Мiнiстерство освiти і науки, молоді та спорту України

Харькiвський Соцiально-Економiчний Iнститут

Кафедра соцiальної роботи

Курсова робота

З навчальної дисциплiни: “Право соцiального забезпечення та права людини”

На тему: “Соцiальний захист дiтей-iнвалiдiв в Українi”
Виконав: студент 4 курса

групи 4.1 СМ денна форма навчання

Кримов Максим

Керiвник: доц,канд.iстор. наук

Шаповалова Н.С.

Харькiв - 2011
Змiст

План……………………………………………………………………………2

Вступ………………………………………………………………………… ..3

Роздiл 1. Теоретичнi аспекти та технологї соцiально ї роботи з людьми, що мають функцiональнi обмеження…………………………………………….5

1.1 Концептуальний підхід до соціально-педагогічної реабілітації дітей з обмеженими функціональними можливостями……………………………. 5

1.2 Моделі соціальної реабілітації дітей з функціональними обмеженнями

………………………………………………………………………………… 6

1.3 Вивчення стану та діагностика дитячої інвалідності…………………. 11

Роздiл 2.Программа соцiальноЇ реабiлiтацiЇ та полiтики дiтей-iнвалiдiв

………………………………………………………………………………… 21

2.1 Стратегi ї cоцiальної полiтики в Українi………………………………..21

2.2 Реалiзацiя програми соцiально ї реабiлiтацiї дітей-інвалідів………. 23

Висновок………………………………………………………………………28

Список використаної лiтератури…………………………………………….29

Вступ

Згідно з статистичними звітами дитяча інвалідність має стійку тенденцію до зростання. Так, в останні роки загальна кількість дітей-інвалідів в Україні зросла на 25,4 %. В місті загальний показник дитячої інвалідності становить 129 дітей, це не враховуючи дітей групи ризику та дітей першого року життя.

Головні причини інвалідності – органічні ураження нервової системи, хвороби сенсорних органів, психічні розлади, травми, вроджені вади розвитку. Протягом багатьох років державна підтримка дітей з фізичними вадами зводилась до певного матеріального забезпечення (пенсійні виплати), надання медичних послуг (діагностика, лікування та початкова освіта у спеціалізованих закладах). Внаслідок обмежень у спілкуванні, самообслуговуванні, пересуванні, контролю за своєю поведінкою розвиток цих дітей значною мірою залежить від задоволення їх потреб іншими людьми, що складає багатогранний процес соціальної реабілітації. Тому реабілітаційні заходи стосовно дітей-інвалідів мають розширюватися за рахунок сфери соціально-побутової реабілітації, яка повинна починатись досить рано, щоб діти в ранньому віці могли максимально розвинути свої природні здібності і в подальшому своєчасно та найбільш повно інтегруватися в суспільство

Соцiальна реабілітація осiб з обмеженими можливостями одне з найбiльш важливих i важких завдань сучасних систем соціальної допомоги i соцiального обслуговування та захисту. Неухильне зростання числа дiтей- нвалiдiв, з однiє ї сторони, збiльшення уваги до кожного з них незалежно вiд його фiзичних, психiчних чи iнтелектуальних здiбностей, з iншої уявлення про пiдвищення цiнностi особистостi i необхiдностi захищати її права, що є характерним для демократичного, громодянського суспiльства, все це визначає важливiсть соцiально-реабiлiтацiйної дiяльностi.

Актуальність теми. Важливе місце у роботi з дітьми – інвалідами соціального захисту займають питання їх соціальної реабілітації

Об’єктом данної роботи виступає соціальна робота з дітьми з обмеженими функцiональними можливостями.

Мета - виявити роль соціальної реабілітації в роботі з дітьми з обмеженими функцiональними можливостями.



Завдання :

1. 
   Визначити значення соціальної реабілітації дітей з обмеженими функцiональними можливостями.
   

Предмет соціальна реабілітація дітей з обмеженими функцiональними можливостями.
Роздiл 1. Теоретичнi аспекти та технологiї соцiальної роботи з людьми, що мають функцiональнi обмеження
1.1 Концептуальний підхід до соціально-педагогічної реабілітації дітей з обмеженими функціональними можлиовостями

Міжнародна і вітчизняна практика свідчить, що па зміну ізольовано

му інтернованому вихованню дітей-інвалідів повинно прийти інтегроване навчання та виховання..Реабілітаційні заходи стосовно дітей-інвалідів мають розширюватись за рахунок розвитку сфери соціальної реабілі

тації, яка повинна починатися досить рано, щоб діти-інваліди в ранньому віці могли максимально розвинути свої природні здібності без відриву від сім'ї і в подальшому своєчасно та найбільш новію інтегруватися в суспільство.

Концепція передбачає:

-здійснення ранньої соціальної реабілітації дітей-інвалідів через ме

режу центрів реабілітації, максимально наближених до місця їх прожи

вання;

- виявлення та відбір дітей-інвалідів, що потребують ранньої соц

іальної реабілітації, центрами в тісному контакті з органами охорони здоров'я і навчальними закладами;

- реалізацію для кожної дитиии-іпваліда індивідуальних реабілітац

ійних програм, розроблених з урахуванням рівня їх розвитку та можли

востей;

-проведення ранньої соціальної реабілітації дітей-інвалідів з безпо

середньою їх участю'та без відриву від сім'ї (залучення батьків, інших членів сім'ї дитини до участі в реабілітаційному процесі);

- перебування дитиии-іпваліда у реабілітаційному центрі в денний час, що є соціальною підтримкою сім'ї;

- перебування дитиии-іпваліда у дитячому колективі, без ізоляції від суспільства (як це відбувається у закритих інтернатних установах), в умовах звичайного середовища;

- поступову інтеграції дітей-інвалідів до дитячих дошкільних зак

ладів'та загальноосвітніх шкіл;

- ранню соціальну інтеграцію в суспільство.



