Реферат Натуралізм в літературі
Работа добавлена на сайт bukvasha.net: 2015-10-28Поможем написать учебную работу
Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
от 25%
договор
Міністерство внутрішніх справ України
ХАРКІВСЬКИЙ Національний університет внутрішніх справ
Реферат на тему:
« Натуралізм в літературі»
Виконав:
Курсант групи ІСД 10-4
Драгун М.М.
Перевірив:
Чорний І.В.
Харків, 2011
ПЛАН
Вступ
1. Натуралізм в європейській культурі
2. Еміль Золя - як теоретик натуралізму.
Висновок
Список використаної літератури
Вступ
Насичена, напружена ідейна атмосфера XIX ст. помітно вплинулана літературу, театр, мистецтво. Не випадково про театр XIX ст. критики кажуть, що в ньому "ідеї ходять по сцені". Одним з найголовніших аналітичних завдань творчості визначних літераторів, філософів, художників, музикантів стає пізнання людини та пошуки виходу з трагічної суперечності між особистістю і соціальним середовищем. У цьому столітті виникають і усвідомлюються болючі питання сучасності, як називали їх російські літератори. Людина зображається у всій її складності, проблема гідного існування кожної людської істоти стає однією з головних колізій творів мистецтва. Піднялася ще на один щабель розвитку і сама людина — як представник роду, а її внутрішній світ еволюціонував у напрямку більшої витонченості душевних порухів, більшої сприйнятливості, розвитку рефлексії й усвідомлення своєї окремості, самоцінності, відповідальності тощо. Тим-то гідність індивідуальності стала головним нервом духовного буття епохи, яка досить швидко розкрила суперечність (відчуту ще просвітителями) приватного і суспільного інтересу, що виявляється двояко.
Натуралізм - (франц. naturalisme, від лат. natura - природа) - напрямок у європейському мистецтві останньої третини XIX ст. Спочатку виник у французькій літературі і зв'язувався з іменами Е. Золя, братів Е. і Ж. Гонкурів та ін. Згодом це поняття було перенесено на досить широке коло художніх явищ. Натуралізм у живописі відрізняє пильний інтерес до вивчення людського характеру в його соціальному і біологічному аспектах і навколишньої його побутового середовища. Натуралізму властиво точне і безпристрасне відтворення повсякденної реальності. Разом з тим під натуралізмом часто мають на увазі прагнення до чисто зовнішньої правдоподібності, фотографічному, поверхневому відтворенню явищ навколишньої життя без критичного їхнього добору й осмислення; узагалі - будь-яку перебільшену чисто зовнішню вірогідність.
1. Натуралізм в європейській культурі
Натуралізм (лат. natura — природа) склався в останній третині XIX ст. Він прагнув до об'єктивного, точного і безпосереднього зображення реальності, людського характеру. Особлива увага зверталась на навколишнє середовище, яке в більшості випадків розумілося як безпосереднє побутове оточення людини. Натуралізм зародився і програмно оформився передусім у Франції. Велика роль у формуванні натуралізму належала досягненням природничих наук, зокрема фізіології. У філософсько-естетичному сенсі натуралізм ґрунтувався на позитивізмі О.Конта та позитивістській естетиці французького філософа, історика, мистецтвознавця Іпполіта Тена (1828-1893 pp.), який ввів у естетику принцип "природного детермінізму". Саму ж теорію натуралізму розробив видатний французький письменник Еміль Золя (1840-1902 pp.) у працях "Експериментальний роман", "Романі-сти-натуралісти" та ін. Е.Золя талановито застосував принципи цієї теорії у своїй літературній творчості.
В середині 70-х років навколо нього виникла натуралістична школа: Ті де Мопассан (1850 — 1893 pp.), Едмон Гонкур (1822-1896 pp.), Альфонс Доде (1840-1897 pp.) та ін. Вона проіснувала до кінця 80-х років. У 90-х роках натуралізм втратив теоретичну чіткість і зберігся як загальна назва різних, проте єдиних за походженням культурних явищ. Натуралісти висували перед собою завдання: вивчати людину і суспільство так, як природознавець вивчає природу. Предметом спостереження проголошували "вся людину", про яку натуралісти мали намір розповісти "всю правду". Художній твір розглядали як "людський документ", а основним естетичним критерієм вважали повноту здійсненого в творі пізнавального акту. Переважаючий інтерес до побуту, до фізіологічних засад психіки, недовіра до будь-яких ідей призводили до обмеження натуралістичної літератури. Проте вторгнення життєвої правди зумовило глибокий художній вплив кращих творів натуралізму.
