План
1.             Внутрішнє середовище. Особливості.
2.             Функції, кількість, склад крові.
3.             Склад плазми крові.
4.             Ферменні елементи крові, їх функції, кількість.
5.             Групи крові. Резус-фактор.
6.             Переливання крові.
7.             Вікові особливості.
Список використаної літератури

1. Внутрішнє середовище. Особливості
Будь-який організм потребує певних умов існування. Ці умови забезпечує організму те середовище, до якого він пристосувався в ході еволюційного розвитку.
Внутрішнім середовищем для клітин і органів людини є кров, лімфа і тканинна рідина.
Окремі клітини і групи клітин людського організму надзвичайно чутливі до змін навколишнього середовища. Межі змін середовища, які може переносити цілий організм, значно ширші, ніж в окремих клітин.
В організмі є спеціальні пристосування для забезпечення сталості середовища перебування їхніх клітин. Підтримання сталості умов життя у внутрішньому середовищі називають гомеостазом. В організмі на відносно постійному рівні підтримуються артеріальний тиск, температура тіла, осмотичний тиск крові і тканинної рідини, вміст у них білків і цукру, іонів натрію, калію, кальцію, хлору та ін.
Найважливіша роль у підтриманні гомеостазу належить нервовій системі. Доведено участь у реакціях підтримання гомеостазу автономної нервової системи, системи гіпофіз — надниркові залози, підзгір'я та інших утворень нервової і ендокринної систем. Сталість внутрішнього середовища підтримується безперервною роботою органів дихання, кровообігу, травлення, виділення.
У вищих тварин і людини величина активної реакції крові (рН) не виходить за межі 7,32...7,35, хоч в організмі утворюються молочна, фосфорна, піровиноградна та інші кислоти, які можуть змінити величину рН. Як же регулюється величина активної реакції крові? При надмірному надходженні в кров кислих продуктів обміну насамперед включаються буферні системи крові (карбонатна система, білки крові, гемоглобін). Суміші речовин, які підтримують сталість величини рН, називають буферними системами. Найважливіша
3 них карбонатна система, яка складається із вугільної кислоти і гідрокарбонату. Молочна кислота, яка утворюється у значній кількості при м'язовій роботі, надходить із клітин у кров, витісняє іони натрію і калію із гідрокарбонатів, в результаті утворюються солі молочної кислоти та вільна вугільна кислота, надлишок якої виводиться через легені назовні.
Під впливом імпульсів з хеморецепторів змінюються діяльність дихальної системи, органів виділення, швидкість течії крові тощо. В результаті надлишок кислих продуктів обміну виводиться з організму і величина рН практично залишається-сталою.
При посиленій фізичній роботі відбувається розширення кровоносних судин працюючих органів, із депо надходить в кровообіг додаткова кількість крові, збільшується вихід із печінки необхідної для працюючих органів глюкози.
Гомеостатичні реакції, проте, мають певні межі. При значних відхиленнях від них можуть розвиватися тяжкі захворювання, а-інколи настає загибель організму.
2. Функції, кількість, склад крові
Справжнім внутрішнім середовищем для клітин є тканинна рідина; вона обмиває клітини. Кров міститься в кровоносних судинах і не стикається безпосередньо з більшістю клітин організму. Проте, перебуваючи в безперервному русі, вона забезпечує сталість складу тканинної рідини.
Кров приносить для клітин кисень і забирає від них вуглекислий газ. Збагачення крові киснем відбувається в легенях через найтонші стінки епітеліальних клітин капілярів; там же кров віддає вуглекислий газ, який потім виділяється в навколишнє середовище з повітрям, що видихається. Протікаючи через капіляри різних тканин і органів, кров віддає їм кисень і поглинає вуглекислий газ.
У процесі травлення відбувається розщеплення харчових продуктів і утворення з них речовин, які можуть засвоюватися організмом. Ці речовини надходять у кров і розносяться нею по організму.
Кров виносить із організму продукти розпаду. В процесі-обміну речовин у клітинах-постійно утворюються речовини, які вже не можуть бути використані для потреб організму, а часто виявляються і шкідливими для нього. Із клітин ці речовини надходять у тканинну рідину, а потім у кров. За допомогою крові ці продукти надходять до нирок, потових залоз, легень і виводяться з організму.
Кров виконує захисну функцію. В організм можуть потрапляти отруйні речовини або мікроби. Вони зазнають руйнуванню і знищення деякими клітинами крові або склеюються і знешкоджуються особливими захисними речовинами.
Кров бере участь в регуляції діяльності організму. Хімічно активні речовини, які виробляються в організмі, надходять в кров. Ці речовини, переносячись кров'ю, можуть впливати на діяльність інших органів. Разом з нервовою системою кров встановлює зв'язок між окремими органами, завдяки чому організм функціонує як єдине ціле.
У дорослої людини кількість крові становить приблизно 7...8% маси її тіла. У дітей крові відносно маси тіла більше, ніж у дорослих. У новонароджених кількість крові становить 14,7% маси, у дітей одного року— 10,9%, у дітей 14 років — 7%. Це пов'язано з більш інтенсивним обміном речовин у дитячому організмі. У дорослих людей масою 60...70 кг загальна кількість крові 5...5,5 л.
Звичайно не вся кров циркулює в кровоносних судинах. Деяка її частина міститься в кров'яних депо. Роль депо крові виконують судини селезінки, шкіри, печінки і легенів. При посиленій м'язовій роботі, при втраті великої кількості крові при пораненнях та хірургічних операціях, деяких захворюваннях запаси крові з депо надходять у загальну течію крові. Депо крові беруть участь в підтриманні постійної кількості циркулюючої крові.
Свіжовипущена кров являє собою червону непрозору рідину. Якщо вжити заходів, які б запобігали зсіданню крові, то при відстоюванні, а ще краще при центрифугуванні вона виразно розділяється на два шари. Верхній шар — трохи жовтувата рідина — плазма і нижній — осад темно-червоного .кольору. На межі між осадом і плазмою — тонка світла плівка. Осад разом із плівкою складається з формених елементів крові— еритроцитів, лейкоцитів і кров'яних пластинок — тромбоцитів. Всі клітини крові живуть визначений час, після чого руйнуються. В кровотворних органах (кістковому мозкові, лімфатичних вузлах, селезінці) відбувається безперервне утворення нових клітин крові.
