Реферат на тему
Леся Українка - "чи не єдиний чоловік на всій Україні!"

Зміст
Вступ
Дитинство і юність
Нестор Гамбарашвілі
Сергій Мержинський
Експерименти на літературній ниві
Климентій Квітка
"Лісова пісня" , "Камінний господар"
Україна ховала свою дочку
Висновок

Вступ
Творчість Лесі Українки — нове пафосне слово не тільки в українській, але й у світовій літературі. Життя поетеси — це легендарний подвиг мужньої і мудрої людини, ніжної й нескореної жінки, геніального митця і борця, рівноцінну постать якій важко знайти навіть на планетарних художніх теренах. Якщо її великі попередники Тарас Шевченко та Іван Франко тільки відкривали світові Україну, то Леся Українка вже доносила до свідомості найширшого загалу суспільні й естетичні ідеали нації, прославляла творців її матеріальних і духовних цінностей, відкривала основні рушійні сили історичного поступу.
Се талант наскрізь мужній, хоч не позбавлений жіночої грації і ніжності... Її поезія — то огнисте оскарження того гніту сваволі, під яким стогне Україна.
І.Франко.
Михайло Павлик ― український письменник і суспільний діяч згадував про одну із зустрічей з поетесою у Львові в 1891 році: "Леся просто приголомшила мене своєю освіченістю і тонким розумом: Я думав, що вона живе лише поезією, але це далеко не так. Для свого віку це ― геніальна жінка. Ми говорили з нею дуже довго, і в кожнім її слові я бачив розум і глибоке розуміння поезії, науки і життя!"
"Читаючи м'які і розслаблені чи холодно резонерські твори українців - чоловіків і порівнюючи їх з цими бадьорими, сильними і сміливими, і разом з тим, такими щирими словами Лесі Українки, мимоволі думаєш, що ця хвора, слабка дівчина - чи не єдиний чоловік на всій Україні!" - з гірким гумором робив підсумок І. Франко.

Дитинство і юність
Лариса Петрівна Косач народилася 25 лютого 1871 року в місті Новограді-Волинському. Мати, Ольга Петрівна Драгоманова-Косач — письменниця, яка творила під псевдонімом Олена Пчілка (її поезію й оповідання для дітей українською мовою добре знали в Україні), була активною учасницею жіночого руху, видавала альманах "Перший вінок", мала величезний вплив на доньку, сама вибрала їй високо зобов'язуючий псевдонім. Батько, Петро Косач — юрист, високоосвічений поміщик, який дуже любив літературу і живопис, ― був людиною передових поглядів, за що ще в студентські роки його виключили з Петербурзького університету. Лесин дід по матері — Яків Драгоманов — був декабристом, а дядько — Михайло Драгоманов (йому належить одна з провідних ролей у формуванні племінниці згідно зі своїми соціалістичними переконаннями, ідеалами служіння батьківщині, які вона, на щастя, переросла; він допомагав їй як літературний критик і фольклорист) — відомим публіцистом, критиком, істориком, активним громадським діячем, якого переслідував уряд.
Дівчинка виховувалася в культурному українському середовищі, де завжди панував дух національних традицій, піднесеного волелюбства, прагнення знань, вшанування передового суспільного досвіду. Серед близького оточення майбутньої поетеси були відомі культурні діячі, а в будинку Косачів часто збиралися письменники, художники і музиканти, влаштовувалися вечори і домашні концерти, що сприяло ранньому входженню Лесі в літературу. Вона сама пізніше підкреслювала: "Мені легко було вийти на літературний шлях, бо я з літературної родини походжу, але від того не менше кололи мене поетичні терни".
