ПЛАН
1.    Сутність  та  походження  релігії.
2.    Основні   світові   релігії:
-         буддизм,
-         християнство,
-         іслам.
3.    Біблія – першоджерело  мистецтва.
4.    Висновки.
5.    Використана  література.

1. Сутність та походження релігії.
Висвітлення даного питання доцільно розпочати з визначення поняття "релігія". Слово походить від латинського "religio" і означає "зв'язок". У тлумаченні богословів релігія — це все те, що зв'язує, з'єднує людину з бо­жественністю ("Святе Письмо", культ тощо). Отже, богословське визначення релігії виходить з віри в іс­нування Бога. Але воно, так би мовити, конфесійне, однобічне.
Зазначимо, що релігія — явище дуже складне і має соціальний характер, тобто воно виникло в суспі­льстві цілком закономірно й існує разом з ним; воно поєднує в собі елементи раціонального (наприклад, моральні настанови) та ірраціонального (наприклад, фантастичні образи надприродних істот — ангелів, чор­тів тощо).
Релігія є однією з найдревніших форм суспільної свідомості — однією з форм відображення світу, але відображення своєрідного.
Характеризуючи цю своєрідність, всі радянські підручники і словники, як правило, наводили визна­чення Енгельса про "фантастичне відображення", на­даючи йому прямо протилежний зміст (фантастич­не — значить неправдиве, негативне, тому релігія є антикультурою).
Спробуємо пояснити істинний сенс енгельсівської формули, бо це має принципове, методологічне зна­чення. Виникає питання: у зв'язку з чим і як визна­чив Ф- Енгельс релігію?
Він полемізував з Є. Дюрінгом (1833—1921 рр.), ні­мецьким філософом XIX ст., який, зокрема, вимагав заборонити релігію. У відповідь на таку безглузду ви­могу Ф. Енгельс переконливо довів, чому саме релігію заборонити не можна. Він писав: "Релігія забороня­ється. Але ж всяка релігія є не чим іншим, як фантас­тичним відображенням у головах людей тих зовнішніх сил, які панують над ними в їх повсякденному жит­ті, — відображенням, в якому земні сили набувають форму неземних". Далі він вважав, що релігія виник­ла в процесі осмислення людиною сил природи, а пізніше — суспільних сил, що вона є однією з най­більш давніх форм духовного освоєння світу, яка ви­пливає з властивостей процесу пізнання.
Так, у свідомості первісної людини панівне зна­чення мали міфологічні та магічні уявлення. З часом магію змінює релігія як нова панівна форма суспіль­ної свідомості.
Зазначимо, що фантастичні образи релігії — це форма відображення дійсності, притаманна усім на­родам. Вона є необхідним ступенем сприйняття світу, обумовлена функціями головного мозку і має таке саме право на існування, як і раціональне, наукове пізнання.
Отже, релігія є однією з форм суспільної свідомо­сті, яка відображає дійсність в образах і міфах та утверджує віру в їхню реальність.
2. Основні світові  релігії.
Буддизм.
         Буддизм – найстаріша світова релігія – виник як реакція небрахманських шарів давньоіндійського населення на брахманізм.
         Спочатку він був внутрішньою течією в індуїзмі. Його виникненню сприяло те, що індуїзм, ускладнений і філософський в теорії, став дуже корумпованим, пристосовницьким на практиці. Всі не брахмани вважалися другорядними, невоноправними, послідовниками тієї чи іншої доктрини. Це зумовило посилення прагнень створити нову, альтернативну доктрину, що змогла б протистояти брахманській мудрості. Найбільш розробленою і впливовою системою став буддизм, виникнення якого пов’язане із ім’ям Сіддхартхи Гаутами (Будди).
         Син князя з племені сак’я Сиддхартха Гаутама народився в 560 році до н.е. в Лумбіні, розташованому біля підніжжя Непальського пагорба в Північному Непалі.
         Першими прихильниками буддизму стали царі держави Магадха – Бімбачара та Аджатаматур, сучасники Будди. Через три місяці після смерті Будди (Будда – просвітлений), за царя Аджатаматру, відбувся перший буддистський собор (чангіті), що проходив у печері Саптапарна відомого монастиря Наланда в місті Раджагриха (зараз – район ПатнаЮ, штат Біхар). На ньому були канонізовані Віная, - Сутра - та Абхідхарма-пітаки. Другий собор відбувся через сто років у Вайшалі, стався розкол чангхи. Третій собор, - у Паталіпутрі (через 200 років) проходив під головуванням царя Ашоки. Цар Аш ока визнав істинним вчення тхеравадистів. А також два четвертих – Махаона і Хінаяна, п’ятий та шостий собори.