У здорових людей співвідношення між плазмою і форменими елементами коливається незначно (55% плазми і 45% формених елементів). У дітей раннього віку процентний вміст формених елементів трохи вищий.
3. Склад плазми крові
Склад плазми крові. В 100 мл плазми крові здорової людини міститься близько 93 г води. Решту плазми становлять мінеральні речовини, білки (в тому числі ферменти), вуглеводи, жири, гормони, вітаміни, амінокислоти.
Осмотичний тиск плазми. Сумарна концентрація солей, білків, глюкози, сечовини та інших речовин, розчинених у плазмі, створює осмотичний тиск. Осмотичний тиск плазми в основному створюється неорганічними солями, бо концентрація цукру, білків, сечовини та інших органічних речовин у плазмі невелика. Він забезпечує в організмі обмін води між кров'ю і тканинами.
Сталість осмотичного тиску крові має важливе значення для життєдіяльності організму. Мембранам багатьох клітин, у тому числі й клітин крові, властива вибірна проникність. Тому при вміщенні клітин крові в розчини з різною концентрацією солей, а отже із різним осмотичним тиском, в клітинах крові можуть статися серйозні зміни.
Оскільки розчинник завжди рухається в бік вищого осмотичного тиску, то при зануренні еритроцитів у розчин, осмотичний тиск якого нижчий, ніж плазми крові (гіпотонічний розчин), за законами осмоса вода інтенсивно починає проникати всередину еритроцитів. Еритроцити набрякають, руйнуються, їхній вміст потрапляє в розчин. Відбувається гемоліз. Кров, в якій еритроцити зазнали гемолізу, стає прозорою, або, як інколи говорять, лаковою. У людини гемоліз починається при вміщенні
Еритроцитів у 0,44...0,48 %-ий розчин НаСІ. Здатність еритроцитів не зазнавати руйнування в гіпотонічних розчинах називають осмотичною стійкістю еритроцитів, або резистентністю. Вона значно вища у новонароджених і немовлят, ніж у дорослих. Осмотичний тиск плазми крові відповідає 0,9%-му розчинові N301. Максимальна стійкість еритроцитів у немовлят перебуває в межах від 0,3 до 0,4% НаСІ, мінімальна — в межах від 0,48% до 0,52% НаСІ.
Розчини, які за своїм якісним складом і концентрацією солей відповідають складові плазми, називають фізіологічними розчинами. Вони ізотонічні. Такі рідини використовують як замінники крові при крововтратах.
Незважаючи на те що в кров може надходити різна кількість води і мінеральних солей, осмотичний тиск крові підтримується на постійному рівні діяльністю нирок, потових залоз, через які з організму видаляються вода, солі та інші продукти обміну речовин.
Реакція крові. Плазма крові має не тільки сталий осмотичний тиск і визначений якісний склад солей, в ній підтримується сталість реакції. Практично реакція середовища визначається концентрацією водневих іонів. Для характеристики реакції середовища користуються водневим показником, (рН). (Водневий показник— логарифм концентрації водневих іонів із зворотним знаком). Для дистильованої води величина рН становить 7,07, кисле середовище характеризується рН менше 7,07, а лужне — більше 7,07. Кров людини при температурі тіла 37° С має рН 7,36. Активна реакція крові слабколужна.
Сталість реакції крові підтримується буферними речовинами (гемоглобін, кислі солі вугільної кислоти, солі фосфорної кислоти та білки крові), які містяться в ній, а також діяльністю легень, через якГ із організму видаляється вуглекислий газ; через нирки і потові залози виводиться надлишок речовин, що мають кислу або лужну реакцію.
Білки плазми крові. Із органічних речовин плазми крові найбільше значення мають білки. Більша частина їх синтезується в печінці.
Білки плазми впливають на водний обмін між кров'ю і тканинною рідиною, підтримують водно-сольову рівновагу в організмі. Цю роль виконують білки альбуміни. Білки беруть участь в утворенні захисних імунних тіл, зв'язують і знешкоджують отруйні речовини, що проникають в організм. Всі антитіла-білки належать до групи глобулінів. Це в основному гамма-глобуліни. Тому гамма-глобуліни тепер широко застосовуються як лікувальні препарати, що зміцнюють захисні сили організму.
Білок плазми фібриноген — основний фактор зсідання крові. Його легко виділити із плазми в осад. Плазму, позбавлену фібриногену, називають сироваткою крові. Сироватка, на відміну від плазми, не зсідається. /
Білки надають крові необхідної в'язкості, що важливо для підтримання тиску крові на постійному рівні.
Зсідання крові. Поки кров тече по непошкоджених кровоносних судинах, вона залишається рідкою. Але варто поранити судину, як досить швидко утворюється згусток. Кров'яний згусток (тромб), ніби пробка, закупорює ранку, кровотеча припиняється, і ранка поступово загоюється. Якби кров не зсідалася, людина могла б загинути від найменшої подряпини.
Кров людини, випущена із кровоносної судини, зсідається протягом 3...4 хв.
Зсідання крові — важлива захисна реакція організму, яка запобігає крововтраті й таким чином зберігає сталість об'єму циркулюючої крові.
В основі зсідання крові лежить зміна фізико-хімічного стану розчиненого в плазмі крові білка фібриногену. Фібриноген у процесі зсідання крові перетворюється на нерозчинний фібрин. Фібрин випадає у вигляді тонких ниток. Нитки фібрину утворюють густу дрібновічкову сітку, в якій затримуються формені елементи. Утворюється згусток, або тромб. Поступово відбувається ущільнення кров'яного згустка. Ущільнюючись, він стягує краї рани і цим сприяє її загоюванню. При ущільненні згустка в нього видавлюється прозора жовтувата рідина — сироватка.
В ущільненні зтустка важлива роль належить тромбоцитам, в яких міститься речовина, що сприяє стисненню згустка. Цей процес нагадує зсідання молока, де білком, який зсідається, є казеїн; при утворенні сиру, як відомо, теж відділяється сироватка. В міру загоювання рани згусток фібрину розчиняється і розсмоктується.
В 1861 р. професор Юр'ївського (тепер Тартуського) університету А.А. Шмідт встановив, що процес зсідання крові є ферментативний.
