Реферат на тему Фірма як організаційна форма підприємництва
Работа добавлена на сайт bukvasha.net: 2015-01-15Поможем написать учебную работу
Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
от 25%
Подписываем
договор
Фірма як організаційна форма підприємництва
1. Поняття фірми
В економічній літературі зазначаєтьс, що варто розрізняти поняття «підприємство» і «фірма». Так, підприємство – це установа у формі фабрики, ферми, невеликого або великого магазину, що виконує одну або кілька функцій з виробництва і розподілу товарів та послуг. Фірма ж є організацією, що володіє цими підприємствами і проводить господарську діяльність. Окремі фірми мають тільки одне, а багато хто володіють і керують декількома підприємствами.
У США розрізняють фірми, що володіють підприємствами на різних стадіях виробничого процесу (вертикальне комбінування) або поєднують кілька підприємств на одній стадії виробництва (горизонтальне комбінування), і конгломерати, що охоплюють підприємства, які функціонують у багатьох різних галузях.
Деякі автори називають два види організацій фірм. Перший – підприємницька фірма, що являє собою організацію, сформовану і керовану з метою заробляння прибутку для її власників за допомогою виробництва одного або більше товарів і подальшого продажу їх на ринку. Ці фірми розрізняються за розміром – від невеликих майстерень до величезних корпорацій – і функціонують у сфері виробництва.
Другий вид організації – це фірми, якими володіють і керують люди, що прагнуть отримати прибуток, продаючи товари і послуги, тобто вони створюються у сфері обертання.
Отже, фірма (від італ. firma – підпис) – це самостійна підприємницька одиниця з правами юридичної особи, що як власник або титульний власник розпоряджається майном і доходами фірми, використовує організаційно-планові методи у процесі виробництва, розподілу, присвоєння й інвестування прибутку та інших благ.
Відносини фірми з іншими суб'єктами господарювання базуються на контрактах-угодах, що укладаються на базі законів ринку.
Підприємство можна визначити як об'єкт цивільних прав, майновий комплекс, що використовується для ведення підприємницької діяльності. Цей комплекс містить: 1) нерухоме майно (земельна ділянка, будинки, споруди і т.д.); 2) рухоме майно (устаткування, інвентар, товарно-матеріальні запаси); 3) права, вимоги, борги (дебіторська і кредиторська заборгованість тощо); 4) право на позначення (фірмове найменування, товарний знак); 5) виключні права на інтелектуальну власність. Фірма може включати одне (малий бізнес) або кілька підприємств.
Поняття юридичної особи. Юридична особа – це суб'єкт цивільних прав, що має у власності, господарському веденні (оренді, лізингу), довірчому (траст) або оперативному управлінні відособлене майно.
Юридична особа відповідає за своїми зобов'язаннями: власник – усім майном, державне підприємство – його рухомою частиною, а організація, що одержала майно в оперативне управління – тільки своїми доходами. Майновий статус юридичної особи, що не виступає як власник, визначається законом. Не повинні реєструватися як юридичні особи фірми, що мають тільки орендоване майно.
У 90-х роках минулого століття діяли підставні фірми, що зникали разом із привласненими ними внесками.
Юридична особа може від свого імені здобувати і здійснювати майнові й інші права, укладати договори купівлі-продажу, постачання, перевезення, позики, оренди, підряду (філії або представництва, що навіть мають свій баланс і розрахунковий рахунок, можуть робити це тільки за дорученням), пред'являти позови і виступати як відповідач у суді. Юридична особа реєструє свої засновницькі документи, має самостійний баланс або кошторис, що відбиває вартість майна, власне найменування, включене до державного реєстру.
Усе це обмежує ризик підприємців (засновників фірми) їхнім внеском до статутного капіталу, гарантує інтереси кредиторів і інвесторів, а головне – дозволяє фірмі виступати як повноцінний ринковий суб'єкт, діючи через свої органи управління (менеджерів) або через своїх учасників (у господарських товариствах) відповідно до закону й установчих документів. Ці представники повинні сумлінно і раціонально діяти в інтересах юридичної особи, інакше її засновники (учасники, члени) можуть вимагати відшкодування збитків.
Трансакційні витрати фірми. Чим більше розміри фірми, тим менші її трансакційні витрати – витрати, які пов'язані з підготовкою, укладанням і юридичним супроводом контрактів (маркетинг, реклама, страхування комерційного ризику, представницькі і судові витрати і т.д.).
Особливий виграш мають транснаціональні компанії (ТНК), що вміщують підприємства багатьох країн, які беруть участь у єдиному циклі від досліджень, розробок і видобутку сировини до реалізації кінцевої продукції. Вони не платять податок на додану вартість (ПДВ) і податок на оборот усередині ТНК. Невипадково сьогодні на ТНК припадає більше половини світової зовнішньої торгівлі і 70% виробництва у провідних галузях.
Однак чим більше фірма, тим вище її організаційно-планові витрати, тобто накладні витрати по складанню громіздких планів, розподілу завдань і контролю за їх виконанням, усе більш складної координації робіт виробничих і управлінських структур. Тому гігантські фірми, щоб, подібно до динозаврів не загинути під власною вагою, нерідко добровільно продають частину своїх підприємств або перетворюють їх у дочірні фірми.
Наприкінці ХХ століття у світі діяло понад 60 млн офіційно зареєстрованих фірм (не враховуючи сільського господарства), у т.ч. понад 20 млн у США, 16 млн – у країнах ЄС, 7 млн у Японії, 5 млн у Центральній і Східній Європі, Канаді, Азії (без Японії), Африці. В Україні наприкінці 90-х рр. нараховувалося близько 700 млн юридичних осіб, а вже на 1 січня 2006 р. – понад 1070 тис.
З усіх знову відкритих фірм у світі протягом перших 5 років існування 85% припиняє свою діяльність.
Відмінні риси фірми. Фірма – самостійний суб'єкт господарювання, що у відповідності до свого статуту розпоряджається власним або одержуваним від власника у володіння (господарське ведення) майном і нематеріальними цінностями для виробництва і реалізації продукції (робіт, послуг) з метою одержання прибутку (доходу, соціального ефекту). Розглянемо основні риси господарювання фірм.
Перша відмінна риса фірм – економічна самостійність. Вона передбачає, що в умовах переходу до ринкової економіки фірми нікому не підкоряються. У рамках, визначених законодавством і статутом, фірма сама визначає конкурентоспроможний асортимент продукції, обсяг її виробництва і реалізації, обирає постачальників і покупців, укладає господарські договори (контракти), встановлює ціни на свої товари, набирає і звільняє працівників, планує свої доходи і витрати, розпоряджається прибутком (після сплати податків), здійснює інвестиції (довгострокові вкладення засобів) за рахунок власних, позикових і залучених (шляхом продажу акцій) ресурсів. Цим фірма відрізняється від своїх структурних одиниць (філій, відділень, виробництв і т.д.) і підрозділів (цехів, ділянок і т.д.).
Друга риса полягає в тому, що фірма є організаційною формою підприємництва. Вона отримує прибуток від господарської діяльності, сама покриває свої видатки і цілком відповідає за своїми обов'язками своїм майном. Власник (у тому числі держава) або засновник не відповідає по боргах фірми, а фірма – по боргах власника або засновника (крім випадків, передбачених законом або установчими документами).
Комерційна фірма відрізняється від установи (лікарні, бібліотеки, органу державного управління, навчального закладу і т.д.), що утримується за рахунок засновника (державного або місцевого бюджету), одержує від нього майно лише в оперативне управління і відповідає за своїми зобов'язаннями коштами, але не матеріальними цінностями. Її співробітники є державними службовцями.
Останнім часом установи все частіше надають платні послуги. Якщо цей виторг стає головним джерелом фінансування, вони перетворюються у фірми (медичні, навчальні і т.д.).
Третя риса – фірма виступає як розпорядник майна, ієрархічна структура, адміністрація якої має право віддавати цехам, ділянкам і окремим працівникам відповідні команди. Фірма – острівець свідомого вертикального контролю в ринковому морі, де переважають добровільні горизонтальні взаємовигідні контракти й усе вирішують ціни.
Як показав американський економіст Р. Коуз, директивне управління в рамках фірми скорочує ринкові (трансакційні) витрати, пов'язані з пошуком інформації про ціни і якість товарів, веденням переговорів, укладенням угод, контролем за їх виконанням, юридичним захистом і т.д. У той самий час зі збільшенням розмірів фірми зростають витрати централізованого бюрократичного контролю (розподіл завдань, контроль за їх виконанням, координація робіт).
Сучасна економіка не може функціонувати ні як єдина фабрика, ні як базар, де діють одні лише незалежні підприємці. Механічне протиставлення плану і ринку є неприйнятним. Усі вирішують не ідеологічні суперечки, а порівняння витрат ринкової і планової координації. Саме це визначає оптимальний розмір фірми для кожної галузі і типу виробництва.
Четвертою відмінною рисою фірм є те, що вони є як ланкою виробничих відносин, так і соціальним осередком. Фірму як ланку виробничих відносин характеризує вартість його майна (рухомого і нерухомого) і промислових прав – на винаходи, раціоналізаторські пропозиції, промислові зразки, секрети виробництва («ноу-хау»), торговельні марки, надійність зв'язків щодо придбання сировини і матеріалів, збуту продукції і т.д. Фірма як соціальний осередок являє собою трудовий колектив, що складається з первинних колективів, об'єднаних єдиною метою і постійним контактом у процесі праці, загальними інтересами і наявністю лідера.
Завдання, що вирішує фірма у ринковій економіці. У процесі своєї діяльності фірма вирішує три взаємозалежні завдання:
1) створення конкурентноспроможної продукції, яка дозволяє усталити положення на ринку, більш повно використовувати виробничі потужності:
2) одержання прибутку, не меншого, ніж у конкурентів і достатнього для відновлення виробництва, виплати дивідендів власникам, компенсації комерційного ризику;
3) соціальний розвиток трудового колективу, а також прилягаючої території з метою залучення цінних працівників, розвитку їхнього трудового потенціалу, поліпшення відносин з населенням та місцевою владою.
2. Класифікація фірм
При переході до ринкової економіки різко зростає різноманіття видів фірм. Їх можна класифікувати за:
1) типом речових прав і власності;
2) формами господарювання;
3) основною сферою діяльності;
4) галузевою структурою;
5) масштабами діяльності;
6) цілями діяльності;
7) структурою управління;
8) роллю на ринку;
9) рівнем конкурентноспроможності;
10) організаційно-правовим статусом тощо.
Розглянемо класифікацію фірм за поданими ознаками більш детально.
До речових прав за цивільним законодавством належать права:
– власності;
– господарського ведення (державні госпрозрахункові підприємства);
– оперативного управління (казенні заводи, бюджетні установи);
– довічного спадкоємного володіння.
Власність – це право і реальна можливість фізичної особи (не обмеженої в правах судом або за законом) або юридичної особи (підприємства) на свій розсуд і відповідальність привласнювати, володіти, розпоряджатися і використовувати майно, інтелектуальні цінності, продукцію і доходи ухвалюючи щодо них будь-яке управлінське рішення, що не суперечить законам.
За типом власності фірми поділяються на:
– приватні (належать фізичним особам – громадянам даної держави, іноземних держав і юридичним особам);
– державні (власником або співвласником підприємств є держава);
– муніципальні (перебувають у власності адміністративно-територіальних одиниць).
Слід відзначити умовність цієї класифікації. У сучасній економіці переважають змішані форми власності, що діють у різних режимах речових прав і підприємництва. Колективна (групова) власність може поєднувати права і повноваження як фізичних осіб (товариства з повною відповідальністю), так і фірм (асоціацій), а також держави (акціонерні товариства з його участю). Приватні особи, наприклад, пайовики, акціонери або члени кооперативу, можуть використовувати найману працю осіб, що працюють за трудовою згодою. Усі колективні підприємства тяжіють або до приватної, або до державної форми власності.
Форми господарювання визначають режим об'єднання і використання матеріальних ресурсів і праці. В одноособових підприємствах власник виступає як підприємець, у партнерських – учасники роблять внесок у вигляді майна, промислових і авторських прав, земельних ділянок, праці, виступаючи при цьому як підприємці або працівники, або ж тільки як інвестори (пайовики).
Основну частину валового національного продукту в умовах ринкової економіки (у США – понад 80%) виробляють корпорації – акціонерні товариства, керовані за дорученням пайовиків.
За основною сферою діяльності фірми поділяють на зайняті:
– виробництвом (випуск промислової, сільськогосподарської, будівельної продукції);
– наданням послуг (інформаційних, комерційних, соціальних, транспортних і т.д.) і виконанням робіт;
– посередництвом (торгівля, біржова діяльність і т.д.);
– інноваціями (дослідження, розробки, передача технології і ноу-хау);
– здачею в користування (кредит, лізинг, оренду, траст) майна.
Розбіжності в характері засобів і предметів праці, складі кадрів технології визначають особливості формування витрат і результатів фірми. При цьому підприємство може вести господарську діяльність у будь-якій сфері, де це йому вигідно.
За галузевою структурою виділяють монопродуктові (масове виробництво однорідних виробів), галузеві і багатогалузеві фірми (агропромислові, науково-виробничі, проектно-будівельні і т.д.). Монопродуктові мають переважно однозаводську структуру, а багатогалузеві містять самостійні господарські одиниці з правами юридичної особи (виробничі, науково-виробничі й інші об’єднання, фінансово-промислові групи).
