Київський гуманітарний інститут


Курсова робота


З курсу «Економіка підприємства»


На тему: «Виробнича структура підприємства»
Студентки II го курсу

Спеціальність Маркетингу

Група12201

Шамка Аліна Іванівна


Керівник

Доц.Карпинський Іван

Федорович


Київ 2011


План

Вступ……………………………………………………………………………3

Розділ 1. Підприємницька структура виробництва

1.1 Сутність та елементний склад структурного виробництва…………..5

1.2Чинники виробничої структури підприємства………………………9

1.3Принципи формування виробничої структури…………………….11

Розділ 2. Структура основного виробництва.

2.1 Виробнича структура та її організація………………………………..16

2.2. Виробнича програма та її обґрунтування…………………………….18

Розділ 3.Основі напрямки вдосконалення виробничої структури підприємства………………………………………………………………..28

Висновки………………………………………………………………………..32

Список використаної літератури……………………………………………...34

Додатки………………………………………………………………………….36

Вступ

Основну діяльність кожного підприємства становлять виробничі процеси, що виконуються у відповідних підрозділах. Тому важливим є точне та функціональне розміщення кожного підрозділу на підприємстві, що в свою чергу сприятиме продуктивній роботі виробництва.

Підприємство як складна виробнича система має виробничу та організаційну диференціацію, що виражається в поділі його на виробничі, обслуговуючі підрозділи та апарат управління з певною функціональною структурою.

Виробнича структура підприємства – це склад, кількісне співвідношення і розміри внутрішніх підрозділів, форми їх побудови та взаємозв’язку.

Виробнича структура характеризує частку окремих підрозділів у загальній чисельності працівників підприємства, у сукупному випуску продукції, вартості основних фондів. Для підприємств є важливим встановлення оптимальної виробничої структури.

У процесі діяльності всі його підрозділи вступають у двосторонні вертикальні і горизонтальні відносини. Відносини по вертикалі пов'язані з ієрархічною структурою підприємства і управлінням діяльністю його підрозділів із одного центру - апарату управління. Горизонтальні зв'язки обумовлені внутрішньою кооперацією між підрозділами згідно з технологічною або продуктовою їх спеціалізацією.

В курсовій роботі я намагатимусь висвітлити всі чинники, принципи , елементи виробничої структури підприємства.

Ця курсова робота складається з трьох основних розділів, а також підпунктів в яких висвітлені всі фактори виробничої структури підприємства.

Також в цій роботі є вступ, висновок, додатки до роботи та список літератури , якою я користувалася при написанні своєї роботи.

Метою даної курсової роботи є аналіз виробничої структури підприємства, який діє через економічні інтереси та складається з комплексу економічних способів методів, важелів, нормативів, показників, за допомогою яких реалізуються об’єктивні економічні закони.

Об’єктом дослідження даної роботи є організаційна структура підприємства та діяльність центрів відповідальності підприємства.

Предметом курсової роботи є підприємство та його виробничі підрозділи, а саме їх розміщення, розміри та чисельність.

Основним завданням роботи є висвітлити основні фактори виробництва, надати повну характеристику структури виробництва на підприємстві.

В роботі аналізується підприємницька структура виробництва загалом, тобто її сутність, принципи та чинники, а також напрямки вдосконалення її виробництва. Велике значення в системі вдосконалення підприємством та його підрозділами відіграє структура.

Основними законодавчими актами якими ми будемо керуватися в роботі є Закони України: «Про власність», «Про підприємництво», «Про підприємства в Україні»

Отже, перейдемо до детального розгляду питань, наведених у плані курсової роботи.

Розділ 1. Підприємницька структура виробництва.

1. 
   Сутність та елементний склад структурного виробництва.
   

Динамічні умови ринкового середовища породжують необхідність ефективної адаптації суб’єктів господарювання до виникнення нових можливостей та загроз щодо їх діяльності. В разі ігнорування можливостей вдосконалення внутрішніх процесів, підприємство втрачає свої конкурентні позиції, виникає загроза його витіснення з ринку і банкрутство. Однією з вагомих запорук успіху підприємства, що гарантує вирішення проблеми адекватної реакції на зміни середовища функціонування , є ефективно побудована структура.

Оскільки підприємство являє собою соціально економічну систему ,то для вирішення проблеми дослідження його структури доцільно застосувати системний підхід.

Підприємство як система має ряд характерних особливостей серед них можна виділити такі його характеристики:

-по-перше, підприємство є відкритою системою, це означає що воно має зв’язки з зовнішнім середовищем.

-по-друге, підприємство є перетворювальною системою. Формальною ознакою може бути наявність двох зв’язків підприємства. Наявність типів зв’язків дає змогу сформулювати критерії економічної ефективності підприємства.

- по-третє підприємство є динамічною цілеспрямованою системою. Це означає, що для кожного підприємства можна визначити мету його існування, яку воно намагається досягти у процесі свого функціонування.

-по-четверте підприємство є системою управління. Це означає, що для будь якого підприємства можна виділити два взаємопов’язані елементи –суб’єкт управління і об’єкт управління.

-по-п’яте підприємство є штучною системою тобто продуктом життєдіяльності суспільства, що зумовлює певну специфіку його функціонування.

Структура підприємства - категорія, що відображає склад його виробничих та управлінських підрозділів, систему взаємозв’язків щодо обміну матеріальними та інформаційними потоками між ними.

Виробнича структура підприємства –комплекс цехів, бригад, інших виробничих підрозділів підприємства і форми їх взаємозв’язку. Ця структура залежить від характеру продукції , яку виробляє підприємство ,рівня спеціалізації і кооперування з іншими підприємствами, технологічного процесу, виробничих потужностей. Як правило, підприємство має основні цехи, в яких безпосередньо виготовлюють продукцію, і допоміжні цехи та служби, що обслуговують та забезпечують роботу основних цехів.

Спеціалізовані підприємств мають просту виробничу структуру, а універсальні - складну. Виробнича структура є формою організації виробничого процесу підприємства.

Первісним ланцюгом в організації виробничого процесу та базовим осередком виробничої системи є робочі місця, на яких виконуються робітниками певні операції з виготовлення продукції чи обслуговування виробничого процесу за допомогою необхідного устаткування, інструментів, пристроїв, розташованих на відведеній площі.

Сукупність територіально відокремлених робочих місць, на яких виконується технологічно однорідна робота або різні операції з виготовлення однорідної продукції, створює виробничу дільницю — окрему адміністративну одиницю, очолювану майстром за наявності в зміну не менш 25 робітників.

Першою класифікацією виробничої структури є тип основного підрозділу підприємства.

Цех являє собою територіально та адміністративно відокремлений підрозділ підприємства, в якому основні виробничі і допоміжні дільниці та обслуговуючі служби виконують певний комплекс робіт відповідно до внутрішньозаводської спеціалізації та кооперування праці. Кількість цехів залежить від конструктивних і технологічних характеристик продукції, що виготовляється, її обсягів та рівня спеціалізації підприємства. Сукупність однорідних цехів на великих підприємствах становить виробництво.