Перетворення розчиненого в плазмі крові білка фібриногену . в нерозчинний білок фібрин відбувається під впливом ферменту тромбіну. В крові постійно міститься неактивна форма тромбіну — протромбін, який утворюється в печінці. Протромбін перетворюється в активний тромбін під впливом тромбопластину в присутності солей кальцію. Солі кальцію е в плазмі крові, .а тромбопластину в циркулюючій крові нема. Він утворюється при руйнуванні тромбоцитів або при пошкодженні інших клітин тіла. Утворення тромбопластину також складний процес. Крім тромбоцитів, в утворенні тромбопластину беруть участь ще деякі білки плазми крові. Відсутність у крові деяких білків різко позначається на процесі зсідання крові. Якщо в плазмі крові відсутній один із глобулінів (великомолекулярних білків), то настає захворювання гемофілія, або кровоточивість., У людей, які страждають на гемофілію, різко знижена здатність крові зсідатися. Навіть невеликі поранення можуть спричинити у них небезпечну кровотечу. За останні 30 років наука про зсідання крові збагатилася багатьма даними. Відкрито ряд факторів, які беруть участь у зсіданні крові.
Процес зсідання крові регулюється нервовою системою і гормонами залоз внутрішньої секреції. Він може, як і кожний ферментативний процес, прискорюватися і уповільнюватися. Якщо при кровотечах велике значення має здатність крові зсідатися, то не менш важливо, щоб вона, циркулюючи в кров'яному руслі, залишалася рідкою. Патологічні стани, які ведуть до внутрішньо судинного зсідання крові і утворення там тромбів, не менше небезпечні для хворого, ніж кровоточивість. Загальновідомі такі захворювання, як тромбоз вінцевих судин серця (інфаркт міокарда), тромбози мозкових судин, легеневої артерії тощо.
В організмі утворюються речовини, які запобігають зсіданню крові. Такі властивості є у гепарину, що міститься в клітинах легень і печінки. В сироватці крові виявлено білок фібринолізин — фермент, який розчиняє фібрин, що утворився в крові. § крові, отже, одночасно є дві системи: одна зумовлює зсідання, друга діє проти зсідання. При певній рівновазі цих систем кров всередині судин не зсідається. При пораненнях і деяких захворюваннях рівновага порушується, що й приводить до зсідання крові. Гальмують зсідання крові солі лимонної і щавлевої кислот, осаджуючи необхідні для зсідання солі кальцію. В шийних залозах медичних п'явок утворюється гірудин, який дуже діє проти зсідання. Речовини, які діють проти зсідання, широко застосовуються в медицині.
Зсідання крові у дітей у перші дні після народження уповільнене, особливо це помітно на другий день життя дитини. З третього по сьомий день життя зсідання крові прискорюється і наближається до норми дорослих.
У дітей дошкільного і шкільного віку час зсідання крові має широкі індивідуальні коливання. В середньому початок зсідання настає через 1...2 хв, кінець зсідання — через 3...4 хв.

4. Ферменні елементи крові
Еритроцити. У людини і багатьох ссавців еритроцити, або червоні кров'яні тільця, являють собою без'ядерні клітини двовгнутої форми. Вони еластичні, що допомагає проходити їм по вузьких капілярах. Діаметр еритроцита людини 7.. .8 мкм, а товщина — 2. ..2, 5 мкм. Відсутність ядра і форма двовгнутої лінзи (поверхня двовгнутої лінзи в 1,6 раза більша за поверхню кулі) збільшують поверхню еритроцитів, а також забезпечують швидку і рівномірну дифузію кисню всередину еритроцита.
В крові людини і вищих тварин молоді еритроцити мають ядра. В процесі дозрівання еритроцитів ядра зникають.
Загальна поверхня всіх еритроцитів людини понад 3000 м², що в 1500 разів перевищує поверхню її тіла.

Загальна кількість еритроцитів, які містяться в крові людини, величезна. Вона приблизно в 10 тис. разів більша населення нашої планети. Якби розмістити всі еритроцити людини в один ряд, то вийшов би ланцюжок довжиною близько 150000км; якби покласти еритроцити один на один, то утворилася б колона висотою, що перевищує довжину екватора земної кулі (50 000.. .60 000 км).
В 1 мм³ крові міститься від 4 до, 5 млн. еритроцитів (у жінок 4,0. млн., у чоловіків — 4,5. ..5, 0 млн.) . Кількість еритроцитів не завжди однакова. Вона може значно збільшуватися при нестачі кисню на великих висотах, при м'язовій роботі. У людей, які живуть у високогірних районах, еритроцитів приблизно на 30% більше, ніж у жителів морського узбережжя. При переїзді з низовинних районів у високогірні кількість еритроцитів у крові збільшується. Коли ж потреба в кисні зменшується, кількість еритроцитів у крові знижується. Вміст еритроцитів у 1 мм³ крові змінюється з віком. В крові новонароджених еритроцитів до 7 200 000 в 1 мм³, що пов'язують з недостатнім постачанням киснем плода в останні дні ембріонального періоду і під час пологів. Після народження умови газообміну поліпшуються, частина еритроцитів розпадається, а гемоглобін, що міститься всередині їх, перетворюється на пігмент білірубін. Утворення великої кількості білірубіну може стати причиною, так званої жовтяниці новонароджених, коли шкіра і слизові оболонки забарвлюються в жовтий колір. |
Кров у новонароджених містить значну кількість недозрілих форм еритроцитів, є еритроцити, які мають ядро (до 600 в 1 мм³ крові). Наявність недозрілих форм еритроцитів вказує на процеси кровотворення, які інтенсивно відбуваються після народження. Еритроцити новонароджених різного розміру, їхній діаметр коливається від 3,25 до 10,25 мкм. Після місяця життя в крові дитини зустрічаються лише поодинокі ядерні еритроцити. Середня тривалість життя еритроцитів 100...120 діб. Руйнуються еритроцити в селезінці і частхово в печінці.
Значення еритроцитів. Основна функція еритроцитів — перенесення кисню від легень до всіх клітин тіла. Гемоглобін, який Чиститься в еритроцитах, легко сполучається з киснем і легко віддає його в тканинах. Важлива роль гемоглобіну й у видаленні вуглекислого газу із тканин. Отже, еритроцити підтримують відносну сталість газового складу крові.