Оскільки господарське законодавство в СНД, а також умови оподатковування в різних регіонах однієї країни можуть різнитися, доцільно класифікувати фірми за масштабами їхньої діяльності (область або республіка, Україна, СНД, інші країни).
За цілями діяльності виділяють комерційні і некомерційні фірми. Останні у випадку перевищення доходів над витратами спрямовують прибуток на соціальні потреби (допомога інвалідам і ветеранам, утримання лікарень, навчальних закладів і т.д.) або розвиток виробництва, не виплачуючи дивіденди (відсотки) засновникам і пайовикам.
За структурою управління розрізняють фірми малі (як правило, безцехові), однозаводські (фабрики, шахти, промисли і т.д.) і багатозаводські (складаються з декількох підприємств – заводів і фабрик, інститутів і т.д.).
За роллю на ринку фірми можуть бути конкуруючими, домінуючими або монопольними. У першому випадку найчастіше має місце чиста конкуренція (змагальність великої кількості покупців і продавців, жоден з яких не може контролювати ринковий попит); у другому – олігополія (суперництво великих виробників, що обмежує доступ на ринок нових підприємців і створює можливість його поділу, установлення заздалегідь узгоджених цін, але стимулює конкуренцію за якістю товарів і рівнем сервісу); у третьому – монополія, при якій підприємство може нав'язати покупцям високі ціни, асортимент і умови постачань, не відчуваючи необхідності в оновленні продукції і технології.
Згідно із зарубіжними даними, фірми, чия частка на ринку не досягає 7%, мають середню норму прибутку до 10%. При збільшенні цієї частки до 22% рентабельність сягає 14%, до 36% – 18%, а у домінуючих і монопольних компаній (частка на ринку понад 36%) рентабельність перевищує 30%.
За рівнем конкурентоспроможності виділяють фірми:
1) здатні продавати продукцію на світовому ринку за нормальними цінами (для них доцільно зняти обмеження на концентрацію виробництва і створення експортних об'єднань);
2) що не витримують конкуренції імпортних товарів (для них особливо важливе розумне мито);
3) не відчувають впливу іноземної конкуренції (швидкопсувні і важкотранспортовані товари);
4) природні монополії (потребують державного регулювання цін і тарифів).
Сьогодні в Україні трохи більше половини товарів і послуг виробляються в умовах значної конкуренції, приблизно одна десята – за відсутності або при практичній відсутності конкуренції, інші (близько 35%) – в умовах помірної конкуренції.
Водночас у найбільш розвинених країнах світу в умовах значної конкуренції виробляється більше 80% товарів і послуг, а за відсутності конкуренції – близько 2%. Наша ж сьогоднішня картина в цілому відповідає тому, що спостерігалося в економіці США у 30-і роки ХХ століття. Це непогано з огляду на, якою була наша економіка ще півтора десятиліття тому. У той же самий час очевидно: ми відстаємо і притому більше, ніж на півстоліття. 1. Поняття фірми
В економічній літературі зазначаєтьс, що варто розрізняти поняття «підприємство» і «фірма». Так, підприємство – це установа у формі фабрики, ферми, невеликого або великого магазину, що виконує одну або кілька функцій з виробництва і розподілу товарів та послуг. Фірма ж є організацією, що володіє цими підприємствами і проводить господарську діяльність. Окремі фірми мають тільки одне, а багато хто володіють і керують декількома підприємствами.
У США розрізняють фірми, що володіють підприємствами на різних стадіях виробничого процесу (вертикальне комбінування) або поєднують кілька підприємств на одній стадії виробництва (горизонтальне комбінування), і конгломерати, що охоплюють підприємства, які функціонують у багатьох різних галузях.
Деякі автори називають два види організацій фірм. Перший – підприємницька фірма, що являє собою організацію, сформовану і керовану з метою заробляння прибутку для її власників за допомогою виробництва одного або більше товарів і подальшого продажу їх на ринку. Ці фірми розрізняються за розміром – від невеликих майстерень до величезних корпорацій – і функціонують у сфері виробництва.
Другий вид організації – це фірми, якими володіють і керують люди, що прагнуть отримати прибуток, продаючи товари і послуги, тобто вони створюються у сфері обертання.
Отже, фірма (від італ. firma – підпис) – це самостійна підприємницька одиниця з правами юридичної особи, що як власник або титульний власник розпоряджається майном і доходами фірми, використовує організаційно-планові методи у процесі виробництва, розподілу, присвоєння й інвестування прибутку та інших благ.
Відносини фірми з іншими суб'єктами господарювання базуються на контрактах-угодах, що укладаються на базі законів ринку.
Підприємство можна визначити як об'єкт цивільних прав, майновий комплекс, що використовується для ведення підприємницької діяльності. Цей комплекс містить: 1) нерухоме майно (земельна ділянка, будинки, споруди і т.д.); 2) рухоме майно (устаткування, інвентар, товарно-матеріальні запаси); 3) права, вимоги, борги (дебіторська і кредиторська заборгованість тощо); 4) право на позначення (фірмове найменування, товарний знак); 5) виключні права на інтелектуальну власність. Фірма може включати одне (малий бізнес) або кілька підприємств.
Поняття юридичної особи. Юридична особа – це суб'єкт цивільних прав, що має у власності, господарському веденні (оренді, лізингу), довірчому (траст) або оперативному управлінні відособлене майно.
Юридична особа відповідає за своїми зобов'язаннями: власник – усім майном, державне підприємство – його рухомою частиною, а організація, що одержала майно в оперативне управління – тільки своїми доходами. Майновий статус юридичної особи, що не виступає як власник, визначається законом. Не повинні реєструватися як юридичні особи фірми, що мають тільки орендоване майно.
У 90-х роках минулого століття діяли підставні фірми, що зникали разом із привласненими ними внесками.
Юридична особа може від свого імені здобувати і здійснювати майнові й інші права, укладати договори купівлі-продажу, постачання, перевезення, позики, оренди, підряду (філії або представництва, що навіть мають свій баланс і розрахунковий рахунок, можуть робити це тільки за дорученням), пред'являти позови і виступати як відповідач у суді. Юридична особа реєструє свої засновницькі документи, має самостійний баланс або кошторис, що відбиває вартість майна, власне найменування, включене до державного реєстру.
Усе це обмежує ризик підприємців (засновників фірми) їхнім внеском до статутного капіталу, гарантує інтереси кредиторів і інвесторів, а головне – дозволяє фірмі виступати як повноцінний ринковий суб'єкт, діючи через свої органи управління (менеджерів) або через своїх учасників (у господарських товариствах) відповідно до закону й установчих документів. Ці представники повинні сумлінно і раціонально діяти в інтересах юридичної особи, інакше її засновники (учасники, члени) можуть вимагати відшкодування збитків.
Трансакційні витрати фірми. Чим більше розміри фірми, тим менші її трансакційні витрати – витрати, які пов'язані з підготовкою, укладанням і юридичним супроводом контрактів (маркетинг, реклама, страхування комерційного ризику, представницькі і судові витрати і т.д.).
Особливий виграш мають транснаціональні компанії (ТНК), що вміщують підприємства багатьох країн, які беруть участь у єдиному циклі від досліджень, розробок і видобутку сировини до реалізації кінцевої продукції. Вони не платять податок на додану вартість (ПДВ) і податок на оборот усередині ТНК. Невипадково сьогодні на ТНК припадає більше половини світової зовнішньої торгівлі і 70% виробництва у провідних галузях.
Однак чим більше фірма, тим вище її організаційно-планові витрати, тобто накладні витрати по складанню громіздких планів, розподілу завдань і контролю за їх виконанням, усе більш складної координації робіт виробничих і управлінських структур. Тому гігантські фірми, щоб, подібно до динозаврів не загинути під власною вагою, нерідко добровільно продають частину своїх підприємств або перетворюють їх у дочірні фірми.
Наприкінці ХХ століття у світі діяло понад 60 млн офіційно зареєстрованих фірм (не враховуючи сільського господарства), у т.ч. понад 20 млн у США, 16 млн – у країнах ЄС, 7 млн у Японії, 5 млн у Центральній і Східній Європі, Канаді, Азії (без Японії), Африці. В Україні наприкінці 90-х рр. нараховувалося близько 700 млн юридичних осіб, а вже на 1 січня 2006 р. – понад 1070 тис.
З усіх знову відкритих фірм у світі протягом перших 5 років існування 85% припиняє свою діяльність.
Відмінні риси фірми. Фірма – самостійний суб'єкт господарювання, що у відповідності до свого статуту розпоряджається власним або одержуваним від власника у володіння (господарське ведення) майном і нематеріальними цінностями для виробництва і реалізації продукції (робіт, послуг) з метою одержання прибутку (доходу, соціального ефекту). Розглянемо основні риси господарювання фірм.
Перша відмінна риса фірм – економічна самостійність. Вона передбачає, що в умовах переходу до ринкової економіки фірми нікому не підкоряються. У рамках, визначених законодавством і статутом, фірма сама визначає конкурентоспроможний асортимент продукції, обсяг її виробництва і реалізації, обирає постачальників і покупців, укладає господарські договори (контракти), встановлює ціни на свої товари, набирає і звільняє працівників, планує свої доходи і витрати, розпоряджається прибутком (після сплати податків), здійснює інвестиції (довгострокові вкладення засобів) за рахунок власних, позикових і залучених (шляхом продажу акцій) ресурсів. Цим фірма відрізняється від своїх структурних одиниць (філій, відділень, виробництв і т.д.) і підрозділів (цехів, ділянок і т.д.).
Друга риса полягає в тому, що фірма є організаційною формою підприємництва. Вона отримує прибуток від господарської діяльності, сама покриває свої видатки і цілком відповідає за своїми обов'язками своїм майном. Власник (у тому числі держава) або засновник не відповідає по боргах фірми, а фірма – по боргах власника або засновника (крім випадків, передбачених законом або установчими документами).
Комерційна фірма відрізняється від установи (лікарні, бібліотеки, органу державного управління, навчального закладу і т.д.), що утримується за рахунок засновника (державного або місцевого бюджету), одержує від нього майно лише в оперативне управління і відповідає за своїми зобов'язаннями коштами, але не матеріальними цінностями. Її співробітники є державними службовцями.
Останнім часом установи все частіше надають платні послуги. Якщо цей виторг стає головним джерелом фінансування, вони перетворюються у фірми (медичні, навчальні і т.д.).
Третя риса – фірма виступає як розпорядник майна, ієрархічна структура, адміністрація якої має право віддавати цехам, ділянкам і окремим працівникам відповідні команди. Фірма – острівець свідомого вертикального контролю в ринковому морі, де переважають добровільні горизонтальні взаємовигідні контракти й усе вирішують ціни.
Як показав американський економіст Р. Коуз, директивне управління в рамках фірми скорочує ринкові (трансакційні) витрати, пов'язані з пошуком інформації про ціни і якість товарів, веденням переговорів, укладенням угод, контролем за їх виконанням, юридичним захистом і т.д. У той самий час зі збільшенням розмірів фірми зростають витрати централізованого бюрократичного контролю (розподіл завдань, контроль за їх виконанням, координація робіт).
Сучасна економіка не може функціонувати ні як єдина фабрика, ні як базар, де діють одні лише незалежні підприємці. Механічне протиставлення плану і ринку є неприйнятним. Усі вирішують не ідеологічні суперечки, а порівняння витрат ринкової і планової координації. Саме це визначає оптимальний розмір фірми для кожної галузі і типу виробництва.
Четвертою відмінною рисою фірм є те, що вони є як ланкою виробничих відносин, так і соціальним осередком. Фірму як ланку виробничих відносин характеризує вартість його майна (рухомого і нерухомого) і промислових прав – на винаходи, раціоналізаторські пропозиції, промислові зразки, секрети виробництва («ноу-хау»), торговельні марки, надійність зв'язків щодо придбання сировини і матеріалів, збуту продукції і т.д. Фірма як соціальний осередок являє собою трудовий колектив, що складається з первинних колективів, об'єднаних єдиною метою і постійним контактом у процесі праці, загальними інтересами і наявністю лідера.
Завдання, що вирішує фірма у ринковій економіці. У процесі своєї діяльності фірма вирішує три взаємозалежні завдання:
1) створення конкурентноспроможної продукції, яка дозволяє усталити положення на ринку, більш повно використовувати виробничі потужності:
2) одержання прибутку, не меншого, ніж у конкурентів і достатнього для відновлення виробництва, виплати дивідендів власникам, компенсації комерційного ризику;
3) соціальний розвиток трудового колективу, а також прилягаючої території з метою залучення цінних працівників, розвитку їхнього трудового потенціалу, поліпшення відносин з населенням та місцевою владою.
2. Класифікація фірм
При переході до ринкової економіки різко зростає різноманіття видів фірм. Їх можна класифікувати за:
1) типом речових прав і власності;
2) формами господарювання;
3) основною сферою діяльності;
4) галузевою структурою;
5) масштабами діяльності;
6) цілями діяльності;
7) структурою управління;
8) роллю на ринку;
9) рівнем конкурентноспроможності;
10) організаційно-правовим статусом тощо.
Розглянемо класифікацію фірм за поданими ознаками більш детально.
До речових прав за цивільним законодавством належать права:
– власності;
– господарського ведення (державні госпрозрахункові підприємства);
– оперативного управління (казенні заводи, бюджетні установи);
– довічного спадкоємного володіння.
