Змiст

1.Охарактеризуйте перевагу споживачів в теоріях міжнародної торгівлі. Визначте поняття «умови торгівлі». Назвіть специфічні риси міжнародної торгівлі

Переваги споживачів - відношення, що визначає вибір споживачем товарів і послуг. Коли один товар, наприклад, банани, кращий для споживача в порівнянні, скажімо, з яблуками, тобто цей товар споживачу корисніше, то в умовах вільної ринкової економіки смаки споживачів у сполученні з відносними цінами на товари впливають на розподіл споживчих витрат між існуючими альтернативами. У такий спосіб розподіл обмеженої кількості ресурсів між виробництвом різних товарів буде залежати від характеру виробництва, цін на фактори виробництва, а також від смаків споживачів і від того, якому товару вони віддають перевагу.

Умови торгівлі. Поняття, яке звичайно застосовується для характеристики, міжнародної торгівлі, відбиваючи ті реальні умови, за яких певна країна продає свої товари і купує імпортовані. Умови торгівлі визначаються як співвідношення індексів експортних та імпортних цін.

Специфічні риси міжнародної торгівлі

Міжнародна торгівля — це особлива сфера міжнародних економічних відносин. Вона має ряд специфічних рис, котрі відрізняють від внутрішньо національної торгівлі. Ці специфічні риси виділяють міжнародну торгівлю в предмет спеціального дослідження, потребують модифікації звичайних інструментів економічного аналізу. До специфічних рис міжнародної торгівлі звичайно відносять;

• наявність різних валют;

• державне втручання і контроль;

• відмінності у здатності до переміщення чинників виробництва між країнами і всередині країни;

• багаторівнева структура сучасної світової торгівлі;

• глобальний характер конкурентної боротьби і множинність цін;

• наявність двох взаємопов'язаних видів торговельних операцій.

2.Як відбувалась еволюція валютних систем?

Сучасна валютна система являє собою сукупність способів, важелів та міждержавних органів, із допомогою яких здійснюється взаємний платіжно-розрахунковий обіг у рамках світового господарства.

Виникнення й еволюція сучасної валютної системи відображають об'єктивний розвиток процесів інтернаціоналізації капіталу, що вимагає адекватних умов у міжнародній грошовій сфері.

Послідовно існували та змінювалися три валютні системи (мал. 1).




Мал. 1. Еволюція валютних систем.


Офіційне визнання ця грошова система здобула на Паризькій конференції 1867 p., де золотомонетний стандарт був визнаний єдиною формою світових грошей (Паризька валютна система).

Перевагами золотомонетної валютної системи можна назвати її універсальність і спільність національних та міжнародних розрахунків.

Проте розрахунки золотими монетами зменшували гнучкість цієї валютної системи, яка була особливо необхідна в кризових ситуаціях, зростання золотих запасів відбувалося повільніше, ніж обсягів товарів, використання золотих монет для всіх видів розрахунків призвело до їх виведення з обігу (шляхом, осідання у громадян), що знижувало розрахункові можливості та поступово вело до відмови від жорсткого золотомонетного стандарту.

Недоліки золотомонетної валютної системи та наслідки світової війни обумовили перехід до золотозливкової та золото девізної валютних систем.

У 1922 р. на Генуезькій міжнародній економічній конференції країни домовились про створення нової валютної системи. За своїми ознаками вона стала грошовою системою золотозливкового і золотодевізного стандартів.

При золотозливковому стандарті золото здебільшого застосовувалося в міжнародних розрахунках.

При золотодевізному стандарті для міжнародних розрахунків поряд із золотом використовуються паперові національні валюти — девізи, суми яких в ідеалі мали дорівнювати золотим запасам країни, що їх емітувала.

Але кількість грошей, що знаходилися в обігу, значно перевищувала обсяги зберігання золота. Це призводило до інфляції, а потім — і до девальвації окремих валют.

Генуезька валютна система залишалася стабільною до 1929 p., коли розпочалася світова економічна криза. В ході кризи довіра до девіз була підірвана і Генуезька валютна система перестала існувати.

На її базі склалися три валютні зони: стерлінгова, доларова і франка.