Виходячи з викладеного, можна дати загальне визначення: виробничою структурою називається група робочих місць, підрозділів, господарств виробничого призначення, яка має технологічні або коопераційні взаємозв’язки і розташована на певній площі.

Можна виділити різні структурні побудови підприємств:

• 
  цехову,
  
• 
  без цехову,
  
• 
  корпусну
  
• 
  комбінатську(див.дод.1.1)
  

Виходячи із сутності і змісту виробничого процесу як сукупності основних, допоміжних і обслуговуючих процесів виробничого призначення, а також ураховуючи призначення та характер продукції, яка виготовляється, або робіт, що виконуються на підприємстві, розрізняють:

• 
  основне,
  
• 
  допоміжне,
  
• 
  обслуговуюче,
  
• 
  побічне,
  
• 
  підсобне, виробництва, на базі яких створюються відповідні дільниці, цехи та господарства.
  

Цехи основного виробництва спеціалізуються на виготовленні профільної продукції підприємства, що призначена для задоволення потреб зовнішніх споживачів.

Якщо взяти до уваги машинобудівні підприємства, то до них належать ливарні, ковальсько-пресові, механічні, складальні; на металургійних — доменні, сталеплавильні, прокатні цехи; на взуттєвих та швейних підприємствах — закрійні та швейні. На великих підприємствах для побудови короткого шляху матеріального потоку та забезпечення ефективності виробничих процесів однорідні за профілем цехи об’єднуються в корпуси.

На підприємствах з невеликим обсягом і відносно простими виробничими процесами доцільно обмежитися дільничною структурою підрозділів, не створюючи цехів.

Основне виробництво, як правило, складається з окремих фаз або стадій, за якими класифікуються відповідні цехи:

- заготівельні (ливарні, ковальські, пресові, металоконструкцій та ін.);

- обробні (механічні, деревообробні, термічні, гальванічні тощо);

- складальні (цехи вузлового складання та загального складання, випробування, фарбування готових виробів і т. ін.).

Допоміжні цехи-сприяють випуску основної продукції, виготовляють допоміжні види виробів, які необхідні для нормальної роботи основних цехів

Наприклад:

Виготовлення інструментів, запчастин для ремонту устаткування, виробництво енергії, надання ремонтних та енергетичних послуг. Важливішими з цих цехів вважаються інструментальні, ремонтно-механічні, ремонтно-енергетичні, ремонтно-будівельні, модельні, штампові та ін.

Побічні цехи-переробляють відходи основного та допоміжного виробництв і виготовляють непрофільну продукцію або відновлюють допоміжні матеріали для потреб виробництва.

Наприклад:

Цех виробництва товарів широкого вжитку, цех регенерації виробничої суміші, мастил, обтиральних матеріалів тощо.

Підсобні цехи-здійснюють підготовку основних матеріалів для основних цехів, а також виготовляють тару для упакування продукції.

Обслуговуючі цехи і господарства виробничого призначення забезпечують нормальну роботу основних та допоміжних цехів шляхом транспортування і збереження сировини, напівфабрикатів, готової продукції, проведення необхідних санітарно-технічних заходів, підтримання благоустрою їх приміщень і території тощо. До категорії обслуговуючих господарств належать: складське господарство, у складі якого різноманітні склади та комори; транспортне господарство, яке формується на базі депо, гаражів, ремонтних майстерень, транспортних та вантажно-розвантажувальних засобів; санітарно-технічне господарство, що об’єднує водопровідні, каналізаційні, вентиляційні та опалювальні пристрої; центральна заводська лабораторія, яка складається з відповідних лабораторій механічної, металографічної, хімічної, пірометричної, рентгенівської тощо.

У виробничу структуру не входять різні загальнозаводські служби, а також господарства і підрозділи капітального будівництва, охорони довкілля, культурно-побутового обслуговування працівників, наприклад, житлово-комунальне господарство, підсобне господарство, їдальні, профілакторії, медичні установи, дитячі ясла, садки, клуби, спортивні та оздоровчі підрозділи тощо.
1.2. Чинники виробничої структури.
У практичній діяльності фахівці, використовуючи термін «виробнича структура підприємства», вкладають у нього дещо глибший зміст. Виробнича структура підприємства являє собою склад виробництв, цехів та господарств, їх технологічну взаємодію, порядок і форми кооперування, співвідношення за кількістю робітників, вартістю устаткування, площею і територіальним розташуванням.

Організаційне формування виробничої структури підприємства базується на взаємозв’язках та відносинах певного складу основних, допоміжних цехів та обслуговуючих господарств виробничого призначення, що зумовлені технологією виготовлення продукції або надання послуг.(див. дод. 1.2)

Виробнича структура підприємства залежить від таких чинників:

1. Конструктивні і технологічні особливості продукції. Вид продукції визначає характер виробничих процесів, які, у свою чергу, впливають на склад основних цехів, обсяг виготовлення продукції. Складність конструкції та технології виготовлення виробів визначає відповідний рівень різноманіття виробничих зв’яз­ків та залежності, розгалуженість структури.

2. Обсяг випуску продукції. Кількість виробів певного найменування, типорозміру та виконання, що виготовляються чи ремонтуються підприємством або його підрозділами протягом планового періоду, визначає формування відповідних за спеціалізацією та потужністю структурних утворень. Збільшення обсягів продукції впливає на диференціацію виробничої структури, ускладнює внутрішньовиробничі зв’язки. Так, на великих підприємствах можуть створюватися кілька однорідних цехів.

3. Номенклатура продукції. Від неї залежить можливість пристосування цехів та дільниць для виробництва тільки певної продукції або більш різноманітної. Вузька номенклатура відносно спрощує виробничу структуру, а широка значно її ускладнює.

4. Рівень і форма спеціалізації та кооперування з іншими підприємствами. Збільшення рівня спеціалізації сприяє однорідності випуску продукції, зменшенню різноманітності цехів, спрощенню виробничої структури. Навпаки, універсальність виробництва ускладнює структуру. Кооперування з іншими підприємствами зменшує різноманітність виробничих процесів, що скорочує склад цехів і спрощує зв’язки.

5. Рівень автоматизації та механізації виробничих процесів. Він виявляється у створенні гнучкіших комплексно-автоматизованих та автоматизованих цехів, які мають високу продуктивність і спеціалізацію.

6. Ступінь охоплення життєвого циклу виробів. Якщо крім підготовки виробництва, безпосередньо процесу виготовлення виробів, їх випробування, складування, транспортування передбачається також сервісне обслуговування в процесі експлуатації, то це зумовлює створення регіональних спеціалізованих підрозділів.

Виробнича структура підприємства динамічна. Вона змінюється в часі під впливом перелічених та інших чинників, які обумовлюють необхідність її вдосконалення. Основною вимогою до структури є забезпечення раціональнішого сполучення в часі і просторі всіх елементів та їх ланок виробничого процесу.

Виробнича структура підприємства визначає розподіл праці між цехами та обслуговуючими господарствами, формалізує внутрішньозаводську спеціалізацію та кооперування, у галузевому масштабі вказує на міжзаводську спеціалізацію виробництва. На основі виробничої структури формується загальна та управлінська структури підприємства.
1.3. Принципи формування виробничих структур.