Власність – це право і реальна можливість фізичної особи (не обмеженої в правах судом або за законом) або юридичної особи (підприємства) на свій розсуд і відповідальність привласнювати, володіти, розпоряджатися і використовувати майно, інтелектуальні цінності, продукцію і доходи ухвалюючи щодо них будь-яке управлінське рішення, що не суперечить законам.
За типом власності фірми поділяються на:
– приватні (належать фізичним особам – громадянам даної держави, іноземних держав і юридичним особам);
– державні (власником або співвласником підприємств є держава);
– муніципальні (перебувають у власності адміністративно-територіальних одиниць).
Слід відзначити умовність цієї класифікації. У сучасній економіці переважають змішані форми власності, що діють у різних режимах речових прав і підприємництва. Колективна (групова) власність може поєднувати права і повноваження як фізичних осіб (товариства з повною відповідальністю), так і фірм (асоціацій), а також держави (акціонерні товариства з його участю). Приватні особи, наприклад, пайовики, акціонери або члени кооперативу, можуть використовувати найману працю осіб, що працюють за трудовою згодою. Усі колективні підприємства тяжіють або до приватної, або до державної форми власності.
Форми господарювання визначають режим об'єднання і використання матеріальних ресурсів і праці. В одноособових підприємствах власник виступає як підприємець, у партнерських – учасники роблять внесок у вигляді майна, промислових і авторських прав, земельних ділянок, праці, виступаючи при цьому як підприємці або працівники, або ж тільки як інвестори (пайовики).
Основну частину валового національного продукту в умовах ринкової економіки (у США – понад 80%) виробляють корпорації – акціонерні товариства, керовані за дорученням пайовиків.
За основною сферою діяльності фірми поділяють на зайняті:
– виробництвом (випуск промислової, сільськогосподарської, будівельної продукції);
– наданням послуг (інформаційних, комерційних, соціальних, транспортних і т.д.) і виконанням робіт;
– посередництвом (торгівля, біржова діяльність і т.д.);
– інноваціями (дослідження, розробки, передача технології і ноу-хау);
– здачею в користування (кредит, лізинг, оренду, траст) майна.
Розбіжності в характері засобів і предметів праці, складі кадрів технології визначають особливості формування витрат і результатів фірми. При цьому підприємство може вести господарську діяльність у будь-якій сфері, де це йому вигідно.
За галузевою структурою виділяють монопродуктові (масове виробництво однорідних виробів), галузеві і багатогалузеві фірми (агропромислові, науково-виробничі, проектно-будівельні і т.д.). Монопродуктові мають переважно однозаводську структуру, а багатогалузеві містять самостійні господарські одиниці з правами юридичної особи (виробничі, науково-виробничі й інші об’єднання, фінансово-промислові групи).
Оскільки господарське законодавство в СНД, а також умови оподатковування в різних регіонах однієї країни можуть різнитися, доцільно класифікувати фірми за масштабами їхньої діяльності (область або республіка, Україна, СНД, інші країни).
За цілями діяльності виділяють комерційні і некомерційні фірми. Останні у випадку перевищення доходів над витратами спрямовують прибуток на соціальні потреби (допомога інвалідам і ветеранам, утримання лікарень, навчальних закладів і т.д.) або розвиток виробництва, не виплачуючи дивіденди (відсотки) засновникам і пайовикам.
За структурою управління розрізняють фірми малі (як правило, безцехові), однозаводські (фабрики, шахти, промисли і т.д.) і багатозаводські (складаються з декількох підприємств – заводів і фабрик, інститутів і т.д.).
За роллю на ринку фірми можуть бути конкуруючими, домінуючими або монопольними. У першому випадку найчастіше має місце чиста конкуренція (змагальність великої кількості покупців і продавців, жоден з яких не може контролювати ринковий попит); у другому – олігополія (суперництво великих виробників, що обмежує доступ на ринок нових підприємців і створює можливість його поділу, установлення заздалегідь узгоджених цін, але стимулює конкуренцію за якістю товарів і рівнем сервісу); у третьому – монополія, при якій підприємство може нав'язати покупцям високі ціни, асортимент і умови постачань, не відчуваючи необхідності в оновленні продукції і технології.
Згідно із зарубіжними даними, фірми, чия частка на ринку не досягає 7%, мають середню норму прибутку до 10%. При збільшенні цієї частки до 22% рентабельність сягає 14%, до 36% – 18%, а у домінуючих і монопольних компаній (частка на ринку понад 36%) рентабельність перевищує 30%.
За рівнем конкурентоспроможності виділяють фірми:
1) здатні продавати продукцію на світовому ринку за нормальними цінами (для них доцільно зняти обмеження на концентрацію виробництва і створення експортних об'єднань);
2) що не витримують конкуренції імпортних товарів (для них особливо важливе розумне мито);
3) не відчувають впливу іноземної конкуренції (швидкопсувні і важкотранспортовані товари);
4) природні монополії (потребують державного регулювання цін і тарифів).
Сьогодні в Україні трохи більше половини товарів і послуг виробляються в умовах значної конкуренції, приблизно одна десята – за відсутності або при практичній відсутності конкуренції, інші (близько 35%) – в умовах помірної конкуренції.
За організаційно-правовим статусом виділяють такі типи комерційних організацій (рис. 1.1):
1 Господарчі товариства – об'єднання фізичних осіб для підприємницької діяльності. Їхні члени поєднують цю діяльність з постійною роботою.
У повному товаристві засновники відповідають за зобов'язаннями фірми своїм внеском до статутного фонду і додатково своїм особистим майном. Проте за законами багатьох країн це товариство, на відміну від інших видів фірм, не платить податку на прибуток – він розподіляється між засновниками, що сплачують податок на загальних підставах. Такий перехідний ступінь від підприємництва без утворення юридичної особи до звичайної фірми одержав поширення в аграрному секторі, сфері послуг (юридичних, аудиторських, консультаційних, медичних фірмах і т.д.), торгівлі, громадському харчуванні.
Товариство на вірі (командитне) включає, крім повних товаришів, осіб, що вкладають капітал, не бажаючи ризикувати своїм майном, і одержують відповідно меншу частину прибутку.
2 Господарські товариства – об'єднання капіталів для ведення підприємницької діяльності. У числі засновників тут виступають як фізичні, так і юридичні особи, а також державні і муніципальні утворення. Члени таких товариств зобов'язані робити внесок у статутний фонд, сприяти роботі товариства у визначених його статутом формах, зберігати комерційну таємницю і т.д., але не повинні трудитися в штаті товариства на постійній основі. Відповідальність членів товариства за його зобов'язаннями обмежена їхнім внеском у капітал, але не поширюється на інше їхнє майно.
Товариство з обмеженою відповідальністю (ТОВ) є організаційно-правовою формою малого і середнього бізнесу. Внесок у його статутний капітал може бути зроблений не тільки у грошовій, але й у натуральній формі. У статуті ТОВ указуються його засновники і розмір їхнього паю, що робить необхідною перереєстрацію при зміні складу власників. Для продажу паю при виході зі складу ТОВ потрібна згода загальних зборів засновників.
Товариство з додатковою відповідальністю передбачає у своєму статуті особливі обов'язки і права деяких засновників.
Закрите акціонерне товариство (ЗАТ) розподіляє акції тільки серед своїх засновників або іншого, заздалегідь визначеного кола осіб. ЗАТ не може проводити відкриту підписку на акції, його акціонери або власне ЗАТ (відповідно до статуту) має переважне право покупки акцій інших членів товариства. Це гарантує захист ЗАТ від поглинання іншими структурами, але не дозволяє залучити додатковий капітал шляхом відкритої емісії акцій тв їхнього котирування на біржі.
Відкрите акціонерне товариство (ВАТ) має необмежену кількість членів, які можуть продавати свої акції без згоди інших акціонерів. ВАТ вправі проводити відкриту підписку на акції, що випускаються, і їхній вільний продаж з урахуванням вимог законодавства про акціонерні товариства та цінні папери. З одного боку, це дає необмежені можливості залучення капіталу, з іншого – створює небезпеку скупки акцій конкуруючими фірмами.
Акціонерні товариства, засновниками яких є державні і муніципальні органи (за винятком утворених у процесі приватизації), можуть бути тільки відкритими. Мінімальний статутний капітал ВАТ 1250 (у ЗАТ також 1250) мінімальних розмірів оплати праці, всі акції є іменними звичайними (однаковими за номінальною вартістю) або привілейованими (не більш 25% статутного капіталу).
ВАТ зобов’язано щорічно публікувати річний звіт, бухгалтерський баланс, рахунок прибутків і збитків, повідомлення про проведення загальних зборів акціонерів, список акціонерів із зазначенням кількості і типів належних їм акцій, а в необхідних випадках – проспект емісії акцій і т.д.
Закон «Про акціонерні товариства» визначає порядок створення філій і представництв АТ, дочірніх і залежних товариств, процедуру створення і ліквідації АТ, формування його статутного капіталу і чистих активів, розміщення акцій та інших цінних паперів, нарахування і виплати дивідендів, ведення реєстру акціонерів. Регламентуються також основні функції загальних зборів, ради директорів правління (виконавчої дирекції), ревізійної комісії, порядок придбання і викупу розміщених акцій, укладення великих угод, контролю за фінансово-господарською діяльністю, обліку і звітності.
У країнах з ринковою економікою діє багато видів господарських і господарчих товариств. У Німеччині майже дві третини фірм мають статус ТОВ (GmbН), одна чверть – командитних і повних товариств. У США з 20 млн фірм 14 млн мають статус індивідуальних і сімейних, що близько до українських товариств, близько 2 млн – обмежені партнерства (limited-ltd). Однак основну частину ВВП роблять 4 млн корпорацій (Corp., inter.corp., у Німеччині – АС), статутний капітал яких утворений за рахунок обміну внесків (грошей і цінних паперів) на акції, а також подальшої емісії і продажу акцій. Закони цих країн регламентують мінімальний статутний капітал, кількість засновників (у США – 3, у т.ч. 1 – резидент даного штату) і багато інших сторін діяльності АТ.
В Україні переважна більшість господарських товариств представлена товариствами з обмеженою відповідальністю (більше 80%), на другому місці – акціонерні товариства – близько 8%, решта – інші види товариств.
3 Державне і муніципальне унітарне підприємство. Тут у вигляді виключення підприємство виступає не тільки як об'єкт, але і як суб'єкт підприємництва, однак воно не є власником закріпленого за ним майна, а одержує його у господарське ведення. Вказівка на власника міститься в найменуванні фірми. Її унітарний характер означає, що майно не може бути розподілене за внесками між цехами, працівниками, бригадами і т.д.
4 Виробничий кооператив – добровільне об'єднання громадян для ведення спільної господарської діяльності на основі членства й особистої трудової участі. Члени кооперативу роблять внески у натуральній або грошовій формі, одержуючи, крім зарплати, відповідну частину прибутку. Однак на відміну від ТОВ усі члени кооперативу мають на загальних зборах один голос незалежно від розміру внеску. Крім них, у кооперативі працюють люди за трудовими договорами, одержуючи звичайну заробітну плату.
У Цивільному Кодексі також визначений статус некомерційних організацій. До них належать такі.
1. Установа – це некомерційна організація, створена і фінансована (цілком або в основному) власником майна та яка виконує управлінську, соціально-культурну або іншу функції. Установа відповідає за зобов'язаннями своїми коштами, але не майном. При їхній недостачі відповідальність несе власник. Таким чином, установа не може збанкрутувати. Однак власник вправі вилучити зайве або використовуване не за призначенням майно. На відміну від державних і муніципальних підприємств тут воно надається не в господарське ведення, а в оперативне управління у відповідності з цілями, установленими власником. Тому установам установлюється планове завдання, їхні працівники оплачуються за єдиною тарифною сіткою.
Якщо більше половини доходу установи одержують від своїх клієнтів, а не бюджету, то можуть перереєструватися в муніципальне або інше медичне, інформаційне, театральне, видовищне і т. п. підприємство.
2. Казенний завод – установа, що виконує виробничі функції (як правило, з виробництва і ремонту озброєнь і військової техніки).
3. Фонд – некомерційна організація, що не має членства, створена на основі добровільних внесків громадян і юридичних осіб для суспільно-корисних цілей (наукових, культурно-виховних, соціальних, екологічних, освітніх, спортивно-оздоровчих і т.д.).
На відміну від установ засновник не відповідає за зобов'язаннями фонду (а фонд – за зобов'язаннями засновника). Фонд може проводити підприємницьку діяльність тільки у статутних цілях, однак також може створювати АТ або брати участь у них. Фонд щорічно публікує звіт про використання свого майна, проходить аудиторську перевірку.
Зареєстрований як центр маркетингових досліджень, фонд може стати керуючою компанією, інвестиційним посередником (зайнятим підбором і оцінкою інвестиційних проектів, залученням інвесторів для покупки цінних паперів і т.д.).
4. Споживчий кооператив – добровільне об'єднання громадян на основі пайових внесків для задоволення матеріальних і соціальних потреб своїх членів. Близькі до них житлові кооперативи, кондомінімуми (об'єднання власників житла) і т.д.
5. Асоціація (союз) – об'єднання комерційних і некомерційних організацій, створене за договором між ними для координації господарської діяльності, представлення і захисту загальних інтересів (у т.ч. у засобах масової інформації, суспільній думці і т.д.). Для підприємницької діяльності асоціація створює господарче товариство і бере участь у його роботі або сама перетворюється у ТОВ, АТ і т.д.