Гемоглобін. До складу еритроцитів входить білкова речовина — гемоглобін (понад 90%), яка надає крові червоного кольору. Гемоглобін складається з білкової частини — глобіну і небілкової речовини — гема (простетична група), яка містить двовалентне залізо. В капілярах легень гемоглобін сполучається з киснем, утворюючи оксигемоглобін. Своїй властивості сполучатися з киснем гемоглобін зобов'язаний гему, а точніше, присутності в його складі двовалентного заліза.
В капілярах тканин оксигемоглобін легко розпадається з вивільненням кисню і гемоглобіну. Цьому сприяє високий вміст у тканинах вуглекислого газу.
Оксигемоглобін має яскраво-червоний колір, а гемоглобін темно-червоний. Цим пояснюється відмінність у забарвленні венозної і артеріальної крові. Оксигемоглобін має властивості слабкої кислоти, завдяки чому підтримується сталість реакції крові (рН).
Гемоглобін здатний утворювати сполуку із вуглекислим газом. Цей процес відбувається в капілярах тканин. У капілярах легень, де вміст вуглекислого газу значно менший, ніж у капілярах тканин, сполука гемоглобіну з вуглекислим газом розпадається. Отже, гемоглобін бере участь у перенесенні вуглекислого газу.
Найміцнішу сполуку гемоглобін утворює із чадним газом (СО). З ним гемоглобін утворює сполуку легше, ніж із киснем. Тому при вмісті в повітрі 0,1% чадного газу більше половини гемоглобіну крові сполучається з ним, у зв'язку з чим клітини і тканини не забезпечуються необхідною кількістю кисню. В результаті кисневого голодування з'являється м'язова кволість, втрата свідомості, судороги і може настати смерть. Перша допомога при отруєнні чадним газом — забезпечити приплив свіжого повітря, напоїти постраждалого міцним чаєм, а далі необхідна медична допомога.
В 100 мл крові дорослої людини міститься 13...16 г гемоглобіну. Як же це розуміти? Часто ж говорять, що вміст гемоглобіну в крові становить 65...80%. Але справа в тому, Що в медичній практиці за 100% беруть вміст гемоглобіну, який дорівнює 16,7 г в 100 см³ крові. Звичайно в крові дорослої людини міститься не 100% гемоглобіну, а трохи менше — 60...80%. Отже, якщо в аналізі крові записано «80 одиниць гемоглобіну», то це означає, що в 100 мл крові міститься 80% від 16,7 г, тобто близько 13,4 г гемоглобіну.
Високий вміст гемоглобіну (понад 100%) і велика кількість еритроцитів спостерігаються в новонароджених; до 5...6-го дня життя ці показники знижуються, що пов'язане з кровотворною функцією кісткового мозку. Потім до 3...4 років кількість гемоглобіну й еритроцитів трохи збільшується, в 6...7 років наростання кількості еритроцитів і вмісту гемоглобіну уповільнюється, з 8-річного віку знову наростає кількість еритроцитів і кількість гемоглобіну.
Зниження числа еритроцитів нижче 3 млн. і кількості гемоглобіну нижче 60% свідчить про наявність анемічного стану (недокрів'я).
Треба зазначити, що вміст гемоглобіну в крові зазнає змін і залежить від кількості еритроцитів, харчування, тривалості перебування на повітрі тощо.
Швидкість осідання еритроцитів (ШОЕ). Якщо кров уберегти від зсідання і залишити на кілька годин у капілярних трубочках, то еритроцити, що містяться в крові, внаслідок ваги починають осідати. Вони осідають з певною швидкістю. У жінок вона становить 7...12 мм/год, а в чоловіків — 3...9 мм/год.
У новонароджених швидкість осідання еритроцитів низька (від 1 до 2 мм/год). У дітей до 3 років величина ШОЕ коливається в межах від 2 до 17 мм/год. У віці від 7 до 12 років величина ШОЕ не перевищує 12 мм/год.
Визначення швидкості осідання еритроцитів має важливе діагностичне значення в медицині. При туберкульозі, різних запальних процесах в організмі швидкість осідання еритроцитів підвищується. Це пов'язано з тим, що при запальних процесах у крові збільшується кількість білків глобулінів; глобуліни адсорбуються еритроцитами, що змінює властивості їхньої поверхні і приводить до прискорення ШОЕ.
Лейкоцити,  або білі кров'яні тільця,— це безбарвні клітини, які містять ядра різноманітної форми. В 1 мм³ крові здорової людини міститься близько 6000...8000 лейкоцитів.
При розгляданні з мікроскоп мазка пофарбованої крові можна помітити, що лейкоцити мають різноманітну форму. Розрізняють дві групи лейкоцитів: зернисті і незернисті. У перших у цитоплазмі містяться дрібні зернята (гранули), які фарбуються різними барвниками в синій, червоний або фіолетовий колір. У незернистих форм лейкоцитів таких гранул нема.
Серед незернистих лейкоцитів розрізняють лімфоцити (круглі клітини з дуже темними, округлими ядрами) і моноцити (клітини більшого розміру, з ядрами неправильної форми).
Зернисті лейкоцити по-різному реагують на різні барвники. Якщо зернята цитоплазми краще фарбуються основними (лужними) фарбами, то такі форми називають базофілоцитами, якщо кислими,— ацидофілоцитами (еозинофілами), а якщо цитоплазма фарбується нейтральними фарбами,— нейтрофілоцитами.
Між окремими формами лейкоцитів існує певне співвідношення. Співвідношення різних форм лейкоцитів, виражене в процентах, називають лейкоцитарною формулою. При деяких захворюваннях спостерігаються характерні зміни співвідношення окремих форм лейкоцитів. У разі глистової інвазії збільшується кількість ацидофілоцитів, при запаленнях зростає кількість нейтрофілоцитів, при туберкульозі часто відмічається збільшення кількості лімфоцитів.
Часто лейкоцитарна формула змінюється протягом захворювання. В період загострення інфекційного захворювання, при важкому перебігові хвороби, ацидофілоцити можуть не виявлятися в крові, а з початком одужання, ще до помітних ознак поліпшення стану хворого, їх чітко видно під мікроскопом.
Кількість лейкоцитів у крові може змінюватися. Після прийняття їжі, важкої м'язової роботи вміст цих клітин у крові збільшується. Особливо багато лейкоцитів з'являється в крові при запальних процесах.
