Інститут менеджменту та економіки
«Галицька академія»
                                                                                                 Кафедра екології
Реферат
на тему:
“ Культурні  зв'язки в контексті  історії”
Виконав:
студент гр. ЕК-02-1
Заяць Я. Є.
Перевірила:
Гайдукевеч О.О.
м Івано-Франківськ
2006р.

Вступ.
В історії різних суспільств не раз бувало, коли в періоди великих соціальних і політичних потрясінь виникали нові ідейні рухи, напрямки, течії, які поволі починали формувати нову суспільну свідомість. В зіткненні поглядів нерідко народжувалася нова ідеологія або відтінки нового світобачення. Вплив тієї чи іншої ідеології породжував, у свою чергу, нову систему духовних цінностей, які подекуди виявлялися в моделюванні нових суспільних думок.
Зміни в людській свідомості, безумовно, важливі для вирішення цілого ряду духовних проблем. Однією з них - при певних обставинах, на певному етапі - постає проблема людських відносин. Людські ж відносини призводять як до симпатій, так і антипатій, до антагонізмів у стосунках чи взаєморозумінні між людьми. Взаєморозуміння, в свою чергу, залежить не настільки від можливості спілкуватися однією мовою, скільки від толерантності, лояльного ставлення однієї національної духовної культури до духовної культури іншого народу.
В XX столітті філософ Й.Гердер стверджував, що мета нашого земного існування полягає у вихованні гуманності, а всі дрібні життєві потреби тільки слугують їй і повинні вести до неї. Гуманізація людства, сформульована ще І.Кантом, виступає як етичний імператив і є по суті своїй умовою демократизації всього світового порядку. Подібні імманентні цілі історії та філософії розділяють багато представників як вітчизняної, так і зарубіжної наукової думки.

Культурні  зв'язки в контексті  історії
Світова історія і цивілізація розпочиналася на чотирьох континентах: в Європі, Азії, Африці і в Новому Світі (Америка). Вона зосереджувала всю свою силу і динаміку процесу становлення в Шумері,  Єгипті,  Індії,   Китаї,  тобто  на територіях  найдавніших культур, а також на "новому" континенті, де виникла, розвивалася і загинула культура інків, ацтеків і майя.
Цілком можливо, що визначальну роль в процесі становлення людської цивілізації зіграли два континенти — Європа і Азія.
В даний час історикам вже добре відомо, що початок раннього кам'яного віку в Європі був тісно пов'язаний з етнічними пересуваннями (міграціями) і, відповідно, культурним впливом з Малої Азії, а також з різних східних середземноморських країн.
У просторі духовної культури, в плані взаємної практичної за­цікавленості, Захід виявився однак більш активним і плідним, ніж Схід.
Європа, вже починаючи з часів античності, спочатку розмежовує два континенти на Європу і Азію, а тому, відповідно розмежовує і культуру. Духовну — в тому числі. Але як це не дивно, як це не парадоксально, та назва західного континенту "Європа" прийшла з Азії.
Популярна легенда (міфи Стародавньої Греції) розповідає: у фінікійського царя Агенора була красуня-дочка на ім'я Європа. В неї з першого погляду закохався всемогутній Зевс. Верховний бог перетворився на білого бика, викрав дівчину і переніс її на острів Кріт. Саме там Європа вперше стала ногою на землю іншого континенту, який і отримав ім'я на її честь.
Деякі дослідники вважають, що ім'я Європа означає "широкоока" — в стародавні часи цей прикметник був епітетом місяця, а як відомо, місяць широко шанувався в Стародавній Фінікії. Інша версія фінікійської назви континенту — "Захід сонця" - так як ми і розуміємо сьогодні згідно географічного розташування полюсів. До речі, дуже багато назв країн не тільки на європейському континенті, а й в Африці, мають фінікійське походження.
Цікаво, що Геродот ( 5 ст. до н.е.) під Європою розумів тільки континентальну Грецію. В тому ж столітті, але трохи пізніше Есхіл розрізняв вже Європу та Азію, але, фактично це розмежування на два континенти прийшло в Грецію від ассірійців.
Назва "Азія" вперше зустрічається в ассірійських літописах. Писалося це слово "асцу" або "асу" і означало "схід сонця". Деякі вчені бачать зв'язок назви "Азія" з ще більш давнім словом -санскритським "ушас" ("уазас"), що має такий же зміст, як і попередній — "світанок", "зоря". В усякому разі, Схід явно вплинув на топонімічні назви Заходу.
В давній грецькій міфології Азія була однією з численних дочок бога-титана Океана. Саме вона, за деякими варіантами, народила Прометея. Азію звичайно зображали жінкою, що сиділа на верблюді, В одній руці вона тримала скриньку зі східними прянощами, а в іншій -щит.