Валютна зона — це угруповання країн, економічно, валютно Я фінансово залежних від держави, яка очолює валютну зону (держава-лідер). Метою створення валютної зони є підсилення конкурентних позицій країни-лідера на міжнародній арені. Для валютної зони характерні такі особливості:

- курс валют прив'язується до валюти держави-лідера;

- міжнародні розрахунки країн-учасниць валютної зони здійснюються у валюті держави-лідера;

- валютні резерви країн-учасниць зберігаються в державі-лідері;

- забезпеченням залежних валют є казначейські векселі та облігації державних позик країни-лідера.

Стерлінгова валютна зона, що очолювалася Великою Британією, була утворена 1931 р. До її складу входили країни Британської співдружності (крім Канади та Ньюфаундленда), Гонконг, Єгипет, Ірак і Португалія. Згодом, до неї приєдналися Данія, Норвегія, Швеція, Фінляндія, Японія, Греція та Іран.

Доларова валютна зона, що очолювалася США, була утворена 1933 р. До її складу входили Канада і країни Центральної та Південної Америки.

Валютна зона франка, що очолювалася Францією, була утворена 1933 р. До її складу увійшли Бельгія, Нідерланди і Швейцарія. Згодом приєдналися Італія. Чехословаччина та Польща. Під час Другої світової війни всі валютні зони перестали існувати.

Воєнна ситуація призвела до розпаду першої валютної системи і зумовила перехід до другої валютної системи.

Друга валютна система. Офіційно була оформлена на Міжнародній валютно-фінансовій конференції ООН, що проходила 1944 р. у Бреттон-Вудсі (США) і дістала назву "'Бреттон-Вудська валютна система".

Метою запровадження цієї валютної системи було відновлення вільної торгівлі та встановлення стабільної рівноваги системи міжнародних розрахунків на базі фіксованих валютних курсів.

У результаті переговорів були визначені такі принципи функціонування валютної системи:

- встановлення твердих обмінних курсів валют країн-учасниць до курсу резервної валюти — долара США.;

- фіксація в золоті курсу резервної валюти;

- підтримка центральними емісійними банками країн стабільних курсів своїх валют стосовно резервної валюти за допомогою валютних інтервенцій;

здійснення змін валютних курсів через девальвації та ревальвації;

утворення організаційних ланок валютної системи.

Такими ланками стають Міжнародний валютний фонд (МВФ) та Міжнародний банк реконструкції та розвитку (МБРР), які мають розвивати валютне співробітництво країн і сприяти зниженню дефіциту платіжного балансу.

При збереженні в цілому золотодевізного стандарту та кінцевих розрахунків золотом, долар США був визначений світовою резервною валютою і міг обмінюватися на золото центральними банками інших країн за фіксованим курсом. Установлюватися офіційні паритети валют, що виражалися в золоті та доларах. Ринкові курси валют країн-учасниць не повинні були відхилятися від фіксованих курсів більш ніж на 1% у той чи інший бік. Поступово долар витісняв золото з обігу, і Бреттон-Вудська валютна система швидко стала доларовою.

Друга валютна система ефективно функціонувала доти, доки золоті запаси США забезпечували обмін доларів на золото. Посилення світової конкуренції в 60-х pp. призвело до кризи Бреттон-Вудської валютної системи яка тривала майже десять років. В 1973 р. за результатами міжнародної конференції в Парижі система твердих обмінних курсів валют перестала існувати, що ознаменувало кінець другої валютної системи і обумовило перехід до третьої валютної системи.

Третя валютна система. Враховуючи зміни світової економічної ситуації, 1976 р. провідні країни на Ямайській нараді Міжнародного валютного фонду заклали основи чинного валютного механізм}, який характеризується такими ознаками:

- золото є звичайним товаром, хоч його висока ліквідність все ще змушує більшість держав відводити йому значну роль при формуванні своїх золотовалютних резервів;

- країни мають право вибору режиму валютного курсу;

- запроваджується стандарт спеціальних прав запозичення (СПЗ).

Метою запровадження СПЗ було створення універсальної світової валюти, яка замінила би золото й долари США в міжнародних розрахунках та державних резервах. Однак плани щодо створення універсальної валюти на базі СПЗ не було реалізовано. Це пояснюється тим, що МВФ та інші міжнародні організації не змогли набути достатнього впливу для ефективного регулювання світової валютної та фінансової системи.

Водночас правом вибору режиму валютного курсу країни скористатися повністю. 19 провідних держав, включаючи США. Канаду. Велику Британію та Японію, прийняли співвідношення валют, що залежить від попиту і пропозиції на ринку.

