СТАТУС СУДДІВ

Учбовий посібник

За редакцією проф. І.Є. Марочкіна

Розділ 1. Правовий статус суддів.

Суддя виконує в суспільстві виняткову соціальну роль - безпосередньо реалізує судову владу. В зв’язку з таким особливим призначенням, держава наділяє суддю специфічним соціально-професійним статусом. Визначення статусу професійного судді України й удосконалення його законодавчого врегулювання має особливе значення саме в період проведення судової реформи, на етапі становлення самостійної судової влади в системі поділу влади.

Етимологічно слово «статус» тотожно поняттю «становище» («стан») когось чи чогось. (1) При цьому статус суб'єкта являє собою насамперед сукупність певних соціальних можливостей, обсяг і характер яких залежать від тієї ролі, соціальної функції, що виконується ним у суспільстві.

Сутність поняття «статус» для всіх суб'єктів тотожна і виражає те, що властиво цілому ряду чи роду явищ, а саме - міру свободи, певну можливість поведінки конкретного суб’єкта або соціальної групи. Тобто “статус” передбачає соціально-типові аспекти поведінки. Тому відрізнити статус одного суб'єкта від статусу іншого можливо через з'ясування його місця в системі соціальних відносин шляхом визначення тієї «міри свободи, певної можливості поведінки».

При зайнятті посади професійного судді людина наділяється специфічною роллю - можливістю розглядати всі правові спори, конфлікти, які виникають у суспільстві, державі в цілому. З моменту призначення чи обрання на посаду і протягом усього строку перебування в цьому статусі усі соціальні ролі, що виконуються суддею, можна розділити на службові та неслужбові.

Службові ролі пов'язані з виконанням суддею в державі функцій судової влади. А отже статус носія судових повноважень цілком залежить від становища суду, судової влади в конкретній державі, принципів функціонування суспільства. Саме тому статус судді в державі, суспільстві в цілому традиційно розглядається в сучасному світі як найточніший показник розвиненості правових засад, основним критерієм усвідомлення та сприйняття конкретним соціумом цінностей правової держави, громадянського суспільства. (2)

В громадянському суспільстві суддям як персональним носіям судової влади надаються виняткові можливості, що дозволяють забезпечити належне (незалежне, об'єктивне, повне, неупереджене) відправлення функцій судової влади, а саме: здійснення від імені держави соціального контролю в механізмі поділу влади, з одного боку, та соціально значущої поведінки конкретного суб’єкта права, - з іншого. Таким чином, зміст службової ролі судді становить обов’язок здійснювати функцію соціального контролю в умовах виникнення конфлікту між окремими членами суспільства, між ними та державою, конфліктів у будь-якій сфері життєдіяльності людини, яка врегульована правом. Ефективне здійснення цієї соціальної функції передбачає надання судді певних можливостей, що одержали нормативне закріплення. Сукупність таких можливостей і становить зміст правового статусу судді. Правовим він називається тому, що йдеться не про загальне соціальне становище судді в суспільстві, а про правове чи юридичне його визначення.

Таким чином, правовий статус професійного судді характеризує обсяг правових можливостей, певну міру свободи поведінки носія судової влади. За своєю сутністю він є спеціальним різновидом професійного статусу, оскільки йдеться про виняткові правові можливості посадової особи судової влади, якій надаються відповідні правові можливості для ефективного здійснення професійної діяльності. (3)

Неслужбові ролі судді нічим не відрізняються від соціальних ролей будь-якого іншого члена соціуму. Саме на цих позиціях будується і функціонує громадянське суспільство, одним із принципів якого виступає відносність автономності держави від суспільства як органічної цілісності (соціального організму), хоча суб’єктами відносин, існуючих в кожному з них, є одні й ті ж самі індивіди, групи, об’єднання тощо. Іншими словами, суддя є суб'єктом загальних правовідносин, котрі можуть виникати між ним і державою, іншими суб'єктами на основі норм національного (Конституція і закони України) і міжнародного (Загальна декларація прав людину, Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права і т.д.) права. Адже, незважаючи на обіймання посади носія судової влади, людина продовжує нести загальні (конституційні) обов'язки та інші обов’язки, що випливають, наприклад, із шлюбно-сімейних, майнових правовідносин, або може займати будь-які інші соціальні позиції як повноправний громадянин, член певного суспільства. Адже зрозуміло, що цілком відокремити суддю від його справ, не пов'язаних із суддівськими функціями, не є ні можливим, ні розумним. Суддя не повинен бути ізольований від суспільства, в якому він живе.

Проте слід визнати, що неслужбові ролі судді тісно пов'язані зі службовими - вони впливають одна на одну і можуть викликати деякі обмеження свободи поведінки їх носія. Такі обмеження свідчать про зменшення обсягу правових можливостей, а отже, і прав судді, що здійснюється за допомогою встановлення певних заборон, обов'язків, відповідальності, котрі зводять різноманітність у його поведінці до певного «граничного» стану.

Сутність таких обмежень щодо правових можливостей людини, яка наділена статусом судді, полягає у виключенні (або обмеженні) свободи вибору поведінки в певній сфері правовідносин. Встановлюючи такі обмеження, законодавець, на його думку, запобігає можливості протиправного використання суддею свого посадового становища. Суддя обмежений у можливостях вчиняти будь-які дії, вступати у відносини, що можуть завдати шкоди його репутації, авторитету судової влади в цілому.

Так, щодо професійних суддів Конституцією України (ч. 2 ст. 127) встановлені заборони на участь у будь-якій політичній діяльності, можливість мати представницький мандат або належати до політичної партії чи профспілки, обіймати будь-які інші оплачувані посади, виконувати іншу оплачувану роботу, крім наукової, викладацької та творчої. Ці обмеження спрямовані на створення гарантій незалежного і неупередженого правосуддя.

Отже, обмеження конституційних прав і свобод суддів здійснюється шляхом:

- заборони брати будь-яку участь у політичній або профспілковій діяльності;

- обмеження свободи вибору виду додаткової трудової діяльності.

Заборона брати участь у будь-якій політичній або профспілковій діяльності. Стаття 36 Конституції України встановлює право громадян на свободу об'єднання в політичні партії та громадські організації для здійснення і захисту своїх прав і свобод та задоволення політичних, економічних, соціальних, культурних та інших інтересів. Однак ч. 2 ст. 127 Конституції, ст. 5 Закону України “Про статус суддів”, ч. 2 ст. 16 Закону України “Про Конституційний Суд України” містять загальне правило, згідно з яким судді забороняється належати до політичної партії (брати участь у політичній діяльності) або професійної спілки (за логікою, в другому випадку виняток становлять професійні об’єднання суддів). Така вимога обґрунтовується тим, що ніякі політичні уподобання судді не повинні впливати на справедливість винесеного ним рішення. Адже основним принципом діяльності судді є його незалежність, неупередженість, а належність судді до якої-небудь політичної партії, на думку законодавця, створює цьому загрозу. Судові рішення повинні ґрунтуватися виключно на законі, праві, забезпечуючи тим самим підтримання існуючого в державі режиму законності.

Запровадження такого обмеження щодо політичних прав суддів обумовлюються історичним досвідом становлення держави, традиціями, коли одержати посаду судді і зберегти її без партійного квитка було майже неможливо. Пам’ятаючи сумний досвід диктату КПРС, при якому “партійна дисципліна” була основним засобом здійснення тиску на суддів, законодавці більшості країн колишнього СРСР закріпили щодо суддів заборону належати до політичних партій і профспілок та брати участь у будь-якій політичній діяльності. Але, на наш погляд, існуюче формулювання правової норми є надто категоричним. Суддя не може бути позбавлений права участі у виборчому процесі при формуванні органів законодавчої влади та органів місцевого самоврядування, тим більше неможливо контролювати його особистісні уподобання щодо ідей та програм тієї чи іншої партії (особливо в умовах багатопартійності) або політичного діяча, адже ці процеси вже лежать у внутрішній, емоційній сфері людини. Крім того, положення п. 2 ст. 60 Закону «Про судоустрій України» гарантує, що політичні пристрасті кандидата в судді не можуть бути підґрунтям для відмови в занятті посади. Однак важко уявити собі політично заангажованого кандидата, який відразу після призначення на посаду судді став би політично нейтральним. Тому ми акцентуємо увагу саме на суб’єктивній неупередженості судді, тобто на відсутності упередженості при розгляді суддею конкретної справи, пов’язаних з прихильністю будь-яким ідеям, членством в будь-яких організаціях, особистими або сімейними симпатіями.

Безперечно, сьогодні необхідність існування заборони щодо політичної діяльності, пов’язана зі зламуванням стереотипів, історичних традицій, становленням авторитету суддів в суспільстві. Але вважаємо, що такий “жорсткий” підхід до обмеження політичних прав суддів є тимчасовим явищем на період побудови правової держави, формування громадянського суспільства. Доцільно нормативно закріпити вичерпний перелік дій, котрі можуть бути розцінені як політична діяльність, заняття якими для суддів несумісне з професійною діяльністю, наприклад: участь судді у зборах, мітингах, пікетуваннях, виступи у пресі з матеріалами політичного характеру, агітації за кандидатів у депутати, матеріальна підтримка якоїсь партії та інша активна політична діяльність.

Свобода кожного носія судової влади від ідейного або емоційного тиску в першу чергу пов’язана з принципами верховенства права і правової держави, здійснення судової влади лише на основі конституції і закону. Умовами, що забезпечують неупереджене здійснення суддею своїх професійних функцій, мають стати дійове та надійне законодавче закріплення незалежності суддів, високий рівень їх професійної правосвідомості, внутрішнє сприйняття кожним суддею правил змагальності судового процесу. Саме такій підхід до статусу носія судової влади забезпечить йому високий авторитет в суспільстві.

Обмеження свободи вибору виду додаткової трудової діяльності. В Європейській хартії про статус суддів (п. 4.2.) підкреслюється, що «суддя вільно може займатися різними видами діяльності, крім його службових повноважень, зокрема і тими, котрі є вираженням його прав громадянина. Однак ця свобода може (і повинна) бути обмежена в тій мірі, в який зовнішній вигляд цієї діяльності є несумісним з довірою відносно неупередженості і незалежності судді чи з професійною необхідністю уважно й у розумний строк розглядати справи». (4)

Законодавство України щодо суддів встановлює заборону займатися будь-якою додатковою трудовою діяльністю, крім викладацької, наукової та творчої.

Вимога про несумісність обумовлюється декількома обставинами. По-перше, забороняючи поєднувати судову діяльність з іншою, крім дозволеної законом, законодавець прагне забезпечити незалежність судової влади. По-друге, це обмеження прав людини, яка обіймає посаду судді, спрямовано на забезпечення належного і сумлінного виконання професійних функцій. По-третє, зазначена заборона запобігає можливості використання суддею свого службового становища в особистих цілях, що сприяє збереженню необхідного авторитету судової влади (принцип безсторонності).

Стаття 5 Закону “Про статус суддів” встановлює, що суддя має право займатися дозволеним видом додаткової трудової діяльності лише у вільний від роботи час. Заборонити судді займатися викладацькою, науковою або творчою діяльністю практично неможливо. Але повинні бути встановлені певні межі такої діяльності. Критеріями оцінки допустимості додаткової трудової діяльності судді є те, що вона повинна містить ознаки передбаченої Законом викладацької, наукової або творчої діяльності та не завдавати шкоди виконанню основних службових обов’язків носія судової влади. Крім того, творча, викладацька чи наукова діяльність має сприяти підвищенню професійного рівня судді, збагаченню його знань, утвердженню його статусу як фахівця найвищої категорії.

Отже, в основу конструювання теоретичної моделі статусу судді слід покласти такі положення:

по-перше, правовий статус судді не повинен розглядатися поза зв'язку з конституційним статусом людини і громадянина, змістом та обсягом прав, основних свобод і обов'язків, закріплених у Конституції України, що є основою, фундаментом спеціального правового статусу судді. Але при цьому слід пам’ятати про передбачені Конституцією обмеження щодо конституційних прав громадян, які зайняли посади суддів.

По-друге, Закон України «Про статус суддів» наділив суддів статусом посадової особи державної (судової) влади, що свідчить про необхідність ураховувати особливості правового становища цієї категорії осіб при визначенні структури і правової природи елементів правового статусу судді.

В юридичній літературі правовий статус посадової особи державної влади прийнято характеризувати через правовий статут посади, яку вона обіймає. Але в реальному житті виконання службових функцій здійснюється не посадою як такою, а людиною, яка її обіймає і яка керується у своїх діях не тільки службовими правилами і розпорядженнями, а й власними спонуканнями, цілями і мотивами, що корегують її поведінку, і яка взаємодіє з іншими суб’єктами соціуму не тільки згідно з формальним (офіційним) порядком, а й відповідно до загальних закономірностей міжособистісного спілкування. Крім цього, очевидно, що кожна особистість має неповторний, властивий тільки їй набір соціально-психологічних якостей, які і впливають на ефективність праці судді в цілому. Це є одним із найважливіших елементів ефективної професійної діяльності. Особлива правова природа професійної суддівської діяльності передбачає своєрідну єдність, взаємопроникнення виконуваної соціальної функції та особи судді (виконавця), а відтак потребує нового підходу до визначення статусу носія судової влади. А саме: при характеристиці правового статусу судді повинно йтися не про правовий статут суддівської посади, а про правовий статус людини, яка обіймає посаду носія судової влади. Дане положення набуває особливого значення в умовах формування громадянського суспільства, налагодження соціальних відносин між його членами, між ними і правовою державою. Хоча, безперечно, статус не може існувати без посади, більше того, остання визначає позицію носія статусу в судовій системі та соціальній системі в цілому. Але й без особистості, безпосереднього виконавця соціальної ролі носія судової влади неможливо віднайти статус.

Крім того, особливість правової природи суддівської діяльності передбачає більш особистісний характер очікувань від судді, а отже, вимагає встановлення певних вимог, що ставляться до людини, яка заміщує цю посаду (або бажає обійняти). Для того щоб зрозуміти, прогнозувати ефективність, успішність здійснення судової влади, необхідно дослідити особливості змісту професійної діяльності судді, особи судді (безпосереднього її виконавця) та взаємовідносини цих особливостей.

Таким чином, правовий статус судді є цілісною правовою категорією, що характеризує весь спектр як юридичних можливостей, так і соціально-психологічних якостей людини, на яку покладена функція здійснення судової влади в державі.

Для забезпечення надійності правового статусу судді необхідне чітке теоретичне визначення і детальне закріплення в національному законодавстві всіх структурних елементів, що становлять зміст цієї правової категорії.

Виходячи із закладеної в Законі «Про статус суддів» юридичної конструкції, до складових елементів правового статусу судді відносяться: а) права й обов’язки судді; б) повноваження судді; в) вимоги, що ставляться до судді; г) юридична відповідальність судді. Ці елементи обов'язкові для всіх груп носіїв судової влади і в повному обсязі розкривати правову природу статусу судді, містять всі правові можливості, які надані судді для ефективної реалізації професійних завдань та досягнення соціальних цілей судової влади.

Отже, підсумовуючи викладене, зазначимо:

по-перше, правовий статус судді є цілісною правовою категорією, що характеризує весь спектр як юридичних можливостей, так і соціально-психологічних якостей людини, на яку покладено функцію здійснення судової влади в державі;

по-друге, правовий статус судді не повинен розглядатися поза зв'язком з конституційним статусом людини і громадянина, змістом та обсягом прав, основних свобод та обов'язків, закріплених у Конституції України, що є основою, фундаментом спеціального правового статусу судді;

по-третє, зміст правового статусу професійного судді визначається метою і завданнями професійної діяльності, виконуваною в суспільстві соціальною функцією і являє собою певну сукупність правових можливостей, певну міру свободи поведінки судді в суспільному житті і службовій діяльності. Даний статус є спеціальним різновидом професійного статусу, оскільки йдеться про виключні правові можливості посадової особи судової влади;

по-четверте, специфіка професійної діяльності судді передбачає деякі обмеження (виключення) свободи вибору поведінки судді в певній сфері правовідносин. Загальним призначенням цих обмежень є запобігання можливому протиправному використанню свого відповідального посадового становища з метою захисту й охорони інтересів інших суб'єктів чи суспільних інтересів. Суддя обмежений у можливостях вчиняти будь-які дії, вступати у відносини, що можуть завдати шкоди його репутації, авторитету судової влади в цілому. Щодо суддів України законодавством передбачені заборона їх участі у будь-якій політичній діяльності, можливості мати представницький мандат або належати до політичної партії чи профспілки, обіймати будь-які інші оплачувані посади, виконувати іншу оплачувану роботу, крім наукової, викладацької та творчої. Ці обмеження спрямовані на створення гарантій незалежного і безстороннього правосуддя;

по-п'яте, при характеристиці правового статусу судді має йтися не про правовий статут суддівської посади, а про правовий статус людини, яка обіймає посаду носія судової влади. (5)

Розділ 2. Порядок набуття статусу судді.

В Україні правові основи вирішення цього питання закладено Конституцією і законами України «Про статус суддів», «Про судоустрій України», «Про Вищу раду юстиції», «Про Конституційний Суд України» та іншими нормативно-правовими актами. Порядок набуття статусу судді передбачає декілька етапів: підбір кандидатів, їх кваліфікаційна атестація, внесення подання відповідному суб’єкту про можливість призначення або обрання конкретного кандидата на посаду судді, винесення акту про призначення або обрання на посаду судді.

Підбір суддівських кадрів проходить у два етапи: добір кандидатів на посаду судді і вибір з них найбільш підготовлених для виконання суддівських функцій. Основу цього процесу складає оцінка відповідності кандидата на посаду судді певним вимогам. У ст.10 Доповнень до Основних принципів незалежності судових органів, що були прийняті в 1985 р. на сьомому конгресі ООН у м. Мілані встановлено, що «особи, які відібрані на судові посади, повинні мати високі моральні якості і здібності, а також відповідну підготовку і кваліфікацію. Кожен метод підбору суддів повинен гарантувати від призначення суддею з неправомірних мотивів».

У Європейській хартії статусу суддів, інших документах Ради Європи, таких як Рекомендація № 12 (94) Кабінету міністрів державам-членам щодо незалежності, дієвості та ролі суддів йдеться про необхідність постійного поліпшення добору кадрів у кандидати на посади суддів. З етимологічної точки зору слово «підбір», означає «вибір відповідно потребі, необхідності». (6) У теорії керування під підбором кадрів розуміють сукупність процедур з добору кандидатів на певну посаду на основі аналізу й оцінки його особистісних якостей, ступеня їхньої відповідності вимогам цієї посади і вибір найбільш підготовлених кандидатів для виконання посадових обов'язків.

2.1. Вимоги, що ставляться до кандидатів на посаду суддів. Вимоги до кандидатів на посаду суддів еволюціонують відповідно до ступеня розвиненості суспільства та політичного ладу держави. Суд є відображенням конкретної державно-правової системи, він радикально змінюється разом зі зміною останньої. Тому історико-правові періоди розвитку інституту кандидата на посаду судді в Україні збігаються з основними етапами розвитку державно-правової системи України. (7)

Вимоги до кандидатів на посаду суддів судів загальної юрисдикції у найбільш загальному вигляді сформульовано в ч. 3 ст. 127 Конституції України та ст. 7 Закону “Про статус суддів”, а саме: кандидатом на зайняття посади судді суду загальної юрисдикції може громадянин України, не молодший двадцяти п'яти років, який має вищу юридичну освіту і стаж роботи в галузі права не менш як три роки, проживає в Україні не менш як десять років та володіє державною мовою. Як бачимо, Конституція України внесла деякі корективи щодо вимог до кандидатів на посади професійних суддів, встановлених у Законі «Про статус суддів», додавши ценз осілості, володіння українською мовою, і підвищила тривалість необхідного стажу роботи в галузі права. Слід відзначити, що вимоги до кандидатів на посади суддів диференційовано залежно від рівня та виду суду, від посади, на яку претендує кандидат. Зокрема, щодо кандидатів на посаду суддів Конституційного Суду України, апеляційних, касаційних судів та суддів Верховного Суду України закон передбачає більш високі вимоги.

Так, претендувати на зайняття посади судді в апеляційному суді може громадянин України, який досяг на день обрання тридцяти років, має вищу юридичну освіту, стаж роботи в галузі права не менш як п’ять років, в тому числі не менш як три роки на посаді судді.

Кандидатом на зайняття посади судді вищого спеціалізованого суду може бути громадянин України, не молодший тридцяти років, який має вищу юридичну освіту, стаж роботи в галузі права не менш як сім років, в тому числі не менш як п’ять років на посаді судді.

На зайняття посади судді Верховного Суду України може громадянин України, який досяг на день обрання тридцяти п’яти років, має вищу юридичну освіту, стаж роботи в галузі права не менш як десять років, в тому числі не менш як п’ять років на посаді судді.

Загальною необхідною умовою для зайняття посади судді будь-якого суду загальної юрисдикції є проходження кваліфікаційної атестації, форми і порядок проведення якої передбачено главою 13 Закону “Про судоустрій України”.

Вимоги, що ставляться до кандидатів на посаду суддів Конституційного Суду України, встановлені ст. 148 Конституції та ч.1 ст.16 Закону “Про Конституційний Суд України”. Кандидатом на зайняття посади судді Конституційного Суду України може бути громадянин України, який на день призначення досяг сорока років, має вищу юридичну освіту і стаж роботи за фахом не менш як десять років, проживає в Україні протягом останніх двадцяти років та володіє державною мовою. Необхідності проходження будь-якої кваліфікаційної атестації для кандидатів на посади суддів Конституційного Суду України закон не передбачає.

Отже, вищезазначені вимоги визначають певний соціальний статус кандидата на посаду судді і є юридично значущою підставою при вирішенні питань кадрового забезпечення судової влади в державі.

Прийнятий 7 лютого 2002 р. Закон «Про судоустрій України», встановив додаткові вимоги щодо кандидатів на посади суддів військового суду (повинен перебувати на військовій службі), а також розширив коло осіб, які можуть претендувати на заняття посади професійного судді спеціалізованого суду, за рахунок осіб, які не мають юридичної освіти, а лише вищу освіту і відповідний стаж роботи в галузі питань юрисдикції цього суду (ст.ст.59, 63 Закону “Про судоустрій України”). При цьому Закон акцентує на тому, що такі судді можуть здійснювати правосуддя тільки у складі колегії суддів, тобто за правниками зберігається кількісна перевага у складі колегії.

Закон “Про судоустрій України” вперше в нормативному порядку заборонив доступ до суддівської діяльності певних категорій осіб, а саме: а) визнаних судом обмежено дієздатними або недієздатними; б) тих, що мають хронічні психічні чи інші захворювання, що перешкоджають виконанню обов'язків судді; в) щодо яких проводиться дізнання, досудове слідство чи судовий розгляд кримінальної справи або які мають не зняту чи непогашену судимість. Тобто, чинний Закон, крім вікового і професійно-освітнього цензу, нормативно закріпив певні обмеження і вимоги щодо морального обличчя, фізичного і психічного стану кандидата на посаду судді, створив умови для вдосконалення процедури підбору суддівських кадрів.

2.2. Органи, що беруть участь у формуванні суддівського корпусу. У доборі кандидатів на посади суддів тим чи іншим чином приймають участь наступні органи: Державна судова адміністрація, Міністерство юстиції України, Кваліфікаційні комісії суддів, Вища рада юстиції, Голова Верховного Суду України (Голова Вищого спеціалізованого суду), З’їзд суддів, Президент України, Верховна рада України. Участь того чи іншого органу у процесі формування корпусу професійних суддів залежить від того, в який суд та на який строк висувається кандидат на посаду судді.

Президент України - глава держави, повноваження якого щодо участі у формування суддівського корпусу закріплено у ст. 128 Конституції України. Згідно з цією статтею перше призначення на посаду судді строком на п’ять років здійснюється Президентом України. Відповідно до п.22 ст.106 Конституції, Президент також призначає третину складу Конституційного Суду України. Рішення щодо призначення суддів оформлюється Указом Президента України. Крім того, Закон “Про судоустрій України” закріплює за Президентом України повноваження щодо призначення на посаду голів судів та їх заступників (крім Голови Верховного Суду України, першого заступника та заступників Голови) звільнення їх з посад. На думку вчених, надання даних повноважень Президенту є неконституційним, адже вони не передбачені Основним Законом, і призводять до розширення можливостей Президента щодо контролю за діяльністю органів судової влади та впливу на них. (8)

Верховна Рада України як єдиний законодавчий орган України приймає участь у формуванні суддівського корпусу, здійснюючи безстрокове обрання суддів загальної юрисдикції та третини складу Конституційного Суду України (ст.128., п.26 ст.85 Конституції України).

З’їзд суддів - найвищий орган суддівського самоврядування. Черговий З’їзд суддів України скликається Радою суддів України один раз на три роки. Позачерговий З’їзд суддів України може бути скликаний також на вимогу не менш як однієї третини конференцій суддів загальних судів, або на вимогу конференції суддів спеціалізованих судів, або на вимогу зборів суддів Верховного Суду України. З’їзд суддів України є повноважним, якщо у ньому беруть участь не менш як дві третини від загальної кількості обраних делегатів. Одним із повноважень З’їзду суддів щодо формування суддівського корпусу є призначення третини суддів Конституційного Суду України.

Державна судова адміністрація України становить систему органів, що складається з Державної судової адміністрації України та її територіальних управлінь. Державна судова адміністрація України є центральним органом виконавчої влади, що здійснює організаційне (в тому числі й кадрове) забезпечення діяльності судів загальної юрисдикції, а також інших органів та установ судової системи відповідно до Закону України “Про судоустрій України”. Територіальні управління Державної судової адміністрації утворюються в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі, і підпорядковуються Державній судовій адміністрації України. У структурі Державної судової адміністрації України утворюється структурний підрозділ з управління організаційним забезпеченням військових судів. Відповідно до покладених на цей орган повноважень Державна судова адміністрація здійснює вивчення кадрових питань судів, прогнозування необхідної потреби в спеціалістах, ведення статистичного і персонального обліку даних про кадри судів, роботу з підготовки матеріалів щодо призначення, обрання та звільнення суддів (ст..125, 126 Закону „Про судоустрій України”). Таким чином, державна судова адміністрація здійснює організаційно-технічні функції в процесі формування суддівського корпусу, не приймаючи рішень по суті.

Вища Рада юстиції в Україні була створено відповідно до Конституції України 1996 р., де у п. ст. 131 серед основних завдань цього органу встановлено внесення подання про призначення суддів на посади або про звільнення їх з посад. Відповідно до ст. 1 Закону „Про Вищу раду юстиції” це є колегіальним, незалежним органом, відповідальним за формування високопрофесійного суддівського корпусу, здатного кваліфіковано, сумлінно і неупереджено здійснювати правосуддя на професійній основі. Даний орган складається з 20 членів. Голова Верховного Суду України, міністр юстиції України і Генеральний прокурор України входять до складу за посадою. Верховна Рада України, Президент України, з'їзд суддів України, з'їзд адвокатів України, з'їзд представників юридичних вищих навчальних закладів і наукових установ призначають у Вищу раду юстиції по три особи, а всеукраїнська конференція працівників прокуратури - двох. Відповідно до процедури відбору кандидатів в судді саме цей орган здійснює вибір з кандидатів, що успішно склали кваліфікаційний іспит, найбільш підготовленого для виконання функцій носія судової влади. Вища рада юстиції є завершальною ланкою профвідбору кандидатів у судді, оскільки саме цей орган відповідно до ч. 1 п. 1 ст. 131 Конституції України має повноваження вносити подання про призначення судді на посаду. За своєю правовою природою Вища рада юстиції не відноситься до будь-якої гілки влади, сприяючи формуванню суддівського корпусу.

Кваліфікаційні комісії суддів є постійно діючими органами в системі судоустрою України, яким відведено провідну роль у підборі суддівських кадрів. Основними їх завданнями відповідно до Закону «Про судоустрій України» є забезпечення формування корпусу професійних суддів шляхом добору і рекомендації осіб для зайняття посади професійного судді і визначення рівня професійної підготовки діючих суддів, а також розгляд питань щодо дисциплінарної відповідальності суддів і дачі висновку про звільнення судді від займаної посади (ст. 73). Згідно із законом у системі судоустрою України діють кваліфікаційні комісії суддів загальних судів; кваліфікаційна комісія суддів військових судів; кваліфікаційні комісії суддів відповідних спеціалізованих судів; Вища кваліфікаційна комісія суддів. Кваліфікаційні комісії суддів діють у складі 11 членів, шість з яких є суддями (9), а інші - представниками інших гілок влади. До складу кваліфікаційних комісій можуть входити тільки особи з вищою юридичною освітою, але до їх складу не можуть бути обрані Голова Верховного Суду України, голови вищих спеціалізованих судів, голови Касаційного суду України і апеляційних судів та їх заступники, члени Вищої ради юстиції, а також народні депутати України. Члени кваліфікаційних комісій суддів здійснюють свої повноваження на громадських засадах зі збереженням середньої заробітної плати за місцем основної роботи.

Як бачимо, у процесі підбору кандидатів на посаду суддів беруть участь представники всіх гілок влади. При цьому Законом диференційовано порядок призначення судді на посаду вперше та порядок обрання судді безстроково; специфіку формування корпусу суддів Конституційного Суду України встановлено Конституцією України та Законом „Про Конституційний Суду України” відповідно до статусу цього органу. Слід зазначити, що незважаючи на відмінності цих процедур їх об’єднує єдине призначення – вони спрямовані на формування професійного корпусу суддів України; в зазначених процедурах приймають участь ті ж самі органи держави, особливості ж обумовлені різним статусом окремих судів в судовій системі України. Про безпосередню участь кожного з вище перелічених органів в процесі формування суддівського корпусу йтиметься далі.