Деякі дослідники (зокрема, В.А.Цимбульський) вважають, що тісні контакти культур Заходу і Сходу розпочинаються з часів легендарної Троянської війни і для цього є певні підстави - писемні аргументи та археологічні дослідження. Писемні аргументи - відомі твори Гомера "Іліада" та "Одісея". Археологічні ж розкопки та історична логіка підтверджують, що наслідки подій (XIII ст. до н.е.) породили колосальну хвилю міграції народів, коли на узбережжі Південної Фракії були змушені оселитися (переселитися) учасники війни. І, хоча війна велася на вузькій території, тобто, мала досить-таки локальний характер (тактично, це була тривала облога і ряд хитрих маневрів з метою приспати пильність ворога), в неї були втягнуті чималі сили представників різних племен.
Стародавня Еллада успадкувала в кількості духовних цінностей багато різноманітних знань тих народів, з якими хотіла або була змушена спілкуватися. При цьому не слід забувати, що найбільший вплив на Стародавню Грецію мала Месопотамія, яка через фінікійців і хеттів передавала на Балкани безліч своїх знань до того часу, поки країна не "стала на власні ноги", розпочавши свій самостійний шлях розвитку і не залишила в Європі відчутний відголос понині. Ще до Геродота, на фінікійських галерах приходять з Азії в Європу не тільки міцні палестинські вина і сідонські пурпурові хітони, але й літери, можливо, першого в світі алфавіту. В європейських мовах і до сьогодні в дещо зміненому вигляді присутні фінікійські слова -галера, хітон, алфавіт.
На Захід зі Сходу прийшли міри ваги, довжини, дні тижня, назви зоряних світил, "прив'язаних" до днів тижня, слова і вірування.
Фунт - це вавілонська золота міра, метр тільки на кілька міліметрів менше вавілонського подвійного ліктя. Гроші теж прийшли зі Сходу. Перші монети стали карбувати в Малій Азії лідійці. Слово "чек" — перського походження.
Більше того, ряд вчених вважає, що Стародавній Вавілон був колискою всього останнього розвитку науки та культури, який продовжився в Греції. Можуть знайтися аргументи і проти такого твердження. Вавілон теж не жив за рахунок себе самого. Вавілон мусив знаходитися в тісних контактах з усім Сходом, а частково і з Заходом, бодай навіть, через свою зовнішню політику (війни і пошук нових ринків сировини та торгівлі). Для розквіту вавілонської культури було недостатньо тільки власного грунту, який міг би підживлювати не одне тисячоліття країну та її народ.
Без сумніву, навіть географічне розташування вказаних сусідніх регіонів — на стику континентів Азії, Європи і Африки — сприяло розвитку багатьох культурних зв'язків, в тому числі і духовних.
Певною мірою, цей доантичний період контактів давніх культур Заходу і Сходу можна назвати архаїчним і віднести до часів, пов'язаних не тільки з подіями та наслідками Троянської війни, але до найдавніших, не зафіксованих (доісторичних) джералами. Часів, відлуння яких ми вочевидь зустрічаємо в духовній творчості "сивої" давнини.
Якщо з Передньою Азією широкі культурні зв'язки були досить міцними і призвели до часткового взаємопроникнення, то окраїни Сходу залишалися непізнаними. Але деякі моменти в філософській скарбниці доантичної Греції наштовхують на певні міркування, хоча б на прикладі поглядів таких філософів як Піфагор (VI-V ст. до н.е.) з його ідеями Краси, моральної досконалості, справедливості і магією чисел, Геракліт "Темний" (сучасник Піфагора) і його закон всесвітнього Логосу, Демокріт з мрією про вічну гармонію. Вони багато подорожували, особливо Піфагор та Демокріт, вчилися в Єгипті, Персії. Саме від перських вчених вони могли почути про основи давньої індійської філософії, яка, трансформувалася і призвичаїлася в окремих ідеях на грецькому грунті. Адже їхні погляди і вчення лежать в основі давнього ведійського світобачення, яке і сьогодні становить суть деяких релігійно-філософських сучасних течій на Індостані. Зрештою, інформація про далекий півострів мусила просочуватися в напрямку європейського континенту. І вона таки доходила, принаймні, з часів Геродота. Великий історик та дослідник Геродот (V ст. до н.е.) зібрав чимало правдивих і сумнівної вартості відомостей про відомі на той час стародавні народи, в тому числі і про давній індійський. Можливо, що саме з геродотівських "Історій" Індія вже постає перед очима античного світу країною чудес - містичним, таємничим Сходом. Саме Сходом, а не колонізованим греками побережжям азіатського континенту.