Побудова виробничої структури ґрунтується на вимогах принципів просторової організації ідеального процесу, таких як: спеціалізація, пропорційність, прямо точність. Під час побудови оптимальної структури виробничої системи до її складу включаються тільки ті елементи і підсистеми, які забезпечують економію ресурсів.

На прикладі машинобудівних підприємствах основні цехи та дільниці формуються залежно від характеру операцій, що виконуються, та ступеня готовності предметів праці за такими принципами спеціалізації: технологічний, предметний або змішаний .

Технологічна форма спеціалізації розвивалася поступово разом з підвищенням технічної озброєності, масштабів виробництва, що спонукало його поділ на фази з відокремлюванням відносно самостійних підрозділів.

У разі технологічної формі спеціалізації виробничого підрозділу виконується тільки певна частина однорідних операцій при широкій номенклатурі оброблюваних предметів праці, які виходять з нього в стані напівфабрикату з подальшою обробкою на інших стадіях для того, щоб стати готовим чи частковим продуктом. При цьому використовується однотипне устаткування, іноді близьке за габаритами.

Прикладом цехів технологічної спеціалізації на машинобудівному заводі є ливарний, кувальний, термічний, гальванічний, механічний та ін. У свою чергу, механообробний цех у своєму складі має токарну, фрезерувальну, свердлильну, шліфувальну та інші дільниці. У таких цехах (дільницях), як правило, виготовляється вся номенклатура заготовок або деталей. Складальний цех також може бути віднесений до технологічно спеціалізованих, якщо в ньому складаються всі вироби, що випускаються заводом ( див.дод. 1.3).

При технологічній спеціалізації виготовлення за конструктивними характеристиками простої однорідної продукції здійснюється шляхом послідовної переробки незмінної за своїм складом сировини. Це визначає послідовне розташування устаткування на певній площі, що забезпечує прямоточний характер просування предметів праці у виробничому процесі.

Розміщення устаткування на механічній дільниці, побудованій на технологічному принципі. (див.дод 1.4.)

Переваги технологічної структури полягають у поширенні регулювання завантаження устаткування, повнішому використанні матеріалів; розширенні можливостей маневрування робітниками завдяки їх високій кваліфікації, універсалізації, обміну досвідом; застосуванні прогресивної технології; більшій гнучкості в разі освоєння випуску нової продукції та розширенні її номен­клатури; спрощенні технічного керівництва підрозділом; додатковому системному ефекті за рахунок посилення функціональних, синергійних та спрощених просторових зв’язків.

Недоліки технологічної структури: з причин великої номенклатури збільшуються втрати часу на переналагодження устаткування на інші види продукції і, відповідно, тривалість виробничого циклу; зменшується відповідальність за якість і строки виготовлення виробів у цілому; нераціональні і довгі маршрути руху деталей за групами верстатів, які зумовлені частими змінами складу і послідовності операцій, що унеможливлюють їх розташування за ходом технологічного процесу; ускладнюється та дорожчає внутрішньозаводське кооперування; ускладнюється планування і диспетчерування процесів.

Технологічна структура характерна для одиничного і дрібносерійного виробництв з випуском різноманітної та нестійкої номенклатури виробів. З поглибленням спеціалізації виробництва, а також стандартизації й уніфікації виробів та їх частин технологіч­ний принцип формування цехів, як правило, доповнюється предметним, за якого основні цехи створюються за ознакою виготовлення кожним з них певного виробу або його частини.

Побудова предметної форми спеціалізації передбачає концентрацію в основних цехах усіх операцій з отримання часткових або готових виробів. У таких цехах повністю виготовляються закріплені за ними деталі або вироби вузької номенклатури, наприклад, один виріб, кілька однорідних виробів або конструктивно-однорідних деталей (див. дод. 1.5).

Так, на автомобільному заводі функціонують цехи двигунів, кузовів, шасі, рам, заднього мосту тощо; на взуттєвій фабриці організовані цехи чоловічих черевиків, жіночого модельного взуття та ін.

Для цехів з предметною формою спеціалізації характерні різноманітність устаткування та оснащення, але вузька номенклатура деталей або виробів. Устаткування добирається відповідно до технологічного процесу і розташовується за ходом послідовності виконання операцій. У такий спосіб втілюється принцип прямо точності. Предметний тип виробничої структури притаманний масовому і велико серійному виробництву.

Переваги предметної форми спеціалізації: розташування устаткування за ходом технологічного процесу (див.дод. 1.6) дає змогу впроваджувати нову техніку, механізувати та автоматизувати виробничі процеси, створює передумови для організації поточного методу виробництва, що забезпечує скорочення маршрутів руху предметів праці та тривалості виробничого циклу з урахуванням зменшення втрат на переналагодження устаткування, між операційних і міжцехових пролежувань деталей; підвищується відповідальність за якість, строки та обсяги виготовлення виробів, які закріплено за кожним цехом та дільницею; спрощується оперативне планування та регулювання виробничих процесів, оскільки всі операції з виготовлення конкретного виробу зосереджені в одному цеху.

Недоліками предметної спеціалізації вважається: збільшення кількості устаткування у зв’язку з необхідністю мати в наявності всі його види для виконання різноманітних спеціалізованих операцій; не завантаженість устаткування з причин зміни обсягів виробництва; неможливість маневрування робітниками внаслідок низької кваліфікації і високої спеціалізації кожного робітника; зниження темпів технологічного прогресу, обмеженість розширення номенклатури та освоєння нової продукції; ускладненість структури виробництва та керування підрозділами.

Практика свідчить, що створення предметно спеціалізованих підрозділів економічно доцільне тільки в умовах великих обсягів випуску обмеженої номенклатури виробів, коли найповніше завантажується устаткування, зменшуються втрати часу на його переналагодження в разі переходу на випуск іншого об’єкта. Такі цехи, де створюється можливість здійснювати замкнутий цикл виробництва продукції, називають предметно-замкненими. При цьому можливі варіанти суміщення заготівельної та обробної або обробної та складальної стадій виробництва.

Водночас застосування ідеальної предметної структури, наприклад на автомобільному чи будь-якому машинобудівному заводі, недоцільне, бо веде до необхідності в кожному цеху монтувати всі комплекти технологічного устаткування. При цьому неможливо завантажити деякі верстати через невеликий обсяг робіт на дільниці. Тому на машинобудівних підприємствах застосовується змішана структура, за якої заготівельні виробництва та цехи будуються за технологічним принципом (ковальсько-пресовий, чавуноливарний, сталеливарний та ін.), а оброблювальні та випускаючі об’єднуються в предметно-замкнені ланцюги (цехи або дільниці).

Така змішана структура притаманна масовому та серійному типам машинобудівного виробництва. Підприємства, що працюють за індивідуальними замовленнями, використовують технологічну структуру. Підприємства з технологічними переділами (коли сировина послідовно проходить низку стадій зміни стану і форми, наприклад, металургійні чи текстильні) мають також технологічну структуру.