Дитячі роки поетеси минали на Поліссі. У сім'ї було четверо дітей: Михайло, Леся (Лариса), Ольга, Микола. Взимку Косачі жили в Луцьку, а літом — у селі Колодяжне. Батьки займалися громадською діяльністю, навіть їздили на всесвітню виставку в Париж, тому дітей часто залишали під опікою родичів. Лесі дуже подобалося жити в Олени Косач, тітки по батькові, яку в 1879 році за революційну пропаганду було заарештовано й вислано в Олонецьку губернію. Судове звинувачення звучало досить серйозно: Олені приписували спробу замаху на шефа жандармерії Дрентельна. Перший Лесин вірш ("Надія"), написаний в дев’ятирічному віці, якраз і присвячений тітці Олені .
Взагалі, Косачі мали чимало друзів серед "неблагонадійних". Наприклад, ще одна рідна тітка, Олександра Косач-Шимановська, дружина політичного в'язня, вчила Лесю гри на фортепіано, добре знала історію й літературу.
Леся Українка та її брат Михайло (в сім'ї їх називали спільним ім'ям - Мишелося) вчилися у приватних учителів. Деякий час Лариса навчалася в школі Олександра Мурашка в Києві.
У 1881 році в Луцьку, куди наказом міністерства внутрішніх справ був переведений на роботу батько, Леся з Михайлом пішла на річку Стир подивитися, як святять воду, застудилася і захворіла. Хвороба дала ускладнення. Пізніше виявилося, що в дівчинки туберкульоз кісток, з яким вона боролась усе життя. Хвороба спричинила до того, що дівчинка не ходила до школи. Однак завдяки матері, а також М.Драгоманову, вона дістала глибоку і різнобічну освіту. Письменниця знала більше десяти мов, вітчизняну і світову літературу, історію, філософію, що свідчило про її високий рівень інтелектуальний. Про рівень її освіти може свідчити факт, що у 19-літньому віці написала для своїх сестер підручник "Стародавня історія східних народів" (надрукована в Катеринославі 1918), в якому проводила багато паралелей і порівнянь дійсності трьохтисячного минулого зі сучасним. Цей підручник був доступний, лаконічний і цікавий.
При сприянні матері у 1884 році восени у львівському журналі "Зоря" з'явилася перша Лесина публікація — вірш "Конвалія".
Взимку Олена Пчілка запропонувала Михайлові й Лесі перекласти українською мовою "Вечори на хуторі поблизу Диканьки" Миколи Гоголя. Наступного року у Львові вийшла книжка перекладених оповідань М.Гоголя, авторами якої були молоді Косачі, що прибрали псевдоніми Михайло Обачний та Леся Українка.
Наступні роки стали літами великих Лесиних страждань. Хвороба прогресувала, вражала суглоби правої ноги, для лікування потребувалися все нові й нові кошти. Мати возила дівчину в Київ до професора О.Рінека, який раніше оперував Лесі ліву руку, видаливши уражені туберкульозом кістки кисті. Через рік хвора побувала у Варшаві, та лікарі відмовлялися робити операцію, тільки виготовили протез для ноги, який давав можливість Косачівні ходити без сторонньої допомоги. Влітку 1888 року батько повіз Лесю на лікування в Одесу. У цей час вірші юної поетеси друкувалися в львівських журналах, на її твори звернули увагу галицькі критики Іван Франко та Михайло Павлик.
Під час короткого гостювання в Києві у брата Михайла Леся відвідувала гурток "Плеяда", з діяльністю якого пов'язаний початок роботи Лесі Українки над прозовими жанрами. Тут готували видання для народу з історії, географії, перекладали твори російських та зарубіжних письменників; гуртківці писали і власні твори, які оцінювались на конкурсах. Письменниця пише оповідання "Така її доля", "Святий вечір", "Весняні співи" , "Метелик" та ін., які публікуються в журналах "Зоря", "Дзвінок". Одночасно вона займається перекладами, віддаючи цій справі багато часу і енергії. Першою ластівкою був переклад оповідань М. Гоголя "Запропаща грамота" та "Зачароване місце", який здійснила Леся разом з братом Михайлом (виданий 1885р. у Львові). Та найбільш уваги приділяє вона поезії Генріха Гейне. У 1893 р. у Львові з’явилась українською мовою "Книга пісень" німецького поета, куди ввійшли 92 переклади Лесі Українки.