І, хоча в розповідях Геродота багато небилиць, та він записує все, що чує, але не всьому вірить. Сам їде в Аравію, Африку, відвідує Північне Причорномор'я і описує вже те, що бачить сам: побут кочових племен (скіфів, сарматів, аланів), спосіб життя осілих народів. До речі, описуючи Індію та інші далеко розташовані країни, "батько історії" використовував не тільки випадкові дані, а користувався більш давнішим твором Скілака (VI ст. до н.е.), який вперше, згідно з писемним джерелом, здійснив подорож вниз до океану по ріці Інд.
Античне індоведення продовжив у IV ст. до н.е. Ктесій Кнідський. Його праця "Індіка", на жаль, дійшла до наших часів тільки у фрагментах. Найголовніше його враження від країни стосується саме філософії, релігії. Будучи тривалий час особистим лікарем при дворі персидського царя Артаксеркса, він сумлінно збирав по крихтах інформацію про далеку Індію від купців, ремісників, дипломатичних послів, окремих мандрівників, які на свій страх і ризик відважувалися перетнути важкодоступні землі, населені різноманітними племенами.
Що стосується колоній в Північному Причорномор'ї (територія сучасної України), то й тут відбувався процес взаємопроникнення культур. Якщо ж брати до уваги не міфологію, а реальний перебіг історичних подій з урахуванням географічного фактора, то українські прадавні землі були колонізовані грецькими переселенцями саме починаючи з V ст. до н.е. Можна сказати, що не тільки Україна, а й Угорщина, Болгарія, належать як Заходу так і Сходу. Зокрема, українські землі на той час становили так звану контактну зону, де зустрічалися культурні елементи всіх світів. Зі Сходу напливали кочові племена, що несли з собою свою культуру, яка осідала на "чужій" території у вигляді вірувань, переказів, казок. В той же час тут стали "своїми" культура Греції, а пізніше Риму та Візантії.
На Балканах нинішня Болгарія відверто заявляє сьогодні про своє азіатське (східне) коріння. Праболгари, які прийшли здалеку і створили свою державу, відчували сильний вплив конгломерату народів, які тут жили. Плем'я хана Аспаруха прийшло на Балкани з територій, розташованих північніше Кавказу, а ті — ще з східніших районів.
Таким чином, праболгари жили в степах, не дуже далеко розташованих від Китаю, і розмовляли на старотюркському діалекті.
   Подальша взаємодія з іншими народами і, насамперед, з Візантією збагатила народ новими духовними і матеріальними цінностями.
Зрештою, історичні факти свідчать самі за себе. Класичним прикладом східної (з азіатським корінням) культури на Заході вважається угорська. Угорці прийшли на сучасну територію ще в IX ст. н.е. з зауральських степів. Більше як 1100-лїтня історія народу, який став осідлим, свідчить про постійну взаємодію, взаємопроникнення на угорську територію слов'янського і романського духу.
Хочеться ще раз звернутися — з метою пошуку переконливих історичних аргументів — до української історії. Відома археологічна культура під назвою Трипільська на території Правобережної України, яка тривалий час датувалася вченими V-III тис. р. до н.е., є дійсно феноменом нашої культури. В поселеннях, де проживало до 15 тис. чоловік, знайдені матеріальні речі, що засвідчують високу духовність давнього народу. Ця культура прийшла разом з її творцями.
Носіями її були переселенці з Балкан і Сходу, які асимілювались між собою і породили це диво. При цьому, слід зважити і на такий момент: трипільці прийшли не на "пусту" територію, а на заселену протоукраїнськими хліборобськими племенами. Пришельці не змогли витіснити аборигенів, а злилися з ними, утворивши неповторну соціально-культурну спільність.
Процес проникнення на українські території інших племен і народів тривав і протягом VII-HI ст. до н.е., коли степові райони по берегах річок і узбережжя Чорного та Азовського морів, заселили іраномовні племена кіммерійців, скіфів та сарматів. Сюди ж прийшли і грецькі колоністи, заснувавши міста-поліси Тіру (Білгород-Дністровський), Ольвію (Миколаїв), Херсонес (Севастополь), Пантікапей (Керч), Харакс (між Ялтою-Алуштою) та ін. Вони воювали з місцевим населенням, яке вже окупувало сусідні території, торгували з ними, вчилися один в одного і змагалися між собою, тобто вели активний діалог культур - скіфсько-сарматської і античної грецької. І це позначилося (відбилося) не тільки в витворах мистецтва і побуту, а й на духовній культурі народів, задіяних історичними обставинами у процес тривалого спілкування.
Повертаючись до Греції часів античного періоду, хочеться звернути увагу на динаміку росту цікавості греків до Індії. В Елладі в IV ст. до н.е. розпочиналася епоха Олександра Македонського, яка призвела до тісних контактів Заходу і Сходу (її найвіддаленішого і найпівденнішого регіону).
