Герасимчук Н.В.
м. Звенигородка, 2006
XIX ст. називають „золотим століттям” російської літератури. Озоряна генієм Пушкіна, Лермонтова, Гоголя, блиском таланту Жуковського, Крилова, Грибоєдова, Кольцова, російська література зробила в першій половині століття справді величезний крок вперед. Це перш за все пояснюється незвичайно швидким розвитком російського суспільства.
            Ряд революцій, які прокотилися по Європі на початку ХІХ ст., обурення селянських мас і особливо могучий патріотичний підйом в Росії, викликаний війною 1812р., - все це доводило нестійкість самодержавства у всьому світі, необхідність змін в кріпосній Російській імперії. В країні почався визвольний рух, сформувалось перше покоління революціонерів – борців проти самодержавства. Це були декабристи, „найкращі люди з дворян”, як називав їх В. І. Ленін, які допомогли „розбудити народ”.
            В літературі на перший план висувається творчість активних, або прогресивних, романтиків – співці революційного подвигу, відкрито кликавши на боротьбу з самодержавством. Свої твори вони часто присвячували подіям вітчизняної історії, звертались до легенд до усної народної поезії. Це були поети, які мріяли про розкріпосництво людської особистості від пут деспотизму, релігії, обманної моралі.
            З найбільш художньою силою прогресивний романтизм виразився у волелюбних віршах і романтичних поемах Пушкіна: „Вольность”, „Деревня”, „Кавказский пленник”, „Цыганы”.
            Представником романтизму іншого типу – пасивного – був В. А. Жуковський.
            В середині 20-х років волелюбним прагненням передової частини російського суспільства був нанесений страшний удар. Самодержавна влада швидко розправилася з декабристами – малочисленими і відірваних від народу. Настала довга глуха ніч миколаївської реакції. Перші роки, наступні за 1825-м, були жахливими.
            Знадобилося не менше десяти років, щоб людина могла оговтатись в своєму жалюгідному положенні поневоленої і гнаної істоти. Людьми оволоділо глибоке зневірення і загальний глибокий сум.
            В цій похмурій обстановці на деякий час посилився вплив реакційної романтичної літератури.
            Разом з тим передові романтичні ідеали надихають людей нового покоління, котрі прийшли в літературу у 30-і роки: молодого Белінського, починаючого Герцена, поета Н. П. Огарєва (1813-1877).
            Яскраві романтичні твори – „Вечера на хуторе близ Диканьки” і „Тарас Бульба” – створює молодий Гоголь. Найбільш повно настрою кращих людей російського суспільства в післяпушкінську епоху втілювали вірші і поеми Лермонтова („Смерть поета”, „Белеет парус одинокий”, „Демон”, „Мцыри”), пройняті буремним духом „”, пристрасної жаги боротьби і дії.
            Проте 20-30-і роки не лише епоха буйного розквіту романтизму. В цей же час в російській літературі розвивається новий, самий могутній і плодотворний напрямок -  реалізм. Прагнення до реалістичного зображення дійсності стає характерною рисою російської літератури. Це прагнення чітко утвердилось ще в XVIII ст., особливо у творах Д. І. Фонвизина і А. Н. Радіщева.
            В перші десятиріччя ХІХ ст. реалізм утверджувався у байках Крилова і безсмертній комедії Грибоєдова „Горе от ума”, пройнятої, за висловлюванням Бєлінського, „глибокою правдою російського життя”.
            Оригінальним основоположником реалізму в російській літературі є А.С. Пушкін. Автор „Євгенія Онегіна”, „Бориса Годунова”, „Медного всадника”, „Капітанської дочки” зумів зрозуміти саму суть важливіших явищ російської дійсності, яка стала під його геніальним пером у всіх образах, складності, протиставності.
            Вслід за Пушкіном до реалізму приходять всі відомі письменники другої половини ХІХ ст. І кожний з них розвиває досягнення Пушкіна-реаліста, досягають нових перемог і успіхів. В романі „Герой нашого часу” Лермонтов пішов далі свого учителя Пушкіна в зображенні важкого внутрішнього життя сучасної йому людини, в заглибленому аналізі його душевних переживань. Гоголь розвивав критичну сторону пушкінського реалізму. В його творах – перш за все „Ревізорі” і „Мертвих душах” – побут, звичаї, духовне життя представників правлячих класів у всіх їх негативних рисах.
            Глибоко і правдиво відображаючи важливі особливості справжності, російська література тим самим все більше відповідала інтересам і сподіванням народних мас. Народний характер російської літератури позначився і на тому, що цікавість до життя і долі народу ставав у ній все більш глибоким і гострим. Це чітко проявилось у творчості Пушкіна і Лермонтова,  в творах Гоголя, а з ще більшою силою – в поезії Кольцова і творчій діяльності письменників так званої „справжньої школи”.
            Ця школа, яка сформувалась у 40-х роках, представляла собою перше в російській літературі об’єднання письменників-реалістів. Це були іще молодий характер російської літератури позначився і на тому, що цікавість до життя і долі народу ставав у ній все більш глибоким і гострим. Це чітко проявилось у творчості Пушкіна і Лермонтова,  в творах Гоголя, а з ще більшою силою – в поезії Кольцова і творчій діяльності письменників так званої „справжньої школи”.
            Ця школа, яка сформувалась у 40-х роках, представляла собою перше в російській літературі об’єднання письменників-реалістів. Це були ще молоді письменники. Згуртувавшись навколо Бєлінського, вони поставили собі за мету зображувати правдиво, з усіма її темними і похмурими сторонами. Старанно і добросовісно вивчаючи повсякденне життя, вони відкривали оповіданнях, повістях такі сторони справжності, яких майже не знала попередня література: подробиці побуту, особливості мови