2.3. Процедура зайняття посади судді суду загальної юрисдикції. Відповідно до Конституції України, законів “Про статус суддів”, “Про судоустрій України”, “Про Конституційний Суд України”, “Про Вищу раду юстиції”, Положення про Міністерство юстиції України та інших нормативних актів в Україні посаду судді суду загальної юрисдикції можна зайняти за двома процедурами: процедурою призначення на посаду Президентом (для тих, хто претендує на цю посаду вперше) та процедурою обрання Верховною Радою України (для тих, хто претендує на безстроковий термін зайняття посади. Вибір процедури за якою займається посада судді здійснюється залежно від рівня та виду суду, а також залежно від посади, яку обійматиме майбутній суддя. (10)

Загальна процедура зайняття суддівської посади здійснюється в декілька етапів:

1) звернення зацікавленого суб’єкта до відповідної кваліфікаційної комісії суддів із заявою про кваліфікаційну атестацію з наданням відповідних документів, підтверджуючих його відповідність формальним вимогам закону щодо кандидата на конкретну посаду судді;

2) кваліфікаційна атестація судді у формі кваліфікаційного екзамену (для кандидатів, які претендують на заняття посади судді вперше) або кваліфікаційної співбесіди (для суддів, які претендують на заняття посади в суді вищого рівня).

3) прийняття рішення про відповідність кандидата вимогам, які ставляться законом щодо можливості заняття відповідної посади;

4) порівняння декількох кандидатів на одну посаду і вибір найбільш придатного;

5) рекомендація (або відмова в ній) кваліфікаційної комісії суддів щодо можливості обрання на посаду судді;

6) надіслання всіх необхідних документів щодо кандидатів до компетентного органу (щодо кандидатів, які претендують на заняття посади судді вперше - до Вищої ради юстиції; щодо суддів, які претендують на заняття посади в суді вищого рівня, - Голові Верховного Суду України);

7) внесення подання про призначення (обрання) суддею відповідному правомочному суб’єкту (Президенту України- щодо кандидатів, які претендують на заняття посади судді вперше; Верховній Раді України - щодо суддів, які претендують на заняття посади в суді вищого рівня);

8) видання відповідного акта про призначення (обрання) суддею (Президент - строком на п’ять років; Верховна Рада - безстроково);

9) складання присяги судді.

2.3.1. Порядок призначення на посаду судді вперше. Відповідно зі ст. 8 Закону “Про судоустрій України” перше призначення на посаду професійного судді строком на п'ять років здійснюється Президентом України на підставі рекомендації відповідної кваліфікаційної комісії суддів за поданням Вищої ради юстиції.

В Загальній декларації прав людини та Конституції України закріплено принцип рівності громадян перед законом. Закон „Про судоустрій України” конкретизує це положення щодо кандидатів у судді: при доборі кандидатів забезпечується рівність їх прав незалежно від походження, соціального та майнового стану, расової та національної приналежності, статі, політичних поглядів, релігійних переконань та інших обставин (п.2 ст.8 Закону).

Добір кандидатів у професійні судді для призначення суддею вперше починається з прийняття заяв від осіб, які бажають працювати суддями та відповідають встановленим законодавством вимогам. Для цього особа має звернутися до територіального управління Державної судової адміністрації (далі - ДСА) щодо рекомендації його для призначення професійним суддею. ДСА готує відповідні матеріали, які направляє до Вищої ради юстиції. Секція з питань підготовки подань для призначення суддів уперше Вищої ради юстиції готує подання і направляє його відповідній кваліфікаційній комісії суддів.

Відповідно з п. 3 ст. 60 Закону „Про судоустрій України” умовою призначення на посаду судді є складання кваліфікаційного іспиту, який проводиться відповідною кваліфікаційною комісією суддів.

Кваліфікаційний іспит є атестуванням особи, яка виявила бажання бути рекомендованою для призначення на посаду судді вперше. Він полягає у виявленні знань та рівня професійної підготовки кандидата в судді, ступеня його готовності здійснювати правосуддя з питань юрисдикції відповідного суду. Після виконання кандидатом письмового завдання, співбесіди з ним і постановки йому запитань в усній формі кваліфікаційна комісія залежно від результатів кваліфікаційного іспиту дає висновок про складення іспиту і підготовленість кандидата до судової роботи та рекомендацію для призначення його на посаду судді або вмотивований висновок про відмову в такій рекомендації. Хід складання кваліфікаційного іспиту повинен протоколюватися, а всі матеріали іспиту підлягають зберіганню в архіві як офіційні документи.

Особа, яка не склала кваліфікаційного іспиту, може бути допущена до його складання повторно не раніш як через рік. Документи, передбачені процедурою добору кандидатів для призначення на посаду судді, перед складанням кваліфікаційного іспиту повторно готуються з урахуванням інформації щодо особи кандидата за період, що минув з часу першого кваліфікаційного іспиту. Особа, яка не склала кваліфікаційного іспиту повторно, може бути допущена до складання наступного кваліфікаційного іспиту не раніш як через два роки.

Результати складеного кваліфікаційного іспиту дійсні протягом трьох років. Особи, не згодні з рішенням кваліфікаційної комісії, можуть оскаржити це рішення до Вищої кваліфікаційної комісії суддів України. На підставі результатів екзамену кваліфікаційна комісія дає висновок про рекомендацію на посаду судді.

Кваліфікаційна комісія рекомендує на посади суддів кандидатів, які виявили найкращі знання, у кількості, необхідній для заміщення вакантних посад. Особи, які склали екзамен, але не рекомендовані на посаду судді за браком вакантних посад, мають бути зараховані кваліфікаційною комісією до кандидатів на нові вакантні посади суддів протягом трьох років, якщо за цей період вони не відкличуть свою заяву (ст. 91 Закону „Про судоустрій України”).

Одержані Вищою радою юстиції рішення кваліфікаційної комісії матеріали щодо кандидата на посаду судді вивчаються на секції з питань підготовки подань про призначення суддів уперше. Далі кандидатура на посаду судді розглядається персонально на засіданні ВРЮ за доповіддю члена ВРЮ, який діє за дорученням названої секції. За результатами обговорення на засіданні приймається один із таки актів: подання про призначення судді або рішення про відмову в поданні про призначення. Одне з двох цих рішень приймається на засіданні Вищої ради юстиції відкритим голосуванням. Пропозиція щодо внесення подання Президентові України про призначення суддею вважається прийнятою, якщо за неї проголосувало більше половини від конституційного складу Вищої ради юстиції.

Якщо було прийнято позитивне рішення щодо кандидата, який претендує на посаду судді вперше, ВРЮ готує на підставі статті 29 Закону “Про Вищу раду юстиції” подання Президенту України про призначення на посаду судді строком на п’ять років. До подання додаються: 1) рекомендація кваліфікаційної комісії; 2) особовий листок з обліку кадрів та автобіографія кандидата на посаду судді; 3) копії дипломів про освіту, науковий ступінь чи вчене звання; 4) примірник реферату з питань правознавства, підготовлений кандидатом на посаду судді; 5) рецензія на реферат; 6) копія декларації про доходи за останній рік.

Президент України приймає рішення щодо кандидата на посаду судді на підставі рекомендації відповідної кваліфікаційної комісії суддів за поданням Вищої Ради юстиції (п.1ст.61 Закону „Про судоустрій України”). Дане рішення оформляється Указом Президента України. Після призначення на посаду особа набуває статусу професійного судді.

Вперше призначений суддя в урочистій обстановці приймає присягу такого змісту: „Урочисто присягаю чесно і сумлінно виконувати обов’язки судді, здійснювати правосуддя, підкоряючись тільки закону, бути об’єктивним і справедливим”. Присяга складається перед Президентом України. Порядок та процедура її принесення закріплені ст.10 Закону “Про статус суддів”.

Таким чином, процедура призначення судді на посаду вперше складається з трьох етапів: добору кандидатів на посаду судді (на цьому етапі здійснюється перевірка відповідності кандидата формальним вимогам); складання кваліфікаційного іспиту та безпосередньо призначення судді.

2.3.2. Порядок обрання судді на посаду безстроково. Згідно із п.1 ст. 61 Закону “Про судоустрій України” судді (крім суддів, призначених вперше) обираються безстроково Верховною Радою України за поданням Голови Верховного Суду України (голови відповідного вищого спеціалізованого суду). Після закінчення строку повноважень суддя, за його заявою має бути рекомендований для обрання суддею безстроково, якщо відсутні визначені законом обставин, що перешкоджають цьому. (п.4 ст.60 Закону). Тобто за п’ять років перебування на посаді, суддя повинен проявити себе гарним фахівцем та підтвердити право на безстрокове обрання на посаду відповідною кваліфікацією, сумлінною працею та бездоганною репутацією.

Суддя, строк повноважень якого закінчився, звертається до територіального управління державної судової адміністрації з заявою про обрання його суддею безстроково, яка є підставою для призначення кваліфікаційної атестації судді. З суддею, який претендує на обрання безстроково, Вищою кваліфікаційною комісією проводиться кваліфікаційна співбесіда (11), яка стосується оцінки його діяльності на посаді судді протягом п’ятирічного строку, рівня вдосконалення професійної підготовки та інших обставин, пов’язаних з професійною діяльністю. Вища кваліфікаційна комісія суддів України приймає рішення про рекомендацію для обрання суддею безстроково або про відмову в рекомендації для зайняття посади судді безстроково. В разі позитивного висновку, Вища кваліфікаційна комісія суддів України направляє відповідні документи щодо кандидата Голові Верховного Суду України або Голові відповідного вищого спеціалізованого суду (якщо мова йде про обрання суддею спеціалізованого суду).

Голова Верховного Суду України (або голова відповідного вищого спеціалізованого суду) вносить до Верховної Ради подання про обрання громадянина України на посаду судді безстроково. До подання додаються: особиста заява кандидата, висновок Вищої кваліфікаційної комісії суддів, характеристика та інші матеріали, що характеризують діяльність судді протягом п’яти років.

Відповідно до Постанови Верховної Ради України “Про порядок розгляду питання про обрання на посаду судді безстроково”, (12) порядок обрання суддів безстроково передбачає декілька етапів:

1. Комітет з питань правової політики та судово-правової реформи, після розгляду кандидатур на посаду судді з безстроковим терміном повноважень, на своєму засіданні, із запрошенням на нього народних депутатів України від відповідних виборчих округів, подає свій висновок та проект постанови щодо особи, яка рекомендується для обрання на посаду судді безстроково.

2. Особа, яка претендує на зайняття посади судді безстроково, може бути запрошена на трибуну Верховної Ради України для відповіді на запитання народних депутатів України. Обговорення кандидатури проводиться в цьому випадку за процедурою, визначеною Регламентом Верховної Ради України.

3. Голосування по кожній особі, яка рекомендується на посаду судді безстроково, здійснюється таємно, шляхом подачі бюлетенів. Відповідно до ст. 91 Конституції України обраною на посаду судді безстроково вважається особа, за яку проголосувала більшість від конституційного складу Верховної Ради України.

4. Результати голосування щодо обрання осіб, які претендують на зайняття посад суддів безстроково, оформляються постановою Верховної Ради України.

Втім, існуючий порядок обрання суддів безстроково є недостатньо врегульованим, адже діючий Регламент Верховної ради України не відповідає ані Конституції України, ані чинному законодавству. Для заповнення цієї прогалини народними депутатами України – членами Комітету з питань правової політики М. Оніщуком, О. Пеклушенком та іншими 10 грудня 2002 року було внесено на розгляд Верховної Ради України проект постанови “Про порядок розгляду подань щодо обрання на посади суддів безстроково та звільнення суддів із займаних посад” (13). Положення цього проекту досить детально регламентують процедуру обрання суддів Верховною Радою України:

“Подання про обрання суддів безстроково (далі – кандидати) розглядається Комітетом Верховної Ради України, який готує висновки на засідання Верховної Ради України щодо цих осіб (далі – Комітет). Запрошення кандидатів, відносно яких розглядаються подання є обов’язковим. У разі нез’явлення кандидата розгляд подання відкладається.

Про підготовку матеріалів щодо обрання суддів безстроково територіальне управління державної судової адміністрації через засоби масової інформації інформує населення регіону, де відправляють правосуддя кандидати. Витрати на публікацію такої інформації покладаються на Державний бюджет за рахунок видатків на проведення судової реформи.

Секретаріат Комітету у триденний строк з дня надходження подань поширює серед народних депутатів через Апарат Верховної Ради України списки кандидатів, які пропонуються для обрання на посади суддів безстроково.

1. У засіданні Комітету, на якому розглядається подання про обрання суддів безстроково, можуть брати участь народні депутати України, уповноважені представники депутатських груп (фракцій) Верховної Ради України, Міністр юстиції України, Голова Верховного Суду України, Голова Вищої ради юстиції, Голова Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, Голови Вищих спеціалізованих судів, Голова Державної судової адміністрації України, Голова Ради суддів України або їх заступники з правом дорадчого голосу.

Особи, зазначені в абзаці першому цього пункту, повідомляються про день і час засідання письмово не пізніш як за три дні до його початку.

2. Комітет розглядає:

1) подання Голови Верховного Суду України про обрання на посади суддів місцевих чи апеляційних загальних судів, Апеляційного Суду України, Верховного Суду України безстроково;

2) подання Голови вищого спеціалізованого суду про обрання на посади суддів відповідних місцевих чи апеляційних спеціалізованих судів, вищого спеціалізованого суду безстроково;

3. Комітет розглядає подання в місячний строк з дня їх надходження. У випадку необхідності перевірки фактів, які не дають можливості прийняти рішення, цей строк може бути продовжений Комітетом, але не більше чим на два місяці.

4. Попередній розгляд кандидатів на обрання суддів безстроково здійснюється відповідним підкомітетом.

Про час і місце розгляду підкомітетом подань секретаріат Комітету повідомляє членів підкомітету та заінтересованих осіб не пізніше трьох днів з моменту включення цього питання до порядку денного. Секретаріатом Комітету вживаються заходи для організаційного забезпечення засідання. Рішення підкомітету про обрання суддів безстроково приймається більшістю голосів присутніх членів підкомітету, носить рекомендаційний характер і оголошується на засіданні Комітету.

5. Підкомітет організовує розгляд скарг (повідомлень), які надійшли до Комітету стосовно кандидатів. У випадку, коли розгляд скарг (повідомлень), що надійшли до Комітету, потребує перевірки підкомітет приймає рішення про направлення їх до Міністерства юстиції України, Верховного Суду України, Вищого спеціалізованого суду, Вищої ради юстиції, Ради суддів України, прокуратури або відповідної кваліфікаційної комісії суддів. До надходження відповіді про результати перевірки фактів, вказаних у зверненнях, рішення стосовно кандидатів підкомітетом не приймається.

6. Розгляд подань щодо кандидатів на засіданні комітету здійснюється за доповіддю голови підкомітету.

7. Кандидати, щодо яких надійшли скарги (повідомлення), або стосовно яких є запитання у членів Комітету та інших народних депутатів України, обговорюються на засіданні Комітету окремо. До кандидатів можуть бути поставлені питання по фактах, вказаних у скаргах (повідомленнях).

Комітет заслуховує висновки підкомітету по цих кандидатах, думку членів Комітету, народних депутатів України, уповноважених представників депутатських груп (фракцій), представників Верховного Суду України, Вищих спеціалізованих судів, Ради суддів України, Міністерства юстиції України, Вищої ради юстиції, Державної судової адміністрації та інших, після чого приймає одне з таких рішень:

а) визнає скаргу необґрунтованою;

б) призначає повторну перевірку фактів, викладених у скаргах (повідомленнях);

в) дає негативний висновок щодо обрання кандидата суддею безстроково.

У випадку, якщо стосовно кандидата для обрання призначена перевірка, підкомітет запрошує кандидатів на одне із наступних засідань Комітету для прийняття рішення щодо рекомендації Верховній Раді України про обрання їх суддями безстроково або про відмову в такій рекомендації.

8. Якщо скарги (повідомлення) надійшли до Комітету після прийняття ним рішення щодо рекомендації Верховній Раді України обрати кандидатів на посади суддів безстроково, але не пізніше як за день до розгляду цього питання на засіданні Верховної Ради України, Комітет проводить позачергове засідання по розгляду мотивів скарг (повідомлень) і приймає рішення або про відхилення мотивів скарг (повідомлень), або про зміну свого попереднього рішення щодо рекомендації обрати кандидата на посаду судді безстроково, і призначає перевірку фактів і обставин скарг (повідомлень).

9. У разі надходження скарг (повідомлень) щодо кандидатів безпосередньо за день або ж в день засідання Верховної Ради України вони оголошуються Головою Комітету або іншим доповідачем під час його доповіді щодо обрання кандидата на посаду судді безстроково.

10. Якщо кандидата не було обрано Верховною Радою України з причин, вказаних в п. 11 або ж викладених у повідомленнях чи виступах народних депутатів України безпосередньо під час засідання, Комітет за дорученням Верховної Ради України звертається до Міністерства юстиції України, Вищої ради юстиції, Верховного Суду України, Вищих спеціалізованих судів, Ради суддів України, прокуратури або до кваліфікаційних комісій суддів здійснити перевірку скарг (повідомлень).

11. Після перевірки фактів, викладених у скаргах (повідомленнях) та отримання відповіді Комітет запрошує кандидатів на наступне засідання Комітету для прийняття рішення щодо рекомендації Верховній Раді України про обрання їх суддями безстроково або про відмову в такій рекомендації.

12. У разі відхилення Верховною Радою України кандидатів, Комітет подає відповідні матеріали до Вищої ради юстиції з пропозиціями про звільнення таких суддів із займаних посад у зв’язку із закінченням строку повноважень, на яких їх призначено.

13. Голосування по кожній кандидатурі на сесійному засіданні Верховної Ради України здійснюється у відкритому режимі за допомогою електронної системи підрахунку голосів.

Результати голосування щодо обраних на посади суддів оформляється постановою Верховної Ради України”.

Особа, обрана на посаду судді безстроково, набуває статусу професійного судді відповідного рівня і спеціалізації судів (п.3 ст.61 Закону “Про судоустрій України”).

2.4. Процедура набуття статусу судді Конституційного Суду України. Процедура відбору кандидатів на посади суддів Конституційного Суду України відрізняється від процедури формування суддівського корпусу судів загальної юрисдикції. Специфіку цього процесу індивідуалізовано вже на перших етапах. Норми ст.ст. 6-8, 16 Закону “Про Конституційний Суд України” не передбачають необхідності кваліфікаційної атестації кандидата на суддівську посаду в цьому Суді та отримання відповідних рекомендацій від кваліфікаційних комісій суддів. Більш того, пропозиції щодо кандидатур вносяться на розгляд відповідних органів представниками законодавчої і виконавчої влади та членами найвищого органу суддівського самоврядування - з’їздом суддів України. Тобто, при підборі та призначенні на посади суддів Конституційного Суду України беруть рівноцінну участь представники трьох гілок влади, тим самим забезпечується збереження балансу у системі поділу влад.

Згідно статті 148 Конституції Конституційний Суд України складається з вісімнадцяти суддів Конституційного Суду України. Відповідно до Конституції України (ч.2 ст.148) та Закону України “Про Конституційний Суд України” формування єдиного органу конституційної юрисдикції здійснюється шляхом призначення до його складу суддів Верховною Радою України, Президентом України та з’їздом суддів України. Кожен із зазначених суб’єктів формування Конституційного Суду України призначає по шість суддів.

Президент України, призначаючи суддів, проводить консультації з Прем’єр-міністром України та Міністром юстиції щодо кандидатур на посади суддів. Про призначення особи на посаду судді Конституційного Суду України Президент України видає указ, скріплений підписами Прем’єр-міністра України та Міністра юстиції України.

Верховна Рада України призначає суддів Конституційного Суду України таємним голосуванням шляхом подання бюлетенів. Пропозиції щодо кандидатур на посади суддів Конституційного Суду України вносить Голова Верховної Ради України, а також може вносити не менш як 1/4 народних депутатів України від конституційного складу Верховної Ради України. Депутат має право поставити підпис під пропозицією про висунення лише однієї кандидатури, підписи депутатів не відкликаються. Щодо кожної кандидатури на посаду судді відповідний комітет Верховної Ради України подає свої висновки. Призначеними на посаду суддів вважаються кандидати, які набрали найбільшу кількість голосів депутатів, але більше половини від конституційного складу Верховної Ради України. Якщо кілька кандидатів набрали однакову кількість голосів і після їх призначення було б перевищено необхідне для призначення число суддів, щодо цих кандидатів проводиться повторне голосування. За результатами голосування складається Постанова Верховної Ради України про призначення суддів Конституційного Суду України.

З’їзд суддів України за пропозицією делегатів з’їзду відкритим голосуванням більшістю голосів присутніх делегатів з’їзду визначає кандидатури на посади суддів Конституційного Суду України для включення в бюлетені для таємного голосування. Призначеним на посаду судді Конституційного Суду України вважається кандидат, який за результатами таємного голосування одержав більшість голосів від числа обраних делегатів з’їзду суддів України. Якщо голосування проводиться щодо кандидатур, число яких перевищує квоту для призначення на посади суддів Конституційного Суду України, призначеними вважаються кандидати, які за умов, визначених у ч. 2 ст. 8 Закону “Про Конституційний Суд України”, набрали більше голосів, ніж інші кандидати на ці посади. За результатами голосування головуючим і секретарем з’їзду підписується рішення з’їзду суддів України про призначення суддів Конституційного суду України.

Президент та Верховна Рада України в місячний строк після припинення повноважень суддів Конституційного Суду України, які були ними призначені, призначають у межах своїх повноважень інших осіб на вакантні посади. Що стосується з’їзду суддів України, то призначення на вакантні посади в межах своїх повноважень здійснюється у тримісячний термін.

На жаль, залишилось не врегульованим в законодавстві питання формування Конституційного Суду України у випадках недотримання Президентом України, Верховною Радою України чи з’їздом суддів України передбачених Законом “Про Конституційний Суд України” строків призначення суддів, у тому числі в разі припинення повноважень судді. Якщо суддів не призначено, діяльність Конституційного Суду України може бути припинено до призначення необхідної кількості нових суддів.

Складовою частиною процедури формування Конституційного Суду України є складання присяги. Саме з дня принесення присяги суддя Конституційного Суду України вступає на посаду. Принесення присяги здійснюється на засіданні Верховної Ради України не пізніше як через місяць після призначення судді. Засідання парламенту з цього приводу проводиться за участю Президента України, Прем’єр-міністра України, Голови Верховного Суду України. Зміст присяги судді Конституційного Суду такий: "Урочисто присягаю чесно і сумлінно виконувати високі обов'язки судді Конституційного Суду України, забезпечувати верховенство Конституції України, захищати конституційний лад держави, конституційні права та свободи людини і громадянина". Порушення суддею присяги може бути підставою для звільнення його з посади.

На відміну від суддів загальної юрисдикції, суддя Конституційного Суду призначається на дев’ять років без права бути призначеним на повторний строк. Обмеження строку перебування на посаді, а також унеможливлення бути призначеним на повторний строк є елементами політичної доцільності. Заборона призначення судді на новий термін є додатковою гарантією його незалежності. Якщо суддя знає, що його повторне призначення неможливе, то у своїй діяльності він не орієнтуватиметься на позиції осіб чи органів, від яких залежало б його призначення. (14)

Відповідно до ч.5 ст. 148 Конституції України Голова Конституційного Суду України обирається на спеціальному засіданні Конституційного Суду України зі складу суддів Конституційного Суду України шляхом таємного голосування лише на один трирічний строк.

Як бачимо, при підборі та призначенні на посади суддів Конституційного Суду України беруть рівноцінну участь представники трьох гілок влади: законодавчої, виконавчої, судової. Подібний порядок зустрічається й у більшості іноземних держав, причому саме щодо суддів вищих судів країни.

Розділ 3. Права й обов’язки суддів.

Професійні судді України користуються всіма правами та основними свободами людини і громадянина, за винятком встановлених національним законодавством обмежень, обумовлених особливостями статусу даної професійної групи. Вони також не звільняються від виконання конституційних обов’язків, як-то захист Вітчизни чи сплати податків і зборів, не завдавати шкоди природі, культурній спадщині чи неухильно додержуватись Конституції України та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей тощо.

Конституційні права, свободи та обов’язки людини і громадянина достатньо досліджено правознавцями в рамках конституційного права. Тому ми розглянемо лише службові права і обов’язки суддів.

Службові права й обов’язки найбільш повно визначають міру можливої (службової) поведінки судді. Дані інститути розкривають зміст правомірної поведінки судді при здійсненні професійної діяльності, встановлюють її конкретний вид та міру. Ця можливість забезпечується і гарантується державою. Засобом її закріплення є правові норми. Службові права й обов'язки судді завжди існують в певних межах - періоду володіння статусом, реалізуються у конкретних правовідносинах, що виникають в умовах здійснення професійних функцій носія судової влади. Розглянемо юридичну природу та зміст цих інститутів докладніше.

3.1. Службові права суддів. При зайнятті посади судді особа відповідно з придбаним статусом наділяється додатковими правовими можливостями - службовими правами, що сприяють успішному здійсненню професійних функцій. При звільненні від займаної посади судді вона втрачає статус носія судової влади і, як наслідок, також спеціальні (додаткові) правові можливості.

Службові права суддів за своєю природою є суб'єктивним правом, оскільки належать конкретному суб'єкту - судді, і вказують на певні правові можливості його поведінки, встановлені законодавством, що регулює статус носія судової влади. Виникнення службових прав судді обумовлюється конкретним юридичним фактом - призначенням (обранням) на посаду судді.

Сутність службових прав як внутрішнього змісту досліджуваного поняття полягає в можливості нормативно визначити вид та міру можливої (допустимої) поведінки особи, наділеної статусом носія судової влади. Законодавець через категорію «службові права судді» встановлює не тільки міру (межі, обсяг) поведінки судді, а й конкретний її вид. Тобто, службові права судді передбачають міру конкретно визначеної поведінки людини, наділеної статусом посадової особи судової влади. Ці права є додатковими, оскільки вони завжди існують у рамках певного тимчасового проміжку - періоду володіння статусом, реалізуються у конкретних правовідносинах і їм завжди кореспондуються чиїсь обов'язки. (15)

Службові права судді у певних межах залежать від його (судді) волі і свідомості, особистого інтересу, особливо при їх використанні. Суддя може відмовитися від використання наданих йому правових можливостей, не вчиняти передбачених законом дій чи, навпаки, наполягати на них. Він може за своїм власним розсудом вчиняти чи не вчиняти передбачені законом дії, використовувати надані можливості у повному обсязі чи частково, у порядку, найбільш зручному для задоволення свого інтересу. Саме наявність свого, особистого інтересу при реалізації є основним критерієм розмежування службових прав і повноважень судді. При реалізації останніх суддя задовольняє не особистий інтерес, а службовий, інтереси судової влади, відновлення справедливості. Хоча не можна не погодитися з тим, що у певних випадках таке розмежування є досить штучним.

Отже, службовим правам судді притаманні такі характерні риси: по-перше, вони належать конкретному суб'єкту - судді; по-друге, ґрунтуються на нормах позитивного права - Конституції України, Законі Україні «Про статус суддів» та ін.; по-третє, являють собою забезпечену державою і правом можливість певної поведінки, спрямованої на досягнення того чи іншого соціального блага; по-четверте, їх виникнення обумовлюється конкретним юридичним фактом - призначенням (обранням) на посаду судді; по-п'яте, зміст і обсяг службових прав визначаються специфікою правового статусу судді, правового становища носія судової влади в державі; по-шосте, в основному реалізуються в особистих інтересах судді; по-сьоме, забезпечуються загальними (економічними, політичними, ідеологічними, організаційними) і спеціальними (юридичними) гарантіями; по-восьме, захищаються в судовому, адміністративному та іншому встановленому законом порядку.

За змістом службові права можуть бути класифіковані на: (16)

а) права, що забезпечують особливий правовий статус судді і його правовий захист. Ця група прав підкреслює виключне правове становище судді в державі, вказує на його підвищену правову захищеність, збільшує обсяг правових можливостей судді. Ці права характеризують статус судді в його статичному вигляді. Серед широкого кола службових прав суддів цієї групи варто особливо виділити право на повагу професійної честі і гідності судді; право судді на особисту і майнову недоторканність; право на стабільність трудової зайнятості; право на кар'єру; право на відставку;

б) права, що сприяють безпосередньому виконанню службових обов'язків. Ця група прав пов'язана зі здійсненням суддею своїх повноважень і характеризує його статус у динамічному аспекті. Найбільш повно ці права реалізуються при виконанні професійних функцій. До даної групи службових прав слід віднести: право самостійно приймати рішення в межах своїх повноважень; право вимагати створення і забезпечення необхідних умов для здійснення професійної діяльності; право на суддівський індемнітет, інші права, передбачені національним законодавством;

в) права, що допомагають судді реалізувати належні йому конституційні права і основні свободи, закріплюють можливість користуватися соціальними благами. Ці права встановлюють певні переваги, пільги суддів. За правовою природою їх слід віднести до норм-гарантій, які вказують на підвищений державний захист суддів, що, безперечно, пов'язано з особливою соціальною роллю цих осіб у державі. До цієї групи службових прав суддів можна віднести: право на соціальний і правовий захист; право на одержання матеріальної винагороди за свою працю; інші права, передбачені трудовим і пенсійним законодавством; право на поліпшені житлові умови; право на пільги з житлово-комунального, транспортного та іншого обслуговування; право на відпочинок; право на вільний вибір додаткової педагогічної, наукової та іншої оплачуваної творчої діяльності; право на страхові гарантії; право на навчання і підвищення кваліфікації; інші права, передбачені національним законодавством.