На шляху грецького полководця на Схід постає Бактрія і Согдіана. Саме там розпочинається його знайомство з Середньою Азією, тут він одружується з Роксаною - бактрійською царівною (за окремими джерелами - у неї народився син, але доля його невідома). До речі, культурний розвиток народів цього регіону почався під впливом арабської культури, а ті, в свою чергу, відчутно сприйняли культуру Єгипту і Вавілону, об'єднаних могутньою волею Дарія. Пізніше — після походів Олександра - весь Близький Схід і частина Середньої Азії опинилися під впливом еллінської культури. Спочатку араби опиралися "зовнішньому" тиску Греції, але, з часом - в результаті історичного процесу - стали, навпаки, самі сприяти поширенню нової культури.
Досягнувши Індії, Олександр Македонський поволі придивляється до іншого народу та його культури. Маючи непогану філософську базу (учителем його був сам Арістотель), Великий Грек намагається зрозуміти таку відмінну від античної філософії світоглядну позицію аборигенів. Плутарх досить детально описує зустріч царя з гімнософістами ("голими мудрецями") - назва індуських вчених, про які згадують пізніше Ціцерон і Арріан. Між царем і мудрецями відбувається діалог, в процесі якого Олександр ставить десять запитань. Очікуючи на них відповіді, емоційний та "вибуховий", він веде себе на диво сумирно. Гімнософісти таврують агресивний характер грецьких завойовників, вважаючи їх дикунами, і звертають увагу на переваги духовного життя свого ордену. В час перебування на півдні Індостану, Македонський відвідує і рахманів, щоб пізнати і їх мудрість. Його дивує єдність поглядів гімнософістів і мудреців острова Цейлон. Вони - аскетичні, помірні у всьому, живуть потаємним духовним життям, незрозумілим грекам.
На відміну від греків, люди Сходу перемагають свого внутрішнього ворога, а, подолавши його, не ведуть боротьби з зовнішнім.
Схід вчить Захід, проповідуючи принцип ахіней (ненасильства).
Сьогодні вже важко сказати, наскільки сприйняв цю східну мудрість Олександр Македонський, але вона дійшла до материкової Греції, щоб знайти своє "нове" втілення в етичних поглядах не тільки філософів Греції, а й поширилася пізніше в Європі і втілилася у деяких єресях, найяскравіше - у катарів. Але те, що великий Іскандер повірив у пророцтва — запевняють його супутники. В усякому разі, саме в одному з індійських храмів йому провіщено трагічну майбутню долю — швидку смерть у Вавилоні по дорозі додому.
Індія з того знаменитого походу великого полководця вже ніколи не була забута Заходом.

Найбільшим з починань Олександра Македонського для зближення Заходу і Сходу можна вважати його грандіозну ідею, яка, на жаль, так і не була реалізована (через смерть) - будівництво мосту через Гелеспонт (протока Дарданелли), що мав поєднати Захід і Схід.
В епоху еллінізму (III -І ст. до н.е.) інтерес до Індії і всього Сходу з боку Заходу не втрачав новизни пізнання.
На півночі Африки росте і багатіє Олександрія. Сюди з усіх кінців (зі Сходу - теж) везуть морем товари і прибувають представники різних народів, які переслідують різні цілі, в тому числі і пошук знань. В олександрійському порту зустрічаються кораблі Заходу і Сходу. Ніл воєдино пов'язав три континенти. Тут перемішуються звичаї і мови. Тут виростає новий оплот культури. На берегах Великої ріки все частіше згадують не тільки Аравію, Індію, а й Китай - країну, де живуть сини сін ("цінь" - по імені першого китайського імператора Цінь Ши Хуанді). Стає доступною і східна філософія. Єгипетська цивілізація ще здавна манила філософів та митців своєю мудрістю. Тепер у неї з'явилися "конкуренти" - Індія і Китай. Багато грецьких філософів ще з часів класичної Греції прибували в Єгипет, щоб розширити свої горизонти знань. Серед них і відомий філософ Платон (IV ст. до н.е.). Саме з Єгипту привіз він своє творче напрацювання, яке стало базою для гарячкових наукових дискусій і пошуків - легенду про Атлантиду. Чудовий міф, який не дає спокою науковцям і понині. Учень Сократа і вчитель Арістотеля багато подорожував по світу і приплив морем в Єгипет. З десяти його творів, два ("Крітій" і "Тімей") присвячені таємничому народові, який загинув на острові у вирі природних катаклізмів. Куди поділися ті, хто вцілів, - невідомо. Сказання про Атлантиду Платон почув ще від свого діда Крітія, якому передав його "наймудріший з семи мудрих Солон", а Солон дізнався про цю "казку" від єгипетських жреців в Саісі. Саіс — одне з найстародавніших міст в дельті Нілу. Його і відвідав Платон, щоб мати доступ до першоджерела.
Фактично, походи великого грецького завойовника породили ще один етап взаємоприникнення духовних культур Заходу і Сходу.
