ББК 67.52я73 К82

Рецензенти: М. Т. Задояний, канд. юрид. наук /. О. Ієрусалшов, канд. юрид. наук

Відповідальний редактор /. В. Хронюк

Схвалено Вченою радою Міжрегіональної Академії управління персоналом (протокол № 10 від 28.11.2000)

Криміналістика (криміналістична техніка): Курс лекцій / К82 П. Д. Біленчук, А. П. Гель, М. В. Салтевський, Г. С. Семаков. — К.: МАУП, 2001. — 216 с. — Бібліогр.: с. 211-212.

І5ВК 966-608-092-3

Курс лекцій підготовлений відповідно до навчальної програми дисципліни "Криміналістика". Висвітлено теоретичні та методологічні засади криміна­лістики, а також викладено навчальний матеріал розділу "Криміналістична техніка".

Для студентів вищих навчальних закладів.

ББК 67.52я73

© П. Д. Біленчук, А. П. Гель,

М. В. Салтевський, Г. С. Семаков, 2001 © Міжрегіональна Академія І5ВК 966-608-092-3 управління персоналом (МАУП), 2001

Тема 1

«*»>

ТЕОРЕТИЧНІ ЗАСАДИ КРИМІНАЛІСТИКИ

1.1

ПОНЯТТЯ, ПРЕДМЕТ І ЗАВДАННЯ КРИМІНАЛІСТИКИ

В умовах формування та становлення нових соціально-економіч­них відносин, структур законодавчої та виконавчої влади постають завдання створення правових засад зміцнення законності й удоскона­лення правоохоронної діяльності. У межах юридичних наук мають бути створені правові засади державності й законності правозасто-совної діяльності, спрямованої на надійне забезпечення захисту кон­ституційних прав і законних інтересів громадян, громадських форму­вань і державних структур України.

Криміналістика забезпечує правоохоронні органи ефективними методами й засобами розкриття злочинів, що сприяють реалізації принципу невідворотності покарання, об'єктивному застосуванню кримінального закону та профілактичному впливу. Сучасний рівень розвитку криміналістики та науково-технічний потенціал природни­чих і технічних наук дають змогу органам прокуратури, внутрішніх справ, служби безпеки та суду попереджувати, припиняти і розсліду­вати складні злочини, сприяючи розв'язанню одного з основних зав­дань — зміцнення законності та правопорядку в Україні.

Криміналістика — юридична наука, що сформувалась у надрах кримінального процесу XIX ст. як сукупність технічних засобів і так­тичних прийомів, а також способів їх застосування з метою розкрит­тя злочинів. Криміналістика вивчає злочин, який є також предметом пізнання інших галузей знань, що досліджують окремі специфічні ас­пекти, властивості та особливості злочинної діяльності — соціології, філософії, кримінального, цивільного та адміністративного права, психології, статистики та ін.

Предметом криміналістики є закономірності судового досліджен­ня, що вивчаються з метою встановлення істини у кримінальному судочинстві.

1

Предмет криміналістики формувався відповідно до загального на­громадження наукових знань і створення соціальних умов розвитку суспільства. Розвиток процесуальної думки наприкінці XIX ст. і по­треби практики спричинили відгалуження від фундаментальних право­вих галузей знань спеціальних, які мали спочатку прикладний харак­тер, — судової медицини, криміналістики, судової психології та ін.

Уперше про криміналістику як систему спеціальних знань написав Г. Гросс у фундаментальній праці "Керівництво для судових слідчих як система криміналістики" (1892). У цій праці систематизовано на­громаджені тактичні й методологічні знання про розкриття злочинів, описано технічні засоби, які застосовували для цього. Галузь, що вивчає сукупність таких знань, Г. Гросс назвав криміналістикою. Предмет криміналістики він визначив так: Криміналістика по суті починається там... де встановлюють... як саме вчинено злочин. Як досліджувати способи вчинення злочинів і розкривати ці злочини, які бувають мотиви вчинення злочину, з якою метою — про все це не роз­повідає ні кримінальне право, ні процес. Усе це становить предмет криміналістики.

Наведені далі визначення предмета криміналістики є вдоскона­ленням основних положень, зазначених Г. Гроссом.

Досі не сформульовано єдиного визначення предмета криміналі­стики, а дефініції, що існують, аж ніяк не адекватні. Основним пред­метом криміналістики є правопорушення, злочин. Це складне со­ціальне явище, яке характеризується структурою, зв'язками й від­ношеннями між його елементами. Пізнані та кількісно відтворені відношення набирають властивостей закономірностей, що характе­ризують аналізовану структуру. Тому криміналістика досліджує зло­чин передусім як динамічний процес, розглядаючи його діяльнісний аспект.

У діяльнісному аспекті злочин — це динамічна система з різними формами взаємодій об'єктів живої та неживої природи. До цієї систе­ми належать суб'єкти злочину (люди); предмети, за допомогою яких вчиняється злочин; спосіб вчинення злочину; результат злочину; інші обставини місця й часу; поведінка осіб, причетних до вчиненого зло­чину, або тих, хто випадково став його очевидцем. У процесі вчи­нення злочину зазначені елементи динамічної системи взаємодіють, створюючи сукупність послідовних процедур, що називаються меха­нізмом злочину. Останній є одним з аспектів злочину, який вивчає криміналістика.

Механізм вчинення злочину можна подати, з одного боку, як низ­ку певних дій, що відбуваються в часі, прийомів, процедур суб'єктів злочину в матеріальному середовищі, а з іншого — як відображення цього механізму у вигляді системи матеріальних та ідеальних слідів-відображень.

Механізм злочину є системою взаємодій реальних об'єктів мате­ріального світу і тому охоплює явища, події та реальні факти, людей, моменти часу, ділянки місцевості та простору, предмети, речі, меха­нізми й комп'ютерні системи, тварин, об'єкти рослинного світу тощо, які є його елементами. Вони причинно взаємопов'язані, взаємодіють на основі загальних закономірностей, форм руху матерії — механіч­ного, фізичного, хімічного, біологічного та психічного.

Усвідомлення механізму злочину у процесі його розкриття є од­ним з важливих завдань, оскільки не встановивши динаміки подій (як, коли, за яких обставин, якими засобами та в якій послідовності розгортався злочин), неможливо зрозуміти мотиви і причини злочи­ну, дати йому кримінально-правову оцінку, зрештою, скласти уяв­лення про зовнішній вигляд злочинця та сконструювати динамічну модель його поведінки.

Предмет безпосереднього посягання закономірно пов'язаний з осо­бою злочинця, його віком, фахом, особистісними рисами. Наведемо приклад. Одного разу з фотовідділу універмагу зникли два фотоапа­рати, кілька пачок фотопаперу та проявника, а відділи, розташовані поряд, де продавалися годинники та готовий одяг, злодія не заціка­вили. Було висунуто версію, що крадіжку вчинив неповнолітній, який цікавиться фотографією і, можливо, відвідує фотогурток. Перевірка цієї версії дала такі результати: на вокзалі було затримано школяра, котрий утік з дому і почав бродяжити. З'ясувалося, що після закрит­тя універмагу школяр залишився в ньому, уночі вчинив крадіжку, а вранці, коли універмаг відчинили, непомітно вийшов з нього. Хлоп­чик навчався у 8-му класі й відвідував фотогурток.

Спосіб вчинення злочину — це спосіб діяльності суб'єкта (не тільки його поведінка, а й закономірне відтворення використання предме­тів — засобів діяльності), опосередкований об'єктивними умовами, в яких виникла й розвивалася протиправна дія.

Злочинець і спосіб його діяльності пов'язані з особою потерпілого і місцем вчинення злочину. Відомо, що в разі вчинення вбивства осо­бою, яка перебуває з потерпілим у близьких стосунках (є його роди­чем, другом або знайомим), злочинець найчастіше намагається схо-

5

вати труп, знищити сліди на місці події, приховати зникнення вбито­го, створити неправдиве алібі. У такому разі за слідами злочину зви­чайно висувають дві типові версії: "Злочинець — свій" і "Злочи­нець — чужий", тобто не знайомий з потерпілим.

Закономірності, які вивчає криміналістика, є елементами її пред­мета. Подія злочину розкриває діяльність суб'єктів у матеріальному середовищі, у результаті якої виникають сліди злочину — джерела до­казової інформації. У природі все взаємопов'язане та взаємозумовле-не, і злочинна діяльність — не виняток. Сліди злочину виникають за загальними законами діалектики й мають необхідний і повторюва­ний, тобто закономірний, характер. Помічено, що в соціальній діяль­ності люди різняться способом, предметами та прийомами дії, їх зас­тосуванням.

Поява слідів під час вчинення злочину — процес динамічний, і будь-який рух, взаємодія спричинюють зміни в матеріальному се­редовищі. Цей процес характерний для всіх історичних періодів і має загальну закономірність, суть якої точно відтворена в народній муд­рості: "Немає злочину без слідів", бо немає руху без слідів. На основі загальної закономірності дослідник Р. Бєлкін сформулював часткові закономірності, які існують у процесі вчинення злочину та є переду­мовами утворення слідів [2]. Розглянемо їх.

Стосовно події злочину закономірність — це не тільки відповід­ність утворення інформації об'єктивним законам руху та відображен­ня матерії, а й можливість передбачити появу джерел інформації та цілеспрямовано використовувати їх у правоохоронній діяльності. Вирізняють п'ять закономірностей утворення слідів злочинів [2]: по­вторюваність процесу виникнення слідів; зв'язок між діями злочинця і отриманням злочинного результату; зв'язок між способом вчинен­ня злочину і слідами, що виникають як наслідок застосування цього способу; залежність вибору способу від конкретних обставин; зник­нення доказів (тобто слідів злочину). Доцільно об'єднати ці законо­мірності у три групи.

До першої групи належать такі закономірності:

• повторюваність. За наявності одних і тих самих причин вини­кають однакові наслідки. Наприклад, якщо торкнутися гладкої поверхні пальцем, утвориться потожировий відбиток. Якщо поверхня шорстка, то він невидимий, а якщо полірована — ледь видимий;

• зв'язок між дією та результатом. Ця закономірність полягає в тому, що наявність злочинного результату свідчить про на­явність протиправної діяльності. Зв'язок між дією та її резуль­татом можна подати у кількісному вигляді, але він опосередко­ваний багатьма обставинами. Так, нестача матеріальних за­собів на складі не завжди є наслідком крадіжки чи розтрати; після торкання пальцем предмета на останньому не завжди за­лишається відбиток. Отже, зазначений зв'язок має кореляцій­ний характер і його можна подати в кількісному вираженні, що використовується для побудови криміналістичних характерис­тик окремих видів злочинів;

• закономірне зникнення слідів-відображень. Ця закономірність полягає в тому, що будь-який слід-відображення (матеріальний чи ідеальний) після виникнення змінюється в часі й нарешті зникає. Таким чином, сліди злочинів після їх утворення "старі­ють", кількість відображеної інформації зменшується, а тому їх доказове значення поступово знижується. Знаючи закономір­ності зберігання в часі окремих слідів злочину, можна своєчас­но знаходити й фіксувати їх.

Друга група закономірностей містить три види зв'язків.

1. Зв'язок між способом дії та слідами злочину полягає в тому, що однакові дії за інших рівних умов призводять до однакових на­слідків. Якщо вчинено крадіжку з приміщення закритого складу, то обов'язково утворюються такі сліди: немас в наявності майна чи його частини, зламані перешкоди, запірні пристрої, на місці події ви­явлено злочинця. Якщо знаходять труп, що висить у зашморгу, то специфічні сліди (странгуляційна борозна на шиї, прикушений язик, крововилив у капілярних судинах тощо) дають змогу відрізнити са-моповішення від його інсценування. Застосування вогнепальної зброї призводить до появи слідів пострілу — утворення вогнепальних по­шкоджень на перешкоді, а також гільз, куль, кіптю, неспалених поро­шинок, пижів тощо на місці події.

2. Зв'язок способу, яким було вчинено злочин, з особою злочинця. Хоча спосіб вчинення злочину іноді називають "почерком злочин­ця", за ідентифікаційною значущістю його не можна порівнювати з реальним почерком особи, який дає змогу ідентифікувати її. Спосіб учинення злочину як упорядкована сукупність послідовних процедур (прийомів і використаних засобів) залежить від багатьох факторів, які не завжди можна точно визначити. Тому його зв'язок з особою

злочинця має ймовірнісний характер, що реально виявляється лише в разі спостереження масових явищ. Проте він є однією з ознак, за якою ведуться криміналістичні обліки, створюються автоматизовані банки даних, що використовуються для розслідування злочинів.

3. Залежність способу від конкретних умов. Хоча діяльність зло­чинця й має відносно стійкий характер, вона не може щоразу повто­рюватися в усіх деталях, бо кожен злочин учиняється за конкретних об'єктивних обставин. Злочинець діє залежно від ситуації, що скла­дається на місці злочину. Ситуації можуть бути різними, і врахувати їх під час дослідження та огляду місця події дуже важко. Тому зазна­чений зв'язок має різний ступінь кореляції, що залежить від характе­ру конкретних обставин і їх впливу на злочинця.

Третя група містить закономірності, що відтворюють виникнен­ня й перебіг явищ, пов'язаних зі злочином. Ці закономірності харак­теризуються суб'єктивними діями учасників злочину — злочинця, по­терпілого, свідків. Розрізняють такі дії суб'єктів:

• таємність підготовки й вибору засобів вчинення злочину. Підго­товка до вчинення злочину досить часто позначається на його механізмі. Злочинець обирає об'єкт і час злочину, готує технічні засоби. У разі групової злочинності ватажок формує злочинну групу, розподіляє ролі, готує та відпрацьовує план дій. Особли­ва таємність підготовки властива організованій злочинності, боротьба з якою стає дедалі складнішою та важчою;

• рекогносцирування місця вчинення злочину — підготовча таємна діяльність злочинця. Він оглядає входи до приміщення, де пла­нує злочин, і виходи з нього, визначає, хто зможе в цей час доби побачити чи почути результати злочинних дій, обирає шляхи відходу, місця, де потрібно встановити спостерігачів, тощо. Унаслідок того, що злочинець раніше був на майбутньому місці злочину, не виключена можливість появи випадкових свідків, які бачили й запам'ятали злочинця. Розслідуючи злочин по "га­рячих" слідах, треба враховувати ці обставини; - • раптовий від'їзд, зміна зовнішності й місця проживання, роботи тощо часто є наслідками вчинення злочину. Тому слід виявля-с ти ці факти й ретельно встановлювати їх причини. Зрозуміло, й раптовий від'їзд або зміну зачіски не можна вважати прямим 1 наслідком протиправної дії. Однак слідча й судова практика свідчить, що після вчинення злочину злочинці часто перехову­ються, змінюють місце проживання (від'їжджають у гості, бу-

динки відпочинку, вербуються на роботи у віддалені райони тощо);

• нестандартна поведінка — настороженість, дратівливість, по­тайливість. Така поведінка може спричинюватись багатьма факторами, тому має лише орієнтовне значення для розсліду­вання і її слід аналізувати окремо в кожному конкретному ви­падку.

Наведені закономірності характеризують механізм злочину та діяльності злочинця, виявлення якого становить лише одну частину розслідування. Інша частина — діяльність слідчого, що полягає у збиранні, дослідженні, оцінюванні та використанні зібраного мате­ріалу у процесі доказування.

Процес доказування в інформаційному плані передбачає виник­нення, пошук, фіксацію, зберігання, обробку та передавання інфор­мації адресату. У кримінальному процесі прийнято розрізняти такі етапи доказування: збирання, дослідження, оцінювання та викорис­тання доказів.

Збирання доказів як діяльність складається з таких процедур:

• пошуку джерела інформації, тобто об'єктів, які "були присутні" на місці події та причинне пов'язані зі злочином. Джерелами ідеальних відображень є люди, а матеріальних — тверді, сипкі, рідино- та газоподібні тіла;

• фіксації джерел інформації, тобто застосування технічних за­собів і тактичних прийомів для отримання відбитка джерела інформації у формі, доступній для його сприйняття об'єктами доказування;

• вилучення джерела інформації з матеріального середовища та його процесуальна фіксація у протоколі слідчої дії;

• зберігання джерела інформації, тобто вжиття заходів із застосу­ванням необхідних технічних засобів для створення штучних умов, за яких усуваються природні фактори, здатні руйнувати структуру матеріального джерела.

