Реферат
з політології
Діалектика і проблеми взаємин людини і політики

Проблема "людина і політика" існує з того часу, коли людина (за Аристотелем) стала людиною політичною, тобто усвідомила, що її життя залежить не лише від неї самої, а й від того, у який спосіб на нього впливають інші люди.
Об'єктивно політика пронизує всі сфери існування суспільства, безпосередньо або опосередковано впливає на зміст життя всіх громадян. І це природно, бо людина тією чи іншою мірою залежна від усього, що відбувається в суспільстві. Можна не бути політиком вищого ешелону, середнього рівня або просто соціально активним громадянином, але багато реальних змін у житті всього суспільства безпосередньо залежать від соціального статусу, поведінки, позиції, як кажуть, рядового громадянина. Так буває під час виборів, референдумів, опитувань громадської думки, у процесі масових громадських, політичних акцій — маніфестацій, мітингів, пікетів тощо. Тобто політичний процес залежить від поведінки, дій, позицій навіть окремого громадянина, а не лише від політика вищого рівня. Особливо помітно це виявляється під час радикальних суспільно-політичних змін, перебудовчих процесів, коли виникає потреба мати, образно кажучи, єдину інтегральну думку, точку зору нації, народу, усіх громадян країни. Згадаймо бодай події останніх років в Україні — референдум з питання про незалежність, соборність України, парламентські, президентські вибори, акції громадського протесту або підтримки.
Участь громадян у політичній діяльності, як і звичайний інтерес до політики, зумовлений багатьма обставинами як об'єктивного, так і суб'єктивного характеру. До об'єктивних обставин належать реальний стан суспільних відносин, соціально-економічне, політичне становище у країні, а до суб'єктивних — рівень політичної культури, громадянської свідомості, підготовленості конкретних громадян до політичної діяльності. Про це йтиметься далі, а поки що варто визнати і взяти як домінанту точку зору, що проблема "людина і політика" досить складна, неоднозначна, однак завжди актуальна.
Насамперед цю проблему варто розглядати в контексті реального стану конкретного суспільства, відносин, які в ньому склалися й існують.
Перше. Незадовільний соціальний стан, соціальний захист не лише окремих громадян, а й великих соціальних груп, класів призводить до того, що рівень політичної активності представників таких груп, як і груп загалом нині далеко не однаковий. Згадаймо масштаби участі у процесах державотворення ще три — п'ять років тому інтелігенції, особливо творчої, або соціальну, політичну активність, яку останнім часом демонструють шахтарі.
Так чи інакше, але глибоко проаналізувати причинно-наслідкові аспекти такої активності — завдання складне, але цікаве, актуальне. Друге. Саму по собі політичну діяльність, участь у ній громадян не можна розглядати лише як проблему односторонню, тобто що вона дає для вирішення загальнодержавних проблем. Не менш важливо, що, зокрема, дає така діяльність особі, конкретній людині, як сприяє формуванню її громадянської позиції. Адже відомо, що рівень політичної активності громадян прямо залежить від їхньої політичної культури, з одного боку, і від рівня демократизму у суспільстві — з іншого. Це питання особливо актуальне для постсоціалістичних країн, де демократичні процеси лише починають розвиватися.
Розглядаючи проблему суспільної свідомості, політичної активності громадян, варто враховувати не лише реалії сьогодення, а й історію, генезис, історичні джерела формування політичної свідомості українства. "Політизація сучасного світу, — зазначає український політолог Б. Гаєвський, — викликала до життя віками існуюче в народі бажання безпосередньо брати участь у політичній діяльності, взяти на себе турботу про власний добробут, який створюється не лише засобами продуктивної праці у сфері матеріального і духовного виробництва, а й за допомогою політики". Такий стан справ надто характерний і для України у її нинішній суспільно-політичній ситуації.
Загалом виокремлюють три основних типи взаємин (відносин) людини і політики або ставлення людини до політики.
Перший — пов'язаний із залученням людини до політики, коли людина займає більш-менш активну громадсько-політичну позицію, виявляє активну політичну поведінку. У такому разі людина намагається вирішити власні проблеми через відповідний вплив на систему політичної влади.
Другий тип відносин відчуження, або аномія, — характеризується розривом зв'язків людини з політичною владою. Людина зосереджусться головним чином на реалізації власних приватних інтересів. Норми, що регулюють суспільне життя, за різних обставин втрачають свій вплив на людину, людина піддає їх сумніву.
