Зміст
Вступ
1. Суть та призначення, витрат та собівартість продукції
1.1 Собівартість продукції, витрати їх суть, призначення та класифікація
1.2 Калькуляція собівартості продукції та її значення
2. Перевірка формування собівартості продукції
3. Шляхи вдосконалення системи управління витратами на підприємстві і зниження собівартості продукції
3.1 Управління собівартістю продукції як передумова ефективної діяльності підприємства
3.2 Шляхи зниження собівартості продукції
Висновок
Література

Вступ
Актуальність теми.
У системі показників, що характеризують ефективність виробництва, одне із провідних місць належить собівартості продукції. У ній як у синтетичному показнику відбиваються всі сторони виробничої й фінансово-господарської діяльності підприємства: рівень використання матеріальних, трудових і фінансових ресурсів, якість роботи окремих працівників і керівництва в цілому.
Положенням про склад витрат визначено, що собівартість продукції (робіт, послуг) являє собою вартісну оцінку використаних у процесі виробництва природних ресурсів, сировини, матеріалів, палива, енергії, основних фондів, трудових ресурсів, а також інших витрат на її виробництво.
Визначення собівартості необхідно з багатьох причин, у тому числі для визначення рентабельності окремих видів продукції й виробництва в цілому, визначення оптових цін на продукцію, здійснення внутрішньовиробничого планування, визначення національного доходу в масштабах країни. Собівартість продукції - один з основних факторів формування прибутку. Якщо вона підвищилася, то за інших рівних умов розмір прибутку за цей період обов'язково зменшиться за рахунок цього фактора на таку ж величину. Між розмірами величини прибутку й собівартістю існує зворотньо-функціональна залежність. Чим менша собівартість, тим більший прибуток, і навпаки. Собівартість є однією з основних частин господарської діяльності й відповідно одним з найважливіших елементів цього об'єкта управління.
Низка методик використовується в управлінні виробництвом на різних рівнях. Наслідком цього процесу стала поява досить великої кількості робіт, присвячених питанням аналізу, обліку, планування, контролю собівартості.
Мета дослідження - обгрунтування концептуальних засад щодо управління собівартістю продукції та розробка на цій основі рекомендацій методологічного та практичного спрямування, спрямованих на пошук шляхів зниження собівартості продукції в умовах непередбачуваного зовнішнього середовища.
Об’єктом дослідження є теоретичні, методико-методологічні та практичні аспекти управління собівартістю підприємства.
Методологічною основою є сукупність принципів, загальнонаукових і спеціальних методів та прийомів досліджень, використання яких зумовлено метою та завданнями. Основою дослідження є базові принципи, наукові положення та сучасні здобутки в даному розділі науки.

1. Суть та призначення, витрат виробництва та собівартість продукції
1.1 Собівартість продукції, витрати їх суть, призначення та класифікація
В бухгалтерському обліку накопичують різні витрати. В фінансовому – їх склад регламентується державою (П(С)БО «Витрати» і відповідні галузеві методичні рекомендації), а тому вони повинні відображатися в облікових регістрах за видами, передбаченими в нормативних документах. В управлінському обліку витрати класифікують за видами у такий спосіб, щоб забезпечити надання інформації користувачам, в першу чергу управлінцям, для прийняття управлінських рішень.
Витрати – це керований елемент, а тому їх рівень і склад планують, обліковують, контролюють, аналізують та регулюють. Класифікують витрати з метою вивчення їх впливу на результати господарської діяльності підприємства, пошуку шляхів і резервів їх зниження. Зменшуючи витрати та підвищуючи суму виручки, підприємство збільшує прибуток.
В економічній літературі зустрічається різна кількість напрямків і ознак для класифікації витрат. Так проф. Бутинець Ф.Ф., Голов С.Ф. і Єфіменко В.І. виділяють 3 напрями класифікації витрат, акад. Сопко В.В визначає 10 ознак видів витрат, російські вчені проф. Басманов І.А. та проф. Палій В.Ф. виділяють 6 і 14 ознак відповідно. Тому для кожного підприємства напрямок класифікації витрат доцільно визначати керівництву самостійно і в залежності від поставленої мети, тобто від призначення одержуваної інформації.
Вдало розроблена класифікація витрат визначає організацію і методику подальшого їх обліку. Під час організації обліку витрат потрібно прагнути, щоб якнайбільша частина витрат включалась у собівартість продукції прямим шляхом, оскільки непрямий їх розподіл допускає деякі умовності, що призводить до неточності у розрахунках. Облік витрат повинен трактуватися ширше ніж він трактується у вітчизняній літературі та практиці. Він повинен включати в себе не тільки документування, відображення по рахунках фактично понесених витрат і калькулювання собівартості продукції, але і все інформаційне забезпечення стратегії і тактики внутрішнього управління.