Період еллінізму можна вважати ще одним етапом взаємовпливу та подальшого взаємопроникнення духовних культур. Факторами, що спричинили цей процес, була не тільки грецька експансія, а й торгівля, мандри, родинні контакти різних народів. На це звернули увагу не тільки історики-елліністи, зокрема Полібій (II ст. до н.е.), а й пізніше - історики римського періоду — Лівій та Аппіан.
При цьому слід зауважити, що чим давніші часи у їх відліку назад, тим тіснішими були контакти і швидшим взаємообмін. З утворенням міцних державних організацій, зв'зки народів слабшали і взаємопроникнення відбувалося частково і все більше поверхнево.
Діалог культур Заходу і Сходу тривав і в римський період. "Всі дороги ведуть до Риму", - недаремно проголошує давня приказка. Починаючи з першої половини II тис. до н.е. і впродовж наступних двох тисяч років Рим поступово завойовує собі "місце під сонцем".
Вже на початку нашої ери римські торговці стають постійними "клієнтами" на Сході — в Індії та Китаї. На Малабарському березі серед храмів, присвячених місцевим богам, з'являється римський храм на честь імператора Августа. В ці жорстокі для світу часи римського панування і піку розбещеності великий філософ Сенека (І ст.) повторить принцип давньогрецьких стоїків, дуже подібний до моральних принципів індійських філософїв-схимників: "...стійко переносити все, що дарує доля".
Рим воює і завойовує. В числі поневолених народів опиняється і маленька Іудея на Близькому Сході, звідки на територію окупантів — вже зі Сходу на Захід - прийде оновлена "стара" віра, що проголосить етику доброї волі, милосердя, братерське єднання, вселенську любов до ближнього, проповідувану учнями Ісуса Христа. Великий Рим фактично сам "підрубав гілку, на якій сидів", ненавмисно давши "зелену вулицю" всесвітній релігії. В Римі переплітаються духовні витоки Заходу і Сходу.
Читаючи Євангеліє, освічений грек згадає своїх філософів. Адже ще Платон говорив про інший, кращий світ, в якому живуть душі праведників. Великий ідеаліст не помилився, стверджуючи, що світом правлять ідеї. Християнство стає ідеєю і ідеалом багатьох народів. До речі, ще Діоген Лаертський не робив різниці між елліном і варваром, називаючи себе "громадянином всесвіту", відображаючи у своєму кредо космополітичні погляди піфагорійців і більш давні — мудреців-дравідів Індії.
Читаючи Євангеліє, освічений римлянин обов'язково згадає Сенеку, адже і цей римський філософ-гуманіст вчив віддавати добром за зло. Ідеї та погляди переплелися і відобразилися в гуманістичному спрямуванні християнства.
Підсумовуючи цю історичну епоху можна сміливо сказати, що з утвердженням християнства завершився третій період взаємопроникнення духовних культур Заходу і Сходу, який розпочався зі становленням Римської імперії і закінчився з її загибеллю. Після цієї активної фази діалогу духовних культур настало деяке затишшя, яке не припинялося в плані дослідження і пізнання Сходу.
Що стосується України, то під впливом римських провінцій на території нашої батьківщини в II-V ст. склалася своєрідна культура -Черняхівська. Лише в їй притаманних рисах, вона простягнулася від Нижнього Дунаю до Середнього Дніпра. Історики висунули цілий ряд гіпотез стосовно засновників Черняхівської культури.
Одні стверджують, що творці цієї культури є тільки слов'янські племена - предки українців. Інші заявляють про значний вплив готських елементів в культурі аборигенів. Треті вважають, що домінуючими силами в творенні даної культури були пізні сармати. Швидше всього, черняхівська культура створювалася спільними зусиллями одних, других і третіх. Культурні прошарки накладалися і "замішувалися" на слов'янському грунті. Питання ще вивчається і справа — за новими даними і дослідженнями науковців.
В наступному столітті, після падіння Римської імперії, розквітає Візантія — східна наступниця західної культури. Але в неї немає вже ні тих сил, ні тієї потужності, яка рухалася разом з прогресом культури і створила зусиллями багатьох народів унікальну античну культуру.
В столицю Візантії Константинополь приїжджають дипломатичні місії, припливають кораблі з Півночі, Півдня і Сходу. Ще багато що нагадує про Рим. До певної міри, Візантія опинилися в подібних умовах як колись птолемеївська Олександрія. Тут знову переплітаються ті ж зв'язки Заходу і Сходу. Колись Еллада була світлою "молодістю" греків — могутня, смілива, красива і повна життєвих поривань, постійних пошуків, з вірою в себе і світ. Рим був зрілістю Європи — грубим, відчайдушним, дещо агресивним, розбещеним владою і зверхністю над усім світом. Візантія ж стала "старістю"  Європи - корислива,  підозріла,  лінива,  заспокоєна  і жадібна. Візантія стала згасаючою зіркою європейської культури. Духовної - теж. Візантійський період, хоча й не перериває зв'язків Заходу і Сходу, проте для духовної культури він виявляється дещо застійним.