Третій тип відносин характеризує повне злиття людини і політичної структури, підпорядкування особистого життя її потребам, ритму змін. Для такої ситуації властиве розчинення індивідуального життя в політичному. В остаточному підсумку формується специфічний тип авторитарної особи.
Політика як відображення певних суспільних явищ неповторна, бо неповторними є і самі ці явища, і люди, які беруть в них участь. Інакше кажучи, викликає великий інтерес питання особливостей політичної діяльності окремо взятої людини — поєднання загального й особливого в такій діяльності. І все-таки на перший план виступають проблеми, пов'язані з мотивами, стимулами, що спонукають до політичної діяльності, тобто чому та чи інша людина цікавиться і бере участь у політичних діях і процесах.
Аполітизм, байдуже ставлення до політики значної кількості людей — проблема складна і глибока. Підтвердимо це таким прикладом. Відомо, що для сучасної України чи не найактуальнішим є питання відродження власного національного виробництва. І не просто його відбудови, а відбудови на вищому технологічному й організаційному рівні. Отже, для цього потрібні не лише висококваліфіковані, високопрофесійні спеціалісти, а саме фахівці з відповідною мотивацією, з відповідною самодисципліною, організаторськими здібностями. Останні якості виховуються через формування національної самосвідомості кожного громадянина. Без цього нам вкрай важко буде не те що вдосконалити виробництво, а й відродити його, підняти на рівень передових технологій і технологічних процесів.
Нажаль, бездуховність, яка запанувала в українському суспільстві, набирає загрозливих форм, особливо у молодіжному середовищі. Самозадоволення, агресивна байдужість, зневажливе ставлення до знань, науки, інтелекту, до людей розумової праці можуть обернутися національною трагедією. Такі ситуації історії добре відомі. Сподівання, що всі ці вади, зокрема молоді, як, до речі, і дорослих, зникнуть тоді, коли стабілізується соціально-економічне становище суспільства, даремні й нереальні. Без цілеспрямованого виховання соціально активного громадянина нам не обійтися. І тут серйозно постає проблема політичної культури окремого громадянина, нації, народу. З огляду на зазначене у так званий перехідний період конче важливою є потреба створити засади для самодіяльності, саморозвитку громадян, насамперед, звичайно, працездатних. Що ж до молоді, то вона потребує першочергового — створення відповідних стартових умов, авансування свого розвитку і життєвого становлення. Отже, державні інституції, громадські структури, усі, кому болить доля молодих, мають підтримувати інноваційну, творчу діяльність молоді, її громадських організацій і об'єднань. Саме це сприятиме формуванню в молоді активної громадянської позиції, відчуття своєї значущості для суспільства, високої політичної культури. Це однак зовсім не означає, що не потребують уваги ціннісні орієнтації громадян (у тому числі дорослого населення), у яких вже сформувалися ідеали, визначилися ціннісні життєві орієнтації. Більшість цивілізованих народів живуть у сталих політично демократичних суспільствах і користуються природним правом на свободу людини, обмежену відповідними законами, спрямованими на незаперечення права на свободу інших людей. Однак є чимало народів, які поки що позбавлені умов життя у демократичних цивілізованих суспільствах. Звичайно, руйнування колишніх тоталітарних структур не може не призвести і до кризових явищ у суспільстві, бо передбачити розвиток історичних подій не завжди здатна навіть найкраща соціальна теорія. Заідеологізована ж свідомість владних соціальних структур потребує осмислення політико-культурного аспекту в побудові суверенної держави. Відомо, що історико-політична свідомість найбільш суперечлива в різних соціальних групах населення, а також у різних етнографічних регіонах країни. Вивчаючи проблему "людина і політика", варто постійно мати на увазі цей та інші аспекти, зокрема такий: у трактуванні проблеми "людина і політика" є дві основні традиції.
Перша пов'язана з наданням особі визначальної ролі у вирішенні найскладніших політичних проблем. Особливо помітно вона проглядалася наприкінці XIX — на початку XX ст., коли велися гострі дискусії навколо ролі видатних письменників (Л. Толстой, А. Чехов, М. Горький та ін.), пролетарських, більшовицьких вождів (В. Ленін, Й. Сталін, Л. Троцький та ін.).
Друга традиція — протилежна, пов'язана зі значним приниженням і взагалі запереченням ролі особи в політиці.