Дослідження джерел інформації охоплює процедури пізнання їх слідчим, особою, яка здійснює дізнання, судом, прокурором та екс­пертом з метою встановлення наявності відображеної інформації, можливості зарахування її до факту, який потребує доказування, а також наскільки ця інформація узгоджується з іншими доказами.

Оцінювання доказів — це логіко-психологічний процес, під час якого в суб'єкта формується уявлення (упевненість) щодо інформа-

«чр —

ційної значущості фактичних даних, тобто інформації, що міститься в її матеріальних носіях, а також щодо причинних зв'язків джерел інформації й достатності сформованого комплексу доказів для прий­няття процесуального рішення.

Використання доказів слід розуміти як процедуру оперування ними в доказуванні, тобто надання суб'єктам можливості ознайоми­тись із джерелом інформації, оцінити фактичні дані, що містяться в ньому, перевірити законність і обгрунтованість вилучення, фіксації, збирання інформації та її процесуального закріплення. Усе це дає змогу кожному учасникові процесу на свій розсуд використовувати джерела інформації в доказуванні.

Окрім закономірностей вчинення злочину та його механізму криміналістика вивчає методи та засоби збирання, дослідження, по­дання й використання доказової інформації для розслідування зло­чинів і запобігання їм. Розроблені на основі пізнання закономірнос­тей учинення злочину технічні засоби, тактичні прийоми та рекомен­дації щодо роботи з доказами дістали назву криміналістичних засобів.

Розрізняють технічні, тактичні та методичні криміналістичні за­соби. Кожен з них розглядається у відповідних розділах криміналіс­тики. Криміналістичні засоби та методи класифікують і за іншими ознаками, наприклад за суб'єктами застосування (засоби слідчого, дізнавача, судді, експерта, оперативного працівника), але цей поділ умовний.

З огляду на закономірності вчинення злочину, його механізм, кри­міналістичні засоби та методи збирання доказів, які є елементами предмета криміналістики, останню можна визначити як науку про закономірності механізму вчинення злочину, виникнення інформації про злочин і його учасників, збирання, дослідження, оцінювання й використання доказів, а також про спеціальні засоби й методи су­дового дослідження та попередження злочинів, що базуються на пізнанні зазначених закономірностей [2].

Виходячи з визначення криміналістики як науки про розкриття злочинів її предметом є закономірності, що характеризують процес розкриття злочинів [19].

Криміналістика є юридичною наукою, що виконує також соці­альну функцію, сприяючи державним структурам і правоохоронним органам у зміцненні державності та законності.

Криміналістика не розкриває і не розслідує злочинів, однак за до­помогою рекомендацій, специфічних методів та засобів виявлення,

10

фіксації, дослідження та використання доказів сприяє підвищенню ефективності правоохоронної діяльності в боротьбі зі злочинністю.

Завдання криміналістики поділяються на загальні та часткові (спе­ціальні). Загальні завдання формулюються виходячи з положень Кон­ституції та законів України, указів Президента України, постанов Уряду України. Вони є основою для визначення часткових (спеціаль­них) завдань для кожної юридичної науки, у тому числі криміна­лістики.

Часткові завдання характеризують окрему юридичну науку, вони є орієнтиром і програмою її розвитку та вдосконалення. До частко­вих завдань криміналістики належать:

• вивчення об'єктивних закономірностей дійсності, на яких грун­туються механізми вчинення злочину та виникнення джерел доказової інформації, які є складовими предмета криміналіс­тики; розвиток теоретичних засад для розробки нових методів і створення технічних засобів судового дослідження та попе­редження злочинів;

• розробка нових і вдосконалення існуючих техніко-криміналіс-тичних засобів, тактичних прийомів, методичних рекомендацій щодо збирання, дослідження, оцінювання та використання до­казів;

• розробка заходів для припинення вже розпочатого злочину і попередження того, що готується;

• розробка слідчих та експертних методів і прийомів виявлення причин злочинності, визначення на їх основі основних напря­мів криміналістичної діяльності;

• розробка та вдосконалення організаційних, тактичних і мето­дичних засад попереднього та судового слідства;

• активне вивчення й узагальнення слідчої та судової практики, а також розробка автоматизованих інформаційних баз знань для забезпечення прийняття рішень під час розслідування та по­передження злочинів.

Часткові завдання криміналістики є динамічними; вони зміню­ються залежно від соціальних змін у суспільстві. Ці завдання призна­чені для потреб практики боротьби зі злочинністю, зміцнення закон­ності та правопорядку. Конкретні завдання визначаються за певними напрямками боротьби зі злочинністю.

Наприклад, посилення боротьби з організованою злочинністю актуалізувало питання про створення нових структурних підрозділів,

11

розробку нових технічних засобів, удосконалення кримінального та кримінально-процесуального законодавства, зокрема використання як самостійних доказів оперативних матеріалів відео- та звукозапи­су, кінозйомки. Тому постали такі конкретні сучасні завдання кри­міналістики, як розробка спеціальних засобів відео- та звукозапису, нових ідентифікаційних методик ототожнення джерел звукової ін­формації.

Боротьба з організованою злочинністю, рекетом, охорона особи­стих і майнових прав громадян у ринкових умовах окреслили окре­ме завдання — дослідження методів і технічних засобів експлуатації вибухонебезпечних об'єктів, які дедалі частіше використовують ма­фіозні структури. Сучасний стан боротьби зі злочинністю потребує використання нових, нетрадиційних джерел доказової інформації про сліди запаху, звуку, дослідження відбитків на молекулярному й атомарному рівнях. Усе це висуває нові часткові завдання перед кри­міналістикою, яка, використовуючи останні досягнення природни­чих і технічних наук, пристосовує ці досягнення для розв'язання част­кових завдань, упроваджує їх у криміналістичну практику.

1.2

СИСТЕМА КРИМІНАЛІСТИКИ

Система — це сукупність певних елементів, між якими існує зако­номірний взаємозв'язок. Системність є об'єктивною властивістю, притаманною кожному об'єкту матеріального світу, явищу, події. У цьому контексті будь-яка наука як галузь знань є сукупністю окремих порцій (частин) знань, що перебувають у певній послідовності щодо їх значущості, взаємозв'язку та відношення. Криміналістика — не виняток. Виникнувши в надрах кримінального процесу як сукупність прикладних прийомів і засобів, що застосовуються для фіксації дока­зового матеріалу, вона не була самостійною галуззю знань і, природ­но, наукою. Ось чому спочатку окремі частини знання, що стосують­ся, наприклад, техніки фотографічної фіксації доказів, використову­валися насамперед органами дізнання (поліцією), тому й дістали назву "поліцейська техніка", "кримінальна техніка".

З часом криміналістичні знання нагромаджувалися, їх роль у роз­слідуванні злочинів підвищувалася, і "зачатковий" період криміналіс-

12

тики скінчився. Акумульований практичний досвід використання тех­нічних засобів і прийомів під час розслідування злочинів узагальнив Г Гросс. Він зібрав ці засоби і прийоми у сукупність і виклав у певній послідовності, тим самим сформувавши систему криміналістики. Саме в цьому полягає заслуга Г. Гросса у створенні криміналістики.

Як зазначалося, спочатку криміналістику не поділяли на части­ли _ це була просто "поліцейська техніка". З часом було виокрем­лено та узагальнено прийоми виконання слідчих дій. Так з'явилася друга її частина — тактика. Наприкінці 20-х — на початку 30-х років XX ст. криміналістика збагатилася третьою частиною — ме­тодикою розслідування окремих видів злочинів. Таким чином, сис­тема криміналістики, що склалася на той час, містила три розділи: криміналістичну техніку, слідчу тактику та методику розслідуван­ня, причому техніка й тактика становили загальну частину, а мето­дика — особливу. Така система існувала до 50-х років, коли поча­ли вивчати предмет, завдання, історію, розвиток і сучасний стан криміналістики, а згодом — методи криміналістики, вчення про версії, проблеми взаємодії з органами дізнання та громадськістю. У такий спосіб сформувалася четверта частина системи криміналіс­тики — методологія.

Сучасна система криміналістики об'єднує чотири розділи: методо­логію криміналістики; криміналістичну техніку; криміналістичну тактику; методику розслідування окремих видів злочинів.

1. Методологічні засади криміналістики. Загальна теорія криміна­лістики — це вчення про предмет криміналістики, її завдання, мету й закони розвитку, понятійний апарат і місце криміналістичних знань у системі юридичних наук.

Найважливішими розділами криміналістики є вчення про законо­мірності та часткові криміналістичні теорії. Як зазначалося, криміна­лістика вивчає такі закономірності:

а) механізм вчинення злочину;

б) виникнення інформації про злочин і його учасників, а також її джерела;

в) збирання та використання криміналістичної інформації у про­цесі доказування.

Часткова криміналістична теорія — це сукупність теоретичних положень, які розкривають суть, предмет і методи дослідження окре­мої галузі криміналістики, наприклад дактилоскопії, трасології, ба­лістики.

*.*.* л,и *~

13

Часткові криміналістичні теорії:

• криміналістичне вчення про навички;

• криміналістичне вчення про ознаки та властивості;

• теорія криміналістичної ідентифікації та групофікації;

• криміналістичне вчення про спосіб вчинення злочину;

• вчення про криміналістичну версію та планування розслідуван­ня (створення версій);

• механізм утворення слідів;

• систематизація та реєстрація криміналістичних джерел інфор­мації;

• збирання, зберігання, обробка та автоматизоване використан­ня інформації.

З розвитком криміналістики перелік часткових (окремих) кримі­налістичних теорій змінюється залежно від потреб практики бороть­би зі злочинністю. Ось чому наведений перелік є приблизним.

2. Криміналістична техніка — це розділ криміналістики, що об'єд­нує систему теоретичних положень і розроблених на їх основі техніч­них засобів і методів збирання та подавання криміналістичної інфор­мації з метою розкриття та попередження злочинів [19; ЗО].

Складовими цього розділу є судова фотографія, трасологія, ба­лістика, техніко-криміналістичне дослідження документів, криміна­лістичне дослідження письма, габітологія, кримінальна реєстрація, основи теорії й техніка відео- та звукозапису, основи та засоби кри­міналістичної одорології.

Криміналістична техніка застосовується не тільки для виявлення та фіксації матеріальних джерел — слідів злочину. Вона містить та­кож засоби та спеціальні прийоми отримання доказової інформації з матеріальних джерел. Уміння на місці події "читати" сліди злочи­ну — одна з важливих якостей слідчого.

У криміналістиці використовують технічні засоби та методи, за­позичені з різних природничих і технічних наук. Багато з них засто­совують без будь-яких переробок, створюються лише спеціальні ме­тодики для дослідження криміналістичних об'єктів. Разом з тим ба­гато запозичених засобів переробляють, у результаті чого вони набирають специфічного криміналістичного характеру. Так, для су­дової вимірювальної зйомки переробляють звичайний фотоапарат, а для стереозйомки вміщують стереоплівку у валізу слідчого. Для па­норамування по колу створено спеціальну панорамну штативну го­лівку, а для фотозйомки через невеликі отвори винайдено світлово-ди. Використання спеціального телеоб'єктива "МТО-1000", фото-

14

рушниці "Фотоснайпер-ФС-12" дає змогу здійснювати пізнавальну зйомку злочинця на відстані 600-800 м. Для фіксації слідчих дій і опе­ративних заходів широко використовують сучасні відео- та кінока­мери. Швидкісна кінокамера типу "ЖЛВ-2", що знімає 4,5 млн кадрів за секунду, з експертною метою може зафіксувати момент руй­нування перешкоди снарядом, зіткнення транспортних засобів, меха­нізми вибуху, пострілу й навіть кулю, що летить.

Пошукову криміналістичну техніку використовують для виявлен­ня тайників, схованих трупів, наркотиків, кольорових металів, кош­товностей. Так, прилад "Блесна" диференціює кольорові метали, що містяться в тайнику, прилад "Трупошукач" виявляє закопані в землю біологічні об'єкти (трупи, органічні сполуки, речовини, що розкладаються, тощо). За допомогою сучасної криміналістичної тех­ніки можна аналізувати сліди запаху і знаходити тайники з наркоти­ками чи вибуховими речовинами. Застосовуючи складну криміналіс­тичну техніку та спеціальні методики дослідження звукових слідів, розшукують злочинців за їх голосами (фонограмами усної мови) і навіть знаходять сховані об'єкти (трупи, предмети) за фонограмою усної мови допитуваного.

У криміналістиці технічні засоби використовують для розв'язан­ня таких завдань:

• фіксації слідчих дій і оперативних заходів, пошуку й поперед­нього дослідження речових джерел інформації слідчим, особою, що провадить дізнання, судом;

• виконання судових експертиз у державних експертних і неекс-пертних установах, а також приватними експертами;

• виконання профілактичної роботи;

• здійснення правоохоронної діяльності громадськими організа­ціями й окремими громадянами.

3. Криміналістична тактика. Термін "тактика" (від грецьк. Іаісіі-Іса — мистецтво шикування військ) запозичений з військової галузі і означає мистецтво керувати військами. Військова тактика досліджує закономірності, характер і зміст бою, розробляє засоби його під­готовки й ведення. Для розкриття злочинів немає потреби у бойових діях, проте слідчий найчастіше перебуває в конфлікті зі злочинцем, а часом і з окремими учасниками процесу розслідування, наприклад лжесвідком чи адвокатом. У кожного суб'єкта цього процесу може бути власна лінія поведінки, що відрізняється від версії слідчого. У цьому зв'язку для вирішення слідчих ситуацій, що виникають,

15

слідчий визначає власну лінію поведінки й виконання слідчих дій. Він обирає найоптимальніші прийоми виконання слідчих дій, визначає їх послідовність і, отже, керує слідством. Звідси у криміналістиці такти­ка означає вчення про прийоми виконання слідчих дій, керування слідством, його планування та висування версій, використання спеці­альних знань і технічних засобів для досягнення ефективності вико­нуваних слідчих дій та організаційних заходів з метою розкриття й попередження злочинів.

Криміналістична тактика — це розділ криміналістики, що займа­ється розробкою прийомів виконання слідчих дій, загальних тактич­них рекомендацій про організацію та планування процесу слідства.

Основним елементом криміналістичної тактики є поняття прийо­му. Тактичний прийом — це найефективніший спосіб дії в ситуації, що склалася під час розкриття злочину. Тактичні прийоми можуть мати законний і факультативний характер. Законні тактичні прийоми на­ведені у Кримінально-процесуальному кодексі (КПК). їх обов'язко­во слід застосовувати під час виконання слідчих дій. Наприклад, так­тичні прийоми допиту неповнолітнього свідка детально викладені у ст. 168 КПК України, прийоми здійснення обшуку — у ст. 177, огля­ду — у ст. 191 КПК України.

Рекомендаційний тактичний прийом має факультативний харак­тер, і його застосування є прерогативою слідчого. Наприклад, про­токолювання слідчих дій — законний прийом фіксації, а фотогра­фування — факультативний; присутність понятих під час обшуку обов'язкова (цей тактичний прийом має законний і процесуальне засвідчений характер), тоді як участь фахівця не обов'язкова. Засто­сування факультативних прийомів залежить від слідчої ситуації, що склалася, і кваліфікації слідчого. У разі застосування факультатив­них прийомів підвищується якість слідства, результати слідчих дій подаються суду у зрозумілій і переконливій формі. Зазначимо, що більшість розроблених криміналістами тактичних прийомів мають факультативний характер.

Оскільки тактичні прийоми грунтуються на психологічних зако­номірностях спілкування слідчого з учасниками процесу розслідуван­ня, тактика як розділ криміналістики включає в себе основи психо­логії спілкування.

Спочатку тактика називалася кримінальною, пізніше — слідчою, чим підкреслювалося, що вона розглядає лише інструментарій слід­чого. Криміналістична тактика — ширше поняття, бо вміщує інстру-

16

ментарій не тільки слідчого, а й суду. Тому у криміналістиці з'явив­ся розділ "Тактика судового слідства". Існує також тактика судово­го захисту під час попереднього слідства та в суді.

До системи криміналістичної тактики входять такі слідчі дії: ог­ляд, допит, обшук, упізнавання, затримання, відтворення обстанов­ки й обставин події. Останнім часом криміналістична тактика попов­нилася такими новими тактичними засобами, як тактична операція, тактична комбінація, тактичне рішення, слідча ситуація, психологіч­на засідка, слідча хитрість тощо, які збагачують її зміст як галузі кри­міналістичних знань.

