Научная работа на тему Виникнення юридичних осіб
Работа добавлена на сайт bukvasha.net: 2014-11-09Поможем написать учебную работу
Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
от 25%
Подписываем
договор
МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ
ТЕРНОПІЛЬСЬКА АКАДЕМІЯ НАРОДНОГО ГОСПОДАРСТВА
ЮРИДИЧНИЙ ІНСТИТУТ
Кафедра: цивільного і
трудового права
НАУКОВА РОБОТА
НА ТЕМУ:“Виникнення юридичних осіб”
Виконав:Ст. групи ПР. - 24
Маньовський В.
Перевірив:
к. ю. н., доц.
Іванчук М.В.
Тернопіль - 2003
План
Вступ.
Розділ 1. Поняття юридичної особи.
Розділ 2. Способи утворення юридичних осіб та їх характеристика.
Розділ 3. Основні етапи виникнення юридичних осіб.
Розділ 4. Державна реєстрація, або реєстрація статуту юридичної особи.
Висновки.
Список використаних джерел.
Вступ
Суб'єктами цивільних правовідносин поряд з громадянами є також юридичні особи. Хоча юридичні особи це не громадяни, але в їх створенні та функціонуванні беруть участь фізичні особи Об'єднання фізичних осіб завжди передбачає досягнення якоїсь спільної мети. Кожна фізична особа, вступаючи до об'єднання, передає йому частину своїх прав і обов'язків, в результаті чого об'єднання, яке бере на себе ці права і обов'язки, уособлює своїх засновників.
Але однієї волі громадян для створення юридичної особи не достатньо. Потрібно, щоб новостворювана організація була належним чином зареєстрована державними органами. Цим підтверджується зацікавленість держави у створенні (виникненні) юридичних осіб. Ще активнішу участь держава бере в створенні - державних юридичних осіб. Вони створюються з метою найбільш ефективного і раціонального використання державного майна.
Слід зазначити, що юридична особа є самостійним суб'єктом правовідносин і існує незалежно від фізичних осіб, які її утворили, і хоч це колективне утворення і визнається суб'єктом правовідносин, однак як юридична особа воно може бути носієм лише тих прав та обов'язків, які не пов'язані з природними властивостями людей.
Зрозуміло, що держава, в особі її вищих органів влади і управління, не може управляти усіма належними їй цінностями.
Інститут юридичної особи в цивільному законодавстві зумовлений становленням товарно-грошових відносин у ринковій економіці, суспільним розподілом праці, необхідністю включення до цивільного обороту майна держави, кооперативів, громадських та інших організацій.
Розділ 1. Поняття юридичної особи
Суб'єктами цивільних правовідносин і відповідно носіями майнових та особистих немайнових прав та обов'язків можуть бути не лише індивіди — фізичні особи, а й різні колективні утворення: підприємства та організації, господарські товариства, виробничі та споживчі кооперативи та ін. Однак для того, щоб мати можливість вступати у цивільні правовідносини і бути їх суб'єктами, ці колективні утворення наділяються за наявності певних ознак статусом юридичної особи. На відміну від фізичних осіб, юридичні особи не є живими істотами і тому не мають природної волі, однак у них діє об'єднана людська воля і об'єднана людська сила в певному напрямі, зумовленому метою створення юридичної особи. Внаслідок цього за юридичною особою і визнається можливість бути суб'єктом права.
Найбільший розвиток дана категорія одержала в цивільному законодавстві. Тут під юридичною особою мається на увазі організація, що має у власності, господарському веденні чи оперативному керуванні відособлене майно і відповідає за своїми обов'язками цим майном, може від свого імені здобувати і здійснювати майнові й особисті немайнові права, нести обов'язку, бути позивачем і відповідачем у суді. Отже, юридична особа — це нефізична, але уподібнена вихідному для права фізичній особі в її юридико-правовій іпостасі.[1]
З метою найбільш ефективного і раціонального використання державного майна воно, за загальним правилом, розподіляється і закріплюється за окремими державними підприємствами, установами та організаціями. Наділення підприємств та об'єднань майном, надання їм господарської самостійності є неодмінною передумовою здійснення господарського розрахунку, вчинення правових актів з реалізації продукції, розпорядження грошовими коштами, тобто виступу в обороті як самостійного суб'єкта цивільних прав та обов'язків.
На відміну від ЦК УРСР новий ЦК України не дає розгорнутого легального визначення юридичної особи. Стаття 80 нового ЦК України лише передбачає, що юридичною особою є організація, створена і зареєстрована у встановленому законом порядку. Юридична особа наділяється цивільною правоздатністю і дієздатністю, може бути позивачем і відповідачем у суді.
Водночас немає підстав вважати, що змінився принциповий підхід до визначення ознак юридичної особи, закріплених у ст. 23 УРСР. До таких ознак належать:
Організаційна єдність: Юридична особа — це не окремий громадянин (фізична особа), а колективне утворення, певним чином організований колектив людей (організація). Має чітку внутрішню структуру, органи управління і відповідні підрозділи для виконання завдань і функцій, закріплених статутом.[2] Має реквізити, затверджені при реєстрації в державних органах (статут, круглу печатку, штампи, назву та ін.) і органах державної статистики (присвоєння ідентифікаційного коду, який є єдиним для всього простору України і зберігається протягом усього періоду існування).
Так, у складі кооперативу можуть створюватися структурні підрозділи, в тому числі територіальне відокремлені: відділення, цехи, майстерні, ательє, магазини та інші, що діють, як правило, на засадах колективного, сімейного або індивідуального підряду. Структура кожного окремого кооперативу закріплюється його статутом. Проте незалежно від особливостей своєї внутрішньої структури кооператив у зовнішніх відносинах виступає як єдина організація.
Наявність відокремленого майна. Кожна юридична особа має своє майно, відокремлене, по-перше, від майна членів трудового колективу даної організації; по-друге, від майна держави чи автономного утворення, територіальної громади; по-третє, від майна інших організацій, у тому числі вищестоящих органів.
Майно кооперативних, інших громадських організацій і колективних утворень належить їм на праві власності. Правовою формою майнового відокремлення державних підприємств є право повного господарського відання належним їм майном, а державних установ і казенних підприємств — право оперативного управління (статті 37 і 39 Закону України "Про власність"). Здійснюють його також і ті кооперативні та громадські організації — юридичні особи, які мають відокремлене майно, яке при цьому належить на праві власності кооперативу чи громадській організації, що їх створили.
Виступ у цивільному обороті від свого імені. Кожна юридична особа має своє найменування (ім'я). Від свого імені вона набуває майнових та особистих немайнових прав і несе обов'язки, вступаючи в різні цивільно-правові відносини з іншими організаціями та громадянами. Інші особи можуть діяти від імені юридичної особи тільки за її згодою (наприклад, на основі довіреності). Так, спілка (об'єднання) кооперативів може представляти інтереси кооперативу і діяти від його імені у відповідних державних та інших органах, а також у міжнародних організаціях.
Здатність нести самостійну майнову відповідальність. Здатність організації від свого імені брати участь у цивільних правовідносинах, самостійно набувати майнових і особистих немайнових прав і нести обов'язки зумовлює і самостійну майнову відповідальність юридичної особи за своїми зобов'язаннями. Відповідно до ст. 625 ЦК України у разі невиконання або неналежного виконання зобов'язання боржником він повинен відшкодувати кредиторові завдані збитки. Формою цивільно-правової відповідальності юридичних осіб є також неустойка — визначена законом або договором грошова сума, яку боржник повинен сплатити кредиторові у разі невиконання або неналежного виконання зобов'язання, зокрема у разі прострочення виконання (ч. 1 ст. 551 ЦК України).
Юридична особа відповідає за своїми зобов'язаннями належним їй (закріпленим за нею) майном, на яке за ст. 7 Закону України "Про власність", ст. 96 ЦК України та іншими актами законодавства може бути звернено стягнення. Учасник (засновник) юридичної особи не відповідає за зобов'язаннями юридичної особи, а юридична особа не відповідає за зобов'язаннями її учасника (засновника), крім випадків, встановлених установчими документами та законом.
Відповідно до ч. 4 ст. 96 ЦК України особи, які створюють юридичну особу, несуть солідарну відповідальність за зобов'язаннями, що виникли до її державної реєстрації.
Юридична особа відповідає за зобов'язаннями її учасників (засновників), що пов'язані з її створенням, тільки у разі подальшого схвалення їхніх дій відповідним органом юридичної особи.
Здатність бути позивачем або відповідачем у суді. Широка участь господарських організацій у майнових та особистих немайнових відносинах, можливість покладення на них цивільно-правової відповідальності за порушення зобов'язань, заподіяння майнової шкоди іншим особам спричинюють потребу в захисті порушених цивільних прав, а у зв'язку з цим і необхідність звернення з позовом до суду. Іншими словами, юридична особа стає стороною-позивачем або відповідачем у розгляді цивільного спору.
Згідно зі ст. 102 ЦПК України сторонами у цивільному процесі можуть бути державні підприємства, установи, організації, колгоспи, інші кооперативні організації, їхні об'єднання, інші громадські організації, що користуються правами юридичної особи.
Сторонами в господарському процесі — позивачами і відповідачами — можуть бути підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи та у встановленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності, а у випадках, передбачених законодавчими актами, — державні та інші органи, громадяни, які не є суб'єктами підприємницької діяльності (статті 1 і 21 Господарського процесуального кодексу України). Оскільки у третейському суді розглядаються спори, віднесені до компетенції господарського суду, то сторонами в них також можуть бути організації, наділені правами юридичної особи.