У новонародженого лейкоцитів значно більше, ніж у дорослої людини (до 20 000 в 1 мм³ крові). В першу добу життя кількість лейкоцитів зростає (відбувається розсмоктування продуктів розпаду тканин дитини, тканинних крововиливів, можливих під час пологів) до 30 000 в 1 мм³ крові.
3 другої доби життя кількість лейкоцитів знижується і до 7...12-го дня досягає 10 000...12 000. Така кількість лейкоцитів зберігається у дітей першого року життя, після чого вона знижується і до 13... 15 років дорівнює кількості лейкоцитів у дорослої людини. Чим менше вік дитини, тим її кров містить більше незрілих форм лейкоцитів.
Лейкоцитарна формула має свої вікові особливості: високий вміст лімфоцитів і мала кількість нейтрофілів у перші роки життя поступово вирівнюються, досягаючи до 5...6 років майже однакових величин. Після цього процент нейтрофілоци-тів неухильно зростає, а процент лімфоцитів знижується.
Малим вмістом нейтрофілів, а також недостатньою їхньою зрілістю почасти пояснюється велика сприйнятливість дітей молодшого віку до інфекційних хвороб. У дітей перших років життя до того ж фагоцитарна активність нейтрофілів найнижча.
Тривалість життя більшості форм лейкоцитів 2...4 дні. Утворюються лейкоцити в червоному кістковому мозкові, селезінці і лімфатичних вузлах.
Значення лейкоцитів. Основна функція лейкоцитів — захист організму від мікроорганізмів, чужорідних білків, сторонніх тіл, які проникають у кров і тканини.
Лейкоцити мають здатність самостійно рухатися, випускаючи псевдоніжки (псевдоподії). Вони можуть залишати кровоносні судини, проникаючи через судинну стінку, і рухатися між
клітинами різних тканин організму. При уповільненні руху крові лейкоцити прилипають до внутрішньої поверхні капілярів ї у великій кількості залишають судини, протискуючись між клітинами ендотелію капілярів. На шляху свого руху вони захоплюють і піддають внутрішньоклітинному перетравлюванню мікроби та інші сторонні тіла. Лейкоцити активно проникають, через непошкоджені судинні стінки, легко проходять крізь мембрани, переміщаються в сполучній тканині під дією різних хімічних речовин, які утворюються в тканинах.
В кровоносних судинах лейкоцити переміщаються вздовж: стінок, інколи навіть проти течії крові. Швидкість руху не всіх: клітин однакова. Найшвидше рухаються нейтрофілоцити — близько 30 мкм на хвилину, лімфоцити і базофілоцити переміщаються повільніше. При захворюваннях швидкість руху лейкоцитів, як правило, зростає. Це пов'язане з тим, що хвороботворні: мікроби, які проникли в організм, в результаті життєдіяльності виділяють отруйні для людини речовини — токсини. Вони і викликають прискорений рух лейкоцитів.
Наблизившись до мікроорганізму, лейкоцити псевдоніжками, обволікають його і втягують всередину цитоплазми (рис. 45). Один нейтрофілоцит може поглинути 20...ЗО мікробів. Через годину всі вони виявляються перетравленими всередині нейтрофілоцита. Це відбувається за участю спеціальних ферментів, які руйнують мікроорганізми.
Якщо стороннє тіло за своїми розмірами перевищує лейкоцит, то навколо нього накопичуються групи нейтрофілоцитів,. утворюючи бар'єр. Перетравлюючи або розтопляючи це стороннє тіло разом з тканинами, що оточують його, лейкоцити гинуть, В результаті навколо стороннього тіла утворюється гнояк, який через деякий час розривається, і його вміст викидається з організму. Із зруйнованими тканинами і загиблими лейкоцитами викидаються також сторонні тіла, які проникли в організм.
Поглинання і перетравлення лейкоцитами різних мікробів, найпростіших організмів і різних сторонніх речовин, які потрапляють в організм, називають фагоцитозом, а самі лейкоцити — фагоцитами.
Явище фагоцитозу було вивчені І. І. Мечниковим. Своє перше спостереження І. І. Мечников зробив на порівняно простих організмах — личинках морських зірок. Він помітив, що скалка  в тілі личинки морської зірки швидко оточується рухливими клітинами.
Те ж саме відбувається і в людини, яка заскалить собі палець. Навколо скалки скупчується велика кількість білих кров'яних тілець, а зовні це виявляється утворенням білого пухирця, який складається із скупчення загиблих лейкоцитів
Ще важливіше спостереження зробив І. І. Мечников на прісноводних рачках — дафніях. Він установив, що коли спори мікроскопічного грибка проникають крізь стінку кишечника і потрапляють в порожнину тіла, до них кидаються рухливі клітини, які захоплюють їх і перетравлюють. В результаті цього захворювання не розвивається. Якщо у тіло дафнії надходить багато спор, то фагоцити із своїм завданням не справляються, спори проростають, що приводить до захворювання і загибелі тварин.
Ці спостереження послужили Мечникову підставою висловити гіпотезу, що у вищих організмів, у тому числі й в людини, фагоцитарні клітини здійснюють захист від хвороботворних агентів. Мечников встановив, що фагоцитарну функцію викопують клітини двох категорій: рухливі білі кров'яні тільця (лімфоцити, моноцити)  і нерухомі клітини, які містяться в лімфатичних вузлах, внутрішній стінці судин, селезінці, печінці, кістовому мозкові та інших органах. Важливу роль виконують лейкоцити мають у звільненні організму од відмерлих клітин. У людини постійно відбувається процес старіння і відмирання клітин і народження нових. Якби відмерлі клітини не знищувалися, то організм був би отруєний продуктами розпаду.
Фагоцитоз — захисна реакція організму, яка сприяє збереженню сталості його внутрішнього середовища.
Лімфоцити, які утворюються в лімфатичних вузлах і селезінці, циркулюють у крові 100...200 днів. Вважають, що лімфоцити беруть участь в реакціях імунітету в організмі, знешкоджують мікроби, які проникли в організм, і їхні отрути (токсини).
Тромбоцити людини — це плазматичні утворення овальної або округлої форми діаметром 2...5 мкм. У людини вони не мають ядер і являють собою цитоплазматичні осколки гігантських клітин кісткового мозку. В електричному мікроскопі тромбоцити мають вигляд зірчастих утворень з ниткоподібними відростками.