Більшість країн Європейського Союзу (ЄС) заснувати валютний союз і перейшли до єдиної валюти — євро, курс якої до інших валют також перебуває у плаваючому режимі. Створення єдиної європейської валюти стаю значною подією в еволюції сучасної валютної системи та унікальним прикладом поступового переходу великої групи країн до єдиної валюти.

При створенні ЄС перехід до єдиної валюти не передбачався. Проте після розпаду Бреттон-Вудської системи стало актуальним введення єдиної європейської валюти. В 1972 р. Рада міністрів Європейського Союзу прийняла рішення про обмеження коливання курсів основних валют у визначеному коридорі, котрий дістав назву "європейська валютна змія".

У 1979 р. "європейська валютна змія''' була замінена на Європейську валютну систему із власною резервною валютою ЕКЮ (European Currency Unit). ЕКЮ визначатися на базі валютної корзини 12 країн ЄС. взятих із питомою вагою, пропорційною частці цих держав у ВВП Європейського Союзу. До 1992 р. ЕКЮ залишалась умовною розрахунковою одиницею.

У 1991 р. був підписаний Маастрихтський договір, який передбачав три етапну процедуру створення єдиного європейського економічного та валютного простору на базі євро.

Перший етап (1990—1993 pp.). Упродовж цього етапу було знято обмеження на вільний рух капіталів у Європейському Союзі та реалізовано національні програми наближення грошових і бюджетних політик.

Другий етап (1994—1998 pp.). Проведена підготовка до запровадження єдиної валюти — євро. Засновано Європейський валютний інститут (що став прообразом Європейського центрального банку), сформовано критерії входження в європейський валютний союз. У результаті впровадження цього етапу в травні 1998 р. у валютний союз увійшли 11 країн Європи: ФРН, Франція, Нідерланди, Бельгія. Люксембург, Данія, Іспанія, Ірландія, Португалія, Італія та Австрія.

Третій етап (1999—2002 pp.). Упродовж третього етапу відбувся безпосередній перехід до єдиної європейської валюти, розпочато діяльність європейської системи центральних банків (включаючи Європейський центральний банк та центральні банки країн зони євро), проведено заміну національних валют та купюр на євро, конвертовано банківські рахунки на єдину європейську валюту.

3.Охарактеризуйте протекціоністські інструменти торгівельної політики?

Протекціонізм (protectionism) – державна політика захисту внутрішнього ринку від іноземної конкуренції шляхом використання тарифних і нетарифних інструментів торговельної політики.

Проводячи політику протекціонізму, держава захищає національних виробників, стимулює розвиток національного виробництва. З іншого боку, така політика може призвести до застійних явищ, оскільки послаблюються стимули до технічного прогресу, що, своєю чергою, веде до падіння конкурентоспроможності національних товарів. За такої політики посилюється нелегальне ввезення товарів контрабандою. Крім того, торгові партнери можуть вжити відповідних заходів щодо експорту товарів цієї країни, що завдасть її економіці збитків. Протекціонізм переважає в зовнішньоторговельній політиці країн, що розвиваються.

Виділяють декілька форм протекціонізму:

• селективний – скерований проти окремих країн або окремих видів товарів;

• галузевий – скерований на захист окремих галузей, найчастіше сільського господарства;

• колективний – проводиться об'єднаннями країн щодо країн, які не входять у ці об'єднання;

• прихований – здійснюється методами внутрішньої економічної політики.

Стосовно того, що і для якої країни краще – політика вільної торгівлі чи протекціонізм, єдиної думки немає. Сучасний протекціонізм концентрується, в основному, у відносно вузьких галузях. Політика вільної торгівлі є привабливішою. Тому здебільшого країни проводять гнучку зовнішньоторговельну політику, використовуючи як методи протекціонізму, так і політику вільної торгівлі.

В практиці міжнародної економіки розрізняють наступні рівні регулювання міжнародної торгівлі:

Фірмовий – це угода між фірмами про розподіл ринку сировини, матеріалів, збуту товарів, сфер впливу, цінової політики.

Національний – при якому зовнішня торгівля кожної країни здійснюється у відповідності з національно-правовим забезпеченням регулювання зовнішньоекономічної діяльності.

Міжнаціональний – проявляється в укладенні відповідних угод між державами, групами держав.