Всі зазначені ознаки (риси) юридичної особи взаємозумовлені і мають розглядатися в єдності, сукупності, бо лише разом вони розкривають суть юридичної особи. До ознак юридичної особи іноді відносять право організації мати рахунок у банку, круглу печатку тощо. Але ці ознаки не є істотними, вони другорядні, похідні. Адже коли організація створена і вже існує як юридична особа, то вона за законом повинна звернутися до установи банку із заявою про відкриття рахунку для зберігання своїх коштів і проведення безготівкових розрахунків з іншими організаціями.
Розділ 2. Способи утворення юридичних осіб та їх характеристика
Законодавством передбачається кілька способів виникнення юридичних осіб. Прийнято виділяти такі основні способи утворення юридичних осіб: розпорядчий, нормативно-явочний, дозвільний і договірний.
Розпорядчий порядок утворення юридичної особи полягає в тому, що компетентний орган державної влади або управління приймає рішення (розпорядження) про створення організації - юридичної особи - і затверджує її статут чи положення про неї.[3] В такому порядку виникають, зокрема, підприємства (ст. 5 Закону України "Про підприємства в Україні"). У разі якщо для створення і діяльності підприємства потрібні природні ресурси, дозвіл на їх використання видає відповідна рада народних депутатів, а в передбачених законодавчими актами випадках — Верховна Рада України за поданням первинного природо користувача при позитивному висновку екологічної експертизи або відповідної ради народних депутатів.
Нормативна-явочний порядок полягає у тому, що умови створення юридичної особи зафіксовано у законі (нормативному акті) у вигляді загального дозволу держави, але для виникнення конкретної організації потрібні вияв ініціативи (явка) її організаторів і реєстрація у відповідному органі. У такому порядку виникають кооперативи та громадські об'єднання. Так, кооператив організується за бажанням громадян на добровільних засадах. Чисельність членів кооперативу не може бути меншою ніж 3 особи. Статут кооперативу приймають загальні збори громадян, які бажають його створити. З протоколом загальних зборів і статутом орган кооперативу звертається до районної державної адміністрації з письмовою заявою про державну реєстрацію кооперативу.
Відповідно до статей 11 і 14 Закону України "Про об'єднання громадян" політичні партії створюються за ініціативою громадян України, які досягли 18 років, не обмежені судом у дієздатності і не тримаються у місцях позбавлення волі. Засновниками громадських організацій можуть бути громадяни України, громадяни інших держав, особи без громадянства, які досягли 18 років, а молодіжних і дитячих організацій — 15-річного віку. Рішення про заснування об'єднань громадян приймають установчий з'їзд (конференція) або загальні збори. Легалізація (офіційне визнання) об'єднань громадян здійснюється шляхом їх реєстрації або повідомлення про заснування. У разі реєстрації об'єднання громадян набуває статусу юридичної особи.
Юридичні особи можуть утворюватися на договірній основі, тобто шляхом укладення установчого договору громадянами чи організаціями, що добровільно об'єднуються для досягнення певних цілей. В нинішніх умовах у такому порядку виникають різні господарські товариства, асоціації, концерни та інші об'єднання підприємств з метою координації їхньої діяльності, забезпечення захисту їхніх прав, представлення спільних інтересів у відповідних державних та інших органах, а також у міжнародних організаціях.[4]
Установчий (засновницький) договір укладається між засновниками юридичної особи. У ньому засновники зобов'язуються створити юридичну особу, визначають порядок сумісної діяльності з її утворення, умови передачі в її володіння, користування і розпорядження свого майна та участі в її діяльності. Договір визначає також умови і порядок розподілу між засновниками прибутків і збитків, управління діяльністю юридичної особи, виходу засновників з її складу. Установчі договори про створення спільних підприємств з участю зарубіжних партнерів підлягають нотаріальному посвідченню.
Дозвільний порядок утворення юридичної особи означає, що однією з необхідних умов її виникнення є дозвіл (згода) відповідного органу чи підприємства.[5] Так, підприємство може бути створено у результаті виділення зі складу діючого підприємства чи організації одного чи кількох структурних підрозділів за рішенням їх трудових колективів, якщо на це є згода власника майна або уповноваженого ним органу і при цьому забезпечується виконання раніше прийнятих підприємством договірних зобов'язань (п. 2 ст. 5 Закону України "Про підприємства в Україні").
Для створення юридичних осіб, діяльність яких відповідно до установчих документів пов'язана з громадською безпекою, забезпеченням правопорядку, грошово-кредитним обігом, охороною здоров'я громадян, здобуттям освіти, необхідним є одержання дозволу від відповідних державних органів.
Іноді створення юридичної особи відбувається складнішим шляхом, коли поєднуються одразу кілька вищеназваних способів — розпорядчий, дозвільний, нормативно-явочний або договірний.
Розділ 3. Основні етапи виникнення юридичних осіб.
Чинне законодавство надає власнику право використовувати належне йому майно, включаючи і засоби виробництва, для здійснення самостійної підприємницької діяльності також для створення юридичних осіб. Закріплення в законодавстві подібного права власника особливо важливо в умовах ринкової економіки. Це дозволяє, по-перше, обмежити ризик власника на випадок невдалого вкладення капіталу; по-друге, знизити ризик засновника, тому що закон, як правило, не забороняє йому брати участь у створенні декількох суб'єктів господарювання; по-третє, реалізувати принцип роздільної відповідальності засновника і заснованого їм суб'єкта, що хазяює.
Слід зазначити, що в поняття «створення юридичної особи» не завжди вкладається однаковий зміст. Так, Закон України «Про підприємства в Україні» від 27 березня 1991 р. розділяє створення і реєстрацію підприємства (роздягнув II). Разом з тим цим поняттям охоплюється визначений порядок, послідовність здійснення юридичних дій, необхідних для виникнення нового суб'єкта господарювання (процес створення). З цією метою роблять юридичні дії не тільки самі засновники, але і компетентні державні органи. В. В. Лаптєв справедливо затверджує, що створення будь-якого підприємства — це завжди акт юридичний[6]. У широкому розумінні про створення як про урегульований правом умовах фактичної появи і легітимації суб'єкта права говорить В. С. Щербина[7]. Таким чином, у вузькому розумінні створення — це дії які здійснюється засновниками, з метою утворення колективного суб'єкта господарювання; у широкому змісті під створенням підприємства, організації розуміється здійснення цілого ряду правомочних дій як засновниками, так і державними органами, кінцевою метою яких є державне визнання новоствореного суб'єкта права.
Відмінності в порядку виникнення юридичних осіб обумовлені, по-перше, існуванням різних видів суб'єктів; по-друге, наявністю різних способів створення колективних суб'єктів господарювання; по-третє, розходженнями, характерними для окремих організаційно-правових форм комерційних організацій (закриті і відкриті акціонерні товариства, товариства з обмеженою відповідальністю, повні товариства й ін.); по-четверте, додатковими вимогами до суб'єктів окремих областей господарювання (банківська, страхова, інвестиційна діяльність і ін.).
З огляду на види юридичних осіб, можна говорити про виникнення:
- колективного суб'єкта господарювання;
- структурних підрозділів юридичних осіб.
Юридичної особи можуть створюватися:
— шляхом установи нової особи; .
— шляхом реорганізації вже існуючої юридичної особи.
Законодавчими актами визначаються лише загальні правила створення юридичних осіб. Вони містяться в нормах Цивільного кодексу УРСР, що визначають створення юридичних осіб незалежно від їхнього виду. При цьому відсутній єдиний порядок створення для різних видів колективних утворень. Для окремих видів некомерційних організацій він установлюється, як правило, спеціальними нормами нормативних актів, що визначають їхній правовий статус. Порядок створення комерційних організацій більш уніфікований. Він закріплюється нормами Закону України «Про підприємства в Україні». Більш докладний чи відмінний порядок створення окремих суб'єктів господарювання визначається спеціальними нормативними актами, зокрема законами України «Про господарські товариства» від 19 вересня 1991 р., «Про банки і банківську діяльність» від 7 грудня 2000 р., «Про страхування» від 7 березня 1996 р. і ін.
Законодавство України, на відміну від законодавства інших країн з розвинутою ринковою інфраструктурою, не містить детального загального порядку створення основних учасників комерційного обороту — комерційних організацій і обов'язкові етапи цього процесу . Об'єднавши ряд послідовних дії уповноважених осіб, можна виділити наступні етапи процесу установи комерційної організації:
перший етап — ухвалення рішення про створення і розробка установчих документів;
другий етап — організація і формування майнової бази створюваного учасника комерційного обороту;
третій етап — організація і проведення установчих зборів;
четвертий етап — державна реєстрація створеного суб'єкта.
Варто помітити, що при створенні акціонерного товариства, як найбільш складної організаційної форми колективного господарювання, зміст окремих етапів і охоплюваних ними дій значно ускладнюється .
Розглянемо особливості виділених етапів.
На першому етапі створення суб'єкта господарювання необхідно визначити коло майбутніх засновників і укласти установчий договір; визначити організаційно-правову форму створюваної особи, від його мети, предмет і напрямки діяльності; розробити статут, якщо він необхідний для даного виду й організаційно-правової форми юридичної особи.
Можна виділити кілька проблем, що дозволяються на даному етапі. По-перше, визначення осіб, що вправі виступати засновниками, по-друге, у якій формі повинне оформлятися їхнє рішення про створення суб'єкта даної організаційної форми.