Розглянемо деякі з службових прав суддів.

Право на повагу професійної честі і гідності судді. Поважати професійну честь і гідність судді - значить визнавати посадову особу судової влади правомочною представляти судову владу і не вчиняти будь-яких дій, які заподіюють шкоду або перешкоджають здійсненню професійних функцій. Відповідно зі ст. 14 Закону України “Про статус суддів” прояв неповаги до суду чи судді з боку осіб, які беруть участь у справі чи присутні в судовому засіданні, а також вчинення поза судовим засіданням будь-яких дій, що свідчать про явну неповагу до суду чи судді в зв'язку з його службовою діяльністю, тягнуть відповідальність відповідно до закону. Таким чином, держава гарантує захист професійної честі і гідності судді від будь-яких проявів неповаги. Некоректне ставлення до суду карається як тоді, коли воно мало місце як у приміщенні суду, так і за його межами.

Кримінальний кодекс України містить розділ XVIII «Злочини проти правосуддя», де передбачається відповідальність за такі дії, що свідчать про неповагу професійної честі і гідності судді, як-то: втручання в діяльність судді; погроза насильством відносно особи судді, а також умисне знищення чи пошкодження його майна, якщо ці дії виражають ставлення правопорушника до професійних дій судді; невиконання судового рішення; відмова свідка від давання показань або відмова експерта чи перекладача від виконання покладених на них обов'язків та ін. Слід зазначити, що деякі із цих противоправних дій спрямовані проти правосуддя в цілому, а не проти судді особисто. Але саме тому ми акцентували на професійній честі і гідності судді. Дії, що спричиняють перешкоди до здійснення правосуддя, свідчать у першу чергу про те, що людина не визнає статусу судді, його здатність вирішувати всі правові конфлікти на основі загальних правових норм, не визнає обов’язковості рішень судді, ігнорує судову (а відтак, і державну) владу в цілому.

З правом судді на повагу професійної честі і гідності тісно пов'язане право судді самостійно приймати рішення в межах своїх повноважень.

Суддя покликаний здійснювати свої повноваження незалежно від будь-чиїсь бажань, крім інтересів справедливості, або сторонніх впливів. Право судді самостійно приймати рішення в межах своїх повноважень безпосередньо базується на принципі незалежності судової влади. Саме цей принцип визначає становище суду та суддів у державі. Найбільш повно він був сформульований в Загальних принципах щодо незалежності судових органів (17), схвалених Генеральною Асамблеєю ООН в 1985 р., Ефективних процедурах здійснення Загальних принципів щодо незалежності судових органів (18), прийнятих ЕКОСОС в 1990 р., Європейській хартії про статус суддів, прийнятій в 1998 р. в Страсбурзі. (19) В національному законодавстві цей принцип знайшов закріплення в ст. 12 Закону “Про статус суддів”, яка містить положення про недопустимість втручання в професійну діяльність судді. Будь-яке, не передбачене законом втручання в діяльність судді переслідується за законом. Суддя не зобов'язаний давати будь-яких пояснень з приводу розглянутих або тих, що ще знаходяться в його провадженні, справ, а також надавати їх будь-кому для ознайомлення, інакше як у випадках і в порядку, передбачених законом.

Необхідність закріплення в законодавстві цього права судді мало історичні передумови. Не так давно в минулому були не поодинокі випадки грубого втручання в судову діяльність як партійних органів, виконавчої влади держави, а також певних громадських організацій.

Кримінальний кодекс України (ст.376) передбачає кримінальну відповідальність за втручання в будь-якій формі в діяльність судді з метою перешкодити виконанню суддею своїх службових обов'язків чи домогтися винесення неправосудного рішення. Тим самим гарантується свобода волевиявлення суддів у процесі винесення рішення.

Гарантією здійснення права судді на незалежність і самостійність при прийнятті рішень також є встановлений процесуальний порядок прийняття судових рішень. Так, наприклад, відповідно зі ст. 322 КПК України, ст. 210 ЦПК України рішення і вирок виносяться й ухвалюються судом у дорадчій кімнаті. Під час наради суддів у дорадчій кімнаті можуть знаходитися лише судді, що входять до складу суду по даній справі. Присутність інших осіб у дорадчій кімнаті не допускається. Судді не мають права розголошувати судження, що були висловлені в дорадчій кімнаті.

Встановлений порядок зупинення і припинення повноважень судді також є важливою гарантією здійснення суддею свого права на самостійність і незалежність в ухваленні судового рішення.

Прийняття суддею рішення по справі за своєю природою є вольовим актом, який характеризується постановкою та мотивуванням мети, свідомим обранням порядку та засобів її досягнення. Сам процес прийняття суддею певного рішення залежить від: 1) обсягу інформації по справі; 2) повноти правового врегулювання процедури прийняття рішень; 3) рівня професійного досвіду, кваліфікації, правосвідомості судді; 4) характеру судді, рівня його психофізіологічної витривалості. Перші дві умови є об’єктивними і характеризують правила, процес прийняття рішення в статичному аспекті. Наступні дві умови є суб’єктивними, що впливають на процес прийняття рішення в динамічному аспекті. Саме вони, визначають ступінь залежності, впливу на процес прийняття рішення суддею з боку інших суб’єктів. Тому необхідно більш уважного вивчати рівень психологічної й емоційної стійкості, правосвідомості, професійної зрілості і якостей індивідуального досвіду при підборі кандидатів на посаду професійного судді.

Але слід зазначити, що об’єктивні умови прийняття рішень також відіграють значну роль. Недосконалість законодавства, нестійкість економічного стану держави, незавершеність становлення правової держави і формування громадянського суспільства залишають певні можливості здійснення зовнішнього (державного, суспільного) та внутрішнього (корпоративного) впливу на процес прийняття рішення суддею.

Можливість здійснення зовнішнього впливу на суддів в першу чергу пов’язана з соціально-економічною сферою, а саме: особливим порядком фінансування судів, матеріальним та побутовим забезпеченням суддів, їх соціальним захистом. За Конституцією належне вирішення цих питань є обов’язком держави. Але аналіз статистичних даних свідчить про те, що реалії сьогодення переводять питання матеріальної незалежності суддів із соціально-економічної сфери в соціально-політичну. Ситуація із забезпеченням діяльності судів і суддів не тільки суперечить міжнародним нормам і принципам, а й посилила залежність від органів місцевої влади. Причина цих проблем, зокрема, у тому, що їх вирішення доручено Міністерству юстиції України та Державній судовій адміністрації, які є органами виконавчої влади. Якщо б вирішення питань соціально-економічного забезпечення діяльності суддів було б доручено самостійному органу, який би не входив в систему ні законодавчої, ні виконавчої влади, то тим самим склалися б умови для обмеження соціально-політичного аспекту для вчинення тиску на суддів при прийнятті ними рішень.

Можливість внутрішнього (або корпоративного) впливу на рішення судді, як відзначалося, може мати декілька напрямків: з боку вищестоящої інстанції; з боку голови суду; з боку колег. (20)

Таким чином, реалізація права судді самостійно приймати рішення в межах своїх повноважень забезпечується не тільки нормативно встановленими гарантіями, а й внутрішніми якостями судді: його професіоналізмом, правосвідомістю, моральною позицією, психофізіологічною витривалістю та мужністю. Самостійність та незалежність судді об’єктивуються в громадянську позицію носія судової влади та проявляються в прийнятих ним рішеннях по справі, в основі яких лежать закон та внутрішнє переконання, але знов, в межах закону. (21)

Право судді на особисту і майнову недоторканність. Відповідно до ст. 13 Закону України «Про статус суддів» посадові особи судової влади недоторканні. Однак слід розуміти, що право судді на недоторканність є не особистим привілеєм громадянина, який обіймає посаду судді, а засобом захисту публічних інтересів, насамперед інтересів правосуддя. Варто також враховувати особливий режим суддівської роботи, підвищений професійний ризик, наявність різних процесуальних і організаційних засобів контролю за законністю дій і рішень судді.

Професійний суддя України не може без згоди Верховної Ради України бути затриманий чи заарештований до винесення обвинувального вироку судом (ст. 126 Конституції України). Законом також встановлюється недопустимість затримання судді за підозрою в учиненні злочину, а також до нього не може бути застосований привід чи примусове доставляння у будь-який державний орган у зв’язку з провадженням справи про адміністративне правопорушення. Суддя, затриманий за підозрою в учиненні злочину чи адміністративного правопорушення, стягнення за яке накладається в судовому порядку, повинен бути негайно звільнений після встановлення його особи.

Суддівський імунітет поширюється на житло та службове приміщення судді, особистий та службовий транспорт, а також на засоби комунікації. Право на їх недоторканність може бути порушено (або обмежено) лише у межах провадження по кримінальній справі, але з дотриманням конституційних вимог. Проникнення в житло чи службове приміщення судді, в особистий чи службовий транспорт, проведення там огляду, обшуку чи виїмки, прослуховування його телефонних розмов, особистий обшук судді, а так само огляд, виїмка його кореспонденції, речей і документів, можуть провадитися тільки за вмотивованим рішенням суду, а також за згодою судді в разі прийняття головою відповідного суду рішення про вжиття спеціальних заходів забезпечення безпеки (п.4 ст.13 Закону “Про статус суддів”).

Положення про суддівський імунітет знайшло своє роз’яснення і в міжнародних нормах, а саме: в п.п. 16 – 20 Загальних принципів щодо незалежності судових органів, процедурі 5 Ефективних процедур здійснення Загальних принципів щодо незалежності судових органів.

Але не слід розуміти принцип недоторканності як вседозволеність. Суддівський імунітет передбачає створення спеціальних процедур притягнення суддів до відповідальності, які дозволяють, з одного боку, забезпечити недоторканність судді, а з іншого - у разі необхідності вирішити питання про притягнення його до того чи іншого виду юридичної відповідальності.

Згідно з законодавством за вчинені правопорушення суддя може бути притягнутий до кримінальної, адміністративної або дисциплінарної відповідальності. Але суддя не може бути притягнутий до юридичної відповідальності за голосування або висловлювання під час судового розгляду справи, за рішення, яке було прийняте суддею на основі матеріалів справи згідно з законом та суддівським розсудом. В цьому випадку діє індемнітет судді.(22)Виняток становить відповідальність за образу чи наклеп при розгляді справ, прийнятті рішень та дачі висновків (ч.3 ст.28 Закону “Про Конституційний Суд України”).

Порушення суддівського імунітету може бути пов’язано з кримінальним провадженням та переслідуванням за адміністративне правопорушення. Національне законодавство встановлює лише особливий порядок провадження деяких слідчих дій щодо суддів: затримання, арешт, обшуку і т.д., та порядку судового розгляду справи. Але в цілому порядок кримінального та адміністративного провадження, судового розгляду справ щодо притягнення суддів до відповідальності здійснюється на загальних засадах процесуального законодавства. Додатковою гарантією недоторканності судді зокрема та його незалежності в цілому є те, що підсудність справи визначається Головою Верховного Суду України або його заступником. При цьому справа не може розглядатись тим судом, у якому обвинувачений працював суддею (п.6 ст. 13 Закону “Про статус суддів”).

Суддю може бути притягнуто до дисциплінарної відповідальності в порядку дисциплінарного провадження з підстав, передбачених Законом “Про статус суддів”. Право здійснення дисциплінарного провадження щодо суддів закон надає спеціальним органам - кваліфікаційним комісіям суддів, Вищій кваліфікаційній комісії суддів Україні та Вищій раді юстиції. До суддів можуть бути застосовані такі види дисциплінарних стягнень: догана та пониження кваліфікаційного класу.

Право вимагати створення і забезпечення необхідних умов для здійснення професійної діяльності. Успішна реалізація права судді на належні умови праці визначається не тільки юридичними, але й матеріальними гарантіями. До них можна віднести: а) фінансові; б) матеріально-технічні; в) кадрові. Успішна реалізація права судді на створення і забезпечення необхідних умов для здійснення професійної діяльності залежить саме від повноти та дієвості цих гарантій.

Однією з фінансових гарантій успішної реалізації цього права судді є встановлений ч.1 ст.130 Конституції України і ч.2 ст.87 Бюджетного кодексу України обов'язок держави забезпечувати належні умови для діяльності суддів шляхом окремого визначення в Державному бюджеті України витрат на потреби судової влади.

Крім необхідного матеріально-технічного забезпечення діяльності судді, до числа необхідних умов, які забезпечують належне здійснення професійної діяльності також варто віднести визначення і запровадження нормативів навантаження на суддів.

Чинна система розподілу навантаження на суддів та існуюча проблема фінансового забезпечення діяльності судді не тільки порушують його право на створення і забезпечення необхідних умов для здійснення професійної діяльності, а й створюють перешкоди доступності правосуддя. (23) Стає проблематичним виконання Україною вимог ст. 6 Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 р. відповідно до якої на державу покладається обов'язок забезпечити право кожного на справедливий і відкритий розгляд його справи незалежним і безстороннім судом протягом розумного строку, встановленого законом.

Позитивне значення щодо забезпечення права судді на необхідні умови для здійснення професійної діяльності має реалізація принципу спеціалізації (як зовнішньої, так і внутрішньої). Для цього необхідно забезпечити судову систему достатньою кількістю кваліфікованих фахівців (передбачається створення нової Концепції кадрової політики щодо суддів) та, звичайно, передбачити суттєві витрати на підвищення рівня утримання суддівського корпусу.

Право судді на соціальний і правовий захист. Принцип забезпечення безпеки судді реалізовано в законодавстві України практично у повному обсязі. Суддя, члени його сім’ї та їх майно знаходяться під особливим захистом держави.

Зміст правового і соціального захисту суддів становить сукупність закріплених у правових нормах умов і засобів, що спрямовані на забезпечення безперешкодної реалізації захисту правового статусу судді, а також організаційно-правова діяльність державних органів по їх застосуванню.

Право судді на соціальний і правовий захист закріплено, у першу чергу, в Законі «Про статус суддів». Згодом низка положень цього Закону була конкретизована і розвинута в ряді правових актів, наприклад: законах України «Про державний захист працівників суду і правоохоронних органів» від 23.12.1993 р., «Про судоустрій України» від 7.02.2002 р.; постанові Верховної Ради України «Про забезпечення діяльності судів» від 24.02.1994 р., Указі Президента України «Про додаткові заходи соціального захисту суддів» від 10.07.1996 р. та ін. Відповідно до Рішення Конституційного Суду України від 20 березня 2002 р. правові норми, що містять положення про соціальний захист суддів, не можуть бути скасовані чи змінені у бік зменшення гарантій, що містяться в них, без відповідної компенсації. (24)

Відповідно до ч.1 ст. 42 Закону «Про статус суддів» органи внутрішніх справ зобов'язані вживати необхідних заходів щодо забезпечення безпеки судді, членів його сім’ї, збереження належного йому майна, якщо від судді надійде відповідна заява.

До заходів державного захисту закони України “Про статус суддів” і “Про державний захист працівників суду і правоохоронних органів” відносять:

- спеціальні заходи щодо забезпечення особистої безпеки судді і членів його сім’ї, а також охорони належного йому майна. Спектр таких заходів досить широкий: від видачі суддям зброї та інших засобів індивідуального захисту до встановлення сучасних технологій охоронної сигналізації в приміщеннях, у яких проживають судді і їх сім’ї. Обов'язок по забезпеченню і здійсненню перелічених заходів, а також охороні приміщень судів і громадського порядку під час здійснення правосуддя покладається на Міністерство внутрішніх справ України і спеціальні підрозділи міліції (статтею133 Закону “Про судоустрій України” запроваджено утворення судової міліції, завданням якої є підтримання громадського порядку в суді, припинення проявів неповаги до суду, а також охорона приміщень судів, виконання функцій щодо державного захисту суддів, працівників суду, забезпечення безпеки учасників судового процесу);

- підвищену кримінальна відповідальність за вчинене в зв'язку зі службовою діяльністю судді посягання на його життя і здоров'я, а також його близьких родичів, знищення чи пошкодження майна, погрозу вбивством, насильством чи пошкодженням їх майна;

- заходи соціального захисту суддів.

Відповідно до закону життя і здоров'я судді підлягають обов'язковому страхуванню за рахунок Державного бюджету на суму десятилітньої грошової винагороди на останній посаді. Порядок і умови такого страхування затверджені постановою Кабінету Міністрів України від 14 лютого 1994 р. № 89. Законом передбачена виплата у випадку загибелі (смерті) судді, унаслідок тілесного ушкодження чи заподіяння іншої шкоди його здоров'ю, пов'язаних із виконанням службових обов'язків, непрацездатним членам його сім’ї щомісячної грошової компенсації. Збитки, заподіяні знищенням чи пошкодженням майна судді у зв'язку з виконанням ним службових обов'язків, відшкодовується державою в повному розмірі. У разі залишення посади суддя має право на солідну пенсію чи неоподатковуване щомісячне довічне грошове утримання у розмірі 80 % від заробітної плати працюючого на відповідній посаді судді. Держава гарантує повну виплату пенсії чи довічного грошового утримання судді незалежно від заробітку, одержуваного після виходу його у відставку чи на пенсію.

Крім того, відповідно до постанови Верховної Ради України від 24 лютого 1994 р. «Про забезпечення діяльності судів» судді і члени їх сімей в медичному, побутовому і транспортному обслуговуванні прирівнюються до відповідних посадових осіб Кабінету Міністрів України, місцевих державних адміністрацій.

Законом «Про статус суддів» передбачено, що не пізніше шести місяців після обрання суддя, який потребує поліпшення житлових умов, повинен бути забезпечений упорядкованим житлом у вигляді окремої квартири чи будинку відповідними органами виконавчої влади за місцезнаходженням суду. Також суддям і членам їх сімей надається 50 % знижка при оплаті за займане ними житло, комунальні послуги (водопостачання, газ, електрична і теплова енергія, установка і користування індивідуальним домашнім телефоном). Такі ж пільги зберігаються за ними і після виходу у відставку.

Суддя і члени його сім’ї мають також право на безкоштовне медичне обслуговування в державних установах охорони здоров'я. Також судді мають право на щорічне санаторно-курортне лікування за рахунок Державного бюджету. Ці права зберігаються за ними і після виходу їх у відставку чи на пенсію.

Право судді на матеріальну винагороду своєї праці. Матеріальне забезпечення судді повинно бути достатнім, узгоджуватися з економічними умовами, що змінюються в країні. Необхідність забезпечення досить високої матеріальної винагороди судді передбачається специфікою його службової діяльності. У п.6 Європейської хартії про статус суддів зазначено, що «рівень оплати повинен встановлюватися так, щоб захистити суддю від тиску, націленого на те, щоб вплинути на зміст його рішень і взагалі на його поведінку в суді, порушуючи, таким чином, його незалежність і неупередженість». (25) Рекомендація № R (94) 12 Комітету міністрів державам-членам про незалежність, ефективність і роль суддів від 13 жовтня 1994 р. (26) акцентує на тому, що рівень винагороди суддів повинен бути пропорційний їх професійному авторитету і рівню відповідальності в суспільстві.

Структура заробітної плати суддів України визначена в ч. 1 ст. 44 Закону «Про статус суддів» і складається із посадового окладу, премій, доплат за кваліфікаційні класи, надбавок за вислугу років та інших надбавок та доплат. Зокрема, відносно суддів законодавством передбачені надбавка за знання і використання в роботі іноземної мови, доплата за науковий ступінь кандидата чи доктора юридичних наук. Заробітна плата суддів не обкладається податком.

Таким чином, розмір заробітної плати суддів повинен забезпечити їх фінансову незалежність і не може бути зменшений без відповідної компенсації. Умови оплати праці мають бути чітко регламентовані відповідними нормативно-правовими актами.

Прийняття нормативно-правових актів, що змінюють структуру заробітної плати, передбачають її зменшення чи взагалі не забезпечують виплату, суперечить Конституції України і Закону “Про статус суддів”. Тому, щоб уникнути різного роду порушень прав суддів, повинен бути прийнято відповідний нормативний документ, який би забезпечив єдиний порядок нарахування заробітної плати суддям.

Право на стабільність трудової зайнятості. Це право гарантує суддям можливість обіймати посаду до досягнення віку обов'язкового виходу на пенсію (або можливість виходу у відставку) чи закінчення строку їх повноважень.

Принцип безстроковості зайняття посади судді у більшості випадків розуміється як основна складова принципу незмінюваності. Він закріплений у багатьох міжнародних документах: Загальних принципах щодо незалежності судових органів; Рекомендації Комітету Міністрів Ради Європи державам-членам щодо незалежності, ефективності та ролі судів № R (94) 12 от 13.10.94; Європейській хартії про статус суддів. Цей принцип сприйнятий й національним законодавством.

У ст. 126 Конституції України декларується принцип безстроковості зайняття посади носія судової влади, крім посади судді Конституційного Суду України та судді, який призначений на посаду вперше. Разом з тим така “безстроковість” перебування на посаді судді обмежується 65-річним віком судді. Таким чином, щодо суддів України проголошується безстроковість як незмінюваність, тобто право залишатися на посаді судді, при дотриманні відповідних умов службової діяльності, незалежно від бажання органу, який призначив (обрав) суддю на цю посаду. Суддя не може бути позбавлений займаної посади не інакше як на підставах і в порядку, передбачених законом, але в межах встановленого строку.

Критеріями щодо розмежування незмінюваності суддів є вид та рівень суду, в якому працює суддя. Так, щодо суддів Конституційного Суду України незмінюваність розуміється в межах 9-річного строку повноважень; щодо суддів, які призначені на посаду вперше, - 5-річним строком. Стосовно інших суддів поняття незмінюваності обмежується граничним віком перебування на посаді - досягненням суддею 65 років. Досягнення суддею цього віку імперативно визначено як одна з підстав для безумовного припинення повноважень. При визначення “граничного віку перебування в посаді судді” законодавець, напевне, виходив з урахувань тривалості працездатного періоду життя людини. Усунення від займаної посади можливо тільки за власним бажанням судді, за винятком випадків, передбачених законом.

Принцип незмінюваності судді з посади мав певні історичні передумови. Необхідність його збереження і далі визначається наперед соціально-політичними відносинами, які склалися на даний час в державі.

Уперше положення про незмінюваність суддів було законодавчо закріплене в ст. 243 Статутів судових установ 1864 р. (27), відповідно до якої судді не можуть бути ні звільнені без їх прохання, ні переведені з однієї місцевості в іншу. Винятки становили випадки тривалої хвороби, нез’явлення судді до виконання обов'язків, учинення ним злочину, оголошення його неспроможним боржником. Але в результаті проведення судової контрреформи вже 20 травня 1885 р. було створено вищу дисциплінарну присутність Сенату, яка одержала право зміщення і переміщення суддів.

З встановленням радянської влади принцип незмінюваності суддів був зовсім відкинутий, що не могло не позначитися на якості правосуддя в державі. Важко чекати належної неупередженості і повної незалежності від судді, якому щохвилини загрожує небезпека відставки.

З часу прийняття Конституції України 1996 р. судді в державі незмінювані. При цьому слід враховувати два моменти. По-перше, незмінюваність суддів не слід розуміти як безстрокове (чи довічне) заняття посади. Залежно від юрисдикції суду, де працює суддя, відповідно до якої процедури суддя обійняв посаду, законодавством передбачено певний строк перебування судді на посаді, причому строки дуже відрізняються за тривалістю. Так, для вперше призначуваних на посаду (Президентом) строк зайняття крісла судді становить п’ять років, судді Конституційного Суду призначаються на дев’ять років, всі інші судді (обрані Верховною Радою України) перебувають на відповідній посаді до досягнення 65-літнього віку.

По-друге, незмінюваність судді не є абсолютною: а) повноваження судді можуть бути припинені, але на підставах і в порядку, передбачених Конституцією і законами України; б) переміщення судді може мати місце (як по горизонталі, так і по вертикалі), але тільки з його згоди.

На особливу увагу заслуговує право судді на кар'єру. Його реалізація здійснюється шляхом заняття суддею вакантної посади в суді більш високого рівня або шляхом присвоєння судді більш високого кваліфікаційного класу. В Україні повинні бути створені належні умови для того, щоб кожен суддя мав можливість скористатися цим правом.

Право судді на кар'єру передбачено міжнародними нормами - п.п. 11, 13 Загальних принципів щодо незалежності суддів. Разом з тим питання кар'єри є дуже складним, делікатним для практикуючих суддів.

У літературі під терміном «кар'єра» розуміється просування працівника по службових сходинках чи послідовна зміна занять як у рамках окремої організації, так і протягом усього життя. (28) Він відображає роботу, просування і належність до стійкої, ієрархічно організованої системи посад, що визначає стаж, пільги, умови просування по службі, однакові вимоги до неї стосовно специфіки юридичної діяльності, обумовленої метою і колом службових обов'язків.

Питання про необхідність збереженням за суддею права на професійну кар'єру активно обговорювалося на IV зустрічі голів верховних судів держав Центральної і Східної Європи, що відбулася 12 - 14 жовтня 1998 р. у м. Києві. (29) Деякі країни вирішили це питання в радикальний спосіб: вони просто усунули поняття ієрархії чи поняття чинів, яких може досягти суддя. Однак все ж таки в більшості держав поняття «професійна кар'єра судді» існує. У цих країнах кар'єрний зріст суддів залежить від професійного стажу.

В українському законодавстві під кар’єрою судді розуміється успішна самореалізація особи, наділеної статусом носія судової влади, що виражається у вигляді заохочень матеріального або кар’єрного характеру. Так, Закон України «Про статус суддів» передбачає, наприклад, що для заняття посади судді апеляційного суду, крім усіх інших відповідних формальних вимог, особа повинна не менше трьох років виконувати обов'язки судді в місцевому суді, тобто мати досвід професійної судової діяльності. А для заняття посади судді вищого спеціалізованого суду необхідний стаж роботи на посаді судді не менше п'яти років. Тим самим в Україні передбачається можливість переміщення суддів по вертикалі (природно, тільки за їх згодою).

Також законодавством передбачено механізм переміщення за бажанням судді в суд іншої місцевості або спеціалізація (горизонтальне переміщення). Основною вимогою є заборона переміщувати або переводити суддю на іншу посаду в тому ж суді або в інший суд без його згоди. Ця вимога спрямована на зміцнення незалежності судді, адже він призначається (обирається) на конкретну посаду в конкретному суді, його предметна та територіальна підсудність визначається в момент набуття статусу судді.

В українському законодавстві питання переміщення суддів до суду вищого рівня чи іншої спеціалізації віднесено до компетенції відповідних кваліфікаційних комісій суддів. Це питання порушується на підставі заяви самого судді чи подання голови апеляційного суду. Процедура його розгляду така ж, як і при розгляді питання про призначення чи обрання суддею. За результатами розгляду кваліфікаційна комісія дає висновок про можливість переведення судді у вищестоящий суд. Але й існують певні організаційно-правові проблеми.

Так, Вища кваліфікаційна комісія за поданням Голови Верховного Суду України чи Голови Вищого спеціалізованого суду дає висновок про можливість обрання кандидата на посаду судді Верховного Суду України, Вищого спеціалізованого суду або Апеляційного суду України. Таким чином, сам суддя позбавлений права самостійно звернутися у Вищу кваліфікаційну комісію з заявою про рекомендацію щодо його переведення до вищестоящого суду.

Також в Україні нормативно не закріплено механізм такого переміщення, а критерії оцінки професійних, ділових і моральних якостей кандидатів, відповідно до яких перевага віддається тому чи іншому судді, - відсутні.

Держава зобов'язана створити умови для належної реалізації права суддів на кар'єру, зокрема, шляхом надання їм можливостей щодо підвищення кваліфікації, поглиблення професійних і загальних знань у спеціальних навчальних закладах для суддів; обміну досвідом із колегами за професією із зарубіжних країн, закріплення конкурсних засад при занятті вакантної посади, гласності і демократичності даної процедури.

Підсумовуючи наведене, відзначимо, що суддя має право безперешкодно реалізовувати свої службові права, передбачені законодавством України. Однак сьогодні багато прав суддів не можуть бути повністю реалізовані через відсутність законодавчо закріпленої процедури і гарантій їх реалізації, внаслідок чого деякі службові права суддів мають декларативний характер. Таке становище є недопустимим. В українському законодавстві повинен бути закріплений чіткий перелік службових прав суддів, розкрито їх зміст та передбачено механізм реалізації й захисту у випадку їх порушення.

3.2. Службові обов'язки суддів. Набуваючи статусу судді, суб’єкт вступає в певні правовідносини з державою, суспільством, членами професійної групи, іншими посадовими особами і громадянами. Особливе становище судді потребує чіткого нормативного врегулювання таких правовідносин шляхом закріплення не тільки прав, а й обов'язків.

Тлумачний словник визначає «обов'язок» як те, що підлягає безумовному виконанню, як те, що необхідно для виконання внаслідок суспільної вимоги чи внутрішнього спонукання (30); як передбачену, належну поведінку суб'єкта. (31)

Більшість учених під юридичним обов'язком розуміють установлену законом міру соціально необхідної, найбільш розумної і доцільної поведінки, забезпечену можливістю застосування примусових заходів до суб'єкта такої поведінки за невиконання обов’язку.

Іншими словами, сутність юридичного обов'язку полягає в необхідності певної поведінки, у виконанні певних вимог, установлених правовою нормою. Закон чітко визначає вид та міру необхідної поведінки. Саме на конкретний вид поведінки повинен орієнтуватися носій обов'язку, щоб його дії мали належний, бажаний характер. Вимога, яка сформульована в юридичному обов'язку і звернена до її носія, є реальною: не можна покласти на людину обов'язок, який вона практично ніколи не могла б виконати. Тому при нормативному закріпленні обов'язку важливо визначити не тільки вид належної поведінки, а й її міру.

