Методичний кабінет Теофіпольської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів №1
Реферат на тему:
АННА АХМАТОВА
Виконав:
___________________
Перевірив:
___________________
2006

На рубежі сторіч, напередодні революції, в епоху, вражену двома світовими війнами, у Росії виникла і склалася, може бути, сама значна у всій світовій літературі нового часу "жіноча" поезія - поезія Анни Ахматовій. Найближчою аналогією, що виникла вже в перших її критиків, виявилася давньогрецька співачка любові Сапфо: росіянка Сапфо часто називали молоду Ахматову.
Анна Андріївна Горенко народилася 11(23) червня 1889 року під Одесою. Однорічною дитиною вона була перевезена в Царське Село, де прожила до шістнадцяти років. Перші спогади Ахматової були царсько-сільськими: "... зелена, сира пишнота парків, вигін, куди мене водила нянька, іподром, де скакали маленькі строкаті конячки, старий вокзал... " Вчилася Анна в Царськосільскій жіночої гімназії. Пише про це так: "Училася я спочатку погано, потім набагато краще, але завжди неохоче". У 1907 році Ахматова закінчує Фундукліївськую гімназію в Києві, потім поступає на юридичний факультет Вищих жіночих курсів.
Початок 10-х років було відзначено в долі Ахматової важливими подіями: вона вийшла заміж за Миколу Гумілева, завела дружбу з художником Амадео Модільяні, а навесні 1912 року вийшов її перший збірник віршів "Вечір", що приніс Ахматовій миттєву славу. Відразу ж вона була дружно поставлена критиками в ряд найбільших російських поетів. Її книги стали літературною подією. Чуковський писав, що Ахматову зустріли "незвичайні, зненацька гучні тріумфи". Її вірші були не тільки почуті, - їх декламували, цитували в розмовах, переписували в альбоми, ними навіть освідчувались закохані. "Уся Росія, - відзначав Чуковський, - запам'ятала ту рукавичку, про яку говорить в Ахматової відкинута жінка, ідучи від того, хто відіпхнув її".
" Так беспомощно грудь холодела,
Но шаги мои были легки.
Я на правую руку надела
Перчатку с левой руки.
Песня последней встречи.
Лірика Ахматової періоду її перших книг ("Вечер", "Чётки", "Белая стая") - майже винятково лірика любові. Її новаторство як художника проявилося спочатку саме в цієї традиційно вічній, багаторазово і, здавалося б, до кінця розіграній темі.
Новизна любовної лірики Ахматової впала в око сучасникам чи ледве не з перших її віршів, опублікованих ще в "Аполлоні", але, на жаль, важкий прапор акмеїзму, під який встала молода поетеса, довгий час як би драпірував в очах багатьох її щирий, оригінальний вигляд і змушувало постійно співвідносити її вірші то з акмеїзмом, то із символізмом, то з тими або іншими або виходили на перший план лінгвістичними або літературознавчими теоріями.
Про "романтичність" лірики Ахматової цікаво писав Василь Гіппіус (1918) . Він бачив розгадку успіху і впливу Ахматової (а в поезії вже з'явилися її підголоски) і разом з тим об'єктивне значення її любовної лірики в тім, що ця лірика прийшла на зміну померлій або сплячій в той час формі роману. І дійсно, рядовий читач може недооцінити звукового і ритмічного багатства таких, наприклад, рядків: " и столетие мы лелеем еле слышный шорох шагов ", - але він не може не зачаруватися своєрідністю цих повістей-мініатюр, де розказана драма. Такі мініатюри-розповідь про сірооку дівчинку й убитого короля і розповідь про прощання у воріт (вірш "Сжала руки под темной вуалью... "), надрукований у перший же рік літературної популярності Ахматовій.
Потреба в романі - потреба, мабуть, насущна. Роман став необхідним елементом життя, як кращий сік, що витягається, говорячи словами Лермонтова, з кожної її радості. У ньому увічнювалися серця з неминущими особливостями, і круговорот ідей, і невловима дійсність милого побуту. Ясно, що роман допомагає жити. Але роман у колишніх формах, роман, як плавна і багатоводна ріка, став зустрічатися усе рідше, став змінюватися спочатку стрімкими струмочками ("новела") , а там і миттєвими "гейзерами". Приклади можна знайти, мабуть, у всіх поетів: так, особливо близький ахматовській сучасності лермонтовський "роман" - "Дитині", з його загадками, натяками і недомовками. У цьому роді мистецтва, у ліричному романі - мініатюрі, у поезії "гейзерів" Анна Ахматова досягла великої майстерності. От один з таких романів:
" Как велит простая учтивость,
Подошел ко мне, улыбнулся.