Однак найбільший ступінь суміщення досягається в разі інтеграції декількох стадій виробничого процесу в спеціалізовані підрозділи виробничої системи. Але при цьому об’єднання здійснюється вже на основі функціонального призначення часткових продуктів (деталей) входженням їх як структурних елементів у готовий продукт, що виконують певні функції в ньому. Водночас привабливість високої ефективності такого рішення потребує біль­шої повторюваності робіт за умови стабільного (тривалий час) процесу та жорсткої пропорційності устаткування потягом усього виробничого циклу.

У машинобудуванні випускається складна продукція в порівняно невеликих обсягах в умовах серійного і дрібносерійного виробництва, виходячи з потреб ринку. До того ж конкуренція зумовлює часту зміну моделей продукції, що не дає змоги повністю завантажити устаткування виготовленням її постійної номенклатури за весь технологічний цикл.

Розв’язання такої проблеми можливе завдяки застосуванню сучасного устаткування типу, обробний центр, що забезпечує обробку предметів за всіма або більшістю операціями технологічного процесу однією установкою. Це дає змогу уникнути чи звести до мінімуму обсяг міжопераційних переміщень деталей, які обробляються, і забезпечити максимальну безперервність виробничого процесу. Виробничі підрозділи (дільниці, цехи) набувають усіх ознак предметної структури в разі оснащеності такими видами устаткування.

Розділ 2. Структура основного виробництва.
2.1 Виробнича структура та її організації.
Самим першим і необхідним у виробничій структурі і її організації має робоче місце. Воно являє собою частину виробничої площі, яка оснащена необхідним обладнанням і інструментом, при допомозі яких робочий або група робочих виконує окремі операції по виготовленню продукції або обслуговує виробничий процес.

Основне виробництво в залежності від технології ділиться на структури:

• 
  Технологічно-виробничу
  
• 
  Предметно-технологічну
  
• 
  Змішану
  

Технологічна структура – цехи і участки створюються по принципу технологічної спорідненості виконуючих робіт або виробничих процесів. Наприклад в машинобудуванні – ливарний, ковальський, механічні цехи – а всередині механічного цеху – токарний, фрезерний участки.

Перевага технологічної структури є технологічна спеціалізація виробництва і висока кваліфікація працівників. Ця структура спрощує управління цехом, дає змогу маневрувати розміщенням людей, полегшує перехід з однієї номенклатури виробів на іншу.

Недоліки технологічної структури – збільшується час на переналадку обладнання в зв’язку з великою номенклатурою випуску продукції, обладнання неможливо розкласти по ходу технологічного процесу, так як при частій заміні виготовлення продукції змінюється склад і послідовність операції, а це призводить до збільшення тривалості виробничого циклу, відсутність відповідальності за якість цілого виробу, бо кожний участок виконує окремі операції.

Предметна структура – основні цехи створюють по окремих виробах або його частині (наприклад, цехи моторів, рам, шин). При такій структурі є можливість для впровадження нової техніки, модернізації, механізації і автоматизації виробничих процесів, розміщують по ходу технологічного процесу.

При предметній структурі є можливість організовувати потоковий метод виробництва.

Недоліки предметної структури в тім, що вона ускладнює керівництво участками, так як там виконуються різні роботи. Виникає необхідність мати в цеху всі види обладнання, хоча вони не всюди задіяні повністю.

Змішана структура – це заготівельні цехи будують по технічному принципу, а обробні випускають в предметно-замкнуті ланки.

Для аналізу виробничої структури використовується широкий круг показників:

• 
  розміри виробничих ланок (величина випуску продукції, чисельність, вартість основних виробничих фондів, потужність обладнання)
  
• 
  ступінь централізації окремих виробництв
  
• 
  співвідношення між основними, допоміжними і обслуговуючими виробництвами – по кількості робочих, обладнанню, розміру виробничих площ.
  
• 
  пропорційність ланок, які входять в підприємство.
  
• 
  рівень спеціалізації окремих виробничих ланок.
  
• 
  ефективність просторового розміщення підприємства – це коефіцієнт забудови, використання площ виробничих приміщень (0.45 – 0.55 коефіцієнт використання території ).
  
• 
  характер взаємозв’язку між підрозділами .
  

Аналіз даних показників дає можливість створити раціональну виробничу структуру, а це дасть можливість максимально спеціалізувати цехи і участки, безперервно випускати продукцію без перепрофілювання і переналадки обладнання.
2.2. Виробнича програма та її обґрунтування.
Виробнича програма підрозділів основного виробництва – це сукупність продукції певної номенклатури і асортименту, яка має бути виготовлена у плановому періоді у визначених обсягах згідно зі спеціалізацією та виробничою потужністю цих підрозділів. Виробнича програма є надзвичайно важливим розділом плану роботи підприємства та його підрозділів, оскільки вона виражає зміст їх основної діяльності та засоби досягнення стратегічної мети.

Порядок розроблення виробничої програми підрозділів підприємства значною мірою залежить від призначення їх продукції та економічного статусу. Передусім тут має значення технологічний зв'язок між підрозділами, ступінь завершеності в них циклу виготовлення продукції, спрямування її на подальшу обробку, внутрішньокоопераційні потреби чи на ринок, за межі підприємства.

Загальна схема розроблення виробничої програми за умов наявності в складі підприємства підрозділів внутрішньої кооперації та підрозділів, що мають замкнений виробничий цикл і виготовляють продукцію безпосередньо на ринок. У другому випадку розроблення планів виробництва підрозділів ґрунтується на їх планах продажу (поставки) продукції. Причому останні можуть випливати із плану продажу продукції підприємства (централізоване розроблення плану “зверху-вниз”) або остаточно його формувати (метод “знизу-вверх”), що передбачає самостійне формування підрозділами — центрами прибутку портфеля продажу продукції. Цей варіант планування близький до планування виробництва продукції самостійним підприємством і детального розгляду тут не потребує.

Коротко зупинимось на розробленні виробничої програми підрозділів, продукція яких не є кінцевою з позиції підприємства, тобто вони виготовляють окремі частини продукту (предметна спеціалізація) або виконують частину загального технологічного процесу (технологічна спеціалізація).

План виробництва охоплює виготовлення продукції за номенклатурою і загальним обсягом у певному вимірі. Завдання за номенклатурою на плановий період (рік, квартал, місяць) складається з переліку найменувань продукції, яку слід виготовити, та її обсяг у натуральному виразі. Це завдання конкретизується за часом виконання в оперативно-каледарних планах (планах-графіках).

При визначенні номенклатури й обсягу виробництва продукції підрозділами підприємства важливе значення має вирішення питання про співвідношення власного виробництва і купівлі на ринку окремих частин виробів (заготовок, деталей, вузлів, приладів тощо).

Ця проблема розв'язується з урахуванням таких чинників, як можливість власного виробництва (наявні виробничі потужності й кадри), якість виробів і їх вартість.

Планово-облікові одиниці (номенклатурні позиції), у яких установлюється завдання цехам, мають різний ступінь деталізації для різних цехів і типів виробництва. Виробнича програма випускних (складальних) цехів визначає найменування й обсяг готових виробів згідно з планом виробництва підприємства. В одиничному та серійному виробництвах для заготівельних та обробних цехів випуск продукції у номенклатурі встановлюється, як правило, у комплектах деталей на замовлення, виріб, складальну одиницю (вузол, агрегат). За масового виробництва цим цехам планується випуск заготовок і деталей за окремими найменуваннями.

