1. Предмет та об`єкт вивчення соціології. Наукові дискусії навколо предмету соціології
Поняття «соціологія» походить від лат. societas (суспільство) і грецького logos (слово, вчення) й означає вчення про суспільство. Уперше поняття «соціологія» було введене в обіг фр філ О Контом (1798–1867), який вже в 30-х роках ХІХ ст. визначав соціологію як загальну науку про структуру суспільства, його розвиток, ототожнював соціологію з суспільствознавством, вважав, що соціологія має ґрунтуватися на позитивних фактах, а не на пустих міркуваннях, та будуватися за прикладом природничих наук. Саме тому соціологія О. Конта отримала назву «позитивізм», тобто «точна наука», що діє за зразком природничих, «позитивних» наук. Інші соціологічні теорії та «» концепції, які виходили з того, що науки про природу – це одне, а науки про суспільство – зовсім інше, були названі «антипозитивізмом», або «розуміючою соціологією», засновником якої був, М. Вебер (1864–1920).
Аналіз показує, що соціологія, будучи наукою про реальні, конкретні соціальні явища й процеси, не обмежується цим, а розкриває соціальну взаємодію – процес взаємного впливу спільної діяльності, оскільки суспільство – це і є соціальна взаємодія, а складні взаємодії соціального, особливого й одиничного є, по суті, соціальними механізмами.
Об’єкт та предмет соціології, як і будь-якої науки не тотожний. Об’єктом науки є все, на що орієнтоване дослідження. Предмет науки – це окремі аспекти, властивості та відносини, які становлять об’єкт конкретного дослідження. соціологія – це наука про становлення, розвиток і функціонування суспільства, соціальних спільнот, відносин про механізми і принципи їх взаємодії. Об 'єктом соціології як науки є соціальна реальність, тобто реальне суспільне житгя, суспільство як цілісний організм, що його вивчають і інші науки – філософія, історія, політологія, економічна теорія, етнографія, право тощо. Предмет – відносини, що складаються між людьми, що вх у всілякі об’єднання або між групами людей. (соц відносини)
Сучасна соціологія – це багатоманітність течій та наукових шкіл, які по-різному пояснюють її об`єкт і предмет. Однак більшість учених погоджуються з тим, що об`єктом соціологічного пізнання виступає вся сукупність властивостей, зв`язків і відносин, котрі носять назву соціальних. Соціальні зв`язки, соц. взаємодія, соц. відносини і спосіб їх організації є об`єктами соц. дослідження. Предметом соціології є істотні властивості, зв`язки й відношення об`єкта дослідження як цілісного соціального організму, пізнання яких необхідне для вирішення теоретичних і практичних проблем функціонування і розвитку соціальної сфери суспільства. Конт вважав, що соц. – це позитивні знання про сусп. Дюркгейм називав предметом соц. соціальні факти як форми колективної дії і колективного буття, тому предмет соц. – колективне в усіх його проявах. Ковалевський розгляд. соц. як науку про порядок і прогрес людських суспільств. Смелзер трактує соц. як наукове вчення сусп. та сусп. відносин.
2. Сутність «соціального» як ключової соціологічної категорії
Центральним поняттям соц. є «соціальне». Осипов вважав, що соціальне – це сукупність будь-яких властивостей і особливостей сусп. відносин, що формуються індивідами чи спільнотами в процесі спільної діяльності, за конкретних умов і проявляються в їхньому ставленні один до одного, до свого становища в сусп., до явищ і процесів сусп. життя. Соціальне виникає тоді, коли поведінка одного індивіда підпадає під вплив іншого індивіда (групи) безпосередньо чи опосередковано. В процесі взаємодії вони впливають один на одного і сприяють тому, що кожний з них стає носієм і виразником соц. властивостей. У широкому розумінні «соціальне» означає все те, що належить до суспільства на відміну від природи. У вузькому – тільки ті аспекти суспільного, які визначаються становищем людей у соц. структурі сусп., відносинами між соц. групами та між людьми як представниками різних класів, націй тощо.
Центральним і засадним поняттям соціології є «соціальне». Проблема соціального пронизує усю історію розвитку соціологічної думки. Розглядаючи її частіше акцентують увагу на тому, що соціальне – це ефект спільного, який виникає внаслідок свідомої взаємодії індивідів. Але спільне, скоординоване присутнє і в стадних сукупностях тварин чи в сім’ях комах. Наприклад, дуже наочно це проявляється у бджіл, мурашок тощо.