4. Криміналістична методика — це система наукових положень і рекомендацій, що базуються на них, щодо розслідування й поперед­ження вбивств, розкрадань, крадіжок, розбоїв та інших видів зло­чинів. Складовими криміналістичної методики є загальні положення, що стосуються розслідування будь-якого злочину, криміналістична характеристика та окремі методики, які визначають порядок розслі­дування певних видів злочинів. У методиці розслідування реалізу­ються криміналістична техніка й тактика на основі методологічних положень криміналістики.

Усі розділи криміналістики взаємопов'язані. За допомогою засобів криміналістичної техніки можна лише знайти й дослідити джерела інформації. Проте це не дасть рекомендацій, як і в якій послідовності, за допомогою яких прийомів збирати й використовувати джерела інформації у розкритті та розслідуванні злочинів. Це завдання роз­в'язує криміналістична тактика. Розроблювані нею прийоми й реко­мендації є організаційною основою виконання певних слідчих дій, ви­бору тактики поведінки слідчого в ситуації, що склалася, для забезпе­чення швидкого розкриття та розслідування злочинів. Наприклад, знайдений слід пальця несе лише частину інформації, прийоми викори­стання якої в доказуванні розробляє криміналістична тактика. Про­цедура використання сліду пальця руки складається з таких прийомів:

• дослідження сліду та встановлення його придатності для вико­ристання в картотеці ідентифікації;

• перевірка за допомогою картотеки слідів пальців рук з місць нерозкритих злочинів;

• перевірка за картотекою осіб, які перебувають під адміністра­тивним наглядом і на місцевому оперативному обліку;

• призначення дактилоскопічної експертизи для ідентифікації особи за слідами пальців руки чи долоні.

17

Ця послідовність дій є конкретними тактичними рекомендаціями для діяльності слідчого щоразу, коли знайдений відбиток пальця є джерелом доказів.

Отже, криміналістична методика є практичною реалізацією в діяльності органів дізнання та попереднього слідства засобів кримі­налістичної техніки разом з прийомами та рекомендаціями криміна­лістичної тактики для розкриття, розслідування та попередження злочинів.

Структурно методика розслідування окремих злочинів складаєть­ся з таких елементів:

• загальних положень методики розслідування окремих видів злочинів;

• криміналістичної характеристики;

• учення про розкриття злочинів по "гарячих" слідах;

• учення про форми використання сил і засобів громадських організацій у розслідуванні та попередженні злочинів.

Зазначені елементи становлять загальні положення (принципи), які є основою побудови окремих методів розслідування.

Методика розслідування як інтелектуальна діяльність слідчого передбачає оцінювання зібраної доказової інформації і прийняття процесуальних та непроцесуальних рішень на основі кримінально-процесуальних, техніко-криміналістичних і тактичних знань. Пра­вильність і обгрунтованість обраного рішення залежать від кількості і якості зібраної інформації, професійних знань і досвіду слідчого. Тому важливим етапом у сучасній методиці розслідування злочинів є створення банків криміналістичних знань і доказової інформації, використання машинних засобів збирання, обробки, зберігання та видавання інформації користувачеві.

КРИМІНАЛІСТИКА В СИСТЕМІ ЮРИДИЧНИХ НАУК

Юридична суть криміналістики зумовлена її загальними й окре­мими завданнями, предметом дослідження, особливостями засобів і методів розкриття злочинів, чіткою відповідністю її наукових реко­мендацій конституційним вимогам, нормам закону і тісним зв'язкам з науками кримінально-правового циклу.

18

Згідно з прийнятою в наукознавстві класифікацією конкретні юридичні науки поділяють на галузеві, міжгалузеві та спеціальні. До останніх належать кримінальна статистика, криміналістика, кримі­нологія та деякі інші галузі знань. Суть криміналістики як юридичної науки зумовлена історичним фактом її виникнення — відгалуженням від кримінально-процесуального права, розвитком і формуванням її предмета як самостійної галузі. Тепер вона має окремий предмет дос­лідження, власну методологію. Проте криміналістика тісно пов'яза­на з правовими та спеціальними юридичними науками. Юридична суть криміналістики зумовлена такими положеннями [2]:

• предмет, об'єкти пізнання, засоби й методи, які розроблює кри­міналістика, перебувають у сфері правових знань;

• службова функція та завдання, які розв'язує криміналістика, належать до сфери діяльності правоохоронних органів, до пра­вових процесів розслідування, судового розгляду та покарання;

• рекомендації, які розроблює криміналістика для практики, ба­зуються на законі й повністю додержуються букви закону; вони зумовлені потребами практики — зміцненням законності, поси­ленням боротьби зі злочинністю;

• криміналістика пов'язана з багатьма природничими науками, але ці зв'язки спрямовані переважно на створення науково-тех­нічних засобів і методів роботи з доказами. Основним живиль­ним джерелом криміналістики є право, тобто правові науки, слідча та судова практика.

Криміналістична інформація стосовно події, що розслідується, відображається в різноманітних джерелах матеріального середови­ща. У відповідний спосіб матеріалізована, ця інформація може вико­ристовуватися в різних галузях права, насамперед кримінального, де вона набирає форми доказів або інформації, що має орієнтовний ха­рактер. У кримінально-процесуальному праві криміналістична ін­формація використовується для прийняття тактичних рішень. Отже, криміналістика тісно пов'язана з кримінальним і кримінально-проце­суальним, цивільним і адміністративним правом, теорією оператив-но-розшукової діяльності.

Криміналістика розробляє методи й засоби здобування інформа­ції з матеріальних та ідеальних джерел. Для цього застосовуються знання з природознавчих і технічних наук — фізики, хімії, біології, анатомії, фізіології, психології, судової медицини та ін.

19

Зародилася криміналістика в надрах кримінального процесу, то­му на всьому шляху її розвитку простежується безпосередній зв'язок з кримінально-процесуальним правом. Процесуальний закон є фор­мою реалізації криміналістичної техніки та слідчої тактики в мето­диці розслідування конкретних видів злочинів. Тому збирають і дос­ліджують докази тільки згідно з КПК. Криміналістика, у свою чергу, також впливає на кримінальний процес. Розроблювані нею тактичні прийоми одержання інформації (наприклад, слідчий експеримент або перевірка показань на місці) часто стають основою для створення нових процесуальних норм.

Зв'язок криміналістики з кримінологією полягає в тому, що їх спіль­ним завданням є профілактика злочинів. Дані кримінології використо­вують для криміналістичної характеристики злочинів, а прийоми зби­рання профілактичної інформації застосовують у кримінології.

Криміналістика тісно пов'язана також з оперативно-розшуковою діяльністю. Цей зв'язок виражений насамперед у прийомах, що ви­користовуються, засобах виявлення та збирання джерел доказової інформації, виявлення ознак злочину. Проте оперативно-розшукова діяльність вирізняється мобільністю, негласністю застосування тех­нічних засобів і тактичних прийомів, унаслідок чого збирають тільки орієнтовну інформацію, а не доказову. Для того щоб орієнтовна інформація набула статусу доказової, її потрібно доказати процесу­альними засобами. Під час виконання слідчих дій застосовують ба­гато оперативних технічних засобів.

1.4

ЗВ'ЯЗОК КРИМІНАЛІСТИКИ З ІНШИМИ НАУКАМИ

Криміналістика безпосередньо пов'язана з іншими юридичними науками, зокрема адміністративним правом, цивільним процесом, кримінально-виконавчим правом та судовою статистикою. До то­го ж вона тісно пов'язана з багатьма природничими та суспільними науками, які не є правовими. Серед природничих наук живильним се­редовищем для криміналістики є насамперед фізика, хімія, біологія, кібернетика та інформатика, на результатах яких базується багато технічних, фізичних, хімічних та біологічних засобів і методик до­слідження речових доказів.

20

Судова медицина, судова психіатрія, психологія, етика, логіка та наукова організація праці також пов'язані з криміналістикою, бо їх теоретичні засади та наукові положення використовуються криміна­лістикою для розробки тактичних прийомів, створення засобів і ме­тодів збирання, дослідження та використання доказової інформації під час розслідування злочину.

Криміналістика та природничі науки. Дані природничих і техніч­них наук використовуються безпосередньо для розкриття та поперед­ження злочинів. Наприклад, для розв'язання спеціальних криміналіс­тичних завдань застосовують фотографічну, мікроскопічну, рентге­носкопічну та інші види техніки (без будь-яких переробок або зі спеціальними переробками та зміною методики її використання). Так, стереоскопічний мікроскоп МБС застосовують без змін або зі спеціальними конструктивними змінами для збільшення глибини різкості під час дослідження трасологічних і біологічних об'єктів. Для виконання стереозйомки штрихів, що перетинаються, за допомо­гою мікроскопа використовують найпростіше спеціальне устатку­вання — столик, що коливається.

На основі фізико-хімічних закономірностей кольорових матеріалів було розроблено новий метод розпізнавання кольору за допомогою фотографування безпосередньо на кольоровий фотопапір, завдяки чому стало можливим розрізнення невидимих відтінків кольорового чорнила в разі здійснення дописувань і виправлень у документах.

Виходячи з хімічної закономірності утворення кольорових сполук потожирової речовини сліду пальця з розчином нінгідрину було зроб­лено припущення, що існують інші хімічні речовини, які вступають у хімічну реакцію з речовиною сліду. Таку речовину знайшли криміна­лісти. Нею виявився марганцевокислий калій (перманганат калію). У разі нанесення його розчину на об'єкт потожирова речовина невиди­мого сліду фарбується і слід стає видимий. Таким чином, криміналі­сти на основі пізнання хімічних закономірностей розробили новий спосіб виявлення невидимих слідів пальців рук на різних матеріалах.

Окремі біологічні методи дослідження об'єктів тваринного та рос­линного походження були вдосконалені криміналістами й трансфор­мовані у криміналістичні методики (наприклад, установлення групо­вої належності за допомогою спорово-пилкового аналізу).

Криміналістика впливає й на фундаментальні науки. Так, метод криміналістичної ідентифікації застосовують багато природничих наук як загальний метод пізнання, а криміналістичні методики вста-

21

мовлення підроблених грошей та інших паперів лежать в основі ство­рення технічних детекторів для виявлення підробних купюр і монет.

Криміналістика і судова медицина мають давні та міцні зв'язки. Судово-медичні знання використовували у розкритті злочинів знач­но раніше, ніж виникла криміналістика. Тому окремі медичні прийо­ми виявлення слідів злочину на тілі людини були запозичені криміна­лістикою і, навпаки, багато криміналістичних прийомів і технічних засобів успішно використовують у судовій медицині.

Криміналістика і судова психіатрія. Судова психіатрія, як і судо­ва медицина, сформувалась окремо від криміналістики й залиша­ється самостійною внаслідок чіткого розмежування їх предметів дос­лідження. Судова психіатрія досліджує психіку людини, її поведінку в разі розладу психічної діяльності. Психічний стан злочинця безпо­середньо пов'язаний із призначенням йому міри покарання і взагалі притягненням до кримінальної відповідальності.

Криміналістика і судова психологія. Дані психології широко вико­ристовують у криміналістичній тактиці й методиці розслідування ок­ремих видів злочинів, а також для формування спеціальних методик, зокрема теорії спілкування на попередньому слідстві, вивчення зви­чок злочинця, методів розпізнання інсценування та класифікації спо­собів вчинення злочинів, визначення емоційного стану допитувано­го тощо.

Криміналістика, логіка й етика. Криміналістика широко й творчо запозичує положення формальної та діалектичної логіки, особливо такі прийоми мислення, як аналіз і синтез, індукцію та дедукцію, гіпотезу, аналогію, узагальнення, абстрагування. Логічні закони та прийоми мислення належать до методологічних основ криміналісти­ки. На основі їх застосування було розроблено "логіку слідства", вчення про криміналістичну версію, логіку доказування у криміналь­ному судочинстві.

Глибоке проникнення психології та логіки у криміналістику ста­ло передумовою для розробки програм і алгоритмів розслідування конкретних видів злочинів, створення автоматизованих систем по­шуку інформації й забезпечення інформацією процесу прийняття процесуальних рішень слідчим і судом. Експертні системи підтрим­ки прийняття рішень сприяють автоматизації обробки інформації, класифікації зібраних доказів, дають змогу автоматично групувати їх і будувати порівняльні ряди кількісних показників і їх взаємо­зв'язків.

22

Тактичні прийоми неможливо розроблювати без урахування етичних правил спілкування й поведінки в суспільстві. Тактичні прийоми роботи з об'єктами живої та неживої природи істотно різняться. Не всі прийоми з тих, які застосовують для дослідження не­органічного об'єкта, прийнятні для роботи з об'єктами живої приро­ди, особливо людьми.

Крім того, криміналістика пов'язана з науковою організацією пра­ці, бо діяльність слідчого, судці, прокурора підпорядковується за­гальним закономірностям наукової організації праці, її автомати­зації. Наукова організація праці широко застосовується для пла­нування навантажень фахівців і розслідування конкретних справ. Останнім часом на основі принципів наукової організації праці у слідчу практику впроваджено сіткове планування.

І Контрольні питання

1. Криміналістика як наука.

2. Закономірності криміналістики.

3. Предмет криміналістики.

4. Завдання криміналістики.

5. Система криміналістики.

6. Юридична суть криміналістики.

7. Місце криміналістики серед правових наук.

8. Зв'язок криміналістики з технічними та природничими науками.

23

Тема 2

МЕТОДОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ КРИМІНАЛІСТИКИ

2.1

ПОНЯТТЯ МЕТОДОЛОГІЧНИХ ЗАСАД КРИМІНАЛІСТИКИ

Метод будь-якої науки — це система прийомів пізнання законо­мірностей, що є її предметом. Найзагальніші закони розвитку при­роди, суспільства та мислення пізнають за допомогою діалектич­ного матеріалізму, який є всезагальним методом пізнання. На його основі формуються методи наступного рівня, які застосовують у пі­знанні закономірностей усіх галузей наук, які також мають універ­сальний характер. Це загальнонаукові методи пізнання — спостере­ження, вимірювання, порівняння, експеримент. На наступному рівні (за теорією пізнання) перебуває група найчисленніших і різномані­тних методів окремих галузей науки — спеціальних (окремих), які мають вужчу сферу застосування, але так само важливі для розвит­ку науки.

Матеріалістична діалектика — загальна методологія, теоретич­ний фундамент усіх галузей знання, зокрема юридичного, складовою якого є криміналістика. Діалектика як теорія пізнання виконує три основні функції: світоглядну, гносеологічну і методологічну.

Світоглядна функція передбачає розробку системи наукових по­глядів на світ, наприклад переконання, що у природі все взаємопов'я­зане, усі явища та факти доступні пізнанню і будь-який злочин зали­шає сліди, які допомагають розкрити його. Науковий світогляд дає змогу краще орієнтуватися в навколишньому середовищі, правильно оцінювати конкретні соціальні явища, проникати в їх суть і активно впливати на їх появу та розвиток. Переконання, що будь-яка проти­правна дія може бути пізнана й попереджена, створює впевненість громадян і правоохоронних органів у тому, що злочинність як со­ціальне явище може бути ліквідована завдяки не тільки каральній діяльності, а й профілактичній роботі.

24

Гносеологічна функція розкриває суть пізнавальної діяльності й закони, на основі яких вона здійснюється. Знання законів і законо­мірностей пізнавальної діяльності допомагає цілеспрямовано діяти в реальних ситуаціях, планувати кінцевий результат, а процес, скажі­мо, розслідування злочинів зробити більш творчим, доцільним, керо­ваним.

Методологічна функція діалектики як теорії пізнання полягає в орієнтації людей в їх предметно-змінювальній (перетворювальній) діяльності. Будь-який суб'єкт у пізнавальній діяльності так чи інакше перетворює, змінює дійсність: інженер конструює новий прилад, слідчий розкриває злочин, лікар лікує хворого, селянин обробляє землю тощо. Грунтуючись на законах діалектики, суб'єкт створює прийоми й засоби для пізнання та діяльності в конкретній галузі знання, які є для цієї галузі окремою методологією.

У широкому розумінні методологія — це система ідей і вчень про принципи побудови, форми та способи наукового пізнання. Методо­логія криміналістики репрезентується вченням про методи пізнання під час розслідування злочинів.

Криміналістичний метод відображає об'єктивні закономірності, принципи, прийоми, способи, за допомогою яких визначають на­прямки теоретичного та практичного дослідження джерел криміна­лістичної інформації у процесі розслідування злочинів.