Розмір витрат на виготовлення конкретного продукту становить його собівартість, тобто собівартість продукції – це виражені в грошовій формі витрати на її виробництво і реалізацію. На відміну від витрат, у категорії собівартості відображаються не тільки взаємозв’язки і залежності, які стосуються переважно процесу виробництва, а й обігу споживчих вартостей. Проведений аналіз різних точок зору вчених-економістів на сутність поняття «собівартість» дає можливість зробити висновок, що в умовах ринкової економіки під собівартістю слід розуміти суму всіх явних витрат, пов’язаних не лише з простим відтворенням, як традиційно було прийнято у вітчизняній теорії, а й з отриманням підприємницького доходу, пов’язаного з ризиком. В бухгалтерському тлумаченні собівартість – це вартісна оцінка ресурсів, які використовуються для виробництва і реалізації продукції з метою отримання економічної вигоди.
Собівартість продукції — це грошовий вираз затрат підприємства на виробництво і реалізацію продукції. Собівартість продукції характеризує ефективність всього процесу виробництва на підприємстві, поскільки у ній відображаються: рівень організації виробничого процесу; технічний рівень; продуктивність праці та інше.
Собівартість продукції як показник використовується для контролю за використанням ресурсів виробництва, визначення економічної ефективності організаційно-технічних заходів, встановлення цін на продукцію. За умов самофінансування зниження собівартості є основним джерелом зростання прибутку підприємства.
За складом продукції собівартість буває: собівартість товарної продукції; валової продукції; реалізованої продукції; незавершеного виробництва.
У промисловості розрізняють собівартість: індивідуальну; галузеву.
В основі групування витрат, що формують собівартість продукції, лежать такі ознаки: Ступінь однорідності витрат. Всі витрати за цією ознакою поділяються на: 1) одноелементні (прості) — сировина і матеріали, заробітна плата тощо; ці витрати мають єдиний економічний зміст; 2) комплексні — різнорідні за своїм складом і охоплюють декілька елементів витрат, їх ще називають непрямими (загальновиробничі та адміністративні витрати, втрати від браку).
Спосіб віднесення на окремі види продукції.
Витрати поділяються на:
1) прямі (безпосередьо пов'язані з виготовленням даного виду продукції і можуть бути прямо віднесеш на її одиницю);
2) непрямі (пов'язані з виготовленням різних виробів і не можуть прямо відноситись на той чи інший вид продукції; до них належить заробітна плата управлінського і обслуговуючого персоналу, утримання і експлуатація основних фондів тощо).
Звя'зок з обсягом виробництва.
Витрати поділяються на:
1) постійні (їх загальна сума не залежить від кількості виготовленої продукції в певних межах; до них належать витрати на утримання і експлуатацію будівель і споруд, управління).
В складі постійних розрізняють умовно-постійні витрати, які неістотно змінюються при зміні обсягу виробництва:
2) змінні — загальна сума витрат за певний час залежить від обсягу виробництва продукції; поділяються на:
- пропорційні — змінюються прямопропорційно до зміни обсягу виробництва - сировина, матеріали, комплектуючі, відрядна заробітна плата;
- непропорційні — поділяються на прогресуючі і дегресуючі.
Основною є класифікація витрат за економічними елементами і калькуляційними статтями.
За економічними елементами затрати формуються відповідно до їх економічного змісту. Елементи затрат є однаковими для всіх галузей і на їх основі складається кошторис витрат на виробництво.
Елементи витрат на виробництво: матеріальні витрати, оплата праці, відрахування на соціальні заходи, амортизація основних фондів, інші операційні витрати. інші витрати.
Важливою є класифікація витрат за статтями калькуляції. Статті — це затрати, які відрізняються між собою функціональною роллю у виробничому процесі і місцю виникнення. За статтями витрат визначають собівартість одиниці продукції, тобто калькуляцію. Перелік статей калькуляції може бути різним в залежності від галузі промисловості, але, в загальному, може мати такий склад: сировина і матеріали; паливо і енергія на технологічні цілі; заробітна плата виробничих робітників (основна і додаткова); відрахування на соціальні заходи виробничих робітників; загальновиробничі витрати; адміністративні витрати; підготовка і освоєння виробництва; інші виробничі витрати; витрати на збут (позавиробничі витрати).
Відмінність статей калькуляції від аналогічних елементів витрат полягає в тому, що в першому випадку враховуються тільки витрати на даний виріб, а в другому — всі витрати підприємства, незалежно від того де і на які потреби вони були здійснені.
1.2 Калькуляція собівартості продукції та її значення
Для ефективного управління собівартістю, виникає необхідність розробки загальних підходів, економічно обґрунтованих принципів її формування. Суттєвим є те, що перелік витрат, які включаються до собівартості продукції (робіт, послуг), повинен визначатись самим підприємством, відповідно до економічної сутності понесених витрат і загальних принципів бухгалтерського обліку.