М. Вебер виділив як квінтесенцію соціального так зване очікування, тобто орієнтацію на відповідну реакцію. Г.В. Осипов уважає, що соціальне – це сукупність будь-яких властивостей та особливостей суспільних відносин, що формуються індивідами чи спільнотами в процесі спільної діяльності, за конкретних умов і проявляються в їхньому ставленні один до одного, до свого становища в суспільстві, до явищ і процесів суспільного життя. Соціальне виникає тоді, коли поведінка одного індивіда підпадає під вплив іншого індивіда (групи індивідів) безпосередньо чи опосередковано. Саме в процесі взаємодії вони впливають один на одного і сприяють тому, що кожний з них стає носієм і виразником соціальних властивостей, які є предметом соціологічного вивчення.
Слід відрізняти поняття «соціальне» в широкому та вузькому розумінні. У широкому розумінні «соціальне» є синонімом «суспільного» і означає все те, що належить до суспільства на відміну від природи. У вузькому розумінні «соціальне» означає тільки ті аспекти суспільного, які визначаються становищем людей у соціальній структурі суспільства, відносинами між соціальними групами та між людьми як представниками різних класів, націй, трудових колективів, професійно-кваліфікаційних та інших соціальних груп.

3. Особливості соціологічного знання, рівні його формування
Кожна галузь науки виконує певні завдання, досліджує різноманітні проблеми. Для цього визначаються відповідні напрями досліджень тa аналізу соціальної реальності, а. практична реалізація цих досліджень здійснюється на певних рівнях спеціальними кваліфікованими науковими закладами.
Соціологія, як і будь-яка інша наука, має свою структуру, що зумовлено її змістом та завданнями. Передусім самі соціологічні знання мають три основних рівні:
·                   фундаментальні соціологічні теорії (створюють теорії, концепції, парадигми, що розкривають універсальні закономірності й принципи побудови різноманітних соціальних систем, а також теорію випадкових і таких, що само організуються, само управляються, соціальних процесів та явищ);
·                   теорії середнього рівня (покликані узагальнювати і структурувати емпіричні дані в межах окремих галузей соціологічного знання);
·                   емпіричний (знаходить, визначає та узагальнює соціальні факти).
Соціологічні знання – це єдність теорії та соціальної практики. Теорії та концепції, розроблені на найвищому рівні у сфері формування знань про соціальну реальність, становлять теоретичну фундаментальну соціологію.
Спеціальні соціологічні теорії; або теорії середнього рівня, вивчають закономірності та випадковості розвитку й відтворення окремих соціальних спільностей (соціологія міста, села, етнічної групи, демографічної групи тощо). До середнього рівня належать галузеві теорії; що розкривають закономірності, випадковості та механізм життєдіяльності соціальних спільностей в окремих сферах (соціологія праці, соціологія освіти, соціологія побуту, економічна соціологія, соціологія управління тощо), та теорії; що аналізують окремі елементи соціального механізму (теорії комунікації, соціальної активності, соціологія організацій тощо). Емпірична соціологія вивчає, аналізує та узагальнює соціальні факти. Вона використовує методи конкретних соціологічних досліджень (опитування, спостереження, аналіз документів). Між різними рівнями соціального знання немає абсолютної межі. Теоретичні та емпіричні знання тісно пов'язані між собою. Теоретичні знання необхідні для грамотного здійснення емпіричних досліджень, а емпірична соціологія забезпечує теоретичні розробки перевіреними й узагальненими соціальними фактами.
4. Методи, якими користується соціологія. Особливості соц. підходу до вивчення суспільства
Методи в соціології – це спосіб здобуття, побудови та обґрунтування соц. знань, сукупність прийомів, процедур, операцій емпіричного, досвідного та теор. пізнання соц. реальності. Соціологія використовує дві основні групи методів: перша група – загальнонаукові методи, до яких належать діалектика, синергетика (вплив випадку факторів), історизм, і друга група – специфічні методи соціології, до яких належать спостереження, опитування (усне, анкетне, інтерв'ю), експеримент, моделювання, соціометрія, аналіз документів та інші.
Під час вивчення та аналізу соціальних відносин, явищ і процесів, закономірностей та випадковостей соціального життя суспільства використовуються зазвичай усі загальнонаукові й специфічні методи соціології. Однак кожне конкретне соціальне явище або процес для свого вивчення та аналізу вимагають використання пepeважно тих методів, які забезпечують найбільш глибоке та повне наукове їх обґрунтування й пояснення.