Філософською основою криміналістики є діалектична логіка, на базі якої розробляють методи криміналістики, створюють окремі теорії, що обґрунтовують ці методи і вказують шляхи їх запровад­ження у практику криміналістичного дослідження як пізнавальної діяльності. Важко переоцінити методологічне значення для кримі­налістики положень формальної логіки — науки про форми мислен­ня, закони, прийоми та операції якої належать до діалектичної логі­ки, є складовою загального методу пізнання. Найістотніше вони впливають на формування та практичне застосування прийомів кри­міналістичної тактики, зокрема методів організації та планування розслідування злочинів. Криміналістика використовує логічні зако­ни тотожності, суперечності та виключення третього й такі прийоми логічного пізнання, як аналіз, синтез, індукція, дедукція, аналогія, гіпотеза, узагальнення, систематизація, класифікація, а також різні форми абстрактного мислення.

Широко використовують у сучасному науковому пізнанні, у тому числі й у криміналістиці, системно-структурний метод — спосіб

25

пізнання та індивідуалізації (розпізнання) об'єкта дослідження на основі опису його структурних ознак. Суть цього методу полягає в тому, що об'єкт досліджується як елемент певної системи, що перебу­ває в різноманітних і численних структурних зв'язках, які також все­бічно досліджуються. Спеціальні методи криміналістики є системно-структурними, адже кожний з них визначає процедуру прийомів та технічних засобів дослідження конкретного виду об'єктів. Застосову­ють спеціальні методи переважно в експертній практиці, а також для ідентифікації об'єктів пам'яті (уявних образів).

Першим з криміналістів до діалектики як теорії пізнання звернув­ся професор С. Потапов. Він писав, що діалектика ставить перед на­уковим дослідженням завдання: як зрозуміти та відобразити дійс­ність — реальний предмет у його реальних відношеннях.

Висловивши загалом правильне теоретичне положення, С. Пота­пов звів методологію науки до методу ідентифікації як методології криміналістики. Звичайно, ця концепція зазнала критичного аналізу, бо методологію науки не можна замикати на одному окремому ме­тоді, яким є ідентифікація. Метою методології є дослідження й аналіз методів і засобів, за допомогою яких пізнають об'єктивну реальність як на теоретичному, так і на емпіричному рівні. Вузьке й однобічне розуміння криміналістичної методології піддав серйозній критиці дослідник Р. Бєлкін [2], який запропонував власне визначення понят­тя загальної теорії криміналістики. Він довів, що методологія кримі­налістики є системою принципів, теоретичних концепцій, категорій і понять, методів і зв'язків, які застосовуються в ній. До її складу вхо­дять учення про механізм злочину, закономірності збирання, дослід­ження, оцінювання та використання доказів, а також окремі (част­кові) теорії (такі як криміналістична ідентифікація, вчення про ме­ханізм слідоутворення, спосіб учинення злочину тощо).

2.2

КЛАСИФІКАЦІЯ МЕТОДІВ КРИМІНАЛІСТИКИ

;

Проблема класифікації методів криміналістики найбільше диску­тується в методології криміналістики як науки. Класифікаційні сис­теми криміналістичних методів наводяться в багатьох працях, зокре­ма Б. Шавера, С. Потапова, С. Митричева, А. Васильєва, В. Колма-

26

нова, Р. Бєлкіна, М. Салтевського, І. Пантелєєва, В. Колдіна. Дис­кусії щодо цієї проблеми тривають. Останні досягнення науки та уза­гальнення досвіду практики свідчать, що в розв'язанні проблеми кла­сифікації методів криміналістики слід керуватися загальноприйня­тою класифікацією з урахуванням рівнів загальності дослідження: загальний, загальнонаукові та окремі, власне криміналістичні (часткові, або спеціальні). Така класифікація методів пізнання загальновизнана; її поділяють більшість вчених-криміналістів.

Методи криміналістики істотно різняться (особливо окремі), бо у процесі судово-слідчої діяльності доводиться добувати та досліджу­вати доказову інформацію з різноманітних матеріальних та ідеаль­них відображень, застосовувати безліч технічних засобів і методів. Саме через це проблема класифікації має велике теоретичне та прак­тичне значення.

У теоретичному плані класифікація методів конкретної науки свідчить про її зрілість, сформованість інструментарію дослідження її об'єкта. На практиці така класифікація дає змогу швидше орієнтува­тися в засобах пізнання та обирати методи й засоби дослідження, найекономічніші та найефективніші для досягнення поставленої мети. У навчальній та криміналістичній літературі наводяться що­найменше п'ять класифікацій криміналістичних методів, причому де­які з них є спірними.

1. Петербурзька школа криміналістики виокремлює загальний метод матеріалістичної діалектики; загальнонаукові — спостережен­ня, порівняння, експеримент, вимірювання; окремі (спеціальні) — криміналістичної техніки, кібернетики, математики, соціологічні та психологічні.

2. За класифікацією вузів системи МЕС методи криміналістики поділяються на загальний — матеріалістичної діалектики; загально-наукові — спостереження, порівняння, експеримент, вимірювання, опис, моделювання; окремі — техніко-криміналістичні, тактико-кри-міналістичі, встановлення фактів і побудови висновків.

3. Згідно з класифікацією /. Пантелєєва та М. Селіванова, методи криміналістики поділяються на загальний — матеріалістичної діа­лектики; загальнонаукові — спостереження, порівняння, опис, експе­римент, вимірювання, моделювання, ідентифікація; окремі (спеці­альні) — власне криміналістичні, природничих і технічних наук.

4. Національна Академія МВС України виокремлює загальний ме­тод — матеріалістичної діалектики; загальні (загальнонаукові) —

27

спостереження, вимірювання, експеримент, порівняння, моделюван­ня, математичні та кібернетичні, логічні (аналіз і синтез, індукцію та дедукцію, аналогію), групу психологічних та природничо-наукових методів, які використовують для розв'язання криміналістичних зав­дань розслідування злочинів; окремі, конкретно-наукові, або спе­ціальні, — криміналістичну ідентифікацію та встановлення групової належності (групофікацію), групу методів збирання криміналістич­ної інформації з матеріальних джерел, експертного дослідження ма­теріальних відображень, встановлення фактів і розслідування окре­мих видів злочинів, групу методів попередження злочинів криміна­лістичними засобами.

У запропонованій класифікації подано розгорнутий перелік, по-перше, загальних методів, до яких належать логічні та психологічні методи, а також група методів природничих і технічних наук, які широко застосовують у структурі часткових методів як пізнавальні прийоми; по-друге, часткових методів, які, крім двох — криміналіс­тичної ідентифікації та криміналістичного встановлення групової на­лежності, подано у вигляді груп, всередині яких також можлива кла­сифікація. Наприклад, до групи методів збирання інформації з мате­ріальних джерел належать польові методи виявлення, фіксації та попереднього дослідження слідів-відображень слідчим на місці події та в його кабінеті. Група методів експертного дослідження джерел ін­формації характеризується складністю технічних засобів, які потребу­ють стаціонарних умов, а фахівці — глибшої та вужчої спеціалізації в конкретній сфері знань. Проте ця класифікація проблематична, бо за сучасного науково-технічного розвитку дати вичерпний перелік ме­тодів майже неможливо, до того ж з'являються нові методи.

5. М. Яблоков і В. Колдін запропонували чотиричленну класифі­кацію криміналістичних методів. Вона відрізняється від загальновиз­наної у криміналістиці класифікації та є дискусійною, її автори спро­бували відмежувати окремі (часткові) методи від спеціальних. До загальних методів вони зараховують діалектику; до загальнонау-кових — спостереження, аналіз, синтез, індукцію, дедукцію, опис, порівняння, аналогію, абстракцію, моделювання, експеримент; до ок­ремих (часткових) — математичні, кібернетичні, вимірювання, гео­метричні, моделювання, фізичні, хімічні, антропологічні, антропо­метричні та соціологічні; до спеціальних — власне криміналістичні (техніко- та структурно-криміналістичні) і запозичені з інших наук для дослідження криміналістичних об'єктів. Навряд чи можна вважа-

28

ти цю класифікацію коректною внаслідок її термінологічної неточ­ності та зміщення понять загального та конкретного. Отже, методи пізнання можна класифікувати так.

1. Загальним називають метод пізнання взагалі будь-яких об'єктів природи та суспільного життя. Він називається так тому, що має най­вищий рівень загальності. В основі загального методу лежить філо­софське знання. Першою формою пізнання була антична філософія. Найвище досягнення цього періоду — логіка Аристотеля. Розвинуті пізніше основні закони діалектики та категорії діалектичної логіки (закон переходу кількості в якість, єдності протилежностей, окремо­го та цілого, тотожності, загального зв'язку) використовують як інструмент пізнання природи й суспільства. Тому матеріалістична діалектика та її категорії становлять загальний інструмент пізнання, тобто загальний метод.

2. Загальнонаукові методи застосовують не до всіх об'єктів, що пізнаються, а тільки до окремих груп, систем. У криміналістиці до загальнонаукових методів зараховують спостереження, порівняння, експеримент, опис, моделювання, ідентифікацію та ін.

3. Окремі, або спеціальні, методи використовують в одній науці або в кількох суміжних. Наприклад, окремі методи криміналістики (фотографічні, дактилоскопічні, сигналетичні та ін.) часто застосову­ють у теорії оперативно-розшукової діяльності, а метод криміналі­стичної ідентифікації — у теорії доказів і доказуванні взагалі. Окремі методи мають бути науковими, надійними, економічними, безпечни­ми та етичними.

ЗАГАЛЬНОНАУКОВІ МЕТОДИ КРИМІНАЛІСТИКИ :

У криміналістиці поряд з окремими (спеціальними) методами ефективно застосовують загальнонаукові методи пізнання — спосте­реження, вимірювання, опис, порівняння, експеримент, моделювання, ідентифікацію, математичні та ін.

У кожній галузі науки використання загальнонаукових методів має певну специфіку, що зумовлюється об'єктом, завданнями та кон­кретними умовами дослідження. Це стосується й криміналістики. Наприклад, застосування експериментального методу у криміна-

29

лістиці та хімії різниться не тільки обсягом і завданнями досліджен­ня, а й умовами. Встановлений законом правовий режим слідчого ек­сперименту істотно відрізняється від експериментального методу, який використовують у будь-якій іншій сфері наукової та практичної діяльності.

Спостереження як систематичне цілеспрямоване безпосереднє сприйняття предмета чи явища широко застосовують у криміналіс­тиці як з науковою, так і з практичною метою: для вивчення та уза­гальнення правозастосовчої практики, в експертних дослідженнях, під час виконання слідчих та оперативно-розшукових дій тощо. Спо­стереження можна здійснювати двома способами: візуально та за до­помогою технічних засобів (мікроскопів чи інших оптичних при­ладів, електронної техніки, електронно-оптичних перетворювачів, рентгенівських установок, засобів ультразвукового зондування, ла­зерної техніки та ін.). У сучасних наукових дослідженнях у галузі кри­міналістики, а також у слідчій, експертній та оперативно-розшуковій діяльності спостереження здійснюють переважно із застосуванням технічних засобів. Для підвищення ефективності цього загальнонау-кового методу необхідно дотримуватися певних умов: чітко визнача­ти мету й завдання спостереження, максимально концентрувати та підтримувати на певному рівні увагу спостерігача, своєчасно усува­ти фактори, що відволікають увагу.

Вимірювання є необхідним методом пізнання різних просторових і часових величин. Простір і час — форми існування матерії, тому пізнання матерії, вивчення закономірностей природи, суспільства та мислення неможливі без їх кількісних та якісних характеристик. І в наукових дослідженнях, і у практичній діяльності, пов'язаній з вив­ченням слідів злочинів, неможливо обійтися без вимірювання ліній­них і кутових величин, об'єму, концентрації, температури, опору ма­теріалів, аналізу оптичних властивостей, а також без визначення різних часових показників: тривалості того чи іншого явища, швид­кості руху, часу вчинення злочину, давності утворення слідів. Для розвитку та успішного застосування цього методу велике значення має вдосконалення вимірювальної техніки. Точність визначення про­сторових і часових величин у криміналістиці (під час допиту, огляду, експертних досліджень) — одна з важливих умов встановлення істи­ни у справі.

У криміналістиці, як і в інших науках, фіксація за допомогою опи­су кількісних і якісних показників предметів і явищ, що вивчаються, є необхідною умовою пізнання їх сутності. Без цього теоретичне

ЗО

пізнання неможливе. Як метод пізнання опис має бути системним, як і підхід до вивчення реальної дійсності. В описі відображається взає­мозв'язок предметів і явищ дійсності. Саме тому важливою є роль різних криміналістичних класифікацій, наприклад ознак зовнішності людини, слідів рук, ніг, транспортних засобів, вогнепальної зброї, гільз, куль, ознак почерку, письмової мови тощо. У процесі розвит­ку науки вдосконалюють існуючі класифікації, створюють нові, і це сприяє підвищенню ефективності боротьби зі злочинністю.

Існують різні форми та способи опису. Він може бути усним і фік­сованим. Останній здійснюється не тільки за допомогою письма (як опис криміналістичних об'єктів у процесуальних актах, картотеках, каталогах), а й із застосуванням технічних засобів (звукозаписуваль­ної апаратури, оптики, поліграфії, вимірювальної техніки). Форми та способи опису, які застосовують у практичній діяльності з розсліду­вання злочинів, мають певну специфіку, що зумовлено передбаченою законом процесуальною формою фіксації результатів пізнання об'єк­тивної істини у справі. Процесуальна форма фіксації доказів — одна з гарантій запобігання їх фальсифікації.

Порівняння широко застосовують у криміналістичній ідентифі­кації. Предмети й явища, які суттєво різняться, як і їх характерні оз­наки, легко диференціювати візуально. Завдання ідентифікації об'єк­тів високого ступеня подібності розв'язують за допомогою різних на­уково-технічних засобів.

Використання оптичних приладів, спеціальних порівняльних мік­роскопів, фотографічних, хроматографічних, електронно-оптичних, спектрофотометричних та інших способів виявлення й підсилення контрасту значно підвищує ефективність застосування методу порів­няння.

Необхідними умовами застосування порівняння у криміналістич­ній експертизі є такі:

• порівняння однойменних об'єктів (наприклад, слідів одного й того ж знаряддя злому — зубила, сокири; однієї й тієї ж ділян­ки досліджуваної поверхні);

• однакове просторове розташування порівнюваних об'єктів; с

• однакове освітлення об'єктів; :

• однаковий масштаб збільшення.

Прийоми порівняння можуть бути різними: зіставлення (візуаль­не чи за допомогою приладів), суміщення та накладення (фотоаплі-кація у фото портретні й експертизі).

31

Експеримент також широко застосовують у криміналістиці. У кримінальному судочинстві він називається слідчим експеримен­том. Незважаючи на те що науковий і слідчий експерименти істотно різняться, основні, суттєві їх ознаки однакові: експеримент необхід­но здійснювати в певних, наперед створених умовах, достовірність його результатів забезпечується їх сталістю за неодноразового по­вторення з певною послідовністю варіацій. Експериментальний ме­тод широко застосовують під час здійснення експертиз (так званий експертний експеримент). Експериментальний метод застосовують також слідчі з метою отримання порівняльних зразків для ідентифі­каційних досліджень. Достовірність експерименту забезпечується його ретельною підготовкою, створенням відповідних умов для здійснення.

Суть методу моделювання полягає в заміні реального об'єкта пі­знання моделлю, яку досліджують, а одержані результати інтерпрету­ють (переносять) на реальний об'єкт вивчення. Моделювання засто­совують також з метою вивчення властивостей і ознак об'єктів за їх моделями-зліпками, фотозображеннями, сигнало- та відеограмами. Механізм події злочину найчастіше відпрацьовують на уявній моде­лі, побудованій на матеріальних та ідеальних відображеннях у мате­ріальному середовищі. Моделі, які використовують у процесі пізнан­ня, можуть бути матеріальними (предметними), наприклад гіпсова копія сліду взуття, план місця події, макет будівлі; логічними (ідеаль­ними) — слідча версія; структурними, що відображають внутрішню будову (структуру) об'єкта; функціональними (динамічними), які ко­піюють оригінал, що перебуває в динаміці, наприклад слідча версія, модель певного технологічного процесу.

У криміналістиці широко застосовують усі види моделей, але в розкритті злочинів, плануванні розслідування та оперативно-роз-шуковій діяльності найважливішу роль відіграють логічне моделю­вання (гіпотетичне пізнання), слідча й оперативно-розшукова версії (моделі).