Засновники. Чинне законодавство України лише загалом визначає коло осіб, що мають право засновувати комерційні організації. У ст. 6 Закону України «Про власність» від 7 лютого 1991 р., ст. 5 Закону України «Про підприємства в Україні» від 27 березня 1991 р. мова йде тільки про власника майна. Більш широкий перелік засновників господарських товариств представлений у ст. 3 Закону України «Про господарські товариства» від 19 вересня 1991 р.: підприємства, установи, організації, а також громадяни, крім випадків, передбачених законодавством. Іноземні громадяни, особи без громадянства, іноземні юридичні особи, міжнародні організації можуть бути засновниками й учасниками господарських товариств нарівні з громадянами і юридичними особами України, за винятком випадків, установлених законодавчими актами України.
Даний перелік можливих засновників господарських товариств представляється необґрунтовано широким і вимагає додаткової визначеності. З цією метою був прийнятий Декрет Кабінету Міністрів України «Про упорядкування діяльності суб'єктів підприємницької діяльності, створених за участю державних підприємств» від 31 грудня 1992 р., що заборонив державним підприємствам бути учасниками і засновниками господарських товариств.
Заборона засновництва для державних підприємств представляється виправданою, по-перше, тому що вони не є власниками майна; по-друге, тому що змінюється цільове використання закріпленого за ними майна, що передавалося для досягнення господарських задач, визначених статутом.
У законодавстві України має місце задоволене безсистемне вживання термінів при позначенні осіб, що беруть участь у створенні і діяльності підприємства: «засновник», «учасник», «власник», «власник акції», «особа, що підписалася на акції» (статті 3, 10, 13, 26 і 28 Закони України «Про господарські товариства»), «акціонер» (статті 33 і 44 і ін. Закону). У науковій літературі уже вказувалося на необхідність розмежовувати ці поняття[9].
Зміст зазначених понять можна було б розмежувати, з огляду на властиві їм особливості. В усіх колективних утвореннях можна виділити його засновників. Засновниками представляється доцільним визнати осіб, що споконвічно засновували колективний суб'єкт господарювання і підписали установчий договір до державної реєстрації. Учасниками є особи, що стали суб'єктами внутрішнього правовідносини організації після її державної реєстрації. В акціонерних товариствах, на наш погляд, доцільно розрізняти акціонерів-засновників, осіб, що підписалися на акції, і акціонерів.
При установі організації від кількості засновників залежить вибір її організаційно-правової форми, тому що, на відміну від законодавства інших країн (РФ, Німеччини й ін.), Закон України «Про господарські товариства» не вказує на можливість створення господарського товариства однієї особи. Разом з тим вона передбачена указами Президента України «Про структурну перебудову вугільної промисловості» від 7 лютого 1996 р. і «Про структурну перебудову в електроенергетичному комплексі України» від 4 квітня 1995 р., що зобов'язали створити на базі державних підприємств державні відкриті акціонерні товариства і державні акціонерні компанії.
Відсутня у юридичній літературі і єдність суджень щодо юридичної природи статуту й установчого договору. Одні автори думають, що установчий договір є видом договору про спільну діяльність[10], інші — що це самостійне договірне зобов'язання[11]. Саме відмінності мети, форми власності на майно, порядку участі в керуванні й обсязі відповідальності дають підставу думати, що установчий договір є самостійним договірним зобов'язанням.
У загальному виді установчий договір можна визначити як організаційно-правовий договір, по якому учасники зобов'язуються спільно діяти з метою установи суб'єкта права, об'єднати майно для створення його економічної бази, що дає їм право брати участь у керуванні й одержувати дивіденди.
Статут і установчий договір є установчими документами, на основі яких створюються і діють засновані організації. Вид (види) установчих документів залежить від виду суб'єкта господарювання, його організаційно-правової форми: установчий договір і статут — для товариства з обмеженою відповідальністю і товариства з додатковою відповідальністю, тільки статут — для приватного підприємства, консорціуму, концерну, некомерційної організації, установчий договір — для повного і командитного товариства.
Називаючи статут і установчий договір установчими документами, законодавець не визначає їх і не розмежовує їхній зміст (ч. 2 ст. 4 Закону України «Про господарські товариства»). У юридичній літературі, присвяченої дослідженню сутності установчого договору і статуту, висловлені різні судження щодо природи статуту й установчого договору. Висловлення багатьох авторів зводяться до того, що статут і установчий договір є самостійними документами, що мають різне призначення. У той же час висловлене судження про юридичну однозначність статуту й установчого договору, де статут визнається лише додатком до установчого договору[12] .
Наслідком невизначеності юридичної природи статуту й установчого договору є і відсутність розмежування їхнього змісту. Тому на практиці вони дуже часто й у досить великому обсязі дублюють один одного, що навряд чи доцільно. Представляється можливим провести розмежування їхнього змісту по меті розробки і правовому призначенню. Установчий договір покликаний врегулювати внутрішні відносини між засновниками (учасниками) і тому представляється логічним відображати в ньому права й обов'язки учасників, що забезпечують створення і функціонування підприємства.
Статут — локальний акт. Він затверджується власником (власниками) майна, і на його підставі підприємство діє (ст. 9 Закону України «Про підприємства в Україні»). Тому, думаємо, він повинний містити норми, що представляють інтерес у зовнішніх відносинах — для третіх осіб. Така роль статуту повинна визначати і пріоритетність його норм у порівнянні з положеннями установчого договору при дозволі ситуацій, зв'язаних із протиріччями між положеннями установчого договору і статуту.
Спірним представляється положення, установлене ст. 4 Закону України «Про господарські товариства» про те, що акціонерне товариство створюється і діє на підставі статуту й установчого договору. На практиці це обертається серйозними проблемами при державній реєстрації змін статуту. Виходячи з того, що рішення про зміну статуту й установчого договору приймається й оформляється по-різному, необхідно було б внести зміни в дану норму, указавши, що акціонерне товариство створюється на підставі статуту й установчого договору, а діє на підставі статуту. Установчий договір акціонерного товариства не є установчим документом.
На другому етапі створення колективного суб'єкта господарювання закладається майнова база, що є необхідною передумовою виникнення його правосуб'єктності.
При установі комерційної організації засновники зобов'язані об'єднати своє майно шляхом передачі обговорених в установчому договорі внесків для формування статутного фонду засновуваної особи . За рахунок переданих засновниками внесків формується статутний фонд організації. При цьому не самі внески складають статутний фонд, а їхній грошовий еквівалент, їхня вартість (грошова оцінка), сума зобов'язальних прав, що здобуваються засновниками.
Розмір статутного фонду встановлюється засновниками самостійно, але він повинний бути не менш: 1250 мінімальних заробітних плат — для АТ, 100 мінімальних заробітних плат — для ТОВ і товариства з додатковою відповідальністю (статті 24 і 52 Закону України «Про господарські товариства»). Для суб'єктів інших організаційно-правових форм не встановлений мінімальний статутний фонд, однак навряд чи можна погодитися з думками, що окремі види підприємств можуть не формувати статутний фонд[13]. Подібні судження не враховують, по-перше, необхідність економічної обґрунтованості виникнення прав засновника стосовно заснованої організації; по-друге, обов'язковість відокремлення майна юридичної особи як головної ознаки, що визначає його можливість самостійно брати участь у комерційному обороті.
Статутний фонд варто відрізняти не тільки від внесків засновників, але і від майна організації, що по розмірі може бути більше статутного фонду (а в Україні — навіть менше). Він майном, як і частиною майна, не є, якщо під майном мати на увазі речі і права вимоги. Його можна вважати частиною майна підприємства тільки в тому випадку, якщо майно розуміти в широкому змісті, як сукупність усіх його прав і обов'язків, тому що статутний фонд є борговим зобов'язанням перед учасниками-кредиторами особливого роду.
Під статутним фондом розуміється зареєстрований у встановленому законом порядку і закріплений в установчих документах грошовий еквівалент майна, що повинне бути передано підприємству у власність (повне господарське ведення, оперативне керування) у виді внесків для забезпечення його господарської діяльності і як оплата його учасниками (засновниками) майнових прав, що здобуваються ними.
Чинне законодавство установлює визначений порядок формування статутного фонду. Він укладається в передачі учасниками внесків для формування статутного фонду в обсязі й у терміни, встановлені установчим договором. Терміни і розміри переданих внесків для наповнення статутного фонду розрізняють у залежності від організаційно-правової форми і сфери підприємницької діяльності створюваного суб'єкта.
Особливості формування статутних фондів колективних суб'єктів підприємництва, установлені нормами права, дають підставу виділити загальний і спеціальний (особливий) порядок формування статутних фондів комерційних організацій. Спеціальний (особливий) порядок формування статутних фондів поширюється на комерційні організації, що володіють, як правило, винятковою правосуб'єктністю. Нині спеціальний порядок формування статутних фондів закріплений у відношенні: банків — ст. 24 Закону України «Про банки і банківську діяльність»; страхових компаній — статті 2 і 29 Закони України «Про страхування» від 7 березня 1996 р.; торговців цінними паперами — статті 26 і 27 Закону України «Про цінні папери і фондову біржу» від 18 червня 1991 р.; інвестиційних фондів і компаній — п. 7 Положення про інвестиційних фондах і інвестиційних компаніях від 19 лютого 1994 р. і ін.
Загальний порядок визначає два етапи формування статутного фонду організації:
— внесення первісного внеску;
— повна оплата придбаних майнових прав.