5. Сутність понять «соц. відносини», «соц. явище», «соц. процес», «соц. закон», їх взаємозв`язок
Соціальні відносини – це усталена, така, що історично склалася за конкретних умов місця і часу, система зв’язків між окремими людьми й соціальними спільнотами, які беруть неоднакову участь економічному, політичному й духовному житті, мають різний соціальний стан, спосіб життя, джерела й рівні доходів та особистого споживання. Ці відносини складаються з приводу місця і ролі людей у суспільстві, способу їх життя, умов існування. Вони виявляються в результаті порівняння становища окремих індивідів, соціальних груп у соціальній структурі, через комунікаційні зв’язки між ними, оцінку власного становища порівняно зі становищем інших з метою впливу на результати їхньої діяльності, корекції поведінки та інтересів. Соц. відносини формуються в процесі соц.. діяльності, тобто сукупності дій окремих особистостей у соц. орг. у зв. з досягненням певних цілей, реаліз. інтер. і задов. потреб.
Соціальні відносини можуть бути економічними, політичними, правовими, моральними тощо.
Вивчення соціальних відносин дає можливість зробити висновок щодо взаємного ставлення одна до одної соціальних спільнот і людей як представників цих спільнот. Суспільні відносини опосередковують соціальні відносини, тобто відносини між людьми, що складаються в процесі певної діяльності (політичної, економічної, правової) й саме роблять людей не абстрактними, а конкретними індивідами. Тому соціальні відносини неможливо виокремити в чистому вигляді, як це можна зробити з економічними, політичними, правовими тощо. Постійна взаємодія окремих індивідів чи спільнот за певних соціальних умов утворює специфічні соціальні відносини. Соціальні відносини існують і реалізуються в межах соціальної структури суспільства, яка містить сукупності соціальних спільнот, груп різного типу. Проблеми соціальної структури належать до так званих фундаментальних знань, тобто тих, які зачіпають сутність соціальних явищ і процесів, закономірності формування та розвитку котрих вивчає соціологія.
Соціальне явище – це будь-який вияв відносин чи взаємодії людей або навіть окрема подія чи випадок. Узагалі хід будь-якого явища, зміна його етапів є соціальним процесом. У соціології соціальний процес – це взаємодія людей, що визначає функціонування і зміни у людських стосунках, у становищі соціальних груп, окремих індивідів, тобто в соціальній структурі. Соціальні процеси можуть характеризувати: зміни в структурі особистості (формування установок, ціннісних орієнтацій чи мотивації поведінки); взаємодію кількох індивідів (спілкування, особистісні конфлікти); внутрішньо- і між групову взаємодію (адаптація, згуртування, спільна праця).
Якщо такі процеси супроводжуються прогресивними зрушеннями, тобто накопиченням позитивного суспільно значущого змісту, то матиме місце соціальний розвиток. Прогрес.
Результатом соціального прогресу є такі соціальні відносини, рівнодійна яких має тенденцію максимального наближення до вимог тих чи інших соціальних законів.
6. Соціальні закони, їх класифікація
Соціальний закон – це вираз суттєвих, загальних, необхідних і повторюваних зв’язків соціальних явищ і процесів, а передовсім зв’язків між соціальною дійсністю людей як спільноти та соціальними діями окремих індивідів. соціальний закон як відносно стійкі і систематично відтворювані відносини між народами, націями, класами, соціально-демографічними і професійними групами, а також між суспільством і соціальною організацією, суспільством і трудовим колективом, суспільством і сім’єю, суспільством і особистістю, соціальною організацією і особистістю, містом і селом тощо. Вирізняють соціальні закони загальні і специфічні. Загальні вивчає філософія, а специфічні – соц. Будь-який із соц законів виражає відносини між різними індивідами, соц спільнотами людей і проявляється не взагалі, а в конкретній формі – в їхній соц діяльності.
В. Андрущенко та В. Волович вирізняють соц. закони, які: – констатують співіснування соц. явищ, – виявляють характер тенденцій розвитку, – виявляють зв’язок між соц. явищами, – фіксують причинний зв'язок між соц. явищами, – визначають можливість чи ймовірність зв'язків між соц. явищами.