Метод ідентифікації (ототожнення) обгрунтовано зараховують до загальнонаукових. Цей метод базується на вченні про діалектичну тотожність і застосовується в усіх сферах наукового знання, коли не­обхідно вирішити питання, чи є предмет або явище тим, з яким по­рівнюється, або визначити їх належність до певної класифікаційної групи. У природничих і технічних науках метод ідентифікації найчас­тіше застосовують для визначення групової належності предметів і

32

явищ- Завдання встановлення тотожності конкретного, індивідуаль­но визначеного об'єкта постає дуже рідко (за винятком таких сфер, як мистецтвознавство й література, де іноді необхідно встановити ав­тора мистецького твору чи його оригінальність). У криміналістиці індивідуальна ідентифікація має переважне значення, бо питання про тотожність вирішується здебільшого щодо конкретних речових до­казів, виконавців і авторів документів, конкретних об'єктів, що зали­шили сліди на місці події. З метою підвищення ефективності розв'я­зання експертних ідентифікаційних завдань у криміналістиці розроб­лено теорію криміналістичної ідентифікації, створено нові наукові методи для розв'язання ідентифікаційних завдань у трасології, су­довій балістиці, почеркознавстві, техніко-криміналістичному дослід­женні документів, ідентифікації людини за ознаками зовнішності.

До загальнонаукових належать також математичні методи. Най-інтенсивніше їх почали застосовувати останні два-три десятиріччя. Практика ідентифікаційних експертиз потребувала від криміналістів пошуку об'єктивних критеріїв оцінювання ідентифікаційних ознак для забезпечення надійності та достовірності експертних висновків. З цією метою почали використовувати математичну статистику й те­орію ймовірності. Математика дала змогу впровадити у криміналіс­тичну, автотехнічну та інші види експертиз сучасні комп'ютери, ство­рила умови для розвитку криміналістичного прогнозування, ство­рення моделей типових слідчих ситуацій і оптимального розв'язання практичних завдань розкриття злочинів.

Загальнонаукові методи пізнання тісно взаємопов'язані. Наприк­лад, порівняння неможливе без спостереження й опису, а системати­зація та класифікація — без порівняння; спостереження та порівнян­ня завжди супроводжують один одного, а метод вимірювання пов'я­заний з математичними методами.

СПЕЦІАЛЬНІ МЕТОДИ КРИМІНАЛІСТИКИ і

з

Спеціальні, або окремі, методи, які застосовують у криміналіс­тиці, поділяються на дві групи: власне криміналістичні та методи інших (природничих і технічних) наук, які використовують здебіль­шого у криміналістичній експертизі.

2,„ 33

Власне криміналістичні методи створені та обгрунтовані теорією криміналістики або запозичені та перетворені нею спеціально для дослідження криміналістичних об'єктів. До цих методів належать су­дово-фотографічні, трасологічні, судово-балістичні та ін. Наприк­лад, у судовій фотографії розроблено методи сигналетичної (упізна-вальної), вимірювальної, панорамної, стерео- та мікроскопічної, великомасштабної фотозйомки, а також методи фотографічного під­силювання кольорових контрастів, виявлення текстів, які неможливо прочитати, та ін.

Розроблено різні методи слідокопіювання у трасології. Широко застосовують методи дактилоскопічної ідентифікації, мікроскопічно­го та профілографічного дослідження мікрорельєфу різних слідів (знарядь злому й інструментів, на кулях, гільзах та ін.). У судовій ба­лістиці широко застосовують методи виявлення та фіксації слідів по­стрілу, ідентифікації зброї за слідами на кулях і гільзах, визначення дистанції пострілу, послідовності виконання пострілів та інші мето­ди судово-балістичної експертизи. У криміналістиці застосовують та­кож різноманітні ефективні методи техніко-криміналістичного до­слідження документів, почеркознавчої експертизи, фотопортретної ідентифікації та кримінальної реєстрації.

Поряд з методами й засобами криміналістичної техніки у кримі­налістиці широко застосовують методи криміналістичної тактики й методики розслідування злочинів, зокрема планування розслідуван­ня, аналізу слідчих ситуацій, тактичні прийоми виконання слідчих дій, профілактики злочинів криміналістичними засобами.

Джерелом формування криміналістичних методів і засобів є при­родничі, технічні та суспільні науки, а також слідча, судова та експер­тна практика. Методи наукового узагальнення цієї практики (анке­тування, статистичні) також належать до спеціальних.

У дослідженні криміналістичних об'єктів широко застосовують методи природничих і технічних наук — фізичні (спектрального ана­лізу, дослідження в інфрачервоних і ультрафіолетових променях, із застосуванням радіоактивних ізотопів, методи електронної та лазер­ної техніки та ін.), хімічного якісного та кількісного мікроаналізу, біологічні, мінералогічні та ін. Часто розкриття злочинів залежить від того, як повно й ефективно у криміналістиці застосовують сучасні досягнення природничих і технічних наук.

Як зазначалося, усі методи криміналістики, які рекомендуються для практичного застосування в розкритті злочинів, й особливо ті,

34

які застосовують у кримінальному судочинстві, мають бути наукови­ми, надійними, економічними, безпечними та етичними. Тому у пра­восудді забороняється використовувати методи, що перебувають на стадії наукової розробки та перевірки, а також антинаукові й ті, що принижують людську гідність.

[13

Контрольні питання

1. Методологічні засади криміналістики.

2. Класифікація методів криміналістики.

3. Загальнонаукові методи криміналістики.

4. Методи моделювання та експерименту у криміналістиці.

5. Спеціальні методи криміналістики.

і*

2*

Тема З

і»

КРИМІНАЛІСТИЧНА ІДЕНТИФІКАЦІЯ |

ТА ВСТАНОВЛЕННЯ ГРУПОВОЇ НАЛЕЖНОСТІ *

ПОНЯТТЯ, НАУКОВІ ЗАСАДИ

Й ВИДИ КРИМІНАЛІСТИЧНОЇ ІДЕНТИФІКАЦІЇ

Ідентифікація (від лат. ісіепіі/їсаге — ототожнювати) — це встанов­лення тотожності об'єкта з іншими за певними ознаками, властивостя­ми. Це також процес дослідження об'єкта, форма пізнавальної ді­яльності. Ідентифікацію застосовують у різних сферах знань, зокрема у кримінальному судочинстві для встановлення істини у кримінальній справі. За визначенням М. Селіванова, ідентифікація — це процес вста­новлення тотожності індивідуально визначеного об'єкта чи класифіка­ційної групи, до якої належить досліджуваний об'єкт [19].

Методологічною основою ідентифікації як форми пізнавальної діяльності є закони формальної логіки (переважно закон тотожності) і категорії матеріалістичної діалектики. Учення про діалектичну то­тожність виходить із визнання індивідуальності об'єктів матеріаль­ного світу. І сама людина, і все, що її оточує, є індивідуальним. Інди­відуальність об'єкта полягає в тому, що, з одного боку, він дорівнює сам собі, а з іншого — відрізняється від усіх інших. Суть закону то­тожності полягає в тому, що будь-яка думка про предмет тотожна собі, хоч би скільки разів вона повторювалася. Отже, суть ідентифі­кації полягає у встановленні одного й того самого в різних об'єктах або одного об'єкта в різних станах. Таким чином, закон тотожності відображає структуру розгляду будь-чого: свідчення існування будь-якого факту, події, явища; встановлення різних станів об'єкта: на цей час, у минулому та майбутньому; визначення моментів часу.

Ідентифікація — загальнонауковий метод криміналістики, який застосовують також у фізиці, кібернетиці, хімії, біології, генетиці та інших науках. Суть цього методу полягає у встановленні тотожності, виокремленні індивідуального, конкретного із загального.

36

За допомогою криміналістичної ідентифікації розв'язують вузькі ідентифікаційні завдання, що зводяться до встановлення тотожності конкретного об'єкта, який має стійку зовнішню форму. Такі завдан­ня виникають під час розслідування окремих видів злочинів, коли не­обхідно встановити, наприклад, вид, клас або модель пістолета, кон­кретний екземпляр зброї, з якої було зроблено постріл у потерпілого, або знайти й ототожнити саме те знаряддя злому, яке залишило сліди. У процесі доказування прийнято оперувати категоричними висновками, достовірними фактами, хоча можливе використання й імовірнісних суджень про клас, вид або родову належність конкрет­ного об'єкта. Цим криміналістична ідентифікація відрізняється від ідентифікації як загального методу, який застосовують у різних сфе­рах знання. У процесі ідентифікації як загального методу встановлю­ють тотожність групи, виду, роду, класу, а у процесі криміналістич­ної ідентифікації (конкретного методу) — тотожність індивідуально­го конкретного об'єкта.

Криміналістичний метод ідентифікації є окремим (спеціальним), бо завдання, які розв'язують за його допомогою, зводяться до вста­новлення тотожності конкретного об'єкта — особи, предмета, події, факту.

Методологічними засадами теорії ідентифікації є такі положення матеріалістичної діалектики та логіки як інструменту пізнання:

• існує загальний взаємозв'язок явищ у природі та суспільстві (якщо є наслідок, то обов'язково була причина, немає наслідку без причини, злочинів без слідів);

• усі об'єкти матеріального світу індивідуальні (згідно з Г. Геге-лем, немає двох однакових речей); будь-який об'єкт, подія, яви­ще індивідуальні й можуть бути ототожнені;

• усі об'єкти рухаються й видозмінюються, тому об'єкт залиша­ється собою тільки певний час, що залежить від швидкості змін (час, протягом якого об'єкт залишається відносно незмінюва­ним і його можна ототожнювати, називається ідентифікацій­ним періодом. Так, ідентифікаційний період каналу ствола зброї залежить від кількості здійснених пострілів, а леза сокири — від його зносу).

За допомогою криміналістичної ідентифікації в судовій і слідчій практиці встановлюють конкретні події, механізм злочину й осіб, які його вчинили, а також розшукують і розпізнають будь-які об'єкти злочинного діяння. Тому доказування у кримінальній справі можна інтерпретувати як ідентифікаційний процес, який здійснюють різни-

37

І ми методами пізнання істини, зокрема методом криміналістичної

ідентифікації.

Існує кілька класифікацій криміналістичної ідентифікації за різни­ми критеріями.

За характером встановлюваної тотожності криміналістичну ідентифікацію поділяють на індивідуальну, у процесі якої вирішують- ; ся питання тотожності індивідуально визначеного об'єкта, і групову (родову), за допомогою якої ототожнюють класифікаційну групу, до якої належить досліджуваний об'єкт. Останню називають класифіка­ційним дослідженням.

Під час групової та індивідуальної ідентифікації встановлюють тотожність, а не подібність. Об'єкти, що належать до однієї класифі­каційної групи, схожі за ідентифікаційними ознаками, якими харак­теризується ця класифікаційна група, але подібними можуть бути й об'єкти з різних класифікаційних груп. Тому критерій подібності об'єктів не може бути достатнім для формулювання висновку про належність досліджуваного об'єкта до тієї чи іншої групи. У кожно­му окремому випадку треба встановити, чи є тотожними класифі­каційні групи. Чітке розмежування індивідуальної та групової іден­тифікації необхідне насамперед для того, щоб правильно оцінити до­казове значення результатів ідентифікаційних досліджень. У слідчій та судовій практиці траплялося, що висновок про групову тотож­ність тлумачився як тотожність індивідуально визначеного об'єкта і, отже, переоцінювалося доказове значення результатів групової іден­тифікації. Неправильно було б і недооцінювати значення групової ідентифікації. Безперечно, у кримінальній справі встановлення кон­кретного об'єкта у процесі ідентифікації важливіше, ніж встановлен­ня того, до якої групи належить цей об'єкт. Але це не дає підстав твердити, що завжди групова ідентифікація відіграє в судовому дока­зуванні меншу роль, ніж індивідуальна. Так, негативний висновок ек­сперта після виконання групової ідентифікації, як правило, має не менше доказове значення, ніж висновок про тотожність індивідуаль­но визначеного об'єкта. Наприклад, якщо експерт дійшов висновку, що вилучена з трупа куля була вистрілена з пістолета "Маузер", то вилучений у підозрюваного пістолет Макарова до цього пострілу жодного стосунку не має. Цей приклад підтверджує також висновок про те, що за допомогою групової ідентифікації (групофікації, класи­фікації) можна звузити коло об'єктів, які піддаються перевірці, і здійснювати більш цілеспрямований і успішний пошук необхідного

38

об'єкта. Значення групофікації полягає в тому, що в багатьох дослі­дженнях вона є першим необхідним етапом встановлення індивіду­альної тотожності.

За природою об'єктів, що ідентифікуються, виокремлюють іденти­фікацію за матеріальними та ідеальними відображеннями (слідами пам'яті, уявними образами). Така класифікація є загальноприйнята. Відомий вчений М. Селіванов розглядає також ідентифікацію цілого за його частинами.

Ідентифікація за уявним образом передбачає врахування законо­мірностей і умов сприйняття об'єкта, властивостей пам'яті особи, яка впізнає, створення найсприятливіших умов пред'явлення об'єкта для впізнання, особливостей відтворення уявного образу та інших пси­хологічних закономірностей.

Зовсім інші особливості характеризують ідентифікацію за мате­ріально фіксованими відображеннями та ідентифікацію цілого за його частинами. У цьому разі застосовують переважно експертні методи дослідження, багато уваги приділяють аналізу механізму виникнен­ня матеріально фіксованих відображень, використовують порівняль­ні зразки, здійснюють окремі та порівняльні дослідження об'єктів, що ідентифікуються, і тих, за допомогою яких виконують ідентифікацію. Ідентифікація цілого за частинами передбачає не тільки вивчення слідів поділу цілого (слідів розриву, розпилювання, розрізу), а й ана­ліз структури та складу речовини (матеріалу) досліджуваних частин цілого.

Ідентифікацію за суб'єктом ототожнення поділяють на слідчу та експертну. Якщо для розв'язання ідентифікаційного завдання немає потреби застосовувати спеціальні знання, слідчий здійснює ідентифі­кацію самостійно за допомогою подавання для впізнання особи чи предмета або безпосередньо аналізуючи та порівнюючи об'єкти під час слідчого огляду, обшуку, виїмки, а також допиту та очної ставки, коли слідчий впевнюється в особі допитуваного за паспортом чи ін­шим документом або порівнює об'єкт за описом допитуваного. До цього виду ідентифікації належить також ототожнення об'єктів опе­ративними працівниками у процесі оперативно-розшукової діяль­ності, а також судом у процесі судового розгляду. Експертну криміна­лістичну ідентифікацію здійснюють за постановою слідчого чи суду відповідні спеціалісти в певній сфері криміналістичної експертизи.

За об'єктом дослідження виокремлюють ідентифікацію людини, предметів, речей, речовин, тварин, процесів, станів, явищ.

39

За сферою криміналістичної техніки криміналістичну ідентифі­кацію поділяють на дактилоскопічну, судово-балістичну, трасоло-гічну, почеркознавчу, техніко-криміналістичну, за ознаками зовніш­ності тощо.

За процесуальною формою ідентифікація поділяється на процесу­альну та непроцесуальну. Процесуальна здійснюється під час слідчих і судових дій, а непроцесуальна — під час оперативно-розшукової діяльності.

Кожний вид ідентифікації має специфічні завдання та методи дос­лідження.

Криміналістична ідентифікація як метод має такі ознаки:

• її об'єктами є всі тіла живої та неживої природи, що мають стій­ку зовнішню форму;

«•* • її здійснюють за матеріальним та ідеальним відображеннями ** ознак зовнішньої будови об'єктів;

Я • її застосовують у процесі доказування у кримінальних справах А під час спеціальних слідчих дій (упізнання та судової експертизи).

ІП

« ОБ'ЄКТИ КРИМІНАЛІСТИЧНОЇ ІДЕНТИФІКАЦІЇ

Ідентифікацію як окрему теорію встановлення тотожності у кри­мінальному судочинстві розробив С. Потапов. Значний внесок у роз­виток теорії криміналістичної ідентифікації зробили Н. Терзієв, Б. Шевченко, А. Вінберг, В. Колдін, Р. Бєлкін, М. Селіванов, М. Се-гай, М. Салтевський та інші вчені-криміналісти.

Об'єктами криміналістичної ідентифікації як загального методу пізнання є всі об'єкти матеріального світу, які вважаються об'єктами криміналістичної ідентифікації: люди, тварини, їхні трупи, тобто усі тверді фізичні тіла, що мають стійку форму, а також сипкі, рідкі, га­зоподібні речовини та їх стани, а в окремих випадках — проміжки й моменти часу, а також стани людей в окремих ситуаціях.