         У центрі буддизму лежить вчення про “чотири благородні істини”. Перша з них стверджує, що будь-яке існування є страждання (дукха). Особливо яскраві прояви цього принципу – народження, хвороба, старість, смерть, необхідність завжди терпіти навколо себе те, що ми не полюбляємо, й відчувати нестачу того, що ми любимо. Друга істина полягає в тому, що причина страждання закладена в самій людині: це її потяг до життя, насолод, влади, багатства тощо. Третя істина проголошує, що спинити страждання можна, для цього необхідно звільнитися від потягу до життя, досягти стану, за якого будь-яке сильне почуття відсутнє, будь-яке бажання пригнічене. Четверта благородна істина полягає у вказуванні благородного серединного восьмеричного шляху, що складається з восьми сходинок: 1) проведене знання (чотири благородні істини); 2) праведне прагнення; 3) праведна мова (стверджування правди); 4) праведна поведінка; 5) праведний спосіб життя; 6) праведні зусилля; 7) праведна концентрація (самоаналіз); 8) праведна техніка медитації (Раджа-йога).
         Праведна поведінка (четверта сходинка) включає в себе п’ять заборон – вбивство, крадіжки, обману, блуду та пияцтво.
         Кожен член чернечого ордену (сангхи) повинен голити голову, носити особливий жовтий одяг, постійно бути у роздумах (медитації). Буддисти вірять, що людина знаходить спасіння в трьох сховищах: перше – Будда, друге – Дарма (вчення) і третє – Сангха.
         Мета кожного буддиста – досягнення нірвани (букв. “нірвана” – зникнення), тобто звільнення від страждань, бажань та смертної оболонки.
         Буддистське святе письмо – Трипі така (Типі така) – складається з трьох частин. Перша – Віная-пітака – містить правила, яких необхідно дотримуватися в буддизмі. Друга – Сутта-пітака – розповідає про бесіди, які вів Будда зі своїми учнями. Третя – Абідарма-пітака – тлумачить основні догмати буддизму. Канонічними книгами вважаються також Сутта-Ніпата (збірник поем про Будду та його учнів) та Джатакі (збірник розповідей про переродження Будди).
        
         Християнство.
         Християнство – найбільш поширена і одна з найбільш розвинених релігійних систем сучасного світу. Християнство багатьма своїми коренями сягає в культуру стародавнього Сходу, звідки черпало свій багатий догматичний і ритуальний потенціал. Однак це саме та єдина релігія (якщо не враховувати її поділу на численні церкви, віросповідання, секти), яка характерна саме для західного світу на противагу східному з його дуже різними релігійними системами.
         Важко знайти куточок землі, де б не здійснювали роботу християнські місіонери. Християнська релігія розпадається на ряд самостійних напрямів. Зберігаючи в основному ортодоксальні положення християнської догматики, ці напрями відрізняються один від одного своєрідним тлумаченням деяких догматів, окремими особливостями культу.
         Християнська релігія виникла в першому сторіччі нашої ери в умовах розвинутого суспільства з гострими політичними, економічними та соціальними суперечностями в одному з найдавніших осередків земної цивілізації – Палестині. Більшість населення цього регіону сповідувала іудаїзм, який на початку нової ери переживав глибоку кризу. Світська влада в особі царя Ірода та духовна влада жерців Єрусалимського храму поступово втрачали вплив на широкі верстві населення. Серед іудеїв поширювалися очікування месії, передвіщеного старозаповітними пророками. З’явилося чимало проповідників, які оголошували себе месією і обіцяли врятувати іудейський народ. Один з таких проповідників – Ісус – привернув до себе увагу людей надзвичайно виразними промовами, що містили в собі основи нового релігійного вчення і вражали проникливістю в глибини людської душі. Саме Він і був визнаний Месією.
         Християнство поширювалося поступово: спочатку тільки серед іудеїв, а потім і серед язичників. Першими проповідниками були апостоли – учні Ісуса Христа. Апостоли, в свою чергу, мали своїх учнів і так це переємство сягає і наших днів у формі єпископів.
         Східний напрям у християнстві поділяється на дві великі групи: Східні Православні церкви та Стародавні Східні (Орієнтальні) Православні церкви. Ці церкви мають єдину канонічну практику, подібну обрядовість та майже нічим не відрізняються в догматичних символах.