Залежно від рівня дії соц закони можна класифікувати як: 1 закони, котрі діють на рівні соц інститутів (діалектична єдність людини й соц середовища; визначальна роль колективу в розвитку особистості; постійне вдосконалення колективу; провідна роль виробничого колективу в системі колективів); 2з, що визначають розвиток складових соц структури суспільства: постійне самостійного населення, прискорене кількості міського населення; прискорене зростання частки населення, зайнятого у сфері обслуговування; збільшення темпів зростання кількості інтелігенції, 3 закони, що діють на рівні конкретних соціальних систем: самовдосконалення систем; пропорційний їх розвиток, діалектична єдність об'єктивних і суб'єктивних факторів у процесах керування соц. системами.
Особливість соц законів в тім, що в них чітко простежується об’єктивність. Водночас, хоча дія соц законів є об’єктивною, вона зв’язана із суб’єктивним фактором і реалізується (на відміну від закону природи) лише через діяльність людей.
Закони, дію яких потрібно враховувати при регулюванні соціальних процесів
Регулюючи соц. процеси, розробляючи прогнози, необхідно враховувати дії таких законів: 1. Закон соц. порівняння, що виражає суспільні зв'язки між індивідами (соц. групами) на основі загальних житейських порівнянь власного рівня життя з рівнем життя інших людей чи якимсь еталоном. Цей закон має велике значення для методології стимулювання: справедлива, посильна для подолання дистанція формує ефект змагальності, несправедлива – пасивність, негативні емоції, навіть відчай. 2. Закон вільного часу, який полягає в тім, що для підвищення ефективності виробничої діяльності держава має виділяти частину сукупного часу в якості вільного. 3. Закон піднесення потреб, що характеризує об'єктивний характер динаміки людських потреб в міру вдосконалення матеріального виробництва, зміни умов і способу життя. Піднесення потреб – це їх ушляхетнення, одухотворення. 4. Закон великих чисел, що виражає логіку кількісних змін у соц. системах. Це закон, який відображає зв'язок статистичних показників вибіркової та генеральної сукупності. Будучи явищами масовими, соц. процеси та дії людей підпорядковуються статистичним закономірностям.
Особливість соц. законів в тім, що в них чітко простежується об'єктивність.
7. Сутність основних функцій соціології
Функції соц. – це виконання притаманних їй завдань для створення соц. теорій і концепцій, а також забезпечення соц. розвитку й удосконалення соц. відносин суспільства. Соціологія виконує 2 групи ф-цій:
Гол ф – теор-пізнавальна, яка полягає в тім, що соц разом з ін науками бере активну участь у пізнанняі об’єкт реальності, допом з’ясовувати та формувати нові теор і практ уявлення про світ, в якому живе людина, про закономір. розвитку соц відносин у ньому. Гол завданням соціології, повяз з цією ф є дослідження соц явищ і процесів у комплексі, взаємозв з ін яв і процесами. Результати досліджень публік, соц матеріали систематизуються – описово-інформ ф. Соц надає конструктивну допомогу у розв’язанні або прогн розвитку практ проблем, які виник у різних царинах сусп життя – прикладна аобо прогност-перетв ф. За доп соц досл виявл відхил у розв соц відносин, прогноз негат явища, розробл соц технології, сист управл соц проц. Світо-освітня ф – популяризація і пошир сучасних наук уявлень та знань про механізми соц процесів (упрвілінські рішення пов прийматись з урахуван ставлення людей, управлінці оволодіти знаннями, методами соц, навичками їх застосув.) Ідеологічна – соц знання форм соц стиль мислення, що дає можливість зрозуміти зв соц явищ і процесів, зрозуміти, як поєдн Інд і суспільне. Виховна – формув діалект співвідношення загальнолюдських, колект та індив соц інтер і стосунків, які спияють взаємо роз, збереж і розв індив уподобань, полегшенню взаємодії соц груп і проф.

Головне завд ф – дати об’єкт знання соц реальності, виявити негат тенденції, передб їх наслідки, оптимізувати упрвл рішення. Соц має визначити реал умови для орг ефект діял людей.