Отже, службові обов'язки судді - це нормативно визначені вид та міра необхідної поведінки носія судової влади, котрі забезпечують реалізацію інтересів суб'єктів, з якими суддя вступає у правовідносини при здійсненні професійних функцій. Невиконання або неналежна реалізація суддею службових обов'язків може призвести до істотних змін у його правовому становищі, навіть до втрати статусу носія судової влади.

Службові обов'язки судді мають характер додаткових і не виключають необхідності виконувати конституційні (загальні) та інші загальногромадянські юридичні обов'язки. Так, наприклад, заняття посади судді не скасовує обов'язку захищати Вітчизну, сплачувати податки, утримувати своїх дітей до досягнення ними повноліття, а також виконувати інші зобов'язання, що випливають з цивільно-правових відносин (якщо перебування в таких правовідносинах не суперечить статусу судді).

Сутність службових обов'язків судді полягає в тому, що це не тільки належна, необхідна, потрібна з погляду не лише закону, а й моралі поведінка носія судової влади, зміст якої обумовлюється специфікою статусу, особливостями соціальної функції носія судової влади. Суддя не тільки в професійній, а й у суспільній діяльності, приватному житті повинен дотримуватися певних норм поведінки, що спрямовані на підтримання авторитету судової влади в цілому.

Отже, службові обов'язки судді містять як урегульовані нормами права вимоги щодо необхідної поведінки судді, тобто юридичні обов'язки, так і носять характер моральних, які обумовлені вимогами професійного обов’язку та совісті судді. При цьому юридичний обов'язок виступає водночас і як моральний, тоді як моральний обов'язок не завжди є юридичним.

Відповідно до ст. 6 Закону України «Про статус суддів» на суддю покладаються такі обов'язки:

- при здійсненні правосуддя дотримуватися вимог Конституції і законів України, забезпечувати повний, всебічний та об'єктивний розгляд судових справ з дотриманням установлених законом строків;

- утримуватися від політичної, підприємницької та іншої оплачуваної діяльності, крім наукової, викладацької і творчої, дотримуватися вимог службової дисципліни і розпорядку роботи суду;

- не розголошувати відомості, які становлять державну, військову, службову, комерційну або банківську таємницю, таємницю дорадчої кімнати, відомості про особисте життя громадян та іншу інформацію, про яку вони довідалися під час розгляду справи в судовому засіданні, для забезпечення нерозголошення якої було прийняте рішення про закрите судове засідання;

- не допускати вчинків і будь-яких дій, що ганьблять звання судді і можуть викликати сумнів у його об'єктивності, неупередженості та незалежності.

Правове закріплення службових обов'язків судді проявляється у певних вимогах до його поведінки. Результатом такої поведінки судді виступає його волевиявлення у формі прийнятих рішень, дій чи бездіяльності в період перебування у статусі носія судової влади. Поведінка судді може бути законною, тобто відповідати вимогам законодавства України, або незаконною. В останньому випадку вона є підставою для притягнення судді до юридичної відповідальності.

Зважаючи на те, що до структури службових обов'язків судді входять як юридично оформлені вимоги щодо службової поведінки судді, так і вимоги, які мають моральний характер, що при їх безлічі робить неможливим вичерпний перелік всіх службових обов'язків суддів у цілому, законодавець передбачив загальні підстави необхідної поведінки судді, чітко закріпивши лише ті можливі порушення, що тягнуть за собою накладення стягнень.

За змістом вимог, що містяться в правовій нормі, службові обов’язки судді можна розділити на такі групи: а) дотримання законодавства України при здійсненні професійної діяльності; б) дотримання етичних основ діяльності; в) сумлінне і професійне виконання своїх службових функцій.

Дотримання законодавства суддею можна розглядати в двох аспектах: по-перше, уся службова діяльність судді відбувається в установлених законодавством процесуальних рамках, порушення яких є підставою для визнання рішення судді незаконним. По-друге, суддя безпосередньо застосовує норми національного законодавства при вирішенні конкретних спорів про право. Він має право використати будь-яке джерело права, котре є частиною національного законодавства України: Конституцію, інші нормативно-правові акти, прийняті на її основі, чинні міжнародні договори, згоду на обов’язковість яких надано Верховною Радою України.

В зв’язку з наявністю прогалин в законодавстві, деякі службові обов’язки суддів не можуть бути виконані належним чином. Так, наприклад, відповідно до Конституції України, на суддю покладається обов'язок звільнити займану посаду по досягненні ним 65 років, а також у випадку, якщо він і не досяг 65-літнього віку, але за станом здоров'я не може виконувати свої обов'язки (п.п. 2, 3 ч. 5 ст. 126). Але реалізація обов'язку судді звільнити посаду по досягненні граничного віку або у зв’язку зі станом здоров'я є проблематичною, оскільки не встановлені легітимні параметри, відсутній перелік хвороб, що свідчать про наявність перешкод виконання суддівських функцій, відсутній механізм встановлення наявності чи відсутності у судді захворювання, несумісного із заміщенням суддівської посади.

У трудовому законодавстві України діє загальне правило, за яким за працівником зберігається посада у випадку його тимчасової непрацездатності протягом не більше 4-х місяців підряд (п. 5 ч. 1 ст. 40 Кодексу законів про працю), тобто вихід працівника на роботу хоча б на один день перериває перебіг встановленого строку. Але принципи здійснення судочинства не дозволяють застосовувати цю норму до суддів.

Отже, інтереси судочинства вимагають конкретизації критеріїв психічного і фізичного нездоров'я судді, строку відсутності їх на роботі в зв'язку з тимчасовою непрацездатністю, що є підставою для висновку про неможливість (нездатність) носія судової влади виконувати свої професійні функції за станом здоров'я. Доцільно законодавчо закріпити вимогу про періодичний медичний огляд суддів з метою виявлення захворювань, що перешкоджають здійсненню професійної діяльності.

Етичні вимоги до поведінки судді закріплені в Кодексі професійної етики судді (32) і являють собою сукупність моральних правил поведінки судді, за допомогою яких можна оцінити його дії з погляду таких цінностей, як справедливість, сумління, гідність, людяність тощо.

Однієї з найважливіших категорій етики, що виражає моральні обов'язки судді стосовно держави, суспільства, конкретної людині, в інтересах якої здійснюється правосуддя, є професійний обов’язок. Разом з тим особливість професійного обов’язку судді полягає в тому, що він має не тільки моральну, а й правову природу. По-перше, він містить у собі як обов'язок, передбачений правовими нормами, так і обов'язок перед суспільством, пов'язаний зі здійсненням професійної діяльності. По-друге, професійний обов’язок усвідомлюється суддею як моральна необхідність і виконується у зв’язку з його переконанням. У цьому аспекті гарантіями його виконання є насамперед моральні чинники - сумління, гідність, справедливість, громадська репутація тощо. (33)

Іншими словами, професійний обов’язок - це сукупність органічно взаємопов'язаних моральних і правових обов'язків судді перед суспільством, котрі обумовлюються вимогами професійної діяльності та усвідомлюються суддею як моральна необхідність. У цьому понятті органічно поєднуються правові, моральні та естетичні (справедливість, добро, краса) сторони.

Професійний обов’язок судді, будучи складовою частиною громадського обов'язку, є моральним у його об'єктивному і суб'єктивному аспектах. Моральна цінність його об'єктивного змісту полягає в тому, що останній спрямований на вирішення найвищого завдання: захист прав і свобод особи, відновлення справедливості.

Усвідомлення суддею професійного обов’язку передбачає турботу про професійну гідність, постійне вдосконалювання професійної майстерності, прагнення виховувати своєю діяльністю, особистим прикладом повагу до закону, правосуддя, суду. (34)

Однак потенційні можливості професійного обов’язку можуть виявлятися тільки в тому разі, якщо вони доповнюються відповідним суб'єктивним ставленням до нього, коли службові обов'язки сприймаються і усвідомлюються як особисті, як глибинна потреба і переконання в справедливості і правоті справи своїх дій, професійної діяльності в цілому. Внутрішня потреба судді у виконанні професійного обов’язку розкривається з позиції такої етичної категорії, як суддівське сумління.

Суддівське сумління - це усвідомлення моральної відповідальності перед іншими людьми, моральна самооцінка, вольовий контроль суддею своїх учинків з погляду моральних норм і суспільних принципів. Суддя зобов'язаний з повагою ставитися до колег за професією, громадян, бути ввічливим, коректним у службових відносинах, дотримуватися високої культури спілкування.

Суддівське сумління не тільки має оціночний характер, змушуючи суддю співвідносити свої дії і рішення з правовими приписами і нормами моралі, а й спонукає його діяти відповідно до внутрішнього переконання, протистояти зовнішньому впливу і тиску. Сумління судді - один із засобів мотивації вибору варіанта поведінки, що допускається законом. (35)

Таким чином, дотримання етичних основ діяльності передбачає утримання суддею від дій, що можуть бути розцінені як використання посадового становища в особистих цілях чи можуть викликати сумнів у його неупередженості, незалежності і справедливості винесених рішень. Суддя зобов'язаний не допускати будь-яких дій, що можуть заподіяти шкоду, порушити нормальну діяльність суду чи дискредитувати судову владу в цілому. Суддя не повинен як під час виконання службових повноважень, так і в приватному житті вчиняти дій, що можуть негативно відобразитися на його моральному вигляді, завдати шкоди його професійній та громадській репутації. При цьому під репутацією судді слід розуміти загальновизнані в професійній групі, у суспільстві в цілому уявлення та оцінку поведінки судді як посадової особи судової влади, носія державно-владних повноважень. Для судді, який не дотримується етичних основ діяльності, повинні наставати негативні наслідки, зокрема дисциплінарна відповідальність.

Сумлінне і професійне виконання службових функцій у першу чергу передбачає повну самовіддачу судді. Він повинен утримуватися від іншої роботи, яка заважає йому належним чином виконувати свої службові обов'язки і якої він не повинен приділяти увагу протягом свого робочого часу. Йдеться про те, щоб суддя не мав іншої оплачуваної роботи, за винятком наукової, викладацької або творчої. Безперечно, виконання навіть такої додаткової роботи не повинно позначатися на якості професійної діяльності судді.

Крім того, дотримання вимог сумлінного і професійного виконання обов'язків судді передбачає вдосконалення професійної майстерності, систематичне підвищення кваліфікації. Успішна реалізація цих обов’язків судді включає вирішення певних проблем організаційно-правового характеру.

Забезпечити належне виконання суддею даного обов'язку повинен якісно новий мотиваційний механізм, котрий не тільки матиме стимулюючий характер, а й ставить суддю перед необхідністю постійно вдосконалювати свої професійні знання, уміння, навички. Повинні бути створені умови, здатні забезпечити належне ставлення кожного судді до професійного навчання, виховати в нього постійну необхідність збагачення власних знань, навичок, самовдосконалення і сформувати в нього особисту відповідальність за свій професійний розвиток.

Держава за допомогою закріплення цього обов'язку в законі повинна передбачити певні гарантії для того, щоб систематичне професійне навчання суддів, удосконалення професійної майстерності стали складовою частиною їх професійної діяльності. Але не тільки за особистою ініціативою, а обов'язковою вимогою, що здійснюється за рахунок державного бюджету. Такими гарантіями можуть стати вдосконалена система підбору кадрів, просування по службі, тестування, періодична атестація суддів. За неналежне виконання цього обов'язку суддя притягується до дисциплінарної відповідальності.

Таким чином, встановлюючи службові обов'язки суддів, необхідно також передбачити державні гарантії їх реалізації, особливо тоді, якщо держава зацікавлена в належному виконанні суддею своїх службових обов'язків, адже суддя виносить рішення від її імені. Однак тут має йтися не тільки про нормативне закріплення юридичного механізму, правових гарантій реалізації. Однією з особливостей службових обов'язків суддів є те, що вони містять певні норми моралі і не можуть мати повну нормативну визначеність, що, безумовно, пов'язано зі специфікою професійної діяльності судді. Тому розглядати виконання службових обов'язків необхідно з позиції самої їх реалізації (тобто у вигляді специфічної діяльності) як суддею, так і державою, її органами.

Належна реалізація службових обов'язків повинна забезпечуватися не тільки за допомогою різного юридичного інструментарію (правових норм, що визначають коло службових обов'язків судді, основних форм і способів їх реалізації, відповідальності за невиконання і т.д.), а й враховувати вплив індивідуальної, соціально-психологічної структури особистості їх виконавця (його ціннісні орієнтації, установки, цілі тощо) на процес виконання службових обов'язків. Також повинні бути передбачені певні політичні, організаційні, ідеологічні та інших соціальні умови, що спонукають до добровільного і сумлінного виконання суддею своїх службових обов'язків.

Розділ 4. Повноваження суддів.

Юридичні можливості судді не обмежуються виключно службовими правами й обов'язками. Відповідно до Закону України «Про статус суддів» суддя є посадовою особою судової (державної) влади. Це означає, що держава наділяє його спеціальними повноваженнями, які мають владний характер і визначені процесуальним законодавством. Можна сказати, що суддя як персональний носій судової влади наділений повноваженнями судової влади. Зміст і обсяг державно-владних можливостей судді залежать від його спеціалізації та виконуваної функції, місця в ієрархії судових посад.

Нормативно визначене владне повноваження - основний інструмент виконання покладених на суддю функціональних обов'язків при здійсненні професійної діяльності. Отже, юридичні, державно-владні повноваження є основним елементом правового статусу судді і відображають його функціональну, державно-владну і правову природу. Саме повноваження характеризують статус судді як носія судової влади.

Повноваження є явищем, що безпосереднє обумовлено феноменом влади. Більшість учених розглядають повноваження як один із складових елементів поняття судової влади. Такий підхід не випадковий. Повноваження судді мають державно-владний характер, оскільки вони походять від держави, спираються на її авторитет, а в необхідних випадках і на апарат державного примусу.

В теорії права під поняттям «повноваження» розуміють вид та міру владного впливу посадової особи на зацікавленого учасника правовідносин з метою задоволення його законного інтересу, досягнення певного соціально корисного результату.

Повноваженням судді притаманні такі характерні ознаки: 1) вони реалізуються одноособово суддею (або колегіально у передбачених законом випадках); 2) поширюються на осіб, не зв'язаних із суддею службовими відносинами, тобто мають публічний характер; 3) реалізуються шляхом видання акта судової влади, що має обов'язковий характер для тих, кому він адресований; 4) держава забезпечує нагляд (контроль) за виконанням велінь судді; 5) мають юрисдикционный характер.

Реалізація державно-владних повноважень, якими наділені судді, можлива тільки в системі процесуальних відносин, поза даними відносинами немає ні правосуддя, ні самого суду. Тобто суддя може реалізувати надані йому повноваження тільки в межах процесуальних правовідносин при здійсненні професійних функцій.

За змістом повноваження можна класифікувати на предметні та функціональні, за значимістю - на основні та додаткові.

Предметні повноваження визначаються юрисдикцією суду, в якому працює суддя, виступаючи, в свою чергу, критерієм щодо розмежування юрисдикції судів. До основних повноважень цієї групи належать повноваження по здійсненню правосуддя та судового контролю. До додаткових слід віднести повноваження щодо узагальнення судової практики, аналізу судової статистики, роз’яснення з питань застосування законодавства, участі у формуванні суддівського корпусу, надання методичної допомоги суддям судів нижчого рівня та ін. Обсяг предметних повноважень судді визначається юрисдикцією суду, в якому він працює.

Повноваженнями щодо здійснення конституційного контролю наділені лише судді Конституційного Суду України, які розглядають всі справи, віднесені до юрисдикції (компетенції) Конституційного Суду ст. 147 Конституції України. Відповідно до цієї статті, а також ст. 13 Закону “Про Конституційний Суд України” до предметних повноважень судді цього суду належать прийняття рішення та складання висновків щодо: а) конституційності законів та інших правових актів Верховної Ради України, актів Президента України, актів Кабінету Міністрів України, правових актів Верховної Ради АРК; б) відповідності Конституції України чинних міжнародних договорів України або тих міжнародних договорів, що вносяться до Верховної Ради України для надання згоди на їх обов’язковість; в) додержання конституційної процедури розслідування і розгляду справи про усунення Президента України з поста в порядку імпічменту в межах, визначених ст.ст.111, 151 Конституції України; г) офіційного тлумачення Конституції та законів України.

Особливості організаційної моделі судоустрою України передбачають надання повноважень по здійсненню правосуддя та адміністративного контролю суддям судів загальної юрисдикції. Обсяг повноважень суддів відповідних судів установлюється відповідно до принципу інстанційності побудови судової системи.

Так, наприклад, суддя місцевого суду наділений повноваженнями щодо: а) розгляду по першій інстанції цивільних, кримінальних, адміністративних та господарських справ, а також справ про адміністративні правопорушення; б) здійснення судового контролю у випадках, передбачених законом. Підсудність окремих категорій справ місцевим судам, а також порядок їх розгляду визначаються процесуальним законом.

Суддя апеляційного суду наділений законом повноваженнями: а) по перегляду рішень місцевих судів в апеляційному порядку; б) по розгляду по першій інстанції кримінальних та цивільних справ, віднесених законом до підсудності апеляційних судів; в) іншими повноваженнями, передбаченими ст. 26 Закону “Про судоустрій України” та процесуальним законодавством.

Суддя вищого спеціалізованого суду має такі повноваження: а) переглядає в касаційному порядку справи відповідної судової юрисдикції; б) переглядає інші справи у випадках, установлених процесуальним законом; в) інші повноваження, передбачені ст. 39 Закону “Про судоустрій України” та процесуальним законодавством.

Суддя Верховного Суду України наділений законом повноваженнями по: а) перегляду в касаційному порядку рішень загальних судів у справах, віднесених до його підсудності процесуальним законом; б) перегляду в порядку повторної касації всіх інших справ, розглянутих судами загальної юрисдикції в касаційному порядку; в) у випадках, передбачених законом, розглядає інші справи, пов’язані з виключними обставинами, та має інші повноваження, передбачені ст. 47 Закону “Про судоустрій України” та процесуальним законом.

Функціональні повноваження судді - це можливість вчиняти різні процесуальні дії та здійснювати організаційні заходи, спрямовані на забезпечення розгляду справи. Вид та міра функціональних повноважень судді визначаються функцією судової влади та встановлюються процесуальним законодавством. Результатом реалізації суддею своїх функціональних повноважень є ухвалення відповідного рішення, яке має владний характер.

Всі функціональні повноваження судді можна розділити на три групи: а) по підготовці до судового розгляду справи; б) по розгляду справи; в) по контролю за виконанням прийнятого судового рішення.

Таким чином, під повноваженнями судді слід розуміти вид та міру службової поведінки носія судової влади, яка спрямована на реалізацію функцій судової влади, і має формальне визначення у відповідному рішенні судді.

Щодо структури повноважень судді, то законодавець, юридично їх закріплюючи, робить акцент то на праві, то на обов'язку. Формулювання повноважень судді у вигляді обов'язку є доцільнішим лише у випадках повної формалізації порядку їх використання, а у вигляді права - тоді, коли ситуація недостатньо формалізована і пов'язана з необхідністю приймати рішення виходячи з конкретних обставин справи, а також тоді, коли повноваження виступає як можливість вимагати певної поведінки від інших осіб. Отже, юридичний зміст повноваження судді можна подати у вигляді синтезу права й обов'язку, тобто як певний правообов'язок.

Разом з тим не слід розуміти структуру посадового повноваження судді у вигляді злитого правообов'язку. Між правами й обов'язками судді існує певна відстань, яка означає, що суддя виконує обов'язок шляхом використання наданих йому прав при настанні відповідних умов з метою забезпечення вирішення завдань, що стоять перед ним. Суддя, діючи в рамках закону, самостійно тлумачить положення, що містяться в законодавстві; оцінює конкретну ситуацію з погляду поширення на неї правової норми та обирає найбільш ефективні шляхи і засоби досягнення мети, виконання велінь правової норми. Тобто, до юридичної структури посадового повноваження судді, крім прав і обов'язків, слід включити і суддівський розсуд.

Адже закон регулює суспільні відносини в загальному вигляді. Щоб вирішити конкретний спір про право на основі загальних норм, необхідне професійне переконання судді. Шляхом надання судді права на розсуд підключаються свідомість, воля і компетентність судді, що дозволяє вирішувати справу на основі загальних (абстрактних) вимог закону з урахуванням індивідуальних особливостей спору.

Поняття «розсуд» означає рішення, висновок, думку. При здійсненні своїх функцій суддя приймає юридично владні рішення на основі норм права. Сутність же розсуду судді полягає в його праві вибирати найбільш доцільний спосіб вирішення поставленого перед ним завдання. Закон загальний і регулює суспільні відносини в загальному вигляді. Стосовно ж конкретного випадку суддя в межах норм права може самостійно вибирати найбільш обґрунтований і доцільний спосіб вирішення спору з метою відновлення справедливості.

Отже, суддівський розсуд - це повноваження судді здійснювати вибір правомірного шляху встановлення справедливості, яке реалізується відповідно до принципів права та на основі (в межах) закону. Введення розсуду судді до структури його повноваження передбачає, що суддя діятиме не механічно, а зважуватиме прийняте рішення.

Суддівський розсуд припускає свободу вибору судді з декількох альтернативних законних рішень. Тому, коли закон не передбачає альтернативних варіантів, права на розсуд у судді немає, а є його обов'язок діяти певним чином. Так, наприклад, якщо одна із сторін заявить клопотання, суддя зобов'язаний розглянути його. А от рішення, що буде прийняте суддею, залежатиме від його розсуду.

При розгляді клопотання суддя зобов'язаний проаналізувати законність вимог, що висуваються, їхню доцільність. Якщо в процесі своїх міркувань суддя дійде висновку про законність і доцільність вимог, він зобов'язаний задовольнити клопотання. При наявності ж будь-яких сумнівів чи переконання в неправомірності або недоцільності вимог суддя може вибрати між рішенням про незадоволення клопотання чи про його задоволення не в повному обсязі.

Суддівський розсуд стосується встановлення: по-перше, фактів, що уявляються судді необхідними для вирішення спору по суті; по-друге, способу вирішення спору; по-третє, самої норми, що підлягає застосуванню в даному конкретному випадку.

Таким чином, сутність суддівського розсуду полягає в судженні судді з того чи іншого питання. Результатом розсуду судді виступає його переконання в правильності та доцільності того чи іншого рішення, причому об'єктивною підставою переконання судді є надані в судовому розгляді докази.

Але розсуд судді обмежений рамками права, справедливості. Характерними рисами розсуду є неупередженість і правомірність. Під час судового розгляду суддя не повинен мати ніякої, хоча б віддаленої, зацікавленості у справі. В умовах змагальності судового процесу, коли сторони наділяються рівними можливостями, розсуд судді має ґрунтуватися на доказах, що надаються сторонами. Рішення судді повинне бути мотивованим та законним.

Однак розуміння суддівського розсуду лише як судження, заснованого на доказах, є не зовсім точним. Воно формується на основі аналізу фактичних обставин справи. Крім того, на процес прийняття рішення суддею впливають ще і його погляди на мораль, рівень правосвідомості, професійної майстерності, ціннісні орієнтації, особистісні, психічні якості і здібності.

Отже, при визначенні правової природи повноважень судді, крім об'єктивних аспектів їх реалізації, слід враховувати суб'єктивний фактор - реалізує їх людина, яка наділена певними соціальними і психофізіологічними характеристиками, що справляє певний вплив на процес прийняття рішень при здійсненні повноважень.

Розділ 5. Професійна діяльність судді: структура та зміст.

В літературі існує декілька підходів до розуміння “діяльності” взагалі. У філософії під діяльністю розуміють специфічний людський спосіб ставлення до світу, що являє собою процес, у ході якого людина відтворює і творчо перетворює природу, роблячи тим самим себе діяльним суб'єктом, а освоювані нею явища природи - об'єктом своєї діяльності. У психології це поняття характеризує функцію індивіда в процесі його взаємодії з навколишнім світом . При цьому людська діяльність може бути трудовою або нетрудовою. У трудовій діяльності психологи виділяють два логічно протилежні різновиди - професійну і непрофесійну.

Професійна діяльність серед різновидів соціальної діяльності посідає особливе місце як провідна, оскільки саме в ній людина повною мірою може задовольняти свої потреби і розкривати свої можливості. Професійну діяльність здійснює, як правило, вже відносно зріла людина, індивід, яка залучилася до певних соціальних умов і засвоїла деякі принципи соціальної гри, осягла певною мірою сенс і зміст соціальних відносин. У процесі цієї діяльності відбуваються формування цілісної особистості, залучення її до загальнолюдських культурних цінностей.

Усередині будь-якої професійної діяльності можливо провести диференціацію, в основі якої лежить поняття «спеціальність». Спеціальність визначає, встановлює специфічну сторону знань і навичок, їх особливість стосовно конкретного виду діяльності.

За своєю суттю діяльність судді належить до юридичної спеціальності. Структурними елементами професійної діяльності судді є пізнавальна, моральна, комунікативна, організаційна і творча діяльності.

Пізнавальна діяльність спрямована на одержання знань про явища, предмети, властивості, дії. Особливість пізнавального процесу, здійснюваного суддею, полягає в тому, що об'єктами пізнання є події минулого, як правило, ті, що мають негативний характер, оскільки відображають результат неправомірної поведінки. Однак з цими подіями взаємопов’язані дуже важливі елементи сьогодення, встановлюючи які суддя виявляє їх зв'язки з минулими фактами і по цих зв'язках ретроспективно пізнає подію, що мала місце в минулому.

Наприклад, вихідним моментом для пізнавальної діяльності суду при розгляді цивільно-правових спорів є позовна заява з доданими до неї матеріалами. З них суддя одержує первинну інформацію по справі: про сутність конфлікту; осіб, зацікавлених у його вирішенні; подані до суду докази. Істотним доповненням служить інформація, одержувана судом під час допиту сторін, вивчення їх пояснень до початку судового засідання. Завдяки всім цим даним, у тому числі і про осіб, які беруть участь у справі, суддя одержує не тільки вихідний доказовий матеріал, а й дані, що дозволяють йому визначити категорію справи, окреслити заходи процесуального забезпечення майбутнього судового процесу, а також спрогнозувати поведінку сторін у суді. Складовою частиною пізнавальної підструктури діяльності є прогнозування, тобто уявне представлення ходу і результатів дії, а також планування майбутніх дій.

Особливість судового пізнання при розгляді кримінальних справ полягає в тому, що в процесі оцінки доказів суддя значною мірою пов'язаний з результатами пізнавальної діяльності органів дізнання і досудового слідства, з тією версією, що одержала підтвердження в ході попереднього розслідування і остаточно закріплена в обвинувальному висновку. Саме висновки про явище, предмет, властивість, дії, сформульовані компетентними правоохоронними органами в державному обвинуваченні, стають предметом дослідження в ході судового розгляду справи.

Особливість судового пізнання полягає в самостійному, новому дослідженні зібраних на досудовому слідстві, додатково поданих і витребуваних доказів з метою одержання знань про подію злочину, про винність або невинність підсудного і про інші факти, що мають правове значення для вирішення питання про відповідальність. Тому дуже важливо, щоб результати досудового слідства не справили вирішального впливу на процес сприйняття суддею висновків слідчого, оскільки це може сформувати в нього обвинувальний ухил у підході до оцінки доказів, у цілому в основу його пізнавальної діяльності може бути покладений так званий “синдром загальної справи”.

Характерною рисою пізнавальної діяльності судді є сувора правова регламентація як самого процесу пізнання, так і його результатів. Саме вчинення регламентованих, документально фіксованих дій, за допомогою яких можна упевнитися в правильності отриманих знань і прийнятих рішень, - обов'язкова риса знань, що одержуються у процесі здійснення судочинства.

Наступна особливість пізнавальної діяльності судді полягає в тому, що процес пізнання, як правило, проводиться відкрито, за винятком випадків, коли це суперечить інтересам охорони державної таємниці, а також деяких випадків, що стосуються інтимних сторін життя людей (ст. 20 КПК, ст. 10 ЦПК). Гласність судового розгляду впливає на поведінку учасників процесу, на весь хід дослідження, оцінки доказів у суді.

Процес судового пізнання проходить при змаганні конфліктуючих сторін, що припускає подання різноманітної, неупорядкованої інформації чи навіть дезінформації. Тому пізнавальна діяльність судді пов'язана з оцінкою поданої інформації (доказів по справі) з погляду її допустимості, достатності і достовірності і полягає в правовій оцінці досліджуваних фактів і подій.

Особливий вплив на процес встановлення істини в ході судового розгляду справляють закріплені в законодавстві принципи одноособового та колегіального розгляду кримінальних і цивільних справ при повній незалежності суддів і підпорядкування їх тільки закону (ст.ст. 17, 18 КПК, ст.ст. 7, 8 ЦПК), усного, безпосереднього судового розгляду (ст. 257 КПК, ст. 160 ЦПК), незмінності складу суду при розгляді справи (ст. 258 КПК, ст. 160 ЦПК).

Важливе психологічне значення цих принципів полягає в тому, що вони визначають ефективність і якість встановлення суддями обставин справи, на підставі яких можна винести законне і обґрунтоване рішення, створюють максимально сприятливі умови для судового розгляду, обмежуючи вплив різних негативних факторів на психічні пізнавальні процеси (виховання, увага, пам'ять, мислення), певною мірою нейтралізують упередження суддів у сприйнятті та оцінці ними тієї чи іншої інформації, що стосується справи, до особи окремих учасників процесу, несприятливий вплив на склад суду громадської думки, підтримуючи у суддів на належному рівні стан пізнавальної активності, рішучості і наполегливості в дослідженні доказів.