Слід зазначити, що засновники (учасники) можуть мати стосовно створених ними юридичних осіб та їхнього майна права: майнові (держава і місцеві органи влади стосовно унітарних підприємств, а АТ – дочірніх суспільств) або зобов'язальні. Засновники фондів і асоціацій не мають стосовно них ні майнових, ні зобов'язальних прав.
Некомерційні (публічні) організації утворюють у розвинених країнах усе більше значущий сектор економіки. У США тут зосереджена приблизно половина робочих місць. При цьому і для комерційних фірм максимізація прибутку давно перестала бути єдиною метою діяльності. Збереження і розширення позицій фірми на ринку усе більш залежить від її суспільного визнання, пов'язаного з надійністю, якістю послуг, внеском у розвиток соціального, наукового, інтелектуального потенціалу країни і регіону, захист навколишнього середовища.
3. Створення, реорганізація, «оздоровлення» і закриття фірми
Фірма проходить у своєму розвитку ряд стадій. Перша з них – економічне обґрунтування нового бізнесу. Підсумковим документом цього етапу є складання бізнес-плану.
Бізнес-план – це документ, що містить економічне обґрунтування діяльності підприємця з організації рентабельної справи. Головне тут не економічне діловодство, дотримання методик, які рекомендуються кимось, правил, нормативів і т.д., а прогноз і оцінка доцільності вкладення коштів. При цьому підприємцеві доводиться вести наступні основні види економічних розрахунків:
1. Мінімальний обсяг виробництва (виторгу), що забезпечує беззбиткову роботу фірми.
2. Первісна потреба в інвестиціях, у т.ч. позикових, у розрахунку на мінімальний і оптимальний (дає найбільший прибуток) обсяг виробництва.
3. Прогноз витрат на одиницю продукції і загальної суми витрат при різних обсягах виробництва.
4. Прогноз прибутку (після сплати податків) при різних обсягах виробництва.
5. Приведення грошових витрат (платежів) і надходжень (виторгу) до порівнянної суми з урахуванням термінів їхнього внесення (одержання) і банківського відсотка.
6. Розрахунок залишків готівки на певні дати з урахуванням графіка платежів і надходжень.
7. Оцінка ступеня ризику за окремими інвестиційними проектами і сегментами (ділянками) ринку.
8. Оцінка наслідків інфляції і розроблення заходів для зменшення її негативних наслідків.
9. Порівняння рентабельності різних проектів і сегментів ринку.
10. Розрахунок загальної рентабельності і строку окупності вкладень, обґрунтування варіантів виробничої й інвестиційної програми, а також розподілу чистого прибутку, що забезпечують найкраще поєднання прибутку і ризику.
Наступний етап – реєстрація нового бізнесу. Для фізичних осіб його порядок спрощений. У свідоцтві (ліцензії), що видається кожному підприємцеві індивідуально (у ряді випадків його можна одержати поштою після подачі заявки і сплати ліцензійного збору), зазначається місце ведення підприємницької діяльності та її види (при їхній зміні потрібна перереєстрація). При цьому дозволяється укладати договори підряду з іншими особами. Спеціальні дозволи з перевіркою професійної кваліфікації потрібні для лікарської і фармацевтичної практики, будівництва, перевезень, виробництва і продажу швидкопсувних продуктів і т.д.
Для реєстрації юридичної особи надається заявка, рішення про її утворення (установчий договір, протокол, наказ) і статут (положення). Реєстрація проводиться районною або міською адміністрацією за місцем знаходження підприємства в місячний термін. Відмова може бути пов'язана лише з порушенням установленого порядку створення юридичної особи (відсутність або неповнота установчих документів, недотримання вимог до статусу засновників) або з невідповідністю документів законодавству (недозволені або ліцензовані види діяльності). Ця відмова може бути оскаржена у суді. До державної реєстрації фірма не може вести господарську діяльність і укладати угоди.
Усі підприємства вносяться до єдиного державного реєстру і одержують свій інформаційний код. На основі цього реєстру складаються реєстри власності (майна) платників податків, організується статистичне спостереження, аналіз і групування даних, що не становлять комерційної таємниці: про прибуток, статутний фонд, активи, кількість працівників і оплату праці за видами діяльності, формами власності, галузями і т.д.
В Україні на 1 січня 2006 року було зареєстровано понад 1 млн фірм, у тому числі за видами економічної діяльності: близько 26% – оптова і роздрібна торгівля, торгівля транспортними засобами; послуги з ремонту; понад 12% – колективні, громадські та особисті послуги; по 10% – промисловість та операції з нерухомістю, здавання під найм і послуги юридичним особам; 8% – сільське господарство, мисливство та лісове господарство; решта – інші види діяльності.
Водночас за структурою доходів найбільшу питому вагу займали підприємства промисловості – близько 44%; на другому місці (по 14%) – торгівля транспортними засобами, послуги з ремонту; транспорт і зв’язок; фінансова діяльність, решта – інші види діяльності. 90% доходів отримували приватні підприємства.
У США на початку ХХІ століття було зареєстровано понад 20 млн фірм, у т.ч. по галузях: 7,6 млн – сфера послуг, 4 млн – сільське, лісове і рибне господарство, 3,5 млн – торгівля, 2 млн – фінанси і кредит, 2,5 млн – промисловість і будівництво, 0,5 млн – транспорт і зв'язок. У промисловості діяло всього 8% фірм, однак вони приносили більше 1/3 доходів від бізнесу, у сільському господарстві – 25% фірм, але давали лише 3% доходів. Понад 75% фірм (10% валового національного продукту – ВНП) належало фізичним (одноосібним і насінним) власникам, до 10% (5% ВНП) – товариствам і 15% (85% ВНП) корпораціям. Половина приватних фірм протягом перших 3-х років припиняла своє існування.
Реорганізація підприємства – зміна масштабів, змісту або (і) організаційно-правової бази його діяльності. До її форм належать злиття, приєднання, поділ, виділення, зміна організаційно-правової форми, корпоратизація і приватизація підприємств.
При злитті кілька підприємств перетворюються в структурні одиниці нової фірми (як правило, зберігаючи при цьому права юридичної особи), передають їй усі майнові права, активи і борги (пасиви). Для цього потрібно не тільки рішення власників, але і дозвіл антимонопольного комітету. Наприкінці минулого та на початку цього століття процес злиття охопив не тільки малі фірми, але і великі корпорації.
Приєднання означає включення нового підприємства до складу фірми з передачею їй відповідних прав і обов'язків. Тут змінюються лише обсяг і, можливо, профіль діяльності, але не виникає нова фірма. Однак Антимонопольний комітет або його регіональне відділення не дасть дозволу на реорганізацію, якщо вона зменшує конкуренцію виробників того самого товару в результаті їхнього поглинання.
У зв'язку з ліквідацією багатьох трестів, торгів, збиткових підприємств, комбінатів та інших адміністративних об'єднань відбувається поділ – виникнення декількох юридичних осіб на базі ліквідованого. За розділовим актом його майно переходить фірмам, магазинам, їдальням, майстерням, ательє і т. п., що отримують права юридичної особи і комерційну самостійність. Та частина майна, що не може бути розділена (табори відпочинку та інші соціально-побутові об'єкти, котельні і т. п.), переходить до місцевого комітету державного майна, а згодом – до договірних асоціацій.
Виділення пов'язане з утворенням малих підприємств на базі однієї або декількох структурних одиниць і підрозділів фірми, яка при цьому зберігає колишнє найменування, торговельну марку, промислову власність (змінюється тільки обсяг і структура діяльності). До такої реорганізації вдалися багато промислових гігантів. Вона відбувається з ініціативи місцевої адміністрації, комітету державного майна, антимонопольного комітету або самої фірми.
Варто врахувати, що держава передає майно у господарське ведення унітарним підприємствам, а не цехам. От чому останні не можуть автоматично претендувати на ту або іншу частину державної власності. Виділення доцільне, якщо воно не руйнує єдиний технологічний ланцюжок на заводі.
Корпоратизація – перетворення великих (з кількістю працівників більше 1000 чоловік або високою вартістю основних фондів) і середніх (з кількістю зайнятих 200–1000 чоловік) державних підприємств в акціонерні товариства відкритого типу з передачею пакета акцій фонду державного майна і виведенням підприємства з підпорядкування міністерств та інших державних структур. При цьому обирають один із 3-х варіантів:
1) збереження підприємства у державній власності (25% статутного капіталу, але по сумі не більш 20 мінімумів заробітної плати, передається працівникам безоплатно у вигляді іменних привілейованих акцій, ще 10% – зі знижкою і розстрочкою платежу, 5% на пільгових умовах продається керівництву підприємства, а 60% акцій надходить у розпорядження комітету державного майна);
2) придбання контрольного пакета (51%) акцій трудовим колективом за рахунок особистих коштів за підпискою, ваучерів, залишків фондів економічного стимулювання і банківських кредитів (безоплатна передача акцій при цьому не проводиться, не викуплені акції перепродуються комітету державного майна);
3) перехід підприємства у змішану приватно-державну власність з наданням опціону (права на покупку) значної частини акцій ініціативній групі фізичних і юридичних осіб.
Серед найбільших підприємств України найбільш рентабельні (більше половини) обрали 2-й варіант, 3-й обрали переважно середні фірми зі стійким ядром адміністраторів, що користуються довірою колективу. Останні два варіанти перетворюють корпоратизацію у приватизацію.
Закріплення контрольного пакета акцій приватизованих підприємств у державній власності допускається стосовно підприємств: зв'язку; з вироблення і розподілу електроенергії; з видобутку, переробки і збуту нафти і природного газу; з видобутку і переробки дорогоцінних металів і каменів, радіоактивних і рідкоземельних елементів; з розроблення і виробництва систем озброєння і боєприпасів; з виробництва спиртової і лікеро-горілчаної продукції; з перевезень на залізничному, водному і повітряному транспорті, а також науково-технічних організацій.
У 2005 році в Україні передбачалося приватизувати 5664 об’єкти державної власності. Вартість майна, що підлягала приватизації, становила 1033,1 млн грн. Очікувані надходження грошей від продажу об’єктів склали 1042,3 млн грн. Найбільша кількість об’єктів приватизації спостерігалася у таких галузях (видах діяльності): оптова й роздрібна торгівля; торгівля транспортними засобами; послуги з ремонту – 2007; операції з нерухомістю, здавання під найм та послуги юридичним особам – 1670; колективні, громадські та особисті послуги – 487; готелі та ресторани – 364; промисловість – 301.
Статути товариств і склад їхнього керівництва затверджуються державними органами. Останні можуть стати власниками «Золотої акції», що дає право «вето» при прийнятті рішень, які стосуються інтересів всієї країни або регіону, участі у Раді директорів і т.д.
Приватизація – придбання громадянами, юридичними особами та їхніми об'єднаннями у держави і місцевої влади підприємств, часток у статутному капіталі акціонерних та інших господарських товариств житла, землі й інших об'єктів державної і муніципальної власності.
Приватизація проводиться різними способами залежно від розмірів підприємств, їхньої соціальної значущості, рентабельності і т.д.
Великі підприємства, як уже відзначалося, перетворюються у відкриті акціонерні товариства, акції яких у більшому (2-й і 3-й варіанти) або меншому ступені (1-й варіант) надходять фізичним і юридичним особам, у першу чергу своїм працівникам і пенсіонерам. Надалі основним способом приватизації виступає продаж акцій, що належать державі і місцевим органам влади.
Варіанти здійснення приватизації. Приватизація підприємств може здійснюватися у декількох формах, основними з яких є аукціон, комерційний конкурс та некомерційний конкурс.
Аукціон – це продаж на відкритих торгах без будь-яких умов покупцеві, що запропонував найбільшу ціну. Дана форма використовується при приватизації невеликих (до 200 працівників) підприємств, а також цехів, ділянок, будинків, споруд, у т.ч. недобудованих; устаткування; пакетів акцій, частин, паїв і т.д.
Частину вирученої суми від продажу підприємства на аукціоні одержують працівники, які звільняються (скорочуються) новими господарями. Виторг від продажу незавершених будівництв і соціально-культурних об'єктів, не встановленого устаткування може бути використаний для покриття боргів підприємства. Щоб уникнути змови покупців, на аукціоні не допускається зниження стартової ціни.
Комерційний конкурс (на відміну від аукціону) вимагає від покупця виконання ряду умов (реконструкція і збереження профілю підприємства, робочих місць, фінансування соціально-культурних об'єктів), і тому склад учасників конкурсу може бути заздалегідь обмежений (закритий тендер). У селах і селищах до конкурсу на покупку підприємств торгівлі, суспільного харчування, сфери послуг, агропромислового комплексу допускаються насамперед їхні працівники і місцеві жителі. Переможцем визнається покупець, що гарантує виконання умов конкурсу і запропонував (у запечатаному заздалегідь конверті) найбільшу ціну (при однаковій ціні – раніше подав заявку).
Некомерційний (інвестиційний) конкурс проводиться за необхідності реконструкції і добудування підприємства, освоєння родовищ корисних копалин і т.д. Тут перемагає той, хто запропонує кращу інвестиційну програму, надасть гарантії інвестицій, має більший досвід у цій області.