З метою чіткого взаємоузгодження виробничі завдання цехам у натуральному виразі розробляються в порядку, зворотному до послідовності технологічного процесу. У плановому завданні кожного цеху враховуються поставки продукції цехам-споживачам, на склад готової продукції і можлива заміна незавершеного виробництва з метою підтримання його величини на нормативному рівні. Цей загальний порядок розроблення виробничої програми цехів можна подати так:

Nв = Nп + Nс + Nн – Nф ,

Де Nв – плановий випуск виробів у натуральному виразі в певному цеху;

Nп – поставка виробів наступним за технологічним маршрутом цехам-споживачам;

Nс – поставка виробів на склад готової продукції;

Nн, Nф – відповідно нормативний і фактичний міжцеховий запас цього виробу.

У випадку тривалого виробничого циклу виготовлення продукції завдання встановлюються з випуску і запуску виробів. При цьому може виникнути потреба в корекції внутрішньоцехового незавершеного, виробництва. Покажемо це на простому прикладі виготовлення деталі — корпуса редуктора машини — заготівельним і механічним цехами для складального цеху. Планом заводу передбачено виготовити за квартал 500 машин. На одну машину потрібний один корпус редуктора. Крім цього, слід поставити 10 корпусів у свій сервісний центр і є замовлення іншого заводу на 50 заготівок корпусів. Оскільки машина випускається постійно, незавершене виробництво періодично коригується і підтримується на нормативному рівні. Складемо плани виробництва корпуса редуктора для цих цехів.

Складальний цех: для виготовлення 500 машин потрібно 500 корпусів; крім цього, цеху слід довести фактичну величину машин у незавершеному виробництві (15 шт.) до нормативної (20 шт.). Отже, загальна потреба у деталі складального цеху становить 500 + (20 - 15) = 505 штук. Цю кількість слід одержати від механічного цеху.

Механічний цех: випуск корпусів для складального цеху становить 505 штук, для сервісного центру — 10 штук. У незавершеному виробництві корпусів редуктора є на 8 штук більше за норматив. Таким чином, виготовити треба 515 корпусів (505+10), а запустити у виробництво — 515-8=507 штук. Стільки треба одержати заготівок від заготівельного цеху.

Заготівельний цех: випуск корпусів для механічного цеху — 507 штук, для поставки на сторону — 50 штук. Незавершене виробництво підтримується на нормативному рівні. Програми випуску і запуску заготівок збігаються і становлять 507 + 50 = 557 штук.

Плановий випуск продукції цеху розподіляється між дільницями згідно з їх спеціалізацією. При цьому повинні бути забезпечені комплектність виготовлення всіх деталей і рівномірне виробництво. Для дільниць з предметною спеціалізацією видаються завдання з виготовлення закріплених за ними деталей і складальних одиниць. Дільницям з технологічною спеціалізацією виробництво продукції планується у комплектах деталей на основі плану цеху і технології їх обробки.

Необхідною умовою ритмічної роботи всіх виробничих підрозділів підприємства, випуску і поставки продукції згідно з договорами є своєчасне забезпечення складальних процесів потрібними наборами деталей, тобто виготовлення деталей на всіх стадіях технологічного процесу повинно бути комплектним. Для забезпечення цієї вимоги важливе значення має організація планування й обліку виготовлення продукції на такому організаційному рівні, як бригада за умов бригадної форми організації праці.

Для того щоб продукція виготовлялась бригадами комплектно, слід обґрунтовано вибирати планово-облікові одиниці для бригади. Такими номенклатурними позиціями можуть бути бригадокомплекти. Бригадокомплект — це набір заготівок, деталей, складальних одиниць, що входять у певний виріб (машину, прилад тощо) і виготовляються конкретною бригадою. Кількість найменувань бригадокомплектів, закріплених за бригадою, відповідає здебільшого кількості найменувань готових виробів, деталі для яких виготовляє бригада. Завдання з виготовлення продукції бригаді встановлюється в певній кількості бригадокомплектів кожного найменування. Комплект вважається готовим, якщо здані всі деталі, що в нього входять. Деталі і складальні одиниці, що не ввійшли в бригадокомплект, не вважаються готовою продукцією бригади і не оплачуються. За таких умов бригада сама стежить за своєчасним запуском деталей в обробку, забезпеченням комплектного їх виготовлення, що сприяє своєчасному випуску продукції і скороченню незавершеного виробництва.

Планування й оцінка роботи бригад за бригадокомплектами потребує певної організаційної підготовки. Слід організовувати бригади так, щоб кожна з них виконувала закінчений технологічний цикл робіт. При цьому треба намагатись об'єднувати в бригадокомплекти деталі, що є спорідненими (подібними) щодо конструкції і технології їх обробки. Ураховуються також інші чинники, наприклад величини партій запуску деталей у виробництво і відповідно періодичність їх обробки, тривалість виробничого циклу тощо.

При оперативному плануванні серійного виробництва продукції важливе значення має вибір величини партії деталей, тобто кількості однакових деталей, що обробляються безперервно на кожній операції без переналадки устаткування. Якщо деталі виготовляються для разових замовлень або малих серій виробів (одиничне й малосерійне виробництво), то величини таких партій обробки деталей дорівнюють їх потребі. У випадку, коли деталі потрібні періодично або постійно, але їх обробкою устаткування повністю не завантажене (серійне виробництво), партії деталей визначаються з урахуванням конкретних виробничих умов, оскільки їх величини впливають на ефективність виробничого процесу, причому цей вплив неоднозначний.

Збільшення партії деталей веде до зменшення кількості переналадок устаткування, внаслідок чого поліпшується його використання і знижуються витрати на підготовчо-завершальні роботи (одержання завдання, ознайомлення з технічною документацією, зміна інструменту, пристосувань, налагодження устаткування, здача партії деталей). Крім цього, спрощується планування та облік виробництва. З іншого боку, обробка деталей великими партіями має негативні наслідки: зростають запаси деталей у незавершеному виробництві, тобто збільшується потреба в оборотному капіталі, зростають витрати на зберігання деталей на складі. Важливо й те, що запуск у виробництво деталей великими партіями може створювати проблеми у забезпеченні комплектності їх подання на наступні стадії обробки та складання в певні періоди. Отже, суперечливий вплив величини партії деталей на техніко-економічні показники роботи потребує встановлення її величини на оптимальному рівні. Оптимальною є така величина партії деталей, за якої загальні витрати на їх виготовлення, зберігання і втрати від відволікання коштів у незавершене виробництво будуть мінімальними. Методика розв'язання цього завдання розглядається у спеціальній літературі з оперативно-календарного планування виробництва. Крім планування випуску продукції у натуральному виразі, визначається загальний її обсяг у межах певного підрозділу. Цей показник виконує ряд функцій залежно від специфіки підрозділу. Він використовується для визначення частки підрозділу в загальному обсязі продукції підприємства, динаміки обсягу виробництва, продуктивності праці, оцінки діяльності, а в підрозділах, що виготовляють готову продукцію на ринок, — для обчислення обсягу продажу і прибутку.