З огляду на сьогодення до першочергових заходів реалізації Кон

цепції необхідно віднести:

а) створення регіональних міжвідомчих рад з питань ранньої соціаль


ної реабілітації дітей-інвалідів, які б сприяли реалізації державної пол


ітики у сфері реабілітації дітей-інвалідів, розробленню правових, орган


ізаційних та інших заходів, пов'язаних з реалізацією Концепції, забезпе


чували б координацію дій у цій роботі;

б) розроблення та затвердження органами виконавчої влади регіо


нальних програм ранньої соціальної реабілітації дітей-інвалідів, орієнто


ваних на запровадження системи ранньої соціальної реабілітації дітей-
інвалідів з використанням сучасного прогресивного вітчизняного та за


рубіжного досвіду;

в) розроблення та затвердження типового положення про обласний,
міський та районний центр соціальної реабілітації дітей-інвалідів з враху


ванням регіональних особливостей ї здоров'я дітей;

г) підготовку проекту Закону України "Про реабілітацію інвалідів в
Україні", який повинен визначити правові взаємовідносини учасників
процесу реабілітації дітей-інвалідів;

д) забезпечення підготовки та перепідготовки спеціалістів для центрів
ранньої соціальної реабілітації дітей-інвалідів.



1.2 Моделі соціальної реабілітації дітей з функціональними обмеженнями

Сьогодні в Україні існує чотири моделі інвалідності.

Медична модель, вона визначає інвалідність як медичну патологію. Згідно з цією моделлю людина вважається "в нормі", якщо вона не має за медичними показниками відхилень. Медична модель, яка наявна в нашій країні, привела до медикалізації соціальних програм, спрямованих на надання допомоги особам з обмеженими можливостями. її головний недолік полягає в тому, що всі розроблені програми мають спеціалізова

ний характер. Особливо це помітно в більшості шкіл-іптернатів, коли дитина вилучається із середовища сім'ї і вже не має сімейної підтримки. А це сприяє тому, що дитина ізолюється від суспільства, що відбуваєть

ся на її соціальному статусі.

Соціальна модель передбачає, перш за все, можливість для індивіда соціально функціонувати. З цією метою різними державними структура

ми створюються соціальні служби, розробляються цілеспрямовані спец

іалізовані програми, які на практиці служать швидше певними механізма

ми, ніж засобами соціальної реабілітації та інтеграції людей з обмежени

ми можливостями у суспільство.

Найбільш негативний ефект соціальної моделі інвалідності полягає в тому, що дитина, котра має інвалідність, а також члени її сім'ї стають пасивним об'єктом для патронажу і захисту. Доказом цього є діяльність організованих за останні три роки соціальних центрів, включаючи і ди

тячі реабілітаційні центри. Створені соціальні служби хоча і стали виз

начальним кроком вперед порівняно з віджилою системою соціального захисту, проте не вирішують істотного права людини, котра має обме

ження, самій вирішувати, приймати рішення, мати варіанти вирішення тієї чи іншої життєвої ситуації. Тому ця модель не може стати базовою для ефективного з'єднання процесу соціальної реабілітації, оскільки вона розрахована па тимчасовий успіх.

Політична модель орієнтована на те, що діти котрі мають функціо

нальні обмеження, розглядаються як меншість, права і свободи яких незаслужено обмежуються у цьому плані дала модель послужила по

штовхом до поширення руху за права людини з обмеженими можливос

тями, оскільки кожна людина має право па соціальну роль.

Основне положення програм, розроблених па базі політичної моделі, є твердження: людина, котра має обмежені можливості, її сім'я і родичі 

повинні бути головними експертами з проблем інвалідності і мати пріо

ритетне право визначати соціальну політику, яка повинна відбиватися на їхніх інтересах.

Модель "культурний плюралізм" характеризує інвалідність не як медичну проблему, а як проблему нерівних можливостей.

Дана модель розглядає дитину з обмеженими можливостями і про

блемами, які постають, з позицій громадянських прав, а не з позицій наявності патології. Вона орієнтується па всі можливості усунення фізич

них і психологічних бар'єрів в соціальному середовищі шляхом створен

ня різноманітних соціальних служб, засобів і методів. Саме сфера соц

іальної роботи, а не медичний аспект є головною, де діти з проблемами в розвитку отримують професійну підтримку, захист, допомогу, саме тут їм створюють всі умови для соціальної адаптації, реабілітації та інтег

рації в суспільне життя.

Даний підхід цінний тим, що він пропонує альтернативу і можливість вибору, який людина може зробити самостійно при підтримці соціальних служб. До того ж варто наголосити, що критерієм незалежності є не міра її дієздатності і самостійності в умовах відсутності допомоги, а якість життя в умовах надання спеціалізованої допомоги.

Вихідною позицією в українській моделі є гуманістичний характер ставлення до дитини з обмеженими можливостями і сім'ї, яка її виховує.

Можна говорити, що гуманістичне начало проявилося уже в тому, що в Україні поступово переходять від терміну "дитина-інвалід" до більш гуманного: "дитина з обмеженими функціональними можливостями" або "дитина з особливими потребами".

Другій підхід — особистісно-діяльнісний підхід до дитини з обме

женими можливостями, який ставить її в обов'язкову діяльнісну пози

цію, що не дозволяє їй відчувати себе неповноцінним. Це можливо за умови прояву дитиною власної активності, що має стимулюватися близь

кими до неї людьми.

Третій — це соціальне бачення дитини і всебічне сприяння розк

риттю її соціальної сутності, відмова від традиційної медичної моделі інвалідності на користь моделі соціально-педагогічної реабілітації. Таким чином, закріплюється гуманістична ідея, що проблема дітей з обмежени

ми 

функціональними можливостями ні в якому разі не обмежується ме

дичним аспектом, а декларується як соціальна проблема нерівних можли

востей.

Соціально-педагогічній реабілітації, як ми уже зазначили, сприяють різні сфери життєдіяльності: загальний потенціал соціуму (держава, бізнес, громадський сектор), сфера зовнішніх умов (виховний потенціал соціальних інститутів, сфера потенційної реабілітації (розкриття потенц

іалу реабілітаційного), а також сфера специфічної професійної діяль

ності.

Стосовно загального потенціалу соціуму можна впевнено сказати, що сьогодні держава прагне поліпшити законодавство, щоб сприяти за

доволенню потреб клієнтів через різні соціальні служби.

На сьогодні бізнесові структури досить часто виступають одним із фінансових донорів у реалізації соціальних програм.

Роль неурядових організацій особливо важлива, оскільки воші об'єд

нують людей, котрі є споживачами соціальної політики. Робота цих орган

ізацій логічно доповнює державну соціальну структуру, доводячи допо

могу і підтримку до кожного клієнта.