Моральна підструктура діяльності судді пов'язана з виконанням судом функції найвищої інстанції по відновленню справедливості, захисту прав і свобод людини і громадянина. Дана діяльність судді має подвійний характер. З одного боку, вона додає певного авторитету особі, яка її здійснює. Так, відповідно до ст. 323 КПК України суддя оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, заснованим на всебічному, повному і об'єктивному дослідженні всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом. Тому, людина, яка претендує на заняття посади судді, повинна запитати в себе, чи в неї таке ж уявлення про справедливість як і в законодавця? Тільки за умови позитивної відповіді майбутній суддя зможе на належному професійному рівні здійснювати свої функції і бути тією авторитетною інстанцією, судження якої про справедливість у конкретній ситуації будуть загальнообов'язковим.

Крім того, при здійсненні своїх службових обов'язків судді доводиться зіштовхуватися з такими категоріями, як особлива жорстокість, образа особистої гідності тощо, усвідомити значення яких неможливо без звернення до норм моралі; більш того, наведені поняття закріплені в законі, наприклад, як ознаки деяких видів злочинів і без уміння визначати, що розуміється під цими ознаками, суддя буде не в змозі дати правильну юридичну оцінку (кваліфікацію) дій особи, яка вчинила злочин, і призначити їй справедливе покарання.

З іншого боку, специфіка статусу судді передбачає бездоганну поведінку як під час виконання функціональних обов'язків, так і в приватному житті. Обов'язок самих суддів - не підкорятися, протистояти зовнішнім впливам, керуватися при розгляді справ своїм переконанням і голосом совісті, твердо дотримуватися моральних принципів, мати чималу громадянську мужність, правильно розуміти завдання суду і свої професійні обов'язки. Тільки стійкий, принциповий при виконанні своїх функцій суддя має як юридичне, так і моральне право судити інших. Людина, чия поведінка в приватному житті не узгоджується з загальновизнаними нормами моралі, не має права судити, оцінювати поведінку інших людей.

Комунікативна підструктура діяльності судді відображає правовідносини, що виникають у ході судового розгляду справ, а також міжособистісні комунікативні відносини, що складаються з колегами по роботі, співробітниками інших державних органів, громадянами. Тобто, дана підструктура включає всі види зв'язків, спілкування судді в процесі цієї діяльності. Можна виділити такі функції комунікативної діяльності судді, як інформаційна; інтерактивна і реляційна.

Інформаційна функція полягає в обміні інформацією (або в її прийнятті-передачі) між суддею і учасниками процесу, колегами по роботі, іншими особами. Найбільш яскраво дана функція комунікативної підструктури професійної діяльності судді реалізується в судовому слідстві, особливо при проведенні судового допиту.

При реалізації інформаційної функції суддя не повинен перетворювати учасника спілкування на об'єкт пізнання, навпаки, йому необхідно бути зорієнтованим на співрозмовника як суб'єкта. Суддя зобов'язаний проявляти повагу до людської гідності свого опонента, зацікавленість у спілкуванні з ним, зовні виявляти віру в правдивість тієї інформації, що виходить від нього, причому незалежно від того, свідок він чи підсудний. Навіть у тих випадках, коли в судді є підстава сумніватися в правдивості допитуваного, сумніви не повинні бути висловлені.

Інтерактивна функція, на відміну від інформаційної, полягає в регуляції поведінки і безпосередній організації суддею спільної діяльності учасників судового процесу, колег по роботі, інших посадових осіб і громадян під час спілкування. Виділення даної функції в першу чергу пов'язане з тим, що комунікативна діяльність судді полягає не тільки в обміні якою-небудь інформацією, а й в організації спільних дій. Так, наприклад, попередній розгляд кримінальної справи здійснюється суддею одноособово з обов'язковою участю прокурора (ст. 240 КПК).

Крім того, прийняття суддею того чи іншого рішення потребує від інших осіб вчинення конкретних дій. Можна сказати, що поведінка судді впливає на рішення, поведінку тих чи інших осіб, починаючи від слідчого, прокурора, начальника слідчого ізолятора і закінчуючи секретарем судового засідання та завідувачем секретаріату суду.

Однак слід вказати на взаємну стимуляцію і корекцію поведінки. Так, відповідно до ст. 237 КПК у процесі попереднього розгляду справи саме за клопотанням прокурора, обвинуваченого або його захисника, законного представника, потерпілого або його представника суддя з'ясовує питання про те, чи немає підстав для притягнення до кримінальної відповідальності інших осіб; за клопотанням прокурора, потерпілого або його представника суддя з'ясовує питання про те, чи немає підстав для кваліфікації дій обвинуваченого за статтею Кримінального кодексу, що передбачає відповідальність за більш тяжкий злочин, чи для пред'явлення йому обвинувачення, що до цього часу не було пред'явлено.

Інтерактивна функція комунікативної діяльності проявляється не тільки в процесі виконання суддею виключно професійних функцій, а й при міжособистісному спілкуванні зі своїми колегами, співробітниками суду.

З досліджуваною функцією пов'язано багато явищ, характерних для спільної діяльності: сумісність людей, наслідування, переконання. Так, у процесі спілкування з колегами полегшується засвоєння суддею позитивного досвіду, вдосконалюється його діяльність, створюються сприятливіші умови для нормальної роботи всіх працівників суду і належного спілкування їх із громадянами. Процес регуляції поведінки суддів у колективі призводить до перетворення цього колективу на єдиного суб'єкта діяльності. Тому вміння судді спілкуватися з оточуючими у своїй професійній діяльності має велике значення для оцінки її ефективності.

Реляційна функція комунікативної діяльності пов'язана з регуляцією емоційної сфери судді. Весь спектр специфічних людських емоцій виникає і розвивається в умовах спілкування людей. Саме ця функція найяскравіше характеризує суддю не тільки як посадову особу судової влади, а й як людину, здатну переживати, співчувати, радіти і засмучуватися.

Як показали психологічні дослідження, емоції впливають на пізнавальні процеси, на оцінку людей і подій. Однак однією з процесуальних гарантій справедливого правосуддя є неупередженість суду. Така особливість суддівської діяльності потребує від судді вміння зберігати на належному рівні самоконтроль за своїм емоційним станом, настроєм, поведінкою, особливо в процесі спілкування з оточуючими його людьми, учасниками процесу, колегами по роботі. Ніщо, в тому числі і його особистісні якості, не повинно викликати в громадян сумнів у його об'єктивності, справедливості і неупередженості у відправленні правосуддя.

Український законодавець закріпив правило, згідно з яким суд, зберігаючи об'єктивність і неупередженість, створює необхідні умови для виконання сторонами їх процесуальних обов'язків і здійснення наданих їм прав (ст. 16 КПК). Разом з тим, КПК України передбачив обставини, що виключають участь судді в розгляді справи (ст. 54), а також закріпив недопустимість повторної участі судді в розгляді справи (ст. 55). Саме з огляду на можливість зацікавленості судді в результаті справи або його упередженість, що може породжуватися якими-небудь обставинами конкретної справи, кримінально-процесуальне законодавство передбачило інститут відводу судді з ініціативи учасників процесу або з ініціативи самого судді (ст. ст. 56, 57 КПК та відповідні норми інших процесуальних кодексів).

Крім того, особливість діяльності судді характеризується схильністю до впливу широкого спектра стресових факторів. Основні з них: 1) необхідність ухвалення відповідального рішення - суддя вирішує долі людей. При цьому він піддається емоційному тиску, перш ніж буде винесено всебічно виважене і об'єктивне рішення по справі; 2) значні фізичні і психічні навантаження через велику кількість розглядуваних справ, що вимагає колосальної напруги інтелектуальної та емоційної сфер; 3) аритмічність праці судді. Ця особливість діяльності судді повинна бути врахована при підборі кадрів на посади носіїв судової влади.

Таким чином, комунікативна підструктура професійної діяльності судді актуалізує в собі як відносини, що випливають як із функціональних повноважень носія судової влади, так і індивідуально-психологічних особливостей, властивостей окремих суддів. Тому здатність судді встановлювати міжособистісні (психологічні) контакти з різними учасниками спілкування, комунікативна компетентність є якостями, що значною мірою впливають на ефективність функціонування судової влади в цілому, одними з найважливіших елементів його професійної придатності.

Організаційна підструктура діяльності безпосередньо випливає з функціональної ролі судді і пов'язана з взаємодією судді з іншими органами, посадовими особами, громадянами в процесі відновлення справедливості. Даний вид діяльності реалізується при здійсненні суддею: а) правосуддя; б) процесуальних дій і організаційних заходів, спрямованих на забезпечення розгляду справи; в) контролю за своєчасним зверненням до виконання судових рішень, винесених за його участю; г) інших передбачених законом повноважень.

Особливість організаційної діяльності судді полягає в тому, що, по-перше, вона спрямована на впорядкування проведення судових дій при здійсненні усіх видів діяльності судді; по-друге, вона суворо нормативно врегульована законом, який визначає її обсяг і характер; і по-третє, рішення, прийняте суддею, породжує в осіб, яким воно адресовано, певні обов'язки щодо його виконання.

Залежно від спрямованості організаційної діяльності судді в ній можна виділити об'єктивну і суб'єктивну сторони. Об'єктивна сторона пов'язана, в першу чергу, з тим, що закон поклав на головуючого в судовому засіданні суддю обов'язок по керівництву судовим засіданням - направляти хід судового розгляду у напрямку забезпечення здійснення сторонами своїх прав, усуваючи все те, що не стосується розглядуваної справи.

Зміст цієї діяльності становлять різні процесуальні дії і організаційні заходи, спрямовані на створення і підтримання належних умов для належного вирішення справи, зокрема, забезпечення з’явлення в судове засідання всіх викликаних у справі осіб, давання судових доручень, доставляння речових доказів, застосування технічних засобів і створення належної обстановки для проведення огляду, впізнання, судового експерименту тощо, своєчасне звернення рішення до виконання і контроль за його виконанням. Усі законні розпорядження судді є обов'язковими для тих осіб, кому вони адресовані, в іншому разі закон передбачає можливість застосування до порушника певних санкцій.

Суб'єктивна сторона організаційної діяльності пов'язана із самоорганізацією праці суддею, включає дотримання встановленого організаційного порядку роботи, раціональне використання робочого часу, дотримання графіка судових засідань, індивідуальне планування роботи і самоконтроль за її здійсненням.

Творча підструктура посідає істотне місце в діяльності судді в цілому. Специфіка праці судді полягає в тому, що йому доводиться мати справи з різноманітними життєвими ситуаціями, долями різних людей, що вимагає нестандартного, індивідуального, творчого підходу до розв’язання правового конфлікту на підставі юридичної норми. Разом з тим, до якої б галузі права і до якого структурного типу не належала юридична норма, за способом прояву вона є абстрактною, загальною і типізуючою порівняно з її унікальним, конкретним, одноразовим проявом. Завдання ж судді - відшукати в одиничності та індивідуальності юридичного випадку загальність, абстрактність і типовість юридичного правила, створити спільну єдність загального, абстрактного і конкретного. Однак при розгляді правового спору суддя може зіштовхнутися з двома ситуаціями.

По-перше, випадок, що підлягає розгляду, регламентується чинним правом. При цьому норма може містити три варіанти рішень: 1) однозначне; 2) декілька альтернативних; 3) однозначно не визначених.

По-друге, випадок, що підлягає розгляду, правом не регламентовано. Таким чином, особливість побудови правових норм і завдань, що поставлені перед суддею, передбачає необхідність застосування суддівської творчості.

Отже, творчість - це процес створення суб'єктивного нового, заснований на здатності породжувати оригінальні ідеї і використовувати нестандартні способи діяльності. Суддівська творчість має внутрішню і зовнішню сторони. Зовнішнім її атрибутом можна вважати індивідуальний стиль діяльності, що являє собою стійку систему способів поведінки судді.

Стиль поведінки обирається суддею самостійно і залежить від складу його індивідуальних якостей. При цьому на ефективність вирішення поставлених перед суддею завдань впливає не перелік певних особистісних якостей як такий, а скоріше їх взаємодія, структура, оскільки недостатній розвиток будь-якої окремої якості у конкретного судді не означає його нездатність узагалі здійснювати правосуддя. Воно може компенсуватися іншими якостями і здібностями особистості. Саме феноменом компенсації можна пояснити високі результати в роботі багатьох суддів, наділених різною мірою тими чи іншими професійно важливими якостями, властивостями особистості, що додають настільки несхожий характер їх стилю діяльності.

Внутрішню сторону суддівської творчості складає процес ухвалення рішення. Як відомо, вибір найкращого варіанта поведінки по конкретній справі “вбирається” в особливу процесуальну форму, що передбачена в законодавстві у вигляді конкретних рішень по справі, ухвал, постанов, вироків. Можливо виділити дві ситуації, у яких може відбуватися процес пошуку суддею правильного рішення. Перша пов'язана з упевненістю судді у достовірності і достатності наявної в нього інформації для ухвалення правильного рішення. Суддівська творчість мінімізована, оскільки у своїй основі має той чи інший алгоритм побудови логічних операцій, дотримання передбачених законом процедур, виконавши які можна дійти до якогось однозначного висновку і прийняти рішення. У даному випадку процес пошуку правильного рішення полягатиме насамперед в активізації вербально-логічного мислення, що витягає з пам'яті ті чи інші правові знання, з позицій яких оцінюватиметься конкретна ситуація: наскільки складові елементи (ознаки) даного правового конфлікту відповідають змісту конкретної правової норми. У разі їх повної відповідності суддею виноситься певне рішення, що являє собою різновид так званих раціональних рішень.

Можливість ухвалення незаконного і необґрунтованого рішення пов'язана в основному з недостатньою кваліфікацією, компетентністю судді. Друга причина пов'язана з недостатністю у судді інформації, необхідної для ухвалення рішення. Суддівська творчість максимальна і спрямована на одержання й оцінку інформації в необхідному обсязі для ухвалення рішення.

У цьому випадку можна виділити три етапи в процесі ухвалення рішення: 1) усвідомлення нестачі інформації для ідентифікації конкретної ситуації з певною правовою нормою, що формулює варіант поведінки; 2) пошук варіантів поведінки, спрямованих на одержання необхідної інформації; 3) одержання й оцінка даних з погляду їх достовірності і достатності для ухвалення справедливого рішення. Перешкодою для ухвалення правильного рішення в даному випадку може служити психічна установка судді, а також різного роду психічні стани, наприклад, сумнів в момент прийняття рішення по справі, втома, психічна перенапруженість (стрес) та ін. Суддівська творчість у цьому разі передбачає високу професійну майстерність, прояв професійно значущих здібностей, досвіду.

Як бачимо, багатогранність діяльності судді вимагає наявності у людини, яка обіймає цю посаду, певних якостей і здібностей, властивостей особистості, оцінка яких і дає можливість судити про його профпридатність до цієї діяльності.

Розділ 6. Дисциплінарна відповідальність суддів.

6.1. Природа дисциплінарної відповідальності суддів. Дослівно термін “природа” в одному із своїх значень означає головну властивість, сутність будь-якого явища. Таким чином розкриття природи дисциплінарної відповідальності суддів дає відповідь на питання: в чому полягає сенс даного правового інституту, навіщо він потрібен? (36)

Відповідальність традиційно розглядається в літературі у якості елементу правового статусу посадової особи. (37) Вона, як елемент правового статусу, означає застосування різноманітних юридичних засобів (включаючи засоби примусу), що мають ціллю забезпечувати виконання встановлених вимог за посадою і обов’язок, на підставі передбачених у законі та інших нормативних актах санкцій, відповідати за свої рішення, неправильні дії, поступки.

Відповідальність посадових осіб представляє собою не стільки захід стягнення, скільки засіб забезпечення виконання посадових обов’язків, механізм підвищення ефективності управління, усунення відхилення від службового порядку та дисципліни. Тобто покарання не є самоціллю. Впливаючи на суддів, чиї вчинки не відповідають професійним суддівським обов’язкам та вимогам, що ставляться до них, відповідальність забезпечує їх додержання і, як наслідок, стає можливим здійснення правосуддя в порядку і на умовах, що встановлюються для даного виду діяльності. Іншими словами, вона буде здійснюватися особами, моральні якості яких відповідають таким, що передбачаються до носіїв судової влади, та в параметрах, визначених матеріальним і процесуальним законом. Отже, в більш широкому розумінні, відповідальність є фактором, спрямованим на створення оптимальних умов для строгої і точної реалізації статусу як гарантії правомірної поведінки суддів.

Яким чином відбувається зазначений вище вплив? Дисциплінарна відповідальність суддів, як правове явище впливає з одного боку, на особу що скоїла правопорушення, а з іншого – на потенційного правопорушника. Це наочно простежується з огляду на наступне: по-перше, вплив з боку держави виражається в тому, що в нормативних актах (Законі України «Про статус суддів», процесуальному законодавстві та ін.) знаходять своє відображення професійні стандарти суддівської діяльності і поведінки (виражені в службових обов’язках та вимогах, що ставляться до судді). Їх порушення у деяких випадках, буде підставою дисциплінарної відповідальності. В ст.32 Закону України «Про статус суддів» міститься перелік видів дисциплінарних стягнень, тобто несприятливих наслідків, що настають у випадках вчинення суддями дисциплінарних проступків. Держава тим самим встановлює ступінь негативної оцінки дії (бездіяльності), яка визнається проступком, і ті позбавлення, що перетерплюватиме порушник. Іншими словами, сама наявність законодавчого закріплення дисциплінарної відповідальності (підстав виникнення, видів дисциплінарних стягнень) впливає на формування мотивів поведінки, стримуючих від порушень.

По-друге, застосування до судді заходу дисциплінарного впливу, що виражається у визначених позбавленнях, і його сприйнятті порушником як наслідку скоєного ним. У цьому разі відповідальність є індивідуальною і конкретною, забезпечується державним примусом, і виражає ступінь негативної оцінки з боку держави не тільки проступку, а й особи судді, який допустив порушення.

Відповідальність спрямована на те, щоб забезпечити попередження (превенцію) можливості скоєння нових правопорушень. Застосування заходів державно-примусового впливу до особи «настроює» її проти нових правопорушень (приватна превенція). Можливість застосування заходів державно-примусового впливу сприяє виробленню в інших осіб мотивів до додержання юридичних норм (загальна превенція).

Отже, можна зробити висновок, що дисциплінарна відповідальність суддів є одним із засобів забезпечення виконання їх професійних (службових) обов’язків, а відтак суддівської дисципліни.

Поняттям «дисципліна» охоплюється обов’язкове для всіх членів якого-небудь колективу дотримання твердо встановленого порядку. Друге значення – звичка до суворого порядку. (38) Дисципліна, як невід’ємний елемент діяльності будь-якої організації, спрямована на забезпечення єдності в досягненні поставлених цілей, виступає як необхідна умова будь-якої загальної праці.

При цьому сутність службової дисципліни виявляється на основі визнання її комплексного характеру. Дисципліна розглядається в єдності двох аспектів: як сукупність положень, що встановлюють порядок здійснення службової діяльності, і як фактичне додержання цих положень, або правомірна поведінка державних службовців при реалізації повноважень (виконанні службових обов'язків). Таким чином, у випадках, коли діяльність і поведінка суддів не відповідає встановленим вимогам і обов’язкам, можна говорити про недисципліновану поведінку (діяльність) суддів або про порушення суддівської дисципліни, що повинно тягти за собою відповідне реагування з боку уповноваженого суб’єкта.

Безумовно, реагування органів дисциплінарної влади якими на сьогодні є кваліфікаційні комісії суддів (Вища кваліфікаційна комісія), Вища рада юстиції, враховуючи особливий статус незалежного судді, повинно відбуватися у суворій відповідності з законодавством. Слід мати на увазі, що як вид юридичної відповідальності, дисциплінарна відповідальність пов’язана з примусом, який виражається в перетерпеванні порушником певних позбавлень. Наслідком її зловживання та неправильного застосування може стати обмеження суддівської незалежності. При цьому слід звернути увагу на гарантії справедливого та обґрунтованого притягнення суддів до відповідальності до яких, зокрема, можна віднести: 1) точне законодавче визначення підстав відповідальності (у цьому розумінні можна говорити і про неприпустимість притягнення до відповідальності за правову позицію з розглянутої справи); 2) встановлення строків притягнення до відповідальності – з моменту як виявлення, так і вчинення проступку, а так само інших строків у дисциплінарному провадженні; 3) належну процедуру розгляду питання про дисциплінарну відповідальність, що полягає в розгляді справи на змагальній основі і можливості оскарження суддею прийнятого щодо нього рішення; 4) винесення рішення про накладення стягнення органом, не менш половини складу якого становлять судді.

6.2 Підстава дисциплінарної відповідальності суддів. Відповідно до п.1 ст.31 Закону України «Про статус суддів» підставою дисциплінарної відповідальності суддів є вчинення дисциплінарного проступку.

В юридичній літературі до основних ознак дисциплінарного проступку відносять: протиправність дії (бездіяльності), що порушує дисципліну; наявність шкідливих наслідків у широкому розумінні (соціальних, економічних та ін.) для підприємства, колективу установи, суспільства; причинний зв'язок між протиправною дією (бездіяльністю) і шкідливими наслідками; вину працівника, що його скоїв. При цьому вина (винність) особи, яка вчинила порушення, є однією із обов'язкових умов, необхідних для того, щоб порушення обов'язків служби потягло за собою накладення дисциплінарного стягнення.

У п.2 ст.31 Закону України «Про статус суддів» міститься застереження, відповідно до якого суддя не може бути притягнутий до дисциплінарної відповідальності за те, що прийняте за його участю судове рішення скасоване чи змінене. Закон встановлює, що дисциплінарна відповідальність настає тільки у випадках навмисного порушення закону суддею чи при його несумлінності, що потягло за собою істотні наслідки. У цьому положенні законодавець прагнув забезпечити внутрішню свободу суддів при прийнятті рішень по справах, що розглядаються, (їх правову позицію), здійснивши розмежування між судовою помилкою, яка не тягне за собою відповідальності, і проступками, які є підставою дисциплінарної відповідальності.

Таким чином, слід розмежовувати суддівські помилки (сумлінна помилка) і дисциплінарні правопорушення, залежно від вини суддів, оскільки в противному разі наявною є позиція об'єктивного ставлення за вину (відповідальності за невинне заподіяння шкоди), що недопустимо. Принцип винної відповідальності – це елементарна умова правильної юридичної і соціально-моральної оцінки поведінки судді, яка не сковує свободу його переконання при вирішенні справ.

Необхідність встановлення вини конкретної особи у вчиненні дисциплінарної проступку пояснюється тим, що притягнення до відповідальності суддів, які не усвідомлюють суспільно шкідливого характеру своїх діянь, не передбачають і не здатні передбачити їх шкідливих наслідків, на підставі особистої переконаності в правильності своїх дій, їх законності, по-перше, не має сенсу, оскільки при цьому не буде досягнута мета відповідальності; по-друге – небезпечно, оскільки цим по суті відкривається можливість для необґрунтованого дисциплінарного впливу на суддю, що, безумовно, суперечить принципу незалежності суддів, у тому числі і від органів внутрішньоорганізаційного управління, якими є кваліфікаційні комісії.

Суддівська помилка, як і дисциплінарний проступок судді, заподіює шкоду (недосягнення як кінцевої мети правосуддя, а відповідно заподіяння шкоди суспільним відносинам, так і окремих завдань і цілей судочинства). Однак помилка, на відміну від проступку, заподіює шкоду без винного ставлення до неї судді. Вона детермінована особистою переконаністю судді в правильності, законності та обґрунтованості прийнятого рішення. Отже, вона не є підставою дисциплінарної відповідальності.

Судді завжди повинні мати можливість постановити рішення без побоювання, що з будь-якого боку послідкують які-небудь заходи. Іншими словами, вони повинні мати свободу дій на власний розсуд, не піклуючись про майбутню особисту відповідальність (неможливість будь-яких форм законного переслідування судді за виражені ним думки при виконанні своїх посадових обов'язків). У цьому зв'язку можна говорити про суддівський індемнітет.

Поняття індемнітету в основному пов'язують з діяльністю депутатів. Індемнітет (англ. – indemnity; нім. – Indemnitat) – у деяких країнах свобода виступів і голосування в парламенті, в наслідок якої не допускається притягнення депутата до відповідальності за його парламентську діяльність. (39)

Суддівський індемнітет являє собою неможливість переслідування (мається на увазі форма переслідування, заснована на законі, тобто відповідальність, у тому числі дисциплінарна) судді за думки, виражені ним при виконанні своїх посадових обов'язків, його правову позицію з розглядуваної справи, засновану на законі і відображену у відповідних процесуальних документах. (40) На цю обставину зазначається й у п.2 постанови Пленуму Верховного Суду України № 4 від 12 квітня 1996 р. «Про застосування законодавства, що забезпечує незалежність суддів»: «Суддя … не повинен звітувати і давати роз'яснення з приводу судових справ, піддаватися критиці за позицію в них і притягуватися через неї до відповідальності, крім випадків, прямо передбачених у законі».

Таким чином, суддівський індемнітет є гарантією особистісного суддівського переконання, а в більш широкому розумінні – незалежності суддів в цілому. Дане положення ґрунтується на тому, що принцип відповідальності суддів підкоряється принципу їх незалежності (має місце домінування доктрини суддівського імунітету над доктриною відповідальності). Р. Уолкер пише (щоправда, стосовно цивільно-правової відповідальності суддів): «Кожен повинен мати можливість виконувати свою роботу повністю незалежно і бути вільним від усякого страху. Жоден суддя не повинен перегортати сторінки своїх книг тремтячими пальцями, запитуючи себе: «Якщо я поступлю в такий от спосіб, то чи буду нести відповідальність за збитки?» Доти, поки він виконує свою роботу, щиро упевнений, що вона знаходиться в межах його юрисдикції…він не повинен нести відповідальності…».

У тих випадках, коли суддя в своїй професійній діяльності виражає протиправні переконання, винне постановляє протиправні рішення (порушує законодавство), він підлягає законному переслідуванню, тобто притягується до юридичної відповідальності, в тому числі, і до дисциплінарної.

Із змісту п.2 ст.31 Закону України «Про статус суддів» випливає, що дисциплінарна відповідальність суддів є результатом (крім умисного порушення закону) несумлінності, яка потягла за собою істотні наслідки. Виникає запитання, що слід розуміти під терміном «несумлінність»?

Несумлінність (несумлінний) визначається як нечесно і недбало роблячи що-небудь. Нечесність не можна розглядати як елемент необережності, оскільки нечесним, можна бути тільки умисно. «Недбалий» (недбалість) – той, хто неуважно ставиться до своєї роботи. Наслідком такого неуважного з боку судді ставлення до своєї роботи можуть бути суспільно шкідливі наслідки. При недбалості суддя не передбачає настання шкідливих наслідків своєї дії (бездіяльності), хоча він повинен був і міг їх передбачити при додержанні необхідної уважності і передбачливості. Ці вимоги обумовлені професійним, службовим обов'язком судді додержуватися вимог закону, а відтак, передбачати шкідливі наслідки, що випливають звідси, у разі його порушення.

Про самовпевненість як вид необережної форми вини суддів мова взагалі не може йтися. Адже якщо суддя передбачає суспільно шкідливі наслідки своєї дії і легковажно розраховує на їх запобігання, він тим самим усвідомлює і порушення закону, тобто фактично навмисне його порушує. Передбачити шкідливість наслідків можна лише при розумінні шкідливості дій, бо неможливо, передбачаючи негативні наслідки, абстрагуватися від характеру дій, які заподіюють ці наслідки.

Таким чином, під суддівською несумлінністю слід розуміти суддівську недбалість як необережну форму вини.

Судова помилка межує з недбалістю як необережною формою вини суддів. При помилці, так само як і при недбалості, суддя не передбачає можливості настання шкідливих наслідків своєї дії (бездіяльності), хоча й повинен був їх передбачати. Однак якщо в другому випадку він міг їх передбачити при належній увазі, свідомості, волі, то в першому – суддя не міг передбачити настання шкідливих наслідків у результаті стану впевненості в істинності, справедливості і законності своїх дій (рішень).

Слід зазначити, природа судових помилок принципово непереборна, тому що кожне судове рішення містить елементи суб'єктивності (рівень професійної кваліфікації, психологічні особливості суддів тощо). Ця проблема має вирішуватися в площині пошуку засобів, що зменшують, наскільки це можливо, вплив суб'єктивності, у тому числі це стосується і підбору кадрів, які мають необхідні, придатні до суддівської роботи характеристики.

В літературі під дисциплінарним проступком розуміється винне порушення трудових (службових) обов'язків. Оскільки дисциплінарні проступки стосуються різних сторін службової діяльності, доцільно виділяти їх безпосередні об'єкти. Так, Д.О. Гавриленко розрізняє три групи таких об'єктів: а) службові обов'язки, визначені за посадою, порушення яких може спричинити (або спричиняє. – С.П.) обмеження прав, інтересів, честі, гідності, особистої недоторканності окремих громадян, інтересів і прав державних і громадських організацій; б) правила додержання службової дисципліни (режим робочого часу, розпорядок дня працівників, правила поводження зі службовими документами); в) загальні правила поведінки державних службовців поза службою, а також етичні вимоги, що ставляться до них. (41)

У цьому контексті слід звернути увагу на положення ст.10 Закону України «Про статус суддів», у якій сформульовано текст суддівської присяги, що складається перед Президентом України: суддя присягає чесно і сумлінно виконувати свої обов'язки, здійснювати правосуддя, підкоряючись тільки закону, бути об'єктивним і справедливим. Як обґрунтовано зазначає С. Прилуцький, серед вичерпних підстав звільнення судді з посади згідно зі ст.126 Конституції України порушення ним присяги є самостійною підставою. З огляду на положення Конституції, присяга судді виконує функцію обов'язку (а не обіцянки), який покладає на себе особа, покликана здійснювати правосуддя. (42) Цей обов'язок випливає із особливостей публічної діяльності суддів щодо здійснення правосуддя, несе суспільно-правове навантаження, оскільки суддя при виконанні своїх повноважень зобов'язаний діяти на користь суспільства та держави шляхом здійснення справедливої, неупередженої і об’єктивної діяльності, тим самим утверджуючи незалежність судової влади.

