляхи мистецтва. У пізніх творах домінує звернення до проблематики, ґрунтованої на архетипах свободи/неволі, морального вибору – їх доцільно розглядати крізь призму проблеми духовної свободи. простору («Горбате життя»). У цей час у О. Слісаренка виникають і нові мотиви, зокрема проблема влади («Ігумен і князь»). Протягом творчих шукань зростає психологічна наповненість творів. [18,с.16]

Прагнення О.Слісаренка розвивати і примножувати традиції української літератури у 30-і роки піддається суворому регламентуванню. Блокований і в жанровому, і в тематичному планах – митець здійснює відчайдушну спробу прориву крізь ситуацію, створюючи зумисно соціологізований, «ідейно» забезпечений соціальний роман нового типу «Хлібна ріка». Проте 1933 р. творчість О.Слісаренка кваліфікується як «звичайнісіньке чтиво, яке засобами зовнішнього аналітизму й формалізму раз-у-раз протаскує низку ідеалістичних поглядів», а після 1933 р. творчість письменника було піддано тривалому замовчуванню.

Крига замовчування ламається у 60-і рр., коли – спершу Б.Коваленко, а згодом І.Дузь, З.Голубєва, Ю.Смолич та ін. – знову звертаються поглядом до творчого феномену цього письменника. [8]

Етапним є розгляд творчості О.Слісаренка в контексті «становлення української радянської прози», здійснений О.Білецьким одразу в двох епохах: в 1926 р., коли цей розгляд з`явився у 2 і 3-х числах журналу «Червоний шлях», і у 1966 р., коли праця була опублікована для значно ширшого загалу читачів у 5 томному зібранні праць ученого, який точно визначає масштаб жанрового новаторства О.Слісаренка в контексті всієї української літератури, дає виразну оцінку якості прози митця, та – відповідно цієї якості – місця письменника в системі координат української літератури, а також навдивовижу точно формулює якість прози О.Слісаренка, і, що особливо цінно, у зіставленні цієї якості з прозовим доробком сучасників письменника.

Характерно, що в 90-і рр. ХХ ст. відроджується увага дослідників передовсім до спадщини О.Слісаренка. Літературна критика цієї доби визначає особливості залежності манери О.Слісаренка – «сюжетника» – його «сухого» сюжетного мислення – від поетичної спадщини митця. Одним із перших це здійснює М.Наєнко. Дослідник аргументовано полемізує із критиками, що хотіли б не помітити або заперечити вплив символізму і футуризму О.Слісаренка-поета на його прозу. [18,с.15]

Отже, українська літературна критика в процесі формування оцінки творчості О.Слісаренка пройшла складний шлях. Погляд на літературну творчість митця відтворює, по суті, панораму культурного життя цілої епохи – від початку і до завершення нашого віку: із соціологічними в ньому перепадами, із прагненням побачити у творчості письменника ті явища, що – в художньому плані – роблять честь українській літературі як частці світової літератури.

Літературна творчість О.Слісаренка не підпадала під рамки усталеного: новаторська за своєю суттю, вона давала підстави літературним критикам ламати списи в її оцінці, але саме новаторством вона була й уразливою: суспільні інституції у 30-і рр. починають жорстко контролювати і регламентувати мистецький пошук. Новаторство письменника, наскільки воно є непередбачуваним для суспільства, настільки, отже, стає небажаним. Водночас, бачимо, що штучно протиставляються прозова і поетична сторінки доробку письменника. При цьому рух поезії О.Слісаренка кваліфікується як своєрідне творче верховіття митця. [8]

В оцінці творчості О.Слісаренка літературна критика перебільшено акцентує на моментах хисткості, вагань, суперечливості його творчого шляху. Вони були наявні у письменника як, неминуче, і в кожного митця, проте не більше. Це були тільки супутні неодмінні видатки творчості письменника, який перебував у безнастанному і складному творчому пошуку, перебираючи на себе – в деяких випадках – роль першовідкривача певної жанрово-тематичної сторінки української літератури.