У табл. 1.1 подані дані про кількість об’єктів, які змінили форму власності, за способами приватизації в Україні.
Таблиця 1. – Кількість об’єктів, які змінили форму власності, за способами приватизації в Україні
| Показник | 1992–2005 | У т. ч. 2005 |
| Всього | 102154 | 5664 |
| у тому числі шляхом | ||
| викупу об’єкта приватизації | 49619 | 3702 |
| викупу за альтернативним планом приватизації | 455 | 1 |
| викупу майна, зданого в оренду з викупом | 18853 | 1119 |
| продажу на аукціоні | 15906 | 683 |
| продажу за некомерційним конкурсом | 2315 | 29 |
| продажу за комерційним конкурсом | 4540 | 123 |
| продажу акцій відкритих акціонерних товариств | 10461 | 7 |
| продажу за конкурсом з відстрочкою платежу | 5 | – |
На початку ХХІ століття махінації у сфері приватизації державного майна все ще продовжуються. Прикладом можуть слугувати гучні скандали навколо приватизації та реприватизації таких великих українських підприємств, як «Нікопольський завод феросплавів», «Криворіжсталь» та ін.
«Оздоровлення (санація)» підприємств – перетворення їхньої діяльності, проведене за рішенням фонду державного майна (комітету кредиторів) і представлення податкових, фінансових органів, банків, а також кредиторів, міністерств і самої адміністрації у випадку тривалого (більше 3-х місяців) невиконання зобов'язань перед бюджетом, іншими фізичними і юридичними особами (кредиторами). Фірма зобов'язана надати повний список кредиторів і боржників, усю бухгалтерську і фінансову звітність.
Ліквідація підприємства проводиться за рішенням фонду державного майна, комітету власників або арбітражного суду при неможливості або безуспішності «оздоровлення».
Неспроможність (банкрутство) фірми (підприємця) – нездатність задовольнити вимоги кредиторів з оплати товарів (робіт, послуг), включаючи обов'язкові платежі в бюджет і позабюджетні фонди, через перевищення зобов'язань боржника над його майном або незадовільну структуру майна (майно вартістю, достатньою для задоволення претензій кредиторів, не може бути продане у потрібний термін).
Головна ознака неспроможності – припинення поточних платежів, коли вимоги кредиторів не виконуються більше 3-х місяців.
Рішення про неспроможність підприємця приймається ним самим (при добровільній ліквідації фірми під контролем кредиторів) або арбітражним судом (міським, обласним, крайовим, республіканським), якщо вимоги до боржника перевищують 300 мінімальних розмірів оплати праці. Підставою для розгляду справи про неспроможність є заява боржника, кредитора (після направлення відповідного повідомлення боржникові) або прокурора (при виявленні ознак навмисного або фіктивного банкрутства, коли боржник навмисно створює або збільшує неплатоспроможність, щоб домогтися від кредиторів відстрочки, розстрочки або зменшення платежів. Більш детально процедури санації, банкрутства та ліквідації підприємства розглянуті у темі 7.
4. Організаційні форми підприємництва
Об’єднання підприємств. У умовах ринкової економіки більшість фірм, які функціонують у сфері великого бізнесу, як правило, являють собою об’єднання підприємств. До основних видів об’єднань належать такі.
Фінансово-промислові групи підприємств, кредитно-фінансових, інвестиційних та інших організацій (установ) – створюються для структурної перебудови економіки і поєднують свої капітали (з дотриманням антимонопольних законів) для підвищення конкурентоспроможності й ефективності виробництва й експорту, створення нових технологій і кооперованих зв'язків (у тому числі міжнародних), конверсії, залучення інвестицій.
Холдинг – інвестиційне товариство (фонд), що володіє цінними паперами (пакетом акцій і т.д.) підприємств і контролює в такий спосіб їхню господарську діяльність, стратегію і фінансове становище.
Картелі – угоди самостійних підприємств однієї галузі про ціни, ринки збуту, частки в обсязі реалізації на зовнішніх ринках.
Синдикати – об'єднання для збуту продукції при збереженні юридичної, виробничої і фінансової самостійності підприємств.
Конгломерати – багатогалузеві компанії, головне товариство яких забезпечує фінансовий контроль за діяльністю дочірніх і внучатих компаній, єдину стратегію управління. Між підприємствами конгломерату немає прямих виробничо-технологічних зв'язків. Вони отримують прибуток здебільшого за рахунок скупки і перепродажу фірм і цінних паперів.
Концерни – як середня ланка управління – це об'єднання великих, середніх і малих підприємств, пов'язаних з виробництвом кінцевого продукту. У кожній галузі діють кілька концернів, здатних конкурувати один з одним.
Концерн поєднує фази циклу (видобутку і переробки сировини, масового виготовлення окремих частин продукту від сировини до постачань, налагодження й обслуговування готової продукції і т.д.) навколо технологічного ядра (науково-технічного центра). Тут зосереджуються всі основні функції стратегічного управління:
– розробка і реалізація єдиної технічної, виробничої і фінансової політики;
– прогнозування і перспективне планування;
– організація маркетингу;
– розробка й освоєння великих нововведень;
– інвестування;
– випуск і продаж цінних паперів;
– посередництво;
– виставки й аукціони;
– організація дочірніх фірм і т.д.
Зі сказаного випливає, що підприємство може входити тільки до одного концерну.
Асоціація централізує лише одну або кілька функцій управління (маркетинг, консультації, науково-технічні послуги, спільні капіталовкладення, організація постачання і збуту, посередницькі послуги, у т.ч. зовнішньоекономічні, і т.д.). Тому фірма може складатися членом декількох асоціацій різного профілю.
Асоціації фірм представляють середній рівень управління, необхідний для саморегулювання і державного регулювання ринкової економіки. 500 найбільших корпорацій США, а це півтора десятка фінансових груп, відіграють стабілізуючу роль в економіці, оскільки забезпечують замовленнями мільйони малих фірм. У Японії уряд погоджує з господарськими асоціаціями промислову політику.
Консорціум створюється на певний строк і реалізує конкретний науково-технічний, інвестиційний або природоохоронний проект (програму), після чого ліквідується або перетворюється в інше договірне об'єднання. Він може діяти на неприбутковій основі (доходи, за винятком витрат, повертаються засновникам). Ці об'єднання часто створюють акціонерні банки, що мобілізують тимчасово вільні кошти учасників та інших клієнтів, у перспективі вони часто перетворюються в акціонерні корпорації.
Концерни укладають довгострокові контракти з тисячами малих фірм, передаючи їм технологію і виробничий досвід, часто не претендуючи на частку у власності. Однак монопольне положення концернів, які тісно пов'язані з державним апаратом і не спираються на малий і середній бізнес, знижує конкурентоспроможність національної економіки. Це показала криза, що вразила наприкінці 90-х рр. Минулого століття країни Південно-Східної Азії.
Державні унітарні підприємства. У ринковій економіці державні підприємства ефективні переважно в галузях, де нераціональне створення конкуруючих організацій (енергетика, залізниці) або потрібний великий стартовий капітал (хімія, металургія і т.д.). Багато хто з них стають акціонерними або державно-колективними компаніями, якщо їхні працівники здобувають частку (пай) у майні і, відповідно, прибутках підприємства.
Комерціоналізація державних підприємств ґрунтується на поділі функцій управління майном і господарською діяльністю. Власник або його представник – міністерство, фонд, фонд державного майна, інвестиційний фонд – укладає контракт із керівником або адміністрацією підприємства, приймає стратегічні рішення про зміну статутного капіталу, випуск і продаж акцій, розподіл прибутку, контролює рентабельність, заборгованість, зміну вартості майна, однак не втручається в управління виробництвом і збутом товарів.
Зростання ролі фірм у житті суспільства дозволяє скоротити витрати державного управління. Світовий досвід довів ефективність установлення прав власності і створення ринку навіть для таких об'єктів, як електромагнітні хвилі різної частоти, викиди в атмосферу і водний басейн і т.д. Підприємці здобувають на аукціоні право на теле- і радіомовлення на тих або інших каналах, на забруднення навколишнього середовища (у межах екологічної ємності території). Виторг надходить до місцевого бюджету.
Підприємства, що використовують більш чисті технології, перепродують своє право на викиди тим, хто справляється з цим гірше, компенсуючи в такий спосіб частину своїх витрат. Підприємець, здатний отримати з володіння промисловими правами на викиди велику вигоду, викупить їх у тих, для кого вони являють невелику цінність. Але при цьому сумарне забруднення в даному районі не повинне перевищувати заздалегідь установлену припустиму величину. Органам влади залишається лише контролювати дотримання прийнятих правил.
Підприємництво на державних підприємствах здійснюється за контрактом із власником в умовах повного госпрозрахунку. Останній являє собою систему економічних відносин державних підприємств, що одержали майно в господарське ведення, із власником – фондом державного або муніципального майна, міністерствами (оборони, транспорту, промисловості і т.д.), а також господарськими партнерами і своїми структурними одиницями (внутрішньогосподарський розрахунок) на базі економічної самостійності, повної самооплатності, самофінансування й економічної відповідальності. Розглянемо ці принципи повного госпрозрахунку більш докладно.
Економічна самостійність базується на реальному відокремленні засобів у господарському обороті, при якому підприємство і держава не відповідають за борги один одного.
При адміністративно-командній системі підприємства мали лише зовнішні атрибути самостійності (власний баланс, рахунок прибутків і збитків, розрахунковий рахунок у банку, право юридичної особи), але не могли самі приймати господарські рішення, а їх продукцією і доходами розпоряджалося міністерство. Нині підприємство може продавати, обмінювати, здавати в оренду іншим підприємствам, установам, а також громадянам належне йому майно. Чистий прибуток (після сплати податків і т. п.) надходить у його повне розпорядження і розподіляється самостійно, відповідно до статуту.
Підприємство самостійно установлює форми, системи і розміри оплати праці, вільно реалізує свою продукцію, роботи, послуги (крім переліку виробів, установленого законом). Його відносини з партнерами у всіх сферах господарської діяльності будуються на підставі договорів при вільному виборі предмета договору, визначенні зобов'язань і будь-яких інших умов, що не суперечать законам. Підприємство саме здобуває ресурси на ринку товарів і послуг, веде зовнішньоекономічну діяльність відповідно до законів, самостійно використовує валютний виторг (після відрахування валютних витрат, податків і продажу у валютні фонди), самостійно або на договірній основі встановлює ціни на основну частину продукції (крім продукції, що визначає загальний масштаб цін, рівень життя громадян, а також такої, що випускається за відсутності конкуренції).
Повна самооплатність передбачає відшкодування за рахунок доходів підприємства не тільки собівартості продукції (поточних витрат), як це було до 1991 р., але й авансованих (таких, що окупаються за тривалий термін) витрат – на розширення і відновлення виробничих фондів, дослідження і розробки, підготовку кадрів, охорону природи. Ці витрати в розвинених країнах зростають набагато швидше поточних витрат. Тому госпрозрахунок, що поширювався тільки на ці витрати (все інше надавалося за рахунок державного бюджету), був неповним, обмеженим, а прибуток лише тепер став відбивати кінцеві результати господарської діяльності.
Самофінансування пов'язане зі скасуванням усіх видів дотацій з бюджету. Джерелом інвестицій у нових умовах є прибуток, довгострокові кредити, виторг від продажу цінних паперів (акцій і т.д.) і зайвого майна, амортизаційний фонд, а також цільове поворотне фінансування пріоритетних проектів за участю державного і місцевого бюджетів. Підприємство фінансує не тільки виробничий, але і соціальний розвиток колективу. Фонд оплати праці утворюється не з національного доходу, а з госпрозрахункового доходу даного підприємства (за винятком фондів виробничого і соціального розвитку).
Повна економічна відповідальність означає відшкодування підприємством за рахунок своїх доходів усіх збитків від прострочення, неналежного виконання або невиконання договорів і шкоди внаслідок недоліків продукції, робіт і послуг. Раніше державні підприємства відшкодовували лише частину (до 8%) вартості недопоставки незалежно від заподіяного при цьому збитку.
До початку 90-х р. минулого століття понад 1500 державних підприємств були єдиними виробниками своєї продукції на колишній території СРСР. Монополія стримувала відновлення продукції і дозволяла підвищувати ціни без поліпшення якості. Демонополізація економіки, що триває з 1991 року і дотепер, базується на ліквідації монопольних державних структур (галузевих відомств) і всієї системи централізованого розподілу матеріальних і фінансових ресурсів, гарантії автономії (незалежності) товаровиробників та їхньої рівноправності незалежно від форм власності. Без згоди антимонопольних органів забороняється злиття великих підприємств, утворення концернів, покупка акцій конкуруючих підприємств.
У 90-х рр. ХХ століття європейські країни приватизували багато державних підприємств. Скорочується збитковий державний сектор у Китаї. Однак в оборонній і деяких інших галузях державне підприємництво вписується в умови ринку. Нерідко природні ресурси і нерухомість, що належать державі і місцевим органам влади, здаються в оренду, у т.ч. на умовах розподілу продукції.
За об'єктами виділяють 4 види оренди:
1) підприємств (в оренду передаються основні фонди, оборотні кошти, фінансові ресурси, промислові права);
2) цехів, ділянок і інших підрозділів (оренда основних фондів і запасів товарно-матеріальних цінностей);
3) окремих будинків, споруд, устаткування;
4) природних ресурсів (земельні і лісові ділянки, родовища корисних копалин, водні ресурси, місця відпочинку і т.д.).