У процесі ідентифікаційного дослідження крім об'єктів, тотож­ність яких встановлюється, фігурують і такі, ідентифікаційна роль яких інша: наприклад об'єкти з відображеннями (слідами) інших об'єктів; окремі частини, які раніше були одним цілим; зразки об'єк­тів, які перевіряють. Важливо правильно визначити ідентифікаційну

40

роль цих об'єктів і класифікувати їх на певні групи. У теорії іденти­фікації вирізняють два значення поняття "об'єкти":

• це матеріальні об'єкти (тверді, сипкі, рідкі фізичні тіла неорга­нічного і органічного походження), щодо яких треба встанови­ти тотожність або групову належність. Такі об'єкти називають ідентифікованими. В одному акті ідентифікується тільки один об'єкт, бо встановлюється тотожність тільки конкретного об'єк­та; якщо об'єктів кілька, то й актів ідентифікації кілька;

• це будь-які матеріальні тіла органічного та неорганічного по­ходження, які є засобами для встановлення тотожності. За їх допомогою здійснюють ідентифікацію. Ось чому процес вста­новлення тотожності має два види об'єктів. Ідентифікацію можна здійснювати за допомогою кількох об'єктів.

Один предмет (речовий доказ) може мати кілька ідентифікаційних полів — сукупностей ідентифікаційних ознак, які відбилися на об'єкті у конкретних умовах взаємодії (відображення). Наприклад, під час обшуку у підозрюваного М. було вилучено пістолет ТТ з відбитками пальців рук. За допомогою судово-балістичної експертизи встановле­но, що пострілом саме з цього пістолета було вбито потерпілого Б. У результаті дактилоскопічної експертизи встановлено, що відбитки пальців рук на пістолеті належать М. У цьому разі під час судово-балістичної ідентифікації пістолет був ідентифікованим об'єктом, а засобами ідентифікації були гільзи та кулі, знайдені на місці події і вилучені з трупа. Пістолет з відбитками пальців рук у процесі дакти­лоскопічної ідентифікації був засобом ідентифікації, за допомогою якого було встановлено ідентифікований об'єкт — підозрюваного М.

За відсутності відповідних засобів здійснити ідентифікацію не­можливо. Необхідною її передумовою є взаємодія об'єктів — відоб­раження ознак і властивостей одного (ідентифікованого) на іншому (засобі ідентифікації).

У слідчій практиці трапляються випадки, коли на момент ідентифіка­ційного дослідження об'єкт, який підлягає ідентифікуванню, ще не знай­дений і не наданий експертові, але об'єктивно існує. У цьому разі завдан­ня експерта полягає в тому, щоб за ознаками, відображеними на засобі ідентифікації, скласти більш-менш повну й детальну характеристику ідентифікованого об'єкта, яка могла б допомогти слідчому виявити його.

Суб'єктами криміналістичної ідентифікації можуть бути такі особи:

• експерт, спеціаліст, які за дорученням або постановою слідчо­го здійснюють судову експертизу або дослідження під час іден­тифікації за матеріальними відображеннями;

41

• свідок, потерпілий, підозрюваний, обвинувачений — під час ідентифікації за ідеальними відображеннями (слідами пам'яті).

Ідентифікацію може здійснювати слідчий або судця під час вико­нання слідчої (судової) дії пред'явлення людини або речі для впіз­нання. Непроцесуальна ідентифікація набирає форми впізнавання. Суб'єктом її може бути слідчий, працівник органу дізнання, а також будь-який громадянин, пов'язаний з подіями злочину.

У процесі ідентифікації ознаки ідентифікованого об'єкта порівню­ють з їх відображеннями на засобі ідентифікації. Якщо вони збіга­ються, формують сукупність ознак, на основі яких констатують то­тожність. Ідентифікований об'єкт може бути тільки один, а засобів його ідентифікації — кілька. Зокрема, людину можна ідентифікува­ти за слідами пальців рук, ніг, зубів, за голосом і почерком.

Під час ідентифікації за уявним образом (ідеальним відображен­ням) ідентифікують реальний об'єкт, який пред'являють для впіз­нання. При цьому засобом ідентифікації є уявний образ (слід пам'яті) того, хто впізнає (обвинуваченого, потерпілого, свідка, підозрювано­го). Уявний образ, що зберігається в пам'яті людини, має відповіда­ти таким самим вимогам, що й кожний засіб ідентифікації: бути дос­татньо повним і чітким, мати достатню сукупність ознак, за якими можна ідентифікувати шуканий об'єкт. Якщо уявний образ не задо­вольняє ці вимоги, він не може бути засобом ідентифікації, а отже, здійснити впізнання в цьому разі неможливо.

Крім засобів ідентифікації та ідентифікованого об'єкта у процесі ототожнення застосовують порівняльні зразки. Вони необхідні тоді, коли безпосередньо порівняти засоби ідентифікації та ідентифікова­ний об'єкт неможливо чи дуже важко: наприклад, для вирішення пи­тання про виконавця досліджуваного рукопису без відповідних зразків неможливо порівняти ідентифікаційні ознаки, що відобра­жені в рукописі, з почерком виконавця. Для цього необхідні по­рівняльні зразки почерків осіб, яких перевіряють. Під час ідентифі­кації нарізної вогнепальної зброї за стріляною кулею порівняти мікрорельєфи каналу ствола та циліндричної поверхні стріляної кулі дуже важко. Тому для полегшення дослідження необхідні зразки для порівняння: стріляні з цього екземпляра зброї експериментальні кулі, які б опосередкували порівняння особливостей поверхонь досліджу­ваної кулі й ствола. Зразки для порівняння мають відповідати таким вимогам: а) не може бути взяте під сумнів їх походження від об'єктів, які перевіряють; б) вони мають відображати достатню кількість вла­стивостей цих об'єктів; в) вони мають бути придатними для по-

42

рівняння із засобами ідентифікації. Порівняльні зразки поділяють на вільні та експериментальні.

Вільні порівняльні зразки — це об'єкти, які виникли поза зв'язком з певною кримінальною справою. Як правило, вільні зразки з'явля­ються у період, що передував вчиненню правопорушення та пору­шенню кримінальної справи. До вільних зразків належать заяви, ли­сти та інші документи, виявлені під час обшуку, виїмки, огляду.

Експериментальні порівняльні зразки отримують спеціально в разі призначення ідентифікаційної експертизи для порівняльного дослід­ження у підозрюваного, обвинуваченого, свідка чи потерпілого на підставі і в порядку, передбаченому ст. 199 КПК України. Існують спеціальні тактичні прийоми та технічні способи отримання експери­ментальних зразків, які забезпечують їх придатність і максимальну інформативність. Як правило, експериментальні зразки отримує слід­чий. Коли отримати такі зразки можна тільки в разі застосування спе­ціальних методик (наприклад, експериментальних стріляних куль), потрібні дії виконує експерт, отримання експериментальних зразків є складовою експертного дослідження. Обов'язок слідчого в цьому ра­зі — надати експертові не тільки досліджуваний об'єкт (наприклад, пістолет), а за можливості й відповідний матеріал для отримання зраз­ків (наприклад, патрони, вилучені у підозрюваного).

НАУКОВІ ЗАСАДИ

ВСТАНОВЛЕННЯ ГРУПОВОЇ НАЛЕЖНОСТІ

Встановлення групової належності — окрема криміналістична те­орія, практична реалізація якої в судово-слідчій практиці дає змогу встановлювати схожість об'єктів і на цій основі зараховувати їх до певного класу, виду, роду чи групи. Поряд з ідентифікацією встанов­лення родової (групової) належності як самостійний процес дослід­ження запропонував Н. Терзієв. Цей процес зводиться до того, що досліджуваний об'єкт слід зараховувати до певного класу за його ро­дом чи видом. Тому встановлення групової належності іноді назива­ють класифікаційним дослідженням. Так, матеріальний предмет, який має стійку зовнішню форму (наприклад, ніж), належить до класу хо­лодної зброї, коли визначають його вид (ніж туристський, побутовий

43

або фінський). Аналогічним є процес встановлення групової належ­ності невідомих речовин, які не мають стійкої зовнішньої форми (сипких, рідких і газоподібних), коли властивості невідомої речови­ни порівнюються з властивостями речовини відомого виду, роду, класу чи групи. З огляду на схожість порівнюваних властивостей ре­човин, які не мають стійкої зовнішньої форми, доходять висновку про зарахування їх до конкретної класифікаційної групи (наприклад, до класу отруйних речовин).

Таким чином, в основі процедури встановлення групової належ­ності лежить певний метод порівняння ознак і властивостей об'єкта з матеріальними відображеннями їх на іншому об'єкті — носієві відоб­ражень. При цьому процес дослідження завершується встановленням не тотожності, а групової належності. Тому за аналогією з відомими поняттями "ідентифікація" та "класифікація", суттю яких є порівнян­ня, процес встановлення групової належності доцільно називати гру-пофікацією.

Об'єкти групофікацїї. Практична реалізація групофікації зводить­ся до встановлення загального (схожого) у двох порівнюваних об'єк­тах. Такі об'єкти можуть бути індивідуально визначеними предмета­ми зі стійкою зовнішньою формою, що дає змогу ототожнювати ціле, і предметами-речовинами (сипкими, рідкими, газоподібними), наді­леними лише властивостями — внутрішніми ознаками, яких достат­ньо для зарахування речовин до однієї групи, виду, роду, класу. У процесі групофікації і перші, і другі є носіями ознак і властивостей цілого, відображають його. Відображуваним об'єктом у процесі гру­пофікації є те, що було розділене, розчленоване (зруйноване) внаслі­док скоєння злочину й нині не існує, а лише уявляється як суб'єктив­ний образ цілого, що існувало раніше.

Криміналістична ідентифікація та групофікація мають єдину мету дослідження — встановлення тотожності чи групової належності. Якщо частини розчленованого цілого зберегли конформність меж (країв) на розчленованих об'єктах, то дослідження, як правило, за­вершується висновком про тотожність розчленованого цілого, на­приклад, що шматок фарного скла, знайденого на місці події, і шмат­ки скла, що залишились у фарі автомашини громадянина Р., до роз­членування становили одне ціле. Якщо порівнювані розчленовані об'єкти не зберегли конформності меж (ліній розчленування), то встановлюють схожість властивостей, достатніх лише для класифіка­ційного висновку (про те, що шматок фарного скла, знайдений на

44

місці події, і шматки фарного скла, що містились у фарі автомашини громадянина Р., за фізико-хімічними властивостями однакові).

У процесі групофікації речовин порівнюють їх конкретні маси й об'єми, які не мають стійкої зовнішньої форми. За такими властиво­стями можна сформулювати висновок лише про належність речовин до одного класу, роду, виду чи певної малої групи. Цей висновок сто­сується двох порцій речовини, які раніше (імовірно) були одним ці­лим. Перехід від імовірнісного висновку до достовірного слідчий здійснює при доказуванні у кримінальній справі. Об'єкти, що відоб­ражають ціле у процесі групофікації, є частинами відображуваного, яке існувало в минулому, до моменту розділення його у зв'язку з подією. Тому відображуваний об'єкт у криміналістиці іноді назива­ють загальним джерелом.

Групофікація як стадія ідентифікації. Встановлення групової на­лежності можна інтерпретувати, з одного боку, як першу стадію іден­тифікації для пізнання загального в конкретному, а з іншого — як самостійний метод дослідження з метою зарахування об'єкта до кла­су, роду, виду чи вужчої групи.

Ідентифікація — це стадійний процес дослідження, що передбачає виокремлення конкретного із загального. Так, починаючи порівню­вальне дослідження відбитків пальців рук, насамперед їх групують за типами візерунків на дуги, петлі та завитки. Потім кожну групу по­діляють на менші за обсягом підгрупи за певною заданою сукупністю ознак. З отриманою підгрупою роблять те саме, і так доти, поки не зменшать кількість груп до двох об'єктів, ідентифікаційне поле кож­ного з яких містить неповторну сукупність ознак. Отже, процес пі­знання конкретного здійснюється через виокремлення із загального. Тому групофікація є першою стадією ідентифікації об'єктів, тотож­ність яких можна легко встановити.

Встановити тотожність методом криміналістичної ідентифікації не завжди можливо внаслідок неповноти відображення. У цьому разі ідентифікація завершується стадією групофікації. Наприклад, на місці вбивства знайдено нечіткі сліди взуття. Експертизою встанов­лено, що ці сліди залишив чоловік, узутий у нове взуття розміром 27, на підошвах якого малюнок "у ялинку". Отже, визначено вид і гру­пу взуття, серед яких слід шукати необхідні. Якщо підозрюваний но­сить взуття 27-го розміру, причому на підошвах є малюнок "у ялин­ку", то це не означає, що слід на місці злочину залишив саме він. Таке взуття є в місцевому магазині, і його могли придбати інші мешканці

45

місцевості. Однак встановлення групи взуття, обмеженої двома кон­кретними ознаками, дає змогу цілеспрямовано висувати розшукові та слідчі версії. Зрозуміло, що якби сліди мали більше ознак (наприк­лад, характер зношення рельєфного малюнка, будь-які пошкодження, що утворилися на підошві внаслідок експлуатації взуття), то можна було б ототожнювати взуття за слідами.

У наведеному прикладі криміналістична ідентифікація заверши­лась встановленням тільки групової належності. Дослідження холод­ної зброї та інших невідомих предметів, коли потрібно встановити, чи є досліджуваний предмет холодною або вогнепальною зброєю, так само може завершитися на першій стадії ідентифікації, коли, на­приклад, ніж визнається фінським.

Групофікацію як самостійний метод дослідження застосовують для дослідження сипких, рідких і газоподібних об'єктів, тотожність яких встановити за допомогою криміналістичної ідентифікації не­можливо, бо ці об'єкти не мають стійкої зовнішньої форми.

Розглянемо приклад. З колгоспного складу вкрали кілька мішків пшениці. У підозрюваного виявлено два мішки пшениці. Експерт, по­рівнюючи зразки пшениці з колгоспного складу з вилученими у підоз­рюваного, встановив, що обидва зразки належать до одного сорту й виду, одного року врожаю, мають однакову схожість, засміченість тощо. На основі ідентичних властивостей він дійшов висновку, що по­рівнювані зразки однакові й належать до сорту пшениці "Миронівсь-ка 808", тобто встановив їх клас (злакові), рід (пшениця) і вид ("Ми-ронівська 808"). Можна було б продовжити досліджувати зразки зер­на і встановити інші подібні властивості за допомогою методики судово-біологічної експертизи, тобто досягти дещо більшої схожості, але не тотожності, оскільки пшениця, вилучена у підозрюваного, і зер­но з колгоспного складу після поділу на частини утворили два нових конкретних об'єкти, кожний з яких тотожний тільки собі.

Аналогічним є процес дослідження рідких і газоподібних речовин, скажімо, встановлення групи крові за двома плямами, визначення сорту вина дегустатором тощо, У цьому разі ідентифікують не конк­ретну порцію речовини, а тільки встановлюють, чи належить вона до певного виду, роду, класу, раніше відомого й визначеного сукупні­стю властивостей і ознак.

Отже, встановлення групової належності сипких, рідких і газопо­дібних об'єктів — процес групофікації, який є самостійним окремим методом криміналістики. Встановлення групової належності об'єк-

46

г

тів, які мають стійку зовнішню форму, є процесом криміналістичної ідентифікації, яка завершується її першою стадією — групофікацією.

Поняття встановлення джерела походження. Поняття "джерело походження" й методику його встановлення запропонував В. Мит-ричев. Він інтерпретував джерело походження дуже широко, маючи на увазі будь-яке матеріальне тіло, яке з певних причин може відтворюва­ти інші об'єкти, що відображають ознаки та властивості джерела. У на­уковій літературі розрізняють три види джерела походження: конкрет­ний предмет; сукупність конкретних предметів; певну масу речовини. Причиною утворення предметів, які походять від одного джерела, є їх взаємодія у процесі життєдіяльності чи в разі скоєння злочину.

Джерело як конкретний предмет, що має стійку зовнішню форму, відображає свої ознаки копіюванням і поділом цілого на частини. Наприклад, у трасологічному дослідженні це слідотвірний об'єкт.