Очевидно, істина — посередині. Багато здібних і талановитих поліпі к і її без відповідної підтримки мало чого вартують. Водночас правильно й те, що середовище висуває, впливає на формування і діяльність політика. Цікавою, зокрема, є і така думка: роль особи у Політиці відповідна тому, як середовище сприймає те, що вона йому пропонує (американський політичний психолог Ф. Грінстайн).
Не менш актуальною є проблема індивідуальної та масової політичної свідомості, особливостей їх формування та реального прояву. На основі численних соціологічних досліджень можна зробити висновок, що масова свідомість громадян сучасної України постійно поляризується у двох основних аспектах: демократичному і авторитарному. Для досягнення вищого рівня в розвитку свободи особистості основний зміст радикальних суспільних перетворень повинен полягати в тому, щоб новостворена національна держава увійшла в русло загальноцивілізованого розвитку й органічно включилася в систему економічних і політичних взаємозв'язків світової спільноти і мстою подолання соціальної кризи в засвоєнні нової технологічної та інформаційної культури. Питання це складне і багатоаспектне. Та найголовніше те, що політична свідомість українського загалу в перехідний період нестабільна. Значною мірою це зумовлено несформованістю владних соціальних інститутів і відсутністю концептуального бачення майбутнього розвитку держави, про що сьогодні активно пишуть політики і філософи. У такій ситуації соціально-політична свідомість може по-різному впливати на розвиток України. Часом політичні партії та окремі політики, не завжди враховуючи справжній стан речей, намагаються діяти відповідно до вимог суспільної думки, вважаючи, що їх вчинки відповідають нібито усталеній системі суспільних відносин, життя.
Аналізувати проблему "людина і політика" не можна без врахування того, що це, власне, не що інше, як взаємини різних суб'єктів політики, політичного процесу. Найважливішими при цьому є питання відносин людини (політика) з державою, конкретною ідеологією, владою. Відносини людини і держави складні, неоднозначні і будуються насамперед на основі розуміння людиною самої сутності держави, її функцій, особливостей існування. Існує кілька найпоширеніших концепцій походження держави, Найвідоміші з них теократична (релігійна), патріархальна, договірна, насильницька, класова. Розглянемо їх конкретніше.
Теократична, або релігійна, концепція (міфологія Сходу, А. Августин, Ф. Аквінський) грунтується на тому, що держава — це продукт божої волі, її утворення й існування мало залежить від волі людей. А відтак з існуванням держави треба погоджуватися, об'єктивно рахуватися з тим, що вона є.
Прихильники концепції патріархального походження держави (Конфуцій, Р. Фільмер) стверджують, що поява держави зумовлена необхідністю захисту людей. Держава, на їх думку, — це велика сім'я, головна роль якої — батьківський захист людей, турбота про них. Сьогодні ця теорія мало спрацьовує, оскільки вона була притаманна суспільствам у період формування держав-полісів, держав феодального характеру. Чимало авторів обстоюють ідею договірного походження держави. На їх думку, держава — це результат певної домовленості між правителями і підлеглими (Ж.-Ж. Руссо, Т. Гоббс, Дж. Локк). Тут даються взнаки спроби відповідним чином гуманізувати відносини людини і держави, гармонізувати їх, що практично є досить рідкісним явищем—держава часто намагається монополізувати свої відносини з громадянами. Концепція походження держави як насильницької структури (М. Краківський, Л. Гумплович, М. Оппенгеймер) базується на твердженні, що держава — результат завоювання сильними народами слабших. Така концепція надто поширена і, звичайно, має сенс. Відома концепція класового походження держави (Платон, К. Маркс, Ф. Енгельс, В. Ленін) базується на твердженні, що держава — результат панування одного класу над іншим. Досить нагадати, що така точка зору була дуже поширена саме у XIX ст., коли існували тоталітарні, авторитарні режими (держави), які характеризувалися абсолютною монополією держави над особою, практичною відсутністю демократії як такої. Відносини людини і політики, людини і держави у таких суспільствах були побудовані однозначно на проголошених антигромадських класових засадах. Мало того, такі суспільства характеризувалися абсолютним монополізмом однієї (соціально-комуністичної) ідеології, що проголошувалася державою саме як державна.