Сфера зовнішніх умов організації реабілітації вбирає в себе су

купність умов, які враховують можливість, соціальну пристосованість дитини до навколишнього середовища, а також відповідність наданої допомоги вимогам середовища. Соціально-педагогічиа реабілітація може проводитись вдома, за місцем проживання дитини, в агентствах соціаль

них служб, в установах денного перебування (спеціалізовані дошкільні і шкільні установи), в установах тимчасового перебування (школи-інтєр-нати, дитячі будинки, будинки-інтернати тощо).

Сфера специфічної професійної діяльності соціального педагога чи соціального працівника уже сьогодні загальновизнана. Єдине, на що вар

то звернути увагу, — це на їхню спеціалізацію при виконанні своїх функцій як професіоналів:

освітньо-виховиа;

діагностична;

організаторська;

прогностична;

иопереджувальїю-профілактичиа;



оргапізаційио-комупікативапа;

охоропно-захисна.

У процесі роботи з дітьми з обмеженими функціональними можливо

стями були визначені основні завдання першого організаційного етапу:

- забезпечення всебічної поінформованості про загальні проблеми даної категорії дітей і їхніх сімей;

- вивчення і диференціація проблем дітей з обмеженими можливос

тями шляхом діагностики соціуму;

- виявлення сутності соціально-педагогічиої реабілітації і пошук дійо

вого механізму її проведення шляхом створення спеціалізованих центрів;

- визначення альтернативних варіантів вирішення проблем соціаль

но-педагогічиої реабілітації завдяки корисній дії раніше створених соц

іальних служб.

На другому етапі (прогностичному) ставляться такі завдання:

- прогнозування конкретних результатів при реалізації індивідуаль

ної програми реабілітації;

- проектування і моделювання ефективної діяльності спеціалістів щодо падання допомоги дитині і сім'ї;

- проведення організаційної діагностики діяльності окремих неуря

дових організацій, місією яких є сприяння духовно-моральпому розвитку дітей шляхом залучення іх до загальнолюдських цінностей у процесі соціально-педагогічиої роботи;

- вивчення власного потенціалу сім'ї, в якій здійснюється реабіліта

ція дитини з обмеженими можливостями.

На третьому етапі (підтримки і стимуляції) працівники мають сприя

ти появі в дитини бажання до активної діяльності з метою вдосконален

ня власних життєвих функцій. При цьому вирішуються такі завдання:

- розробка і впровадження методик оцінки різних аспектів реабілі

таційного процесу із залученням найбільш зацікавлених осіб-членів сім'ї хворої дитини;

- надання психолого-педагогічної допомоги сім'ї шляхом залучення їх до занять з профілактики, корекції, здоров'я, до сімейної терапії;



- активне залучення дитини до посильної роботи у реабілітаційних і юнацьких організаціях, у спільній співпраці, взаємодії з здоровими дітьми;

- підтримка дитячих і молодіжних громадсько-кориспих соціальних ініціатив, у процесі яких відбувається соціалізація дитини з обмеженими функціональними можливостями та всіх її членів сім'ї;

- вивчення динаміки процесу, який відбувається, па індивідуальних моделях реабілітованості;

- удосконалення діяльності спеціалістів-професіопалів, активне за

лучення до роботи волонтерів.

На четвертому етапі — активно-реабілітаційиому розгортається інтен

сивне включення дитини у процес вирішення посильних для неї проблем, розширюються міжособові контакти, стимулюється певна самостійність у прийнятті рішень, формується позиція активного суб'єкта соціальної діяль

ності.

У реальних умовах всі означені завдання спрямовані на дитину з обмеженими функціональними Можливостями, на реалізацію її внутріш

нього потенціалу. З цією метою у кожному окремому випадку розробля

ються спеціальні методики і технології, розраховані па групову та індив

ідуальну роботу з такою категорією дітей



1.3 Вивчення стану та діагностика дитячої інвалідності

Нині час, коли ринкова політика змусила частково демократизувати державні структури і зробити кілька кроків у бік лібералізації економі

ки, соціальні працівники і соціальні педагоги знайшли свою "нішу" в соціальній політиці стосовно дітей з обмеженими функціональними мож

ливостями. Вони повернули професійну діяльність не в бік політичних реформ, а до людини, зосередившись на створенні місцевих організацій, різних громад, які добре знають потреби жителів і тому роблять усе, щоб направити фінанси на задоволення потреб населення.

Не можна однозначно стверджувати, що питання соціального захис

ту сімей з дітьми-інвалідами перебуває десь па задвірках сімейної політи

ки. Навпаки, проблемі захисту дітей з обмеженими функціональними можливостями в останні роки приділяється все більше уваги. Позитивну роль у цьому плані відіграв Закон України від 16 листопада 2000 року "Про державну соціальну допомогу інвалідам з дитинства та дітям-інвалідам", де вперше поставлене питання про необхідність пошуків шляхів і механізмів поліпшення життя таких дітей та створення умов для їхньої інтеграції в суспільство.

Деталізації низки заходів по удосконаленню системи підготовки і перепідготовки спеціалістів для роботи з даною категорією дітей є відоб

раженням уваги держави до цієї проблеми у затвердженій в Концепції ранньої соціальної реабілітації дітей-інвалідів та Положенні про міжвідомчу координаційну раду з питань ранньої соціальної реабілітації дітей-інвалідів, Постанові Кабінету міністрів (від 12 жовтня 2000 р.) та Положенні про навчально-реабілітаційний центр (Наказ Міністерства освіти й науки Ук

раїни від 28 серпня 1997 р.). Зокрема, став певним стимулом в активі

зації соціально-реабілітаційної роботи з дітьми-інвалідами Указ Прези

дента

України від 2 грудня 2002 року "Про додаткові заходи щодо посилення соціального захисту інвалідів та проведення в Україні у 2003 році Року людей з інвалідністю", па якай активно відгукнулися обласні і міські державні адміністрації, соціальні служби для молоді, управління у справах сім'ї.

Загалом усі ці документи є активним відгуком па Конвенцію ООН про права дитини, в якій статтею 23 визначається право дитини-інваліда вести повноцінне життя в умовах, які забезпечують її гідність, сприяють 

впевненості у собі, а також право дитини на особливе піклування, дос

туп до освіти, відновлення здоров'я, соціального, культурного і духов

ного життя.