Творчість О.Слісаренка – незвичайне творче явище: і за системою образно-стильового, і жанрово-тематичного пошуків. Інша річ, що він – новаторським планом художньої форми і змісту своєї творчості – не був належно прочитаний і сприйнятий у свій час. Літературна критика, спершу захоплюючись ним як поетом-символістом і футуристом, не зуміла – відповідно мистецьких шукань О.Слісаренка – іти в ногу з його творчістю і, цілковито розгубившись перед новаторською його прозою, що заступила в доробку письменника місце поезії, зуміла тільки здобутися на жорстке “осаджування” творчого пориву митця. Так виник розлад між критикою і митцем; значною мірою цей розлад поглиблювали суспільні умови 20-30-х рр., які, в кінцевому результаті, спричинили до трагічних наслідків: спершу в творчій долі, а згодом – і в житті О.Слісаренка. [8]

Розділ 2. Новаторство О.Слісаренка в жанрі пригодницької прози
2.1 Композиційно-сюжетна структура та своєрідність образо мислення
У 1925 році виходять дві збірки оповідань письменника «Сотні тисяч сил» та «Плантації». Оглядаючи здобутки українського письменства за цей рік, Олександр Білецький відзначав: «У Слісаренка зміцніла репутація «найсюжетнішого» з усіх наших нових белетристів, і з цього погляду прихильники «сюжетности» готові визнати його за одну з найпередовіших сил у нашій літературі». А однією з найприкметніших рис прозаїка, на думку критика, є життєвість описаних подій: «Запах життя в оповіданнях нашого автора сильніший від запаху літератури». І не дивно, адже в основі авторової оповіді лежать реалії, взяті переважно з його безпосереднього життєвого досвіду, до того ж, такі близькі й упізнавані для читачів: Першої світової війни («Редут №16», «Канонір Душта») та власне початку громадянського війни на тлі російсько-українського протистояння («Спроба на вогонь»), а чи перших пореволюційних років («Випадкова сміливість», «Запалівська історія», «Президент Кислокапустянської республіки», «Присуд», «Шпоньчине життя та смерть»). А головні герої – звичайні люди, котрі за грою обставин опинились у круговерті геополітичних та соціально-економічних катаклізмів. Звідси – загостреність фабули та її динамічне розгортання в сюжетних колізіях, що й зумовлюють властиву Слісаренкові манеру письма. І при тому, як слушно підкреслює Олександр Білецький, «під покровом зовнішньо цікавого, ніби позбавленого описовости побуту і психічної аналізи оповідання автор у більшині своїх творів пропонує читачеві серйозний і глибокий зміст, не вдаючись ані в тон моралізатора, ані в тон агітатора, посміхаючись над патетикою, лишаючись скупим на слова та “поетичні красоти”»[15,с.54].

З переїздом до Києва пожвавлюється й літературна діяльність письменника. Цей період проходить для нього під знаком футуризму й вивершується виходом книги «Поеми» 1923 року. Як слушно відзначає Віра Агеєва, «короткочасна спроба знайти себе у футуризмі мала для Слісаренка певне позитивне значення лише в стильовому плані, прискоривши відхід від сентиментальних штампів ранньої поезії, посприявши розкутості письма, збагаченню кола тем і образів. Особливо це стане помітним у пізнішій новелістиці» [1]

Творчість О.Слісаренка формувалася на перетині неореалістичної та експериментальної естетичних систем і розвивалась у контексті теорії «лівої» прози. Його твори були стилістичною опозицією до характерного тогочасного прозописьма, в якому пошуки нового образного синтезу здійснювалися переважно за допомогою насичення ліричними, імпресіоністичними чи психологічними компонентами.

Неореалізм О.Слісаренка – синтетична художня система. У ньому поєднались елементи багатьох стилів. Зародки неореалістичного світобачення письменника належать до періоду його поетичної творчості, коли одночасно зі зразками символістської, а відтак – футуристичної поезії, він створював тексти з використанням виражальних засобів, характерних для реалізму. Символізм і футуризм залишили свій відбиток на формуванні індивідуального стилю О.Слісаренка. В його творах простежуються також елементи романтизму (вони виразно проявляються у способі творення окремих персонажів, в увазі до випадкових подій), романтики вітаїзму, яку відстоювали митці ВАПЛІТЕ, імпресіонізму, експресіонізму та натуралізму (останні більшою мірою властиві творам на тему імперіалістичної війни). Атрибути різних художніх систем у прозі письменника інтегрувалися в неореалістичну художню цілісність, відкриту для експерименту та не обмежену жодними естетико-літературними канонами.