Основним показником обсягу продукції підрозділу є його кінцева (готова) продукція. У неї входять вироби, складальні одиниці, комплекти деталей (роботи, послуги), які пройшли виробничий процес у даному підрозділі, відповідають стандартам чи технічним умовам і надходять в інші підрозділи або на склад готової продукції.

Якщо виготовляються складні вироби з тривалим виробничим циклом за індивідуальним замовленням, то в цьому разі обсяг виробництва (DН) обчислюється за ступенем їх готовності на кінець розрахункового періоду, тобто ціна (планова собівартість) множиться на коефіцієнт готовності, визначений експертним способом, і віднімається обсяг виконаної роботи (за ступенем готовності) на початок періоду. У дрібносерійному виробництві досить часто обчислюється умовна кількість виробів у незавершеному виробництві, після чого загальний обсяг виробництва визначається за формулою.Умовна кількість виробів обчислюється так:
Nу=Тн.в./t
де Nу — умовна кількість виробів у незавершеному виробництві;

Тн.в.— трудомісткість незавершеного виробництва, нормо-годин;

t — трудомісткість одного виробу, нормо-годин.

Загальний обсяг продукції підрозділів обчислюється в різних вимірниках залежно від конкретних умов виробництва і діючої системи планування, обліку й оцінки їх діяльності Для визначення динаміки обсягу продукції, продуктивності, фонду зарплат та й деяких інших показників найбільш вдалим є натуральний вимірник. Але він можливий лише в однономенклатному вузько спеціалізованому виробництві, яке має обмежену сферу застосування. У багатономенклатурному виробництві потрібні універсальніші вимірники, здатні зробити порівняльними різні вироби і звести їх у загальний обсяг.

Універсальним, загальним вимірником обсягу продукції є ціни. Досить часто вони й використовуються для визначення обсягу продукції підрозділів підприємства: у підрозділах, що виробляють готову продукцію на ринок, — ринкові ціни, у внутншньокоопераційних підрозділах — трансфертні (планово-розрахункові).

На практиці досить широко обсяг продукції (виконаної роботи) вимірюється у нормованому часі на її виготовлення — у стабільних (у межах року) нормо-годинах. Нормований час як вимірник обсягу продукції застосовується передусім у внутрішньокоопераційних цехах технологічної спеціалізації, а також на виробничих дільницях і в бригадах. Позитивна сторона цього вимірника — його простота і доступність. На всі деталі, комплекти, вироби є норми часу, а яких-небудь спеціальних обчислень не треба. Динаміка обсягу виробництва тут відповідає динаміці трудомісткості продукції, що спрощує формування фонду оплати праці. Разом з тим вимірювання обсягу виробництва в нормо-годинах має недоліки. Основні з них такі: по-перше, у разі застосування цього вимірника не видно залежності обсягу виробництва від складності праці; по-друге, за існуючого методу нормування враховуються, як правило, затрати праці лише основних виробничих робітників, переважно на відрядній оплаті праці, частка яких понижується внаслідок механізації та автоматизації виробництва; по-третє, можуть бути спотворення у динаміці обсягу виробництва за різної напруженості норм на окремі операції та деталі. Отже, зазначений вимірник не можна вважати достатньо обґрунтованим.

На середніх і великих підприємствах з розвиненою виробничою інфраструктурою поряд з розробленням виробничих програм підрозділів основного виробництва складаються плани виробництва допоміжних підрозділів, передусім це стосується інструментального, ремонтного цехів і енергетичного господарства. Особливість діяльності цих підрозділів, а отже, і виконуваних ними виробничих програм, полягає в тому, що їх продукція і роботи мають внутрішнє призначення. Допоміжні виробничі підрозділи забезпечують нормальну роботу підрозділів основного виробництва, тому їх виробничі програми обумовлені переважно потребами останнього.

У виробничу програму інструментального цеху включається виготовлення інструментів та пристроїв, потреба в яких не задовольняється купівлею на ринку. Це, як правило, спеціальний інструмент широкої номенклатури, що виготовляється у невеликій кількості. Тому виготовлення інструменту належить до дрібносерійного типу виробництва.

У виробничу програму інструментального цеху (дільниці) на плановий квартал (місяць) включаються насамперед аварійні замовлення та дефіцитний інструмент. До дефіцитного належить інструмент, планова кількість якого менша за його оборотний фонд, тобто наявність у центральних інструментальних службах і в цехах (у запасі, заточуванні, ремонті, на робочих місцях). Інструмент, що виготовляється вперше для нових виробів, включається у виробничу програму відповідно до плану-графіка технологічної підготовки виробництва. Інструмент повторного виготовлення передбачається в плані виробництва згідно з його потребою, яка визначається здебільшого за системою “максимум-мінімум”. Роботи із заточування, ремонту, відновлення інструменту включаються у виробничу програму в загальній сумі (нормо-годинах. гривнях) на підставі замовлень цехів або фактичних даних за минулі періоди. Інструментальний цех повинен завжди мати резерв виробничої потужності (пропускної спроможності) для виконання позапланових робіт.

Основними функціями ремонтного цеху є ремонт устаткування всіх підрозділів підприємства і виготовлення для цього запасних деталей, якщо купити їх не можна або коли власне виробництво доцільніше. Крім цього, ремонтний цех здійснює демонтаж і монтаж устаткування при його заміні та переміщенні, а також модернізацію. Такі роботи належать до індивідуального і дрібно-серійного типу виробництва.

Відповідно до змісту діяльності ремонтного цеху складається його виробнича програма на квартал і кожний місяць. План ремонтних робіт розробляється на основі плану-графіка ремонту устаткування, а виготовлення запасних частин планується згідно з їх потребою на ремонтні роботи і тривалістю виробництва. Особливістю ремонтного цеху є те, що в структурі його виробництва істотна частка припадає на позапланові роботи, спричинені аваріями, раптовими поломками устаткування. Тому на такі ймовірні роботи в плані слід передбачати резерв виробничої потужності. Величина такого резерву визначається за даними досвіду (орієнтовно 10—15%).

Енергетична система підприємства поділяється на генеруючу (електростанції, котельні, газогенераторні й компресорні установки та ін.), передавальну (мережі, розподільні пристрої, трансформаторні підстанції) і споживчу (енергоприймачі основного, допоміжного виробництва, інші споживачі) частини. Процес виробництва, передачі та споживання енергії — це єдиний енергетичний процес, внаслідок чого виробництво і споживання енергії збігаються за величиною і в часі. Незавершене виробництво тут відсутнє, продукція однорідна, масовий тип виробництва.

Підприємство має у своєму складі тільки ті генеруючі підрозділи, які забезпечують його енергією власного виробництва. Інші види енергії надходять від зовнішніх постачальників.