Полуласково, полулениво
Поцелуем руки коснулся.
И загадочных древних ликов
На меня посмотрели очи.
Десять лет замираний и криков.
Все мои бессонные ночи
Я вложила в тихое слово
И сказала его напрасно.
Отошел ты. И стало снова
На душе и пусто и ясно".
Смятение.
Роман кінчений. Трагедія десяти років розказана в одній короткій події, одному жесті, погляді, слові.
Нерідко мініатюри Ахматової були, відповідно до її улюбленої манери, принципово не довершені і подібні не стільки на маленький роман у його, так сказати, традиційній формі, скільки на випадково вирвану сторінку з роману або навіть частину сторінки, що не має ні початку, ні кінця і який заставляє читача додумувати те, що відбувалося між героями колись.
" Хочешь знать, как все это было?
— Три в столовой пробило,
И прощаясь, держась за перила,
Она словно с трудом говорила:
"Это все... Ах, нет, я забыла,
Я люблю вас, я вас любила
Еще тогда! " "Да".
Хочешь знать, как все это было?
Можливо, саме такі вірші спостережливий Василь Гіппіус і називав "гейзерами", оскільки в подібних віршах-фрагментах, почуття дійсне як би миттєво виривається назовні з якогось тяжкого полону мовчання, терпіння, безнадійності і розпачу.
Вірш "Хочеш знати, як усе це було?.. " написано в 1910 році, тобто ще до того, як вийшла перша ахматовська книжка "Вечір" (1912) , але одна із самих характерних рис поетичної манери Ахматової, у ньому уже виразилася в очевидній і послідовній формі.
Нерідко вірші Ахматової подібні на швидкий і як би навіть не "оброблений" запис у щоденнику:
Он любил три вещи на свете:
За вечерней пенье, белых павлинов
И стертые карты Америки.
Не любил, когда плачут дети,
Не любил чая с малиной
И женской истерики.
... А я была его женой".
Он любил...
Іноді такі любовні "щоденникові" записи були більш розповсюдженими, містили в собі не двох, як звичайно, а трьох або навіть чотирьох осіб, а також якісь риси інтер'єра або пейзажу, але внутрішня фрагментарність, подібність на "романну сторінку" незмінно зберігалася й у таких мініатюрах:
Там тень моя осталась и тоскует,
Все в той же синей комнате живет,
Гостей из города за полночь ждет
И образок эмалевый целует.
И в доме не совсем благополучно:
Огонь зажгут, а все-таки темно...
Не оттого ль хозяйке новой скучно,
Не оттого ль хозяин пьет вино
И слышит, как за тонкою стеною
Пришедший гость беседует со мною".
У цьому вірші прослідковується скоріше обривок внутрішнього монологу, та плинність і ненавмисність щиросердечного життя, що так любив у своїй психологічній прозі Толстой.
Особливо цікаві вірші про любов, де Ахматова звертається до "третьої особи", тобто, здавалося б, використовує чисто оповідальний жанр, що припускає і послідовність, і навіть описовість, але й у таких віршах вона усе-таки віддає перевагу ліричній фрагментарності, розмитості і недомовленості. От один з таких віршів, написано від імені чоловіка:
Подошла. Я волненья не выдал,
Равнодушно глядя в окно.
Села словно фарфоровый идол,
В позе, выбранной ею давно.
Быть веселой - привычное дело,
Быть внимательной это трудней...
Или томная лень одолела
После мартовских пряных ночей?
Утомительный гул разговоров,
Желтой люстры безжизненный зной
И мельканье искусных проборов
Над приподнятой легкой рукой.
Улыбнулся опять собеседник
И с надеждой глядит на нее...
Мой счастливый богатый наследник,
Ты прочти завещанье мое".
Подошла. Я волненья не выдал...
Після появи першої книги, а після "Чётки" і "Білої зграї" особливо, стали говорити про "загадку Ахматової". Сам талант був очевидним, але незвична, а виходить, і неясна була його суть, не говорячи вже про деяких дійсно загадкових, хоча і побічних властивостях. "Романність", помічена критиками, далеко не все пояснювала. Як пояснити, наприклад, чарівне сполучення жіночності і крихкості з тією твердістю і виразністю малюнка, що свідчать про владність і неабиякої, майже твердій волі? Спочатку хотіли цю волю не зауважувати, вона досить суперечила "еталонові жіночності". Викликало здивоване замилування і дивна не багатослівність її любовної лірики, у якій пристрасть походила на тишу перед бурею і виражала себе звичайно лише двома - трьома словами, схожими на блискавиці, що спалахують за грізно потемнілим обрієм.