В Ірландії народжується сага про моряка Майль-Дуйна. В неї вплетені слова псалму Давида і вірші Вергілія — дивний синтез духовних елементів східної та західної культур (HI-IV ст.).
В VI столітті єгипетський монах Козьма пише книгу "Християнський місцеопис" грецькою мовою, знову дивним чином переплітаючи "нове" зі "старим", "східне" з "західним". Ця праця - результат його тривалих подорожей, зокрема, в Індію. Недаремно йому дали прізвисько "Індікоплов" - "Пловець в Індію". Козьма як палкий дослідник описує "чуже", а як переконаний християнин відкидає його, вважаючи, що від знання народжується гордість і пиха, а це — великий гріх. До речі, саме з книги Індікоплова Київська Русь "офіційно" дізнається про чотири частини світу - Азію, Єропу, Лівію і "Шовкову країну".
Фанатична зацикленість християнства зі спірністю догматів в цей період визначає розкол в світовій релігії. Будучи породженням народів Заходу і Сходу, християнство вже не прагне привнесення якихось змін, але зміни відбуваються і вони відображаються в єресях. Так, після Єфеського собору (V ст. Візантія) з'являється несторіанська єресь (від імені константинопольського патріарха Несторія), який засудив її. Почалася поступова еміграція християнства на Схід, в Персію, де згрупувалися сірійські несторіанці-опозиціонери супроти римського цезаря.
      Чернецтво займало перше місце в житті християнських суспільств Заходу і Сходу. Саме несторіанською місією була визначена далека поїздка в Індію Козьми Індікоплова. Серед різноманітних і досить цікавих даних, описаних Індікошювим, знаходиться і давньоіндійська притча про фантастичного звіра -єдинорога, якого ще попередники (Мегасфен, Пліній, Аппіан) несторіанського дослідника-пілігрима пов'язували саме з Індією. Оцінюючи ідейний зміст притчі, український вчений і письменник Іван Франко характеризує її як аскетично спрямовану і послідовну за своїм життєзапереченням. Притча демонструє світобачення народів Індостану, яке ніяк не узгоджується з християнством, але попри теологічні заборони поступово проникає в європейську літературу разом з поширенням єретичних сект, що спиралися на дуалістичні традиції, які витоками своїми проростають з маніхейства. Отже, Франко досить велику увагу приділяв питанню східного (індійського) впливу. Він розглядає післябуддійські етапи міграції сюжетів староіндійських версій в європейську літературу. Не менш важливе значення для літературознавців мала поява в 1896 році статті Івана Яковича "Притча про єдинорога і її болгарський варіант". Франко співставляє відомі на той час давньоіндійські, китайські і тібетські варіанти аналога про людину, яка переслідується єдинорогом. Себто і українська наука працювала в ключі пошуків "східних" елементів впливу на духовну культуру Європи.
Історичні коллізії раннього середньовіччя проходили через знаменитий "Шовковий шлях" з V століття і дали змогу проникнути в Східний Іран і Середню Азію несторіанству, а з VII століття вже можна говорити про християнські проповіді не тільки в Індії, а й Китаї.
Несторіанська єресь - третій історичний прошарок південно-індійського християнства і намагання Заходу залучити до нової релігії Схід. До певної міри - це і був проміжний етап взаємопроникнення духовних культур Заходу і Сходу, який в ряді елементів зберігся і до наших днів.
В книзі "Хроніка" Георгія Амартола (IX ст.) - візантійського дослідника Індія не тільки вводиться в контекст народів світу з її звичаями, традиціями та філософією (остання частково ототожнюється з античною філософією Еллади), а й співвідноситься з "земним раєм". При цьому Амартол звертає увагу на спільність староіндійського світобачення з вченням Мані (засновник вчення — Мані, проповідник в Персії, III ст.).
В подальші століття староіндійські екскурси "Хроніки" цитуються в літописі "Повесть временних лет", в якій Нестор приводить цитати з книги Амартола. Деякі вчені вважають, що легендарний літописець скористався апокрифічною книгою "Одкровення" Методія Потарського.
В період раннього середньовіччя суперницею Візантії в Європі постає Київська Русь - достатньо і стабільно політично організована держава з високим рівнем духовної культури. Майже всі, навіть ортодоксально налаштовані історики, не можуть заперечити того факту, що на культурно-духовне життя Київської Русі справили значний вплив стосунки першої з Візантією та Арабським халіфатом. Відчутною для культури була і "зустріч" з печенігами і монголо-татарами. Не дивлячись на багатостолітню зовнішню експансію, тюркські племена в результаті "розчинилися" на українському грунті. Та й не тільки українському, а на території Польщі, Литви, Молдавії, Білорусії, Росії.