Вивчення матеріального побуту часто давало змогу натуралістам зосередити увагу на соціальних передумовах людських вчинків, дослідити механізм взаємодії середовища і людини. Багатьом письменникам-натуралістам були властиві уявлення про зумовленість долі людини її фізіологічною природою або соціальним оточенням. І якщо Золя, вірячи в науку і соціальний прогрес, намагався відкрити засоби впливу на середовище з метою розумнішої організації суспільства, то в інших письменників (наприклад, у пізнього Гі де Мопассана) переважали мотиви фаталізму. Отже, життя людини у творах натуралістів — це життя насамперед біологічного організму. Письменники напряму концентрують
свою загальну увагу на дослідженні саме біологічних, фізіологічних імпульсів людської поведінки. У натуралістів характер людини зумовлений її фізіологічною природою, біологічними законами, спадковістю. Так, Е. Золя ретельно вивчає сучасні йому наукові праці «Фізіологія пристрастей» Ш. Летурно, «Трактат про спадковість» Люка, теорії Ч. Ломброзо, за якими злочинність визначається поганою спадковістю. Він же переносить ці теорії у свої романи.
Так, Золя створює генеалогічне дерево двох розгалужень людини у своєму багатотомному циклі «Ругон-Маккари». Нащадки Ругона є здоровими фізично й морально людьми, тоді як нащадки Маккара — схильні до афектів і злочинів, дамокловим мечем висить над ними тягар алкоголізму та епілепсії. Фізіологічні імпульси визначають долю інших героїв натуралістичних творів: вони, наприклад, повністю зумовлюють поведінку протагоністки гонкурівського роману «Жерміні Ласерте». Твори натуралістів відзначалися детальним описом середовища, pewei, усього, що оточує людину. Золя, наприклад, з майже протокольністю професіонала або вченого відтворює залізницю («Людина-звір»), шахту («Жерміналь»), біржу («Гроші»), паризький ринок («Черево Парижа»), універсальний магазин («Жіноче щастя»). Втім, і тут не все влаштовувало сучасників натуралістів, представників інших художніх напрямів. Наприклад, Іван Франко вважав, що в романах Е. Золя «темні сторони життя займають . далеко більше місця, ніж у дійсності». Ідеї та поетичні принципи французького натуралізму позначилися на творчості письменників різних країн наприкінці XIX століття.
2. Еміль Золя - як теоретик натуралізму.
Еміль Золя (1840 – 1902) – один з найвидатніших французських письменників половини ХІХ в. Золя був творцем теорії натуралізма - напрямок, який виникнув і розвивався в літературі Франції в 60-80 роки ХІХ ст.З натуралізмом було пов’язана також творчість таких письменників, як брати Жуль і Едмон Гонкурі, Гюісманс та ін. В своїх числених статтях Е. Золя виклав і обгрунтував теорію натуралізма як нового і єдино правильного, на його думку, метода в літературі, найбільш значущою теоритичною роботою Золя являється “Експерементальний роман “ (1880). Натуралізм, стверджував Золя, являє собою подальший розвиток традицій реалізму минулого, частково Бальзака, якого Золя називає “основоположником точного вивчення суспільства”. Однак на його думку старий реалізм, його метод зображення життя уже недостатній в нову епоху, коли успіх точних і гуманітарних наук заглибили знання дійсності.
Золя цікавився успіхами науки, відкриттями в біології, фізіології, медицини, вважав, що закономірність розвитку природи і живого світу можуть бути перенесеними і на людське супільство, долю людини – “ ці ж закони керують конем на дорозі і мозком людини”. Прагнучи зробити літературу точним і правдивим відображенням життя Золя хотів зблизити її з наукою, перенести в художню творчість методи наукового дослідження. Письменник, стверджує Золя, повинен бути, подібно вченому строго об’єктивним, вивчаючи і зображуючи факти життя не повинен керуватися особистими і політичними симпатіями або антипатіями – “ не можна уявити собі хіміка, невдоволеного на азот за те, що ця речовина неможлива для дихання, або ніжно симпатизує кисню за протилежною причиною". Таким чином, Золя заперечує роль світогляду в художній творчості стверджуючи, що він “ зробив літературі послугу - звільнив її з під тяжкої і брудної політичної купи”.
Золя вважав, що старий реалізм мало приділяє уваги відображенню фізіології людини; завдання натуралізма – заповнити цей проміжок, показуючи фізіологічну основу, яка визначить людську психологію, характери і поступки. Особливо захоплювався Золя теорією спадковості, якій приділяв перебільшено велике значення, часто приписуючи їй вирішальний вплив на долю людини. Золя зменшував вплив соціальних законів, соціального середовища. У ранніх натуралістичних романах його (“ Тереза Ракен” 1867, “Мадлен Фера”, 1868) – це опускання людини до рівня тварини відчувається особливо сильно. В романі “Земля” в одні частині показані і роди у жінки, і як телиться корова, причому показана деяка загальність фізіологічних процесів. В такій грубому простому
трактувані людини стояв крок назад, зроблений Золя в зрівнянні с критичним реалізмом Стендаля і Бальзака. Звісно, в кращих соціально – значимих творах Золя немає такого прямолінійного фізіологічного зображення людини, але вплив цього біологічного фактора дає про себе знати і в його зрілій творчості, в серії “Ругон – Маккари”.