Наднаціональний – здійснює стратегію світового співтовариства чи заходів з регулювання міжнародної торгівлі шляхом створення міжнародних спеціальних інституціональних структур, відповідних угод (Всесвітні торгові організації – ГАТТ/СОТ, міжнародна торгова палата – МТП).

Міжнародні торгові відносини регулюються за допомогою двох груп інструментів:

1) тарифне регулювання;

2) нетарифне регулювання.

Тарифне регулювання міжнародної торгівлі

Митний тариф (customs tariff) у залежності від контексту може визначатися як:

- інструмент торгової політики і державного регулювання внутрішнього ринку країни при його взаємодії зі світовим ринком;

- перелік ставок мита, що застосовуються до товарів, що переміщуються через митний кордон, систематизований відповідно до товарної номенклатури зовнішньоекономічної діяльності;

- конкретна ставка мита, що підлягає сплаті при вивозі або ввезенні певного товару на митну територію країни. У цьому випадку поняття митного тарифу цілком збігається з поняттям мита.

Мито (customs duty) – обов’язковий податок, що стягується митними органами при імпорті або експорті товару і є умовою імпорту або експорту.

Мито виконує три основні функції:

- фіскальну, що відноситься як до імпортного, так і до експортного мита, оскільки воно є однією зі статей доходної частини державного бюджету;

- протекціоністську (захисну), що відноситься до імпортного мита, оскільки з його допомогою держава захищає місцевих виробників від небажаної іноземної конкуренції;

- балансуючу, що відноситься до експортного мита, встановленого з метою запобігання небажаного експорту товарів, внутрішні ціни на які з тих або інших причин нижче світових. Існує декілька класифікацій мита.

По засобу стягування:

- адвалерні – начисляються у відсотках до митної вартості товарів, що обкладаються митом (наприклад, 20% від митної вартості);

- специфічні – начисляються у встановленому розмірі за одиницю товару (наприклад, 10 дол. за 1 г);

- комбіновані – містять обидва названих види митного обкладення (наприклад, 20% від митної вартості, але не більше 10 дол. за 1 г).

Нетарифне регулювання

Кількісні обмеження (quantative restrictions) – адміністративна форма нетарифного державного регулювання торговельного обігу, що визначає кількість і номенклатуру товарів, дозволених до експорту чи імпорту.

Квотування (контингентування) – це обмеження щодо вартості або кількості, які вводяться на імпорт або експорт певних товарів на певний період. Квоти поділяються:

1. За напрямком їх дії:

- експортні – вводяться у відповідності з міжнародними стабілізаційними угодами, що встановлюють частку кожної країни в загальному експорті певного товару (експорт нафти з країн ОПЕК), чи урядом країни для попередження вивозу товарів, дефіцитних на внутрішньому ринку;

- імпортні – вводяться національним урядом для захисту місцевих виробників, досягнення збалансованості торговельного балансу, регулювання попиту і пропозиції на внутрішньому ринку, а також як відповідь на дискримінаційну торговельну політику інших держав.

2. За обсягом дії:

- глобальні – встановлюються на імпорт або експорт певного товару на певний період часу незалежно від того, з якої країни він імпортується чи в яку країну він експортується;

- індивідуальні – встановлена в рамках глобальної квоти квота кожної країни, яка експортує або імпортує товар.

Ліцензування (licensing) – регулювання зовнішньоекономічної діяльності шляхом дозволу, який видається державними органами на експорт або імпорт товару в певній кількості за певний проміжок часу. Ліцензії бувають:

1) разові – письмовий дозвіл терміном до 1 року на імпорт (експорт), що видається урядом, певній фірмі на здійснення однієї зовнішньоторговельної угоди;

2) генеральні – дозвіл імпорт (експорт) певного товару протягом року без обмеження кількості угод;

3) глобальні – дозвіл на експорт (імпорт) певного товару в будь-яку країну світу за певний проміжок часу без обмеження кількості або вартості;

4) автоматичні – дозвіл, що видається негайно після отримання від експортера (імпортера) заявки, яка не може бути відхилена державним органом.

Демпінг (dumping) – засіб фінансової нетарифної торговельної політики, що полягає в просуванні товару на зовнішній ринок за рахунок зниження експортних цін нижче нормального рівня цін, існуючого в цих країнах.