Собівартість, як один із основних економічних показників, використовується всіма підсистемами (планування, облік, аналіз і контроль), що формують загальну інформаційну обліково-аналітичну систему управління підприємством, оскільки калькулювання присутнє в кожній з них і на кожній стадії виробничого циклу, розглядаючи місце калькулювання в кожній із підсистем економічної інформації необхідно відмітити, що планові (нормативні) калькуляції є основою для прийняття управлінських рішень, які стосуються майбутньої діяльності підприємств по окремих господарських процесах. Призначення сформованих планових і нормативних калькуляцій різне: планові необхідні для визначення рівня окремих витрат до початку господарського процесу, а нормативні – не тільки для визначення величини витрат, а й для контролю їх рівня в системі бухгалтерського обліку. Звітні калькуляції в системі обліку відображають виконання запланованого обсягу діяльності і рівня витрат в процесі її здійснення.        
Аналітичне значення калькулювання проявляється при проведенні аналізу собівартості продукції, затрат підприємства, ефективного використання його ресурсного потенціалу, оцінки і прогнозування результатів діяльності подвійно: з однієї сторони – для формування інформаційної бази(планові, нормативні, звітні калькуляції), а з іншої – як інструмент альтернативного вибору і оперативного корегування (при проведенні прогнозного аналізу беззбитковості виробництва, обґрунтування оптимального варіанту управлінських рішень по зміні виробничих потужностей, асортименту продукції, варіантів придбання матеріальних ресурсів, обладнання, вибору технологій і т. д.). Особливості калькулювання визначають його подвійну роль і в системі внутрішньогосподарського контролю: здійснення контролю даних, які формують вартісну оцінку об’єктів калькулювання з метою визначення законності і економічної доцільності здійснення витрат; використання результатів калькулювання для внутрішньогосподарського контролю (в першому випадку калькулювання виступає об’єктом контролю, а в другому – його засобом).
Методи управління собівартістю досліджують за наступними методами обліку та контролю витрат: система обліку «стандарт-кост» (відомий як нормативний метод обліку витрат), система обліку «директ-кост», системи планування виробничих ресурсів («канбан» і JIT), функціонально-вартісний аналіз (ФВА), метод аналізу і оптимізації витрат з усіх статей його застосування (кост-менеджмент), метод АВС, концепція управління витратами життєвого циклу (метод LCC). Аналізуючи всю сукупність перерахованих методів необхідно зазначити, що кожний з них покликаний вирішувати різні завдання, але вони не виключають один одного, а можуть бути реалізовані паралельно чи взаємодоповнюватися.
Поліпшення методики та організації обліку витрат надає дієвий інструментарій для вдосконалення управління собівартістю продукції. Проте в окремих ситуаціях для прийняття управлінських рішень необхідна різна інформація про собівартість (одним із принципів організації управлінського обліку витрат є твердження «різна собівартість для різних потреб»). З цією метою підприємствам, на основі комплексного системного підходу, необхідно розробляти власну концепцію управління собівартістю, але при її підготовці необхідно враховувати такі основні засади: 1) визнання витрат, які формують собівартість; 2) визнання її рівня і структури; 3) класифікація собівартості як одного із способів пізнання об’єктів залежно від інформаційних потреб керівництва; 4) розрахунок нормативної собівартості на основі методу обліку повних витрат та обчислення неповної (зрізаної) собівартості з використанням методу директ-костингу в системі управлінського обліку; 5) формування інформації про собівартість продукції для визначення фінансових результатів і складання фінансової звітності; 6) аналіз структури собівартості продукції за калькуляційними статтями та елементами витрат для виявлення впливу специфічних техніко-економічних особливостей виробництва конкретних видів продукції; 7) визначення собівартості одиниці продукції; 8) вибору оптимальної структури випуску і реалізації продукції з урахуванням фактору цін (взаємозв’язок собівартості з ціноутворенням); 9) планування собівартості продукції та аналіз ефективності використання ресурсів підприємства; 10) контроль за формуванням собівартості на основі децентралізації управління та виділення центрів витрат і центрів відповідальності.
Підбиваючи підсумок, необхідно зробити висновок, що в ринкових умовах господарювання значно підвищується роль витрат і собівартості як економічних категорій. Важливою передумовою вдосконалення методики і організації обліку витрат і калькулювання собівартості продукції є застосування в практичній діяльності економічно обґрунтованої класифікації витрат, яка повинна визначатися керівництвом відповідно до встановлених конкретних виробничих завдань. Ефективне управління собівартістю повинне бути орієнтоване на пошук шляхів її зниження. Щоб визначити ці шляхи необхідно знати вплив структури витрат та технологічних особливостей сільськогосподарського виробництва на рівень собівартості. Це дасть змогу аналізувати тенденції змін статей собівартості з метою прийняття виважених управлінських рішень по підвищенню прибутковості підприємств.

2. Перевірка формування собівартості продукції
Собівартість – одна з важливих узагальнених показників ефективності виробництва, який дозволяє здійснювати контроль над витратами та оцінювати результат господарської діяльності підприємства. Зниження собівартості продукції актуальне для підприємства, бо це – джерело збільшення накопичень для розширення виробництва. Важливим питанням формування та розрахунку собівартості є нормативне регулювання.