В даний час первісні внески повинні бути передані кожним учасником: до скликання установчих зборів і складати для ОАО не менш 30 відсотків; для ЗАТ — не менш 50 відсотків номінальної вартості акцій (статті 30 і 31 Закону України «Про господарські товариства»); до державної реєстрації — для ТОВ і товариств із додатковою відповідальністю не менш 30 відсотків внеску (ст. 52 зазначеного Закону).
Оплата придбаних майнових прав у повному обсязі, тобто остаточне наповнення статутного фонду в розмірі оголошеного, повинна бути зроблена у встановлені установчими документами терміни в межах року. Порушення зазначеного обов'язку дозволяє стягнути з засновника 10 відсотків невнесеної суми. Однак варто помітити, що в підприємницькому середовищі фактично відсутні приклади застосування зазначеної міри майнової відповідальності. Частіше подібне порушення є підставою для виключення зі складу учасників.
Третій етап процесу створення підприємства — організація і проведення зборів засновників (установчих зборів). Він містить у собі наступні дії: вироблення порядку денного зборів, повідомлення у встановленому порядку про час і місце його проведення; рішення про порядок проведення реєстрації; підготовка проектів рішень зборів про твердження статуту, оцінка не грошових внесків, обрання виконавчих і контрольних органів засновуваної організації; проведення зборів і рішення поряд із зазначеними інших питань, включених до порядку денного.
Скликання і порядок проведення установчих зборів передбачені тільки для акціонерних товариств. Його повноваження визначені ст. 36 цього Закону. Проводити установчі збори випливають не пізніше двох місяців з моменту завершення підписки на акції. Вони вважається правомочними, якщо в них беруть участь особи, що підписалися більш ніж на 60 відсотків акцій, на які проведена підписка.
Закріплений нині порядок голосування на установчих зборах АТ не вимагає одноголосного рішення по жодному питанню порядку денного. Однак законом не захищені інтереси осіб, що підписалися на акції, але не згодні з прийнятим рішенням (наприклад, про твердження оцінки не грошових внесків) [14].
Рішення зборів оформляється протоколом установчих зборів (ст. 8 Закону України «Про підприємництво»). Разом з тим у правових нормах відсутні вимоги до його оформлення, зокрема, хто повинний підписувати протокол установчих зборів. На практиці його підписують голова і секретар збори.
При відсутності кворуму повторні установчі збори АТ скликаються протягом двох тижнів, при цьому вимоги до кворуму не знижуються. Якщо він не буде забезпечений при повторному скликанні установчих зборів, акціонерне товариство вважається що не відбулося.
Особи, що підписалися на акції, вправі жадати від засновників повернення сплаченої ними частки вартості акцій у випадку пропуску 2-місячного терміну з моменту завершення підписки якщо установа АТ не відбулася. Такі тимчасові обмеження дозволяють знизити імовірність зловживань з боку засновників. Внесені особами, що підписалися на акції, суми підлягають поверненню не пізніше чим через 30 днів. У той же час законодавство не визначає, як бути з внесеними не в повному обсязі сумами — чи належні вони підлягати поверненню передплатникам акцій чи ні. У Німеччині, наприклад, при несплаті у встановлений повторний термін, акціонери, що не сплатили необхідну суму, оголошуються втратившими свої акції і зроблені платежі на користь товариство (ч. 3 § 64 Акціонерні закони від 6 вересня 1965 р.)[15].
Можливо, саме тимчасові обмеження і наслідки відсутності кворуму установчих зборів при створенні АТ привели до того, що термін «установчі збори» законодавець не застосовує у відношенні інших видів господарських товариств, а вживає термін «збори учасників». Якщо організація утвориться не у формі акціонерного товариства, рішення про її створення приймає збори засновників, і в цьому випадку потрібно одноголосність (ст. 59 Закону України «Про господарські товариства»). При цьому Закон не встановлює яких-небудь обмежень по термінах їхнього проведення і кількості.
Процес створення суб'єкта господарювання завершується його державною реєстрацією.
Право суб'єктів господарювання створювати структурні підрозділи — філії, представництва, відділення й інші суб'єкти внутрішньогосподарських відносин передбачено законами України «Про підприємства в Україні» (ст. 7) і «Про господарські товариства» (ст. 9). Узгодження питань про розміщення відособлених підрозділів організацій з відповідними місцевими радами провадиться в порядку, установленому для створення підприємства.
У юридичній літературі вказувалося на існування пробілів у правовому положенні структурних підрозділів[16], що характерно і для процесу їх створення. Нормативні акти лише закріплюють право колективного суб'єкта господарювання створювати структурні підрозділи. Однак законодавство не містить загальних правил створення внутрішньогосподарських суб'єктів, зокрема порядку ухвалення рішення, наділення майном, його правового режиму і т.д.
Розділ 4. Державна реєстрація, або реєстрація статуту юридичної особи
Неодмінною умовою виникнення юридичної особи є або її державна реєстрація, або реєстрація її статуту.[17] Державна реєстрація — обов'язкова умова легітимації суб'єктів підприємницької діяльності, що однаково відноситься як до громадян, так і до юридичних осіб, незалежно від їхньої організаційно-правової форми, форми власності на майно чи сфери діяльності. Такий висновок випливає з аналізу положень ст. 8 Закону України «Про підприємництво» і ст. 6 Закону України «Про підприємства в Україні». У той же час цивільним законодавством вона не визнана як обов'язковий етап створення юридичної особи і повинна здійснюватися в силу прямої вказівки закону. Разом з тим, з моментом реєстрації статуту ст. 26 Цивільного кодексу УРСР зв'язує момент виникнення правоздатності юридичної особи. Таким чином, у законодавця немає єдиного підходу при визначенні, що підлягає реєстрації — сам створюваний суб'єкт чи його статут. На наш погляд, саме поява юридичної особи повинно становити інтерес для держави, а наявність статуту повинна бути умовою створення будь-якої юридичної особи незалежно від цілей її створення.
В Україні відсутністю обов'язковості реєстрації всіх суб'єктів господарювання розуміється відсутність єдиної системи органів, що реєструють. Як органи, так і порядок державної реєстрації різні і залежать нині від виду регіструючого суб'єкта.
Некомерційні організації реєструються різними органами виконавчої влади чи місцевого самоврядування. При цьому порядок реєстрації визначається спеціальними нормами, що в основному містяться в законодавчих актах, що визначають правовий статус окремих видів некомерційних організацій. Так, для благодійних організацій він установлений ст. 8 Закону України «Про добродійність і благодійні організації» від 16 вересня 1996 р. і Положенням про державну реєстрацію благодійних організацій від 30 березня 1998 р., для громадських організацій, правовий статус яких спеціальними законодавчими актами не визначений, — ст. 15 Закону України «Про об'єднання громадян» від 16 червня 1992 р., для релігійних організацій — ст. 4 Закону України «Про волю совісті і релігійних організацій» від 23 квітня 1991 р. і т.д.
Порядок реєстрації суб'єктів підприємництва в порівнянні з порядком реєстрації некомерційних організацій більш уніфікований, але і він неоднаковий і залежить від сфери здійснення підприємницької діяльності створюваного суб'єкта. Загальний порядок, як правило, поширюється на учасників ринку товарів і послуг. Він урегульований ст. 8 Закону України «Про підприємництво» від 7 лютого 1991 р. і Положенням про державну реєстрацію суб'єктів підприємницької діяльності від 25 травня 1998 р. (далі — Положення про державну реєстрацію). Поряд із загальними, можна виділити спеціальні правила реєстрації окремих суб'єктів підприємництва. Вони встановлені для банків, фондових бірж, засобів масової інформації й ін. Саме державна реєстрація підтверджує виникнення нової юридичної особи і завершує процес її створення.
Викладене свідчить про те, що в українському законодавстві останнього десятиліття просліджується тенденція до введення принципу обов'язковості державної реєстрації юридичних осіб. Такий напрямок розвитку законодавства відповідає законодавчій практиці багатьох країн. Так, наприклад, Німецьке цивільне укладення вимагає обов'язковості реєстрації комерційних об'єднань, некомерційних союзів, іноземних союзів. Подібним чином урегульовані відносини державної реєстрації й у Російській Федерації. Тут введена обов'язковість державної реєстрації «усіх видів юридичних осіб». Передбачено і створення єдиної системи органів, що реєструють, в особі органів юстиції.
Законодавство України не містить визначення державної реєстрації, відсутня і вказівка на її мету, функціональну роль і призначення. Це у визначеній мері могло б визначити зміст реєстрації як юридичного акта, її процедуру.
Різні думки з приводу мети державної - реєстрації висловлені в юридичній літературі. З державною реєстрацією, по загальному визнанню, зв'язується момент виникнення нового самостійного суб'єкта права. Затверджується, наприклад, що метою державної реєстрації є легітимація суб'єктів підприємництва[18] , виявлення можливих порушень установленого порядку утворення юридичної особи і невідповідності установчих документів закону, створення умов для обліку і контролю з боку держави знову створюваних суб'єктів права; визнання того, що порядок створення юридичної особи і його установчі документи відповідають закону[19]. Висловлена також думка, що метою державної реєстрації є підтвердження факту і визнання законності створення суб'єкта підприємництва[20].
Видимо, до такої якості державної реєстрації варто прагнути при регулюванні порядку її здійснення. Однак навряд чи діючий порядок реєстрації юридичних осіб підтверджує законність порядку створення і змісти їхніх установчих документів.
Усе сказане дозволяє погодитися з думкою, що державна реєстрація є юридичним актом компетентного державного органа. У той же час про реєстрацію можна говорити і як про процес її здійснення.