Виокремимо основні особливості держави:
•  держава — це влада, яка об'єктивно не представляє інтересів усіх громадян, а тому її діяльність не збігається і не може збігатися з інтересами всього населення. Відтак у державі є соціальні групи і верстви, які мають певні привілеї, можливості керувати іншими громадянами у певних сферах суспільного життя. Врешті, в політиці і відбувається боротьба таких соціальних груп за відповідні пріоритети, що, зокрема, яскраво демонструє політична ситуація останніх років і в Україні;
•  генеральною функцією держави є захист існуючих у суспільстві відносин, їх збереження, удосконалення. Забезпечити цю функцію держава може різними, у тому числі й репресивними методами, організаторсько-господарською, політико-ідеологічною діяльністю, іншим шляхом. Зазначимо однак, що такі відносини не є сталими, вони постійно змінюються відповідно до того, як змінюється політична система держави, структура і характер влади тощо;
• логічним продовженням зазначеної основної внутрішньої функції держави є її зовнішня функція (захист, розширення власної території, встановлення зв'язків з іншими країнами тощо). Ця функція забезпечується різними способами залежно від реальної політики. Скажімо, розширення території може відбуватися на договірних засадах, а може здійснюватися військовим вторгненням. Щодо встановлення зв'язків з іншими країнами, то вони також забезпечуються за рахунок зусиль політиків, дипломатів, відповідних державних структур.
Самі по собі люди (громадяни), понад усе політики, політичні діячі також по-різному усвідомлюють суть держави, її функції, необхідність існування. Так, політики — прихильники патерналістської суті держави твердять про необхідність мати державу, спроможну виконувати роль своєрідного благодійника, що всіх обігріє, підтримає. Наскільки "батьківська" турбота держави про своїх громадян послаблюється, настільки вони й критикують державу, мають до неї претензії. Свого часу, у тому числі і в колишньому СРСР, політика держави-благодійника була досить поширеною, як і патерналістська політика КПРС стосовно громадян. Точніше, такий патерналізм широко проголошувався, декларувався, а практично особа у державі нівелювалася, її інтереси і потреби відступали на другий план порівняно з інтересами колективними. Ідеологічно ж, як відомо, проголошувався пріоритет колективного над індивідуальним, що досить негативно вплинуло на формування політичної, громадянської культури.
Зустрічаються серед громадян і такі, хто бачить у державі певного мудрого "батька", але доброго, щирого і такого довірливого, що дозволяє своїм "чадам", тобто громадянам, чинити так, як вони самі вважають за потрібне і корисне для себе і для держави. Звичайно, це ідеалістичне підґрунтя такої політичної теорії взаємин держави і особи, адже про якусь соціальну гармонію тут не може йти мови: дружні стосунки держави і особи забезпечуються не на основі колективного договору, а на конституційно-правових засадах, тобто на правовому рівні. І досягається такий результат тривалою і копіткою нормотворчою роботою. Чимало громадян, політичних і громадських діячів стверджують, що державу слід максимально обмежити у її владі, впливі на громадян. Точніше, вони вбачають у державі виключно апарат насилля. Якщо мати на увазі свободу особистості, потребу забезпечити таку свободу у державі, то безумовно держава завжди значною мірою стосовно громадянина відіграє роль певного пригноблювача його інтересів. Хоч би про які теоретичні підходи йшлося стосовно держав так званого перехідного стану, до яких зараховуємо й Україну, можна дійти такого висновку: маємо не так багато громадян, а особливо політиків, політичних і громадських діячів, які глибоко усвідомлюють і працюють заради того, щоб держава стала своєрідним органом, який обслуговує людину і який громадяни, образно кажучи, наймають на своєрідну службу для власного розвитку і самореалізації. Тут ідеться про політичну культуру, громадянську позицію особи. Така культура і позиція є тривалим соціально-політичним процесом і має здійснюватися як пріоритетна державна політика. До цієї справи прямо причетні засоби масової інформації, окремі політичні, громадські діячі, політичні лідери, еліта держави. Загалом проблему формування політичної культури нації, народу потрібно вивчати окремо, глибше і предметніше. У цьому зв'язку важливо зазначити, що ставлення політиків до держави загалом може бути свідоме і несвідоме, раціональне і нераціональне. Іноді воно містить елементи і того, й іншого, тобто у чистому вигляді такого ставлення практично немає, і це цілком природне явище.