Демпінг може здійснюватись як за рахунок ресурсів окремих фірм, що прагнуть опанувати зовнішній ринок своєї продукції, так і за рахунок державних субсидій експортерам. В комерційній практиці демпінг може набувати однієї з наступних форм:

- спорадчий демпінг – епізодичний продаж надлишкових запасів товару на зовнішній ринок за заниженими цінами. Відбувається тоді, коли внутрішній обсяг виробництва товару перевищує ємність внутрішнього ринку і перед компанією постає дилема – або взагалі не використовувати частину виробничих потужностей і не виробляти товар, або виробити товар і продати за більш низьку, ніж внутрішня, ціну на зовнішній ринок;

- навмисний демпінг – тимчасове навмисне зниження експортних цін з метою витіснення конкурентів з ринку і наступного встановлення монопольних цін. На практиці це може означати експорт товару за цінами нижче цін свого внутрішнього ринку або навіть нижче витрат виробництва;

- постійний демпінг – постійний експорт товарів за цінами нижче справедливої;

- зворотній демпінг – завищення цін на експорт порівняно з цінами продажу тих же товарів на внутрішньому ринку. Зустрічається вкрай рідко, зазвичай в результаті непередбачених різких коливань курсів валют;

- взаємний демпінг – зустрічна торгівля двох країн одним і тим самим товаром за заниженими цінами. Зустрічається також рідко в умовах високої монополізації внутрішнього ринку певного товару в кожній з країн.

В основі демпінгу лежить ринкова ситуація, за якої еластичність попиту по ціні на внутрішньому ринку нижче, ніж на зовнішньому. Це дозволяє фірмам, що мають відносно монопольне становище на внутрішньому ринку, продавати свої товари за більш високими цінами, ніж на зовнішньому ринку, де попит більш еластичний по ціні і де конкуренція вище. Необхідними умовами для здійснення демпінгу також є:

- ситуація недосконалої конкуренції, що дозволяла б виробнику встановлювати і диктувати ціни;

- сегментованість ринку, тобто спроможність виробника відокремити внутрішній ринок, де він продає товар за високими цінами, від зовнішнього ринку, де він це робить за більш низькими цінами. Звичайно цьому сприяють високі транспортні витрати і встановлені державою торговельні бар’єри.

4.Надайте порівняльну характеристику форм зарубіжних інвестицій.

Види іноземних інвестицій. Іноземне інвестування може здійснюватися у багатьох формах залежно від типу інвестора, його мети та ступеня ризику, на який він готовий. За останні роки кількість каналів іноземного інвестування значно зросла завдяки розвитку комп’ютерних технологій та зв’язку, що поліпшило сполучення між фінансовими ринками в усьому світі та дозволило впровадити нові методи інвестування, які більше відповідають потребам інвестора.

Пропонуємо класифікацію типів іноземних інвестицій, які активно використовуються в усьому світі (рис. 5.2).



Фонди по країнах. Цей спосіб дає можливість інвесторам діяти на фондових ринках країн, що швидко розвиваються. Фонди акумулюють інвестиційний капітал та вкладають його в акції зарубіжних компаній, що наявні на місцевому фондовому ринку. Фонди можуть орієнтуватися на одну країну або на цілий регіон (наприклад, Азію чи Латинську Америку) з метою диверсифікації і мінімізації ризику вкладання коштів у одну країну. Що приваблює інвесторів у таких фондах? По-перше, гнучкість фондів, яка дозволяє їм швидко залишити нові ринки, що особливо важливо за умов їхньої нестабільності (завдяки цьому такий тип інвестування отримав назву «гарячі гроші». По-друге, в деяких країнах, наприклад у Чилі, нормативні акти забороняють інвесторам пряму купівлю акцій, що робить фонди єдиним каналом виходу на ринок. По-третє, фонди позбавляють інвесторів турбот, зв’язаних із необхідністю шукати докладну інформацію про компанії та умови роботи на нових ринках.