8. Особливості розвитку сучасного укр. суспільства
Причини та шляхи розвитку суспільства. Особливості розвитку українського суспільства
Розвиток сусп. або перехід від однієї суспільної якості до іншої отримав назву модернізації. Виділяють два види: органічну – промислова революція в Англії – (відбувається завдяки ресурсам власного розвитку і підготовлена внутрішньою еволюцією сусп., починається з культури та освіти), неорганічну (реакція на досягнення більш розвинутих країн, починається з пол. та ек.). Проте сліпе наслідування соц.-екон. моделей розвинутих країн може привести до формування ірраціонального індустріального сусп. Це спостерігається і в Україні, успішна модернізація якої залежить від організаційних зусиль влади та потребує широкої соц. опори, для цього потрібен потужний середній клас. Укр. перебуває в стані «посттоталітарного» синдрому. Чим швидше населення зрозуміє і осягне надбане знання щодо сусп. буття і скористається ними з урахуванням власних особл., тим більшою є надія, що Укр. ввіллється в світову цивілізацію. Розрізняють декілька типів соц. розв.: еволюційні (поступові зміни) та революційні (швидкі та докорінні зміни), прогресивні (перехід від нижчих ступенів до вищих) та регресивні (повернення від вищих ступенів до нижчих), імітаційні (запозичення ідей) та інноваційні (впровадження нових ідей). Причини соціального розвитку: внутрішні та зовнішні.
Сучасне українське сусп. не можна назвати постіндустріальним, адже воно лише формується. Після здобуття незалежності почалася трансформація, формуються різні форми власності (приватна, кооперативна, змішана тощо). Посилюється диференціація сусп., в Україні ще не сформувався стабільний та потужний середній клас – гарант нормального розвитку сусп. (20%). Для України характерні процеси маргіналізації. Розглядаючи укр суспільство в контексті різних типологізацій, можна стверджувати, що воно промислове, кероване ззовні, складне, відкрите, демократичне (принаймні декларативно).
9. Особистість як об’єкт і суб’єкт соціальних відносин
Загальні соц умови існування активно впливають на якості особистості як об’єкта соціальних взаємозв’язків та їх діяльного суб’єкта. Важливим компонентом впливу на особистість виступають економічні відносини. У нашому суспільстві – це перехід до ринкової економіки, співіснування різних форм власності, загострення конкуренції на ринку праці тощо. Соціокультурне життя суспільства, в тому числі політичні та ідеологічні відносини теж виступає компонентом загальних соціальних умов, причому культура акумулює традиції, що склалися історично в даному суспільстві. Соц стратифікація та суспільний розподіл праці – це теж важливі елементи, які зумовлюють усі соц відносини. Ще один компонент заг ум існ – рівень розв гром с-ва, соц-пол устрій. Отже особистість виступає об’єктом соціальних відносин, якщо розглядати її з точки зору поведінки людини, яка формується під впливом суспільства та його інститутів, тобто тоді, коли особистість піддається впливу соціуму. Проте полож про те, що поведінка людини соц детермінована і сама вона є об соц відн становлять лише част проблеми взаємодії люд і сусп. Вплив людини на суспільство передбачає розгляд особистості, як суб’єкта суспільних відносин. Це означає, що людина розглядається, як активно діюча особа, що здатна змінювати та впливати на навколишнє середовище. Щоб не бути іграшкою у руках соц сил, люд потр умови, насамперед, знання соц процесів, спцільні зусилля об’єднаних у соц спіл людей (пол., ек, соц, дух передумови). З цим повяз проблема соц акт особистості як необх передумови зд нею ф-ції суб’єкта сусп відн. Соц акт розгляд у 2х аспектах: перший розгляд якості особсист, зумовлені її прир даними та рисами, що форм у проц вих; другий вих. Із розуміння акт як деякої конкр міри діял-ті.
10. Соціологічні підходи до вивчення особистості та її ролі в суспільстві
Особистість вивчається соціологією з позиції її соціально типових якостей, як суб’єкта соціальних дій. Існує два підходи щодо вивчення і визначення особистості, це спричинено суперечностями в теоріях розвитку особистості. З точки зору першої кожна особистість формується та розвивається відповідно до її природних якостей та здібностей, і соціальне оточення при цьому відіграє не дуже значну роль. Представники іншої точки зору повністю спростовують природні, внутрішні якості та здібності людини вважаючи, що особистість – це деякий продукт, який повністю формується в ході соціального досвіду. Але слід зазначити, що це два крайні погляди на процес формування особистості, хоча практика свідчить, що соціальні фактори формування особистості більш значущі. Можна погодитися з визначенням, яке дав Ядов: «Особистість – це цілісність соціальних якостей людини, продукт суспільного розвитку та включення індивіда в систему соціальних зв'язків у ході активної діяльності та спілкування». Згідно з цим поглядом особистість розвивається із біологічного організму виключно завдяки різним видам соціального та культурного досвіду.