Суддівська присяга є концентрованим змістом суддівських обов'язків. Більш того, складання особою присяги є юридичним моментом придбання статусу судді і допуском до судової діяльності. Особа, яка її не склала, не повинна бути суб'єктом порушення суддівських обов'язків, зазначених у ст.6 Закону України «Про статус суддів». (43)

Так, судді зобов'язані при здійсненні правосуддя дотримуватися Конституції і законів України, забезпечувати повний, всебічний і об'єктивний розгляд судових справ з додержанням встановлених законом строків; додержуватися вимог щодо несумісності (ст.5 Закону), службової дисципліни і розпорядку роботи суду; не розголошувати відомості, що становлять державну, військову, службову, комерційну і банківську таємниці, таємницю нарадчої кімнати; відомості про особисте життя громадян та інші відомості, про які вони дізналися під час розгляду справи в судовому засіданні, для забезпечення нерозголошення яких було прийнято рішення про закрите судове засідання. Судді також зобов'язані не допускати вчинків та будь-яких дій, що порочать звання судді і можуть викликати сумнів у їх об'єктивності, неупередженості та незалежності. Порушення цих обов'язків в силу ч.1 ст.31 Закону «Про статус суддів» становить зміст дисциплінарного проступку судді.

Порушення вимог матеріального і процесуального закону ставить під загрозу забезпечення прав і законних інтересів учасників процесу і, як наслідок, зводить нанівець вирішення завдань судочинства, правильне застосування закону. Точне і неухильне додержання судами України норм процесуального законодавства, як відзначається в постанові Пленуму Верховного Суду України № 9 від 21 грудня 1990 р. «Про практику застосування судами процесуального законодавства при розгляді цивільних справ по першій інстанції» (з наступними змінами), є неодмінною умовою забезпечення правильного, справедливого і швидкого вирішення справ, з метою захисту прав і законних інтересів осіб, які звернулися до суду. Подібне положення відображене й у п.1 постанови Пленуму Верховного Суду України № 5 від 29 червня 1990 р. «Про виконання судами України законодавства і постанов Пленуму Верховного Суду України з питань судового розгляду кримінальних справ і постановляння вироку» (з наступними змінами), де вказано на неприпустимість будь-яких відхилень від вимог закону, маючи на увазі, що неухильне додержання передбаченої законом процесуальної форми є неодмінною умовою встановлення істини по справі і прийняття по ній законного, обґрунтованого і справедливого рішення.

Матеріали дисциплінарної практики свідчать про те, що найбільш поширеними є порушення процесуальних строків – 57 % випадків від числа порушень процесуального закону і 37 % від загальної кількості числа порушень суддівських обов'язків. Мабуть, з цієї причини законодавець у п.1 ст.6 Закону України «Про статус суддів» окремо наголошує на обов'язку суддів додержуватися встановлених у законі строків.

Найбільш потерпають громадяни від брутальної судової тяганини, яка стала характерною в роботі багатьох судів. Зокрема, у 1999 р. понад встановлені законом строки судами розглянуто 29,6 % кримінальних і 15,6 % цивільних справ від загальної кількості розглянутих. Громадяни інколи роками домагаються відновлення своїх порушених прав, особливо у цивільних справах. (44)

Посилання на тяганину при вирішенні правових спорів у національних судових системах найбільш характерні і для скарг, що надсилаються до Європейського суду з прав людини. Ця проблема існує в багатьох європейських країнах.

Особливе занепокоєння викликає порушення строків розгляду справ щодо осіб, які не визнані судом винними і тривалий час тримаються під вартою. В національному законодавстві це ускладнюється тим, що КПК України не встановлює строків розгляду кримінальних справ. Тому необхідно враховувати положення, що містяться в міжнародно-правових нормах, зокрема в Європейській конвенції про захист прав людини і основних свобод (1950 р.), у п.1 ст.6 якої закріплено, що кожен громадянин при розгляді кримінального обвинувачення, яке пред'явлене йому, має право на справедливий публічний розгляд справи судом у розумний строк.

Європейський суд з прав людини звертає увагу на те, що держави, які приєдналися до Європейської конвенції, зобов'язані організовувати свої судові системи таким чином, щоб правосуддя здійснювалося без тяганини, яка загрожує його ефективності і довірі до нього. Як зазначено в резолюції Ради Європи DH (97) 336 від 17 липня 1997 р., тривалі затримки при здійсненні правосуддя становлять велику небезпеку, зокрема для верховенства права.

Визначаючи, який строк є «розумним», Європейський суд з прав людини ухвалив, що слід виходити з конкретних обставин справи, зокрема повинні бути враховані складність фактичних або юридичних питань, що поставлені у справі, поведінка заявників і компетентної влади і те, які інтереси перших були поставлені на карту.

Таким чином, при визначенні розумності строку розгляду справи треба враховувати її складність, час, протягом якого вона розглядалася, наслідки тривалого розгляду та інші обставини (серед яких можуть бути завантаженість судді, його прагнення до своєчасного розгляду справи тощо).

Іноді судові процеси відкладаються через нез’явлення свідків, потерпілих, підсудних, а також неетапування останніх із СІЗО. Проте судді завжди повинні використовувати можливості, що надані їм законом, спрямовані на усунення тяганини при розгляді справ: адміністративні санкції, примусовий привід. У п.5 постанови Пленуму Верховного Суду України № 7 від 30 травня 1997 р. «Про посилення судового захисту прав та свобод людини і громадянина» суддям приписаний обов'язок гострого реагування в тому числі на недоліки в роботі конвойних підрозділів МВС, що полягають в несвоєчасній доставці підсудних в судове засідання; на несвоєчасне виконання ухвал (постанов) про привід підсудних, свідків, потерпілих та ін.

Усупереч вимогам ст.87 КПК протоколи судових засідань виготовляються місяцями, у той час як вони повинні бути складені і підписані протягом семи діб. Порушуються строки ознайомлення з ними зацікавлених осіб і вручення копій вироків засудженим, що у свою чергу веде до порушення строків направлення справи у вищу інстанцію і виконання вироків.

У будь-якому разі, при розгляді кожної конкретної дисциплінарної справи, підставою якої є порушення процесуальних строків, кваліфікаційна комісія (Вища рада юстиції) має брати до уваги об'єктивні труднощі і перешкоди, що виникали в судді при розгляді і вирішенні справи. Вона також повинна вирішити питання, чи можна розглядати дане порушення як необґрунтоване затягування (тяганину) розгляду судової справи. Адже для притягнення судді до дисциплінарної відповідальності за цією підставою недостатньо встановити тільки сам факт порушення строків.

Не завжди додержуються вимоги закону, що регламентують порядок прийняття позовних заяв і порушення цивільних справ, що тягне як несвоєчасний їх розгляд, так і втрату доказів, додаткові матеріальні витрати, обмежує конституційне право громадян на судовий захист.

У деяких випадках мають місце фальсифікація судових документів (близько 13 % випадків від загальної кількості порушень) і присвоєння невластивих суду функцій. (45)

Поряд із такими негативними явищами в діяльності судів як тяганина і фальсифікація судових рішень, із набранням у червні 2001 р. чинності нових положень в процесуальному законодавстві, у діях суддів з'явилися нові тенденції, спрямовані на порушення прав і свобод громадян. Серед них – блокування надходження апеляційних скарг до апеляційних судів. Окремі судді, використовуючи заформалізований закон, який містить вимоги щодо цієї категорії скарг, у будь-який спосіб намагаються позбавити учасників процесу права на перегляд рішення апеляційним судом. (46)

Дані судової статистики свідчать про зростання частини змінених вироків у зв'язку з помилками в кваліфікації злочинів, необґрунтованим винесенням виправдувальних вироків. Зрозуміло, що сам факт скасування чи зміни судового рішення не може бути підставою дисциплінарної відповідальності, крім випадків навмисного порушення закону або недбалості, що спричинила істотні наслідки. Однак, якщо в ході розгляду справи вищою інстанцією будуть виявлені очевидні порушення, безсумнівно, має ставитися питання про порушення дисциплінарного провадження.

Слід також зазначити, що порушення суддею положень Конституції і законодавства України може служити підставою для притягнення його до відповідальності, незалежно від того, чи було скасовано рішення вищестоящою судовою інстанцією. В даному разі слід звертати увагу на сам факт порушення закону з боку судді.

Під порушенням розпорядку роботи суду треба розуміти дії (бездіяльність) судді, які порушують положення, що стосуються організації роботи суду, спрямовані на підвищення ефективності основної судової діяльності – здійснення правосуддя. Діяльність по організації роботи є допоміжною стосовно правосуддя, але разом з тим від її швидкого і правильного здійснення у кінцевому рахунку залежить реалізація права громадян на судовий захист. Таким чином, порушення норм, що регулюють організацію роботи в суді (наприклад, інструкції з діловодства, положень Закону України «Про звернення громадян»), порядок прийому громадян, розгляд і вирішення їх скарг і заяв, нерівномірний розподіл справ (з боку голови суду) тощо, повинні розглядатися як випадки порушення розпорядку роботи суду. Такі порушення суду відзначаються приблизно в 7 % випадків від загальної кількості порушень.

Підставою для притягнення судді до дисциплінарної відповідальності є також порушення обов'язку з нерозголошення відомостей, що становлять державну, комерційну, банківську та інші таємниці (п.3 ст.6 Закону України «Про статус суддів»). У цьому разі всі види таємниць являють собою певного роду інформацію, розголошення (передача) якої може завдати шкоди інтересам її власника.

Зазначені види таємниць, у тому числі таємниця нарадчої кімнати (позицій і думок щодо розглянутої справи), охоплюються змістом більш широкого поняття – професійна (службова) таємниця судді. Професійна таємниця має на увазі інформацію, щодо якої суддя був обізнаний протягом закритого розгляду судової справи, а також іншу конфіденційну інформацію, яка стала відома судді при здійсненні повноважень (котрою він володіє в зв'язку зі здійсненням професійної діяльності) і захист якої – обов'язок судді, що випливає із законодавства або правил професійної поведінки (етики).

Відповідно до п.4 ст.6 Закону України «Про статус суддів» суддя зобов'язаний не допускати вчинків і будь-яких дій, що порочать звання судді і можуть викликати сумнів у його об'єктивності, неупередженості та незалежності.

По суті суддя як у своїй професійний, так і в позаслужбовій діяльності повинен утримуватися від вчинків, що підривають авторитет судової влади, честь і гідність судді і відповідно викликають сумнів у його об'єктивності, неупередженості та незалежності. Разом з тим порушення даного положення відзначається в 15 % випадків від загальної кількості порушень.

Слово «честь» означає сукупність вищих моральних принципів, якими людина керується у своїй громадській та особистій поведінці; крім того – добра незаплямована репутація, авторитет людини, її чесне ім’я. Моральна цінність особистості в понятті честь пов'язується з конкретним суспільним становищем людини, родом її діяльності і визнаними за нею заслугами. Честь є категорією, яка визначає суспільну оцінку особистості (сукупності її якостей) в аспекті її соціального статусу.

«Гідність» – сукупність високих моральних якостей, а також усвідомлення людиною своєї громадської ваги, громадського обов’язку. Це самооцінка особистістю своїх моральних та інших соціальних якостей. Гідність за визначенням може бути тільки зі знаком «плюс», тобто вона являє собою супроводжуване власною позитивною оцінкою відображення якостей особи в її свідомості. Особистість володіє і поважає в собі певну сукупність моральних якостей, «використовуючи» їх у процесі своєї життєдіяльності.

При цьому для права не має значення, що людина думає про себе, як вона оцінює себе доти, доки не встановлена відповідність цієї самооцінки з тим, як її сприймає соціум, тобто суспільною оцінкою особистості в аспекті її соціального становища. Таким чином, поняття «честь» багато в чому є схожим з категорією «гідність». Честь і гідність співвідносяться між собою як оцінка і самооцінка, як повага і самоповага. Ці оцінні категорії, взаємно переплітаючись, являють собою складне, але єдине явище.

Якщо суддя вважає припустимим і прийнятним для себе вчинення проступків, що порочать його звання (пов'язані з ним честь і гідність), тобто не відповідають загальним уявленням про належну суддівську поведінку, це тягне для нього негативні правові наслідки. Такі наслідки можуть мати місце, незважаючи на те, що честь і гідність за своєю сутністю не є правовими категоріями.

Поведінка, що порочить суддю, – це діяння, які порушують вимоги судової етики: аморальна поведінка; поява в нетверезому чи іншому непристойному вигляді в суді чи суспільстві; сексуальне переслідування; неповажне ставлення (ображаючі вислови) до учасників судового розгляду і колег; поширення негативних думок щодо професійних навичок і персональних особливостей колег тощо.

Діями, що викликають сумнів в об'єктивності, неупередженості та незалежності судді, є, наприклад, дії чи поведінка, які створюють уявлення, що при розгляді судової справи чи виконанні інших професійних обов'язків взагалі, суддя перебуває під впливом інших осіб; показує упереджене ставлення щодо питань національності, мови, релігії, а так само інвалідності, сексуальної орієнтації, соціально-економічного стану і т.д.; протягом виконання своїх повноважень або поза службою використовує расистську, шовіністичну термінологію; в судовому засіданні або в іншому місці показує своє позитивне чи негативне ставлення до сторін, вчиняє дії (проявляє бездіяльність), що створюють видимість упередженого ставлення судді до якоїсь із сторін, які беруть участь у розгляді справи, тощо.

Більш чітке визначення конкретної підстави дисциплінарної відповідальності (оскільки тлумачення в цьому відношенні загальної норми закону видається важким) вимагає­ прийняття спеціального акту – Кодексу професійної поведінки (етики) судді. У ньому необхідно максимально розкрити поняття проступку, що порочить звання судді, визначити модель поведінки в професійній і позаслужбовій діяльності, обов'язкової для носіїв судової влади.

Кодекс професійної поведінки (етики) судді має декілька загальних цілей: визначення і стимулювання високих стандартів поведінки, допомога в прийнятті суддею рішень, посилення довіри з боку громадян до професійної діяльності і посади судді. Правила, відображені в ньому, спрямовані на досягнення практично реалізованого мінімуму цілей, і було б нереалістичним очікувати, що вони, наприклад, допоможуть викоренити корупцію в суддівському середовищі або взагалі позбавлять від конфліктів між особистісними і суспільними (державними) інтересами.

Очевидно, що закріплені в Кодексі стандарти не зможуть регламентувати поведінку судді в кожній окремо взятій ситуації. Але, з одного боку, вони будуть служити йому системою орієнтирів при вирішенні того чи іншого конкретного поведінкового питання, а з іншого – стануть тією базою, на якій ґрунтуватимуться конкретні норми і дисциплінарна практика кваліфікаційних комісій суддів, доповнюючи Кодекс професіональної поведінки суддів відповідним змістом. Хоча іноді вважається, що спроба скрупульозної деталізації є не зовсім доречною, так як створюються ненавмисні прогалини – наявність Кодексу професійної поведінки суддів має перевагу наочності та підвищує авторитет суддівського корпусу в суспільній думці.

Щоб Кодекс був реалістичним, він повинен містити ряд критичних елементів: розумну мету; набір позитивних цінностей, на які слід орієнтуватися; набір понятійних стандартів того, що «можна» і що «не можна»; набір реальних і значущих санкцій. При цьому навіть найкращий кодекс – не більш ніж відправний пункт постійної роботи з поліпшення етичного клімату в суддівському середовищі. Тут важливо додержуватися головного – Кодекс має бути простим для виконання і важким для перекручування його змісту.

Формулювання обов'язків уникати порушення дійсного або уявного характеру, належать як до службової, так і позаслужбової поведінки (діяльності) суддів. Перелічити всі подібні дії не видається можливим, тому формулювання заборон і вимог у суддівських поведінкових кодексах носять загальний характер і поширюються на проступки, що прямо кодексами не згадуються.

Очевидним є також те, що не всяке порушення положень Кодексу може служити підставою для застосування дисциплінарних заходів щодо судді, який порушив норми. Які дисциплінарні заходи застосувати, і чи доречні вони взагалі – вирішується на підставі тлумачення тексту Кодексу і залежить від таких чинників, як серйозність порушення, намір судді, частота порушень та їх наслідки для інших осіб, а також для судової практики (діяльності) в цілому.

Не кожен суддя здатний визначити для себе конкретні межі дозволеного, особливо коли йдеться про морально-правові категорії, відображені в Кодексі професійної поведінки судді. У цьому зв'язку буде корисним законодавчо передбачити можливість офіційних роз'яснень і рекомендацій з боку уповноваженого органу з питань, пов'язаних з регулюванням суддівської поведінки. Так, наприклад у США суддя може звернутися в «Комісію з норм поведінки», що уповноважена суддівською асоціацією давати експертні висновки і тлумачення Кодексу у відповідь на запити суддів. У свою чергу в кожному із штатів існують свої аналогічні органи, наприклад, у Каліфорнії діє «Комітет із суддівської етики Асоціації суддів Каліфорнії».

Комітет роз'яснює суддям, юристам, а також кандидатам на заміщення посади суддів, що проходять практику в судах, положення Кодексу професійної етики і пропоновані поправки до нього. Крім цього, за дорученням виконавчого органу Асоціації суддів Каліфорнії Комітет може розглядати будь-які питання, що стосуються суддівської етики і готувати по них звіти. Комітет публікує щорічний звіт «Ethics Update» (етичні оновлення (вдосконалення), в якому узагальнюються винесені офіційні думки і підготовлені «неофіційні відповіді».

Суддівське співтовариство в Україні також йде шляхом прийняття Кодексу професійної етики судді: 15 грудня 1999 р. на виконання протокольного рішення IV з'їзду суддів Радою суддів його було вперше, тимчасово – на період до наступного з'їзду, затверджено. (47) Положення цього Кодексу спрямовані на вирішення етичних проблем, пов'язаних зі статусом суддів. У вступі зазначено, що судді повинні прагнути дотримуватися цих положень у своїй професійній, громадській діяльності та приватному житті заради утвердження незалежності і неупередженості судової влади, зміцнення її авторитету в суспільстві.

Разом з тим правила поведінки в зазначеному Кодексі мають рекомендаційний характер. Із преамбули випливає, що закріплені положення не можуть застосовуватися як підстави дисциплінарної відповідальності суддів і визначати ступінь їх вини. Крім того, Кодекс був тимчасовим, так би мовити, «для огляду», і прийнятий до наступного з'їзду суддів. Результатом цього стало затвердження Кодексу професійної етики судді на V з’їзді суддів, що відбувся 24 жовтня 2002 р. (48)

В цьому зв’язку не зрозуміло, чому зазначені в Кодексі норми знов-таки не можуть застосовуватись як підстави дисциплінарної відповідальності суддів і визначати ступінь їх провини. Очевидно, що дане питання вимагає свого якнайшвидшого вирішення: положення Кодексу професійної поведінки судді повинні бути обов'язковими для виконання, оскільки документ, який містить у собі положення декларативного характеру, не буде примушувати суддів до такої поведінки, яка б зміцнювала довіру суспільства в чесність, незалежність, неупередженість і справедливість суду.

До того ж видно, що належна робота над Кодексом з моменту його першого, тимчасового затвердження, не була проведена – остання редакція, прийнята на V з’їзді суддів повністю дублює попередника. Окремі зауваження викликає як структура Кодексу, котра не має відповідних розділів і, по суті, складається із простого викладу норм, так і відсутність у ньому формулювання поняття проступку, що порочить звання судді.

Проступками, що порочать звання (честь і гідність) судді, варто визнавати дії (бездіяльність), що суперечать положенням Кодексу професійної поведінки судді та дають реальну і достатню підставу вважати неможливим виконання суддею незалежно, чесно та неупереджено своїх професійних обов'язків, а так само дії (бездіяльність), що призводять до стійкої негативної думки про моральне обличчя судді. (49)

З урахуванням викладеного дисциплінарний проступок судді можна визначити як винне, протиправне порушення службових обов'язків, що виражається в обмеженні або порушенні законних прав і інтересів осіб, які беруть участь у судочинстві або звертаються за судовим захистом, порушенні суддівських обмежень, а також загальновизнаних моральних вимог.

Усі дисциплінарні проступки суддів певною мірою завдають шкоди суспільству, оскільки вони спотворюють негативне уявлення про характер правосуддя, знижують його соціальну цінність, зачіпають інтереси учасників розв’язання конфлікту в суді, що в цілому позначається і на авторитеті суду. Разом з тим очевидно, що шкідливі наслідки від винного порушення суддею, наприклад, положень ст.21 КПК України (забезпечення підозрюваному, обвинуваченому і підсудному права на захист) і запізнення на роботу на 30 хвилин (порушення розпорядку роботи суду (п.2 ст.6 Закону України «Про статус суддів») різняться. Останній проступок, безумовно, позначається на загальному стані суддівської дисципліни, однак реальна шкода від нього і йому подібних настає не завжди, що повинно враховуватися при вирішенні питань про дисциплінарну відповідальність.

6.3. Стадії дисциплінарного провадження. Ди­с­ци­п­лі­на­р­на від­по­ві­да­ль­ність ре­а­лі­зу­єть­ся в ко­ж­но­му кон­к­ре­т­но­му випадку порушення особою професійної дисципліни в ре­зуль­та­ті пра­во­за­сто­со­вчої ді­я­ль­но­с­ті, шля­хом вста­но­в­лен­ня по­дії пра­во­по­ру­шен­ня (йо­го су­б'єк­тів), зби­рання не­об­хід­них ма­те­рі­а­лів і до­ка­зів, їх­ пе­ре­ві­р­ки, ви­зна­чен­ня наявності юри­ди­ч­них і фа­к­ти­ч­них під­став відповідальності. Ді­я­ль­ність су­б'єк­тів ди­с­ци­п­лі­на­р­ної вла­ди щодо роз­гля­ду і ви­рі­шен­ню пи­тан­ня про ди­с­ци­п­лі­на­р­ні про­сту­п­ки (ди­с­ци­п­лі­на­р­ний про­цес) здій­с­ню­єть­ся в по­ряд­ку ди­с­ци­п­лі­на­р­но­го про­ва­джен­ня.

Як і всім про­це­су­а­ль­ним юрис­ди­к­ційним фо­р­мам, ди­с­ци­п­лі­на­р­но­му про­ва­джен­ню при­та­ман­на ста­дій­ність роз­ви­т­ку, оскі­ль­ки спра­ва про ди­с­ци­п­лі­на­р­ний про­сту­пок про­хо­дить де­кі­ль­ка ста­дій від сво­го ви­ни­к­нен­ня до ви­ко­нан­ня або у певних ви­па­д­ках – при­пи­нен­ня.

Ди­с­ци­п­лі­на­р­не про­ва­джен­ня від­по­ві­д­но до п.1 ст.99 За­ко­ну «Про су­до­устрій Укра­ї­ни» пе­ред­ба­чає на­сту­п­ний по­ря­док ви­рі­шен­ня пи­тань про ди­с­ци­п­лі­на­р­ну від­по­ві­да­ль­ність: 1) здій­с­нен­ня пе­ре­ві­р­ки да­них про на­яв­ність під­став для при­тя­г­нен­ня су­д­ді до ди­с­ци­п­лі­на­р­ної від­по­ві­да­ль­но­с­ті, 2) від­крит­тя ди­с­ци­п­лі­на­р­ної спра­ви, 3) роз­гляд ди­с­ци­п­лі­на­р­ної спра­ви і при­йн­ят­тя рі­шен­ня.

За­кон Укра­ї­ни «Про Ви­щу ра­ду юс­ти­ці­ї» (ст.39) мі­с­тить такі ста­дії ди­с­ци­п­лі­на­р­но­го про­ва­джен­ня відносно су­д­дів Вер­хо­в­но­го Су­ду Укра­ї­ни та ви­щих спе­ці­а­лі­зо­ва­них су­дів: 1) пе­ре­ві­р­ка да­них про ди­с­ци­п­лі­на­р­ний про­сту­пок; 2) від­крит­тя ди­с­ци­п­лі­на­р­но­го про­ва­джен­ня; 3) роз­гляд ди­с­ци­п­лі­на­р­ної спра­ви; 4) при­йн­ят­тя рі­шен­ня.

Су­б'єк­та­ми іні­ці­ю­ван­ня пи­тан­ня про ди­с­ци­п­лі­на­р­ну від­по­ві­да­ль­ність су­д­дів мо­жуть бу­ти: а) Мі­ні­с­тер­с­т­во юс­ти­ції Укра­ї­ни і йо­го ор­га­ни на мі­с­цях за ре­зуль­та­та­ми пе­ре­ві­рок за­яв та по­від­ом­лень гро­ма­дян; б) го­ло­ва від­по­ві­д­но­го су­ду, в) на­род­ний де­пу­тат Укра­ї­ни, г) ке­рі­в­ник або за­сту­п­ник ке­рі­в­ни­ка дер­жа­в­но­го ор­га­ну, уста­но­ви чи ор­га­ну мі­с­це­во­го са­мо­вря­ду­ван­ня; д) за­со­би ма­со­вої ін­фо­р­ма­ції (ч.1 ст.34 За­ко­ну Укра­ї­ни «Про ста­тус су­д­дів»).

У п.2 ст.97 За­ко­ну Укра­ї­ни «Про су­до­устрій Укра­ї­ни» в якості су­б'єк­тів іні­ці­ю­ван­ня ди­с­ци­п­лі­на­р­ної від­по­ві­да­ль­но­с­ті су­д­дів мі­с­це­вих, апе­ля­цій­них і Ка­са­цій­но­го су­ду Укра­ї­ни, визначені: а) на­род­ні де­пу­та­ти Укра­ї­ни; б) Упо­в­но­ва­же­ний Вер­хо­в­ної Ра­ди Укра­ї­ни з прав лю­ди­ни; в) Го­ло­ва Вер­хо­в­но­го Су­ду Укра­ї­ни (го­ло­ва ви­що­го спе­ці­а­лі­зо­ва­но­го су­ду – що­до су­д­ді від­по­ві­д­но­го спе­ці­а­лі­зо­ва­но­го су­ду, за винятком звільнення судді); г) Мі­ністр юс­ти­ції Укра­ї­ни; д) го­ло­ва від­по­ві­д­ної Ра­ди су­д­дів; е) чле­ни Ра­ди су­д­дів Укра­ї­ни.

В ст. 38 За­ко­ну Укра­ї­ни «Про Ви­щу ра­ду юс­ти­ці­ї» іні­ці­а­то­ра­ми пи­тан­ня про ди­с­ци­п­лі­на­р­ну від­по­ві­да­ль­ність суддів ви­щих спе­ці­а­лі­зо­ва­них су­дів і Вер­хо­в­но­го Су­ду Укра­ї­ни на­зва­ні: а) на­род­ні де­пу­та­ти Укра­ї­ни; б) Упо­в­но­ва­же­ний Вер­хо­в­ної Ра­ди Укра­ї­ни з прав лю­ди­ни; в) член Ви­щої ра­ди юс­ти­ції за ре­зуль­та­та­ми пе­ре­ві­р­ки по­від­ом­лень.

Слід констатувати, що на сьогодні законодавче закріплення процедури реалізації дисциплінарної відповідальності суддів є вкрай незадовільним. Цей правовий інститут залишається “розірваним” між трьома законодавчими актами. Стадії дисциплінарного провадження зазначені, але їх зміст не розкривається належним чином. До того ж, як це видно на прикладі суб’єктів ініціювання відповідальності, існують певні розбіжності між законами.

Пі­с­ля оде­р­жан­ня від­по­ві­д­но­го іні­ці­а­ти­в­но­го ма­те­рі­а­лу (по­дан­ня, за­яви, ска­р­ги) в місячний строк про­во­дить­ся йо­го пе­ре­ві­р­ка. При­зна­чен­ня да­ної пе­ре­ві­р­ки по­ля­гає в то­му, щоб у зв'я­з­ку з іні­ці­ю­ван­ням пи­тан­ня про ди­с­ци­п­лі­на­р­ну від­по­ві­да­ль­ність су­д­ді за­без­пе­чи­ти упо­в­но­ва­же­но­го су­б'єк­та ін­фо­р­ма­ці­єю, не­об­хід­ною для постановляння рі­шен­ня про по­ру­шен­ня чи від­мо­ву в по­ру­шен­ні ди­с­ци­п­лі­на­р­но­го про­ва­джен­ня. Ін­ши­ми сло­ва­ми пе­ре­ві­ря­ють­ся ві­до­мо­с­ті про фа­к­ти, що об­ґру­н­то­ву­ють не­об­хід­ність по­ру­шен­ня спра­ви, та від­по­ві­д­ність пе­ред­ба­че­ним в за­ко­ні чи Ко­де­к­сі про­фе­сій­ної по­ве­ді­н­ки судді під­ста­вам при­тя­г­нен­ня су­д­ді до ди­с­ци­п­лі­на­р­ної від­по­ві­да­ль­но­с­ті. Зі змі­с­ту п.1 ст.35 За­ко­ну Укра­ї­ни «Про ста­тус су­д­дів» ви­пли­ває, що пе­ре­ві­р­ку про­во­дять го­ло­ва ква­лі­фі­ка­цій­ної ко­мі­сії або за йо­го до­ру­чен­ням, а так само на під­ста­ві рі­шен­ня ко­мі­сії, чле­ни ко­мі­сі­ї.