В 1 мм³ крові людини міститься від 200 000 до 400 000 тромбоцитів.
Кількість тромбоцитів у крові змінюється. Вдень їх більше, а вночі менше. Після важкої м'язової роботи кількість кров'яних пластинок збільшується у 3...5 разів.
Утворюються тромбоцити в червоному кістковому мозкові і селезінці. Тривалість життя тромбоцитів 5...7 днів. Руйнування їх відбувається в селезінці.
Основна функція тромбоцитів пов'язана з їхньою участю у зсіданні крові. При пораненні кровоносних судин тромбоцити руйнуються. При цьому з них виходять у плазму речовини, необхідні для формування кров'яного згустка — тромба. Характерною властивістю тромбоцитів є їхня здатність прилипати і розпластуватися на сторонній і шорсткій поверхні (скло, пошкоджена кровоносна судина). Пластинки при цьому різко збільшуються у розмірах (в 5...10 разів), ніби розтягуються. Із округлої вони набувають зірчастої форми з численними витягнутими відростками. Варто лише пошкодити дрібну кровоносну судину, як пластинки негайно налипають, збираються до купки, склеюються і дуже швидко утворюють білий тромб, своєрідну біологічну пробку, що сприяє припиненню кровотечі. Потім навколо цього тромба осідають нитки фібрину, а також еритроцити. Тромб змінює свій колір, стає червоним. Як правило,, утворення тромба супроводжується звуженням кровоносних судин. Цьому сприяє особлива судинозвужувальна речовина,, яка виділяється при руйнуванні кров'яних пластинок,— серотонін.
5. Групи крові. Резус-фактор
Належність до тієї чи іншої групи часто впливає на долю людини. Особливо це стосується групи крові.
Наявність (чи відсутність) у крові людини певних білків, отриманих у спадок від батька й матері, зовні ніяк не проявляється. Але в певні моменти життя саме ці прості молекули визначають, де і як жити людині і чи жити взагалі.
Кожна людина повинна знати свою групу крові і резус. А спортсменам та людям, професійна діяльність яких пов’язана з високим ризиком травматизму (пожежники, рятувальники, каскадери тощо), слід завжди носити браслети із зазначеною на них інформацією про свою кров. Іноді це важливіше, ніж паспорт, бо саме ця інформація може виявитися перепусткою у продовження життя.
Ще в давні часи люди вважали кров носієм життя і намагалися використати її чудодійні властивості для рятування тяжко поранених або повернення здоров’я і молодості старим. У XVII столітті одному знекровленому юнакові навіть примудрилися перелити кров ягняти. Він тоді дивом вижив. Але потім переливання крові тварин хворим людям завжди закінчувалися трагічно. Вперше переливання людської крові було здійснено 1812 року у Великобританії. Іноді така операція рятувала життя, але часто пацієнти вмирали одразу ж після переливання. Стало зрозуміло, що не кожна кров у силу своїх особливостей підходить тій чи іншій людині. Відкриття груп крові належить вченим Карлові Ландштейнеру та Яну Янському. Саме вони встановили, що люди за біологічними властивостями крові поділяються на 4 групи. Належність до певної групи крові — це властивість вроджена і незмінна.
Наша кров, грубо кажучи, складається із плазми (розчину) і формених елементів — клітин, або «тілець». На червоних кров’яних тільцях — еритроцитах — розміщуються специфічні білки. Їх називають антигенами груп крові. У плазмі ж містяться інші білки — антитіла. Взаємодію антигену з антитілом можна схематично уявити собі у вигляді замка й ключа, що його одмикає. При зустрічі однойменних антигенів та антитіл відбувається склеювання еритроцитів у монетні стовпчики. У такому вигляді вони не можуть переносити кисень. Тож у крові однієї людини не зустрічаються однойменні антиген і антитіло. Їхня комбінація і є групою крові. Її необхідно враховувати при переливанні крові та інших маніпуляціях із кров’ю, щоб уникнути склеювання еритроцитів.
Антигени й антитіла груп крові успадковуються нами від батьків, причому саме білки, а не самі групи крові. Тому комбінація цих білків у дітей може відрізнятися від комбінації їх у батьків. Таким чином і утворюється інша група крові. Прийнято вирізняти чотири групи крові, хоча насправді на сьогоднішній день відома вже велика кількість антигенів на еритроцитах і, відповідно, можна визначити більше груп крові. Але в першому наближенні цілком достатньо й цих чотирьох. Для позначення антигенів використовують літери А та В, а антитіла позначають як альфа і бета. Відсутність цих чинників позначають, звісно ж, цифрою 0. У рутинній діагностиці користуються визначенням групи крові по системі АВ0.
Що ж таке перша група крові (позначення I (0)) ? Для неї характерна відсутність антигенів на еритроцитах. Люди з цією групою крові є універсальними донорами, оскільки їхню кров можна переливати людям решти трьох груп. Друга група крові позначається як II (А) і має антиген А на еритроцитах, третя —III (В) — антиген В. Люди з четвертою групою крові, або IV (АВ), на своїх еритроцитах носять обидва антигени, але натомість у плазмі відсутні антитіла.
Новонародженим визначають групу крові у пологових будинках. Часто, довідавшись про групу крові своєї дитини, деякі надто прискіпливі татусі починають псувати собі життя зайвими підозрами. Мовляв, у мене така-то група крові, а у тебе — така-то, тож у дитини мусить бути або така, як у мене, або твоя. Для таких татусів пропонуємо невеличку шпаргалку. Якщо у обох батьків перша група крові, то в них може народитися дитина тільки з першою групою. У подружжя із другою групою крові народжуються діти з першою або другою групами. Наступний варіант: чоловік і жінка мають третю групу крові. В такому разі їхні діти матимуть першу або третю. Якщо ж обом батькам випало бути носіями четвертої групи крові, то в них можуть народитися діти із другою, третьою та четвертою групами. Ось така нескладна «бухгалтерія». Але ж у батьків дитини далеко не завжди однакові групи крові. Тоді маємо такий «розклад»: при поєднанні у шлюбі першої і другої груп народяться діти з першою або другою; поєднання першої та третьої дасть нащадкам також або першу, або третю групи. Батьки, носії першої та четвертої груп, матимуть дітей із другою або третьою групами крові. Більша спадкова «варіабельність» виникає при поєднанні четвертої з другою або третьою групами крові — діти, народжені в таких шлюбах, матимуть кров другої, третьої або четвертої груп. Якщо в одного з батьків перша група крові, у дитини не може бути четвертої. І навпаки — якщо в одного з батьків четверта, у дитини не може бути першої групи. А найбільша різноманітність перепадає дітям, батьки яких мають другу та третю групи. Таке подружжя може народити дітей із будь-якою групою крові.