Майже одночасно з Візантією на Сході розквітає культура арабського світу.
Великий Шовковий шлях, який проходив через Малу і Середню Азію, сприяв не тільки інтенсивності міжнародної торгівлі, а й культурному обміну. Разом з товарами приходили інші вірування, які перемішувалися між собою. Християни говорили про Спасителя, євреї - про Месію. Серед натовпів на торгових площах блукали ворожбити і пророки. В їх проповідях змішувалися релігії, утворюючи своєрідний синтез. Під прапором ісламу починається з VII ст. "священна війна" з інаковіруючими, а насправді - завоювання світу. Завоювання світу починається на цей раз зі Сходу у всіх географічних напрямках: на північ (тюркський каганат), на захід (Римська напівзруйнована імперія та Візантія), на схід - в Китай і на південь - в Індію.
Араби підкорюють Персію і відбирають у Візантії Єгипет. Всього лише за одне століття — з початку VII ст. до початку VIII ст. — арабське владарювання поширилося від Піренейського півострова на Заході до Перської затоки на Сході і від Північної Африки на Півдні - до Кавказу на Півночі.
Над всією державою розвивався один прапор — мусульманський -з півмісяцем, але арабська "рука" об'єднала народи з різною культурою. Деякі з них були вищі від завойовників ( в історії — це типове явище), інші — нижчі. Спочатку арабське відношення до чужої культури (науки в тому числі) негативне і навіть вороже. Вони нічого не визнавали, окрім Корану, і немало пам'ятників єгипетської та грецької культури загинули від арабського фанатизму на ранньому етапі. Так, в 641 р. війська халіфа Омара знищили унікальну Олександрійську бібліотеку, закладену ще Птолемеєм. Недаремно Єразм Ротердамський в своїй книзі "Похвала глупоті" написав: "Фанатизм - недоношеність розуму" і це може, до певної міри, виправдати вчинки носіїв ортодоксального ісламу.
Тим не менше, постійний розвиток торгівлі, мореплавства, ремесел    сприяв    демократизації    контактів    різних    культур    і Лібералізації ПОЛІТИКИ мусульманських владик на завойованих Землях. "Доторкнувшись" до еліністичного спадку Європи, арабська Культура вже в VIII ст. в багатьох напрямках обігнала прогресивний матеріалістичний Захід. Медицина, астрономія, математика, архітектура в своїй довершеності форм, подарована Заходу Сходом. І сьогодні ряд наукових знань, відкритих і поставлених "на ноги" арабськими науковцями на базі європейської науки є загальнолюдським надбанням.
В другій половині VIII ст. столицею арабського халіфату стає Багдад, який перетворюється не тільки на торгівельний, але й культурний центр Сходу. При дворі халіфа аль-Мансура бували не раз вчені і з Європи.
Однією з найбільших заслуг халіфа була велетенська робота по створенню унікальної бібліотеки. Він зібрав у себе багатьох перекладачів (в основному сірійських) і доручив їм всі вцілілі твори давньогрецької та еліністичної літератури перекласти на арабську мову. Саме, дякуючи цій титанічній праці європейці і самі змогли ознайомитися з багатьма духовними цінностями стародавнього світу. Спочатку арабською мовою були перекладені праці Гіппократа, Галена, а потім — філософські твори Арістотеля і Платона. Зрештою, прийшла черга астрономії і математики.
За військами йдуть купці і вчені — арабські пілігрими, дослідники нових земель. Вони спостерігають, досліджують, записують. До речі, арабські мандрівні історики непогано були знайомі з слов'янськими племінними утвореннями, а письменник Масуді твердить, що одним із слов'янських царів був у VI-VII ст. Маджак. Арабські каравани просуваються в Грузію і Вірменію по Волзі — в країну хазар і булгар; добираються в Куявію (Київ ) — по Дніпру; пішки і по ріках — в Славію (Новгород); на кораблях і конях досягають берегів Балтики і ще далі — до острова Готланд. Шляхи їхні вже давно прокладені звичним маршрутом до Пакистану, Тібету, Китаю, Індії і Цейлона.
І що найприйнятніше, що варте захоплення в арабській культурі того періоду — вони вже дуже високо шанують науку. Впродовж IX-XI століть наука - на найвищому п'єдесталі. Астрономія разом з філософією не тільки розвага, а спосіб життя арабської просвіти. З'являється з нейтральною тональністю викладу чудовий довідниковий твір вченого перса Шахрістані. В цій унікальній книзі розповідається про всі вчення, всі існуючі на даний момент вірування і релігійні течії, що називається "без ненависті до одного і пристрасті до другого".