Ди­с­ци­п­лі­на­р­не про­ва­джен­ня по­ру­шу­єть­ся упо­в­но­ва­же­ни­ми на те су­б'єк­та­ми, пе­ре­лік яких за­крі­п­ле­но в ст. 33 За­ко­ну Укра­ї­ни «Про ста­тус су­д­дів» і ст.41 За­ко­ну Укра­ї­ни «Про Ви­щу ра­ду юс­ти­ці­ї». Так, згі­д­но з ст. 33 За­ко­ну Укра­ї­ни «Про ста­тус су­д­дів» при на­яв­но­с­ті під­став ди­с­ци­п­лі­на­р­не про­ва­джен­ня від­но­с­но су­д­ді по­ру­шу­єть­ся по­ста­но­вою го­ло­ви від­по­ві­д­ної ква­лі­фі­ка­цій­ної ко­мі­сії су­д­дів, го­ло­ва­ми ви­щих спе­ці­а­лі­зо­ва­них або апе­ля­цій­них су­дів. У ст.41 За­ко­ну Укра­ї­ни «Про Ви­щу ра­ду юс­ти­ці­ї» як су­б'єк­т пе­ред­ба­ча­єть­ся та­кож Ви­ща ра­да юстиції, що сво­єю по­ста­но­вою мо­же по­ру­ши­ти ди­с­ци­п­лі­на­р­не про­ва­джен­ня.

За­кон Укра­ї­ни «Про ста­тус су­д­дів» не мі­с­тить пря­мої вка­зі­в­ки на строк з мо­ме­н­ту за­кін­чен­ня пе­ре­ві­р­ки, впро­довж яко­го про­ва­джен­ня по­ви­нно бу­ти по­ру­ше­не. У вся­ко­му ра­зі фо­р­му­лю­ван­ня п.п.2, 3, 4 ст.35 кон­к­ре­т­но про по­ру­шен­ня про­ва­джен­ня ні­чо­го не го­во­рить. Йдеться про рі­шен­ня, що при­пи­няє ди­с­ци­п­лі­на­р­не про­ва­джен­ня, та про при­тя­г­нен­ня до ди­с­ци­п­лі­на­р­ної від­по­ві­да­ль­но­с­ті.

Згі­д­но з ст.41 За­ко­ну Укра­ї­ни «Про Ви­щу ра­ду юс­ти­ці­ї» про­ва­джен­ня по­ру­шу­єть­ся (від­кри­ва­єть­ся) у десятиден­ний строк із дня оде­р­жан­ня да­них про ди­с­ци­п­лі­на­р­ний про­сту­пок су­д­ді. У ви­па­д­ку, ко­ли ці да­ні ма­ють по­тре­бу в пе­ре­ві­р­ці, – у строк не більш десяти днів із дня за­кін­чен­ня пе­ре­ві­р­ки.

На­сту­п­ною є ста­дія роз­гля­ду ди­с­ци­п­лі­на­р­ної спра­ви та при­йн­ят­тя рі­шен­ня. Ста­дія роз­гля­ду ди­с­ци­п­лі­на­р­ної спра­ви та при­йн­ят­тя рі­шен­ня – центра­ль­на ста­дія ди­с­ци­п­лі­на­р­но­го про­ва­джен­ня. Її при­зна­чен­ня по­ля­гає в ос­та­то­ч­но­му вста­но­в­лен­ні сту­пе­ня вин­но­с­ті су­д­ді, який при­тя­гу­ється до від­по­ві­да­ль­но­с­ті, у вчиненні ди­с­ци­п­лі­на­р­но­го пра­во­по­ру­шен­ня, а та­кож в за­кон­но­му і об­ґру­н­то­ва­но­му ви­рі­шен­ні пи­тан­ня про йо­го від­по­ві­да­ль­ність. У ст.42 За­ко­ну Укра­ї­ни «Про Ви­щу ра­ду юс­ти­ці­ї» строк з дня по­ру­шен­ня про­ва­джен­ня, упро­довж яко­го спра­ва по­ви­нна бу­ти роз­гля­ну­та, не вста­но­в­ле­ний: «Ви­ща ра­да юс­ти­ції роз­гля­дає ди­с­ци­п­лі­на­р­ну спра­ву на най­бли­ж­чо­му за­сі­дан­ні пі­с­ля над­хо­джен­ня ви­сно­в­ку і ма­те­рі­а­лів пе­ре­ві­р­ки». Від­по­ві­д­но до п.2 ст.35 За­ко­ну Укра­ї­ни «Про ста­тус су­д­дів» ква­лі­фі­ка­цій­на ко­мі­сія роз­гля­дає ма­те­рі­а­ли (ди­с­ци­п­лі­на­р­ну спра­ву) у де­ся­ти­ден­ний строк з мо­ме­н­ту за­кін­чен­ня пе­ре­ві­р­ки да­них про про­сту­пок і ви­не­сен­ня від­по­ві­д­но­го ви­сно­в­ку.

Під час роз­гля­ду спра­ви ко­мі­сія згі­д­но з ч.4 ст.35 За­ко­ну України «Про ста­тус су­д­дів» і ч.3 ст. 42 За­ко­ну Укра­ї­ни «Про Ви­щу ра­ду юс­ти­ції» по­ви­нна за­слу­ха­ти по­яс­нен­ня су­д­ді. Не­яв­ка су­д­ді на за­сі­дан­ня ко­мі­сії без по­ва­ж­них при­чин не пе­ре­шко­джає роз­гля­ду спра­ви. По­яс­нен­ня яв­ля­ють со­бою іс­то­т­ну га­ра­н­тію про­ти не­об­ґру­н­то­ва­но­го за­сто­су­ван­ня стя­г­нен­ня. В них про­яв­ля­єть­ся ставлення по­ру­ш­ни­ка до ді­ян­ня, а це ва­ж­ли­во для ви­рі­шен­ням пи­тан­ня про по­ка­ран­ня, а та­кож мі­с­тить­ся цінна ін­фо­р­ма­ція про при­чи­ни і умо­ви йо­го вчинен­ня. Від­мо­в­а по­ру­ш­ни­ка від да­вання по­яс­нень не є пе­ре­шко­дою для на­кла­ден­ня стя­г­нен­ня.

На за­сі­дан­ні ква­лі­фі­ка­цій­ної ко­мі­сії мо­жуть бу­ти за­слу­ха­ні по­від­ом­лен­ня осіб, за­про­ше­них за кло­по­тан­ням як су­д­ді, так і ко­мі­сії, ого­ло­ше­ні до­ку­ме­н­ти і роз­гля­ну­ті ін­ші ма­те­рі­а­ли, що є в спра­ві чи до­да­т­ко­во пред­ста­в­ле­ні під час за­сі­дан­ня. Хід і ре­зуль­та­ти за­сі­дан­ня ко­мі­сії фі­к­су­ють­ся в про­то­ко­лі, який під­пи­су­єть­ся го­ло­ву­ю­чим на за­сі­дан­ні та осо­бою, яка ве­ла цей про­то­кол (се­к­ре­тар) (ч.4 ст.35 За­ко­ну Укра­ї­ни «Про ста­тус су­д­дів»). (50)

Ква­лі­фі­ка­цій­на ко­мі­сія по­ви­нна вста­но­ви­ти: чи вчи­нив су­д­дя ді­ю (без­ді­я­ль­ність), за яку йо­го при­тя­гу­ють до від­по­ві­да­ль­но­с­ті; чи є ця дія (без­ді­я­ль­ність) ди­с­ци­п­лі­на­р­ним про­сту­п­ком від­по­ві­д­но до за­ко­ну; вин­ний чи не­вин­ний су­д­дя в учиненому.

Від­по­ві­д­но до п.4 ст.79 За­ко­ну «Про су­до­устрій Укра­ї­ни» за­сі­дан­ня ква­лі­фі­ка­цій­ної ко­мі­сії су­д­дів є пра­во­мо­ч­ним, як­що в ньо­му бе­ре участь не менше двох тре­тин скла­ду ко­мі­сі­ї. При цьо­му сам склад є по­в­но­ва­ж­ним за умо­ви при­зна­чен­ня (об­ран­ня) не менше де­в'я­ти чле­нів ко­мі­сії, а для Ви­щої ква­лі­фі­ка­цій­ної ко­мі­сії – не менше оди­на­д­ця­ти (п.7 ст.76).

В п.3 ст.100 цьо­го За­ко­ну за­крі­п­ле­но, що при на­кла­ден­ні на су­д­дю ди­с­ци­п­лі­на­р­но­го стя­г­нен­ня вра­хо­ву­ють­ся ха­ра­к­тер про­сту­п­ку, йо­го на­с­лід­ки (ті, що на­ста­ли, чи ті, що мо­г­ли на­ста­ти), осо­ба су­д­ді, сту­пінь йо­го ви­ни, об­ста­ви­ни, що впли­ва­ють на об­ран­ня заходу ди­с­ци­п­лі­на­р­ної від­по­ві­да­ль­но­с­ті. Фа­к­ти­ч­но ана­ло­гі­ч­не по­ло­жен­ня бу­ло від­ображене й у п.5 ст.34 За­ко­ну «Про ква­лі­фі­ка­цій­ні ко­мі­сії, ква­лі­фі­ка­цій­ну ате­с­та­цію і ди­с­ци­п­лі­на­р­ну відповідальність су­д­дів су­дів Укра­ї­ни», а та­кож ч.3 ст.42 За­ко­ну Укра­ї­ни «Про Ви­щу ра­ду юс­ти­ці­ї».

Згі­д­но з п.1 ст.100 За­ко­ну «Про су­до­устрій Укра­ї­ни» рі­шен­ня по ди­с­ци­п­лі­на­р­ній спра­ві при­йма­єть­ся бі­ль­ші­с­тю го­ло­сів чле­нів ква­лі­фі­ка­цій­ної ко­мі­сії, при­су­т­ніх на її за­сі­дан­ні. Го­ло­су­ван­ня про­во­ди­ти­ся під час від­су­т­но­с­ті особи від­нос­но якої ви­рі­шу­єть­ся пи­тан­ня, та за­про­ше­них.

Окре­ма ду­м­ка ви­кла­да­єть­ся чле­ном ко­мі­сії в пи­сьмовій фо­р­мі і та­кож при­єд­ну­єть­ся до спра­ви. Про це го­ло­ву­ю­чий ого­ло­шує на за­сі­дан­ні, од­нак не роз­кри­ває її зміст (п.4 ст.82 За­ко­ну «Про су­до­устрій Укра­ї­ни»).

Рі­шен­ня по ди­с­ци­п­лі­на­р­ній спра­ві по­ви­нно мі­с­ти­ти на­зву ко­мі­сії, прі­зви­ще, ім'я, по ба­ть­ко­ві і по­са­ду су­д­ді, який при­тя­гу­єть­ся до від­по­ві­да­ль­но­с­ті, об­ста­ви­ни дій, що тя­г­нуть за собою ди­с­ци­п­лі­на­р­ну від­по­ві­да­ль­ність, по­яс­нен­ня від су­д­ді і ві­до­мо­с­ті, що ха­ра­к­те­ри­зу­ють йо­го осо­бу, мо­ти­ви при­йн­я­то­го рі­шен­ня з по­си­лан­ням на до­ка­зи, вка­зі­в­ку на заходи ди­с­ци­п­лі­на­р­ної від­по­ві­да­ль­но­с­ті (в ч.2 ст. 42 За­ко­ну Укра­ї­ни «Про Ви­щу ра­ду юс­ти­ці­ї» йдеться про вид ди­с­ци­п­лі­на­р­но­го стя­г­нен­ня), за­сто­со­ва­ні до су­д­ді, або під­ста­ви за­крит­тя спра­ви, а та­кож по­ря­док і строк оска­р­жен­ня рі­шен­ня (п.2 ст.100 За­ко­ну «Про су­до­устрій Укра­ї­ни»).

Вчені, роз­гля­да­ю­чи пи­тан­ня ди­с­ци­п­лі­на­р­но­го про­ва­джен­ня, пра­во­мі­р­но ви­ді­ляють ста­дії ви­ко­нан­ня рі­шен­ня по спра­ві та пе­ре­гляд рі­шен­ня по ска­р­зі. (51) Та­ким чи­ном, на­сту­п­ною ста­ді­єю є ви­ко­нан­ня рі­шен­ня по спра­ві.

При­зна­чен­ня ста­дії ви­ко­нан­ня рі­шен­ня по спра­ві по­ля­гає у ви­рі­шен­ні пи­тан­ня про зу­пи­нен­ня су­д­дів­сь­ких по­в­но­ва­жень (у ра­зі по­тре­би), а та­кож за­без­пе­чен­ні прак­ти­ч­ної ре­а­лі­за­ції на­кла­де­но­го стя­г­нен­ня, йо­го врахування і знят­тя. В цьо­му зв'я­з­ку ко­ло мо­ж­ли­вих про­це­су­а­ль­них дій вклю­чає ого­ло­шен­ня про на­кла­ден­ня стя­г­нен­ня, озна­йо­м­лен­ня з рі­шен­ням по ди­с­ци­п­лі­на­р­ній спра­ві, вжит­тя за­хо­дів для без­по­се­ре­д­ньо­го за­сто­су­ван­ня стя­г­нен­ня, а та­кож йо­го знят­тя.

Ква­лі­фі­ка­цій­на ко­мі­сія по­ви­нна озна­йо­ми­ти пра­во­по­ру­ш­ни­ка з рі­шен­ням по спра­ві. Ко­пія рі­шен­ня (ви­сно­в­ку) ква­лі­фі­ка­цій­ної ко­мі­сії су­д­дів про­тя­гом се­ми днів над­си­ла­єть­ся осо­бі, на під­ста­ві по­дан­ня якої ви­рі­шу­ва­лось пи­тан­ня, та осо­бі, від­но­сно якої ви­рі­шу­ва­ло­ся пи­тан­ня (п.5 ст.83 За­ко­ну «Про су­до­устрій Укра­ї­ни»). В той же час, до­ці­ль­но го­во­ри­ти про строк, про­тягом яко­го за­ці­ка­в­ле­ний су­б'єкт по­ви­нен бу­ти озна­йо­м­ле­ний з від­по­ві­д­ним рі­шен­ням.

Од­ні­єю з го­ло­вних умов ди­с­ци­п­лі­на­р­ної від­по­ві­да­ль­но­с­ті, яка но­сить ви­хо­в­ний ха­ра­к­тер, є опе­ра­ти­в­ність на­кла­ден­ня стя­г­нен­ня. Опе­ра­ти­в­ність спри­яє до­ся­г­нен­ню ви­хо­в­но­го ефе­к­ту. То­му за­ко­но­да­в­цем у п.1 ст.36 За­ко­ну Укра­ї­ни «Про ста­тус су­д­дів» і п.5 ст.100 За­ко­ну «Про су­до­устрій Укра­ї­ни» вста­но­в­ле­ні стро­ки давності за­сто­су­ван­ня стя­г­нен­ня: ди­с­ци­п­лі­на­р­не стя­г­нен­ня за­сто­со­ву­єть­ся до су­д­ді не пі­з­ні­ше ше­с­ти мі­ся­ців пі­с­ля ви­яв­лен­ня про­сту­п­ку. При цьо­му не вра­хо­ву­єть­ся час тим­ча­со­вої не­пра­це­зда­т­но­с­ті су­д­ді або пе­ре­бу­ван­ня йо­го у від­пу­с­т­ці.

Днем ви­яв­лен­ня про­сту­п­ку слід вва­жа­ти день, ко­ли су­б'єк­ту ди­с­ци­п­лі­на­р­ної вла­ди ста­ло про ньо­го ві­до­мо, тоб­то день оде­р­жан­ня до­ві­д­ки за ре­зуль­та­та­ми пе­ре­ві­р­ки. При цьо­му строк про­ве­ден­ня слу­ж­бо­вої пе­ре­ві­р­ки та­кож не по­ви­нен за­ра­хо­ву­ва­ти­ся в строк да­в­но­с­ті (з мо­ме­н­ту ви­яв­лен­ня та з мо­ме­н­ту здій­с­нен­ня) при­тя­г­нен­ня до від­по­ві­да­ль­но­с­ті. Та­ким чи­ном, у разі під­тве­р­джен­ня пе­ре­ві­р­кою на­яв­но­с­ті в ді­ях су­д­ді ознак ди­с­ци­п­лі­на­р­но­го про­сту­п­ку днем його ви­яв­лен­ня фа­к­ти­ч­но вва­жа­ти­меться день оде­р­жан­ня іні­ці­а­ти­в­но­го ма­те­рі­а­лу від упо­в­но­ва­же­них су­б'єк­тів.

Зве­р­тає на се­бе ува­гу від­су­т­ність за­ко­но­да­в­чо­го за­крі­п­лен­ня об­чи­с­лен­ня стро­ку з мо­ме­н­ту вчинення про­сту­п­ку в п.1 ст.36 За­ко­ну Укра­ї­ни «Про ста­тус су­д­дів» і п.5 ст.100 За­ко­ну «Про су­до­устрій Укра­ї­ни», пі­с­ля за­кін­чен­ня яко­го ди­с­ци­п­лі­на­р­не стя­г­нен­ня не мо­же бу­ти на­кла­де­но. В той же час у ст. 43 За­ко­ну Укра­ї­ни «Про Ви­щу ра­ду юс­ти­ці­ї» та­кий строк вста­но­в­ле­но: «Ди­с­ци­п­лі­на­р­не стя­г­нен­ня до су­д­ді за­сто­со­ву­єть­ся Ви­щою ра­дою юс­ти­ці­ї... не пі­з­ні­ше ро­ку з дня вчинення про­сту­п­ку».

Стат­тя 32 За­ко­ну Укра­ї­ни «Про ста­тус су­д­дів» пе­ред­ба­чає мо­ж­ли­вість за­сто­су­ван­ня до су­д­дів таких ви­дів ди­с­ци­п­лі­на­р­них стя­г­нень: до­га­на; по­ни­жен­ня ква­лі­фі­ка­цій­но­го кла­су. Крім то­го, за ре­зуль­та­та­ми ди­с­ци­п­лі­на­р­но­го про­ва­джен­ня від­по­ві­д­на ква­лі­фі­ка­цій­на ко­мі­сія мо­же при­йн­я­ти рі­шен­ня про на­пра­в­лен­ня ре­ко­ме­н­да­ції до Ви­щої ра­ди юс­ти­ції для ви­рі­шен­ня пи­тан­ня про вне­сен­ня по­дан­ня про зві­ль­нен­ня су­д­ді з по­са­ди. За ко­жен ди­с­ци­п­лі­на­р­ний про­сту­пок мо­же бу­ти на­кла­де­не тіль­ки од­не стя­г­нен­ня (п.2 ст.32 За­ко­ну Укра­ї­ни «Про ста­тус су­д­дів»). Роз­гля­не­мо ці пи­тан­ня до­кла­д­ні­ше.

До­га­на, як захід дисциплінарного впливу, но­сить ха­ра­к­тер пра­во­во­го впли­ву на мо­ра­ль­ну сфе­ру, сві­до­мість вин­но­го. Во­на прямо не пов’язана з об­ме­жен­ням будь-­яких прав пра­во­по­ру­ш­ни­ка, але ра­зом з тим ство­рює не­га­ти­в­ну слу­ж­бо­ву ха­ра­к­те­ри­с­ти­ку су­д­ді, що пе­ре­шко­джає йо­го слу­ж­бо­во­му про­су­ван­ню, під­ви­щен­ню ква­лі­фі­ка­цій­но­го кла­су. В той же час по­ни­жен­ня ква­лі­фі­ка­цій­но­го кла­су як вид ди­с­ци­п­лі­на­р­но­го стя­г­нен­ня становить со­бою ма­те­рі­а­ль­ні по­зба­в­лен­ня (оскі­ль­ки за­ро­бі­т­на пла­та су­д­дів скла­да­єть­ся у то­му чи­с­лі з до­плат за ква­лі­фі­ка­цій­ні кла­си), пе­ре­шко­джає ка­р'є­р­но­му ро­с­ту су­д­дів, бо сві­д­чить про йо­го не­на­ле­ж­ний про­фе­сій­ний рі­вень ро­бо­ти.

Вжит­тя за­хо­дів до прак­ти­ч­ної ре­а­лі­за­ції та­ких ви­дів ди­с­ци­п­лі­на­р­но­го стя­г­нен­ня, як до­га­на та по­ни­жен­ня ква­лі­фі­ка­цій­но­го кла­су, полягає в по­від­ом­лен­ні про стя­г­нен­ня і за­не­сен­ні ві­до­мо­с­тей (ко­пія рі­шен­ня) в осо­би­с­ту спра­ву су­д­ді.

Пи­тан­ня про зві­ль­нен­ня з по­са­ди ви­рі­шу­єть­ся шля­хом вне­сен­ня ква­лі­фі­ка­цій­ною ко­мі­сі­єю від­по­ві­д­но­го по­дан­ня до Ви­щої ра­ди юс­ти­ції (ч.1 ст.32 За­ко­ну Укра­ї­ни «Про ста­тус су­д­дів»; п.3 ст.30, ст.32 За­ко­ну Укра­ї­ни «Про Ви­щу ра­ду юс­ти­ці­ї»). Спра­ве­д­ли­во від­мі­че­но, що зві­ль­нен­ня з по­са­ди – це захід, який но­сить «…ві­д­но­влюваль­ний ха­ра­к­тер і ви­ра­жа­єть­ся в при­му­со­во­му «ви­ве­ден­ні» осіб із скла­ду ор­га­ні­за­ції чи їх­ си­с­те­ми («ві­д­но­в­лю­ють» становище, що іс­ну­ва­ло до вклю­чен­ня того, кого наказують, в ор­га­ні­за­цію)».

Із змі­с­ту ст.32 За­ко­ну Укра­ї­ни «Про Ви­щу ра­ду юс­ти­ці­ї» ви­пли­ває, що надіслан­ня від­по­ві­д­ної ре­ко­ме­н­да­ції ав­то­ма­ти­ч­но не тя­г­не за собою ви­рі­шен­ня пи­тан­ня про зві­ль­нен­ня су­д­ді з по­са­ди. В усіх ви­па­д­ках Ви­ща ра­да юс­ти­ції про­во­дить до­да­т­ко­во са­мо­стій­ний роз­гляд ди­с­ци­п­лі­на­р­ної спра­ви, в то­му чи­с­лі і з обо­в'я­з­ко­вим за­про­шен­ням су­д­ді, спра­ва яко­го роз­гля­да­є­ть­ся. Мо­ж­ли­во, та­ке становище ґру­н­ту­єть­ся на то­му, що рі­шен­ня від­по­ві­д­ної ква­лі­фі­ка­цій­ної ко­мі­сії про зві­ль­нен­ня су­д­ді з по­са­ди зав­жди бу­де ним оска­р­же­но, а так само слугує га­ра­н­ті­єю від не­об­ґру­н­то­ва­но­го зві­ль­нен­ня з по­са­ди.

Від­по­ві­д­но до п.1 ст.131 Кон­сти­ту­ції Укра­ї­ни, ч.1 ст.31 За­ко­ну Укра­ї­ни «Про Ви­щу ра­ду юс­ти­ці­ї» по­дан­ня про зві­ль­нен­ня су­д­дів з по­са­ди вно­сить­ся в ор­ган, який їх при­зна­чив або об­рав. Та­кими ор­га­нами (по­са­до­вою осо­бою) згі­д­но з п.1 ст.128 Кон­сти­ту­ції Укра­ї­ни є Вер­хо­в­на Ра­да Укра­ї­ни і Пре­зи­дент Укра­ї­ни від­по­ві­д­но.

Знят­тя стя­г­нен­ня та­кож належить до ста­дії ви­ко­нан­ня рі­шен­ня по спра­ві. Так, від­по­ві­д­но до ч.2 ст. 36 За­ко­ну Укра­ї­ни «Про ста­тус су­д­дів», ч.1 ст. 44 За­ко­ну Укра­ї­ни «Про Ви­щу ра­ду юс­ти­ці­ї», як­що пі­с­ля за­кін­чен­ня ро­ку із дня на­кла­ден­ня ди­с­ци­п­лі­на­р­но­го стя­г­нен­ня су­д­дя не бу­де під­да­ний но­во­му стя­г­нен­ню, він вва­жа­єть­ся та­ким, що не мав йо­го.

За­ко­но­да­в­чо пе­ред­ба­ча­єть­ся мо­ж­ли­вість до­ст­ро­ко­во­го знят­тя ди­с­ци­п­лі­на­р­но­го стя­г­нен­ня від­по­ві­д­ною ква­лі­фі­ка­цій­ною ко­мі­сі­єю за по­дан­ням го­ло­ви су­ду; в разі, ко­ли ди­с­ци­п­лі­на­р­на са­н­к­ція бу­ла за­сто­со­ва­на до го­ло­ви су­ду, – за по­дан­ням го­ло­ви ви­ще­с­то­я­що­го су­ду (ч.3 ст.36 За­ко­ну Укра­ї­ни «Про ста­тус су­д­дів»).

Згі­д­но з ч.2 ст.44 За­ко­ну Укра­ї­ни «Про Ви­щу ра­ду юс­ти­ці­ї» ди­с­ци­п­лі­на­р­не стя­г­нен­ня, на­кла­де­не на су­д­дю Вер­хо­в­но­го Су­ду Укра­ї­ни та ви­що­го спе­ці­а­лі­зо­ва­но­го су­ду, мо­же бу­ти до­ст­ро­ко­во зня­то Ви­щою ра­дою юс­ти­ції за за­явою су­д­ді, до яко­го за­сто­со­ва­но стя­г­нен­ня, але не ра­ні­ше ше­с­ти мі­ся­ців із дня за­сто­су­ван­ня.

Вка­зі­в­ку на те, що стя­г­нен­ня не мо­же бу­ти зня­те до­ст­ро­ко­во до за­кін­чен­ня ше­с­ти мі­ся­ців (у разі по­пе­ре­джен­ня – трьох) з дня йо­го за­сто­су­ван­ня, на наш по­гляд, слід за­крі­пи­ти у відповідній статті За­ко­ну Укра­ї­ни «Про ста­тус су­д­дів». Це спри­я­тиме, по­-пе­р­ше, єд­но­с­ті ди­с­ци­п­лі­на­р­ної прак­ти­ки, по­-дру­ге – мі­ні­ма­ль­но про­ло­н­го­ва­но­му ди­с­ци­п­лі­ну­ю­чо­му (ви­хо­в­но­му) впли­ву на по­ру­ш­ни­ка.

Рі­шен­ня про до­ст­ро­ко­ве знят­тя на­кла­де­но­го ди­с­ци­п­лі­на­р­но­го стя­г­нен­ня при­ймає ква­лі­фі­ка­цій­на ко­мі­сія (Ви­ща ра­да юс­ти­ції).

Пе­ре­гляд рі­шен­ня по ска­р­зі є фа­ку­ль­та­ти­в­ною ста­ді­єю ди­с­ци­п­лі­на­р­но­го про­ва­джен­ня і має сво­їм при­зна­чен­ням пе­ре­ві­р­ку ви­щою ін­ста­н­ці­єю за­кон­но­с­ті та об­ґру­н­то­ва­но­с­ті рі­шен­ня про за­сто­су­ван­ня стя­г­нен­ня. Тим са­мим за­без­пе­чу­ють­ся пра­ва і за­кон­ні ін­те­ре­си осо­би, на яку накладено стя­г­нен­ня.

За за­га­ль­ним пра­ви­лом ска­р­га по­да­єть­ся ли­ше осо­бою, від­но­сно якої при­йн­я­те рі­шен­ня про за­сто­су­ван­ня стя­г­нен­ня.

В п. п. 1, 3 ст.101 За­ко­ну «Про су­до­устрій Укра­ї­ни» вка­зу­єть­ся, що су­д­дя мі­с­це­во­го су­ду або су­д­дя, при­тя­г­ну­тий до ди­с­ци­п­лі­на­р­ної від­по­ві­да­ль­но­с­ті рі­шен­ням Ви­щої ква­лі­фі­ка­цій­ної ко­мі­сії (су­д­ді апе­ля­цій­них і ка­са­цій­но­го су­ду), мо­же оска­р­жи­ти йо­го про­тя­гом од­но­го мі­ся­ця з на­сту­п­но­го дня пі­с­ля вру­чен­ня йо­му ко­пії та­ко­го рі­шен­ня. Ана­ло­гі­ч­не по­ло­жен­ня ві­до­бра­же­но й у ч.1 ст.46 За­ко­ну Укра­ї­ни «Про Ви­щу ра­ду юс­ти­ції»: ска­р­га на рі­шен­ня ква­лі­фі­ка­цій­ної ко­мі­сії по спра­ві про при­тя­г­нен­ня до ди­с­ци­п­лі­на­р­ної від­по­ві­да­ль­но­с­ті мо­же бу­ти по­да­на до Ви­щої ра­ди юс­ти­ції не пі­з­ні­ше од­но­го мі­ся­ця з на­сту­п­но­го дня пі­с­ля вру­чен­ня су­д­ді та­ко­го рі­шен­ня.

Разом з тим у ч.5 ст.35 За­ко­ну Укра­ї­ни «Про ста­тус су­д­дів» йдеться про мо­ж­ли­вість оска­р­жен­ня рі­шен­ня про на­кла­ден­ня ди­с­ци­п­лі­на­р­но­го стя­г­нен­ня до Ви­щої ра­ди юс­ти­ції про­тя­гом десяти днів із дня вру­чен­ня ко­пії рі­шен­ня, а су­б'єкт оска­р­жен­ня рі­шен­ня не за­зна­че­ний.