Треба сказати, що радянська поезія перших років Жовтня і громадянської війни, зайнята грандіозними задачами повалення старого світу, що любила образи і мотиви, як правило, всесвітнього, космічного масштабу, що надавала перевагу говорити не стільки про людину, скільки про людство або у всякому разі про масу, була спочатку недостатньо уважною до мікросвіту інтимних почуттів, відносячи їх у пориві революційного пуританізму до розряду соціально небезпечних буржуазних забобонів. З усіх можливих музичних інструментів вона в ті роки віддавала перевагу ударним.
На цьому гуркітливому тлі, що не визнавав півтонів і відтінків, у сусідстві з громоподібними маршами і "залізними" віршами перших пролетарських поетів, любовна лірика Ахматовій, зіграна на засуджених скрипках, повинна була б, за всім законами логіки, загубитися і безвісти зникнути... Але цього не відбулося.
Молоді читачі нової, пролетарської, що вставала на соціалістичний шлях Радянської країни, робітниці і рабфаковці, красноармейки і червоноармійці - усі ці люди, такому далекому і ворожі самому світові, оплаканому в ахматовських віршах, проте помітили і прочитали маленькі, білі, добірно видані томики її віршів, що продовжували незворушно виходити всі ці вогненні роки.
"Велика земна любов" у ліриці Ахматової
Ахматова, дійсно, сама характерна героїня свого часу, виявлена в нескінченній розмаїтості жіночих доль: коханки і дружини, вдови і матері, що зраджувала і була покинутою. По вираженню А. Коллонтай, Ахматова дала "цілу книгу жіночої душі". Ахматова "вилила в мистецтві" складну історію жіночого характеру переломної епохи, його джерел, ламання, нового становлення.
Герой ахматівської лірики (не героїня) складний і багатоликий. Власне, його навіть важко визначити в тому змісті, як визначають, скажемо, героя лірики Лермонтова. Це він коханець, брат, друг, що став у нескінченній розмаїтості ситуацій: підступний і великодушний, вбиваючий і що воскрешає, перший і останній.
Але завжди, при всьому різноманітті життєвих колізій і життєвих казусів, при всій незвичайності, навіть екзотичності характерів героїня або героїні Ахматової несуть щось головне, споконвіку жіноче, і тут то пробивається вірш у розповіді про яку-небудь канатну танцюристку, наприклад, йдучи крізь звичні визначення і заучені положення, глибоку тугу залишеної жінки.
Меня покинул в новолунье
Мой друг любимый. Ну так что ж!
Шутил: «Канатная плясунья!
Как ты до мая доживешь?»
Ему ответила, как брату,
Я, не ревнуя, не ропща,
Но не заменят мне утрату
Четыре новые плаща.
От ця здатність вийти до того, що "серце знає", - головне у віршах Ахматової, освітлено в її поезії одним джерелом світла.
Є центр, що як би притягує до себе увесь інший світ її поезії, виявляється її основним нервом, її ідеєю і принципом. Це любов. Стихія жіночої душі неминуче повинна була почати з такої заяви себе в любові. Герцен сказав один раз як про велику несправедливість в історії людства про те, що жінка "загнана в любов. І це вся лірика (особливо рання) Анни Ахматової "загнана в любов". Але тут же насамперед і відкривалася можливість виходу. Саме тут народжувалися справді поетичні відкриття, такий погляд на світ, що дозволяє говорити про поезію Ахматової як про нове явище в розвитку російської лірики двадцятого століття. У її поезії є і "божество", і "натхнення". Зберігаючи високе значення ідеї любові, зв'язане із символізмом, Ахматова повертає їй живий і реальний, аж ніяк не відвернений характер. Душа оживає:
" Эта встреча никем не воспета,
И без песен печаль улеглась.
Наступило прохладное лето,
Словно новая жизнь началась.
Сводом каменным кажется небо,
Уязвленное желтым огнем,
И нужнее насущного хлеба
Мне единое слово о нем.
Ты, росой окропляющий травы,
Вестью душу мою оживи, -
Не для страсти, не для забавы,
Для великой земной любви