В процесі задоволення певних потреб, керуючись певними цінностями людина змушена виконувати певні ролі. Прихильники теорії ролей (Мертон, Фрейд, Парсонс) вважали, що соціальна роль виступає важливим елементом механізму взаємодії індивіда з суспільством. Діяльність людини ототожнюється із розігруванням певних стандартних ролей в стандартних ситуаціях. Кожна роль потребує від актора певної поведінки. Отже, соціальна роль – це те, що очікують в даному суспільстві від людини, яка займає певне місце в соціальній системі. Ролева концепція пояснює багато аспектів в соціології особистості, але від неї не можна вимагати всебічного обґрунтованого з’ясування всієї сукупності соціальних функцій індивіда, адже як писав Сорокін, – роль може стати соціальною лише за наявності соціальної матриці.
11. Соціологічна структура особистості
2 підходи до аналізу соц стр. особ: нормат і фун-ний. Суть першого полягає в тому, що він шукає ті найсуттєвіші ознаки, яким має відпов особистість в ідеалі. Серед норм ідеалів особистості: світогляд, дух багатство, мораль. Більш конструктивним вваж ф-ний підхід. 3 ел структури: соц спрямованість особистості (потреби, інт, цін, мотиви), включеність у соц середов (соц статуси і ролі), життєвий контроль (с-ма жит планів, цілей, активність).
Найзагальнішою спонукою людини до дії є потреба – вн стимул, активність та все те, що забезпечує існування та самозбереження людини. В науці є багато спроб класифікувати потреби, але найвідомішою є класифікація за Маслоу. Він виділив 5 рівнів потреб: фізіологічні; в захисті, безпеці, стабільності; в емоційних зв’язках; в самоповазі, визнанні та повазі з боку інших; в самореалізації, творчості, та реалізації своїх можливостей.
Тісно повяз з потребами інтерес – усвідомлена потреба. Потреби та інтереси є основою ціннісного ставлення особ до навк світу. Цінності – це надання визначальних соц рис матер та дух явищам. Потреби, інт та цін форм-ють вн спонуки – мотиви діяльності. Саме мотиви надають змісту окремим діям, цілям, ум їх досягнення.
12. Соціальний статус та соціальна роль особистості
Соціальний статус – це відносне становище чи позиція індивіда або групи в соціальній системі. Це поняття характеризує місце особистості в системі суспільних відносин, її діяльність в основних сферах життя, та врешті – решт містить оцінку діяльності особистості з погляду суспільства, яка проявляється в певних кількісних та якісних показниках (зарплата, нагороди, звання, привілеї тощо), а також самооцінку, яка може, або не може збігатися з оцінкою суспільства або соціальної групи. Соціальний статус у значенні норми та суспільного ідеалу має великі можливості при розв’язанні задач соціалізації особистості, оскільки орієнтація на досягнення більш високого соціального статусу стимулює соціальну активність. Серйозну проблему становить правильне усвідомлення особистістю свого соціального статусу. Якщо соціальний статус особистості сприймається не правильно, то людина орієнтується на ворожі його соціальному оточенню зразки поведінки.
У цьому випадку можна розглянути дві крайності в оцінці свого соціального статусу. Низька статусна самооцінка, як правило, пов’язані з низькою протидією зовнішньому впливу.
Кожен індивід може мати велику кількість статусів, і всі, хто його оточує чекають від нього виконання ролей згідно цих статусів. В процесі задоволення певних потреб, керуючись певними цінностями людина змушена виконувати певні ролі. Прихильники теорії ролей (Р. Мертон, З. Фрейд, Т. Парсонс) вважали, що соціальна роль виступає важливим елементом механізму взаємодії індивіда з суспільством. Діяльність людини ототожнюється із розігруванням певних стандартних ролей в стандартних ситуаціях. Кожна роль потребує від актора певної поведінки. Отже, соціальна роль – це те, що очікують в даному суспільстві від людини, яка займає певне місце в соціальній системі. Ролева концепція пояснює багато аспектів в соціології особистості, але від неї не можна вимагати всебічного обґрунтованого з’ясування всієї сукупності соціальних функцій індивіда, адже як писав Сорокін, – роль може стати соціальною лише за наявності соціальної матриці.
13. Фактори, механізми та агенти соціалізації
Процес засвоєння людиною певної с-ми знань, норм та цінностей, які необх для виконання соц ролей у сусп, наз соц-ю. Це перетворення біо індивіда на соц істоту. Роль соц-ї для особистості – це можливість повніше себе реалізувати, а для сусп – це самовідтвор, бо с-я дає змогу новій генерації зайняти місце старшого покоління.