Резус-фактор. Це також білок, що міститься на мембрані еритроцитів. Він є у 85% людей. Їх називають резус-позитивними. Решта ж 15% — це особи резус-негативні, тобто у них цього білка немає. Успадковується ця ознака таким чином: якщо батьки резус-позитивні, то дитина може бути як резус-позитивною, так і резус-негативною. У резус-негативних батьків може народитися лише резус-негативна дитина.
Резус-фактор, як і групу крові, необхідно враховувати при переливанні крові. При потраплянні резус-фактора в кров резус-негативної людини, до нього утворюються антирезусні антитіла, що становить загрозу життю.
Резус-конфлікт і групова несумісність
Така ситуація може виникнути при вагітності резус-негативної жінки резус-позитивним плодом (резус-фактор від батька). При потраплянні еритроцитів плоду в кровообіг матері проти резус-фактор у неї утворяться антирезусні антитіла. У нормі кровообіг матері і плоду змішується тільки під час родів, тому теоретично можливим резус-конфлікт вважається при другій та наступних вагітностях резус-позитивним плодом. Але на практиці навіть при першій вагітності таке явище спостерігається досить часто. Лікарі пояснюють це тим, що часто відбувається підвищення проникності судин плаценти та мають місце різноманітні патології вагітності, які призводять до потрапляння еритроцитів плоду у кров матері і під час першої вагітності. Тому антирезусні антитіла необхідно визначати при будь-якій вагітності у резус-негативної жінки, починаючи з 8-ми тижнів. Саме на цьому терміні вагітності відбувається утворення резус-фактора у плоду. Акушери навчилися боротися із небезпекою виникнення резус-конфлікту. Із цією метою майбутній матері вводять антирезусний імуноглобулін.
При вагітності може виникнути не лише резус-конфлікт, але й несумісність за групами крові. Якщо плід має антиген, якого немає в матері, її організм може виробляти проти нього антитіла. Конфлікт може виникнути якщо: а) плід має II групу крові, а мати — I або III; б) плід має III, а мати — I або II групу; в) плід — IV, а мати — будь-яку іншу. Щоб уникнути неприємних та небезпечних ситуацій, пов’язаних із такими конфліктами, треба перевіряти наявність «групних» антитіл в усіх парах, де в чоловіка та жінки різні групи крові, за винятком випадків, коли чоловік має першу групу. Такі аналізи проводяться зараз у більшості лабораторій, щоправда, приватних. А визначити групу крові та резус-фактор можуть у будь-якій поліклініці чи лікарні.
6. Переливання крові
Ще в давнину люди намагалися лікуватися кров'ю тварин. У творах давньогрецького поета Гомера мовиться про те, що Одіссей давав пити кров тіням підземного царства, щоб повернути їм свідомість, пам'ять і мову. Гіппократ радив хворим, що страждали на захворювання з порушенням психіки, пити кров здорових людей. Вказівки про подібне лікування кров'ю є в творах Плінія і Цельса, які повідомляли про те, що хворі епілепсією і люди похилого віку пили кров вмираючих гладіаторів.
Крові приписували омолоджуючу дію. Так, наприклад, в Римі дряхлий Папа Інокентій VIII лікувався кров'ю, узятою від трьох хлопчиків 10 років. Проте приготований з крові дітей напій не допоміг, і незабаром Папа помер.
Кров тварин з лікувальною метою пили під час воєн, тому услід за єгипетськими військами йшли цілі стада баранів, кров яких використовували для лікування поранених. У стародавніх папірусах залишилися нотатки про те, що кров використовували для ванн. Так, старогрецькому царю Костянтину, що страждав проказою, були призначені ванни з крові.
Вважалося, що кров - це чудодійна рідина: стоїть тільки її застосувати, як життя може бути продовжене на багато років. Якщо людина вип'є кров, то вона замінить йому ту, яка була ним втрачена.
У 1628 р. англійський учений В. Гарвей відкрив закон кровообігу. Він встановив принцип руху крові в живому організмі і тим самим розкрив широкі можливості для розробки методу переливання крові.
Перші успішні експерименти по переливанню крові від одного собаки до іншого були зроблені в 1666 р. англійським анатомом Р. Лоуером, а в 1667 р. французький учений Д.Б.Дені провів перше переливання крові від тварин людині. Він перелив хворому, страждаючому лихоманкою, один стакан (270 унцій) крові ягняти. Хворий видужав, але, не дивлячись на це, більше ніхто з хворих не наважився на переливання крові собі. Тоді учений оголосив, що той, хто дасть собі перелити кров, одержить значну платню. Робітник бідного кварталу Парижа був першим, хто надав себе для досвіду по переливанню крові. Після переливання реципієнт відчув себе відмінно і запропонував свою власну кров для переливання. Він мимоволі став першим свідомим донором в історії людства.
Але не всі переливання Д.Б.Дені були вдалими. Почалися ускладнення, з'явилися смертельні випадки, і переливання у Франції було заборонено.
Причина цих невдач полягала в тому, що кров тварин і людини несумісна. Кров тварин, перелита в організм людини, руйнується. Проте думка врятувати вмираючого вливання йому кров здорової людини не залишала лікарів.
У 1832 р. петербурзький акушер Г. Вольф зробив перше в Росії переливання крові від людини людині. Це була породілля, що втратила велику кількість крові. Переливання пройшло успішно, і жінка була врятована.
Розвиток донорства супроводжувався численними зльотами і падіннями - від обожнювання цього методу до державної заборони його застосовувати.