До кола найбільш принципових питань організації оренди належать:
– визначення статусу орендодавця й орендаря;
– терміни оренди;
– форми і розмір орендної плати;
– умови викупу майна.
Як орендодавець може виступати лише власник майна або уповноважена ним юридична особа (фінансовий фонд, фонд державного майна і т.д.), але не орган управління. При цьому орендодавець не втручається в оперативне управління виробництвом, контролюючи лише схоронність майна і дотримання умов договору.
Малий бізнес і його організаційно-правові форми
Малий бізнес є особливим видом підприємництва, оскільки відрізняється не тільки розмірами, але й особливим режимом державного регулювання, а в більшості випадків – безцеховою структурою, конкурентним (немонопольним) положенням на ринку.
До малого бізнесу належать підприємці без утворення юридичної особи і комерційні організації з невеликою кількістю працівників – до 50 осіб та річним оборотом не більше 500 тис. євро.
Малі підприємства відіграють особливу роль у переході до ринкової економіки. Вони потребують невеликого початкового капіталу і тому дозволяють залучити до підприємництва багатьох людей, створити конкуренцію на ринку товарів, а також нові робочі місця для працівників, що звільняються з різних сфер праці, і незайнятого населення.
Необхідно підкреслити, що малі підприємства сприяють стабілізації ринку, утягуючи в оборот місцеві сировинні ресурси, використання яких невигідно фірмам-гігантам, а також повніше враховуючи запити місцевого ринку. Вони сприяють розвитку малих міст і селищ, зменшують час поїздок на роботу і загальні транспортні витрати, полегшують (особливо в хімії і металургії) навантаження на природу. Поєднання власника і підприємця в одній особі дозволяє скоротити управлінський персонал. До того ж у невеликих трудових колективах вище згуртованість і взаємодопомога працівників.
З 90-х рр. 20-го століття роль малого бізнесу стала зростати. Однак великі підприємства зберігають свої переваги за ефективністю масового виробництва, глибиною поділу праці і рівнем автоматизації, комплексністю використання сировини, єдністю науково-виробничого циклу і т.д. Малі підприємства спеціалізуються насамперед на дрібносерійній і одиничній продукції, виробництві вузької номенклатури деталей за замовленням великих корпорацій, розробленні й освоєнні нововведень, на наданні різних послуг.
Світовий і вітчизняний досвід доводить переваги народних (колективних) підприємств, де все або велика частина майна – власність самих працівників. Такі підприємства діють як акціонерні товариства закритого типу, причому працівник одержує свою частку у грошовій формі тільки при звільненні або виході на пенсію. Акції тут заробляються, а не надаються безкоштовно. Статут гарантує збереження контрольного пакета акції в руках колективу, регулює випуск привілейованих акцій для пенсіонерів, порядок прийому в акціонери нових працівників, продаж акцій один одному і на сторону (в основному суміжникам).
У США федеральні закони стимулюють продаж акцій працівникам за допомогою податкових пільг, позик (під заставу активів фірми) з боку пенсійних і страхових фондів, корпорацій розвитку штатів і т.д. Постійні працівники одержують у кредит усю суму, потрібну для покупки акцій, а знову прийняті – частину цієї суми для придбання акцій з резерву або повернених при виході на пенсію. Менеджер одержує їх лише після 3-х років роботи, у т.ч. 2-х років – рентабельної. Усі робітники-власники навчаються методам обліку й аналізу витрат, контролю якості, раціоналізації виробництва. У цехах створюються аналітичні групи за участю майстрів і профспілкових активістів.
Малі підприємства найчастіше є закритими АТ або товариствами з обмеженою відповідальністю (ТОВ), створюваними фізичними і юридичними особами (шляхом об'єднання їхніх внесків), що несуть відповідальність за своїми зобов'язаннями в межах цих внесків і придбаного на їхній основі майна і доходів. Член ТОВ зобов'язаний вносити внесок (у вигляді будь-яких активів) і сприяти діяльності ТОВ відповідно до установчих документів (але йому необов'язково входити до штату), не розголошувати комерційної таємниці. Він має право одержувати інформацію (у т.ч. бухгалтерській і звітну) про діяльності ТОВ, брати участь в управлінні в порядку, визначеному статутом, одержувати частину прибутку ТОВ.
Відмінність ТОВ від АТ полягає в тому, що частки, на які розділений статутний фонд, тут неоднакові, а для їхнього продажу необхідна згода зборів засновників.
Акціонерні товариства. Акціонерне товариство – товариство з обмеженою відповідальністю, основний капітал якого розбитий на паї (акції), власники яких можуть брати участь в управлінні, продавати їх іншим власникам і одержувати дивіденди залежно від прибутковості АТ.
Для великих фірм із розвиненими горизонтальними зв'язками АТ найбільш ефективна організаційна форма.
АТ створюється в трьох основних формах:
1) корпорація (наприклад, Горьківський автозавод) виділяє свої підприємства в самостійні АТ з передачею контрольного пакета акцій головному товариству. На зовнішній ринок надходять лише акції самого ГАЗу, що є власністю усієї корпорації. Централізація емісії акцій дозволяє зберегти єдиний технологічний ланцюжок і регулювати розвиток суміжних виробництв;
2) траст – АТ, що одержує акції своїх членів у довірче управління. Це дозволяє залучити великих інвесторів, що купують цінні папери, під конкретні інвестиційні проекти і бізнес-плани;
3) холдинг – АТ, фінансовий центр якого має у своєму розпорядженні контрольний пакет акцій інших, дочірніх, товариств, що дає йому безумовне право приймати або відхиляти управлінські рішення на загальних зборах вкладників (акціонерів, пайовиків). Однак сам холдинг (на відміну від корпорації) нічого не робить. Він купує і продає цінні папери, сприяє корпорації суміжників, узгоджує інвестиції учасників, але не має права на збут продукції (крім експортної) і регулювання цін.
Фінансові холдинги (більше половини капіталу яких складають фінансові кошти і майно контори) не можуть втручатися у виробничу і комерційну діяльність дочірніх фірм, займаючись лише інвестиціями й угодами на фондовій біржі.
Розвиток АТ не повинний призводити до утворення монополій. Деякі з них намагаються об'єднати цілі галузі виробництва, занизити ціни на кооперовані постачання усередині АТ і завищити їх на кінцеву продукцію, не допустити обґрунтованого виділення структурних одиниць, вилучити їхній прибуток і т.д. Нерідко адміністрація приймає рішення, що за законом можуть затверджувати лише збори акціонерів або рада директорів. Для вирішення цих проблем має бути знайдені найбільш раціональні форми взаємодії АТ з місцевою владою, зовнішніми інвесторами, зовнішньоекономічними структурами, фондовою біржею.
Дивіденди за акціями у країнах з розвиненою ринковою економікою звичайно невеликі (3–10% на рік). Головний виграш акціонерів пов'язаний зі зростанням курсу цінних паперів при успішній роботі компанії. Основна частина прибутку при цьому знову вкладається у справу. АТ мають цілий ряд переваг: підвищується стійкість бізнесу – склад акціонерів може цілком обновитися, а фірма буде, як і раніше, існувати, знижується підприємницький ризик, оскільки своїм майном перед кредиторами відповідає товариство, а не його акціонери; залучається додатковий капітал, у т.ч. іноземний (за рахунок продажу акцій), причому іноземні інвестори не зобов'язані особисто брати участь в управлінні справами. Вертикальні економічні зв'язки забезпечуються за рахунок системи холдингів і поділу доходів між державою (податки), акціонерами (дивіденди) і фірмою (інвестиції з прибутку), а горизонтальні – на основі взаємного придбання акцій. Для стимулювання фахівців вони нерідко зобов'язуються придбати визначену суму акцій (на пільгових умовах, але без права перепродажу).
На фондовій біржі перевіряється конкурентноспроможність фірм і полегшується перелив капіталів у найбільш ефективні форми з них.
У країнах з розвиненою економікою акціонерні товариства переважають на ринку. Так, у США вони дають 80% валового національного продукту. Кількість акціонерів у 1900–2005 рр. зросла з 4 до 58 млн. чіл. (з 15 до 46% загальної чисельності дорослого населення). Однак більшість з них не брало участі в управлінні. В Японії за останні 30 років частка індивідуальних акціонерів знизилася, серед них нині переважають юридичні особи (фірми).
В цілому, акціонування не можна вважати універсальним засобом відродження економіки. Лише у сполученні з іншими формами роздержавлення і приватизації воно дає найбільший ефект.
Підприємства з іноземними інвестиціями. Міжнародний рух капіталів – один із основних принципів ринкової економіки. За умови розумної валютно-податкової політики, що захищає інтереси національної економіки і перешкоджає імпорту відсталих та екологічно шкідливих технологій, розбазарюванню невідтворювальних ресурсів, підриву перспектив експорту, залучення іноземних капіталів, дає великий соціальний і економічний ефект.
На початку ХХІ століття загальний обсяг світової торгівлі склав більш ніж 3 трлн, а рух капіталів (кредити, інвестиції, продаж цінних паперів і т.д.) більше 100 трлн доларів. Щорічні темпи зростання зовнішньої торгівлі найбільш розвинених країн (США, Японії, ФРН, Франції, Англії) складали близько 5%, а закордонних інвестицій – більше 30%, причому ці країни не тільки вкладали, але й одержували капітали ззовні.
В Україні на 1 січня 2005 року було зареєстровано 5291 спільних з іноземними фірмами підприємств (СП), що становило менше 0,5% від загальної кількості суб’єктів підприємництва. Слід зазначити, що порівняно з 90-ми роками ХХ століття, незважаючи на зростання загальної кількості підприємств в Україні, чисельність спільних підприємств суттєво знизилася (за 1997–2006 рр. майже на 50%). Зокрема, їх питома вага у загальній чисельності фірм становила у 1997 р. – 1,6; 2001 р. – 0,8; 2003 р. – 0,6%.
У 90-х рр. для закордонних інвесторів в Україні були створені рівні, а у деяких випадках і кращі умови вкладення капіталу порівняно з іншими підприємцями. Інвестори захищені від націоналізації та інших незаконних видів вилучення майна і капіталів. Дозволено вкладати інвестиції не тільки юридичним, але і фізичним особам (громадянам і особам без громадянства) у всіх сферах (крім особливо важливих для оборони), включаючи довгострокову оренду, землі і концесії на розроблення природних ресурсів з 100%-им іноземним капіталом.
Створення СП. Процес створення СП починається з техніко-економічного обґрунтування (ТЕО). Довгостроковими цілями з української сторони може бути задоволення потреб внутрішнього ринку (подолання дефіциту), доступ до передової технології, техніки, ноу-хау, розширення експорту, заміщення імпорту, залучення валютних капіталовкладень, підготовка кадрів для ринкового господарювання. Для іноземних інвесторів важливе: закріплення на українському ринку; доступ до природних ресурсів і земельних ділянок: використання українських винаходів і науково-технічного потенціалу, а також дешевої і досить освіченої робочої сили, транспортних комунікацій. При цьому треба врахувати, що нові технології скорочують потребу в металі, паливі і т.д., а робочу силу у ряді випадків потрібно перенавчати.
Наступний етап – пошук і вибір потенційних партнерів. Досьє про відповідні фірми повинне містити зведення про предмет і сферу їхньої діяльності, науково-технічний потенціал, конкурентоспроможність продукції на світовому ринку, фінансове становище. Варто врахувати, що деякі фірми прагнуть перемістити на територію України небезпечні для природи і здоров'я людей виробництва, а також отримати прибуток за рахунок експорту дефіцитних ресурсів, які інші підприємства закуповують за рубежем за більш високими цінами.
Протокол про наміри закріплює угода про цілі співробітництва й етапи організації СП, внесок сторін.
Завершальний етап організації СП – підготовка і підписання установчих документів. Угода про створення СП визначає юридичні основи відносин сторін, статутний і резервний фонди, а статут – завдання і зміст діяльності, структуру управління. Реєстрація СП як юридичної особи здійснюється у відповідних органах.
Робота СП розпочинається з формування статутного фонду. До його складу зараховується вартість основних фондів і оборотних коштів СП за договірними цінами (з урахуванням цін світового ринку і зовнішньої торгівлі) у гривнях і вільно конвертованій валюті (ВКВ) з перерахуванням за комерційним курсом. Вартість будинків, споруд, комунікацій визначається, виходячи з витрат на будівництво аналогічних об'єктів іноземними фірмами з урахуванням ступеня зносу, матеріалів – за цінами основних товарних ринків і угод зовнішньоторговельних організацій, ціна землі – з урахуванням розташування ділянки (віддаленість від постачальників і ринків збуту) і наявності інфраструктури (шляхи, зв'язок, енерго- і водопостачання, житло і послуги). Ведеться роздільний облік частки українських та іноземних партнерів, а також руху статутного фонду.
5. Особливості функціонування фірми в умовах стійкого інноваційного розвитку
В останні десятиріччя інноваційні фактори почали відігравати провідну роль у забезпеченні економічного розвитку, підвищенні конкурентоспроможності національних економік і окремих підприємств. Україні, щоб не відстати назавжди від розвинених країн і не стати їх сировинним придатком та джерелом дешевої робочої сили, необхідно коригувати стратегію власного економічного розвитку.