          Усі Східні автокефальні церкви, які перебували між собою в молитовній та євхаристичній єдності, а також поділяли догматичні положення єдиної нероздільної Церкви, стали називатися православними, тобто такими, що правильно прославляють Бога. Разом ці церкви утворили так звану Святу Православну Церкву.
         Православні вважають, що догматичні положення можуть розробляти та приймати лише Вселенські Собори (їх було 7) за участю представників усіх церков. А такі після 787 року не проводилися. Тому потрібно зберігати те догматичне надбання, що виробили сім Вселенських Соборів, і дотримуватися його. З цієї причини православних називають часто ортодоксальними християнами.
         Організація Православної Церкви залишилася такою, якою вона була до Великого Церковного Розколу 1054 року на Східну (Православну) і Західну (Католицьку) Церкви.
         На часі Великого Церковного Розколу на Сході існувало шість автокефальних церков: Константинопольська, Олександрійська, Антіохійська, Єрусалимська, Кіпрська та Грузинська. Згодом стали автокефальними ще ряд церков, що домоглися незалежності від Константинопольської та Руської церков. Стосовно церковної ієрархії Православної церкви, то згідно з церковною традицією і Священним Переказом, у Східних церквах існує три ступеня священства: дияконство, пресвітерство, єпископство. Очолюють східні автокефальні церкви найчастіше патріархами або католікосами з титулом “Святіший”, рідше – митрополитами або архієпископами з титулом “Блаженніший”.
         Східними Православними Церквами є такі: Константинопольська, Олександрійська, Антіохійська, Єрусалимська, Руська, Грузинська, Сербська, Румунська, Болгарська, Кіпрська, Елладська, Албанська, Польська, Чехо-Словацька та Автокефальна Пр. Церква в Америці.
       Католицизм -        цей напрям у християнстві представлений трьома групами церков. Першу групу становлять 13 уніацьких церков. Свого часу ці церкви відкололися від східних, визнавши католицьке віровчення та адміністративний і духовний авторитет Римського папи. Третя група – це старокатолицькі церкви, більшість яких утворилася після 1870 року.
         Головні положення віровчення, що відрізняють католиків від православних, з’явилися в догматах західної Церкви поступово, так би мовити, нашаровувалася на догматичне надбання єдиної нерозділеної Християнської Церкви.
         Так, учення про зішестя Святого Духа від Сина, яке з’явилося в 589 році на Толедському Соборі як полемічний прийом проти аріанства вестготів, остаточно затвердив папа Бенедикт ІІІ у 1014 році, піднісши його в ранг догмата.
         Католики вірять в існування крім раю та пекла ще й чистилища, де грішники можуть очиститися, після чого потраплять у рай. Римська церква прийняла догмат про непорочне зачаття Діви Марії, тобто, що Дівою була і мати Марії – праведниця Анна. Крім цього, на І Ватиканському Соборі (1870 р.) був прийнятий догмат про безпомилковість учительства папи в питаннях віри та моралі.
         Католики, на відміну від православних, визнають рішення двадцяти одного Вселенського Собору.
         Католики і православні визнають і звершують сім таїнств. Але в Римській церкві деякі таїнства виконуються своєрідно, наприклад: таїнство миропомазання в католицькій церкві (конфірмація) виконується, коли дитині виповнюється 7-8 років (у православних – незабаром після хрещення); таїнство євхаристії відправляється на прісному хлібі (у православних – на квасному), при цьому лише духовенство може причащатися хлібом і вином, миряни ж повинні причащатися лише хлібом.
         Становлення католицизму тісно пов’язане з діяльністю таких видатних пап, як Лев І (440-461 рр.) та Григорій І (590-604 рр.). За своє надзвичайно благотворне для Церкви правління вони були удостоєні звання “Великий”. А також для становлення католицизму посприяли за своє правління й багато інших пап в різні часи.
         Система управління Римською церквою ускладнюється тим, що в ній існує складне переплетення церковної ієрархії та рангів церковних посад. З одного боку, католицька ієрархія, як і православна, включає три ступені священства: дияконство, пресвітерство, єпископство. З іншого боку, всередині цих ієрархій існують два ранги церковних посад: 1) вищий – ті, хто отримує свою владу безпосередньо від папи (кардинали, легати від ребра апостольського, апостоличні вікарії); 2) нижчий – ті, чия влада виходить від єпископа (генеральні вікарії, синодики – члени церковного трибуналу).