У березні 1893 року вийшла у Львові перша Лесина збірка — "На крилах пісень". Схвальну рецензію на книгу написав О.Маковей, правильно визначивши провідні мотиви творчості поетеси: "Перший — то сумовитий погляд авторки на своє життя і долю, другий — то культ природи, а третій — то культ України і світове горе".
Нестор Гамбарашвілі
У 1894 році Леся гостювала в Болгарії в Софії у дядька Михайла Драгоманова. Там була написана переважна частина циклу політичної лірики "Невільничі пісні". Нове явище в її творчості — сатира, спрямована проти українського буржуазного націоналізму та клерикалізму. Там же вона пережила велике потрясіння ― смерть дядька Михайла, свого духовного наставника...
Щойно повернувшись з Болгарії, вона познайомилась із Нестором Гамбарашвілі, який знімав квартиру в Косачів. Він був ровесником Лариси. За участь у студентському русі в 1894 р. його виключили з Московського університету і навчання Нестор продовжив в Києві. За твердженням деяких біографів, стосунки з Нестором Гамбарашвілі у Лесі "були більш ніж дружніми". Про це начебто свідчила й Ольга Петрівна, Лесина сестра, з якою її єднала особлива духовна близькість.
Леся давала Несторові уроки французької мови, він її вчив грузинської...
Грузія викликала в дівчини щирий інтерес: її захоплювала сила духу народу, який усім лихоліттям протиставив свою мужність та доблесть і зумів зберегти себе.
У свого "учня" Леся вперше познайомилася з "Витязем у тигровій шкурі". "Коли б я не була українкою, я б хотіла бути грузинкою", ― сказала якось Леся.
Розмови про Грузію будили думки про долю рідного краю. Влітку 1896 року, проводжаючи Нестора на канікули в Горі, Леся попросила привезти їй із Грузії кинджал ― "як емблему для боротьби з ненависним ворогом". Він виконав це прохання.
Протягом літа вони писали одне одному. Проте всі Лесині листи згодом зникнуть без сліду у вихорі громадянської війни.
1897 рік почався для неї різким загостренням хвороби. Боротися з недугою подалася в Ялту. Там, отримавши якось чергового листа від матері, дізналася про одруження Нестора Гамбарашвілі. "Дуже сумно мені те, що ти пишеш мені про Гамбарова... Привітай його від мене, як побачиш, конечне. Скажи, що я часто згадую його. А що я йому не пишу, то се, певне, його не здивує..." ― це рядки з Лесиного листа-відповіді. Чується в них ледь стримувана гіркота.
Сергій Мержинський
Влітку 1897-го в Ялті Леся Українка познайомилась з Сергієм Мержинським. Лесю мучив туберкульоз кісток, Мержинського ― сухоти. Він приїхав з Мінська: служив там на залізниці; соціал-демократ. Лесі його рекомендував Петро Тучапський, київський знайомий Косачів. Сама Леся в цей час зайнята влаштуванням у театрі своєї драми "Блакитна троянда".
Мержинський був професійним революціонером. У його рисах і духовній поставі було щось чаруюче: "тонке скорботне лице", "прекрасний, тонкий, обрамований чорною бородою профіль, з блідим матовим, що часто палало нездоровим рум'янцем, лицем, з чорною хвилястою шевелюрою", ― таким малювали портрет С. Мержинського його друзі. Був він людиною лагідної вдачі, інтелігентною, висококультурною. У ньому жив вогонь самопожертви.
Стосунки з революціонером Сергієм з дружніх переросли у кохання. Після Ялти вони листувались..