Прямі іноземні інвестиції. На відміну від першого типу іноземного інвестування прямі іноземні інвестиції у зарубіжні країни і компанії є більш ризикованими для іноземних інвесторів, тому що останні позбавляються можливості швидкого виходу з ринку. Прямі інвестиції, як правило, включають більші суми коштів, поєднані з більшими зобов’язаннями та тривалішим часовим інвестиційним горизонтом. Тому цей тип інвестицій приносить більше вигод країні-одержувачу і саме такі інвестиції вони прагнуть отримати. Прямі іноземні інвестиції здійснюються у багатьох формах:

1. Придбання неконтрольних пакетів акцій у фірмах країн-одержувачів через пряму купівлю акцій на місцевому фондовому ринку. Такі інвестиції називаються ще портфельними, або пасивними, тому що інвестори не отримують контролю над діяльністю фірми. Цей спосіб інвестування часто використовується в процесі приватизації підприємств і обміну акцій на борги як приватних, так і державних підприємств.

2. Ліцензійні угоди з фірмами країн-одержувачів. Транснаціональні корпорації можуть передавати права на використання певної технології місцевій фірмі, яка буде відповідальною за виробництво та маркетинг на місцевому ринку. Цей тип угод дає іноземному учаснику можливість виходу на ринок з мінімальним ризиком. Іноземні інвестори можуть також купувати акції місцевих фірм, з якими вони вступають у ліцензійні угоди.

3. Спільні підприємства. Створюються та управляються спільно іноземними інвесторами та місцевими партнерами, у ролі яких виступають найчастіше приватні підприємства, але інколи і державні підприємства, і навіть урядові органи. Не обов’язково спільне підприємство створюється з місцевим партнером. Кілька іноземних інвесторів можуть створити спільне підприємство у третій країні з метою скорочення стартових витрат або з метою обійти певні митні обмеження. Спільні підприємства дають інвесторам більшу присутність на місцевому ринку з меншим ризиком, ніж пряма купівля місцевої фірми або створення свого дочірнього підприємства.

4. Контрольні пакети акцій у фірмах країни-одержувача, отримані купівлею акцій, приватизацією, обміном акцій на борги та іншими методами. Цей варіант вимагає від іноземного інвестора більших зобов’язань та тривалішого часу для отримання прибутків. Така форма інвестування приносить великі вигоди місцевим фірмам, стимулює економіку країни в цілому та прискорює її інтеграцію у світову економіку.

5. Створення в країнах-одержувачах своїх власних дочірніх підприємств. Цей варіант означає найбільший ризик та найбільші зобов’язання з боку іноземного інвестора. Застосовується на ринках, які мають найбільший потенціал для отримання прибутків.

5.Назвіть форми міжнародного науково-технологічного обміну, охарактеризуйте їх особливості.

Форми міжнародних науково-технічних відносин:

- обмін ліцензіями, патентами (ринок ліцензій патентів);

- “ноу-хау” – надання технічного досвіду, новинок і секретів виробництва;

- інжиніринг – надання технологічних знань необхідних для придбання, монтажу і використання куплених або орендованих машин та обладнання;

- міжнародні виставки та ярмарки;

- міжнародні зв’язки між науковими установами;

- підготовка та перепідготовка кадрів.

Інтелектуальну власність можна визначити, як відносини між людьми, які виникають з приводу присвоєння, володіння, користування та розпорядження щодо результатів інтелектуальної власності.

Предметом(об’єктом) інтелектуальної власності є : новітні технології, наукові відкриття, винаходи, виробничий та інший досвід, ноу-хау, дослідні або промислові зразки устаткування, апаратура, інструменти, технологічні лінії, документація, способи виробництва.

Інтелектуальна власність - це володіння виключним правом, яке визначає виключення і обмеження доступу, передання, контролю та відповідальності щодо об’єкта інтелектуальної власності.

Свідоцтвом інтелектуальної власності є патент – це документ, який видається компетентним державним органом на певний термін винахіднику чи його правонаступнику, де засвідчується авторство і виключне право на винахід.

Проблема міжнародного патентування полягає в тому, що в різних країнах по різному побудовані правила щодо патентування. В США Патентне бюро повинно вирішити хто є першим, істинним та оригінальним винахідником, а час подання заявки на винахід не грає ніякої ролі, так як це практикується в Європі(при цьому сам винахідник залишається невідомим).

Міжнародний інжиніринг – це форма міжнародного науково-технічного співробітництва, що має вигляд сукупності інтелектуальних видів діяльності, кінечна мета яких полягає в одержанні найкращих результатів від закордонних капіталовкладень чи інших витрат, пов!язаних з реалізацією проектів різного призначення інженерно-консультативного типу.