         Після ІІ Ватиканського Собору католики почали замінювати богослужбову латинську мову національними.
         Є ще цікавий розділ в християн-католиків, як “унія”. Значення слова “unio” неточно відтінює зміст, який вкладають у нього католицькі богослови.
         Католики єдині з православними в розумінні того, що Християнська Церква, очолювана самим Ісусом Христом, зберігає внутрішню суттєву єдність. Київському митрополитові Платону Городець кому (1803-1891 рр.) належать відомі слова про те, що “перегородки між церквами не сягають неба”. З обох боків, і з православної, і з католицької церкви, існує єдність у поглядах на людські гріхи як на головну причину численних церковних розколів. Але православні вважають, що єдиним шляхом подолання цих розколів є повернення до стану, в якому перебувала Церква до 1054 року. Католики ж вбачають цей шлях у догматичному та адміністративному підпорядкуванні Римському єпископу при збереженні православними своїх обрядів. Такий стан вони називають унією.
         Найбільшими званими Католицькими Церквами є: Маронітська, Мелькітська (Греко-Католицька), Халдейська, Сирійська, Вірменська, Українська (Греко-Католицька), Копська, Сирійсько-Малаборського обряду, Ефіопського обряду. А також уніатські церкви, які не мають самостійних організаційно-управлінських структур. Вони мають єдину адміністративну структуру (тобто є її органічною частиною) з католиками латинського обряду: Католики Словацького обряду; католики Болгарсько-Візантійського та Візантійського обрядів; католики Сирійсько-Маланкерського обряду; католики Італо-Албанського (Візантійського) обряду; Старокатолицька Церква.
         Іслам.
         Іслам є однією з трьох світових релігій. Він виник в західній частині Аравійського півострова у період розпаду родоплемінного ладу, в умовах, коли намітилась тенденція до об’єднання арабських земель (7 ст.). Мусульманство зазнало суттєвого впливу з боку двох сусідніх релігій – іудаїзму та християнства, від яких нова релігія сприйняла шерег догматичних та обрядових положень. Водночас, сформувавшись в умовах менш розвинутого суспільства, іслам і за своєю догматикою, і за ритуалом набагато простіший, доступніший для простих людей. На відміну від християнства і тим більше іудаїзму, в ньому відсутні моральні норми, які складно виконувати.
         Іслам складається з двох частин: теорії – релігійно-філософського вчення іман, тобто віри в істинність ісламу, в його догмати тощо, та релігійної практики дин, тобто культів, обрядів тощо. Основним догматом ісламу є віра в єдиного Бога (“Немає Бога, крім Аллаха, і Мухам мед – пророк Його”). Другий догмат полягає у вшануванні пророка Мухаммеда. Третій – віра в перед вічність Корану. (Коран – священна книга, що вшановується прихильниками всіх напрямів, послідовниками всіх мусульманських течій. Вона є основою мусульманського законодавства, як релігійного, так і громадянського. Назва її походить від слова “кара’а” – з арабської “читати”. Коран поділений на 114 глав (сур).).
         Релігійна практика виходить з п’яти стовпів ісламу: сповідання віри, намазу (салат) – п’ятиразової щоденної молитви, посту в місяць рамазан (саум), благодійництва (закет) та паломництва до Мекки (хадж). Мусульманський культ також включає ритуал омовіння (очищення), регулярне відвідування мечеті, дотримання мусульманських свят: ід-аль-адха (жертвоприношення), мав люд-ан-набі (дня народження Мухаммеда) тощо, обряд обрізання у хлопчиків (сунат) та інші.

         У VI ст. у Під. Аравії поширився рух халіфів, пророків-проповідників, які закликали відмовитися від язичництва на користь єдиного Бога. Кожен з халіфів називав себе довіреною особою нового Бога, але проповідь жодного з них не мала успіху. Він випав на долю Мухаммеда – великого і головного пророка в історії ісламу.
         В результаті проповідницької діяльності Мухаммеда кількість його послідовників зростала в Мецці. Але через незадоволення з боку багатих купців та впливових мешканців міста Мухам мед зі своїми послідовниками в 622 році переїхав до сусідньої оази Ятриб, пізніше названої Мединою, де “пророка” чекав великий успіх.
         Через три десятиліття після смерті Мухаммеда мусульманська община розкололась на три нерівні частини – сунізм, шиїзм та хариджизм. В основі цього розколу лежали різні уявлення про природу верховної влади, які з часом сформувалися в самостійні доктрини влади.