Фактори соціалізації: 1 сукупність ролей і статусів, що їх пропонує суспільство людині; 2 Сукупність соц інститутів суспільних організацій соц спільностей у межах яких індивід виконує свої ролі; 3 Сукупність цінностей норм, знань, звичок, навиків, якостей, котрі людина набуває, щоб реалізувати свої ролі; 4 Соц середовище, яке включає соц інститути і технології виробництва, відтворення і передачі культурних зв’язків; 5 Конкретні події, соціальні явища і процеси, у які вкл людина.
Механізм соціалізації заклечається в тому, що людині потрібно засвоїти певну систему знань, норм і цінностей необхідних для нормального життя в соціумі, що оточує її. Для соц-ї х-ні 2 взаємопов'язані процеси: адаптація та інтеріоризація (вкл у вн світ людини соц норм і цінностей). С-я – процес не одностор. Інколи опір проти дотримання певних стандартів може викликати зміну самого процесу с-ї. Люди не завжди соціалізуються у відповідності з очікуваннями, бо індивід грає як пасивну роль (засвоєння досвіду та цін), так і активну (вироблення для себе орієнтирів). С-я не всесильна, бо існують як біо, так і культ обмеження. Соц-я відб як стихійно, так і цілеспрямовано, під дією посередників. За засвоєння норм та цінностей людей відп агенти соц-ї. Первинні: (міжособ відносини) батьки, родичі, друзі тощо. Втор: (соц відн) предс адм, внз, школи, поліція, ЗМІ.
2 етапи соц-ї: перший етап – первинна соціалізація, другий – вторинна соціалізація. На етапі первинної соціалізації дитина засвоює соціальні норми, знання, цінності, поступово входить у певну культуру. На етапі вторинної соціалізації доросла людина засвоює соціальні ролі та виконує їх у своїй життєдіяльності. Водночас доросла людина поповнює і поглиблює знання, засвоює нові соціально-політичні й моральні норми, поширює соціальний досвід, удосконалює виконання своїх ролей. Процес соціалізації охоплює все життя, соціалізація дорослих суттєво відрізняється від соціалізації дітей. в дорослих соціалізація спрямована на зміну поведінки в новій ситуації, а у дітей – на формуванні ціннісних орієнтацій. Дорослі, що спираються на досвід здатні оцінити норми і сприймати їх критично, а діти в змозі лише їх засвоїти. Дорослі набувають навичок, а соціалізація дітей пов’язана з мотивацією.
Виділяють і стадії соціалізації особи: дотрудову (період життя людини до трудової діяльності), трудову (період активної трудової діяльності людини) і післятрудову (період, що починається з припиненням активної трудової діяльності людини і до кінця її життя).
Механізм соціалізації особи – поєднання чинників, що характеризують умови соціального середовища, з чинниками, які характеризують індивіда: Засвоєння особою мови соціальної спільності; Способи і методи мислення, властиві особі; Форми раціональності та почуттів; Прийняття особою норм, цінностей, традицій, методів діяльності Система навчання та виховання.

14. Сутність соціальних технологій, їх роль в управлінні соціальними процесами.
Складовими механізму соц управління, окрім планування, проектування, прогнозування, є також соц іол методи управління соц процесами – соц діагностика, соц технології, моделювання тощо. Метою соц технологій є практичне засвоєння, реалізація со резервів через оптимізацію управління соц процесами. Соціальна технологія – це сукупність операцій, що передбачають використання керівником чи управлінським органом чітко визначених прийомів, заходів, дій для вирішення різних проблем у трудовому колективі та управління його розвитком, тобто досягнення певного соц результату. Застосування соц тех. зв’язане з опрацюванням певних принципів розвитку, ф-ня відповідних соц процесів і використання ефективних методів впливу на них. Процедура – сук дій, операцій, за доп яких здійснюється процес, що відбиває суть технології. Класична модель соціальної технології включає такі процедури: Формування мети Прийняття рішень Організація соціальної дії Аналіз результатів
Важливим у такому підході є те, що у процесі соціального управління застосовується технологічний принцип: процес поділяється на складові – операції, які детально описуються.
Структура соціальної технології включає три складові: 1 Характеристика мети, завдань і основних положень технології 2 Перелік технологічних операцій 3 Додаток: зміст основних документів, інформаційні таблиці та інші необхідні для реалізації технології матеріали. Розробляючи соц тех., слід дотримуватися принципів: багаторівневого аналізу, ціле визначення, комплексності, адресності.