Великою популярністю користується "Альмагест" - шістнадцять томів творів Птолемея, перекладених на арабську мову. Іде процес взаємного проникнення і підживлення: Схід - Заходу і Захід — Сходу, Деякі народи сприйняли арабські елементи більше, інші — менше.
Середня Азія найбільше сприйняла арабську культуру ї віру. Звідси найближче до Китаю та Індії. Близький Схід продовжує в цей період пізнавати околиці всього Сходу. Аль-Біруні з Хорезму їде в Індію з тією ж метою — зануритися якомога глибше на континет. І йому це, до певної міри, вдається. Іновірця брахмани посвячують в таємниці свого вчення як брата по науці. Повернувшись додому, він пише підсумовуючий твір "Пам'ятники минулих поколінь" — книгу, в якій з повагою розповідає про чужі звичаї і дивні для нього вірування та поняття індусів.
Наука, вигнана з Заходу, здійснює переможний марш по Сходу. Арістотель "зручно розташувався" в арабських бібліотеках, птолемеївський "Альмагест" перебирається через пустелі і морем в Сірію, Хорезм, Самараканд, Індію. В трактаті єгипетського вченого Ібн Аль-Хатайма грецька геометрія зустрічається з індійською алгеброю. Араби чудово знають як грека Архімеда так і індуса Арьябхатгу. Зі Сходу рухається зустрічний потік. Через арабські території в Європу приходять індійські числа, які пізніше назвуть арабськими. З Індії приходять розваги (інтелектуальні ігри типу шахів), тканини, дорогоцінні самоцвіти, прянощі, духм'яні дерева і булат (дамаська криця). З Китаю - порох, папір, магнітна стрілка (прообраз сучасного компасу) і більше половини всіх винаходів науки та техніки. Культури зустрічаються і проникають одна в одну. Це - взаємовигідний процес. Зайняті науками і проблемами філософії, практичним застосуванням винаходів народів Сходу, араби опиняються перед зовнішньою загрозою. Тепер вже вони постали перед лицем експансії, яка поступово розпочалася ще в XI ст. хрестовими походами європейських лицарів "меча і віри", а далі і турків-сельджуків.
Власне, хрестовими походами історики вважають тривалі військово-колонізаційні експедиції європейських феодалів,, які охоплюють період з кінця XI і до кінця XIII століття на Близькому Сході - в Сирії, Палестині, Єгипті, Балканському півострові, на острові Кіпр, зрештою, майже всьому середземноморському регіоні.
Світські і духовні владики бачили в цих походах до певної міри вихід з складної соціально-політичної ситуації в Європі.
У європейців в результаті спілкування з азіатською культурою помітно розширився кругозір.
"Західняки" раніше і не підозрювали, що на Сході живуть культурні народи. Розпочавши хрестові походи на засадах дикого релігійного фанатизму, багато західноєвропейських купців після знайомства з життям на чужині ставали більш терплячими до інших релігій. Порівнюючи свою християнську віру з мусульманською, деякі європейці змогли прийти і до певних критичних висновків відносно самої ідеї теократизму, яку так настирливо пропагувало середньовічне папство.
Власне, на фоні історичних подій, пов'язаних з арабським владарюванням на всіх континентах, за всіма ознаками, цей період можна вважати ще одним періодом взаємопроникнення духовних культур Заходу і Сходу.

                                                    Висновки.
Підсумовуючи короткий історичний екскурс по континентах і хронологічних віхах, можна зробити певний висновок, що взаємопроникнення духовних культур Заходу і Сходу, починаючи з часів доісторичних, поступово йшло на спад, зазнаючи фази піднесення та занепаду. І це, знову ж таки, історично обумовлено — підживлюючись за рахунок один одного різні народи створювали свою, неповторну власну духовність, яка запозичивши "чуже", будувала і окреслювала обриси "свого". Та, незважаючи на всі хитросплетіння історії, володіючи своїм — дорогоцінним скарбом духовного життя в кожного окремо взятого народу, слід пам'ятати, що ми - люди землі і вийшли з однієї духовної колиски. Так було, так є і так буде, але людство завжди прагнутиме дійти до спільного знаменника. Якщо це вдасться, то на землі запанує найголовніше — мир. А людська праця і невтомне бажання творити вирішать більшість інших проблем людського буття. Бо, як сказав Г.С. Сковорода, "Серце ж, а не плоть, є істинною людиною".
Процес взаємозближення триває у просторі духовної культури. Двадцяте століття і початок двадцять першого стануть ще одним етапом у взаємопроникненні духовних культур Заходу І Сходу.
І хоча абсолютного взаємопроникнення ні раніше, ні тепер бути не може, однак воно простежуєтся на прикладах багатьох аспектів духовного життя народів. Зрештою, всі ми — діти однієї планети, одного ноосферного простору, підвалини якого вже закладені, а на порядку денному залишається проблема, хоча й тривалого, але шляхетного процесу його формування і подальшого становлення.