           Найпоширенішою  релігією  сучасності  є християнство. Настільною книгою
кожного  християнина є Біблія, або – Святе Письмо.
          Біблію зараз увесь цивілізований світ сприймає не лише як основну релігійну книгу християн та іудеїв, а й одну з найвизначніших пам’яток світової літератури. . Своє Святе Письмо має не лише християнство, а й інші великі світові релігії.
3. Біблія – першоджерело  мистецтва.
В Біблії є багато сюжетів, що стали популярними у світовій літературі, образотворчому мистецтві. Пригадаймо знамениті твори діячів Відродження: Рафаеля, Мікеланджело, Леонардо да Вінчі, Рембрандта, Веласкеса, Мурільйо, Боттічеллі, Тіціана, Тінторетто, Веронезе, Дюрера. Звернімось і до знаменитої серії малюнків Т.Шевченка “Притча про блудного сина”, картини “Явлення Христа народу” С.Іванова. Послухаймо музику на церковні псалми Д.Бортнянського, П.Чайковського чи Д.Верді... Подумаймо, чому український Сократ, Григорій Сковорода назвав Біблію своєю “возлюбленою невъстою”, підкресливши, що саме в духовному “шлюбі” з Книгою книг і народилися найкращі його твори. Можливо, розгадка притягальної сили Святого Письма криється й у словах Григорія Сковороди про те, що Біблія сильна не так історіями, в ній розказаними, як духовним змістом, що ті історії наповнює. Як тут не згадати даних Богом народові на горі Сінай заповідей: “Шануй батька свого і матір свою — довго житимеш на землі”, “Не вбивай!”, “Не кради!”, “Не свідчи неправдиво проти ближнього свого!” та ін.
    Пророк Іоанн Богослов передрікав майбутню долю світу, пришестя Христа, Страшний суд, зображував райське життя, яке чекало на праведних віруючих. У вступі до Апокаліпсиса Христос звертається до семи християнських церков. Пророк же говорить про книгу, яку він бачить за сімома печатями. Ангел знімає їх одну за одною, і після кожного зняття печаті на землю приходить нещастя. Потім з’являються сім ангелів з трубами. Після звуку кожної труби на землі коїться лихо. Відтак з’являються сім ангелів з чашами гніву і по черзі виливають їх на землю. І тільки після цього приходить Ісус Христос, який карає грішників, а віруючих забирає до раю. Про зірку Полин йшлося, коли затрубив третій ангел. Цей трагічний образ дав поштовх до створення десятків художніх як прозових, так і поетичних творів на чорнобильську тематику: “Марія з полином у кінці століття” В.Яворівського, “Чорнобильська мадонна” І.Драча, поетичний цикл Є.Гуцала з промовистою назвою “Крематорій нації”, приурочений до 800-річчя міста Чорнобиля*. Інший апокаліпсичний образ — образ дикого звіра, що “мав два роги”, немов агнець, а говорив, як “дракон” — постає в романі В.Барки “Жовтий князь” образом-символом страхітливого лиха для українського народу — штучно створеного голодомору 1932–1933 рр. До слова, саме В. Барці належить один із останніх перекладів Апокаліпсису українською мовою: у 1988 р. письменник підготував “Одкровення св. Іоанна Богослова” для україномовного видання Біблії. У названих творах ми зустрічаємося з алегоричним, а не буквальним тлумаченням образів Біблії. У часи найдавніші, коли Біблія вперше прийшла на українську землю, сприйняття Її було іншим: авторитет її був незаперечним. Біблія стала відразу однією з найбільш шанованих в Україні книг і почала дійово впливати і на світогляд людей, і на культуру, мистецтво, літературу.  Перший переклад повної Біблії власне українською мовою здійснили Пантелеймон Куліш, Іван Нечуй-Левицький та Іван Пулюй. Книга вийшла у 1903 р. у Відні. Український першодрукар Швайпольт Фіоль серед перших книг видав і Псалтир — у 1491 р. Багатою на українські елементи є копія від 1543 р. Псалтиря Ф.Скорини, поширеного не лише на білоруських землях, а й в Україні. Не можна не згадати і знаменитого заблудівського Псалтиря з Часословцем, які видав у Заблудові 1569 р. російський емігрант І.Федорович при сприянні Г.Хоткевича*. А вже починаючи з XVII ст., Псалтир видається регулярно і аж до XIX ст. він залишається однією з найпотрібніших книг для школи та церкви. Сама назва Псалтир походить від слова псалма (або пісня) — Псалтир і складається із 150 (а в грецькій та слов’янській Біблії — із 151) пісень, або псалмів. Псалми співалися з музичним супроводом, і на це є вказівки в самому Псалтирі. Автором Псалтиря вважають біблійного царя Давида. До певних місць у Псалтирі є позначки, що це псалом Давидів. Переспіви псалмів знаходимо у М.Максимовича, С.Руданського, І.Франка, П.Куліша, Лесі Українки, П.Гулака-Артемовського, Т.Шевченка, Ліни Костенко. А перший віршований переспів 42 псалмів українською мовою зберігся ще від 1642 р. І знайдено його в книзі Житомирського міського суду, де він записаний латинськими літерами. А трохи згодом — 1680 р. — видав свою “Римотворну Псалтирю” Симеон Полоцький, праця якого стала дуже популярною і посіла особливе місце в історії української духовності. За наказом царів Івана та Петра “Римотворну Псалтирю” було покладено на ноти. А на церковнім співанні українців — і це визнано в світі — відбились народні українські пісні. “...Прислухайтесь до Лаврського співу, — писав І.Огієнко, — і ви там розпізнаєте мотиви і наших народних пісень, і наших старих козачих дум.