Раціональне ставлення характеризується достатньою послідовністю, певною узгодженістю між переконаннями чи цінностями особистості, з одного боку, і її реальними вчинками — з іншого. У політиці це явище досить рідкісне, воно виникає як виняткове. Ірраціональне ставлення до дійсності, до держави характеризується як суперечливе. Реально воно призводить до того, що громадяни очікують як певного месію саме харизматичного лідера, своєрідного рятівника країни, з появою якого, мовляв, все піде на краще. Така ситуація характерна для нестабільних суспільств, суспільств так званого перехідного періоду. І зумовлена вона швидкою зміною, неврівноваженістю політико-економічної, соціальної ситуації. Прихильники "сильного лідера" ("сильної руки") мають досить спрощене уявлення про справді демократичну державу. Така держана поступово все більше своїх функцій передає безпосередньо громадським організаціям, об'єднанням, відповідно стимулюючи (у тому мислі фінансово) їх діяльність. Це і є шлях до створення справжнього громадянського суспільства як найбільш демократичного. Для його побудови, окрім відповідних законодавчих актів, що зумовлюють статус і діяльність громадських організацій взагалі, як мінімум є погреба принципово визначити і врегулювати відносини держави з громадськими організаціями. Окремі приклади такого врегулювання в Історії посткомуністичної України ми маємо. Згадаймо, скажімо, відому угоду між урядом України і профспілками або Конституційну угоду. Однак таке явище не дуже поширене. Такі угоди не мають бути надто тривалими. З огляду на відносини політика з державою суттєве значення має розвиток так званих цивілізаційних функцій держави і насамперед найдавнішої з них — господарсько-організаційної. Тому економіка і політика — тісно взаємопов'язані сфери життя суспільства і цим, на пашу думку, насамперед повинен займатися політик, політичний діяч у державі. Ще раз нагадаємо, що особливості, характер діяльності політика в першу чергу зумовлюються тим, у якому суспільстві, за якого політичного режиму він живе, чи займається якоюсь, у тому числі політичною, діяльністю. Тобто не можна розглядати проблему "людина — політика" поза конкретним режимом, політичною системою. Виокремлюють головним чином два види суспільства — традиційне і модернізоване. І те й інше має свої специфічні ознаки і особливості, які потрібно враховувати саме в контексті практичної реалізації політики, понад усе з урахуванням особистісних і групових соціально-психологічних характеристик.
Розглянемо особливості згаданих суспільств з урахуванням зазначеного.
Традиційне суспільство характеризується простим відтворенням, переважним існуванням ремісничих технологій, наявністю общинно-корпоративних цінностей, шанобливим ставленням громадян до своєї історії, традицій, культурних надбань, значною орієнтацією на історичне минуле, спонтанні соціальні зміни. Це однак не означає, що таке суспільство стабільне, позбавлене повністю динаміки, розвитку. Ідеться про переважне дотримання національної ментальності, культури і традицій.
З огляду на багато обставин, і насамперед на можливість забезпечити самореалізацію особистості більш прогресивним, розвиненим є модернізоване суспільство. Характерними ознаками такого суспільства вважають розширення і забезпечення свободи діяльності людини, завершення індустріалізації та наявність ринкового господарства, принципові зміни у структурі зайнятості населення, підвищення ролі знань та інформації.
Життя громадян, а понад усе діяльність політика особливо складні саме у суспільстві перехідному, нестабільному, оскільки в ньому бракує стабільного економічного розвитку, політичної системи, в якій основні структурні елементи (політичні інститути, політичні та правові норми, політичні відносини, політична свідомість і культура) були б сформовані і більш-менш чітко взаємодіяли. У різних за характером і особливостями суспільствах існують і панують різні політичні режими.
Досить складним є питання "людина й ідеологія, політика".
Ідеологія — це система відповідних цінностей, поглядів, тверджень, у яких відображається ставлення людини до дійсності. У цьому ж випадку йдеться про політичну ідеологію саме як систематизовану сукупність понять і уявлень, за допомогою яких різні суб'єкти — особистість, група, клас, суспільство тощо — усвідомлюють саме свої політичні позиції й інтереси, які досить часто є відповідними мотивами політичної діяльності цих суб'єктів. Це складний, малодосліджений і суперечливий процес, оскільки він торкається особистісних, у тому числі й психічних рис людини.
Основні функції ідеології:
• оволодіння масовою політичною свідомістю людей, впровадження в таку свідомість своїх критеріїв усього, що відбувається,
формування програми, відповідно до якої люди повинні орієнтуватися в політичному просторі. Фактично ідеологія у цьому плані повинна створювати позитивний образ здійснюваного політичного курсу, його узгодження з інтересами суспільства;
•  стимулювання цілеспрямованих дій усіх суб'єктів політики;
•  інтегрування суспільства на основі певних інтересів, цілей, поглядів;
• її згуртування людей і акумулювання їхньої енергії.