"Твої листи завжди пахнуть зів'ялими трояндами, мій бідний, зів'ялий квіте! Легкі, тонкі пахощі, мов спогад про якусь любу, минулу мрію. І ніщо так не вражає тепер мого серця, як сії пахощі, тонко, легко, але невідмінно, невідборенно, нагадують вони мені про те, що моє серце віщує і чому я вірити не хочу, не можу. Мій друже, любий мій друже, створений для мене. Як можна, щоб я жила сама, тепер, коли я знаю інше життя?" – писала йому Леся. Не хотіла вірити, що Сергій (30-літній!) помирає. Згадувала зустрічі з ним: у Криму, в Гадячі, Києві, на хуторі Зелений Гай, де якось разом фотографувалися.
Восени 1900-го вона отримає лист від лікаря, який опікувався Мержинським: її другові зовсім погано.
З листа Лесі Українки до сестри Ольги: "Тепер нема й розмови про те, чи їду я, чи ні. Звичайно, їду. Здається, мені прийдеться сей рік чимало енергії вжити, але се нічого, коли мета ясною стоїть, то й енергію знайти не трудно. Як би там не віднеслись до мене всі інші, але я певна, що ти і Міша будете мене завжди розуміти і підтримувати, і се мені багато значить".
Між нею і ним стали її родичі. Та коли в 1901 році Сергій Костянтинович Мержинський буде помирати від туберкульозу легенів, Ольга Петрівна беззаперечно підкориться вольовому рішенню дочки бути біля коханого і відпустить її до Мінська, до нього. Мержинський так і помре на руках у Лесі-Ларочки, як він називав її, а вона, щоб вийти з "апогею смутку", за одну ніч напише ліричну драму "Одержимая", використовуючи древній біблійний сюжет. Вона згодом зізналася І. Франкові: "Я її в таку ніч писала, після якої, певне, буду довго жити, коли вже тоді жива осталась. І навіть писала, не перетравивши тугу, а в самому її апогею. Якби мене хто-небудь запитав, як я з усього цього жива вийшла, я б могла відповісти: "J'еn ai fait un drame" ― "Я створила з цього драму!".
До Києва їхати не хотілось. Подалася до Ольги Кобилянської, "на зелену Буковину". Там трохи відійшла душею. Але думки про покійного друга не покидали її. Якогось дня, 7 червня 1901 р., написала три вірші, у яких запікся біль щойно пережитої біди ("Уста говорять: "Він навіки згинув!"", "Ти не хотів мене взять, полишив мене тут на сторожі...", "Квіток, квіток, як можна більше квітів"...). Один із тих віршів закінчувався словами, які вона могла б повторити і через десяток літ: "Тебе нема, але я все з тобою!"
Цикл її кращих ліричних віршів 1898-1900 р. присвячений Сергію Мержинскому.
Експерименти на літературній ниві
Пережита особиста драма позначилась на загостренні хвороби легень, і Леся Українка їде рятувати підірване здоров'я. В пошуках ефективного лікування Леся поїхала в Італію. Взагалі поетеса багато мандрувала по світу, та хворобу подолати не могли ні вітчизняні, ні зарубіжні лікарі. У Венеції Леся познайомилася з італійською письменницею Альбіною Бізе і під її впливом почала писати драми у віршах — жанр, який надзвичайно вдавався Лесі Українці.
У 1899 році у Львові вийшла друга Лесина збірка "Думи і мрії", а у квітні 1902 року в Чернівцях — книга поезій "Відгуки". У співавторстві з Климентієм Квіткою поетеса видала збірку "Дитячі ігри, пісні й казки з Ковельщини, Луцьщини і Звягельщини на Волині".
Посилала Леся Українка свої твори для альманахів М. Коцюбинському, листувалася з Г. Хоткевичем.