Золя надавав велике значення опису середовища, обстановки, професійної праці, речей, які оточують людину. З майже науковою, професійною достовірністю відтворює він в своїх романах і шахту ( “Жерміналь”), і залізничну дорогу (“Людина-тварина”), і універсальний магазин ( “Дамське щастя”), і парижський ринок ( “Черево Парижу”). Це захоплення фактами, документами, речами, нерідко витісняють, або затуляють людину, підкоряючи її фатальній владі середовища. Разом з тим саме звертання письменника до багатьох сторін людського життя, яке раніше було не прийнято відображати, безсумнівно розширювало рамки реалізму. Адже натуралісти вправдовували свою відвертість саме прагненням передати неприкриту правду життя. Частково, в згаданому романі “Земля” натуралістична відвертість і навіть відома грубість зображуваних сцен є для письменника способом показати дикунство, неосвідченість, грубість, що панують у французькому селі, де мешканці приречені на цілком тварине існування. До того ж у такого великого художника, як Золя, погляд на життя був ширшим ніж це можна було припустити на основі його натуралістичної теорії. Показуючи людину з біологічногї сторони, досліджуючи вплив законів успадкування, Золя одночасно розгортав широку картину уподобань епохи, з такою ж точністю і послідовностю вивчав і показував головні соціальні протиріччя епохи. При цьому натуралістичні моменти іноді вступали в протиріччя з соціальним аналізом а частіше лише доповнювали цей соціальний аналіз і навіть посилювали суспільні роздуми і оцінки письменника. Саме прагнення натуралістів показати зворотність життя, її темні сторони привело до демократизації тематики. Частково, великою заслугою Золя є зображення контрастів багатства і бідності, загострених протиріч капіталістичної Франції. Подібні контрасти ми зустрічали у Французькій літературі лише у романтика Гюго. При цьому Золя заговорив не просто про бідняка а саме про пролетарій. Він виявив соціальну трагедію робочого класу не звертаючись до ідеалістичного твердження суспільних протиріч в дусі вічної боротьби добра і зла, як це було у Гюго.
Прагнення до натуралістичного аналізу деталей побуту, інтерес до фізіології сполучались у Золя з тенденцією до створення циклів романів, що охоплюють великі групи людей різних класів, пов’язаних між собою спорідненими стосунками, і соціальними долями. Основний цикл Золя – “Ругон-Маккари”.
Висновок:
Таким чином, насичена, напружена ідейна атмосфера XIX ст. помітно вплинула на європейську літературу, театр, мистецтво. Не випадково про театр XIX ст. критики кажуть, що в ньому "ідеї ходять по сцені". Одним з найголовніших аналітичних завдань творчості визначних літераторів, філософів, художників, музикантів стає пізнання людини та пошуки виходу з трагічної суперечності між особистістю і соціальним середовищем. Натуралісти відмовляються від моралізування, вважаючи, що зображена з науковою пристрастю дійсність сама по собі достатньо впливова у виховному сенсі. Вони вважали, що література, як і наука, не має права вибору матеріалу, а для справжнього митця не існує непридатного сюжету або тем, що не заслуговують на увагу. Звідси походить прагнення розширити тематику натуралістичних творів, збудити інтерес до "простих" явищ життя. В 60 — 80-х роках натуралізм виконав позитивну роль у європейській культурі: він освоював нові теми, піднімав нові пласти дійсності, показував життя знедолених і пригнічених, вивчав взаємозв'язок мас і особистості, функціонування соціальних організмів, роль підсвідомого в людському житті тощо. Натуралізм ввів у обіг нові прийоми засоби художнього зображення життя, виявив широкий демократизм і критичні тенденції, що сприяло розвою суспільної думки і художньої творчості. Проте натуралізм містив і суттєві естетичні суперечності, мав вразливі місця. Сутність художньо-естетичних недоліків натуралізму влучно сформулював відомий філософ XX ст. М.Бердяєв. Він, зокрема, писав: "В літературі найскладнішою, але й найчистішою формою є роман, притаманний душі XIX ст. Почали прагнути не стільки краси, скільки правдивості. Це само по собі було здобутком. Та це ж призвело до того, що з'блід ідеал краси. Зрештою, мистецтво почало цуратися краси . Це породжує глибоку кризу мистецтва". Наприкінці XIX ст. виникає чимало альтернативних художніх течій, спрямованих пороти натуралізму, зокрема імпресіонізм та символізм.
Список використаної літератури :
1. Всеобщая история искусств: У 5 т. — М., 1984. — Т. 5. Искусство XIX века.
2. Дмитриева НА. Краткая история искусств. — М., 1995. — Т. 3.
3. Дейвис Норман. Европа. История. — К., 2000.
4. Затонский Д. Европейский романтизм. — К., 1984.
5. Ильина Т.В. История искусства. Западноевропейское искусство. — М., 1983.
6. История зарубежного искуссва. — М., 1991.
7. Кершман Л.Е. История культуры стран Европы и Америки. — М., 1987.
8. Українська та зарубіжна культура / За ред. М.М. Заковича. – К., 2000.