Розділ 3.Основі напрямки вдосконалення виробничої структури підприємства
В умовах формування в суспільстві системи ринкових відносин, що супроводжується на початковій стадії цього процесу зниженням ефективності матеріального виробництва, особливої актуальності набуває проблема докорінної зміни механізму управління економікою підприємства. Одним із шляхів вирішення цієї проблеми має стати посилення впливу внутрішньозаводських економічних важелів на кінцеві результати роботи підприємства. Це можливо, якщо ринкові економічні відносини, що формуються в економіці країни, набувають логічного розвитку на внутрішньозаводському рівні.

Виробнича структура перебуває у процесі постійного розвитку під впливом удосконалення техніки, технології, форм організації виробничих процесів та інших чинників.

Одним із основних засобів підвищення ефективності господарського механізму є вдосконалення організаційних форм і структур управління підприємством. Для вирішення цього завдання суттєву роль відіграє аналіз організаційних структур підприємства та їх застосування на практиці.

Сучасні підприємства характеризуються великим різноманіттям використання матеріальних, фінансових, трудових та інформаційних ресурсів, поєднанням багатьох видів процесів, поєднаних в єдину систему, яка має певні властивості, закономірності та зв’язки.

Специфіка розвитку виробничої системи визначає її внутрішню структуру, зв'язки між її підсистемами: для підприємства – зв'язки між цехами, підрозділами; для об'єднання (концерни, консорціуми, асоціації, холдінги та ін.) – зв'язки між структурними одиницями – підприємствами, організаціями, філіями; для галузі – зв'язки між об'єднаннями, підприємствами. Зрозуміло, що структура наведених промислових одиниць безпосередньо відображається і на структурі відповідного виробничо-ресурсного потенціалу. Рівень концентрації зв'язків між підсистемами може бути виміряний через розрахунки коефіцієнтів прямих і повних затрат, методи розрахунку котрих відомі в міжгалузевих балансах. Взаємозв'язок між самими ресурсами, рівень ефективності цього зв'язку, виробничої можливості її зміни внаслідок науково-технічного прогресу і зміни кон'юнктури ринку може відстежуватись через виробничо-ресурсний потенціал, зміни напрямів котрих вимагають відповідних структурних змін у виробництві.

Під виробничо-ресурсним потенціалом розуміють організована сукупність виробничих ресурсів (основні фонди, предмети праці, праця) структурно-функціонально пов'язаних між собою у процесі виготовлення продукції. Таким чином, виробничо-ресурсний потенціал визначає єдність ресурсів(фондових, сировинних, трудових), які використовуються у виробництві. Це поєднання задіяних ресурсів визначає та обумовлює основу організаційних форм виробництва, його структурні особливості, а з другого боку, комплексність в управлінні самими ресурсами.

Для продуктивної роботи виробництва на підприємстві необхідне належне забезпечення фінансування.

Відповідно до джерел коштів фінансування поділяється на внутрішнє й зовнішнє. Внутрішнє фінансування здійснюється за рахунок коштів, одержаних від діяльності самого підприємства: прибуток, амортизаційні відрахування, виручка від продажу чи здавання в оренду майна. Зовнішнє фінансування використовує кошти, не пов'язані з діяльністю підприємства: внески власників у статутний капітал (безпосередньо або у формі купівлі акцій), кредит, зобов'язання боржників, державні субсидії тощо.

Фінансовий результат діяльності підприємства - це те з якими показниками вийшло підприємство на кінець звітного періоду (чи є підприємство прибутковим чи збитковим).

Прибуток підприємства формується за рахунок таких джерел:

а) продаж (реалізація) продукції (послуг);

б) продаж іншого майна;

в) позареалізаційні операції.

Прибуток від продажу продукції (виконання робіт, надання послуг) є основним складником загального прибутку. Це прибуток від операційної діяльності, яка відображає місію і профіль підприємства. Він обчислюється як різниця між виручкою від продажу продукції (без урахування податку на додану вартість і акцизного збору) та її повною собівартістю.

Вдосконалення виробничої структури має такі шляхи:

1. Визначення оптимальних розмірів підприємства – це такий розмір, який при даному рівні розвитку техніки і конкретних умов місцезнаходження і зовнішнього середовища забезпечує виробництво і збут продукції з мінімальними затратами.

На розмір підприємства впливають внутрішні і зовнішні фактори:

Внутрішні фактори виробництва визначають технічні і організаційні умови роботи підприємства і допомагають укріпленню підприємства і росту його ефективності. До цих факторів відносять техніку, яка використовується, її продуктивність, потужність, прогресивну технологію.

Внутрішні фактори виробництва обумовлюють мінімальний і максимальний розмір підприємства.

Мінімальний розмір підприємства – не дає можливості повністю використовувати сучасну техніку.

Оптимальний розмір підприємства – це щось середнє між мінімальним і максимальним.

Зовнішні фактори підприємства – це вивчення ринкових відносин, продукція і виробництво не буде рости, коли не буде належного збуту.

На оптимізацію величини підприємства впливають різноманітні чинники , що визначають технічні та економіко організаційні умови роботи підприємства ,а також сприяють його підвищенню ефективності.

До цих чинників можна віднести :

а)продуктивність і потужність наявних засобів праці;

б)прогресивність технологічного процесу;

в(поєднання виробничих процесів;

г)методи організації виробничого процесу.

2. Поглиблення спеціалізації основного виробництва. Форми спеціалізації виробництва і масштаб виробництва повинні бути однакові і єдині для однакового виробництва. Підприємство повинно вдосконалювати структуру, а не розширювати апарат управління при спеціалізації цехів і участків, робити все компактно. Іншими словами ,удосконалюючи структуру підприємства, необхідно використовувати одні й ті самі критерії у виборі форми спеціалізації цехів та дільниць, економічно обґрунтувати створення кожного нового структурного підрозділу.

3. Розширення кооперації по обслуговуванню виробництва. Нормальна робота основного виробництва вимагає чіткого і безперебійного обслуговування ремонтом, забезпечення інструментом. Головне завдання підприємства являється випуск продукції тому більшу частину підприємства у виробничій структурі має займати основне виробництво, як по питомій вазі (чисельність), але і по зайнятій площі.

В деяких підприємствах обслуговуючий і допоміжний персонал займає 45–55%. Чисельність цих працівників повинна знижуватись в зв’язку з тим, що треба краще організовувати виробництво і підвищувати кваліфікацію кадрів.

Тому потрібно в першу чергу централізувати допоміжне виробництво, що дає змогу підвищити продуктивність праці, а також скоротити лишні і паралельно діючі виробничі підрозділи.

В сучасних ринкових відносинах появилася тенденція створювати на підприємствах малих підприємств на базі допоміжних господарств. Це дає змогу не зачіпати основний технологічний процес виробництва, а вдосконалювати виробничу структуру.

4. Забезпечення високої якості продукції і послуг підприємства.

5. Організація аналітичної роботи різних лабораторій:

- аналіз ефективності використання сировини і матеріалів;

- контрольно - вимірювальна діяльність;

- перевірка інструментів ,приладів, устаткувань;

- випробування комплектних виробів;

- аналіз причин розстрою, поломок.