Іншими словами міжнародний інжиніринг – це надання інженерно- консультативних послуг.

Види інжиніронгових послуг:

Передпроектні послуги – дослідження пов”язанні з вивченням ринку товарів, що вироблятитиме об”єкт, яки будуватиметься; топографічні зйомки; розвиток транспортної мережі.

Проектні послуги – підготовка проекту, оцінка вартості проекту, експертиза проекту, робочі креслення, нагляд за проведенням робіт.

Післяпроектні послуги – підготовка контракту на будівництво, будівництво, монтаж обладнання, консультації з експлуатації обладнання.

Традиційно склалося, що основні наукові дослідження в Європі проводяться більше в науково-дослідних інститутах, а в США традиційна наука твориться в університетах, а прикладна наука – в пошукових лабораторіях при великих фірмах.

Спеціалізація в науці на світовому рівні сприяє значному її прогресу. Обмін науковими знаннями відбувається різними шляхами: через наукову літературу, роботу провідних вчених в різних країнах, створення спільних науково-дослідних закладів, проведення різного роду симпозіумів та конференцій.

Дещо менше розвинена система обміну в галузі освіти, яка побудована на основі зв’язків між вузами. Найроповсюдженішими формами міжнародних відносин на рівні вищої школи є: обмін досвідом та інформацією, обмін викладачами, науковими співробітниками та студентами, спільна дослідницька діяльність, стажування молодих спеціалістів.

Міжнародна передача технологій – це не просто переміщення науково-технічних знань, а й обов’язковість їх використання у будь-якій діяльності.

Міжнародна передача технологій включає:

- вибір і придбання технології;

- адаптацію і освоєння нової технології;

- розвиток місцевих можливостей по вдосконаленню технології з врахуванням потреб національної економіки;

Причини швидкого розвитку міжнародного обміну технологіями:

- зростання швидкими темпами НТП;

- посилення нерівномірності економічного розвитку держав;

- закупівля передових іноземних технологій для країн, що розвиваються є важливим засобом подолання технічної відсталості;

- монополізація НТП крупними фірмами;

- загострення конкурентної боротьби між товаровиробниками на світовому ринку.

Основні канали передачі технологій:

- внутріфірмовий – дочірні підприємства ТНК (припадає 2/3 світової торгівлі ліцензіями);

- міжфірмовий – по ліцензійних, коопераційних, управлінських, та інших угодах з іноземними фірмами;

- зовнішньоторговий – нові технології поставляються разом з експортними поставками машин, обладнання та іншої промислової продукції.

Головні форми передачі технологій відбуваються як на комерційній так і на некомерційній основі, в залежності від того чи ведуться грошові розрахунки між покупцями і продавцями технологій.

Технології є результати інтелектуальної діяльності в уречевленій (обладнання, агрегати, інструменти, технологічні лінії і т.д.) і не уречевленій формі (різного роду технічна документація, знання, досвід і т.д.).

Суб’єктами світового ринку технологій є: держава, університети, фірми (ТНК), науково-дослідні центри, фізичні особи – вчені, спеціалісти.

Форми передачі технологій на некомерційній основі:

- інформаційні масиви спеціальної літератури, комп’ютерні банки даних, патенти, довідники і т.д;

- конференції, виставки, симпозіуми, семінари;

- навчання, стажування, практика студентів, вчених, спеціалістів, які здійснюються на паритетних основах університетами, фірмами;

- міграція вчених і спеціалістів “відплив мозку” з наукових структур;

Головний потік передачі технологій в некомерційній формі припадає на непатентносопроможну інформацію НД ДКР, ділові ігри, наукові відкриття.

Головні форми комерційної передачі технологій:

- продаж технологій в матеріальній формі – танків, агрегатів, обладнання, технологічних ліній, і т.д;

- іноземні інвестиції, якщо вони супроводжуються притоком інвестиційних товарів, а також лізингом;

- продажа патентів;

- продажа ліцензій, на всі види запатентованої власності;

- продажа “ноу – хау”;

- спільне проведення НД ДКР, науково-виробнича кооперація;

- інжиніринг.