Письменник композиційною домінантою обирає дію, пригоду. Життєвий випадок, несподіваний, але можливий збіг обставин стають для прозаїка новою реальністю. Якщо, «в зображенні людей, в моделюванні їхніх характерів і доль митці-реалісти вирішальну роль віддають соціально-історичним факторам і причинам», то неореаліст О.Слісаренко першопричини подій шукає у сфері трансцендентного, що втілена у категоріях «фатум», «випадок». Прозові твори письменника мають конкретно-історичне фабульне ядро, матеріалом для автора служать буденні події, важливі у масштабі окремої людини, суспільне чи соціально-історичне тло з’являється не завжди, акцент переноситься з громади на особистість.[12,с.55]

Пригодницька новелістика А. Слісаренко носить яскраво виражений експериментальний характер. За своєю природою більшість малих форм письменника є новела-акція, новела-подія. Написана в контексті естетичних критеріїв «лівої прози», вона характеризується такою матрицею конструкції сюжету, як непередбачуване закінчення, раптовий початок з середини оповідання, прийом таємниць. Сюжет будується на перипетіях та інтригах. Наявність однієї центральної події у більшості творів малої прози О. Слісаренка обумовлює причинно-наслідковий зв'язок подій і відповідно - концентричний тип сюжету. У композиційній структурі превалюють фабульні елементи. Сам О.Слісаренко вважав новелу «найвищим художнім жанром прози». Говорячи мало, сказати багато – принцип, на якому побудована його новелістика. [13,с.5]

Мала проза репрезентує широкий діапазон внутрішньожанрових модифікацій: анекдотичні оповідання («Запалівська історія», «Президент Кислокапустянської республіки»), новели-містифікації («Позолочене оливо», «Останнє слово»), новели-діалоги («Спроба на огонь»), новели саспенсу («Канонір Душта»), метаморфоз («Крючковар», «Горбате життя»), випадку («Присуд», «Камінний виноград»), псевдомістичні («Алхімік», «Божевільний трамвай»), псевдодетективні («Драма в темному коридорі», «Товариші»), історичні («Князь Барціла», «Ігумен і князь»), авантюрні («Сотні тисяч сил», «Випадкова сміливість») і психологічні («Полуда», «Тварина») новели. Розмаїття жанрових різновидів викликане особливостями організації змістового матеріалу, однак для всіх творів характерні спільні принципи побудови сюжету: несподіване закінчення, раптовий почин із середини, засіб таємниць.

Сюжетоцентрична матриця обумовлює насиченість творів подіями та стрімкий характер їхнього перебігу. У сюжетах переважає зовнішня дія, характер героя розкривається в його вчинках. Автор акцентує увагу на несподіваних змінах, які відбуваються із людиною в екстремальних обставинах. В арсеналі творчих прийомів письменника домінує перипетійність. Наявність однієї центральної події у переважній більшості малих прозових форм обумовлює причинно-наслідковий зв’язок подій і відповідно – концентричний тип сюжету.

Акцентування уваги на події, настанова на створення читабельного твору реалізовані у прозорості сюжетної лінії, чіткому її окресленні. Автор часто обриває розповідь у кульмінаційний момент, надаючи новелам та оповіданням ідейної відкритості, змушуючи працювати уяву читача. До того ж сюжетна «обірваність» наповнює твір динамізмом. Так закінчується «Присуд», «Випадкова сміливість», «Ювілей вчителя». Останнє речення у них є змістовою домінантою, в якій сюжетна дія сягає свого апогею та логічної завершеності.

Сюжетне начало превалює в композиційній структурі, позасюжетні компоненти представлені квантитативно обмежено. Розгорнутих пейзажів і портретів практично немає. Іронічні авторські відступи слугують письменникові плацдармом для саркастичного заперечення надмірного пафосу, лірики та імпресіоністичного настрою.