За досить короткий час Леся написала поему "Одно слово". Коли ж А.Кримський зауважив, що в якутській мові є слова "воля" і "вільний", авторка зняла підзаголовок твору "Оповідання старого якута" і замінила його на "Оповідання тубільця з півночі". Цей твір досить цікавий і філософський. Закінчила поетеса також драму "На руїнах". Вона все більше й більше відчувала себе драматургом і усвідомлювала, що в цьому роді літератури піде значно далі, ніж у власне ліриці.
Леся спробувала опанувати також сатиричний жанр і написала поезії "Веселий пан", "Практичний пан", "Пан-народовець", в яких влучно висміяла гope-друзів народу.
У 1907 році в київській квартирі Косачів було зроблено трус. Але він суттєво відрізнявся від обшуку 7 червня 1902 року в Одесі, коли жандарми не знайшли у Лесиних валізах нічого компрометуючого. Тепер у руках жандармів була 121 заборонена книжка. Лесю та її сестру заарештували, але все обійшлося більш-менш щасливо, і скоро обидві вже були на волі.
Климентій Квітка
У тридцять шість років, вона знову полюбила. Полюбила людину, що на її почуття відповіла не менш щирою і глибокою прихильністю ― Климента Квітку, ученого музикознавця-фольклориста, збирача народних переказів і пісень. Мати Лесі знову була люто проти усіляких відносин дочки "з якимсь жебраком", як вона презирливо називала Климента ― людину м'яку за характером, замкнуту, соромливу, що пережила в дитинстві глибоку особисту драму: він ріс у прийомній родині. Але Квітка так жагуче прив'язався до тоненької, хворої жінки з великими сумними очима, яка розуміє його з півслова, що навідріз відмовився її залишити! І, незважаючи на весь гнів і похмурі прогнози майбутнього молодих, Ольга Петрівна була змушена погодитися на шлюб дочки, що відбувся 25 липня 1907 року.
Чоловік одержав посаду в суді в Криму в Балаклаві, й подружжя переїхало туди, а згодом ― до Ялти. Здається, прекрасний морський клімат мав би сприяти покращенню здоров'я, а поетесі стало гірше. Усі гроші, необхідні на лікування важкохворої дружини Климент заробляв сам. Продавали усе, що можна було продати: речі, нехитрий скарб, кухонне начиння. Дорожили тільки бібліотекою.
"Лісова пісня" , "Кам’яний господар"
В останнє десятиліття у творчості Лесі Українки переважає драматургія. За порівняно короткий час було написано понад двадцять драматичних творів, які відкрили нову сторінку в історії театральної культури.
Останні роки Леся Українка жила в Грузії та Єгипті. Невблаганно прогресувала хвороба: до процесу кісткового туберкульозу, що загострився, додалася невиліковна хвороба нирок. Перемагаючи тяжкі страждання, вона знаходила силу працювати.
У 1911 році сім'я опинилася в Кутаїсі, де чоловік одержав посаду. Письменниця вже відчувала наближення смерті. Вона переслала сестрі Ользі свій архів, до виснаження працювала над "Лісовою піснею", яку розпочала 3-го, а закінчила 25-го липня. Коли мати говорила Лесі, що на створення її прекрасної драми-феєрії вплинули лише образи класичної літератури, поетеса сміливо заперечувала: "Я не поминаю лихом волинські ліси. Згадавши про них, написала "драму-феєрію" у їхню честь і вона принесла мені багато радості!" "Лісова пісня" вийшла друком в Києві ще за життя поетеси, в 1912 році. У Кутаїсі було написано також драми "Кам’яний хазяїн" та "Оргія".