В економічно розвинених країнах до 85–90% приросту ВВП забезпечується наукомісткою продукцією, для порівняння, частка інновацій у загальному обсязі промислового виробництва в Україні становить близько 7%.
У загальному випадку виділяють два типи ринкових стратегій функціонування суб'єкта господарювання: стабілізаційні (збереження досягнутого рівня виробництва, частки ринку і т. п.) і розвиваючі (розширення виробництва, частки ринку, збільшення прибутку тощо). Однак, як показує практика, перші можуть принести тільки тимчасовий успіх і не здатні забезпечити тривале виживання підприємств на ринку відповідно до їх місії і прийнятої мотивації бізнесу.
Розвиток суб'єктів господарської діяльності й економіки країни у цілому може бути забезпечено різними шляхами:
1) екстенсивним, що передбачає розширення обсягів виробництва і збуту продукції. Відбувається в умовах ненасиченого ринку, за відсутності гострої конкуренції, в умовах відносної стабільності середовища господарювання. Пов’язаний зі зростаючими витратами ресурсів. У наш час у більшості регіонів світу даний підхід практично вичерпав себе, оскільки наявні ринки вже заповнені товарами;.
2) інтенсивним науково-технічним, що передбачає використання досягнень науки і техніки для удосконалення конструкцій і технологій виробництва традиційних (модернізованих) продуктів з метою зниження собівартості їхнього виробництва, підвищення якості, а у підсумку – підвищення конкурентоспроможності. Перехід на даний шлях розвитку відбувається в міру насичення ринків, вичерпування дефіцитних ресурсів, зростання конкуренції товаровиробників;
3) інноваційним науково-технічним, що передбачає безперервне оновлення асортименту продукції і технологій її виробництва, удосконалення системи управління виробництвом і збутом.
Останній, інноваційний шлях розвитку, в сучасних умовах перетворюється на провідний, спрямований на постійне вдосконалення діяльності фірми.
Загалом інноваційним слід вважати розвиток, що спирається на безупинні пошук і використання нових способів і сфер реалізації потенціалу фірми у змінних умовах зовнішнього середовища у рамках обраної місії та прийнятої мотивації діяльності, який пов’язаний з модифікацією існуючих і формуванням нових ринків збуту.
В цих умовах вітчизняні товаровиробники повинні активізувати інноваційну діяльність, замінити свою в основному морально застарілу продукцію (а також технології її виготовлення), яка не користується попитом, шукати шляхи реалізації наявного потенціалу, на яких вони мають шанси і зможуть зайняти та утримувати свої ніші на світовому ринку.
З погляду сучасних фірм інноваційну діяльність необхідно розглядати як один з основних засобів їхньої адаптації до постійних змін умов зовнішнього середовища. Основною сутністю інновації та інноваційної діяльності є зміни, які розглядаються як джерело доходу.
Перехід фірми на інноваційний шлях розвитку можливий лише за ряду умов.
Першою є наявність підкріпленого купівельною спроможністю попиту, фактичного чи потенційного, або ж можливості формування попиту (для принципово нових товарів – виробів чи послуг), тобто наявність ринкового потенціалу, який визначає можливості ринку сприйняти інновації певного типу і спрямованості, які може розробити і запропонувати на ринку конкретне підприємство.
Другою є можливість втілення досягнень науки і техніки в конкретні товари, здатні задовольнити запити споживачів, тобто інноваційний потенціал розроблювача інновацій.
Третьою – економічна можливість і доцільність фірми-інноватора розробити (хоча це і необов'язково, оскільки нові ідеї, технології і т. п. можна придбати), виготовити і просувати інновації на ринку – виробничо-збутовий потенціал. Мова йде не просто про виробництво і збут (який є функцією маркетингу), а розглядається виробництво плюс маркетинг, тобто орієнтовані на запити споживачів виробництво і збут (включаючи створення і стимулювання попиту).
Таким чином, інноваційна діяльність має шанси на успіх за наявності усіх перелічених умов, оскільки відсутність хоча б однієї з них унеможливлює розвиток інноваційним шляхом. Тобто початок процесу формування конкурентного успіху фірми-інноватора лежить на перетині множини маркетингових, науково-технічних, виробничих рішень. Тільки наявність споживчих запитів конкретних ринкових сегментів чи ніш; інтелектуальних і технологічних можливостей використати досягнення науки і техніки для задоволення цих запитів; шляхом пропозиції нових товарів (виробів чи послуг), технічних і економічних можливостей організувати виробництво і збут з витратами, що дозволяють використовувати ціни, сумісні з купівельною спроможністю споживачів; можливості просувати на ринку і доводити до споживачів нову продукцію більш ефективним, ніж конкуренти, способом створює фундамент технологічно й економічно обґрунтованої стратегії інноваційного розвитку.
При адміністративно-командній системі підприємства мали лише зовнішні атрибути самостійності (власний баланс, рахунок прибутків і збитків, розрахунковий рахунок у банку, право юридичної особи), але не могли самі приймати господарські рішення, а їх продукцією і доходами розпоряджалося міністерство. Нині підприємство може продавати, обмінювати, здавати в оренду іншим підприємствам, установам, а також громадянам належне йому майно. Чистий прибуток (після сплати податків і т. п.) надходить у його повне розпорядження і розподіляється самостійно, відповідно до статуту.
Підприємство самостійно установлює форми, системи і розміри оплати праці, вільно реалізує свою продукцію, роботи, послуги (крім переліку виробів, установленого законом). Його відносини з партнерами у всіх сферах господарської діяльності будуються на підставі договорів при вільному виборі предмета договору, визначенні зобов'язань і будь-яких інших умов, що не суперечать законам. Підприємство саме здобуває ресурси на ринку товарів і послуг, веде зовнішньоекономічну діяльність відповідно до законів, самостійно використовує валютний виторг (після відрахування валютних витрат, податків і продажу у валютні фонди), самостійно або на договірній основі встановлює ціни на основну частину продукції (крім продукції, що визначає загальний масштаб цін, рівень життя громадян, а також такої, що випускається за відсутності конкуренції).
Повна самооплатність передбачає відшкодування за рахунок доходів підприємства не тільки собівартості продукції (поточних витрат), як це було до 1991 р., але й авансованих (таких, що окупаються за тривалий термін) витрат – на розширення і відновлення виробничих фондів, дослідження і розробки, підготовку кадрів, охорону природи. Ці витрати в розвинених країнах зростають набагато швидше поточних витрат. Тому госпрозрахунок, що поширювався тільки на ці витрати (все інше надавалося за рахунок державного бюджету), був неповним, обмеженим, а прибуток лише тепер став відбивати кінцеві результати господарської діяльності.
Самофінансування пов'язане зі скасуванням усіх видів дотацій з бюджету. Джерелом інвестицій у нових умовах є прибуток, довгострокові кредити, виторг від продажу цінних паперів (акцій і т.д.) і зайвого майна, амортизаційний фонд, а також цільове поворотне фінансування пріоритетних проектів за участю державного і місцевого бюджетів. Підприємство фінансує не тільки виробничий, але і соціальний розвиток колективу. Фонд оплати праці утворюється не з національного доходу, а з госпрозрахункового доходу даного підприємства (за винятком фондів виробничого і соціального розвитку).
Повна економічна відповідальність означає відшкодування підприємством за рахунок своїх доходів усіх збитків від прострочення, неналежного виконання або невиконання договорів і шкоди внаслідок недоліків продукції, робіт і послуг. Раніше державні підприємства відшкодовували лише частину (до 8%) вартості недопоставки незалежно від заподіяного при цьому збитку.
До початку 90-х р. минулого століття понад 1500 державних підприємств були єдиними виробниками своєї продукції на колишній території СРСР. Монополія стримувала відновлення продукції і дозволяла підвищувати ціни без поліпшення якості. Демонополізація економіки, що триває з 1991 року і дотепер, базується на ліквідації монопольних державних структур (галузевих відомств) і всієї системи централізованого розподілу матеріальних і фінансових ресурсів, гарантії автономії (незалежності) товаровиробників та їхньої рівноправності незалежно від форм власності. Без згоди антимонопольних органів забороняється злиття великих підприємств, утворення концернів, покупка акцій конкуруючих підприємств.
У 90-х рр. ХХ століття європейські країни приватизували багато державних підприємств. Скорочується збитковий державний сектор у Китаї. Однак в оборонній і деяких інших галузях державне підприємництво вписується в умови ринку. Нерідко природні ресурси і нерухомість, що належать державі і місцевим органам влади, здаються в оренду, у т.ч. на умовах розподілу продукції.
За об'єктами виділяють 4 види оренди:
1) підприємств (в оренду передаються основні фонди, оборотні кошти, фінансові ресурси, промислові права);
2) цехів, ділянок і інших підрозділів (оренда основних фондів і запасів товарно-матеріальних цінностей);
3) окремих будинків, споруд, устаткування;
4) природних ресурсів (земельні і лісові ділянки, родовища корисних копалин, водні ресурси, місця відпочинку і т.д.).
До кола найбільш принципових питань організації оренди належать:
– визначення статусу орендодавця й орендаря;
– терміни оренди;
– форми і розмір орендної плати;
– умови викупу майна.
Як орендодавець може виступати лише власник майна або уповноважена ним юридична особа (фінансовий фонд, фонд державного майна і т.д.), але не орган управління. При цьому орендодавець не втручається в оперативне управління виробництвом, контролюючи лише схоронність майна і дотримання умов договору.
Малий бізнес і його організаційно-правові форми
Малий бізнес є особливим видом підприємництва, оскільки відрізняється не тільки розмірами, але й особливим режимом державного регулювання, а в більшості випадків – безцеховою структурою, конкурентним (немонопольним) положенням на ринку.
До малого бізнесу належать підприємці без утворення юридичної особи і комерційні організації з невеликою кількістю працівників – до 50 осіб та річним оборотом не більше 500 тис. євро.
Малі підприємства відіграють особливу роль у переході до ринкової економіки. Вони потребують невеликого початкового капіталу і тому дозволяють залучити до підприємництва багатьох людей, створити конкуренцію на ринку товарів, а також нові робочі місця для працівників, що звільняються з різних сфер праці, і незайнятого населення.
Необхідно підкреслити, що малі підприємства сприяють стабілізації ринку, утягуючи в оборот місцеві сировинні ресурси, використання яких невигідно фірмам-гігантам, а також повніше враховуючи запити місцевого ринку. Вони сприяють розвитку малих міст і селищ, зменшують час поїздок на роботу і загальні транспортні витрати, полегшують (особливо в хімії і металургії) навантаження на природу. Поєднання власника і підприємця в одній особі дозволяє скоротити управлінський персонал. До того ж у невеликих трудових колективах вище згуртованість і взаємодопомога працівників.
З 90-х рр. 20-го століття роль малого бізнесу стала зростати. Однак великі підприємства зберігають свої переваги за ефективністю масового виробництва, глибиною поділу праці і рівнем автоматизації, комплексністю використання сировини, єдністю науково-виробничого циклу і т.д. Малі підприємства спеціалізуються насамперед на дрібносерійній і одиничній продукції, виробництві вузької номенклатури деталей за замовленням великих корпорацій, розробленні й освоєнні нововведень, на наданні різних послуг.
Світовий і вітчизняний досвід доводить переваги народних (колективних) підприємств, де все або велика частина майна – власність самих працівників. Такі підприємства діють як акціонерні товариства закритого типу, причому працівник одержує свою частку у грошовій формі тільки при звільненні або виході на пенсію. Акції тут заробляються, а не надаються безкоштовно. Статут гарантує збереження контрольного пакета акції в руках колективу, регулює випуск привілейованих акцій для пенсіонерів, порядок прийому в акціонери нових працівників, продаж акцій один одному і на сторону (в основному суміжникам).
У США федеральні закони стимулюють продаж акцій працівникам за допомогою податкових пільг, позик (під заставу активів фірми) з боку пенсійних і страхових фондів, корпорацій розвитку штатів і т.д. Постійні працівники одержують у кредит усю суму, потрібну для покупки акцій, а знову прийняті – частину цієї суми для придбання акцій з резерву або повернених при виході на пенсію. Менеджер одержує їх лише після 3-х років роботи, у т.ч. 2-х років – рентабельної. Усі робітники-власники навчаються методам обліку й аналізу витрат, контролю якості, раціоналізації виробництва. У цехах створюються аналітичні групи за участю майстрів і профспілкових активістів.
Малі підприємства найчастіше є закритими АТ або товариствами з обмеженою відповідальністю (ТОВ), створюваними фізичними і юридичними особами (шляхом об'єднання їхніх внесків), що несуть відповідальність за своїми зобов'язаннями в межах цих внесків і придбаного на їхній основі майна і доходів. Член ТОВ зобов'язаний вносити внесок (у вигляді будь-яких активів) і сприяти діяльності ТОВ відповідно до установчих документів (але йому необов'язково входити до штату), не розголошувати комерційної таємниці. Він має право одержувати інформацію (у т.ч. бухгалтерській і звітну) про діяльності ТОВ, брати участь в управлінні в порядку, визначеному статутом, одержувати частину прибутку ТОВ.
Відмінність ТОВ від АТ полягає в тому, що частки, на які розділений статутний фонд, тут неоднакові, а для їхнього продажу необхідна згода зборів засновників.
Акціонерні товариства. Акціонерне товариство – товариство з обмеженою відповідальністю, основний капітал якого розбитий на паї (акції), власники яких можуть брати участь в управлінні, продавати їх іншим власникам і одержувати дивіденди залежно від прибутковості АТ.