Естетика «сюжетників» вимагала у новеліста настанови на точне та пластичне зображення, відповідно всі художні засоби, вжиті письменником, створювали ефект простоти. Використання в невеликій кількості засобів художньої образності створювало контраст до простої, життєво-реальної мови твору. Художньо-образний мінімалізм мав насамперед функціональне пояснення, полегшуючи комунікацію із читачем, який у наративному дискурсі О.Слісаренка стояв на першому місці. [7]

Тема в О.Слісаренка – кількарівнева субстанція. Під її простотою та цікавістю, оригінальністю розробки, сюжетною динамікою проступають приховані під натяками і алюзіями глибші семантичні пласти, що актуалізуються у контексті соціально-історичних та літературних умов, в котрих писалися твори.

З другої прозової збірки «Сотні тисяч сил» О.Слісаренко вдається до першоособового наративу. З його допомогою автор створює ситуацію незнання героєм подальшого розвитку подій, яка допомагає зберігати сюжетну напругу та тримати інтригу до кінця твору; передає життєву концепцію героя та особливості сприймання ним подій в історіях, розказаних постфактум. У малій прозі також з’являється тип наратора, який претендує на роль автора твору. Втім, якщо автор достеменно знає завершення подій, то нараторові, який одягає маску автора, відводиться роль транслятора сюжету і першовідкривача фіналу. Вони виконують різні функції: автор створює концепцію твору, а наратор втілює запрограмовану наративну стратегію, тож ідентифікувати їх не можна навіть у творах, які містять вказівки на автобіографічність.

Експериментальна природа творчості викликала до життя низку таких оригінальних форм наративної організації, процес деміфологізації постаті письменника, який проявлявся через дистанціювання образу автора від написаного ним тексту («Шпоньчине життя та смерть»), введення у твір «маски автора», що трансформує мовлення кількох персонажів у метанарацію («Президент Кислокапустянської республіки»). Наративному дискурсу малої прози О.Слісаренка загалом властиві комунікабельність та ігрова сутність. [18,с.13]

Самобутня стилістична манера письма О.Слісаренка стала етапом градації української літератури. Гостросюжетна новелістика, крім плюсів власне поетологічних, таких як динамізм, фабульність, непередбачувані сюжетні рішення, певна авантюрність тощо, мала плюс літературно-суспільний: вона сприяла популяризації книжок, написаних українською мовою.

Такі твори мали зацікавлювати, провокувати, розбурхувати читацьку масу. Увага письменника до незначних подій, неважливих у масштабі соціуму явищ – свідомий експеримент щодо тематичних канонів народницької літератури, який мав розширити грані мистецтва. Письменник наполегливо позбавляв прозу «серйозності» та «високості», доводячи, що пригодницькі новели передають дух часу не гірше, ніж класичні твори. [7]
2.2 Поетика характеротворення: психологія людини в інтер’єрі доби (на прикладі героїв О.Слісаренка)
Визнаючи заслугу і роль самобутнього творчого «я» О.Слісаренка, важливо розуміти екстенсивний характер життя української літератури на тому її історичному етапі, що пов’язаний із 20-30-ми роками ХХ ст.

Письменник, прагнучи пізнати людину складної перехідної доби, відмовляюється від тотального соціального зображення буття і зосереджуються на осмисленні людини як самодостатньої індивідуальності, дослідженні психологічної, біологічної сутності її вчинків. Для реалізації цих завдань письменник концентрується на поведінці людини в екстремальних обставинах і вдається до динамічних фабул, парадоксальних ситуацій. Але якщо В.Винниченко розглядає психологічні таємниці особистості та маси наче під мікроскопом, то О.Слісаренко часто обмежується психологічними натяками, які мають вмотивувати вчинки персонажів.

Водночас, звертаємо увагу на особливість зображення людини в О.Слісаренка: він людину не описує, а ставить її в ситуацію, де вона може найкраще виявити себе. Відповідно нових якостей життя, О.Слісаренко вдається до таких художніх засобів, що дозволяють закріпити образний і тематичний здобутки його творчості у відповідному та найбільшою мірою притаманному письменникові ключі. Твори митця об’єднує уміння відсторонитися від зображення побуту тощо, натомість зосередитись на події, пригоді, вигадці – так О.Слісаренко прагне виявити значимість найбільш сущого для часу, пояснити, чому і як – на основі сюжетів, дарованих буттям – змінюється епоха і людина. Зрозуміти подію у О.Слісаренка – це і зрозуміти психологію того або тих, хто до неї причетний.[14]

У ранній новелістиці О. Слісаренка розкривається неоромантична увага до зламних моментів життя людини й соціуму; сприйняття революції та пореволюційної доби як періоду хаосу в проекції на простір одного села; відбиття футуристичних ідей щодо технізації; лірично-психологічні риси; показ психології людини на війні; акцентування вічних цінностей, вищості людини над обставинами. Реалізації задуму сприяє художній часопростір і наскрізна символіка реалій природного й людського світу.