Від найдавніших часів мистецтво, живопис, скульптура, графіка, література черпають із Святого Письма теми, сюжети, мотиви, образи, переробляючи їх, переосмислюючи відповідно до животрепетних проблем свого часу. З давніх-давен біблійна міфологія зрослася з міфологією слов’янською: легенди та міфи про перших людей, про мудрого Соломона, про євангелійних героїв (у першу чергу про Ісуса Христа та Богородицю, про апостолів Петра та Павла) увійшли в народну свідомість. Щоб пересвідчитись у цьому, погортаймо уважно збірники “Легенди та перекази” (К., 1985), “Прислів’я та приказки” (К., 1989, 1990, 1991) або хоч ті, що увійшли до хрестоматії (с. 142–157). Переконаємося, що особи, які в Святому Письмі діяли цілком природно, у народній фантазії набули міфологічних рис. Так, творять чудеса апостоли Петро і Павло, перемагає змія святий Георгій. Образ Богородиці  походить від міфологічних образів Богині-землі й Богині-матері.
Святе Письмо позначилося й на творах ораторсько-проповідницької прози. Українські письменники-полемісти спиралися на Біблію, відстоюючи переваги віри православної. Так, знайомлячись на наступних заняттях із посланнями Івана Вишенського — першого “публіциста у великім стилі”, за словами Івана Франка, — ми знайдемо сотні цитувань Святого Письма, зокрема Нового Завіту і послань апостола Павла. Та й самі послання Вишенського за стилем нагадують послання апостола Павла. Біблія була для Вишенського непорушним, незаперечним авторитетом, він ставив Її вище за праці мислителів античності Арістотеля та Платона, в той час як сучасники Вишенського зверталися до їх філософських трактатів все частіше й частіше. Бо ж і тоді вже помічено було чимало логічних суперечностей у багатьох біблійних положеннях — сьогодні їх, наприклад, американський пастор Сендерленд нараховує близько 10 тисяч*. Поступово образи Святого Письма починають трактуватися в літературі не буквально, а алегорично. Григорій Сковорода, в творчості якого Біблія посідає найповажніше місце, першим розмірковує про символічне, а не буквальне розуміння її образів, мотивів, тлумачень. Український мислитель вважав, що в Біблії є чимало суперечностей, тому недоцільно сприймати її догматично. Глибше знайомлячись із творчістю Сковороди, звернімо увагу на його неоднозначний погляд на Книгу Книг, яка для нього є плоттю і духом, божевіллям і мудрістю, морем і гаванню. Висміюючи “історіальний вздор” її, український Сократ разом з тим спонукає бачити у Біблії багатющий світ символів, за допомогою вдумливого осмислення яких людина спроможна глибше пізнати і навколишній світ, і саму себе в цьому світі. На біблійній символіці побудована переважна більшість прозових, драматичних і поетичних творів давнього письменства. В останніх традиція цитування біблійного тексту отримала назву “візерунки”. Сьогодні завдяки ряду нових видань давньої української поезії маємо змогу простежити багатство і розмаїття переосмислення мотивів Святого Письма у віршах Г.Сковороди, І.Величковського, Л.Барановича, І.Максимовича, С.Климовського та багатьох інших. Звернімо увагу на те, що біблійною образністю багата не тільки духовна лірика, а й історичні вірші, світські, панегіричні.