Ці положення знайшли також відображення і в Національній про

грамі "Діти України", де рання реабілітація хворих дітей-інвалідів розг

лядається як проблема національного значення, що потребує першочер

гового розв'язання.

І якщо до 90-х років соціальна політика щодо інвалідів мала в основ

ному компенсаційний характер, коли вся увага концентрувалась па гро

шових виплатах, то сьогодні створення реабілітаційних центрів передба

чає завдання іншого характеру: адаптація дітей і молодих інвалідів до соціального, а життєвого середовища, до інтересів та потреб інвалідів.

У цьому плані помітним кроком щодо створення умов для активної життєдіяльності стала Постанова Кабінету Міністрів України "Про Ком

пенсаційну програму розв'язання проблем інвалідності" у 1992 році У цій Програмі викладено комплекс дій, спрямованих па поетапне вирішен

ня проблем інвалідів у сфері:

- профілактики інвалідності, медичної, соціально-трудової реабілі

тації;

V" надання інвалідам протезно-ортопедичної допомоги і забезпечення транспортними засобами;

- створення інвалідам рівних можливостей;

- створення інвалідам умов для одержання освіти, реабілітація інвалідів в освітніх закладах;

- культури, відпочинку, фізкультури та спорту;

- поліпшення матеріально-побутових умов інвалідів;

-наукових досліджень з проблем інвалідності.

Для фінансування робіт і державних програм із соціального захисту інвалідів постановою Кабінету Міністрів України від 18 липня 1991 року № 92 створено Фонд соціального захисту інвалідів з відділеннями в Автономній Республіці Крим, областях, містах, Києві і Севастополі.

Враховуючи основні причини розвитку дитячої інвалідності (спадкові хвороби, вроджені вади розвитку та дитячий травматизм) з метою зни

ження негативного впливу цих факторів па стан здоров'я населення Украї

ни в навчальні плани загальноосвітніх закладів введено предмети, які засобами 

освіти стимулюють молодь до здорового способу життя — "Фізич

на культура і здоров'я" та "Основи безпеки життєдіяльності людини".

У вищих навчальних закладах всіх рівнів акредитації, незалежно від форм власності, Державними стандартами вищої освіти передбачається вивчення курсу "Безпека життєдіяльності людини" як обов'язкової за

гальноосвітньої дисципліни, що включає розділи долікарської допомоги і валеології. Передбачається вивчення майбутніми вчителями курсів "Ос

нови валеології" і "Основи медичних знань" як складових фахової підго

товки вчителів. У більшості педагогічних вищих навчальних закладів "Валеологія" як загальноосвітня навчальна дисципліна викладається по

чинаючи з 2000 року.

У 2002 році в Класифікатор професій ДК-003-95 введено професії "валеолог" і "педагог-валеолог". Міністерством освіти і науки прово

диться робота щодо введення до Переліку напрямів та спеціальностей, за якими здійснюється підготовка фахівців, "біолог-валеолог" та "вчитель культури здоров'я".

Враховуючи реальну ситуацію в Україні розроблено цілу систему соціального захисту інвалідів. Це, зокрема:

- пенсійне забезпечення,

- державне соціальне страхування,

- державна соціальна допомога,

- система пільг та компенсацій як соціальна підтримка,

- соціальний захист потерпілих від Чорнобильської катастрофи,

- фінансове забезпечення програм соціального захисту інвалідів,

- медичне забезпечення інвалідів,

- медичне забезпечення інвалідів,

- освіта інвалідів,

- соціальна і професійна реабілітація тощо.

Система соціальної реабілітації дитини лише тоді зможе спрацювати па повну потужність, якщо вона у своїй сукупності сприятиме відновлен

ню фізичного, психічного і соціального статусу дитини з вадами більш якісно 

нри значно менших фінансових затратах, оскільки основні витра

ти лягають на плечі батьків, котрі виховують дитину.

Така система характеризується відкритістю та доступністю, наближе

на до місця проживання дитини, що дозволяє батькам або особам, які їх замінюють, брати участь у реабілітаційному процесі. Діти не вилучають

ся із сім'ї, не порушуються біологічні, фізіологічні та психологічні зв'язки дитини з матір'ю, рідними та близькими людьми.

Комплексно вирішуючи питання дитячої інвалідності та реабілітації, відділення Фонду соціального захисту інвалідів акцентують основну увагу на підтримці діяльності і створенні реабілітаційних центрів для дітей-інвалідів.

Створення системи ранньої соціальної реабілітації дітей-інвалідів при здійсненні професійної, медичної та соціальної реабілітації осіб з обмеженими фізичними і психічними можливостями дає змогу заверши

ти формування цілісної реабілітаційної системи в Україні, проводити цілеспрямовану загальнодержавну політику запроваджувати новітні ре

абілітаційні методики, спільними зусиллями спрямувати їх на допомогу дітям-інвалідам.

Оптимальним варіантом, як стверджують дослідники, батьки і спеціа

лісти є спеціалізована служба "Центри соціальної соціально-психолого-педагогічної реабілітації дітей та молоді з обмеженими функціональними можливостями" (далі служба) діяльність якої регламентує Положення, розроблене Державним центром соціальних служб для молоді".

З метою оптимального вирішення проблеми соціального захисту і підтримки дітей з обмеженими функціональними можливостями УДЦССС, Державний комітет у справах сім'ї та молоді, а також Державним інсти

тутом проблем сім'ї та молоді було проведене соціологічне дослідження "Соціальна адаптація дітей та молоді з функціональними обмеженнями". Дане дослідження дозволило виявити основні соціальні проблеми, з яки

ми стикаються діти і молодь з функціональними обмеженнями та їхні батьки, які виховують таку категорію дітей, окреслити можливі шляхи удосконалення процесу вирішення проблем даної групи дітей і молоді.