Відповідно заявленої письменником тематики оповідань, видно, яке велике значення має для О.Слісаренка образ людини в екстремальних ситуаціях: за умов війни, суспільних зрушень, а також часових зсувів. О.Слісаренко замислюється над діалектикою таких понять, як поразка чи перемога індивідуальності, особистості у війні – твори про вплив «порогових» ситуацій війни на людину – «Редут № 16», «Канонір Душта», «Алхімік», над співвідносністю особистості й суспільних колізій у добу катаклічних суспільних зрушень, що стосуються і моральних і правових норм життя людини – «Авеніта» «Драма в темному коридорі», «Сотні тисяч сил». О.Слісаренко з гідністю тримає іспит на випробування його засадничих позицій як громадянина: він послідовно обстоює своє право на співмірність своєї долі з долею всього народу – оповідання «Полуда», на право вірити в мудрість глибини віків народу – «Камінний виноград», на право безкорисливої творчості – «Душа майстра».[12]

Автор обережно ставить проблеми впливу революції на соціум, відсутності в політичних зрушеннях сенсу через їх неможливість змінити сутність світу. Знаковою є проблема ролі науки: автор вважає, що незалежно від технічних досягнень люди та стосунки не змінюються. Для позірного ока цензури автором викладено одні ідеї, а прочитання з погляду загальнолюдської моралі відкриває інший план змісту. [18,c.24]

Герой новел О. Слісаренка - це тип, здатний нести в собі долю соціальної групи. Відповідно, на передній план виходить саме характер людини – персонажа, а його світоглядні позиції розкриваються через дії та вчинки і не нав’язуються письменником-наратором, а оцінюються читачем.

Концептуальною для новел є теза письменника про те, що життя держави являє собою неподільну єдність, яка виростає із окремішностей – підхід якоюсь мірою співвідносний із засадами Платона: особливість людського (мікро) світу породжує світ (макро) держави, а держава є віддзеркаленням якості властивостей людей, що населяють її.

Водночас, звертаємо увагу на особливість зображення людини в О.Слісаренка: він людину не описує, а ставить її в ситуацію, де вона може найкраще виявити себе. Відповідно нових якостей життя, О.Слісаренко вдається до таких художніх засобів, що дозволяють закріпити образний і тематичний здобутки його творчості у відповідному та найбільшою мірою притаманному письменникові ключі.

О.Слісаренко у новелах розвиває проблематику, властиву його часу: що рухає індивідом, змушує його зважуватися на вчинки, наскільки він залежний від обставин, але тепер головний акцент робить на соціальних чинниках, коли людина має щось робити, аби вижити в умовах нового часу.

Більшість героїв – маргінальні особистості: Сандро («Камінний виноград») заради кохання йде проти норм соціуму, Серьога («Випадкова сміливість») внутрішньо стає сміливішим під час небезпеки, плани професора Шахринського («Сотні тисяч сил») «вражали і сміливістю і несподіванкою. А чим більше - трудно було визначити».[13,c.123] Усі герої прагнуть творити власний світ, у зв’язку з чим виникають екзистенційні мотиви.

Письменник намагається витончено, через художні деталі передати суб'єктивні моментальні й мінливі враження від чогось та найменші відтінки від спостережень навколишньої дійсності. А вона перебуває в постійній мінливості.

Організуючу роль виконує детективна інтрига. Так в новелі «Драма в темномукоридопі» вона пов’язана з арештом Кізлика та Чуприни, і підпорядкована меті розкрити психологію героїв і створити образ доби. Настанова на психологізм зумовила імпресіоністичні елементи (перехід на позицію героя, зникнення авторського кута зору). Імпресіонізм міг бути ширмою від цензури як іманентно підтекстовий стиль, розчинення в просторі героя дозволяло автору втілити опозиційні настрої.