До 1875 р. доктор медицини Леонард Ландуа знайшов в літературі декілька сотень випадків переливання крові між тваринами, між людьми і від тварин людям. Як донори крові використовувалися головним чином собаки і вівці (ягнята, барани). Перелита здоровим і хворим людям кров тварин викликала численні, зокрема смертельні, ускладнення. Перші документальні внутрішньовенні вливання відносяться до початку діяльності першої в світі академії наук - Лондонського Королівського суспільства, заснованого в 60-і роки 17 століття. Зробити внутрішньовенне вливання крові людині в ті часи було не просто - вже хоч би по тому, що до винаходу порожнистої ін'єкційної голки і сучасного шприца залишалося ще цілих два сторіччя. Крістофер Рен в 1656 році використовував як ін'єкційну голку пташине перо, а замість шприца міхури риб і тварин.
Не дивлячись на те, що перші спроби давали добрі результати, метод переливання крові не набув широкого поширення тому, що по-перше, це була у той час досить складна в технічному відношенні операція, по-друге, у ряду хворих перелита кров викликала важкі ускладнення, аж до смертельних результатів. Причина їх була тоді абсолютно незрозуміла.
Використання крові як лікувального засобу давно привертало до себе увагу дослідників. Думка людини працювала над тим, як відшкодувати втрату крові в організмі при пораненнях і рясних кровотечах, як поліпшити склад і якість кров, що гіршала при захворюваннях, і т.д. В даний час ясно, що невдачі були слідством переливання великих кількостей невідповідної або, як тепер говорять, несумісної за системою АВО крові. Було встановлено, що і від людини людині переливати кров можна тільки за певними показниками, оскільки кров різних людей теж не завжди буває сумісною.
Дуже важливу роль зіграло відкриття груп крові, внаслідок чого були розкриті причини деяких ускладнень, що дало можливість попередити їх. Виявилось, що ускладнення при переливанні крові тварин людині відбуваються тому, що сироватка крові людини склеює і руйнує кров'яні тельця тварин. Використовуючи ці дані, віденський бактеріолог К. Ландштейнер (1901 р.) і польський лікар Я.Янській (1907 р.) відкрили закони склеювання еритроцитів однієї людини сироваткою іншої і встановили, що по властивостях крові все людство можна розділити на 4 групи: О(I), А(II), В(III), АВ(IV). З відкриттям груп крові, її переливання як лікувальний метод став швидко розвиватися. Перше переливання з урахуванням груп сумісності провів в 1909 р. американський хірург Дж. Крайл. Це відкриття різко скоротило число ускладнень. У 1940 р. був встановлений резус-фактор (Rh-фактор) позитивний і негативний, названий так по назві мавп резусів, у яких була виявлена наявність антиген в еритроцитах.
В даний час донорство вийшло за межі вузько медичної проблеми, коли вирішувалось тільки питання про забезпечення кров'ю лікувальних установ, і стало проблемою соціальною, яка відображає взаємовідношення між людьми, і тим самим зачіпає інтереси всього нашого суспільства
7. Вікові особливості
У дорослої людини кількість крові становить приблизно 7...8% маси її тіла. У дітей крові відносно маси тіла більше, ніж у дорослих. У новонароджених кількість крові становить 14,7% маси, у дітей одного року— 10,9%, у дітей 14 років — 7%. Це пов'язано з більш інтенсивним обміном речовин у дитячому організмі. У дорослих людей масою 60...70 кг загальна кількість крові 5...5,5 л.
У новонародженого лейкоцитів значно більше, ніж у дорослої людини (до 20 000 в 1 мм³ крові). В першу добу життя кількість лейкоцитів зростає (відбувається розсмоктування продуктів розпаду тканин дитини, тканинних крововиливів, можливих під час пологів) до 30 000 в 1 мм³ крові.
3 другої доби життя кількість лейкоцитів знижується і до 7...12-го дня досягає 10 000...12 000. Така кількість лейкоцитів зберігається у дітей першого року життя, після чого вона знижується і до 13... 15 років дорівнює кількості лейкоцитів у дорослої людини. Чим менше вік дитини, тим її кров містить більше незрілих форм лейкоцитів.
Лейкоцитарна формула має свої вікові особливості: високий вміст лімфоцитів і мала кількість нейтрофілів у перші роки життя поступово вирівнюються, досягаючи до 5...6 років майже однакових величин. Після цього процент нейтрофілоци-тів неухильно зростає, а процент лімфоцитів знижується.
Малим вмістом нейтрофілів, а також недостатньою їхньою зрілістю почасти пояснюється велика сприйнятливість дітей молодшого віку до інфекційних хвороб. У дітей перших років життя до того ж фагоцитарна активність нейтрофілів найнижча.
Серце дитини після народження не тільки росте, збільшуючись у всіх напрямках, у ньому відбуваються процеси формоутворення. Серце новонародженого має поперечне положення і майже кулясту форму. Відносно велика печінка робить високим склепіння діафрагми, ось чому і положення серця у новонародженого вище. На кінець першого року життя під впливом сидіння і стояння та у зв’язку з опусканням діафрагми серце займає косе положення. В 2…3 роки верхівка серця доходить до 5 ребра, а у 10-річних дітей межі серця майже такий самий, як і в дорослих.
Ріст передсердь протягом першого року життя випереджає ріст шлуночків, потім вони ростуть майже однаково і тільки після 10 років ріст шлуночків починає обганяти ріст передсердь.

Список використаної літератури
1.                 Антипчук Ю.П., Вожик Й.Б., Лебедєва Н.С., Луніна Н.В. Анатомія і фізіологія дитини (з основами шкільної гігієни). Практикум. – К.: Вища школа, 1984.
2.                 Белецкая В.И. и др. Школьная гигиена. – М.: Просвещение, 1983.
3.                 Гуминский А.А., Леонтьева И.И., Тупицина Л.П. Руководство к выполнению лабораторных занятий по возрастной физиологии. – М.: МГПИ, 1984.
4.                 Даценко І.І. Гігієна і екологія людини. – Львів: Афіша, 2000.
5.                 Ермолаев Ю.А. Возрастная физиология. – М.: Высшая школа, 1985.
6.                 Литвинова Г.О., Ванханен В.Д. Гігієна. – К.: Здоров’я, 1994.
7.                 Подоляк-Шумило Н.Г., Познанський С.С. Шкільна гігієна. – К.: Вища школа, 1981.
8.                 Хрипкова А.Г. Вікова фізіологія. – К.: Вища школа, 1982.
9.                 Хрипкова А.Г. и др. Возрастная физиология и школьная гигиена. – М.: Просвещение, 1990.