Висновки, яких дійшли автори дослідження після проведення опиту

вання методом анкетування респондентів трьох категорій, показали, що основні проблеми дітей і молоді з функціональними можливостями зосе

реджені у 7 основних сферах:



- матеріальне забезпечення (різниця між реальним прожитковим мінімумом і встановленими виплатами по інвалідності, брак реалізації встановлених законодавством пільг і нестача деяких додаткових, недо

статність безкоштовного забезпечення технічних і медичними засобами лікування, реабілітації, компенсації вад і захворювань);

- медичне обслуговування (недостатня кількість і якість послуг без

коштовного лікування, а також профілактики, реабілітації.і ранньої діаг

ностики, брак спеціалізованих закладів і кваліфікованих фахівців, особли

во в невеликих поселеннях, нестача заходів щодо оздоровлення і сана

торного лікування, зокрема брак путівок для дітей з батьками);

- психологічна допомога дітям і батькам (нестача відповідних осередків і фахівців, матеріально-технічного та інформаційно-методичного забезпечення інноваційних методів роботи);

- освіта і професійне навчання (нестача спеціальних груп у дитя

чих садках і спеціальних класів у загальноосвітніх школах, спеціальних шкіл, особливо в малих поселеннях, недостатня якість надомного на

вчання і спеціальної підготовки педагогів, що його здійснюють, недо

статність закладів професійного навчання і можливостей безкоштовного продовження освіти);

працевлаштування дітей і батьків (невиконання законодавчих квот щодо працевлаштування, нестача спеціальних робочих місць, прий

нятного режиму і умов праці, брак можливостей надомної праці, спеціалі

зованих підприємств, недостатність зусиль Державної служби зайнятості);

- спілкування, заняття улюбленими справами (нестача осередків - клубів, денних центрів соціальної адаптації, центрів соціально-психологічної реабілітації дітей та молоді з функціональними обмеженнями — спеціалізованих служб ЦССМ, творчих майстерень тощо, інноваційних форм роботи — груп взаємодопомоги, спеціальних змін в таборах відпо

чинку тощо, інших форм роботи державних і громадських організацій, які займаються проблемами інвалідності);

- підготовка дітей і молоді до самостійного життя (нестача центрів соціальної адаптації, центрів соціально-психологічної реабіліта

ція дітей та молоді з функціональними обмеженнями — спеціалізованих служб ЦССМ, закладів професійної орієнтації і навчання, діяльності щодо сприяння працевлаштуванню, створення спеціалізованих служб знай

омств тощо);



- вільне пересування (невиконання вимог законодавства щодо при

стосування будівельних споруд і транспорту до потреб людей з функціо

нальними обмеженнями, певна нестача транспортних пільг).

Зважаючи па те, що і Державний центр ССМ, і місцеві реабілі

таційні центри ставлять собі за мету створити всі можливі умови, щоб допомогти дітям інтегруватися в повий соціум, у суспільство, важливо було звернути увагу па одну із проблем, яка стосується, перш за все, дітей — форма і місце навчання. Причому особливий інтерес викликають відповіді самих дітей з функціональними обмеженнями (паралельно про

водилося опитування їхніх батьків і експертів).

Серед функціональних характеристик сімей, які мають дітей з обме

женими можливостями, на пашу думку, найбільш значущими є такі:

матеріальне забезпечення сімей;

психологічний клімат в сім'ї;

загальна культура сім'ї;

реабілітаційна культура сім'ї;

реабілітаційна активність;

ставлення до патології дитини.

З метою виявлення особливостей сім'ї, окрім структурних і функціо

нальних характеристик, важливі також індивідуальні особливості її членів. До них відносяться: соціально-демографічні, фізіологічні, психологічні, патологічні звички окремих членів сім'ї, а також характеристика дитини, вік, рівень фізичного, психічного, мовного розвитку, інтереси, здібності, освітня установа, яку вона відвідує, рівень навчання і спілкування, на

явність поведінкових відхилень, патологічні звички, мовленнєві і психічні відхилення.

Поєднання індивідуальних характеристик членів сім'ї з її структур

ними і функціональними можливостями утворюють комплексну характе- ристику — статус сім'ї. Для визначення статусу сім'ї користуються таки

ми поняттями:

соціально-економічний статус;

соціально-психологічний статус;

соціально-культурний статус.



Індивідуальні характеристики членів сім'ї фіксуються у ході інтер

в'ю, безпосереднього спостереження і (або) за результатами обстежень, проведених іншими спеціалістами (лікарем, психологом, корекціним пе

дагогом).

Структурні компоненти сім'ї визначаються в основному під час бес

іди чи вивчення офіційних документів ( медична соціальна карта, тощо). Для визначення психологічного клімату сім'ї можна використовува

ти відкрите та опосередковане спостереження, тести (тєст-опитувальник, опитувальник для батьків, малюнок сім'ї), а також результати спостере

жень проведених психологом, психотерапевтом.

Рівень загальної культури включає показник освіти дорослих членів сім'ї, побутову та поведінкову культуру членів сім'ї. При цьому можна застосовувати інтерв'ю, що дозволяє виявити коло інтересів, розвиток духовних потреб, організацію дозвілля, спільні форми відпочинку.

У ході вивчення умов забезпечення ранньої реабілітації дітей зверта

лася увага на ряд показників, які дозволили виявити певні '"білі плями" у роботі з даною категорією дітей та їх батьками: матеріальне забезпечення; медичне обслуговування; психологічна допомога дітям і батькам; освіта і професійне навчання; ^ працевлаштування дітей і батьків; спілкування, заняття улюбленими справами; підготовка дітей і молоді до самостійного життя; вільне пересування.

Зокрема, відповіді експертів стосувалися причини, що зумовлюють матеріальні, медичні, освітні проблеми сімей, які виховують дітей і мо

лодь з функціональним]і обмеженнями.