Джерело як сукупність конкретних предметів є обмеженою масою однорідних або однотипних предметів (наприклад, ящик цвяхів, ко­робка скріпок, пачка грошових асигнацій). Якщо під час злочину такі сукупності предметів виявляються розосередженими, то, по­рівнюючи їх і встановивши однакові ознаки, доходять висновку, що всі вони походять з одного джерела, наприклад з конкретного ящи­ка цвяхів, що був у підозрюваного. При цьому ознаками спільного джерела є випадкові утворення — ознаки, що виникли внаслідок ек­сплуатації і спільного зберігання однакових предметів, їх виробниц­тва на одному й тому ж устаткуванні, а також однакові властивості матеріалу, який використовувався для їх виготовлення.

Джерело як певна маса речовини — це сипкі, рідкі та газоподібні речовини, які в результаті ділення утворюють конкретні порції зер­на, піску, борошна, рідини, що відображають властивості цілого (іншими словами, джерела походження). Джерелом походження плям крові, залишених на одязі жертви чи на предметах обстановки, є лю­дина; порція масла з картера конкретної автомашини є джерелом по­ходження крапель масла на стоянці; грунт з місця події є джерелом походження часток грунту на взутті та одязі підозрюваного.

Проаналізувавши поняття джерела спільного походження, дохо­димо висновку: джерело — це ототожнюваний об'єкт, який існував раніше, а роз'єднані предмети (частки) є засобами ототожнення, яких може бути безліч. Якщо вважати джерелом конкретний верстат, ус­таткування, на якому виробляються однорідні предмети (ґудзики, скріпки, формоване взуття тощо), то він є об'єктом, що підлягає іден-

47

тифікації, а продукція, яка виробляється на ньому, — засобом іден­тифікації. Тому встановлення спільного джерела для походження предметів зі стійкою зовнішньою формою — це ідентифікація, а для сипких, рідких і газоподібних речовин — групофікація.

ПОНЯТТЯ І КЛАСИФІКАЦІЯ ІДЕНТИФІКАЦІЙНИХ ОЗНАК

У процесі ідентифікації одиничний об'єкт виокремлюють з безлічі подібних на основі ідентифікаційних ознак — властивостей об'єкта, які відповідають певним вимогам (за М. Селівановим). У літературі поняття "ознака" часто трактують як властивість і навпаки. У кри­мінальній ідентифікації ознакою доцільніше вважати зовнішню бу­дову предмета, його просторові межі, геометричну форму, розмір, рельєф поверхні, об'єм, розміщення та співвідношення сторін, частин і точок, борозенок, валиків, заглиблень, опуклостей.

Ознака характеризує зовнішні якості об'єкта, а властивість — внутрішні: фізичну природу, стан, структуру (кристалічну, аморфну), твердість, питому вагу, електропровідність та ін. Усі частини об'єкта мають однакові властивості, які зберігаються в разі його поділу. На­приклад, після поділу на частини шматок металу втрачає зовнішні ознаки, але кожна його 'частина зберігає внутрішні властивості. Отже, ознака не може ділитися, а властивість — може.

Ознака вважається ідентифікаційною, якщо відповідає таким ви­могам: '; • відображена в засобі ідентифікації; щоб стати ідентифікацій-

•' ними, ознаки та властивості ідентифікованого об'єкта мають бути відображені у засобі ідентифікації, бо тільки за допомо-і» гою останнього встановлюється їх тотожність;

• с відхиленням від типового утворення, має характерну особли-

•; вість, яка рідко зустрічається; функцію ідентифікаційної ознаки і можуть виконувати лише специфічні ознаки, такі, що відхиля-< ються від типових. Що своєрідніші вони, то вища їх ідентифіка­ційна значущість. Наприклад, досліджуючи почерк виконавця, ,І експерт звертає увагу на письмові знаки, які відрізняються від за-4 гальноприйнятих форм, тобто є специфічними, своєрідними;

• відносно стійка; стійкість ідентифікаційної ознаки — дуже важ­лива її характеристика. Якщо властивість або ознака нестійка, її не можна вважати ідентифікаційною й використовувати як таку. Критерієм відносної стійкості ознаки може бути її незнач­на змінюваність у часі протягом ідентифікаційного періоду, за­кономірна повторюваність її відображень на засобі ідентифі­кації;

• незалежна; іноді ідентифікаційні ознаки об'єкта можуть залежа­ти одна від одної, і ступінь цієї залежності може бути різний. Іноді поява однієї ознаки неминуче зумовлює появу іншої. Такі ознаки непридатні для процесу ототожнення, і якщо експерт виявляє таку залежність кількох ознак, то для обгрунтування свого вис­новку він включає до виявленої сукупності тільки одну з них;

• рідко зустрічається; важливою характеристикою ідентифіка­ційної ознаки є частота її виявлення у подібних об'єктів. Що рідше зустрічається ознака, то вище її ідентифікаційне значен­ня. Безперечно, ознака, яка часто зустрічається у подібних об'єктів, має ідентифікаційне значення, але у практичній екс­пертизі нею нехтують, бо вона неістотно впливає на формуван­ня ідентифікаційного висновку. Нині частота виявлення й іден­тифікаційна значущість ознак у різних видах ідентифікаційних досліджень визначаються за допомогою математичної статис­тики, теорії ймовірності та застосування комп'ютерів;

• доступна для сучасних методів пізнання. Певну ознаку об'єкта можна вважати ідентифікаційною за умови, що вона доступна для сучасних методів пізнання. Не всі відкриті наукою власти­вості та ознаки живої й неживої природи достатньою мірою вивчені. Через відсутність надійних науково обгрунтованих ме-I тодик дослідження властивостей і ознак їх не можна використо-; вувати як ідентифікаційні.

Класифікація ідентифікаційних ознак грунтується на тому, яке значення має певна ознака у визначенні групової належності й інди­відуальної тотожності, тобто яку ідентифікаційну роль вона виконує У процесі ототожнення. Виходячи з цього ідентифікаційні ознаки по­діляють на загальні та окремі (іноді їх називають індивідуальними та груповими). Фактично всі ознаки є типовими (груповими), бо мо­жуть повторюватися. Поняття "типові ознаки" більшою мірою сто­сується властивостей, які лежать в основі класифікаційних дослід­жень (встановлення групової належності).

49

Загальна ідентифікаційна ознака виражає певну властивість, яка притаманна певній класифікаційній групі і є показником групової ха­рактеристики об'єктів (наприклад, вид папілярного візерунка, калібр зброї, кількість нарізів у стволі, маса кулі). Загальні ознаки обгрун­товано називають груповими, або класифікаційними.

Особливості об'єкта, які не є вираженням його групових властиво­стей, прийнято називати окремими ідентифікаційними ознаками. До них належать, наприклад, особливості мікрорельєфу полів нарізів ствола пістолета, "містки", "острівці" та інші особливості папілярних візерунків, дефекти шрифту друкарської машинки. Показником іден­тифікаційної значущості окремої ознаки поряд з її якісними критері­ями є частота її виявлення у подібних об'єктів (кількісний критерій). У процесі ідентифікації виявляють комплекс ознак, що містить як ж загальні, так і окремі ознаки. Розрізняють груповий та індивідуаль­ні ний комплекси ідентифікаційних ознак. Груповий комплекс прита-и манний усім представникам певної групи об'єктів, а індивідуаль-Л' ний — тільки одному об'єкту.

р< Ідентифікаційне значення групового комплексу залежить від того, і яку за обсягом групу об'єктів можна виокремити за його допомогою в певній класифікаційній системі. Що вужча класифікаційна група, в! яку виокремлюють за допомогою певного групового комплексу оз-< нак, то вища його ідентифікаційна значущість. Наприклад, за наяв-м ності сукупності ознак, що характеризують будь-які пістолети, і та-5І? кої ознаки, як калібр зброї, що дорівнює 7,62 мм, можна виокреми-^" ти групу пістолетів, до якої ввійдуть, зокрема, пістолети ТТ. Якщо як ^ додаткову ознаку взяти форму бойка на капсулі гільзи, то можна ви­окремити вужчу класифікаційну групу пістолета ТТ — з грушоподіб­ною формою сліду бойка, який випускали до 1948 р., або круглої форми, які випускали після 1948 р. З наведеного прикладу випливає, що комплекс ознак, який включає форму сліду бойка, має більше ідентифікаційне значення, бо за його допомогою можна виокремити вужчу класифікаційну групу.

В ідентифікаційних процесах загальні та окремі ознаки і власти­вості об'єднують у сукупність, оцінюють її неповторність, і тільки після цього роблять висновок про тотожність об'єктів.

Суть процесу ідентифікації за матеріальним відображенням поля­гає у порівнянні ознак і властивостей ідентифікованого об'єкта з оз­наками та властивостями, відображеними на одному або кількох за­собах ідентифікації, якими, як правило, є предмети —г носії слідів зло-

* 50

чину, виявлені на місці події й одержані при виконанні слідчих дій. Наприклад, такі об'єкти є зразками для дослідження почерку та ходи. Ідентифікація за матеріальним відображенням здійснюється за допомогою судової експертизи.

Суть ідентифікації за ідеальними відображеннями — слідами па­м'яті (уявними образами) — полягає у порівнянні уявного образу з реальним об'єктом, що подається особі для впізнання. Таку іденти­фікацію здійснюють у процесі слідства: подання для впізнання лю­дей, трупів, предметів, тобто будь-яких об'єктів матеріального світу. Подати більшість сипких та рідких об'єктів теж можна, однак у ре­зультаті буде встановлено не тотожність, а лише групову належність.

Висновки експерт може сформулювати так:

• підтвердити тотожність об'єкта, що ідентифікується;

• встановити групову належність у вигляді подібності, однорід­ності чи належності об'єкта до певної групи, роду, виду, класу;

• зробити певний висновок у вигляді статистичної (кількісної) ха­рактеристики ознак, що збігаються, у порівнюваних об'єктів.

Сучасні об'єкти судової експертизи різноманітні та складні за структурою. Для їх дослідження використовують такі засоби й мето­ди, які для виявлення ознак і властивостей, частоти їх повторю­ваності та ідентифікаційної значущості потребують застосування ма­тематичного апарату, засобів обчислювальної техніки, кількісно-математичних і кібернетичних методів. Зокрема, кількісні методи за­стосовують у почеркознавчих та автотехнічних, судово-бухгалтер­ських та економічних, хімічних та біологічних експертизах під час розслідування різних видів злочинів.

МЕТОДИКА ІДЕНТИФІКАЦІЙНИХ ДОСЛІДЖЕНЬ

Ідентифікація та групофікація — дослідницькі процеси, структу­ра яких має одні й ті самі етапи: експертний огляд об'єктів; окреме Дослідження; експериментальне дослідження; порівняльне дослід­ження; оцінювання результатів порівняння та обгрунтування вис­новків.

Експертний огляд об'єктів — початковий етап будь-якого іденти­фікаційного дослідження об'єктів, який здійснюють для того, щоб

51

встановити відповідність їх ознак І властивостей опису, що містить­ся в постанові про призначення експертизи чи протоколі огляду міс­ця події. Під час огляду експерт встановлює, чи всі перелічені в поста­нові матеріали йому надані, чи процесуально правильно вони офор­млені, чи оригінальні вони. Крім того, експерт визначає достатність і придатність наданих об'єктів для ідентифікації. Якщо матеріалів не­достатньо, експерт повідомляє про це слідчого і зазначає, які мате­ріали необхідно надати додатково. У процесі огляду надані об'єкти фотографують в упаковці та без неї.

Окреме дослідження спрямоване на дослідження ідентифікованих об'єктів та об'єктів — засобів ідентифікації, окрему їх фіксацію, ви­явлення, закріплення та встановлення сукупності ознак і властивос­тей насамперед об'єкта, який ототожнюється, що дає змогу індиві­дуалізувати його за характером відображення в засобах ототожнен­ня. Під час такого дослідження встановлюється механізм взаємодії й утворення ознак як на ототожнюваному об'єкті, так і на засобі ото­тожнення, зокрема визначаються вид руху (фізичний, механічний, біологічний) та енергія слідоутворення (кінетична, теплова, магнітна, електрична).

Виявлені ознаки та властивості об'єктів оцінюють, визначають їх стійкість, незалежність та ідентифікаційну значущість. Повнота вияв­лених ознак забезпечується дослідженням усього ідентифікаційного поля об'єкта. Для фіксації виявлених ознак їх фотографують кожний окремо великомасштабною макрозйомкою чи мікроскопічним мето­дом, а сформовану сукупність — разом.

Експериментальне дослідження має на меті отримати властивості та ознаки ототожнюваного (відображуваного) об'єкта у формах, які задовольняють процес порівняльного дослідження. Наприклад, під час експериментальної стрільби з ототожнюваної зброї відтворюють­ся сліди бойка та зачепа викидача. Для отримання окремих експери­ментальних слідів, наприклад каналу ствола гладкоствольної зброї, сконструйовано спеціальні пристрої та устаткування. Таким чином, під час експериментального дослідження одержують ознаки ототож­нюваного об'єкта для порівняльного дослідження.

Суть експериментального дослідження полягає не тільки в отри­манні зразків для порівняльного дослідження, а й у виявленні, фік­сації та уявленні внутрішніх властивостей ідентифікованого об'єкта та їх відображень у засобі ідентифікації. Особливо це необхідно при

52

г

дослідженні сипких, рідких і газоподібних речовин, а також частин цілого, які втратили конформність лінії розчленування. У цьому разі застосовують мікроскопічні, люмінесцентні, спектро- і хромато­графічні, а також інші методи встановлення якісно-кількісного скла­ду зразків, сталості їх властивостей, кореляційної залежності.

Порівняльне дослідження спрямоване на встановлення ступеня збіжності ознак ототожнюваного об'єкта, зафіксованих у засобах ідентифікації. Порівняльне дослідження має бути повним і деталь­ним. Порівнюються в деталях не тільки найбільш очевидні й ха­рактерні ідентифікаційні ознаки, а й усі виявлені на етапі окремого дослідження незалежно від їх кількості та ступеня прояву. Часто по­рівняння саме дрібних, малопомітних особливостей дає змогу експер­тові зробити правильний висновок про тотожність об'єктів.

Порівняння здійснюють трьома способами: зіставлення, суміщен­ня і накладення.

Зіставлення — розміщення порівнюваних об'єктів поряд так, щоб можна було одночасно спостерігати за їх ознаками. Цей процес від­бувається через безпосереднє порівняння ознак ототожнюваного об'єкта з ознаками засобів ототожнення шляхом проектування порів­нюваних ознак на один екран або розміщення їх в одному полі мікроскопа.

Суміщення — розташування порівнюваних об'єктів в одному полі так, щоб ознаки одного були продовженням ознак іншого. Цей спосіб найчастіше застосовують для порівняння слідів ковзання, що є чергуванням борозенок і валиків. Суміщення можна здійснювати за допомогою розрізу порівнюваних зображень ознак за однаковими лініями та поєднання розрізаних частин за збіжними ознаками. Для цього використовують спеціальні прилади — порівняльні мікроско­пи МСК-1 та МС-5-П.

Накладення — встановлення такого контакту між порівнюваними об'єктами, щоб їх можна було спостерігати у світлі, яке проходить наскрізь. Для цього спільне зображення об'єктів переносять на про­зорий матеріал (скло, плівку), а потім, суміщуючи їх один з одним, досліджують форми, розміри та розташування ознак у прохідному світлі. Так виявляють дописки та вставки на окремих документах, виконаних за допомогою копіювального паперу в одну закладку. Для застосування цього способу в експертній практиці сконструйова­но спеціальний прилад оптичного накладення.

53

У методиці ідентифікаційного дослідження ознак і властивостей основною умовою об'єктивності дослідження та обгрунтованості вис­новків є порівняння об'єктів у порівнянних формах і станах. З огляду на це до порівнюваного матеріалу висувають такі вимоги:

• зразки мають бути отримані на однаковому чи схожому з мате­ріалом ототожнюваного об'єкта копіювальному матеріалі;

• порівнювані об'єкти мають бути зафіксовані в одному мас­штабі, ракурсі та за однакового освітлення;

• порівнювані ознаки мають бути виражені з однаковим рівнем деталізації (мікро- чи макроскопічним, молекулярним, генним);

• збіжні ознаки мають виявляти однакові результати за різних прийомів і засобів порівняння.

Дотримання наведених вимог до порівнюваних об'єктів забезпе­чує об'єктивність оцінки результатів порівняння та достовірність зроблених висновків.