Весь об’єм передачі технологій у комерційній формі супроводжується, або оформляється ліцензійним договором.
Задача 5

1. 
   В економіці може вироблятись товар 1, на який витрачаються праця і капітал, та товар 2, у виробництві якого використовують працю та землю. Сукупна пропозиція землі – 100 одиниць. При даній пропозиції капіталу випуск обох товарів залежить від затрат праці наступним чином:
   

L1	Q1	L2	Q2
Затрати праці на товар 1	Випуск товара 1	Затрати праці на товар 2	Випуск товара 2
0	0,0	0	0,0
10	25,1	10	39,8
20	38,1	20	52,5
30	48,6	30	61,8
40	57,7	40	69,3
50	66,0	50	75,8
60	73,6	60	81,5
70	80,7	70	86,7
80	87,4	80	91,4
90	93,9	90	95,9
100	100	100	100

А. Побудуйте виробничі функції для товарів 1 та 2.

Загальний аналітичний вираз виробничої функції можна записати: Q=f(F1,F2...Fn), або Q=f(K,L), або Q=f(L).

Побудуємо обидві функції (рисунок 10).

Засобами MS-Excell побудуємо лінії тренда на відповідни виробничих функціях. Вони мають вид:

• 
  для залежності Q1=f(L1):Q1= 0,821*L1+27,559
  
• 
  для залежності Q2=f(L2):Q2= 0,912*L2+15,409
  

Рисунок 10- Виробничі функції товарів 1 і 2

Б. Побудуйте межу виробничих можливостей економіки. Чому вона є випуклою?

Межа виробничих можливостей економіки: 100=Q₁(i)*L₁(i)+Q₂(i)*L₂(i)

Функція є випуклою через її нелінійний характер.
В економіці може вироблятись товар 1, на який витрачаються праця і капітал, та товар 2, у виробництві якого використовують працю та землю. Сукупна пропозиція землі – 100 одиниць. Граничний продукт праці, який відповідає наведеним виробничим функціям, змінюється наступним чином:

Число зайнятих	MPL у секторі 1	MPL у секторі 2
10	1,51	1,59
20	1,14	0,05
30	0,97	0,82
40	0,87	0,69
50	0,79	0,61
60	0,74	0,54
70	0,69	0,50
80	0,66	0,46
90	0,63	0,43
100	0,60	0,40

Нехай відношення ціни товару 2 до ціни товару 1 дорівнює 2. Графічно визначте рівень заробітної плати та розподілення трудових ресурсів між двома секторами, визначте обсяги виробництва в кожному секторі. Покажіть, що дотична до границі виробничих можливостей дорівнює відносній ціні, підрахуйте, як вплине зміна цін на винагороду обмежено-застосовуваних факторів у секторах 1 та 2.
Грани́чний проду́кт — додатковий обсяг продукції, отриманий від застосування додаткової одиниці ресурсу (кількість інших ресурсів незмінна).



Рисунок 11- Залежності MPL від числа зайнятих в обох секторах

Оскільки ціна другого продукту є вищою вдвічі, то доцільно виготовляти саме його, отже розподіл обсягів заробітної плати та ресурсів буде відповідати спвівідношенню ціни, тобто обсяг виробництва першого товару буде вдвічі меншим.
Задача 7.

Ставка українського імпортного тарифу на телевізори становить 30%, на електронно-променеві трубки для телевізорів – 60%. Розрахуйте ефективний рівень митного захисту і визначить, про що свідчить отриманий результат, якщо:

А. Вартість трубки становить 40%.

Б. Половину.

В. 60% вартості телевізора.

Фактичний рівень захисного тарифу розраховується за формулою:



де t – номінальний рівень мита на імпорт кінцевого продукту;

а₁ – частка вартості імпортованої сировини в ціні кінцевого продукту при відсутності митного тарифу;

t₁ – номінальний тариф на імпортну сировину.
Отже, якщо вартість трубки становить 40%, то Фактичний рівень захисного тарифу становить:

якщо вартість трубки становить 50%, то Фактичний рівень захисного тарифу становить:

якщо вартість трубки становить 60%, то Фактичний рівень захисного тарифу становить:

Використана література

1. Киреев И.П. Мировая экономика. Ч – 1. М.: 1997.

2. Кредисов А.И. Управление внешнеэкономической деятельностью. Учебное пособие. – М., 1996.

3. Спиридонов И.А. Мировая экономика. - М.: 1998.

4. Международные экономические отношения./ Под ред. Сутырина. - Санкт-Петербург, 1996.

5. Філіпенко А.С. Міжнародні економічні відносини. – К., 1994.