Органом, що здійснює в Україні державну реєстрацію юридичних осіб, є виконавчі комітети міської, районної ради в чи місті районні державні адміністрації міст Києва і Севастополя, якщо інше не передбачено законом (п. 2 Положення про державну реєстрацію).
Однак єдності поглядів щодо того, який орган повинний здійснювати реєстрацію, немає[21]. По даній проблемі висловлені різні судження: передати державну реєстрацію органам юстиції; залишити її в компетенції виконавчої влади, передавши іншим суб'єктам; передати від виконавчої влади судової, податковим органам. Разом з тим усі єдині в тім, що діяльність по державній реєстрації повинна здійснюватися на професійному рівні, особами, що володіють спеціальними юридичними знаннями.
По-різному зважується питання ведення державної реєстрації й у законодавствах інших країн. В Франції її здійснюють торгові суди, що відають торговим реєстром[22], у Великобританії — спеціальні посадові особи — державні реєстратори, у США — секретарі штатів, штатні чи прокурори судді. У РФ, як указувалося, державна реєстрація всіх юридичних осіб буде здійснюватися органами юстиції.
Державна реєстрація провадиться по місцезнаходженню організації. Місцезнаходженням юридичної особи на момент державної реєстрації може бути місцезнаходження (місце проживання) одного з засновників чи інша адреса.
Для реєстрації юридичної особи необхідно представити чи направити поштою до органу, що реєструє, комплект документів, що включає:
а) установчі документи, необхідні для створення суб'єкта даної організаційно-правової форми відповідно до вимог законодавства:
— рішення власника (власників) майна чи уповноваженого ним (ними) органа про створення юридичної особи. Якщо засновників чи уповноважених осіб двоє і більше, таким рішенням виступає установчий договір, а також у випадках, передбачених законом, — протокол установчих зборів (конференції);
— статут (положення), якщо він потрібно для створення даної організаційно-правової форми господарювання;
б) реєстраційну картку встановленого зразка;
в) документ, що підтверджує оплату державної реєстрації;
г) документ, що підтверджує внесення кожним учасником первісного внеску для формування статутного фонду засновниками в розмірі, не нижче встановленого законом.
Додатково повинні бути представлені й інші документи, якщо це передбачено законодавством, зокрема:
— доручення — якщо реєстрацію здійснює уповноважене засновниками особа;
— звіт про наслідки підписки на акції;
— документ, що підтверджує реєстрацію іноземної юридичної особи — засновника в країні місцезнаходження у встановленому законом порядку;
— документ, що підтверджує право власності цілісного майнового комплексу, — при реєстрації правонаступника державного підприємства й ін., але тільки якщо це передбачено законодавством.
Перелік необхідних для державної реєстрації документів є вичерпним. Якщо зазначений комплект документів наданий, державна реєстрація повинна бути проведена в 5-денний термін. Нині передбачена можливість прискореної реєстрації суб'єкта підприємництва — протягом одного дня, що вимагає сплати потрійного розміру реєстраційного збору.
Практичний інтерес представляє і момент закінчення державної реєстрації, що повинний бути моментом виникнення нової юридичної особи. Разом з тим цей момент чітко не встановлений у законодавстві, тільки вказується, що при необхідності реєстрації юридичної особи її правоздатність виникає «з моменту реєстрації». Що варто вважати моментом реєстрації: момент винесення рішення виконкому про реєстрацію чи момент внесення в Єдиний державний реєстр? В. С. Щербина вважає, що день включення в Єдиний державний реєстр підприємств і організацій є вдень реєстрації підприємства[23]. Однак момент реєстрації і момент внесення даних про реєстрацію до державного реєстру збігаються в законодавствах тих країн, у яких той самий суб'єкт є органом, що реєструє, і реєстродержателем. В Україні інакше: збір інформації для реєстру і ведення реєстру віднесені до компетенції різних органів: державна реєстрація — до органів місцевого самоврядування, а державний реєстр — до органів статистики. Тому існує часовий розрив між моментом винесення рішення виконкому про реєстрацію і момент внесення підприємства в Єдиний державний реєстр. Такий висновок випливає з аналізу положень п. 13 Положення про державну реєстрацію і п. 9 Положення про Єдиний реєстр підприємств і організацій України від 21 січня 1996 р. (далі — Положення про Єдиний реєстр). Відповідно до них орган, що реєструє, зобов'язаний у 5-денний термін із дня державної реєстрації передати органу статистики дані для внесення до Єдиного реєстру, повідомити про реєстрацію в податкові органи.
Думаємо, що діюче українське законодавство варто змінити і державна реєстрація дійсно повинна закінчуватися внесенням підприємства, організації в Єдиний державний реєстр (однак для цього орган, що реєструє, повинний вести і державний реєстр). Це дозволить іншим учасникам ринку при необхідності одержувати інформацію про передбачуваного контрагента й у визначеній мері буде сприяти захисту їхньої економічної безпеки.
У підтвердження реєстрації орган, що реєструє, видає свідчення про державну реєстрацію (оригінал і три копії) (п. 12 Положення про державну реєстрацію). На наш погляд, свідчення про державну реєстрацію не є «дозвільним» документом на заняття підприємницькою діяльністю, воно лише доводить факт державної реєстрації. Думаємо, що змінений зміст правових норм, що допускають нині видачу дубліката посвідчення про державну реєстрацію при дотриманні визначеної процедури (пункти 29—31 даного Положення), більше відповідає функціональної ролі посвідчення про держрегістрацію, чим практика, що раніше існувала, що сприймала відсутність у правових нормах указівки на видачу дубліката свідчення про державну реєстрацію як заборона.
Відмовлення органа, що реєструє, у державній реєстрації може бути оскаржений у судовому порядку, а порушення термінів реєстрації надає право залучити його до відповідальності.
Правові норми не визначають, у чому суть перереєстрації. У той же час перереєстрація організації може мати місце, якщо остання уже визнана як суб'єкта права. І тому представляється обґрунтованим пропозицію про те, що непорозумінь з перереєстрацією підприємств не виникало, якби законодавством була встановлена інша процедура їхньої реєстрації — у єдиному реєстрі. У цьому випадку перереєстрація провадилася б шляхом внесення змін до єдиного реєстру. Правильно, на наш погляд, визначені і мотиви введення процедури перереєстрації — недостатньо точне вираження можливостей (на наш погляд, вірніше говорити про прагнення) контролю з боку держави за змінами, що відбуваються на підприємстві[24]. Думаємо, що така ситуація викликана поділом функцій реєстрації і ведення державного реєстру. При такім положенні орган, що реєструє, виконує роль своєрідного посередника, і внесення змін ним до реєстру прямо, без звернення в Єдиний державний реєстр органів статистики, неможливо.
Питанням скасування реєстрації присвячений цілий комплекс правових норм. Разом з тим не визначена її правова природа. Скасувати її можна за бажанням засновників (добровільний порядок) чи за рішенням суду (примусовий порядок). При добровільному скасуванні державної реєстрації підставою служить заява суб'єкта підприємництва. Випадки скасування державної реєстрації в примусовому порядку визначені законодавством (ч. 11 ст. 8 Закону України «Про підприємництво»). Підставою для неї є рішення суду.
З роз'яснень Вищого Господарського суду України випливає, що примусове скасування державної реєстрації можливе тільки на підставі рішення суду. Без цього орган, що реєструє, не має права скасувати своє рішення про державну реєстрацію суб'єкта підприємництва. Порушення судового порядку скасування державної реєстрації дозволяє визнати недійсним прийняте органом, що реєструє, рішення в порядку, установленому чинним законодавством.
Аналіз основ скасування державної реєстрації, переліку необхідних для цього документів, юридичних наслідків ухвалення рішення про скасування державної реєстрації дозволяє зробити висновок, що метою скасування державної реєстрації є реєстрація факту припинення суб'єкта підприємництва. Скасування державної реєстрації збігалося б з виключенням суб'єкта з Єдиного державного реєстру, якби реєстрація і ведення реєстру здійснювалися тим самим суб'єктом. Зараз скасування державної реєстрації — це передостання стадія припинення суб'єкта підприємництва, що має своєю метою контролювати законність процедури припинення суб'єкта. Рішення виконкому про скасування державної реєстрації є проміжним документом, необхідним для виключення підприємства з Єдиного державного реєстру і для зміни статусу громадянина в реєстрі фізичних осіб.
Висновки
В основі створення юридичної особи лежить вольове рішення власника майна про спосіб його використання. Воно не вимагає спеціального оформлення при утворенні громадянином приватного підприємства і підтверджується твердженням його статуту. Якщо засновників два і більш, результатом їхнього спільного волевиявлення й угоди є установчий договір, якщо він необхідний для суб'єкта даного виду й організаційно-правової форми (ст. 5 Закону України «Про підприємства в Україні», ст. 26 Закону України «Про господарські товариства», ст. 8 Закону України «Про підприємництво», п. 3 Положення про державну реєстрацію суб'єктів підприємницької діяльності).
При розмежуванні осіб, що беруть участь на різних етапах створення й існування юридичної особи, варто враховувати, по-перше, момент вступу суб'єкта у внутрішні правовідносини; по-друге, обсяг і підстави його відповідальності перед третіми особами; по-третє, його процесуальні права при участі в керуванні. Таке розмежування обумовлене і практичною значимістю, оскільки окремі правові норми адресовані саме засновникам. Зокрема, тільки засновники: несуть солідарну відповідальність по зобов'язаннях, що виникло до реєстрації АТ (ч. 3 ст. 26 Закону України «Про господарські товариства»); повинні бути власниками акцій протягом 2 років на суму не менш 25 відсотків статутного фонду АТ (ст. 30 Закону); відповідають по зобов'язаннях, укладеним до моменту реєстрації товариства і їм надалі не схваленим (ч. 3 ст. 8. Закону).