Відповіді показують, що найбільш гострою з числа проблем, з якими стикаються сім'ї з дітьми і молоддю з функціональними обмеженнями, є причина недостатнього матеріального забезпечення. Експерти вважа

ють, що матеріальні проблеми зумовлені такими факторами (наводяться в порядку частоти згадувань):

- нестабільна економічна ситуація в країні;

- недосконалість законодавчої бази стосовно матеріального забезпе

чення і соціальної захищеності родин, що виховують дітей-інвалідів;

- значна мінусова різниця між державними виплатами на дітей-інвалідів і реальним прожитковим мінімумом;



- ліквідація, в багатьох випадках, допомоги матерям, що не працю

ють і доглядають дітей-інвалідів, з причин незначного перебільшення норми доходів на члена сім'ї, яка є жебрацькою і образливою;

- наява велика частина безробітних серед батьків, котрі виховують дітей-інвалідів;

- дорогі лікуванні й медикаменти;

- високі комунальні платежі;

- відсутність будівництва державного житла унеможливлює покра

щення санітарно-житлових умовах, тобто поліпшення здоров'я дітей і батьків, відповідно зростають витрати па лікування;

- недостатнє безкоштовне забезпечення протезами, іншими технічни

ми пристроями;

- недоступність безкоштовного санаторно-курортного лікування;

- нестача центрів соціально-психологічної реабілітації дітей та мо

лоді з функціональними обмеженнями, недостатня можливість залишити дитину у денний час і піти працювати, брак інших форм розвантаження батьків для роботи та відпочинку;

- відсутність центрів ранньої діагностики, що збільшує кількість інвалідів та ін;

- дорожнеча діагностики й консультування;

- некомпетентність фахівців-медиків;

- недоступність спеціалізованої допомоги в невеликих населених пун

ктах;

- екологічна ситуація в місцях проживання;

- відсутність профілактичних заходів;

- відсутність інформації про методи ранньої діагностики і реабілі

таційні заходи та ін.

Причинами психологічних проблем дорослих членів родини є:

- усвідомлення неможливості забезпечити гідне життя своїй дитині;

- страх перед майбутнім дитини ( труднощами працевлаштуванням, створення власної сім'ї тощо);



- відсторонене ставлення оточуючих до інвалідів; У поширеність хибних уявлень щодо інвалідності ( наприклад, дум

ка, що фізично обмежена людина неповноцінна й інтелектуально);

- брак інформації про виховання і характер взаємостосунків з дітьми і молоддю з обмеженими можливостями і, відповідно, нерозуміння бать

ками їхніх проблем;

- розпад сімей з дітьми-інвалідами;

- підвищене відчуття відповідальності, намагання зробити усе за дитину, часто трансформується в гіперопіку;

- прагнення сховати дитину від оточуючих, а також — звуження кола спілкування, ізольованість та ін.

Причини психологічних проблем самих дітей і молоді з функціо

нальними обмеженнями, па думку експертів, наявні у зв'язку з:

- відчуттям незатребуваності і "меншовартості" (формуванню ос

таннього сприяють демонстрації співчуття або навпаки, відсторонення оточуючих);

- недоступністю багатьох закладів культури, нестачею спілкування взагалі, зокрема з однолітками, внаслідок обмежень у пересуванні, з інших причин;

- відсутність інформації, замкненість лише на власних проблемах;

- усвідомлення своєї залежності від батьків, оточуючих та ін.

Стосовно проблем у сфері освіти дітей і молоді з функціональни

ми обмеженнями, експерти зазначають такі причини:

- неспроможність відвідувати загальноосвітню школу, деякі вади й недоліки інших форм освіти;

- труднощі у пересуванні та віддаленість спеціальних навчальних закладів, що заважає отримати спеціальність;

- недостатня адаптованість навчальних програм загальноосвітніх і навіть спеціальних шкіл для дітей з певними порушеннями, брак індиві

дуального підходу;

- відсутність у сільській місцевості і малих містах спеціальних на

вчальних закладів;



- брак індивідуальних навчальних програм, адаптованих до особли

востей різних видів інвалідності дітей, які навчаються вдома;

- відсутність зацікавленості, мотивації вчителя у навчанні дитини з функціональними обмеженнями разом зі здоровими дітьми в класі за

гальноосвітньої школи.

Причини обмеження кола спілкування дорослих членів родини, де є діти чи молодь із функціональними обмеженнями:

- неможливість залишити дитину без догляду;

- небажання батьків зайвий раз обговорювати проблему інвалідності

дитини; і

- неготовність суспільства до спілкування з інвалідами;

- труднощі пересування та ін.

Причини недостатнього спілкування дітей і молоді з функціо

нальними обмеженнями:

- труднощі пересування, відсутність спеціального обладнання в гро

мадських місцях, взагалі знижений рівень мобільності інвалідів;

- психологічний бар'єр у спілкуванні, неготовності людей сприймати інвалідів рівними собі;

У психологічні комплекси батьків, які соромляться дитини і не праг

нуть розширювати коло її спілкування;

-У вилученість з середовища загальноосвітніх шкіл, недостатня кількість центрів соціальної адаптації і спеціалізованих навчальних закладів;

У відсутність клубів для спілкування або їх недоступність;

-У небажання здорових дітей спілкуватися з інвалідами та ін.

Звичайно, це названо лише окремі причини серед десятків інших (детально ця проблема висвітлена в аналітичному звіті ДЦССМ за 2002 рік). Проте вони змушують звернути особливу увагу державних струк

тур, різних соціальних інститутів і громадських організацій на питання щодо шляхів усунення окреслених причин і механізмів впливу па досяг

нення певних змін у тій ситуації, яка склалася навколо дітей і молоді з функціональними обмеженнями, і зокрема — навколо сімей, які вихову

ють таких дітей.

Таким чином, діти-інваліди дуже часто не мають соціальної та матеріальної підтримки, умов для розвитку своїх інтересів, здібностей, ще й приречені на інтелектуальну потворність. Здебільшого діти-інваліди виховуються в неповних сім’ях. У складних соціальних умовах боротьба за виживання, відсутність необхідних знань та вмінь не дають матері змоги навчити дитину елементарних навичок соціальної орієнтації, допомогти адаптуватися в сучасних умовах. У таких сім’ях панує психологічна пригніченість, безперспективність, апатія, невпевненість у майбутньому. Матері часто втрачають професію, місце роботи, змушені обмежувати свою участь у культурному житті.
Таким чином, діти-інваліди дуже часто не мають соціальної та матеріальної підтримки, умов для розвитку своїх інтересів, здібностей. Здебільшого діти-інваліди виховуються в неповних сім’ях. У складних соціальних умовах боротьба за виживання, відсутність необхідних знань та вмінь не дають матері змоги навчити дитину елементарних навичок соціальної орієнтації, допомогти адаптуватися в сучасних умовах. У таких сім’ях панує психологічна пригніченість, безперспективність, апатія, невпевненість у майбутньому. Матері часто втрачають професію, місце роботи, змушені обмежувати свою участь у культурному житті.