Затрати на виробництво продукції охоплюють усі матеріальні, трудові та грошові витрати, пов'язані з виробничо-господарською діяльністю.
Розрахунки планової собівартості продукції (робіт, послуг) використовуються для визначення потреби в обігових коштах, планового прибутку, економічної ефективності окремих організаційно-технічних заходів, а також для формування цін і тарифів.
Перевірка законності і достовірності витрат на виробництво і собівартість продукції допомагають виявити невикористані резерви, непродуктивні витрати і втрати.
Планування, ведення обліку і калькулювання виробничої собівартості регулюються такими законодавчими та нормативними документами:
- Закон "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні" – в частині, якщо підприємство самостійно визначає облікову політику й обирає форму бухгалтерського обліку як певну систему регістрів, порядку і способу реєстрації та узагальнення інформації;

- Положення (стандарт) бухгалтерського обліку (П(С)БО) 16 "Витрати" – в частині самостійного встановлення підприємством переліку і складу статей калькулювання виробничої собівартості продукції (робіт, послуг);
- П(С)БО 9 "Запаси" – в частині визначення собівартості реалізованих товарів;
- Методичні рекомендації з формування собівартості продукції, робіт, послуг у промисловості, затверджені наказом Державного комітету промислової політики України від 02.02.2001 № 47, Методичні рекомендації з формування собівартості продукції, робіт, послуг на транспорті, затверджені наказом Міністерства транспорту України від 05.02.2001 № 65, та інші, прийняті на виконання Постанови Кабміну від 28.10.1998 № 1706 "Про затвердження Програми реформи системи бухгалтерського обліку із застосуванням Міжнародних стандартів";
- наказ про облікову політику підприємства, який обов'язково повинен містити питання щодо методів обліку витрат на виробництво і калькуляції собівартості, перелік та склад статей калькулювання собівартості, методи нарахування заробітної плати, методи списання малоцінних швидкозношувальних предметів, порядок розподілу загальновиробничих витрат, методи оцінки незавершеного виробництва.
Перевірка виробничої діяльності і витрат на виробництво – найважливіший і водночас найскладніший етап ревізії, бо випуск продукції (послуг) та її собівартість становить один із основних показників роботи будь-якого підприємства.
Напередодні перевірки потрібно спершу ознайомитися з організаційними і технологічними особливостями виробництва, видами продукції (послуг), що випускаються підприємством.
Перевірку витрат на виробництво доцільно проводити у такій послідовності. Спочатку перевіряють правильність складання калькуляцій собівартості продукції за статтями витрат, потім – питання формування витрат виробництва за їх елементами, далі розглядають правильність та обґрунтованість видатків за їх видами і, нарешті, вивчають собівартість продукції та вишукують резерви для її зниження.
Найважливіші моменти перевірки:
1. Перевірка відповідності положення про калькулювання собівартості (або іншого документа, який визначає собівартість одиниці робіт) вимогам чинного законодавства та нормативних документів. Тобто, наскільки правильно та обґрунтовано складена калькуляція, настільки зменшується ризик допущення порушень при визначенні суми виробничої собівартості.
2. Перевірка правильності та обґрунтованості віднесення витрат до собівартості за складом та елементами витрат.
Собівартість реалізованої продукції (робіт, послуг) складається з виробничої собівартості продукції (робіт, послуг), яка була реалізована протягом звітного періоду, нерозподілених постійних загальновиробничих витрат та понаднормативних виробничих витрат.
Перевірка за елементами проводиться відповідно до планової калькуляції. За допомогою калькулювання визначається собівартість одиниці робіт (послуг), всього їх обсягу, собівартість виробництва по окремим структурним підрозділам підприємства, по різних виробничих процесах і в цілому по підприємству.
При цьому мало які підприємства застосовують 8 клас рахунків бухгалтерського обліку, призначених для узагальнення інформації про витрати підприємства за елементами.
До виробничої собівартості продукції (робіт, послуг) за елементами включаються: прямі матеріальні витрати; прямі витрати на оплату праці; інші прямі витрати; змінні загальновиробничі та постійні розподілені загальновиробничі витрати.
Обґрунтованість складу матеріальних витрат на виробничі потреби і включення їх до собівартості продукції (робіт, послуг) перевіряється шляхом зіставлення даних складів про відпуск матеріалів у виробництво з даними цехів та інших підрозділів про надходження їх у виробництво, а також за допомогою аналізу записів за кредитом рахунку 20 "Виробничі запаси" і дебетом відповідних рахунків, які відображаються в журналі № 5.
Для перевірки правильності визначення фактичної собівартості сировини й матеріалів необхідно дослідити первинні документи постачальника (накладні, рахунки-фактури, товарно-транспортні накладні), у яких зареєстровано ціну, зокрема: націнки (надбавки), транспортні та інші видатки, пов'язані з придбанням матеріалів. Товарно-транспортні документи зіставляють з даними бухгалтерського фінансового обліку (книгою обліку надходження вантажів, журналом-ордером, відомістю), де показано кількість отриманих матеріалів та їхню вартість. Затрати на сировину і матеріали перевіряються шляхом визначення правильності застосування технічно обґрунтованих норм їх витрачання.