Законодавство України, на відміну від законодавства інших країн з розвинутою ринковою інфраструктурою, не містить детального загального порядку створення основних учасників комерційного обороту — комерційних організацій і обов'язкові етапи цього процесу .
Список використаних джерел
Нормативні акти.
1. Конституція України.
2. Закон України "Про власність".
3. Закон України "Про заставу".
4. Закон України “Про підприємництво”.
5. Закон України "Про підприємства в Україні”.
6. Закон України «Про господарські товариства»
7. Закон України «Про банки і банківську діяльність»
8. Закон України «Про страхування»
9. Земельний кодекс України.
10. Цивільний кодекс.
11. Цивільний кодекс України: Прийнятий 16 січня 2003 р. – К.: Істина, 2003. – 368.
12. Цивільний кодекс. Цивільний процесуальний кодекс України. Постанови Пленуму Верховного Суду України Постанови Пленуму Верховного Суду України в цивільних справах / Відп. Ред. П.І. Шевчук. – К.: Юрінком Інтер, 1999. – 496.
Література
1. Нерсесянц В.С. Общая теория права и государства. – М., 2001. – С.513.
2. Скакун О.Ф. Теорія держави і права. – Харків, 2001. – С.359.
3. Цивільне право України. Бірюков І.А., Заіка Ю.О., Співак В.М. – К., 2000. – С.66.
4. Цивільне право України. За ред. О.В. Дзери, Н.С. Кузнецової. – К., 2000. – С.117.
5.Цивільне право. За ред. О.А. Підопригори, Д.В. Бобрової. – К., 1995. – С.85.
6. Лаптев В. В. Акционерное право. — М.: Юрид. фирма «Контракт»; ИНФРА-М., 1990. — С. 40.
7.Щербина В. С. Господарське право України. — К.: Атіка, 1999. — С. 66.
8.Хозяйственное право . Под. Ред. Мамутова В.К. – К., 2002. – С.386.
9.Спасибо-Фатеева И. В. Акционерные общества: корпоративные отношения. —Харьков: Право, 1998. — С. 49—50
10.Панкратов П. А. Учредительный договор с участием иностранных юридических и физических лиц // Вестник Моск. ун-та. Сер. 11, Право. — 1992. — № 3. — С. 45.
11.Саниахметова Н. А. Учредительный договор // Бизнес. — 1995. — № 10. —С. 12;
12.Кравчук В. Засновник — підприємство: сутність взаємовідносин // Право України. — 1998. — № 8. — С. 105.
13.Віник О. М., Щербина В. С. Акціонерне право. — К.: Атіка, 2000. — С. 54;
14.Акционерный закон от 6 сентября 1965 г. // Германское право. Часть ІІ. Торговое уложение и другие законы: Пер. с нем. — Серия Современное зарубежное и международное частное право. — М.: Международный центр финансово-экон. развития, 1996. — С. 186.
15.Предпринимательское (хозяйственное) право. — М.: Юрист, 2000. — С. 288.
16.Цивільне право України: Підручник: У 2-х кн. / О.В. Дзера, Д.В. Боброва, А.С. Довгерт та ін.; За ред. О.В. Дзери, Н.С. Кузнєцової. — К.: Юрінком Інтер, 2002. – С.116.
17.Ноздрачев А. Легитимация предпринимателей // Хозяйство и право. — 1992. — № 3. — С. 26—31.
18.Воробьев И. О., Дрокин О. Г., Игнатенко А. А., Изотова С. В. и др. Федеральный закон «Об акционерных обществах». Практика применения. Порядок регистрации. Образцы учредительных документов. — М.: Филинъ, 1996. — С. 53—54.
19.Брызгалин А. Государственная регистрация субъектов предпринимательства // Советская юстиция. — 1996. — № 24. — С. 26—27.
20 Селеванова И. Создание и регистрация хозяйственных субъектов. Правовые вопросы // Право Украины. — 1992. — № 2. — С. 7;
21.О торговых товариществах: Закон Франции № 66—537 от 24 июля 1966 г. // Гражданское, торговое и семейное право капиталистических стран: Сб. нормативных актов: законодательство о компаниях, монополиях и конкуренции: Учеб. пособие / Под ред. В. К. Пучинского, М. И. Кулагина. — М.: Изд-во УДН, 1987. — С. 16.
22.Щербина В. С. Господарське право України: Навч. посібник. — К.: Атіка, 1999. — С. 71.
23.Право собственности в Украине / Под ред. Я. Н. Шевченко. — К.: Блиц-Информ, 1996. — С. 82;
Процес створення суб'єкта господарювання завершується його державною реєстрацією.
Право суб'єктів господарювання створювати структурні підрозділи — філії, представництва, відділення й інші суб'єкти внутрішньогосподарських відносин передбачено законами України «Про підприємства в Україні» (ст. 7) і «Про господарські товариства» (ст. 9). Узгодження питань про розміщення відособлених підрозділів організацій з відповідними місцевими радами провадиться в порядку, установленому для створення підприємства.
У юридичній літературі вказувалося на існування пробілів у правовому положенні структурних підрозділів[16], що характерно і для процесу їх створення. Нормативні акти лише закріплюють право колективного суб'єкта господарювання створювати структурні підрозділи. Однак законодавство не містить загальних правил створення внутрішньогосподарських суб'єктів, зокрема порядку ухвалення рішення, наділення майном, його правового режиму і т.д.
Розділ 4. Державна реєстрація, або реєстрація статуту юридичної особи
Неодмінною умовою виникнення юридичної особи є або її державна реєстрація, або реєстрація її статуту.[17] Державна реєстрація — обов'язкова умова легітимації суб'єктів підприємницької діяльності, що однаково відноситься як до громадян, так і до юридичних осіб, незалежно від їхньої організаційно-правової форми, форми власності на майно чи сфери діяльності. Такий висновок випливає з аналізу положень ст. 8 Закону України «Про підприємництво» і ст. 6 Закону України «Про підприємства в Україні». У той же час цивільним законодавством вона не визнана як обов'язковий етап створення юридичної особи і повинна здійснюватися в силу прямої вказівки закону. Разом з тим, з моментом реєстрації статуту ст. 26 Цивільного кодексу УРСР зв'язує момент виникнення правоздатності юридичної особи. Таким чином, у законодавця немає єдиного підходу при визначенні, що підлягає реєстрації — сам створюваний суб'єкт чи його статут. На наш погляд, саме поява юридичної особи повинно становити інтерес для держави, а наявність статуту повинна бути умовою створення будь-якої юридичної особи незалежно від цілей її створення.
В Україні відсутністю обов'язковості реєстрації всіх суб'єктів господарювання розуміється відсутність єдиної системи органів, що реєструють. Як органи, так і порядок державної реєстрації різні і залежать нині від виду регіструючого суб'єкта.
Некомерційні організації реєструються різними органами виконавчої влади чи місцевого самоврядування. При цьому порядок реєстрації визначається спеціальними нормами, що в основному містяться в законодавчих актах, що визначають правовий статус окремих видів некомерційних організацій. Так, для благодійних організацій він установлений ст. 8 Закону України «Про добродійність і благодійні організації» від 16 вересня 1996 р. і Положенням про державну реєстрацію благодійних організацій від 30 березня 1998 р., для громадських організацій, правовий статус яких спеціальними законодавчими актами не визначений, — ст. 15 Закону України «Про об'єднання громадян» від 16 червня 1992 р., для релігійних організацій — ст. 4 Закону України «Про волю совісті і релігійних організацій» від 23 квітня 1991 р. і т.д.
Порядок реєстрації суб'єктів підприємництва в порівнянні з порядком реєстрації некомерційних організацій більш уніфікований, але і він неоднаковий і залежить від сфери здійснення підприємницької діяльності створюваного суб'єкта. Загальний порядок, як правило, поширюється на учасників ринку товарів і послуг. Він урегульований ст. 8 Закону України «Про підприємництво» від 7 лютого 1991 р. і Положенням про державну реєстрацію суб'єктів підприємницької діяльності від 25 травня 1998 р. (далі — Положення про державну реєстрацію). Поряд із загальними, можна виділити спеціальні правила реєстрації окремих суб'єктів підприємництва. Вони встановлені для банків, фондових бірж, засобів масової інформації й ін. Саме державна реєстрація підтверджує виникнення нової юридичної особи і завершує процес її створення.
Викладене свідчить про те, що в українському законодавстві останнього десятиліття просліджується тенденція до введення принципу обов'язковості державної реєстрації юридичних осіб. Такий напрямок розвитку законодавства відповідає законодавчій практиці багатьох країн. Так, наприклад, Німецьке цивільне укладення вимагає обов'язковості реєстрації комерційних об'єднань, некомерційних союзів, іноземних союзів. Подібним чином урегульовані відносини державної реєстрації й у Російській Федерації. Тут введена обов'язковість державної реєстрації «усіх видів юридичних осіб». Передбачено і створення єдиної системи органів, що реєструють, в особі органів юстиції.
Законодавство України не містить визначення державної реєстрації, відсутня і вказівка на її мету, функціональну роль і призначення. Це у визначеній мері могло б визначити зміст реєстрації як юридичного акта, її процедуру.