Драма "Кам’яний хазяїн" написана по мотивах легенди про знаменитого Дон-Жуана, оспіваного багатьма класиками світової літератури задовго до слабкої жінки, що писала українською мовою. От що сама Лариса Петрівна говорила про створення і задум драми "Кам'яний Хазяїн чи Дон-Жуан" у листі до А. Е. Кримського від 24 травня 1912 року: "Я написала Дон-Жуана! От того самого, "всесвітнього і світового", не давши йому навіть ніякого псевдоніма. Правда, драма (знову драма!) називається "Кам'яний хазяїн", тому що ідея її ― перемога кам'яного, консервативного початку, втіленого в Командорі, над роздвоєною душею гордої й егоїстичної жінки (донна Анна), а через неї і над Дон-Жуаном, "лицарем волі". Не знаю, звичайно, що в мене вийшло, добре чи погано, але скажу Вам, що в цій темі щось диявольське, таємниче, недарма вона вже триста років як мучить людей. Говорю "мучить", тому що написано на неї багато, а гарного написано мало, на те її і видумав " ворог роду людського", щоб розбивалися об неї справжнє натхнення і найглибші думки: Так чи інакше, але от вже й у нашій літературі є Дон-Жуан, власний, оригінальний тим, що написала його жінка, чого не було дотепер, здається..."
Новаторство письменниці було не лише в тому, що вона виявилася першою (і єдиною!) жінкою, що написала один "із шедеврів про шедевр", але й у тім, що вперше Дон-Жуан був у цій драмі показаний як марнославна й егоїстична людина, заради своїх хвилинних примх і бажань здатна піти на будь-який злочин: Він під стать гордій, уїдливо глузливій донні Анні, що визнає владу над людьми - даром для обраних, що цінується вище багатства і любові! Але знехтувавши любов ю (що уособлена в образі Долорес, яка жертвує заради коханого честю і добрим ім'ям) і Дон-Жуан і донна Ганна завмирають у кам'яному зціпенінні Смерті. Фінал драми був яскравий і незвичайний настільки, що багато хто з глядачів, скрикував від жаху, побачивши в дзеркалі на сцені образ Кам'яного Хазяїна - Командора, у якого перетворився Дон-Жуан, одягнений в його плащ!
Драма вперше була поставлена в 1914 році М.К. Садовским на сцені Київського театру драми і пройшла з аншлагом. М.Садовский - чудовий актор і режисер, виконав у ній роль Командора.
Україна ховала свою дочку
Друзі та близькі наполягали на лікуванні. Леся ще раз відвідала Єгипет. Подорожі стали для неї мукою, надії на полегшення не виправдувалися.
Письменниця мужньо готувалася до трагічного кінця. У березні 1913 року вона написала заяву до бібліотеки Наукового товариства ім. Т.Шевченка прийняти її твори в депозит. 28 квітня востаннє приїхала до Києва ― прийшла на присвячений їй вечір в клубі "Родина", а всередині травня відбула в Кутаїсі.
З голосу вмираючої дружини Климентій Квітка ще встиг записати народні пісні, а матері й сестрі Ользі Леся продиктувала зміст задуманої драми "На передмістю Александрії".
Померла Леся Українка 1 серпня 1913 року в курортному грузинському містечку Сурамі. Згодом прах великої дочки українського народу було перевезено до Києва і перепоховано на Байковому кладовищі. Поліція не дозволила ні промов, ні співів, а щоб ніхто не посмів порушити заборону, дала у супровід похоронної процесії наряд кінноти. За труною йшов багатотисячний натовп. Україна ховала свою дочку.

Висновок
Тверда, переконлива віра в людину, в її високе покликання, торжество християнських істин — головний рушій творчості геніальної дочки українського народу. Те, що колись спекулятивно охрещували як революційність, насправді було палким прагненням якнайскорішого утвердження справжніх моральних цінностей як у конкретно взятій людині, так і в суспільстві загалом. Ця переконаність не була декларативним проповідуванням догм, а ґрунтувалася на знанні Духа, що відкривається лише обраним раз на сто років.
Як я умру, на світі запалає
Покинутий вогонь моїх пісень,
І стримуваний пломінь засіяє,
Вночі запалений, горітиме удень.
Леся Українка