Правильність віднесення до собівартості матеріальних витрат доцільно перевіряти за такими напрямами:
- порівняти обсяги фактично списаної сировини та матеріалів із затвердженими нормами їх витрат, а також провести аналіз залишків, зазначених у матеріальних звітах та під час списання за нормами;
- звернути увагу на вартість закуплених сировини і матеріалів, правильність застосування націнок, комісійних винагород, достовірність витрат на зберігання, транспортування тощо;
- перевірити законність списання на собівартість сум ПДВ;
- дослідити правильність оцінки і списання зворотних відходів, супутньої продукції;
- перевірити правильність списання втрат від браку, простоїв, нестач, тощо;
- вивчити дотримання встановленого порядку обліку понаднормативних втрат.
Технологічні особливості виробництва залежать від типу обладнання, яке використовується, наскільки це обладнання завантажено роботою – як повно використовується його потужність.
Важливим елементом утворення собівартості продукції, що підлягає вивченню, є "витрати на оплату праці". Мається на увазі заробітна плата за окладами й тарифами, премії та заохочення, матеріальна допомога, компенсаційні виплати, оплата відпусток та іншого невідпрацьованого часу, інші витрати на оплату праці.
Стаття 15 Закону "Про оплату праці" надає підприємствам право самостійно вирішувати питання оплати праці шляхом встановлення в колективному договорі форм і систем оплати праці, розцінок, тарифних ставок, схем посадових окладів, умов запровадження та розмірів надбавок, доплат, премій, винагород та інших заохочувальних, компенсаційних і гарантійних виплат з дотриманням норм і гарантій, передбачених законодавством, генеральною та галузевою угодами. Держава здійснює регулювання оплати праці працюючих підприємств усіх форм власності та господарювання шляхом встановлення розміру мінімальної заробітної плати, інших державних гарантій.
Для оцінки розміру заробітної плати застосовується показник фонду оплати праці, куди включаються нарахування найманим працівникам у грошовій та натуральній формі (оцінені у грошовому вираженні) за відпрацьований та невідпрацьований час, який підлягає оплаті, або за виконану роботу незалежно від джерела фінансування цих виплат.
Фонд оплати праці складається з фондів основної заробітної плати, додаткової заробітної плати, інших заохочувальних та компенсаційних виплат.
Фонд основної заробітної плати складається з нарахувань винагороди за виконану роботу відповідно до встановлених норм праці (норми часу, виробітку, обслуговування, посадових обов'язків).
Фонд додаткової заробітної плати складається з доплат, надбавок, гарантійних та компенсаційних виплат, передбачених чинним законодавством, премій, пов'язаних з виконанням виробничих завдань і функцій.
Інші заохочувальні та компенсаційні виплати складаються з винагород та премій одноразового характеру, компенсаційних та інших грошових і матеріальних виплат, не передбачених законодавчими актами, або які проводяться понад норми, встановлені цими актами.
За умовами колективних договорів виплати матеріальної допомоги повинні виплачуватись за рахунок чистого прибутку підприємства. На практиці ці витрати ніяк не пов'язані із використанням прибутку.
Із внесенням змін до наказу Мінфіну від 28.03.2001 № 143 "Про кореспонденцію рахунків" з 10 червня 2005 року чітко визначено кореспонденцію рахунків із нарахування і виплат матеріальних заохочень за рахунок чистого прибутку підприємства. У витратах виробництва заробітна плата найбільш вагома, тому вивченню питання витрачання коштів на оплату праці слід приділити серйозну увагу, відслідкувати:
- дотримання підприємством вимог нормативно-правових актів при нарахуванні оплати праці, утримань із неї та веденні бухгалтерського обліку розрахунків з оплатипраці;  - правильність організації праці, дотримання встановлених розцінок, ставок і окладів, доплат і надбавок (насамперед звернути увагу на дотримання вимог щодо постачальників: розмір доплат працівникам за роботи зі шкідливими та особливо шкідливими умовами праці за результатами обов'язкової атестації робочих місць);
- своєчасність та правильність нарахування і виплати заробітної плати згідно з діючою системою оплати праці;
- правильність здійснення розрахунків з органами соціального страхування.
Під час перевірки цього питання досліджується правильність обов'язкових відрахувань від затрат на оплату праці за встановленими законодавством нормами.
До інших прямих витрат, що включаються до собівартості, належать, зокрема, суми амортизаційних відрахувань, нарахованих згідно з порядком, нормами та умовами, встановленими відповідно до чинного законодавства та облікової політики підприємства.
Розрахунок амортизації основних засобів та нематеріальних активів і віднесення їх на собівартість робіт (послуг) здійснюється згідно з П(С)БО 7 "Основні засоби" та П(С)БО 8 "Нематеріальні активи".
При цьому об'єкт амортизації повинен забезпечувати отримання економічних вигод (п. 8 П(С)БО 16), він повинен "працювати" на виробництво.