Різні думки з приводу мети державної - реєстрації висловлені в юридичній літературі. З державною реєстрацією, по загальному визнанню, зв'язується момент виникнення нового самостійного суб'єкта права. Затверджується, наприклад, що метою державної реєстрації є легітимація суб'єктів підприємництва[18] , виявлення можливих порушень установленого порядку утворення юридичної особи і невідповідності установчих документів закону, створення умов для обліку і контролю з боку держави знову створюваних суб'єктів права; визнання того, що порядок створення юридичної особи і його установчі документи відповідають закону[19]. Висловлена також думка, що метою державної реєстрації є підтвердження факту і визнання законності створення суб'єкта підприємництва[20].
Видимо, до такої якості державної реєстрації варто прагнути при регулюванні порядку її здійснення. Однак навряд чи діючий порядок реєстрації юридичних осіб підтверджує законність порядку створення і змісти їхніх установчих документів.
Усе сказане дозволяє погодитися з думкою, що державна реєстрація є юридичним актом компетентного державного органа. У той же час про реєстрацію можна говорити і як про процес її здійснення.
Органом, що здійснює в Україні державну реєстрацію юридичних осіб, є виконавчі комітети міської, районної ради в чи місті районні державні адміністрації міст Києва і Севастополя, якщо інше не передбачено законом (п. 2 Положення про державну реєстрацію).
Однак єдності поглядів щодо того, який орган повинний здійснювати реєстрацію, немає[21]. По даній проблемі висловлені різні судження: передати державну реєстрацію органам юстиції; залишити її в компетенції виконавчої влади, передавши іншим суб'єктам; передати від виконавчої влади судової, податковим органам. Разом з тим усі єдині в тім, що діяльність по державній реєстрації повинна здійснюватися на професійному рівні, особами, що володіють спеціальними юридичними знаннями.
По-різному зважується питання ведення державної реєстрації й у законодавствах інших країн. В Франції її здійснюють торгові суди, що відають торговим реєстром[22], у Великобританії — спеціальні посадові особи — державні реєстратори, у США — секретарі штатів, штатні чи прокурори судді. У РФ, як указувалося, державна реєстрація всіх юридичних осіб буде здійснюватися органами юстиції.
Державна реєстрація провадиться по місцезнаходженню організації. Місцезнаходженням юридичної особи на момент державної реєстрації може бути місцезнаходження (місце проживання) одного з засновників чи інша адреса.
Для реєстрації юридичної особи необхідно представити чи направити поштою до органу, що реєструє, комплект документів, що включає:
а) установчі документи, необхідні для створення суб'єкта даної організаційно-правової форми відповідно до вимог законодавства:
— рішення власника (власників) майна чи уповноваженого ним (ними) органа про створення юридичної особи. Якщо засновників чи уповноважених осіб двоє і більше, таким рішенням виступає установчий договір, а також у випадках, передбачених законом, — протокол установчих зборів (конференції);
— статут (положення), якщо він потрібно для створення даної організаційно-правової форми господарювання;
б) реєстраційну картку встановленого зразка;
в) документ, що підтверджує оплату державної реєстрації;
г) документ, що підтверджує внесення кожним учасником первісного внеску для формування статутного фонду засновниками в розмірі, не нижче встановленого законом.
Додатково повинні бути представлені й інші документи, якщо це передбачено законодавством, зокрема:
— доручення — якщо реєстрацію здійснює уповноважене засновниками особа;
— звіт про наслідки підписки на акції;
— документ, що підтверджує реєстрацію іноземної юридичної особи — засновника в країні місцезнаходження у встановленому законом порядку;
— документ, що підтверджує право власності цілісного майнового комплексу, — при реєстрації правонаступника державного підприємства й ін., але тільки якщо це передбачено законодавством.
Перелік необхідних для державної реєстрації документів є вичерпним. Якщо зазначений комплект документів наданий, державна реєстрація повинна бути проведена в 5-денний термін. Нині передбачена можливість прискореної реєстрації суб'єкта підприємництва — протягом одного дня, що вимагає сплати потрійного розміру реєстраційного збору.
Практичний інтерес представляє і момент закінчення державної реєстрації, що повинний бути моментом виникнення нової юридичної особи. Разом з тим цей момент чітко не встановлений у законодавстві, тільки вказується, що при необхідності реєстрації юридичної особи її правоздатність виникає «з моменту реєстрації». Що варто вважати моментом реєстрації: момент винесення рішення виконкому про реєстрацію чи момент внесення в Єдиний державний реєстр? В. С. Щербина вважає, що день включення в Єдиний державний реєстр підприємств і організацій є вдень реєстрації підприємства[23]. Однак момент реєстрації і момент внесення даних про реєстрацію до державного реєстру збігаються в законодавствах тих країн, у яких той самий суб'єкт є органом, що реєструє, і реєстродержателем. В Україні інакше: збір інформації для реєстру і ведення реєстру віднесені до компетенції різних органів: державна реєстрація — до органів місцевого самоврядування, а державний реєстр — до органів статистики. Тому існує часовий розрив між моментом винесення рішення виконкому про реєстрацію і момент внесення підприємства в Єдиний державний реєстр. Такий висновок випливає з аналізу положень п. 13 Положення про державну реєстрацію і п. 9 Положення про Єдиний реєстр підприємств і організацій України від 21 січня 1996 р. (далі — Положення про Єдиний реєстр). Відповідно до них орган, що реєструє, зобов'язаний у 5-денний термін із дня державної реєстрації передати органу статистики дані для внесення до Єдиного реєстру, повідомити про реєстрацію в податкові органи.
Думаємо, що діюче українське законодавство варто змінити і державна реєстрація дійсно повинна закінчуватися внесенням підприємства, організації в Єдиний державний реєстр (однак для цього орган, що реєструє, повинний вести і державний реєстр). Це дозволить іншим учасникам ринку при необхідності одержувати інформацію про передбачуваного контрагента й у визначеній мері буде сприяти захисту їхньої економічної безпеки.
У підтвердження реєстрації орган, що реєструє, видає свідчення про державну реєстрацію (оригінал і три копії) (п. 12 Положення про державну реєстрацію). На наш погляд, свідчення про державну реєстрацію не є «дозвільним» документом на заняття підприємницькою діяльністю, воно лише доводить факт державної реєстрації. Думаємо, що змінений зміст правових норм, що допускають нині видачу дубліката посвідчення про державну реєстрацію при дотриманні визначеної процедури (пункти 29—31 даного Положення), більше відповідає функціональної ролі посвідчення про держрегістрацію, чим практика, що раніше існувала, що сприймала відсутність у правових нормах указівки на видачу дубліката свідчення про державну реєстрацію як заборона.
Відмовлення органа, що реєструє, у державній реєстрації може бути оскаржений у судовому порядку, а порушення термінів реєстрації надає право залучити його до відповідальності.
Правові норми не визначають, у чому суть перереєстрації. У той же час перереєстрація організації може мати місце, якщо остання уже визнана як суб'єкта права. І тому представляється обґрунтованим пропозицію про те, що непорозумінь з перереєстрацією підприємств не виникало, якби законодавством була встановлена інша процедура їхньої реєстрації — у єдиному реєстрі. У цьому випадку перереєстрація провадилася б шляхом внесення змін до єдиного реєстру. Правильно, на наш погляд, визначені і мотиви введення процедури перереєстрації — недостатньо точне вираження можливостей (на наш погляд, вірніше говорити про прагнення) контролю з боку держави за змінами, що відбуваються на підприємстві[24]. Думаємо, що така ситуація викликана поділом функцій реєстрації і ведення державного реєстру. При такім положенні орган, що реєструє, виконує роль своєрідного посередника, і внесення змін ним до реєстру прямо, без звернення в Єдиний державний реєстр органів статистики, неможливо.
Питанням скасування реєстрації присвячений цілий комплекс правових норм. Разом з тим не визначена її правова природа. Скасувати її можна за бажанням засновників (добровільний порядок) чи за рішенням суду (примусовий порядок). При добровільному скасуванні державної реєстрації підставою служить заява суб'єкта підприємництва. Випадки скасування державної реєстрації в примусовому порядку визначені законодавством (ч. 11 ст. 8 Закону України «Про підприємництво»). Підставою для неї є рішення суду.
З роз'яснень Вищого Господарського суду України випливає, що примусове скасування державної реєстрації можливе тільки на підставі рішення суду. Без цього орган, що реєструє, не має права скасувати своє рішення про державну реєстрацію суб'єкта підприємництва. Порушення судового порядку скасування державної реєстрації дозволяє визнати недійсним прийняте органом, що реєструє, рішення в порядку, установленому чинним законодавством.
Аналіз основ скасування державної реєстрації, переліку необхідних для цього документів, юридичних наслідків ухвалення рішення про скасування державної реєстрації дозволяє зробити висновок, що метою скасування державної реєстрації є реєстрація факту припинення суб'єкта підприємництва. Скасування державної реєстрації збігалося б з виключенням суб'єкта з Єдиного державного реєстру, якби реєстрація і ведення реєстру здійснювалися тим самим суб'єктом. Зараз скасування державної реєстрації — це передостання стадія припинення суб'єкта підприємництва, що має своєю метою контролювати законність процедури припинення суб'єкта. Рішення виконкому про скасування державної реєстрації є проміжним документом, необхідним для виключення підприємства з Єдиного державного реєстру і для зміни статусу громадянина в реєстрі фізичних осіб.