Зазначені функції взаємодіють, впливають одна на одну, по-різному детермінують поведінку окремих громадян у суспільстві. Скажімо, далеко не всі суб'єкти політики, політичного процесу однаковою мірою стимулюються до дії в інтересах своїх і суспільства саме внаслідок конкурентного політичного впливу, дії Ідеології. Те саме можна говорити й стосовно проблеми акумуляція енергії людей, їх згуртування.
Можна розглядати ідеологію також як певне вчення (доктрину), як програму і політичну практику, що виявляється на таких рівнях:
•  теоретичний. На цьому рівні формуються основні положення, що відбивають інтереси й ідеали того чи іншого класу, прошарку, нації, держави;
•  програмний. Тут інтереси, ідеали вже трансформуються в програми і лозунги політичної еліти, правлячої верхівки і є ідейним базисом для прийняття управлінських рішень і стимулювання поведінки суб'єктів політики;
•  поведінковий. Це рівень втілення певної ідеології в конкретних формах політичної участі громадян, у певному типі політичної поведінки. Таке втілення можливе через освоєння громадянами цілей і принципів цієї ідеології.
Кожний громадянин тією чи іншою мірою включається в політичний процес як на рівні особистісному (індивідуалізовано), так і за рахунок тих об'єднань, політичних партій, ідеологію яких він поділяє, пропагує, працює для її втілення в життя. А відтак поза ідеологією немає будь-якої політичної дії, не можуть існувати і політичні партії, об'єднання, рухи, фракції, групи, інші суб'єкти політики, політичного процесу.
Політичні ідеї, які засвоює людина, з часом перетворюються, становлять систему тверджень людини, спонукають її до дій для досягнення певної, зумовленої цими ідеями мети. Така мета не обов'язково вона буває діаметрально протилежною їм.
Політична культура відрізняється від багатьох елементів культури взагалі тим, що вона створюється в результаті діяльності певних верств — ідеологів, учених, політиків, створюється завдяки діяльності еліти. Живильним ґрунтом для цього є інтереси, уявлення про суспільно-політичне життя народних мас, соціальних спільнот, які самі по собі ідеології не створюють. "Не можна, — пише зокрема В. Литвин, — лишати поза увагою той факт, то Україна впродовж усієї нової історії не мала самостійності, а останні три сторіччя взагалі не функціонувала як держава, об'єднана єдиною політико-культурною системою. Й оскільки вся політика практично до серпня 1991 року вироблялася в Москві, там же ухвалювалися більш-менш відповідальні рішення, то в Україні фактично зараз лише формуються еліти — політична, економічна та культурна (ідеологічна)".
У цьому випадку акцентується увага не лише на проблемі творення державності, а й впливу на ці процеси національних аспектів, особливостей, які формувалися десятиріччями, кількома поколіннями людей.
Загалом нині більшість народів живе у політико-демократичних суспільствах, де люди користуються значною мірою своїм природним правом на сьогоднішній день. Ще К. Гельвецій зазначав, що "вільними народами керують закони, народами рабів керують накази, сила і жорстокість".
Тут варто зазначити, що вільні народи також потребують національної еліти, яка є обов'язковим атрибутом формування політичної культури, національної самосвідомості громадян. У свою чергу, національна самосвідомість — це багаторівневе, багатофункціональне явище, аналізуючи яке потрібно враховувати, що самосвідомість (усвідомлення себе) є основою свідомості (усвідомлення іншого).
Коротко подамо структуру політичної ідеології:
• суспільно-політичні теорії та ідеї;
• суспільно-політичні ідеали і цінності;
• концепції політичного розвитку і політичної програми;
• політичні символи.
Кожну з таких складових потрібно розглядати як окремо, так і в тісному взаємозв'язку з іншими. Тут важливо наголосити, що політична ідеологія містить у собі певні знання політичного життя, серед яких є не лише достовірні, точні, а й хибні, помилкові, а також такі, що є основою політичних міфів, утопій.

Використана література
1.                 Авторханов А. Технология власти. — М., 1991.
2.                 Антология мировой философии. — М., 1969-1972.
3.                 Бабкин В., Селиванов В. Народ и власть. — К., 1996.
4.                 Бебик В.М. Політологія і теорія, методологія, практика: Підручник. — К., 1997.
5.                 Журавський В.С. Политический процесе в Украине: анализ, поиски, решения. — К., 1995.