До інших прямих витрат собівартості включаються витрати з оплати послуг сторонніх організацій, у такому разі необхідно перевірити, чи відносяться надані послуги до витрат на виробництво.
Аналіз методів розподілення загальновиробничих витрат за об'єктами калькулювання і правомірності віднесення витрат до загальновиробничих та їх розподілу можливий лише тоді, коли підприємство має показник "нормальна потужність". В іншому разі загальновиробничі витрати не поділяються, а в повному обсязі включаються до собівартості продукції. З приводу перевірки правильності ведення обліку операцій із собівартості зазначимо, що вимоги бухгалтерського обліку передбачають таке відображення цих операцій:
- бухгалтерські записи за дебетом на рахунках витрат за елементами (80 "Матеріальні витрати", 81 "Витрати на оплату праці", 82 "Відрахування на соціальні заходи", 83 "Амортизація", 84 "Інші операційні витрати") прямих витрат, що включаються до виробничої собівартості продукції (робіт, послуг), списуються за кредитом на рахунок 23 "Виробництво", а потім у кредит рахунку 90 "Собівартість реалізації", результат якого відноситься на дебет рахунку 79 "Фінансові результати";
- за дебетом рахунку 23 "Виробництво" відображаються прямі матеріальні, трудові та інші прямі витрати, а також розподілені (або в повному обсязі) загальновиробничі витрати і втрати від бракування продукції (робіт, послуг) з технологічних причин, за кредитом – вартість фактичної виробничої собівартості завершеної виробництвом готової продукції (у дебет рахунків 26, 27), вартість виконаних робіт і послуг у дебет рахунку 90 "Собівартість реалізації".
Таким чином, витрати собівартості безпосередньо пов'язані із фінансовим результатом підприємства. Скорочення, або хоча б стримування зростання саме собівартості має найбільший вплив на кінцевий фінансовий результат діяльності та фінансовий стан підприємства в цілому.

3. Шляхи вдосконалення системи управління витратами на підприємстві і зниження собівартості продукції
3.1 Управління собівартістю продукції як передумова ефективної діяльності підприємства
Рівень собівартості є головним результатом виробничої діяльності підприємства, а заключними показниками господарської діяльності підприємства є доход і прибуток, вони характеризують ефект, отриманий в результаті виробничо-господарської діяльності підприємства. Оскільки приріст прибутку в промисловості відбувається приблизно на одну третину за рахунок зростання обсягу виробництва і на дві третини за рахунок зниження собівартості продукції, то саме собівартість, тобто шляхи її зниження, є основою вирішення великого кола проблем, пов'язаних з ефективною діяльністю підприємства. Тобто, управління собівартістю за своєю сутністю означає управління всією діяльністю підприємства, оскільки охоплює всі сторони виробничих процесів, що відбуваються на підприємстві.
Якщо залежність прибутку від обсягу та собівартості розглянути в площині матриці чутливості та важливості (табл.1), то собівартість стає тим показником, який повинен бути повністю контрольованим з боку управлінського персоналу підприємства при прийнятті рішень, оскільки спостерігається висока чутливість прибутку до показника собівартості і, якщо не висока, то середня можливість її прогнозу.
Таким чином, коли посилюється конкурентна боротьба на внутрішньому і зовнішніх ринках збуту, зниження собівартості продукції в сукупності з податковими пільгами набуває особливо великого значення.
Варто зауважити, що в останні роки спостерігається тенденція до зростання собівартості продукції підприємств: збільшення вартості сировини, матеріалів, палива, електроенергії, обладнання, збільшення процентних ставок за користування кредитом, підвищення тарифів на транспортні послуги, збільшення вират на рекламу, збільшується сума амортизаційних відрахувань, в тому числі через переоцінку основних фондів.
Велику роль відіграє збільшення питомої ваги заробітної плати в структурі витрат в умовах лібералізації цін і соціальної напруженості, одночасно збільшуються витрати на соціальне та пенсійне страхування. Все це зумовлює наступний виток інфляції.
Таблиця 1 Правила рішень в матриці чутливості та важливості:

Важливість змінної	Висока чутливість	Середня чутливість	Низька чутливість
Можливість прогнозу
Низька	Подальша перевірка	Уважно відслідковувати	Контролювати
Середня	Уважно відслідковувати	Уважно відслідковувати	Визначити і забути
Висока	Контролювати	Визначити і забути	Визначити і забути

У зв'язку з цим зростає потреба у підвищенні якості внутрішньофірмового управління собівартістю через планування, облік і пошук резервів зниження собівартості продукції.
Крім того, на основі рівня собівартості одиниці виробленої продукції встановлюється рівень цін, а для підприємства, яке бажає досягти стійкого положення на ринку, становлення ціни має ключове значення для ефективності обраної стратегії. Ціна є інструментом стимулювання попиту і одночасно представляє собою головний фактор довгострокової рентабельності.