Висновки
В основі створення юридичної особи лежить вольове рішення власника майна про спосіб його використання. Воно не вимагає спеціального оформлення при утворенні громадянином приватного підприємства і підтверджується твердженням його статуту. Якщо засновників два і більш, результатом їхнього спільного волевиявлення й угоди є установчий договір, якщо він необхідний для суб'єкта даного виду й організаційно-правової форми (ст. 5 Закону України «Про підприємства в Україні», ст. 26 Закону України «Про господарські товариства», ст. 8 Закону України «Про підприємництво», п. 3 Положення про державну реєстрацію суб'єктів підприємницької діяльності).
При розмежуванні осіб, що беруть участь на різних етапах створення й існування юридичної особи, варто враховувати, по-перше, момент вступу суб'єкта у внутрішні правовідносини; по-друге, обсяг і підстави його відповідальності перед третіми особами; по-третє, його процесуальні права при участі в керуванні. Таке розмежування обумовлене і практичною значимістю, оскільки окремі правові норми адресовані саме засновникам. Зокрема, тільки засновники: несуть солідарну відповідальність по зобов'язаннях, що виникло до реєстрації АТ (ч. 3 ст. 26 Закону України «Про господарські товариства»); повинні бути власниками акцій протягом 2 років на суму не менш 25 відсотків статутного фонду АТ (ст. 30 Закону); відповідають по зобов'язаннях, укладеним до моменту реєстрації товариства і їм надалі не схваленим (ч. 3 ст. 8. Закону).
Законодавство України, на відміну від законодавства інших країн з розвинутою ринковою інфраструктурою, не містить детального загального порядку створення основних учасників комерційного обороту — комерційних організацій і обов'язкові етапи цього процесу .
Список використаних джерел
Нормативні акти.
1. Конституція України.
2. Закон України "Про власність".
3. Закон України "Про заставу".
4. Закон України “Про підприємництво”.
5. Закон України "Про підприємства в Україні”.
6. Закон України «Про господарські товариства»
7. Закон України «Про банки і банківську діяльність»
8. Закон України «Про страхування»
9. Земельний кодекс України.
10. Цивільний кодекс.
11. Цивільний кодекс України: Прийнятий 16 січня 2003 р. – К.: Істина, 2003. – 368.
12. Цивільний кодекс. Цивільний процесуальний кодекс України. Постанови Пленуму Верховного Суду України Постанови Пленуму Верховного Суду України в цивільних справах / Відп. Ред. П.І. Шевчук. – К.: Юрінком Інтер, 1999. – 496.
Література
1. Нерсесянц В.С. Общая теория права и государства. – М., 2001. – С.513.
2. Скакун О.Ф. Теорія держави і права. – Харків, 2001. – С.359.
3. Цивільне право України. Бірюков І.А., Заіка Ю.О., Співак В.М. – К., 2000. – С.66.
4. Цивільне право України. За ред. О.В. Дзери, Н.С. Кузнецової. – К., 2000. – С.117.
5.Цивільне право. За ред. О.А. Підопригори, Д.В. Бобрової. – К., 1995. – С.85.
6. Лаптев В. В. Акционерное право. — М.: Юрид. фирма «Контракт»; ИНФРА-М., 1990. — С. 40.
7.Щербина В. С. Господарське право України. — К.: Атіка, 1999. — С. 66.
8.Хозяйственное право . Под. Ред. Мамутова В.К. – К., 2002. – С.386.
9.Спасибо-Фатеева И. В. Акционерные общества: корпоративные отношения. —Харьков: Право, 1998. — С. 49—50
10.Панкратов П. А. Учредительный договор с участием иностранных юридических и физических лиц // Вестник Моск. ун-та. Сер. 11, Право. — 1992. — № 3. — С. 45.
11.Саниахметова Н. А. Учредительный договор // Бизнес. — 1995. — № 10. —С. 12;
12.Кравчук В. Засновник — підприємство: сутність взаємовідносин // Право України. — 1998. — № 8. — С. 105.
13.Віник О. М., Щербина В. С. Акціонерне право. — К.: Атіка, 2000. — С. 54;
14.Акционерный закон от 6 сентября 1965 г. // Германское право. Часть ІІ. Торговое уложение и другие законы: Пер. с нем. — Серия Современное зарубежное и международное частное право. — М.: Международный центр финансово-экон. развития, 1996. — С. 186.
15.Предпринимательское (хозяйственное) право. — М.: Юрист, 2000. — С. 288.
16.Цивільне право України: Підручник: У 2-х кн. / О.В. Дзера, Д.В. Боброва, А.С. Довгерт та ін.; За ред. О.В. Дзери, Н.С. Кузнєцової. — К.: Юрінком Інтер, 2002. – С.116.
17.Ноздрачев А. Легитимация предпринимателей // Хозяйство и право. — 1992. — № 3. — С. 26—31.
18.Воробьев И. О., Дрокин О. Г., Игнатенко А. А., Изотова С. В. и др. Федеральный закон «Об акционерных обществах». Практика применения. Порядок регистрации. Образцы учредительных документов. — М.: Филинъ, 1996. — С. 53—54.
19.Брызгалин А. Государственная регистрация субъектов предпринимательства // Советская юстиция. — 1996. — № 24. — С. 26—27.
20 Селеванова И. Создание и регистрация хозяйственных субъектов. Правовые вопросы // Право Украины. — 1992. — № 2. — С. 7;
21.О торговых товариществах: Закон Франции № 66—537 от 24 июля 1966 г. // Гражданское, торговое и семейное право капиталистических стран: Сб. нормативных актов: законодательство о компаниях, монополиях и конкуренции: Учеб. пособие / Под ред. В. К. Пучинского, М. И. Кулагина. — М.: Изд-во УДН, 1987. — С. 16.
22.Щербина В. С. Господарське право України: Навч. посібник. — К.: Атіка, 1999. — С. 71.
23.Право собственности в Украине / Под ред. Я. Н. Шевченко. — К.: Блиц-Информ, 1996. — С. 82;
[1] Нерсесянц В.С. Общая теория права и государства. – М., 2001. – С.513.
[2] Скакун О.Ф. Теорія держави і права. – Харків, 2001. – С.359.
[3] Цивільне право України. Бірюков І.А., Заіка Ю.О., Співак В.М. – К., 2000. – С.66.
[4] Цивільне право України. За ред. О.В. Дзери, Н.С. Кузнецової. – К., 2000. – С.117.
[5] Цивільне право. За ред. О.А. Підопригори, Д.В. Бобрової. – К., 1995. – С.85.
[6] Лаптев В. В. Акционерное право. — М.: Юрид. фирма «Контракт»; ИНФРА-М., 1990. — С. 40.
[7] Щербина В. С. Господарське право України. — К.: Атіка, 1999. — С. 66.
[8] Хозяйственное право . Под. Ред. Мамутова В.К. – К., 2002. – С.386.
[9] Спасибо-Фатеева И. В. Акционерные общества: корпоративные отношения. —Харьков: Право, 1998. — С. 49—50
[10] Панкратов П. А. Учредительный договор с участием иностранных юридических и физических лиц // Вестник Моск. ун-та. Сер. 11, Право. — 1992. — № 3. — С. 45.
[11] Саниахметова Н. А. Учредительный договор // Бизнес. — 1995. — № 10. —С. 12;
[12] Панкратов П. А. Учредительный договор с участием иностранных юридических и физических лиц // Вестник Моск. ун-та. Сер. 11, Право. — 1992. — № 3. — С. 46.
[13] Кравчук В. Засновник — підприємство: сутність взаємовідносин // Право України. — 1998. — № 8. — С. 105.
[14] Віник О. М., Щербина В. С. Акціонерне право. — К.: Атіка, 2000. — С. 54;
[15] Акционерный закон от 6 сентября 1965 г. // Германское право. Часть ІІ. Торговое уложение и другие законы: Пер. с нем. — Серия Современное зарубежное и международное частное право. — М.: Международный центр финансово-экон. развития, 1996. — С. 186.
[16] Предпринимательское (хозяйственное) право. — М.: Юрист, 2000. — С. 288.
[17] Цивільне право України: Підручник: У 2-х кн. / О.В. Дзера, Д.В. Боброва, А.С. Довгерт та ін.; За ред. О.В. Дзери, Н.С. Кузнєцової. — К.: Юрінком Інтер, 2002. – С.116.
[18] Ноздрачев А. Легитимация предпринимателей // Хозяйство и право. — 1992. — № 3. — С. 26—31.
[19] Воробьев И. О., Дрокин О. Г., Игнатенко А. А., Изотова С. В. и др. Федеральный закон «Об акционерных обществах». Практика применения. Порядок регистрации. Образцы учредительных документов. — М.: Филинъ, 1996. — С. 53—54.
[20] Брызгалин А. Государственная регистрация субъектов предпринимательства // Советская юстиция. — 1996. — № 24. — С. 26—27.
[21] . Селеванова И. Создание и регистрация хозяйственных субъектов. Правовые вопросы // Право Украины. — 1992. — № 2. — С. 7;
[22] О торговых товариществах: Закон Франции № 66—537 от 24 июля 1966 г. // Гражданское, торговое и семейное право капиталистических стран: Сб. нормативных актов: законодательство о компаниях, монополиях и конкуренции: Учеб. пособие / Под ред. В. К. Пучинского, М. И. Кулагина. — М.: Изд-во УДН, 1987. — С. 16.
[23] Щербина В. С. Господарське право України: Навч. посібник. — К.: Атіка, 1999. — С. 71.
[24] . Право собственности в Украине / Под ред. Я. Н. Шевченко. — К.: Блиц-Информ, 1996. — С. 82;