У літературі XIX–XX ст. розвивається традиція алегоричного переосмислення біблійних мотивів, образів, тем та прямої обробки біблійних текстів. Активніше переосмислено біблійну образність у творах поетичних, з якими ви ознайомитесь, вивчаючи творчий доробок І.Франка, Т.Шевченка, П.Куліша, Лесі Українки, П.Тичини, І.Драча. Рідкісним, але плідним є звернення до біблійних мотивів у творах прозових (наприклад, “Авірон” Г.Хоткевича), драматичних (“Ціна крові” С.Черкасенка) чи художньо-публіцистичних (“Перебудова Вавилонської вежі” Є.Сверстюка*, “Молитва до мови” К.Мотрич* або ж “Вавилонська вежа і змішання мов” М.Трубецького)*. За багато століть біблійні образи стали органічною ознакою художнього мислення.
Біблійний сюжет про блудного сина користувався величезною популярністю серед художників голландської школи живопису. Прикладом може бути репродукція картини Рембрандта “Повернення блудного сина”.
А якщо уважніше придивитися і до робіт італійського художника Сальвадора Роза, і до праці Рембрандта, і до серії картин Т.Шевченка, помітимо відступ від первісного змісту притчі про блудного сина*. Ця притча потрапила на нашу землю ще в часи Київської Русі у складі Євангелія від Луки у рукописних списках. Протягом ряду століть відбувалася складна трансформація канонічного сюжету. Це простежив письменник Валерій Шевчук, виявивши у ряді творів чимало глибоко індивідуальних розробок теми життя людини, яка, вирвавшись із дому, живе безтурботно, весело, та згодом, зазнавши страждань та скрути, туги за рідним краєм, повертається до батька і старшого брата.
Поети та письменники XVI–XVII ст. не тільки по-новому тлумачать притчу про блудного сина, а й створюють на її основі нові твори. Наприклад, Іван Вишенський у своєму “Позорищі мисленному” зображує блудного сина позитивним героєм, а брата-домочадця — негативним. Письменник-полеміст, сам вигнанець, не приховує свого співчуття до блудного сина. Він наділяє його місією заступника рідної землі перед Богом — тут ми угадуємо автобіографічний мотив, який пов’язує долю героя з долею самого автора. Повернення блудного сина до рідної домівки Вишенський взагалі опускає. Тільки один мотив з притчі розробляє і письменник-проповідник Антоній Ради-виловський у творі “Огородок Марії-Богородиці”, створюючи історію, відмінну від канонічної. А Симеон Полоцький у п’єсі “Історія, чи Дія євангельської притчі про блудного сина, творена в літо від Р.Х. 1685” не тільки докладно розробляє біблійну тему, а й супроводжує свій твір циклом гравюр. Від імені блудного сина веде розповідь поет XVII ст. Ілля Бачин-ський у “Пісні світовій”. На основі притчі про блудного сина в ній народжується сирітська тема, надзвичайно популярна у давній поезії, згодом — у творах Т.Шевченка.
Історією про блудного сина цікавився і Г.Сковорода, який сам провів своє життя в мандрах. Звернімося хоча б до його байки “Про безногого і сліпого” із “Розмови п’яти подорожніх про істинне щастя в житті”, щоб переконатись, наскільки оригінальною є переробка первісного сюжету: в мандри вирушає не один, а два сини. Тяжко покалічені життєвими пригодами, вони рятують один одного: сліпий бере на плечі безногого і обидва сини повертаються в обійми свого батька. Найбільшу ж кількість розробок цього сюжету в українській літературі залишив Т.Шевченко, у якого тема відходу з рідного краю і повернення до нього, тема пригод на чужині блукальця, тема каяття й повернення — одна з наскрізних у поезії*. Мотиви життя людини, що силою різних обставин була викинута з рідного краю, з отчого дому, розробляються Шевченком у певній залежності від поворотів його власної долі. Так, вони стають домінуючими у ранній творчості поета, посідають значне місце і в час важкої для Шевченка осені 1845 р., і в час ув’язнення та роки заслання. З гіркотою і болем говорить поет про свою самотність у вірші “Вітре буйний, вітре буйний”, у творі “На вічну пам’ять Котляревському”, у відомій поезії, яку ви знаєте з дитинства як пісню “Думи мої, думи мої”, у заспіві до “Мар’яни-черниці”, що вражає образом перекотиполя, з яким асоціюється доля вигнанця.