Ска­р­га по­да­єть­ся че­рез ква­лі­фі­ка­цій­ну ко­мі­сію, яка ви­не­с­ла рі­шен­ня (Ви­щу ква­лі­фі­ка­цій­ну ко­мі­сію), тоб­то че­рез ор­ган, який за­сто­су­ва­в стя­г­нен­ня (п. п. 1, 3 ст.101 За­ко­ну «Про су­до­устрій Укра­ї­ни»). Ко­мі­сія зо­бо­в'я­за­на в три­ден­ний строк пі­с­ля оде­р­жан­ня ска­р­ги су­д­ді ві­ді­сла­ти її та ма­те­рі­а­ли спра­ви до Ви­щої ра­ди юс­ти­ції (п. п. 2, 3 ст.100).

Як ви­ня­ток Ви­ща ра­да юс­ти­ції мо­же про­до­в­жи­ти строк по­да­чі ска­р­ги, як­що ви­знає, що він був по­ру­ше­ний з по­ва­ж­них при­чи­н. Вважаємо, десятиден­но­го стро­ку ці­л­ком до­ста­т­ньо для при­йн­ят­тя за­ці­ка­в­ле­ним су­б'єк­том (су­д­дею або осо­бою, яка іні­ці­ю­ва­ла пи­тан­ня про йо­го від­по­ві­да­ль­ність) дій по оска­р­жен­ню рі­шен­ня від­по­ві­д­ної ква­лі­фі­ка­цій­ної ко­мі­сі­ї.

Ви­ща ра­да юс­ти­ції роз­гля­дає ска­р­ги на рі­шен­ня не пі­з­ні­ше од­но­го мі­ся­ця з дня їх­ над­хо­джен­ня (ст.45, ч.3 ст.46 За­ко­ну «Про Ви­щу ра­ду юс­ти­ці­ї»). При цьо­му су­д­дя, до яко­го бу­ло накладено стя­г­нен­ня, під­ля­гає обо­в'я­з­ко­во­му ви­кли­ку до Ви­щої ра­ди юс­ти­ції (ст.46 За­ко­ну).

В ра­зі необхідності до­да­т­ко­вої пе­ре­ві­р­ки об­ста­вин і ма­те­рі­а­лів спра­ви мі­ся­ч­ний строк з мо­ме­н­ту їх над­хо­джен­ня, про­тя­гом яко­го ска­р­га по­ви­нна бу­ти роз­гля­ну­та, збі­ль­шу­є­ть­ся.

Ви­ща ра­да юс­ти­ції роз­гля­дає ди­с­ци­п­лі­на­р­ну спра­ву (ска­р­гу) на най­бли­ж­чо­му за­сі­дан­ні пі­с­ля над­хо­джен­ня ви­сно­в­ку і ма­те­рі­а­лів пе­ре­ві­р­ки. Пі­с­ля роз­гля­ду ска­р­ги за до­по­ві­ддю чле­на ди­с­ци­п­лі­на­р­ної се­к­ції ра­дою при­йма­єть­ся од­не з на­сту­п­них рі­шень:

про за­до­во­лен­ня ска­р­ги су­д­ді, ска­су­ван­ня рі­шен­ня про при­тя­г­нен­ня йо­го до ди­с­ци­п­лі­на­р­ної від­по­ві­да­ль­но­с­ті і при­пи­нен­ня ди­с­ци­п­лі­на­р­но­го про­ва­джен­ня;

про за­до­во­лен­ня ска­р­ги повністю або ча­с­т­ко­во і змі­ну рі­шен­ня від­по­ві­д­ної ква­лі­фі­ка­цій­ної ко­мі­сії;

про за­ли­шен­ня ска­р­ги без за­до­во­лен­ня, а рі­шен­ня від­по­ві­д­ної ква­лі­фі­ка­цій­ної ко­мі­сії – без змі­ни (ч.5 ст.46).

Розділ 7. Припинення та зупинення повноважень суддів.

Механізм припинення повноважень суддів досить близько межує з припиненням статусу судді. Однак ці два явища не є тотожними, хоча в певних випадках й збігаються один з одним. Звільнення судді з посади виступає юридичним фактом припинення суддівських повноважень. Однак позбавлення судді повноважень виконувати функції судової влади не завжди позбавляє його статусу. Тобто статус судді не втрачається, а трансформується навіть після припинення суддівських повноважень. Наприклад, коли суддя на законних підставах виходить у відставку та позбавляється права здійснювати правосуддя, але за ним зберігається звання судді, а також перелік прав, обов’язків та гарантій статусу судді. (52) Правові основи статусу судді, що перебуває у відставці закріплені ст. 43 Закону України “Про статус суддів”.

Підстави і порядок припинення повноважень судді установлені частиною 5 ст. 126 Конституції України, ст. 15 Закону України “Про статус суддів”, ст. ст. 31, 32 Закону України “Про Вищу раду юстиції”.

7.1. Підстави припинення повноважень суддів. Конституційна норма містить положення, відповідно до якого звільнити суддю з займаної посади може лише відповідний суб'єкт, що призначив (обрав) його на посаду. Рішення про звільнення судді від посади міститься у відповідному акті Президента чи Верховної Ради України з вказівкою підстав його винесення. Рішення є остаточним, оскарженню не підлягає.

Згідно зі ст. ст. 31, 32 Закону України “Про Вищу раду юстиції” розрізняється звільнення судді з посади на загальних (п. 1-3, 7-9 ст.126 Конституції) та особливих обставин (п. 4-6 ст. 126 Конституції).

Аналіз конституційного положення дозволяє виділити наступні блоки підстав для звільнення судді з посади:

1) настання певної умови, що перешкоджає подальшому перебуванню судді в посаді: а) закінчення строку, на який його було обрано чи призначено; б) досягнення суддею шістдесяти п'яти років; в) хвороба судді, що перешкоджає подальшому виконанню обов'язків судді; г) подання ним заяви про відставку або про звільнення з посади за власним бажанням.

2) у порядку дисциплінарного провадження у випадках: а) порушення суддею вимог щодо несумісності; б) порушення суддею присяги.

3) в зв’язку з встановленням певного юридичного факту: а) набрання законної сили обвинувальним вироком щодо судді; б) припинення його громадянства; в) визнання його безвісно відсутнім або оголошення померлим.

Смерть судді імперативна визначено як підстава для автоматичного припинення його повноважень.

Слід зазначити, що закінчення строку, на який обрано чи призначено суддю, стосується тільки суддів Конституційного Суду і суддів, які вперше призначаються на посаду. Решта суддів обіймає посади безстроково, але відповідно до п.2 ст.126 Конституції України вони можуть бути звільнені після досягнення шістдесяти п’яти років.

Підстави припинення повноважень судді були певною мірою розглянуті вище як підстави набуття статусу судді, вимог, що ставляться до суддів. Тобто підстави набуття статусу судді нерозривно пов’язані з підставами припинення повноважень носія судової влади. Зрозуміло, втрата або порушення якоїсь вимоги, обов’язкової для набуття та перебуванні в статусі судді, призводить до порушення питання про припинення повноважень. Тому ми зупинимось лише на тих підставах, які не були розглянуті у розділі “Порядок набуття статусу судді”.

Підстава звільнення судді з посади в наслідок порушення присяги. У встановленому Конституцією переліку підстав звільнення з посади немає таких підстав як звільнення судді з посади в порядку дисциплінарного провадження, за професійною невідповідністю чи невідповідності судді займаній посаді. Суддя може бути звільнений з посади за дисциплінарні правопорушення тільки у випадку порушення ним вимог щодо несумісності чи присяги. Водночас, порушення суддею вимог несумісності є однією з форм порушення присяги, що випливає із сутності присяги судді. (53)

Набрання законної сили обвинувальним вироком відносно судді є підставою припинення не тільки суддівських повноважень, але й статусу судді. На такій підставі суддя звільняється з посади у разі вчинення злочину, в обвинуваченні якого його віддано до суду та у встановленому порядку визнано винним. Однак обвинувальний вирок стосовно судді повинен набути законної сили. Як відомо, вирок суду з кримінальних справ набуває законної сили не з моменту його проголошення. Згідно зі ст.ст. 349, 354 КПК України на вирок суду першої інстанції може бути подана апеляція протягом п’ятнадцяти діб з моменту його проголошення, а засудженим, який перебуває під вартою, - в той же строк з моменту вручення йому копії вироку. Подання апеляції на вирок суду зупиняє набрання ним законної сили та його виконання. Тільки після остаточного вирішення справи в апеляційній інстанції вирок набуває законної сили. Також, якщо стосовно судді набере законної сили обвинувальний вирок суду іншої країни, він підлягає звільненню з посади за цією підставою.

Припинення громадянства України є неодмінною та безумовною підставою звільнення судді з посади. Підстави, умови та порядок припинення громадянства України визначаються Законом “Про громадянство України”. До прийняття Указу Президента України про припинення громадянства та набуття ним чинності, суддя не може бути звільнений з підстав припинення громадянства.

Суддя звільняється з посади у випадку визнання його безвісно відсутнім або оголошення померлим. За загальними умовами, передбаченими ст.ст. 43, 46 ЦК України особу може бути визнано безвісно відсутньою або оголошено померлою в порядку, визначеному главою 35 ЦПК України.

Судді судів загальної юрисдикції можуть припинити свою судову діяльність за власним бажанням. Заява про звільнення судді за власним бажанням повинна подаватись до вищої ради юстиції, яка згідно ч.2 ст.31 Закону України “Про Вищу раду юстиції” вносить подання про звільнення судді з посади до органу, який його призначив або обрав, після попереднього з’ясування дійсного волевиявлення судді, чи не має місце сторонній вплив на нього або примус. Загальні підстави звільнення за власним бажанням передбачені ст.38 Кодексу законів про працю України. Якщо суддя відпрацював на посаді судді не менше 20 років, він має право звільнитись за власним бажанням на підставі виходу у відставку та набути статусу судді у відставці (ст.43 Закону “Про статус суддів”).

Конституція не вказує на вичерпний характер переліку підстав припинення повноважень судді. Доцільно додатково передбачити в законі про статус суддів додаткові підстави звільнення судді з посади: а) систематичне або грубе порушення Кодексу професійної етики судді; б) набрання законної сили ухвали суду про визнання судді недієздатним чи обмежено дієздатним або про застосування до нього примусових заходів медичного характеру; в) скасування чи реорганізація суду, якщо суддя не згоден на переведення в інший суд; г) невідповідність рівня професійних знань судді займаній посаді.

7.2. Процедура припинення повноважень судді. Сьогодні в Україні ще немає єдиного закону, який регламентував би процедуру звільнення суддів з посади. Окремі положення Законів “Про статус суддів” (ст.15), “Про Вищу раду юстиції” (ст. 31), “Про Конституційний Суд України” (ст.23) закріплюють лише деякі процедурні моменти чи етапи припинення суддівських повноважень.

Так, рішення про припинення повноважень судді Конституційного Суду України у випадках закінчення строку призначення, досягнення суддею шістдесяти п’яти років, неможливості виконувати свої повноваження за станом здоров’я, набрання законної сили обвинувальним вироком щодо нього; припинення його громадянства; визнання його безвісно відсутнім або оголошення померлим; подання суддею заяви про відставку або про звільнення з посади за власним бажанням приймається на засіданні Конституційного Суду України, а у випадках припинення повноважень за підставою порушення суддею присяги або порушення суддею вимог щодо несумісності - Верховною Радою України.

Щодо суддів судів загальної юрисдикції, то при наявності законних підстав, рішення про припинення повноважень судді приймається тим органом, який призначив (Президентом України) або обрав (Верховна Рада України) суддю на посаду. Попередню процедуру припинення повноважень суддів судів загальної юрисдикції здійснює Вища рада юстиції, яка за пропозицією кваліфікаційної комісії суддів або за власною ініціативою вносить подання про звільнення суддів з посади до органу, який їх призначив або обрав. До Вищої ради юстиції з пропозицією внести подання про звільнення судді з посади можуть звернутися: відповідна кваліфікаційна комісія суддів або член Вищої ради юстиції.

Рішення щодо пропозицій про звільнення суддів за обставин: закінчення строку, на який його обрано чи призначено; досягнення суддею шістдесяти п’яти років; неможливості виконувати свої повноваження за станом здоров’я; припинення його громадянства; визнання його безвісно відсутнім або оголошення померлим; подання суддею заяви про відставку або про звільнення з посади за власним бажанням - приймається на засіданні Вищої ради юстиції більшістю голосів її членів, які беруть участь у засіданні.

Питання про звільнення судді з причин порушення суддею вимог щодо несумісності; порушення суддею присяги; набрання законної сили обвинувальним вироком щодо нього Вища рада юстиції розглядає після надання кваліфікаційною комісією відповідного висновку або за власною ініціативою. Суддя, справа якого розглядається, обов’язково запрошується на засідання.

Рішення щодо внесення Вищою радою юстиції подання про звільнення судді з підстав порушення вимог щодо несумісності та порушення присяги приймається не менш як двома третинами голосів членів Вищої ради юстиції, які взяли участь у засіданні, а у випадку набрання законної сили обвинувального вироку щодо судді, більшістю голосів членів від конституційного складу Вищої ради юстиції, тобто не менше 11 голосів. Член Вищої ради юстиції, який порушив питання перед ВРЮ про звільнення з посади судді, не бере участі в голосуванні при прийнятті рішення.

У разі прийняття рішення про звільнення судді з посади, Вища рада юстиції надсилає своє подання з матеріалами перевірки та розгляду до органу, який повноважений прийняти остаточно рішення.

Про наявність підстав для припинення повноважень судді голова суду або голова вищестоящого суду повідомляє орган, який призначив або обрав суддю, в строк не більше одного місяця з дня виникнення підстав, передбачених законом. До повідомлення додаються документи, які свідчать про наявність підстав для припинення повноважень судді (ч.2 ст.15 Закону “Про статус суддів”). Очевидно, законодавець мав на увазі очевидні підстави, тобто котрі не потребують попереднього розгляду у Вищій раді юстиції, а саме: закінчення строку, на який його обрано чи призначено; досягнення суддею шістдесяти п’яти років; припинення його громадянства; визнання його безвісно відсутнім або оголошення померлим; подання суддею заяви про відставку або про звільнення з посади за власним бажанням. Або ж в даному випадку ми маємо колізію законів, адже повноваження щодо внесення подання про припинення повноважень судді згідно зі ст.31 “Про Вищу раду юстиції” надано Вищій раді юстиції. Чи в обов’язки голів судів входить лише “інформування” Президента або Верховну Раду України про наявність підстав для звільнення судді з посади? Якщо так, то виникає питання: “Навіщо?”

Суддя, якого призначено вперше на строк п’ять років, звільняється з посади Президентом України. Матеріали провадження стосовно звільнення судді надсилаються до Адміністрації Президента, де вони перевіряються і готується проект указу про припинення повноважень судді.

Щодо суддів, які обрані на посади безстроково, матеріали провадження щодо їх звільнення з посади направляються Вищою радою юстиції до Верховної Ради України, де вони попередньо розглядаються у відповідному комітеті Верховної Ради, а потім питання про припинення повноважень судді виноситься на пленарне засідання вищого законодавчого органу держави. Слід зазначити, що діючий Регламент Верховної Ради України щодо припинення повноважень суддів входить у протиріччя як з Конституцією, так і з іншим чинним законодавством. Тому процедурні питання припинення повноважень суддів судів загальної юрисдикції Верховною Радою України досі залишаються неврегульованими.

Як показав аналіз чинного законодавства, діючі закони не розкривають механізм звільнення суддів з посади, що призводить до певних труднощів. Тому існує нагальна потреба в прийнятті єдиного Закону, який би регламентував порядок звільнення судді з посади, що стало би додатковою гарантією незалежності суддів. У законі повинна бути деталізована процедура відсторонення судді від посади, а саме зазначений суб'єкт її ініціювання, порядок і підстави розгляду матеріалів про звільнення з посади професійного судді, наслідки винесення рішення про звільнення з посади по кожній підставі й інші процедурні питання. Принцип єдності статусу судді вимагає одноманітного підходу до процедури звільнення з посади всіх категорій суддів.

7.3. Зупинення повноважень суддів. Право зупиняти повноваження судді надано Верховній Раді України. Цей же орган дає згоду на затримання або арешт судді у випадках, передбачених Конституцією і Законом “Про статус суддів”.

Статтею 38 встановлюється, підстави, за наявності яких повноваження судді можуть бути зупиненні:

• пред’явленням судді обвинувачення у вчиненні злочину;

• розглядом дисциплінарної справи з підстав, визначених у статті 5 Закону “Про статус суддів”;

• порушенням щодо нього процедури імпічменту Верховною Радою України.

Протягом семи днів з дня порушення дисциплінарного провадження за підставою порушення суддею вимог щодо несумісності, кваліфікаційна комісія на своєму засіданні розглядає і вирішує питання про зупинення повноважень судді.

Рішення про зупинення повноважень надсилається голові відповідного суду, який в день отримання цього рішення повідомляє суддю про зупинення його повноважень.

З моменту повідомлення про зупинення повноважень суддя усувається від здійснення своїх службових обов’язків із збереженням заробітної плати.

Зупинення повноважень судді втрачає силу в разі винесення виправдувального вироку суду, закриття кримінальної справи щодо цього судді з реабілітуючих підстав, припинення дисциплінарного провадження щодо судді.

Зміст

Розділ 1. Правовий статус суддів………………………………………………

Розділ 2. Порядок набуття статусу судді………………………………………

2.1. Вимоги, що ставляться до кандидатів на посаду суддів……………………

2.2. Органи, що беруть участь у формуванні суддівського корпусу…………

2.3. Процедура зайняття посади судді суду загальної юрисдикції…………….

2.3.1. Порядок призначення на посаду судді вперше……………………………

2.3.2. Порядок обрання судді на посаду безстроково……………………………

2.4. Процедура набуття статусу судді Конституційного Суду України………

Розділ 3. Права й обов’язки суддів…………………………………………….

3.1. Службові права суддів……………………………………………………….

3.2. Службові обов’язки суддів……………………………………………………

Розділ 4. Повноваження суддів…………………………………………………

Розділ 5. Професійна діяльність судді: структура та зміст…………………

Розділ 6. Дисциплінарна відповідальність суддів……………………………

6.1. Природа дисциплінарної відповідальності суддів…………………………

6.2. Підстава дисциплінарної відповідальності суддів…………………………

6.3. Стадії дисциплінарного провадження………………………………………

Розділ 7. Припинення та призупинення повноважень суддів……………...

7.1. Підстави припинення повноважень суддів…………………………………

7.2. Процедура припинення повноважень суддів……………………………….

7.3. Зупинення повноважень суддів……………………………………………..

Література:

1. Юридический энциклопедический словарь / Гл. ред. А.Я. Сухарева. - 2-е изд., доп. - М.: Сов. энциклопедия, 1987. - С. 355.

2. Абросимова Е.Б. Судебная власть в Российской Федерации: система и принципы. - М.: Ин-т права и публ. политики, 2002. - С. 11, 12.

3. Москвич Л.М. Правовий статус судді: поняття та зміст // Вісник Запорізького юридичного інституту. - 2000. - № 4. - С. 223 - 229.

4. Европейская хартия о статусе судей // Российская юстиция. - 1999. - № 7. - С. 2 - 4; № 8. - С. 2 - 4; № 9. - С. 5, 6.

5. Докладніше про зміст і правову природу статусу суддів див.: Москвич Л.М. Організаційно-правові проблеми статусу суддів: Дис. … канд.юрид.наук: 12.00.10 / Нац. юрид. акад. України. - Харків, 2003. - 288с.

6. Ожегов С.И. Словарь русского языка.-М.:"Русский язык",1987. - С.465.

7. Див.: Москвич Л.М. Деякі проблеми добору кандидатів на посаду судді // Держава і право: Збірник наукових праць. Юридичні і політичні науки. - К.: Ін-т держави і права ім. В.М.Корецького НАН України, 2002. - Вип.15. - С. 156 - 161.

8. Михеєнко Ю.М. . Порядок призначення на посаду як гарантія незалежності суддів// Судова реформа в Україні: проблеми і перспективи: Матеріали наукю-практ. Конф., 18-19 квітня 2002 р,, Харків / Редкол.: Сташис В.В. (голова редкол.) та ін.- К.; Х.: Юрінком Інтер, 2002. - С. 83-84.

9. 13 - для Вищої кваліфікаційної комісії суддів, із яких 7 - судді.

10. Москвич Л.М. Деякі проблеми формування професійного суддівського корпусу // Проблеми законності: Респ. міжвідом. наук. зб. / Відп. ред. В.Я. Тацій. – Харків: Нац. юрид. акад. України, 2002. – Вип.54. – С. 194 - 200.

11. Про порядок і процедуру проведення кваліфікаційної співбесіди див. ст. 62 Закону “Про судоустрій України”.

12. Про порядок розгляду питання про обрання на посаду судді безстроково: Постанова Верховної Ради України // Відомості Верховної Ради України. - 1997. - № 12. - Ст. 164.

13. Офіційний сайт Верховної Ради України: htpp//: www.rada.kiev.ua

14. Конституція України: Науково-практичний коментар/ В.Б. Авер”янов, О.В. Батанов, Ю.В. Баулін та ін.; Ред. Кол. В.Я. Тацій, Ю.П. Битяк, Ю.М. Грошевой та ін. – Харків: Видавництво “Право”; К.: Концерн “Видавничий Дім “Ін Юре”, 2003. – С 745-746.

15. Москвич Л.Н. Служебные права судей // Проблеми історії та сучасного стану науки Української держави. - Миколаїв; Одеса: ТОВ ВіД, 2002. - С. 186 - 192.

16. Див.: Москвич Л.М. Організаційно-правові проблеми статусу суддів: Автореф. дис. … канд.юрид.наук: 12.00.10 / Нац. юрид. акад. України. - Харків, 2003. - С. 9.

17. Права человека и судопроизводство: Сборник международных документов.- Вена; Варшава, 1996. - С. 148-151.

18. Права человека и судопроизводство: Сборник международных документов.- Вена; Варшава, 1996. - С. 154-156

19. Европейская хартия о статусе судей // Российская юстиция. - 1999. - № 7. - С. 2 - 4; № 8. - С. 2 - 4; № 9. - С. 5, 6.

20. Сібільова Н.В. Роль судебной власти в борьбе с организованной преступностью / Правові проблеми боротьби зі злочинністю. Книга 2. - Харків: Східно-регіональний центр гуманітарно-освітніх ініціатив, 2002. - С. 224-226.

21. Сібільова Н.В. Роль судебной власти в борьбе с организованной преступностью / Правові проблеми боротьби зі злочинністю. Книга 2. - Харків: Східно-регіональний центр гуманітарно-освітніх ініціатив, 2002. - С. 226.

22. Наявність індемнітету означає неможливість переслідування (мається на увазі відповідальність) судді за думки, виражені ним при виконанні своїх посадових обов’язків, його правову позицію по розглянутій справі, засновану на законі і відображену у відповідних процесіальних документах. Докладніше див.: Подкопаєв С.В. Дисциплінарна відповідальність суддів: Автореф. дис. … канд. юрид. наук: 12.00.10 / Нац. юрид. акад. України. - Харків, 2003. - С. 11.

23. Марочкін І.Є. Доступність правосуддя та гарантії його реалізації / Судова реформа в Україні. Проблеми та перспективи / Мат. наук.-практ. конф. 18-19 квітня 2002 р., м. Харків. - К.; Х.: Юрінком Інтер, 2002. - С. 31-34.

24. Рішення Конституційного Суду України від 20 березня 2002 року № 5-рп/ 2002 // Офіційний вісник України. - 2002. - № 13. - Ст. 669. - С. 141 – 148.

25. Европейская хартия о статусе судей // Российская юстиция. - 1999. - № 7. - С. 2 - 4; № 8. - С. 2 - 4; № 9. - С. 5, 6.

26. Рекомендація № (94) 12 щодо незалежності, дієвості та ролі суддів, ухвалена Комітетом Міністрів Ради Європи на 518 засіданні заступників Міністрів 13 жовтня 1994 р. // Вісник Верховного Суду України. - 1997. - № 4. - С. 10, 11.

27. Судебные уставы 20 ноября 1864 года, съ изложением разсуждений, на коих они основаны. - Санктпетербургъ, 1864.

28. Веснин В. Р. Основы менеджмента: Учебник. - 2-е изд. - М.: Триада, 1997. - С. 351.

29. IV зустріч Голів Верховних Судів держав Центральної та Східної Європи. Документи і матеріали. - К., 1998. - 142 с.

1. Толковый словарь русского языка: В 4-х т. - Т.2 / Под ред. Д.Н. Ушакова. - М.: Гос. изд-во иностр. и нац. словарей, 1938.

2. Даль В. Толковый словарь живого великорусского языка: В 4-х т. - Т. 2. - М.: Изд-во иностр. и нац. словарей, 1955.

3. Кодекс професійної етики судді. Затверджено V з’їздом суддів України 24 жовтня 2002 року // Вісник Верховного Суду України. - 2002. - № 5 (33). - С. 24.

4. Горшенев В.М., Бенедик И.В. Юридическая деонтология: Учебное пособие. - К.: Изд-во УМК при Минвузе УССР, 1988. - С. 70-73.

5. Грошевой Ю.М. Проблемы формирования судейского убеждения в уголовном судопроизводстве. - Харьков: Вища школа, 1975. - С. 53.

6. Грошевой Ю.М. Проблемы формирования судейского убеждения в уголовном судопроизводстве. - Харьков: Вища школа, 1975. - С. 55.

7. Більш детально про сутність дисциплінарної відповідальності суддів див.: Подкопаєв С.В. Дисциплінарна відповідальність суддів: сутність, механізм реалізації. – Х.: ВД “ІНЖЕК”, 2003. – 192с.

8. Старилов Ю.Н. Служебное право: Учебник. – М.: Издательство БЕК, 1996. – С.384; Ноздрачев А.Ф. Государственная служба: Учебник для подготовки государственных служащих. – М.: Статут, 1999. – С.194 та ін.

9. Великий тлумачний словник сучасної української мови / Укладач і гол. ред. В.Т. Бусел. – К.: Ірпінь: ВТФ “Перун”, 2001. – С. 224.

10. Современный словарь иностранных слов. – СПб.: Дуэт, 1994. – С.234; [137] Тихомирова Л.В., Тихомиров М.Ю. Юридическая энциклопедия / Под ред. М.Ю. Тихомирова. – М.: ЮРИНФОРМЦЕНТР, 1998. – С. 182.

11. Подкопаєв С.В. Дисциплінарна відповідальність суддів: сутність, механізм реалізації. – Х.: ВД “ІНЖЕК”, 2003. – С.73.

12. Гавриленко Д.А. Государственная дисциплина: сущность, функции, значение. – Минск: Наука и техника, 1988. – С.277-278.

13. Прилуцький С. Присяга судді: стара категорія – новий правовий зміст // Право України. – 2001. – № 6. – С.102-103.

14. Інститут присяги суддів на Україні (та і в Росії теж) встановлено лише в 1992 р. Законом України „Про статус суддів”. При цьому в ст.10 було зазначено, що „вперше призначений суддя приймає присягу”. В наслідок цього в Україні станом на теперішній час більша частина суддів офіційно до присяги не приведена. Однак це не означає, що вони мають право несумлінно ставитись до виконання своїх обов'язків. Разом з тим, в такому випадку з огляду на положення п.5 ч.5 ст.126 Конституції України (суддя звільняється з посади у випадку порушення ним присяги) слід було б привести до присяги всіх суддів, які зайняли свої посади до 1992 р.

15. Стан дотримання та захисту прав і свобод людини в Україні: Перша щорічна доповідь Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини / Карпачова Н.І. – 2-е вид. – Харків: Консум. – 2001. – С.151.

16. Так, наприклад, суддя Зарічненського районного суду Рівненської області Р. при розгляді адміністративної справи прийняв рішення про вилучення автомобіля, який знаходився під митним контролем, порушивши тим самим «Правила митного оформлення транспортних засобів, що переміщаються через митний кордон України» і зобов’язав органи ДАІ зареєструвати його. Крім того, в копію постанови вніс вказівку про реєстрацію автомобіля «без розтаможування в митних органах», чим сприяв ухиленню від сплати мита за цей автомобіль (див.: Архів кваліфікаційної комісії суддів Рівненської області, 1999 р.).

17. Підсумки V з’їзду суддів України // Вісник Верховного Суду України. – 2002. – № 5. – С. 15.

18. Кодекс професійної етики судді // Вісник Верховного Суду України. – 2000. – № 2. – С. 46.

19. Кодекс професійної етики судді // Вісник Верховного Суду України. – 2002. – № 5. – С.24.

20. Подкопаєв С.В. Дисциплінарна відповідальність суддів: сутність, механізм реалізації. – Х.: ВД “ІНЖЕК”, 2003. – С. 93.

21. Разом з тим існують порушення і в цій частині. Так, в дисциплінарній справі відносно судді Корецького районного суду Рівненської області Г. протокол засідання кваліфікаційної комісії, в якому відображено вручення судді копії рішення, має дату 2 квітня 1997 р., а саме рішення, що мається в справі – 3 квітня 1997 р. (див.: Архів кваліфікаційної комісії суддів Рівненської області за 1997 р.).

22. Наприклад, див.: Адушкин Ю.С. Дисциплинарное производство в СССР. – Саратов: Изд-во Сарат. ун-та, 1986. – С. 80, 81.

23. Докладніше див.: Прилуцький С.В. Формування корпусу професійних суддів України: Дис. канд.юрид.наук: 12.00.10 / НАН Інститут держави і права ім. В.М. Корецького. - Київ, 2003. - 223 с.

24. Див.: Прилуцький С. Присяга судді: стара категорія – новий правовий зміст // Право України. – 2001. – № 6. – С.102-103.