Найбільш вагомими у вітчизняній практиці є технології з таких питань: робота з робітниками, що звільняються, управління адаптацією нових робітників, профілактика порушень трудової та громадської дисципліни, професійна орієнтація робітників, формування резерву і вибори керівників, організація гнучкого режиму роботи, вивчення і поліпшення міжособистих відносин у колективі та деякі інші.
15. Експеримент, його види. Призначення соц. експерименту
Соц. експеримент – метод збирання інформації про характер і специфіку змін показників діяльності та поведінки працівників під впливом заданих і керованих чинників; зміна соц. дійсності з метою її дослідження. Його проводять з метою перевірки дійовості запроваджуваних форм життєдіяльності трудового колективу, перевірки нових засобів управління розвитком соціальних процесів, реальності здійснення та ефективності запропонованих заходів, розроблених на основі теоретичних ідей та досвіду інших колективів стосовно конкретних виробничих умов. Соціальний експеримент як елемент дослідження й управління має дві взаємозв'язані функції: прикладну – досягнення ефекту в практично-перетворювальній діяльності та теоретичну – перевірка наукових гіпотез, тобто вивчення функціонування і розвитку соціальних процесів. Соціальні експерименти за характером об'єкта і предмета дослідження поділяють на соціальні, економічні (господарські), правові, педагогічні, психологічні, естетичні. Соціальний експеримент складається з кількох етапів: збирання емпіричних даних, визначення вихідного стану досліджуваного об'єкта, виявлення тенденцій його розвитку, розробка теоретичних концепцій та умов експериментування, створення експериментальної ситуації, контроль і спостереження за перебігом експериментальної ситуації, визначення й аналіз підсумків експерименту, запровадження висновків експерименту в життя. Позитивним у соціальному експерименті є те, що дослідник у ньому займає активну позицію. Створюючи певні умови, він має можливість повніше враховувати визначальні чинники, чітко визначати їхній вплив на об'єкт дослідження; змінюючи послідовно одну умову і залишаючи без зміни інші, він може з'ясовувати причини і зміни соціальних явищ; багаторазово повторюючи дослід, накопичувати кількісні характеристики, за якими можна робити висновки про типовість чи випадковість соціальних явищ. Негативним у використанні соціального експерименту є те, що спеціально створені умови можуть порушити природність перебігу соціального явища, що досліджується.
16. Тестування, його призначення. Види тестів
Тест – завдання стандартної форми словесного характеру чи у вигляді спеціального малюнка. Тестування – експериментальний метод психодіагностики. Обов’язкові компоненти тесту: – стандартна інструкція щодо мети і правил виконання завдання; – ключ шкалування, що вказує, яку характеристику, вимірювану якісну особливість тестованого розкриває кожний із пунктів завдання; – ключ кодування, який визначає кількість балів за кожний варіант відповіді; ключ інтерпретації одержаного індексу, що визначає норми, з якими порівнюється результат, показаний тестованим. Мета–визначити наявність чи брак уже відомих соціально-психологічних особливостей у особистості, що досліджується. Тест має забезпечити об'єктивне порівняння між собою досліджуваних, тобто визначити, якою мірою вони відповідають установленим стандартам. Тести класифікують за різними ознаками. За цільовим призначенням їх поділяють на такі види: – проективні, що дають змогу визначити наявність певних соціально-психологічних якостей у певної людини. Вони складаються з певних стимулів, реагуючи на які, людина виявляє притаманні їй якості; – оцінні, що забезпечують відносні виміри здатностей, рівня розвитку соціально-психологічних властивостей (пам'яті, мислення), що визначають успіх трудової діяльності; – професійні, що виявляють ступінь готовності до певної діяльності, тобто рівень засвоєння знань і навичок, необхідних для якоїсь професійної діяльності. За предметом дослідження розрізняють загальні особистісні, за допомогою яких фіксують певну цілісність психічних властивостей особи; спеціальні особистісні тести, призначені для діагностики тієї чи іншої риси, характеристики, властивості суб'єкта (наприклад, розумового розвитку, професійних здібностей, рівня загальної відповідальності, самоконтролю тощо); групові, які забезпечують діагностику групових психологічних процесів – рівня згуртованості груп і колективів, особливостей групового соціально-психологічного клімату, міжособистісного сприйняття.