Роздiл 2. Программа соцiальноЇ реабiлiтацiЇ та полiтики дiтей-iнвалiдiв

2.1 Стратегi ї cоцiальної полiтики в Українi

Законодавство України створює основи соціальної політики у сфері соціального захисту дітей-інвалідів та їхніх батьків. На виконання Конвенції ООН про права дитини в Україні прийнято Національну програму "Діти України", закони України "Про охорону дитинства" і "Про державну соціальну допомогу дітям-інвалідам та інвалідам з дитинства".

У Законі "Про охорону дитинства" дається визначення поняття "дитина-інвалід". Дитина-інвалід — дитина зі стійким розладом функцій організму, спричиненим захворюванням, травмою або вродженими вадами розумового чи фізичного розвитку, що зумовлюють обмеження її нормальної життєдіяльності та необхідність додаткової соціальної допомоги і захисту.

У законі зазначається, що проведення державної політики спрямовано на реалізацію цільових програм з охорони дитинства і передбачає надання дітям пільг, переваг та соціальних гарантій у процесі виховання, навчання, підготовки до трудової діяльності, заохочення наукових досліджень з актуальних проблем дитинства.

У Законі України "Про державну соціальну допомогу дітям - інвалідам та інвалідам з дитинства" встановлюються права і гарантії дітей і батьків на отримання пенсій і соціальних допомог.

Залежно від характеру захворювання визначаються соціально-медичні класифікації дітей-інвалідів. Соціальний аспект класифікації дітей-інвалідів знаходиться у правовій парадигмі, має юридичне підґрунтя і розглядається з погляду визначення категорій дітей із функціональними змінами і патологічними станами, які дають право на встановлення інвалідності на різні терміни (на 2 роки, на 5 років, до 16-річного віку) залежно від діагнозу.

В основі цієї класифікації — перелік медичних показань, що дають право на отримання соціальної пенсії дітям-інвалідам віком до 16 років, що затверджено наказом Міністерства охорони здоров'я України № 175 від 1992 р. Так, до переліку медичних показань, які дають право на отримання соціальної пенсії на термін до досягнення 16-річного віку входять такі патологічні стани, як: стійко виражені паралічі або глибокі парези однієї і більше кінцівок, стійкі генералізовані гіперкінези, виражені порушення координації; олігофренія або недоумство різного генезу, що відповідає 

ступеню ідіотії або імбіцильності; відсутність або сліпота одного ока; патологічні стани, які виникають при відсутності або вираженій недорозвиненості життєво важливих органів, що призводить до стійкого порушення функцій; виражені стійкі необоротні порушення опорно-рухового апарату; недостатність функцій залоз внутрішньої секреції; глухота та ін. (всього 23 назви).

Показанням для визначення інвалідності у дітей є патологічні стани, які виникають при уроджених спадкових, здобутих захворюваннях та після травм. Питання про встановлення інвалідності розглядається після проведення діагностичних, лікувальних та реабілітаційних заходів. Рішення про визнання дитини (підлітка) інвалідом в Україні приймають республіканська, обласні, міські, спеціальні дитячі лікарні та відділення (ортопедо-хірургічне, відновного лікування, неврологічне, психіатричне, туберкульозне, пульмонологічне, отоларингологічне, офтальмологічне, урологічне, нефрологічне та ін.). Своє рішення спеціалісти фіксують у карті стаціонарного хворого, консультативному висновку або витягу з історії хвороби. Консультативний висновок (витяг) видається на руки батькам (опікуну) дитини(підлітка) - інваліда для лікарсько-контрольної комісії (ЛКК) лікувально-профілактичних закладів за місцем проживання дитини. Медичний висновок оформлюється ЛКК дитячих лікувально-профілактичних закладів.

Категорія дитячої інвалідності зумовлює специфіку медичного патронажу: загальномедична допомога, догляд медичної сестри вдома, лікування у лікарні. Програми медичного страхування у багатьох країнах світу передбачають оплату ліків і різні медичні послуги. Програми соціально-медичної реабілітації забезпечують вибір і використання різнобічних допоміжних засобів:

· протезів (пристроїв, які повністю чи частково замінюють відсутні частини тіла і відновлюють, наскільки це можливо, порушену функцію);

· ортопедичних засобів (терапевтичних пристроїв, які не тільки пасивно підтримують певні суглоби, але також полегшують, поліпшують і контролюють функціональну роботу порушених органів);

· технічних засобів (пристроїв, які компенсують функції, що з різних причин більше не діють або діють ненормально внаслідок фізичних чи сенсорних порушень: спеціальних виделок, ложок, тарілок, чашок, туалетів, сходинок, 

пандусів та ін.; спеціальних апаратів для дітей з частковою втратою зору і слуху).

Допоміжні засоби і пристрої полегшують життя дитини, допомагають її інтеграції у середовище своїх однолітків.

Сім'ям дітей-інвалідів забезпечується право на грошову допомогу на догляд за дитиною-інвалідом до досягнення нею 16-річного віку обсягом у 100 % мінімальної заробітної платні, яке визначається в Законі "Про державну допомогу сім'ям з дітьми", соціальну пенсію дітям-інвалідам віком до 16 років, дітям-інвалідам — у разі втрати годувальника до 18 років — в Законі "Про пенсійне забезпечення".

Певні гарантії жінкам, які мають дитину-інваліда, закріплені у Кодексі законів про працю. Матерям таких дітей забороняється відмовляти при прийнятті на роботу, знижувати заробітну платню і звільняти з роботи. Обов'язковим є працевлаштування цих жінок у випадках їх звільнення після закінчення строкового трудового договору .

Українське законодавство визначає норми, що регулюють діяльність суспільства стосовно дітей" яким встановлено інвалідність і які мають вади психофізичного розвитку. Найбільш важливими з них є захист прав дитини на освіту, охорону здоров'я, пенсійне забезпечення, матеріальну допомогу, соціальний патронаж, доступ до комунікації та об'єктів матеріального оточення.

2.2 Напрямки соцiальноЇ реабiлiтацiЇ дiтей-iнвалiдiв

Метою Програми є створення сприятливих соціально-економічних, методичних, психологічних, організаційних, правових умов і гарантій для розвитку дітей-інвалідів, надання їм можливості незалежно від характеру і причин інвалідності приймати активну участь в суспільному житті шляхом оволодіння ними певним обсягом знань, умінь і навичок, розвитку особистості в умовах спеціально організованого навчально-виховного процесу, поєднаного з іншими формами реабілітації та інтеграції в суспільство.