Тут необхідно визначитись, яка собівартість береться в основу ціноутворення. В даному контексті можна впевнено сказати, що кожному підприємству потрібні два види собівартості: повна - при нормальних умовах функціонування, маржинальна - в специфічних умовах діяльності.
В будь-якому випадку собівартість є нижньою межею ціни, тобто визначає границю можливого маневрування при проведенні тієї чи іншої політики цін, коли здійснюється їх стимулююча функція.
Щоб витримати гостру конкуренцію і завоювати довіру покупців підприємство повинно вигідно виділяться на фоні підприємств того ж типу. Добре відомо, що покупця цікавить якість продукції та її ціна: чим вище якість і нижча ціна, тим краще і вигідніше для покупця. Можливість зниження ціни досягається через досконале вивчення складу, порядку формування та резервів зниження саме показника собівартості.
Крім того, згідно чинного законодавства України базою оподаткування податком на додану вартість є вартість продажу товарів (робіт, послуг), визначена за вільними або регульованими цінами (тарифами). Розглядаючи економічну складову поняття ціни (за формулою), ми можемо дійти висновку, що собівартість може як підвищити, так і зменшити податковий тягар на підприємство.
Таким чином, незважаючи на докорінні зміни, внесені в систему ціноутворення у зв'язку з їх лібералізацією при переході до ринкових відносин, калькуляційний метод формування ціни залишається основним, тому що ціна має забезпечити покриття всіх витрат і до того ж - одержання прибутку. Якщо розрахована калькуляційним методом ціна виявляється вищою за сформовану на ринку, потрібно знайти шляхи зниження виробничої собівартості та витрат періоду або необхідно відмовитися від даного товару.
3.2 Шляхи зниження собівартості продукції
Джерелами зниження собівартості продукції є ті затрати, за рахунок економії яких знижується собівартість продукції, а саме: затрати уречевленої праці, які можуть бути знижені за рахунок покращення використання засобів і предметів праці; затрати живої праці, які можуть бути скорочені за рахунок росту продуктивності праці; адміністративно-управлінські витрати.
План по собівартості продукції на підприємстві включає такі елементи:
- планування зниження собівартості товарної продукції;
- складання кошторису витрат на виробництво;
- складання планових калькуляцій окремих видів продукції.
Планування зниження собівартості товарної продукції здійснюють шляхом планування зниження затрат на 1 грн. товарної продукції. Всі фактори, що впливають на зміну цих витрат, можуть бути об'єднані у перелічені вище групи.
Розрахунок зниження собівартості продукції за факторами виконують в такій послідовності: мета складання кошторису витрат на виробництво — встановлення всієї суми затрат на виробництво в плановому році. Сюди входять всі затрати на виробництво товарної продукції, а також витрати, пов'язані із зміною залишків незавершеного виробництва, витрати майбутніх періодів та інші.
Основні напрями розв’язування проблеми. Зниження цін - це легкий спосіб швидко привернути увагу клієнтів, але поганий спосіб для забезпечення успіху на довгостроковий період. Причина в тому, що, знизивши ціну на 10%, ви ризикуєте понизити свій прибуток на 50%. Підприємства часто намагаються понизити ціну, але “знизити ціни взмозі кожний, але не кожному вистачає розуму зробити товар кращим.
Собівартість продукції – це грошова форма витрат підготовку її виробництва, виготовлення і збут. Відображаючи рівень витрат на виробництво, собівартість комплексно характеризує ступінь використання усіх ресурсів підприємства, а значить, і рівень техніки, технології та організації виробництва. Чим краще працює підприємство, інтенсивніше використовує виробничі ресурси, успішніше удосконалює техніку, технологію і організацію виробництва, тим нижча собівартість продукції. Тому собівартість є одним з важливих показників ефективності виробництва. Собівартість продукції має тісний зв'язок а ї; ціною. Це проявляється в тому, що собівартість слугує базою ціни товару і її нижньою межею для виробника.
При обчисленні собівартості продукції важливе значення має визначення складу витрат, які в неї включаються. Як відомо, витрати підприємства відшкодовуються за рахунок двох власних джерел: собівартості і прибутку. Тому питання про склад витрат, які включаються у собівартість, є питання їх розмежування між зазначеними джерелами відшкодування. Загальний принцип цього розмежування полягає в тому, що через собівартість повинні відшкодовуватися витрати підприємства, що забезпечують просте відтворення усіх факторів виробництва; предметів, засобів праці, робочої сили і природних ресурсів. Відповідно до цього у собівартість продукції включаються витрати на: дослідження ринку і виявлення потреби у продукції; підготовку і освоєння нової продукції; виробництво, включаючи витрати на сировину,,матеріали, енергію, амортизацію основних фондів, оплату праці персоналу; обслуговування виробничого процесу і управління ним; збут продукції (пакування, транспортування, реклама, комісійні витрати); розвідку, використання і охорону природних ресурсів (витрати на геологорозвідувальні роботи, плата за воду, деревину, витрати на рекультивацій земель, охорону повітряного, водного басейнів); набір і підготовку кадрів; поточну раціоналізацію виробництва (удосконалення технології, організації виробництва, праці, підвищення якості продукції), крім капітальних витрат.