Особливо своєрідно тема блукальця розвинута в поемі “Тризна”, написаній російською мовою. Перечитайте цей прекрасний твір, і ви дізнаєтесь, якої “страшної, святої” драми зазнає її герой, бажаючи стати для рідного краю пророком, прагнучи допомогти рідній землі і гинучи далеко від неї, в муках і каятті, яке приходить до нього, як і до блудного сина з євангельської притчі. Самостійно ви опрацюєте і названі твори, і умовно визначену групу наступних творів (“Сон”, “Кавказ”, “Саул”, “Не нарікаю я на Бога”), у яких Кобзар звертається до іншої євангелійної притчі — про сіяча (Євангелія за Матвієм, за Лукою). Ця притча користується великою популярністю в українських письменників, що пояснюється просвітительським призначенням красного письменства, прагненням митців слова показати своєму народові його життя в усій повноті й протиріччях, пробудити свідомість народу, як це бачимо у творах Ю.Федьковича (“Нива”, “Дикі думи”, “Думи мої, діти мої”), М.Старицького (“На Новий рік”, “Нива”), В.Самійленка (“Ой добрий я сіяч, нівроку!..”), І.Франка (“Гріє сонечко!..”, “Ходить туча по голій горі”) тощо. “Сівачем зерен плодючих” називає Іван Франко Михайла Павлика у вірші “На смерть М.Павлика. Дня 26 січня 1915 р.”, змальовуючи в алегоричному образі сіяча відомого просвітителя, науковця, гуманіста. Ремінісценцію притчі про сіяча знаходимо й у творах Лесі Українки, зокрема в її драмі “Адвокат Мартіан”. Ставлення Лесі Українки до Біблії було неоднозначним, та поетеса (за свідченням її чоловіка) ніколи з Святим Письмом не розлучалась. Загалом же їй належить більше п’ятдесяти творів*, у яких вона звертається до Старого і Нового Завітів, трансформуючи біблійні сюжети у зв’язку з болючими національними та загальнолюдськими проблемами. “Вавилонський полон” Лесі Українки вважають вершиною художнього переосмислення біблійних мотивів, ставлячи його поряд із поемою “Мойсей” І.Франка, творами “Марія”, “Давидові псалми”, “Пророк”, “Неофіти”, “Саул” Т.Шевченка.
4. Висновки.
Релігія – феномен духовного життя людства. Вона – світоглядна основа людини, що регламентує її повсякденну поведінку, надає їй можливості спілкування з надприродними силами шляхом відправлення певних обрядів. Це зумовило вивчення релігії багатьма науками: філософією, теологією, релігієзнавством, культурологією, соціологією, психологією, історією та іншими. Водночас, релігія є сферою ідеологічної діяльності. Вона включає в себе відправлення різних культів (молитви, обряди, свята), що відбуваються на базі відповідних об’єктів (церкви. монастирі, релігійні громади, мечеті, пагоди тощо), які, пройшовши певні етапи становлення формування і розвитку, є локалізованими і функціонують у просторі, і маже всі зумовлені часом.
           На всіх етапах розвитку літератури  та мистецтва митці слова  та художники постійно зверталися до Книги Книг. До XIX ст. біблійна фразеологія була обов’язковим елементом розвитку художнього образу, сама ж Біблія — джерелом істини, авторитетним суддею, духовним Всесвітом.
5. Використана   література.
·        Брайчевський М. Ю. Утвердження християнства на Русі. — К., 1989.
·        Губаржевський І. Основи українського православ'я. — Чи­каго, 1970.
·        Дорошенко Д. Короткий нарис історії християнської церк­ви. — Вінніпег, 1970.
·        Історія православної церкви в Україні: Збірка наукових праць. — К., 1997.
·        Історія релігії в Україні:  Навчальний посібник / За ред. А. М. Колодного, П. Л. Яроцького. — К., 1999.
·        Сулима В. Біблія і українська література. — К., 1998.
·        Фрезер Д. Фольклор в Ветхом Завете. — М., 1986.
·        Библейские легенды. — М., 1992.
·        Бетко І. Біблія як джерело ідей у творчості Лесі Українки //Слово і час. —
·         
·        1991. —  3.
·        Бетко І. Біблійні сюжети і мотиви в українській поезії ХІХ — початку ХХ століття. — Зелена Гура — Київ, 1999.