Основними завданнями програми є:

- реалізація державної політики у сфері реабілітації дітей з обмеженими фізичними можливостями, сприяння їх широкій інтеграції у суспільство;



- визнання необхідності реабілітації, оздоровлення, лікування, отримання освіти дітьми-інвалідами;

- виявлення та відбір дітей-інвалідів, що потребують ранньої соціальної реабілітації відділенням ранньої соціально-побутової та медичної реабілітації дітей-інвалідів територіального центру в тісному контакті з органами охорони здоров’я і навчальними закладами. Визначення їх потреб та надання соціально-психологічної підтримки та інших соціально-побутових послуг;

- розробка індивідуальних реабілітаційних програм з урахуванням рівня можливостей та розвитку дітей;

- забезпечення поступової інтеграції дітей-інвалідів до дитячих дошкільних закладів та загальноосвітніх шкіл;

- проведення соціальної реабілітації дітей-інвалідів з безпосередньою їх участю та без відриву від сім’ї (залучення батьків, інших членів сім’ї дитини до участі в реабілітаційному процесі);

- координація роботи у проведенні програм з реабілітації, лікування та оздоровлення дітей-інвалідів;

- психологічна підтримка та правова допомога батькам, що мають дітей-інвалідів;

- запровадження відвідування тяжкохворих дітей та проведення занять з ними вдома;

- забезпечення інвалідів та їх батьків інформацією, а також дітей-інвалідів рівними можливостями у житті, побуті, відпочинку у порівнянні з усіма членами суспільства;

- об’єднання батьків в групи самодопомоги.

Соціальна реабілітація дітей-інвалідів є системою загальнодержавних заходів, які реалізуються центральними та місцевими органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, Фондом соціального захисту інвалідів та його відділеннями.

Основними умовами впровадження системи соціальної реабілітації дітей-інвалідів є:



- створення та утримання центру (відділення) соціальної реабілітації дітей-інвалідів для забезпечення потреб дітей-інвалідів у соціальній реабілітації за місцем проживання, підпорядкованих місцевим органам виконавчої влади;

- створення міжвідомчої Координаційної ради з питань соціальної реабілітації дітей-інвалідів для сприяння реалізації державної політики та координації дій у вирішенні питань, пов’язаних з соціальною реабілітацією дітей-інвалідів за участю представників закладів соціального захисту, охорони здоров’я та освіти.

2.3 Реалiзацiя програми соцiально ї реабiлiтацiї дітей-інвалідів .

До формування коштів центру (відділення) можуть бути залучені добровільні грошові внески вітчизняних та іноземних підприємств, установ і організацій, окремих громадян; інвестиції, гуманітарна допомога.

Реалізація Програми дасть змогу:

- створити державний заклад соціальної реабілітації дітей-інвалідів, який зменшить прошарок соціально дезадаптованих дітей, навчить їх самообслуговуванню та максимально залучити до суспільно-корисної праці;

- забезпечити право кожної дитини-інваліда на отримання кваліфікованої ранньої соціальної реабілітації;

- своєчасно надати з боку держави соціальну підтримку батькам, які мають дітей-інвалідів;

- забезпечити єднання зусиль центральних і місцевих органів виконавчої влади, установ та організацій, спрямованих на ранній соціальний захист дітей-інвалідів;

- забезпечити соціально-реабілітаційний та медичний захист дітей з фізичними вадами як найбільш вразливих верств населення, сприяти їх активності у творчій, культурній, спортивній, а також в інших сферах громадсько-корисної діяльності.
Аналізуючи історію розвитку соціальної реабілітації і її сучасний етап, ми прийшли до висновку, що спільне навчання дітей-інвалідів і їх здорових одноліток повинно стати пріоритетним у соiальнiй роботi. Це у свою чергу 

потребує наукового розвитку ідеї спільного навчання, розробки концепцій, методик роботи соцiальних служб. І це повинно стати метою подальших досліджень.

Висновок:
Список використаної лiтератури:

1. Соцiальна робота: технологiчнi аспекти: навч. посiбник/За ред. Проф. А.Й. Напський - Н: Центр навчальної лiтератури, 2004 .- 352 с.

2. Зубкова Т.С, Тимошина Н.В, Органiзацiя та змiст роботи по соцiальному захисту жiнок, дiтей та сшмьї: Навч. Посiбник для студентшв серед проф. Навч. закладiв. –М: видавничий центр “Академiї “, 2003-224 с.

3. Шахрай В.М. технологшї соцiально ї роботи Навчальний посiбник.-К: Центр навч. лiтератури, 2006, - 464 с.

4. Холостова Е.I, Деменьева Н.Ф. Соцiальна ребiлiтацiя: Навчальний посшбник, 2 видання –М: Видавничо – торгiвельна корпорацiя Дашков В.И, 2003, 340 с.

5. Технологiї соц. роботи: Посiбник пiд сусп. ред. проф. Е.I Холостова – М IНФРА-М 2001-400 c.

6. Лукашевiч М.П.,Мигович I.I. Теорiя i методи соц. роботи: Навч. посiбник -2 –ге вид, доп. К: МАУП, 2003 -168 с.

7. Лукашевiч М.П, Семинiна Т.В Соц. робота (теорiя i практика): Пiдручник -_К: Каравела, 2009 -363 с.

8. Закон України «Про реабілітацію дiтей інвалідів в Україні» // Відомості Верховної Ради України (ВВР). - 2006. - № 2-3. - С. 36

9. Акатов Л.И. Социальная реабилитация детей с ограниченными возможностями здоровья. Психологические основы: Учеб. пособие для студ. высш. учеб. заведений. - М.: Гу-манит. узд. центр ВЛАДОС, 2003. - 368 с.

10. Тюптя Л.Т., Iванова I.Б.

Соцiальна робота: теорiя i практика: Навч. посiб. - 2-ге вид., перероб. i доп. – К.: Знання, 2008. – 574 с.

11.Соціальна робота в Україні: навч. посібник за ред.. І.Д. Зверевої, Г.М. Лактіонова.-Київ,2003.- 254 с