Мистецький арсенал О.Слісаренка, його вміння по-філософськи осмислити суспільні процеси на зламі епох, створити чіткий психологічний малюнок людських образів, заявлені в новелах «Драма в темному коридорі», «Випадкова сміливість», «Сотні тисяч сил», що знайшли найбільш повну реалізацію пізніше в романі «Чорний Ангел», що адекватно і повно віддзеркалює творчий потенціал письменника.
Висновки
Глибоке осмислення історії української літератури, – таке, що відповідало б вимогам сьогодення – з усією гостротою визначає необхідність включити в історико-літературний контекст імена і стильові явища, що досі не здобули належного вивчення. Прочитання літератури ХХ ст. в її повному ареалі неможливе без постаті О.Слісаренка – письменника, що своєю творчістю представляє характер новаторства і особливостей розвитку новітньої літератури на вкрай важливому – становчому її етапі.

Шляхом аналізу пригодницької новелістики О. Слісаренка, з’ясовано, що в ній відбилися провідні тенденції, властиві українській літературі 20–30-х рр. ХХ ст. Про це свідчить і проблемна парадигма творів, де художньо осмислюється зламний момент української історії, пов’язаний з руйнацією життєвих орієнтирів та революційними змінами в усіх сферах буття, і стильові пошуки, наслідком яких є синтез елементів реалістичного, неоромантичного, модерністського письма.

Олекса Слісаренко належав до «сюжетиків», який виступав прихильником динамічної гостро-сюжетної новели. На формування індивідуального стилю письменника-новеліста вплинули твори світової літератури (пригодницькі, авантюрні новели американських письменників, особливо О.Генрі). Письменника, як і О.Генрі, цікавила доля звичайної, «маленької» людини в революції, її здатність протистояти злу ти вірити у перемогу доброго начала.

У новелістиці автор стверджує наявність вічних цінностей, які ніщо не може відкинути, проголошує вищість людини над обставинами. Досліджуючи зрушення в суспільній і індивідуальній свідомості, він піднімає морально-етичні, соціальні, психологічні проблеми, тлумачачи їх по-філософськи. Вагомим стильовим струменем є психологічний реалізм, але наявні й елементи інших стилів, властивих українській прозі 20–30-х років, що забезпечують синкретичність стилю і самобутність творчої манери Слісаренка.

О. Слісаренко працює в жанрі пригодницького роману, але насичує твори філософською проблематикою, яка будується довкола ідеї пошуку сенсу буття, загостреної у зламні моменти. Творам властива нетипова для пригодницького жанру проблемна неоднорідність і багатовекторність. Добір стильових засобів для втілення проблем у романах відчутно подібний, хоча акценти зміщуються.

Автор увів часопростір революційної і пореволюційної України у світовий контекст, що дозволило осмислити сучасні події, торкнутися «вічних» питань. По-філософськи глибоко тлумачаться соціально-політичні, морально-етичні, психологічні проблеми. Хронотоп суб’єктивно-психологічний, часопросторові реалії використано як універсальні засоби творення художнього світу.

Пригодницька новелістика А. Слісаренко носить яскраво виражений експериментальний характер. За своєю природою більшість малих форм письменника є пригодницькими новелами. Написані в контексті естетичних критеріїв «лівої прози», вони характеризуються такою постановою сюжету, як непередбачуване закінчення, раптовий початок з середини оповідання, прийом таємниць.

У сюжетах переважає зовнішня дія, характер героя розкривається в його вчинках. Автор акцентує увагу на несподіваних змінах, які відбуваються із людиною в екстремальних обставинах. Це перш за все реалістичний опис побуту і психології «маленької людини». В О.Слісаренка на першому плані герой, який змінив щось у власному житті, а не в суспільстві.

В пригодницьких новелах О. Слісаренка відображено ідейно-художні пошуки доби, запропоновано оригінальний погляд на найболючіші проблеми першої третини ХХ ст. Специфіка кожної проблеми передбачає відповідне стильове розв’язання, тож маємо приклад проблемно-стильового синкретизму; стильова і проблемна парадигми романів взаємообумовлюються, утворюючи гармонійний текст із оригінальною часопросторовою та символічною організацією.