Для великих фірм із розвиненими горизонтальними зв'язками АТ найбільш ефективна організаційна форма.
АТ створюється в трьох основних формах:
1) корпорація (наприклад, Горьківський автозавод) виділяє свої підприємства в самостійні АТ з передачею контрольного пакета акцій головному товариству. На зовнішній ринок надходять лише акції самого ГАЗу, що є власністю усієї корпорації. Централізація емісії акцій дозволяє зберегти єдиний технологічний ланцюжок і регулювати розвиток суміжних виробництв;
2) траст – АТ, що одержує акції своїх членів у довірче управління. Це дозволяє залучити великих інвесторів, що купують цінні папери, під конкретні інвестиційні проекти і бізнес-плани;
3) холдинг – АТ, фінансовий центр якого має у своєму розпорядженні контрольний пакет акцій інших, дочірніх, товариств, що дає йому безумовне право приймати або відхиляти управлінські рішення на загальних зборах вкладників (акціонерів, пайовиків). Однак сам холдинг (на відміну від корпорації) нічого не робить. Він купує і продає цінні папери, сприяє корпорації суміжників, узгоджує інвестиції учасників, але не має права на збут продукції (крім експортної) і регулювання цін.
Фінансові холдинги (більше половини капіталу яких складають фінансові кошти і майно контори) не можуть втручатися у виробничу і комерційну діяльність дочірніх фірм, займаючись лише інвестиціями й угодами на фондовій біржі.
Розвиток АТ не повинний призводити до утворення монополій. Деякі з них намагаються об'єднати цілі галузі виробництва, занизити ціни на кооперовані постачання усередині АТ і завищити їх на кінцеву продукцію, не допустити обґрунтованого виділення структурних одиниць, вилучити їхній прибуток і т.д. Нерідко адміністрація приймає рішення, що за законом можуть затверджувати лише збори акціонерів або рада директорів. Для вирішення цих проблем має бути знайдені найбільш раціональні форми взаємодії АТ з місцевою владою, зовнішніми інвесторами, зовнішньоекономічними структурами, фондовою біржею.
Дивіденди за акціями у країнах з розвиненою ринковою економікою звичайно невеликі (3–10% на рік). Головний виграш акціонерів пов'язаний зі зростанням курсу цінних паперів при успішній роботі компанії. Основна частина прибутку при цьому знову вкладається у справу. АТ мають цілий ряд переваг: підвищується стійкість бізнесу – склад акціонерів може цілком обновитися, а фірма буде, як і раніше, існувати, знижується підприємницький ризик, оскільки своїм майном перед кредиторами відповідає товариство, а не його акціонери; залучається додатковий капітал, у т.ч. іноземний (за рахунок продажу акцій), причому іноземні інвестори не зобов'язані особисто брати участь в управлінні справами. Вертикальні економічні зв'язки забезпечуються за рахунок системи холдингів і поділу доходів між державою (податки), акціонерами (дивіденди) і фірмою (інвестиції з прибутку), а горизонтальні – на основі взаємного придбання акцій. Для стимулювання фахівців вони нерідко зобов'язуються придбати визначену суму акцій (на пільгових умовах, але без права перепродажу).
На фондовій біржі перевіряється конкурентноспроможність фірм і полегшується перелив капіталів у найбільш ефективні форми з них.
У країнах з розвиненою економікою акціонерні товариства переважають на ринку. Так, у США вони дають 80% валового національного продукту. Кількість акціонерів у 1900–2005 рр. зросла з 4 до 58 млн. чіл. (з 15 до 46% загальної чисельності дорослого населення). Однак більшість з них не брало участі в управлінні. В Японії за останні 30 років частка індивідуальних акціонерів знизилася, серед них нині переважають юридичні особи (фірми).
В цілому, акціонування не можна вважати універсальним засобом відродження економіки. Лише у сполученні з іншими формами роздержавлення і приватизації воно дає найбільший ефект.
Підприємства з іноземними інвестиціями. Міжнародний рух капіталів – один із основних принципів ринкової економіки. За умови розумної валютно-податкової політики, що захищає інтереси національної економіки і перешкоджає імпорту відсталих та екологічно шкідливих технологій, розбазарюванню невідтворювальних ресурсів, підриву перспектив експорту, залучення іноземних капіталів, дає великий соціальний і економічний ефект.
На початку ХХІ століття загальний обсяг світової торгівлі склав більш ніж 3 трлн, а рух капіталів (кредити, інвестиції, продаж цінних паперів і т.д.) більше 100 трлн доларів. Щорічні темпи зростання зовнішньої торгівлі найбільш розвинених країн (США, Японії, ФРН, Франції, Англії) складали близько 5%, а закордонних інвестицій – більше 30%, причому ці країни не тільки вкладали, але й одержували капітали ззовні.
В Україні на 1 січня 2005 року було зареєстровано 5291 спільних з іноземними фірмами підприємств (СП), що становило менше 0,5% від загальної кількості суб’єктів підприємництва. Слід зазначити, що порівняно з 90-ми роками ХХ століття, незважаючи на зростання загальної кількості підприємств в Україні, чисельність спільних підприємств суттєво знизилася (за 1997–2006 рр. майже на 50%). Зокрема, їх питома вага у загальній чисельності фірм становила у 1997 р. – 1,6; 2001 р. – 0,8; 2003 р. – 0,6%.
У 90-х рр. для закордонних інвесторів в Україні були створені рівні, а у деяких випадках і кращі умови вкладення капіталу порівняно з іншими підприємцями. Інвестори захищені від націоналізації та інших незаконних видів вилучення майна і капіталів. Дозволено вкладати інвестиції не тільки юридичним, але і фізичним особам (громадянам і особам без громадянства) у всіх сферах (крім особливо важливих для оборони), включаючи довгострокову оренду, землі і концесії на розроблення природних ресурсів з 100%-им іноземним капіталом.
Створення СП. Процес створення СП починається з техніко-економічного обґрунтування (ТЕО). Довгостроковими цілями з української сторони може бути задоволення потреб внутрішнього ринку (подолання дефіциту), доступ до передової технології, техніки, ноу-хау, розширення експорту, заміщення імпорту, залучення валютних капіталовкладень, підготовка кадрів для ринкового господарювання. Для іноземних інвесторів важливе: закріплення на українському ринку; доступ до природних ресурсів і земельних ділянок: використання українських винаходів і науково-технічного потенціалу, а також дешевої і досить освіченої робочої сили, транспортних комунікацій. При цьому треба врахувати, що нові технології скорочують потребу в металі, паливі і т.д., а робочу силу у ряді випадків потрібно перенавчати.
Наступний етап – пошук і вибір потенційних партнерів. Досьє про відповідні фірми повинне містити зведення про предмет і сферу їхньої діяльності, науково-технічний потенціал, конкурентоспроможність продукції на світовому ринку, фінансове становище. Варто врахувати, що деякі фірми прагнуть перемістити на територію України небезпечні для природи і здоров'я людей виробництва, а також отримати прибуток за рахунок експорту дефіцитних ресурсів, які інші підприємства закуповують за рубежем за більш високими цінами.
Протокол про наміри закріплює угода про цілі співробітництва й етапи організації СП, внесок сторін.
Завершальний етап організації СП – підготовка і підписання установчих документів. Угода про створення СП визначає юридичні основи відносин сторін, статутний і резервний фонди, а статут – завдання і зміст діяльності, структуру управління. Реєстрація СП як юридичної особи здійснюється у відповідних органах.
Робота СП розпочинається з формування статутного фонду. До його складу зараховується вартість основних фондів і оборотних коштів СП за договірними цінами (з урахуванням цін світового ринку і зовнішньої торгівлі) у гривнях і вільно конвертованій валюті (ВКВ) з перерахуванням за комерційним курсом. Вартість будинків, споруд, комунікацій визначається, виходячи з витрат на будівництво аналогічних об'єктів іноземними фірмами з урахуванням ступеня зносу, матеріалів – за цінами основних товарних ринків і угод зовнішньоторговельних організацій, ціна землі – з урахуванням розташування ділянки (віддаленість від постачальників і ринків збуту) і наявності інфраструктури (шляхи, зв'язок, енерго- і водопостачання, житло і послуги). Ведеться роздільний облік частки українських та іноземних партнерів, а також руху статутного фонду.
5. Особливості функціонування фірми в умовах стійкого інноваційного розвитку
В останні десятиріччя інноваційні фактори почали відігравати провідну роль у забезпеченні економічного розвитку, підвищенні конкурентоспроможності національних економік і окремих підприємств. Україні, щоб не відстати назавжди від розвинених країн і не стати їх сировинним придатком та джерелом дешевої робочої сили, необхідно коригувати стратегію власного економічного розвитку.
В економічно розвинених країнах до 85–90% приросту ВВП забезпечується наукомісткою продукцією, для порівняння, частка інновацій у загальному обсязі промислового виробництва в Україні становить близько 7%.
У загальному випадку виділяють два типи ринкових стратегій функціонування суб'єкта господарювання: стабілізаційні (збереження досягнутого рівня виробництва, частки ринку і т. п.) і розвиваючі (розширення виробництва, частки ринку, збільшення прибутку тощо). Однак, як показує практика, перші можуть принести тільки тимчасовий успіх і не здатні забезпечити тривале виживання підприємств на ринку відповідно до їх місії і прийнятої мотивації бізнесу.
Розвиток суб'єктів господарської діяльності й економіки країни у цілому може бути забезпечено різними шляхами:
1) екстенсивним, що передбачає розширення обсягів виробництва і збуту продукції. Відбувається в умовах ненасиченого ринку, за відсутності гострої конкуренції, в умовах відносної стабільності середовища господарювання. Пов’язаний зі зростаючими витратами ресурсів. У наш час у більшості регіонів світу даний підхід практично вичерпав себе, оскільки наявні ринки вже заповнені товарами;.
2) інтенсивним науково-технічним, що передбачає використання досягнень науки і техніки для удосконалення конструкцій і технологій виробництва традиційних (модернізованих) продуктів з метою зниження собівартості їхнього виробництва, підвищення якості, а у підсумку – підвищення конкурентоспроможності. Перехід на даний шлях розвитку відбувається в міру насичення ринків, вичерпування дефіцитних ресурсів, зростання конкуренції товаровиробників;
3) інноваційним науково-технічним, що передбачає безперервне оновлення асортименту продукції і технологій її виробництва, удосконалення системи управління виробництвом і збутом.
Останній, інноваційний шлях розвитку, в сучасних умовах перетворюється на провідний, спрямований на постійне вдосконалення діяльності фірми.
Загалом інноваційним слід вважати розвиток, що спирається на безупинні пошук і використання нових способів і сфер реалізації потенціалу фірми у змінних умовах зовнішнього середовища у рамках обраної місії та прийнятої мотивації діяльності, який пов’язаний з модифікацією існуючих і формуванням нових ринків збуту.
В цих умовах вітчизняні товаровиробники повинні активізувати інноваційну діяльність, замінити свою в основному морально застарілу продукцію (а також технології її виготовлення), яка не користується попитом, шукати шляхи реалізації наявного потенціалу, на яких вони мають шанси і зможуть зайняти та утримувати свої ніші на світовому ринку.
З погляду сучасних фірм інноваційну діяльність необхідно розглядати як один з основних засобів їхньої адаптації до постійних змін умов зовнішнього середовища. Основною сутністю інновації та інноваційної діяльності є зміни, які розглядаються як джерело доходу.
Перехід фірми на інноваційний шлях розвитку можливий лише за ряду умов.
Першою є наявність підкріпленого купівельною спроможністю попиту, фактичного чи потенційного, або ж можливості формування попиту (для принципово нових товарів – виробів чи послуг), тобто наявність ринкового потенціалу, який визначає можливості ринку сприйняти інновації певного типу і спрямованості, які може розробити і запропонувати на ринку конкретне підприємство.
Другою є можливість втілення досягнень науки і техніки в конкретні товари, здатні задовольнити запити споживачів, тобто інноваційний потенціал розроблювача інновацій.
Третьою – економічна можливість і доцільність фірми-інноватора розробити (хоча це і необов'язково, оскільки нові ідеї, технології і т. п. можна придбати), виготовити і просувати інновації на ринку – виробничо-збутовий потенціал. Мова йде не просто про виробництво і збут (який є функцією маркетингу), а розглядається виробництво плюс маркетинг, тобто орієнтовані на запити споживачів виробництво і збут (включаючи створення і стимулювання попиту).
Таким чином, інноваційна діяльність має шанси на успіх за наявності усіх перелічених умов, оскільки відсутність хоча б однієї з них унеможливлює розвиток інноваційним шляхом. Тобто початок процесу формування конкурентного успіху фірми-інноватора лежить на перетині множини маркетингових, науково-технічних, виробничих рішень. Тільки наявність споживчих запитів конкретних ринкових сегментів чи ніш; інтелектуальних і технологічних можливостей використати досягнення науки і техніки для задоволення цих запитів; шляхом пропозиції нових товарів (виробів чи послуг), технічних і економічних можливостей організувати виробництво і збут з витратами, що дозволяють використовувати ціни, сумісні з купівельною спроможністю споживачів; можливості просувати на ринку і доводити до споживачів нову продукцію більш ефективним, ніж конкуренти, способом створює фундамент технологічно й економічно обґрунтованої стратегії інноваційного розвитку.