6. Забезпечення якості функціонування системи кругообороту й обороту фондів. Необхідний аналіз «витрат з утриманням та експлуатації устаткування в цеху», а також «загально цехових витрат»

Виробнича структура перебуває у процесі постійного розвитку під впливом удосконалення техніки, технології, форм організації виробничих процесів та інших чинників

Висновок
Підприємство як система має ряд характерних особливостей серед них можна виділити такі його характеристики: підприємство є відкритою та перетворювальною системою. Формальною ознакою може бути наявність двох зв’язків підприємства, що дає змогу сформулювати критерії економічної ефективності підприємства.

Підприємство є динамічною цілеспрямованою системою. Це означає, що для кожного підприємства можна визначити мету його існування, яку воно намагається досягти у процесі свого функціонування. Також підприємство є системою управління. Це означає, що для будь якого підприємства можна виділити два взаємопов’язані елементи – суб’єкт управління і об’єкт управління.

Одною з характеристик є те, що підприємство - штучна система, тобто продуктом життєдіяльності суспільства, що зумовлює певну специфіку його функціонування.

Виробнича структура підприємства – комплекс цехів, бригад, інших виробничих підрозділів підприємства і форми їх взаємозв’язку. Ця структура залежить від характеру продукції , яку виробляє підприємство ,рівня спеціалізації і кооперування з іншими підприємствами, технологічного процесу, виробничих потужностей. Як правило, підприємство має основні цехи, в яких безпосередньо виготовлюють продукцію, і допоміжні цехи та служби, що обслуговують та забезпечують роботу основних цехів.

Виробнича структура підприємства залежить від таких чинників: конструктивні і технологічні особливості продукції, обсяг випуску продукції, номенклатура продукції, рівень і форма спеціалізації та кооперування з іншими підприємствами, рівень автоматизації та механізації виробничих процесів, ступінь охоплення життєвого циклу виробів. Якщо крім підготовки виробництва, безпосередньо процесу виготовлення виробів, їх випробування, складування, транспортування передбачається також сервісне обслуговування в процесі експлуатації, то це зумовлює створення регіональних спеціалізованих підрозділів.
Основне виробництво в залежності від технології ділиться на структури:

• 
  Технологічно виробничу
  
• 
  Предметно-технологічну
  
• 
  Змішану
  

Сучасні підприємства характеризуються великим різноманіттям використання матеріальних, фінансових, трудових та інформаційних ресурсів, поєднанням багатьох видів процесів, поєднаних в єдину систему, яка має певні властивості, закономірності та зв’язки.

На оптимізацію величини підприємства впливають різноманітні чинники

• 
  продуктивність і потужність наявних засобів праці;
  

• 
  прогресивність технологічного процесу;
  

• 
  поєднання виробничих процесів;
  

• 
  методи організації виробничого процесу
  

Узагальнюючи вище викладений матеріал, можна запропонувати наступні пропозиції, щодо удосконалення виробничої структури підприємств.

Отже, такими є:

1. 
   укрупнення підприємств і цехів.
   
2. 
   пошуки і реалізація досконалішого принципу організації цехів і підприємств.
   
3. 
   дотримання раціонального співвідношення між основними, допоміжними, обслуговуючими цехами.
   
4. 
   постійна робота по раціоналізації планування підприємств.
   
5. 
   інтеграція окремих підприємств, і створення потужних науково-виробничих об’єднань.
   
6. 
   створення безцехової структури управління підприємством.
   
7. 
   досягнення конструктивно-технологічної однорідності продукції за рахунок широкої уніфікації і стандартизації.
   
8. 
   зміна виробничого профіля, спеціалізація, кооперування.
   

Список використаної літератури

1. 
   Закон України «Про власність»
   
2. 
   Закон України«Про підприємництво»
   
3. 
   Закон України«Про підприємства в Україні»
   
4. 
   Бойчук І.М. Економіка підприємства. Навч.Посібник.-К.:Атака,2002.-480с.
   
5. 
   Герасимчук В. Г. Розвиток підприємств: діагностика, стратегія, ефективність. — К.: Вища шк., 2001. — 265 с.
   
6. 
   Гупалов В. К. Управление рабочим временем. — М.: Финансы и статистика, 1998. — 240 с.
   
7. 
   Завіновська Г. Т. Економіка праці: Навч. посібник. — К.: КНЕУ, 2000. — 200 с.
   
8. 
   Економіка підприємства: Зб. практ. задач і конкретних ситуацій: Навч. посібник / За ред. С. Ф. Покропивного. — К.: КНЕУ, 2003. — 328 с.
   
9. 
   Економіка підприємства: Підручник / За заг. ред. С.Ф. Покропивного. — 2-ге вид., перероб. та доп. — К.: КНЕУ, 2000. — 528 с.
   
10. 
    Економіка підприємств. Навчальний посібник/І.П.Байчук,П.С.Харів.-К.:Сполом.-2000.-212с.
    
11. 
    Економічна теорія. Підручник/За редакцією В.Д.Базилевича.-5-е видання.-К.:Знання.-2006.-615с.
    
12. 
    Казанцев А. К., Подлесных В. И., Серова Л. С. Практический менеджмент: В деловых играх, хозяйственных ситуациях, задачах и тестах: Учеб. пособие. — М.: ИНФРА-М, 2001 — 367 с.
    
13. 
    Кожекин Г. Я., Синица А. М. Организация производства: Учеб. пособие. — Минск: Экоперспектива, 1998. — 334 с.
    
14. 
    Курочкин А. С. Организация производства: Учеб. пособие.— К.: МАУП, 2001 — 216 с.
    
15. 
    Економіка підприємства :Підручник / За ред..А.В. Шегди. —К.:Знання, 2006. —6 14 с.
    
16. 
    Нормування праці: Підручник / За ред. В.М.Данюка і В.М.Абрамова. — К.: 2005.— 208 с.
    
17. 
    Організація виробництва. Навчальний посібник/За редакцією І.В.Багрова.-К.:ЦНЛ.-2005.-246с.
    
18. 
    Основа економічної теорії. Навчальний посібник/За загальною редакцією С.В.Мочерного, О.А.Устенко.-К.:Академія.-2005.-490с
    
19. 
    Основи економічної теорії. Навчальний посібник/За загальною редакцією С.Д.Дзюбика, О.С.Рибака.-К.:Знання.-2006.-412с.
    
20. 
    Планування діяльності підприємства. Навчальний посібник/За редакцією В.Г.Пасічника,О.В.Акліна.-К.:ЦНЛ.-2005.-255с.
    

Додатки



Дод. 1.1. Види виробничих структур підприємств:
А — цехова, Б — без цехова, В — корпусна, Г — комбінатська




Дод. 1.2. Схема виробничої структури машинобудівного підприємства




Дод. 1.3. Схема взаємодії цехів, сформованих за технологічним принципом спеціалізації




Дод. 1.4. Схема розташування устаткування у виробничій системі, що має технологічну структуру




Дод. 1.5. Схема взаємозв’язку основних цехів, що сформовані за предметним принципом спеціалізації




Дод1.6 Схема розташування устаткування за предметним принципом (за технологічним процесом по операційно:

1 - токарна, 2 - фрезерувальна, 3 - стругальна, 4 - свердлильна,

5- розточувальна, 6 - зуборізна, 7 - спеціальна, 8 - шліфувальна)