Творчість О.Слісаренка – незвичайне творче явище: і за системою образно-стильового, і жанрово-тематичного пошуків. Інша річ, що він – новаторським планом художньої форми і змісту своєї творчості – не був належно прочитаний і сприйнятий у свій час.

Список літератури

1. 
   Агеєва В. Олекса Слісаренко: До 100-річчя від дня народження. – К.: Знання, 1990. – 48 с.
   
2. 
   Агеєва В. Олекса Слісаренко// Радянське літературознавство.-1989.-№4-с.29
   
3. 
   Зеров М.К. Твори: В 2 т. – К.: Дніпро, 1990. – Т.2: Історико-літературні та літературознавчі праці / Упоряд. Г.П.Кочура, Д.В.Павличка. – К.: Дніпро, 1990. – 601 с.
   
4. 
   Кирилюк Є.О.Слісаренко //Життя й революція. - 1927. - .№9. - С.244
   
5. 
   Лаврісюк Ю. Мовностилістичні особливості новел та оповідань О.Слісаренка / Ю. Лаврісюк // Студентський меридіан: зб. наук. праць студентів. – 2003. – Вип. 1. – С. 83
   
6. 
   Лаврісюк Ю. А. Тема як концепт деструкції та конструкції в новелістиці О.Слісаренка / Ю. А. Лаврісюк // Актуальні проблеми слов’янської філології : міжвуз. зб. наук. ст. – Ніжин: ТОВ “Видавництво “Аспект-Поліграф”, 2007. – Вип. ХІІІ : Лінгвістика і літературознавство. – С. 212–220
   
7. 
   Лаврісюк Ю.А. Дискус неореалістичної прози Олекси Слісаренка (жанрово-стильові модифікації): Афтореф. дис. кнд. філол. наук: 10.01.01/ Київський національний університет ім. Т.Г.Шевченка. – К., 2008. – 16с.
   
8. 
   Ленда Р. Творчість Олекси Слісаренка. Проблеми поетики: Автореф. дис. канд. філол. наук: 10.01.01./ Київський національний університет ім. Т.Г.Шевченка. – К., 2001. – 16с.
   
9. 
   Літературознавчий словник-довідник / Р.Т. Гром`як, Ю.І.Ковалів. - К., 1997. - 748с.
   
10. 
    Мартич Ю. Добридень Олексо Слісаренку // Літ. України. - 1966. - 25 березня
    
11. 
    Наєнко М.К. Авантюрна проза Олекси Слісаренка // Слісаренко О. Чорний Ангел: Вірші. Новели. Повісті. Роман. – К.: Дніпро, 1990. – 557с.
    
12. 
    Наливайко Д. Искусство: направления, течения, стили. – К. : Мистецтво, 1985. – С. 55.
    
13. 
    Слісаренко О. Письменники про себе // Комсомолець України. – 1928. – № 291. – С. 5.
    
14. 
    Слісаренко О. Чорний Ангел: Вірші. Новели. Повісті. Роман. / Упоряд. та передм. М.К.Наєнка. – К.: Дніпро, 1990. – 557 с.
    
15. 
    Український письменник Олекса Слісаренко (1891–1937) : бібліогр. покажч. / Держ. закл. «Харк. держ. наук. б-ка ім. В. Г. Короленка» ; уклад. Н. Л. Манова. – Х., 2010. – 62 с.
    
16. 
    Хавкіна (Шкоріна) І.М. Тематика і проблематика ранньої новелістики О. Слісаренка // Літературознавчі обрії. Праці молодих учених України. – К.: Ін-т літ-ри ім. Т.Г. Шевченка НАН України, 2003. – Вип. 4. – С. 237–241
    
17. 
    Шкандрій М. Український прозовий авангард 20-х // Слово і час. – 1993. – №8. – С.51-57
    
18. 
    Шкоріна І. Проблемно-стильові домінанти романів О.Слісаренка: Автореф. дис. канд. філол. наук: 10.01.01./ Харківський національний університет ім. В.Н.Каразіна. – Х., 2005. – 18с.
    
19. 
    http://leksika.com.ua/18920924/ure/prigodnitska_literatura - Українська Радянська Енциклопедія
    
20. 
    http://www.ukrlib.com.ua/bio/printout.php?id=282 – Олекса Слісаренко. Розстріляне відродження