Треба мати на увазі, що з різних причин на практиці повної відповідності між дійсними витратами на виробництво і собівартістю продукції. Так, згідно з їм порядком не включаються у собівартість її, а відшкодовуються за рахунок прибутку або джерел витрати на підготовку і освоєння нової продукції серійного і масового виробництва. Разом з тим є витрати, які включаються у собівартість продукції, але не мають прямого зв'язку з виробництвом. До них належать оплата часу виконання державних обов'язків працівниками підприємства, скорочення робочого дня підлітків, матерів, які мають дітей віком до одного року та ін.
Непродуктивні витрати підприємства, пов'язані з виробничою діяльністю (втрата від браку, недостач і псування матеріалів, простоїв тощо), включаються у фактичну собівартість продукції, а втрати від порушення договорів з іншими підприємствами і організаціями (штрафні санкції) відшкодовуються за рахунок прибутку.
Склад витрат, які включаються у собівартість, не є незмінним. Він може дещо змінюватися з різних практичних міркувань. Але загальною тенденцією таких змін повинно бути повніше відображення у собівартості дійсних витрат на виробництво продукції.
Шляхи зниження собівартості продукції є чимало: це і використання менш дорогих матеріалів, це і вдосконалення процесу виробництва, автоматизації робочих місць та скорочення кількості працюючих, це і кооперація з іншими підприємствами, які можуть виготовляти ті чи інші складові за меншими цінами тощо. Однак існує чимало проблем пов’язаних з цим. Так, зменшення витрат на придбання якісних матеріалів та заміна більш дешевими може призвести до пониження якості кінцевого продукту, а це може негативно відбитися на реалізації продукції. Зменшення кількості працівників і автоматизація виробництва вимагає на перших етапах чималі капіталовкладення тощо.
Найбільш ефективним шляхом зниження собівартості продукції є впровадження економних технологій виробництва, переймання світового досвіду по зменшенню собівартості. Так, Японія навчилася економити все: електроенергію, метали, робочу силу для створення більшості матеріальних продуктів. Чому ми не можемо перейняти їхній досвід? Ресурсоекономні, ресурсозберігаючі технології – це вихід для українського товаровиробника.
Також важливим є дотримання всіх головних принципів ефективного розміщення продуктивних сил: це скорочення шляхів між виробником та покупцем, між виробництвом і сировинною базою.
Дотримання загальних економічних принципів та законів – важливий шлях для зниження собівартості продукції, яка не буде призводити до погіршення кінцевого продукту і дасть для вітчизняного товаровиробника можливість отримувати додаткових покупців та додаткові прибутки.

Висновк
Собівартість продукції перебуває у взаємозв'язку з показниками ефективності виробництва. Вона відбиває більшу частину вартості продукції й залежить від зміни умов виробництва продукції. Істотний вплив на рівень витрат роблять техніко-економічні фактори виробництва. Цей вплив проявляється залежно від змін у техніці, технології, організації виробництва, у структурі і якості продукції, величині витрат та її виробництво. Від правильності й своєчасності визначення фактичної собівартості продукції, що випускає підприємство, безпосередньо залежить своєчасність і ефективність управлінських рішень, правильність визначення пріоритетів подальшого розвитку виробництва. Від того, наскільки, правильно буде сформовано собівартість продукції (робіт, послуг) і визначено валовий і оподатковуваний прибуток, може залежати й фінансовий стан підприємства.
В роботі зроблено історичний огляд і розглянуто сучасні підходи до формування собівартості та обгрунтовано підхід до цих питань.
Запропоновано наукові засади формування обліку і аналізу собівартості продукції з метою її зниження. Розроблено також низку методик управління собівартістю за рахунок аналізу, обліку і планування обсягів виробництва продукції, якості продукції, підвищення конкуренто-спроможності, раціонального використання матеріальних ресурсів, ефективного використання основних фондів.
У роботі, яка припускала вивчення формування, калькулювання і управління собівартістю, було виявлено також шляхи її зниження.

Література
Бутинець Ф.Ф. Теорія бухгалтерського обліку: Вид. 2-е, доп. і перероб.- Житомир: ЖІТІ, 2000.- 640 с.
Бутинець Ф.Ф. та ін. Аудит і ревізія підприємницької діяльності.- Житомир: ГІН «Рута», 2001.- 416 с.
Волков О.И., Скляренко В.К. Экономика предприятия: Курс лекций.- М.: ИНФРА-М, 2003.- 484 с.
План рахунків бухгалтерського обліку затверджений наказом Міністерства фінансів України.
Положення (стандарт) бухгалтерського обліку затверджене наказом Міністерства фінансів України № 87 від 31.03.99.
Закон України „Про господарські підприємства” № 1577-12 від 19.09.91, з наступними змінами і доповненнями. Закон України „Про підприємства в Україні” від 27.03.91, з наступними змінами і доповненнями.