Оцінювання результатів порівняння та обгрунтування виснов­ків — завершальний етап ідентифікаційного дослідження. Це логіч­на діяльність, яка полягає у співвіднесенні результатів дослідження з походженням порівнюваних об'єктів, механізмом утворення ві­дображень. Збіжні ознаки оцінюють кожну окремо й у сукупності, насамперед з позиції достатності подання ідентифікаційного поля ототожнюваного об'єкта. Порівнюють якість і кількість збіжних оз­нак і таких, що різняться, пояснюють їх походження. Після цього сформовану сукупність оцінюють як неповторну, з'ясовують та по­яснюють вплив на її індивідуальність об'єктів, що різняться, і дохо­дять висновку про індивідуальність сукупності.

Таким чином, у процесі оцінювання збіжності чи відмінності оз­нак формується внутрішнє переконання про неповторність збіжного комплексу ознак, а на його основі — висновок про тотожність або відмінність, вид, рід, клас об'єкта. Під час групофікації роблять вис­новок про схожість, однорідність або спільне джерело походження ознак.

Вирішальним на цьому етапі експертизи є оцінювання всієї сукуп­ності ідентифікаційних ознак, притаманних тому чи іншому об'єкту ідентифікації. Питання про те, який мінімальний комплекс ознак в кожному конкретному випадку достатній для обгрунтування катего­ричного висновку, — одне з основних у теорії криміналістичної ідентифікації. Його правильне вирішення залежить не тільки від

54

якості поданих для експертизи об'єктів, повноти й ретельності вико­наного дослідження, а й від інших факторів: професійної підготовки, кваліфікації й досвіду експерта, його уважності, зосередженості, ін­ших суб'єктивних якостей, а також від того, якими критеріями він ке­рується при оцінюванні ознак. Звести до мінімуму вплив суб'єк­тивних факторів на експертний висновок, виробити об'єктивні кри­терії оцінювання означає підвищити науковий рівень і достовірність експертизи, виключити випадки експертних помилок.

Як зазначалося, єдиною підставою для висновку про тотожність об'єктів є індивідуальна (неповторна) сукупність їх ідентифікаційних ознак. Висновок експерта про тотожність може бути позитивним або негативним, категоричним або ймовірнісним.

Якщо сукупних ознак недостатньо для категоричного висновку, експерт обмежується ймовірнісним висновком (з високим ступенем імовірності). Доказове значення має лише категоричний позитивний або негативний висновок, а ймовірнісний не є доказом і може бути використаний тільки в оперативно-розшуковій діяльності. Експерт повинен відмовитися робити висновок, якщо наданих йому матері­алів недостатньо чи вони неякісні й непридатні для ідентифікації. Мотивами відмови експерта можуть бути також його некомпе­тентність у предметі призначеної експертизи і відсутність надійних експертних методик.

Контрольні питання

1. Методологічна основа ідентифікації.

2. Критерії класифікації криміналістичної ідентифікації.

3. Відмінність методу криміналістичної ідентифікації від ідентифікації в інших науках.

4. Об'єкти криміналістичної ідентифікації.

5. Використання порівняльних зразків. ''Л

6. Групофікація як самостійний метод дослідження. ,р

7. Що таке ідентифікаційна ознака? „їх

8. Основні етапи ідентифікаційного дослідження.

55

Тема 4

ЇІ-Щ-1Ч5-

: ВЧЕННЯ ПРО КРИМІНАЛІСТИЧНІ ВЕРСІЇ

ПОНЯТТЯ ТА КЛАСИФІКАЦІЯ ' КРИМІНАЛІСТИЧНИХ ВЕРСІЙ '*

Розкриття злочину — процес встановлення об'єктивної істини у справі, який здійснюють на основі загальних положень теорії пі­знання. У пізнанні обставин злочину важливе місце посідає також метод аналогії. Під час попереднього розслідування та судового слідства звернення до аналогії досить правомірне, бо вона часто є стимулом до роздумів і логічною основою побудови версій. По­рівнюючи розслідуваний злочин за подібними ознаками (спосо­бом і знаряддям вчинення, способом приховування та ін.) з анало­гічними раніше розкритими злочинами, слідчий може встановити нові суттєві обставини у кримінальній справі.

У процесі розкриття злочинів слідчий звертається до фактів і по­дій минулого, тому особливе значення має формально-логічна кате­горія гіпотези. Стосовно діяльності правоохоронних органів з роз­криття злочинів гіпотеза дістала назву криміналістична версія — об­грунтованого припущення, яке пояснює характер злочину в цілому чи його окремих обставин.

Необхідно зважати на те, що гіпотетичний метод пізнання харак­терний не тільки для попереднього та судового слідства. Його широ­ко застосовують в оперативно-розшуковій діяльності, а також екс­перти.

Версії, що виникають у процесі дізнання та попереднього слідст­ва, називаються слідчими, а ті, що формуються на стадії судового роз­гляду, — судовими. Версії, які висуваються під час оперативно-розшу-кової діяльності, називаються оперативно-розшуковими. В експертній практиці використовують так звані експертні версії.

Як загальну форму розвитку людського знання гіпотезу (версію) широко застосовують у плануванні розслідування, пізнанні обставин кожного вчиненого злочину. У цьому пізнавальному процесі версії

56

відіграють роль вірогідних інформаційно-логічних моделей роз­слідуваних діянь і поділяються на два види:

• загальні — припущення, які охоплюють злочин, що розкрива­ється, у цілому;

• окремі, які пояснюють певні обставини злочину.

У літературі зустрічаються також поняття версії робочої (припу­щення стосовно дрібних і другорядних обставин злочину) та розшу-кової (припущення про місцезнаходження розшукуваного злочинця чи предметів, речей), які належать до різновидів окремої версії.

Слідчі, судові, експертні та оперативно-розшукові версії мають єдину логічну природу. Деякі їх особливості й відмінності визнача­ються характером судової, слідчої, експертної й оперативно-розшу-кової діяльності та функціональними відмінностями її суб'єктів — слідчого, судді, експерта, оперуповноваженого.

Крім зазначених у криміналістиці розрізняють ще типові версії, характерні для типових ситуацій, що виникають у процесі розкрит­тя злочинів. Наприклад, під час розслідування справи за фактом пожежі, коли її причину не встановлено, типовими слідчими версія­ми можуть бути такі:

• пожежа сталася внаслідок злочинного порушення правил про­типожежної безпеки;

• пожежа сталася через вплив природних факторів, наприклад унаслідок дії блискавки, відсутності чи несправності захисних засобів;

• пожежа сталася випадково через самозаймання, яке неможливо було передбачити;

• пожежа сталася внаслідок підпалу.

Типові версії, які є результатом наукового узагальнення слідчої, судової, експертної та оперативно-розшукової практики, детально викладені у відповідних посібниках із розслідування окремих видів злочинів. Здійснюючи розслідування в конкретній кримінальній спра­ві, слідчий висуває не типові, а конкретні версії, які грунтуються на матеріалах справи, але з урахуванням типових версій.

Типові версії можуть бути загальними й окремими. Наведені ра­ніше версії про причини пожежі є загальними. Типовими окремими вважаються версії щодо особи, винної в підпалі (особа, яка працює на цьому об'єкті; стороння особа).

Зазначені різновиди версій і теоретичні положення, що стосують­ся їх змісту, класифікації, стадій розвитку, а також умов достовір­ності, становлять учення про криміналістичні версії.

57

ЕТАПИ РОЗВИТКУ КРИМІНАЛІСТИЧНОЇ ВЕРСІЇ

Однією з умов повноти та об'єктивності розслідування є дотри­мання правил побудови та перевірки версій. Стосовно кожної неяс­ної чи сумнівної обставини вчиненого злочину мають бути висунуті та перевірені всі можливі на цей момент версії: не можна захоплюва­тися одними з них та ігнорувати інші на тій підставі, що вони здають­ся маловірогідними. Кожна версія має бути достатньо обгрунтова­ною й підлягає ретельній перевірці. Порушення цієї вимоги породжує обвинувальний нахил у розслідуванні, який найчастіше є не так ре­зультатом навмисної тенденційності слідчого, як наслідком його однобічності, захоплення тією чи іншою версією. Надійним засобом попередження такої необ'єктивності слідчого поряд з іншими є його постійний самоконтроль, уважне, критичне ставлення до матеріалів, правильна їх правова оцінка, глибока та всебічна перевірка всіх ви­сунутих версій.

Версія як ідеальна (уявна) логічна модель вчиненого злочину про­ходить у своєму розвитку три чітко окреслені послідовні стадії, які відображають процес розслідування: виникнення (висунення) версії', аналіз (розробка) висунутого припущення та визначення ряду наслід­ків (обставин, подій, фактів), які логічно випливають із висунутого припущення; практична перевірка можливих наслідків та порівняння їх із тими, що в результаті перевірки встановлені насправді. Якщо це порівняння засвідчить, що наслідки, які були логічно виведені аналі­зом змісту версії, насправді не існують, то це означає, що висунута версія не відповідає об'єктивній істині і має бути відкинута. Якщо ж можливі наслідки відповідають встановленим фактам дійсності, то висунута версія є вірогідною (можливою). Але вважати її достовір­ною (що відповідає дійсності) на цьому етапі поки що не можна, бо одні й ті самі наслідки можуть випливати з різних підстав, і не вик­лючено, що встановлені факти дійсності зумовлені іншою законо­мірністю (причиною), яка не охоплюється висунутою версією. На­приклад, якщо під час перевірки версії про розкрадання на фірмі А було встановлено, що заступник директора останнім часом придбав багато дорогих речей, то це ще не означає, що він причетний до роз­крадання, бо він отримав спадщину.

Поділ процесу розвитку версії на три послідовні стадії має велике практичне значення. Побіжне врахування або ігнорування тієї чи

58

іншої стадії призводить до суттєвих помилок у плануванні розсліду­вання і, як наслідок, — до порушення строків розслідування та його низької якості. Іноді слідчий, плануючи розслідування, обмежується формулюванням версій і переліком заходів їх перевірки, не аналізую­чи змісту версій, не визначаючи можливих наслідків (фактів, обста­вин), не зупиняючись на конкретних питаннях, які слід з'ясувати в кожній з них. У результаті перелік заходів перевірки висунутих версій виявляється неповним або випадковим.

Розумова діяльність у процесі висування та аналізу версій охоплює сукупність встановлених у справі фактів, їх оцінювання та можливі причини. Через те що справжня причина явища, яке перевіряється, фактично невідома, одразу виникають кілька версій, що виключають одна одну, конкурують між собою доти, поки не буде встановлено, які з них є безпідставними, а яка відповідає об'єктивній істині.

Пізнавальна роль версії полягає не тільки в тому, що вона може пояснити вже відомі слідству обставини злочину, а й у тому, що за її допомогою встановлюються нові обставини й факти, які не були відомі слідчому на момент висунення версії. Якщо версія виражає об'єктивну істину, то з її змісту аналітичне можуть бути виведені не тільки ті висновки (факти), встановлення яких передувало висуненню версії, а й ті, які стали відомі після її висунення.

Зі структури версії як логічної моделі розслідуваного злочину в цілому чи його окремих епізодів випливає, які елементи цієї моделі є в наявності, а які відсутні й потребують додаткового пошуку та пе­ревірки для того, щоб модель стала повною. Виявлення під час пере­вірки версії нових фактів, невідомих до її висунення, підвищує сту­пінь її надійності. Спроможність версії не тільки пояснювати раніше відомі факти, а й виявляти нові — важлива умова можливості пере­вірки висунутого припущення, свідчення великого пізнавального значення криміналістичних версій.

ПОБУДОВА Й АНАЛІЗ КРИМІНАЛІСТИЧНИХ ВЕРСІЙ

Логічний процес побудови версій є єдиним для всіх її різновидів (слідчої, судової, експертної, загальної, окремої). Версія не може бути продуктом необгрунтованих і надуманих здогадок і припущень.

59

В основу версії мають бути покладені фактичні дані, які поділя­ються на дві основні групи.

1. Дані, отримані з різних джерел, які стосуються кримінальної справи. Вони можуть міститись у судових доказах, матеріалах опера-тивно-розшукової діяльності, актах відомчих перевірок, заявах і по­відомленнях громадян, повідомленнях засобів масової інформації та в інших джерелах. Для побудови версій на основі даних цієї групи за­стосовують переважно такі логічні прийоми та форми мислення, як аналіз і синтез, безпосередні та опосередковані (здебільшого індук­тивні) умовиводи.

2. Дані, які є результатом наукових узагальнень і безпосередньо не стосуються кримінальної справи. Це дані природничих, технічних та інших наук (криміналістики, судової медицини, фізики, хімії), а та­кож отримані з життєвого та професійного досвіду слідчого, узагаль­нень слідчої, судової та експертної практики. Зокрема, велике значен­ня під час висунення версій мають результати кримінологічного ана­лізу і видова криміналістична характеристика злочину.

За допомогою аналогії, порівняння та дедуктивних умовиводів ці дані можуть бути використані як основа для висунення версії.

Важливим є використання професійного досвіду слідчого, проте слід обережно підходити до обгрунтування версії за допомогою "слідчої інтуїції", бо непродуманий підхід до побудови та висунення версії недопустимий.

Існує безпосередній зв'язок між побудовою слідчих версій і прий­няттям процесуальних рішень. Як для процесуальних висновків та рішень, так і для висунення слідчих версій необхідні надійні критерії їх оцінювання. Висунення слідчих версій та їх подальша перевірка можуть потребувати прийняття процесуальних рішень, застосування заходів процесуального примусу (обшуку, виїмки, затримання, ареш­ту). Перевірка за допомогою таких засобів необгрунтованих версій може призвести до порушення прав і законних інтересів громадян, що неприпустимо.

Висунення версій — процес, що охоплює всі сумнівні та невідомі обставини розслідуваного злочину. Якщо будь-які обставини слідчо­му поки що невідомі або сумнівні чи є дані про їх суперечливість, не­обхідно щодо кожної з цих обставин висунути всі можливі на цей мо­мент розслідування обгрунтовані версії.

Процес розкриття злочинів з використанням гіпотетичного мето­ду пізнання передбачає оцінювання розслідуваної події в цілому та

60

г

висунення загальних версій, кожна з яких потім деталізується, по­діляється на низку версій за окремими обставинами, що охоплюють­ся загальною версією. Наприклад, у разі виявлення трупа людини з ознаками насильницької смерті розумова діяльність слідчого роз­починається із загальної оцінки отриманої інформації та висунення таких можливих загальних версій:

• вчинено вбивство;

• стався нещасний випадок;

• вчинено самогубство.

Кожна з цих трьох загальних версій передбачає висунення та пе­ревірку окремих версій. Так, припущення про вбивство породжує версії про час, місце, мотив і мету вбивства, його виконавця та спів-виконавців, знаряддя вбивства, інші обставини злочину.

Обсяг окремої слідчої версії може бути різним: версія може стосу­ватися будь-якої обставини, що перевіряється, події чи охоплювати дві та більше взаємопов'язані обставини. Іноді в одній окремій слід­чій версії об'єднуються кілька припущень щодо різних обставин зло­чину (наприклад, про суб'єкт, мотив, час, місце та спосіб). Аналіз і перевірка таких "збільшених", великих за обсягом версій ускладнені і їх можуть здійснити тільки досвідчені, висококваліфіковані слідчі. Під час розслідування багатоепізодних, складних злочинів бажано, щоб окремі версії охоплювали якусь одну обставину. При цьому збільшується кількість версій, але спрощуються їх аналіз і перевірка.

Логічна розробка висунутої версії призводить до уявлення про те, які факти, явища й обставини мають існувати насправді, якщо вису­нута версія виражає об'єктивну істину. Визначення конкретних нас­лідків, що випливають з кожної висунутої версії, — основне завдан­ня аналізу (розробки) версії.

Важко передбачити всі наслідки висунутого припущення. Ступінь надійності версії тим вищий, чим більше наслідків виводиться з версії і підтверджується під час перевірки. Наслідки, що випливають з ви­сунутої версії, мають бути максимально деталізовані для того, щоб полегшити їх порівняння з фактами реальної дійсності.

Логічні наслідки зробленого слідчим припущення щодо певної об­ставини розслідуваного злочину відображаються в питаннях, що ма­ють бути з'ясовані. Визначення стосовно кожної висунутої версії ви­черпної сукупності таких питань — одна з передумов повноти, все­бічності та об'єктивності розслідування справи.

61

ПЕРЕВІРКА КРИМІНАЛІСТИЧНИХ ВЕРСІЙ

Здійснювана при розслідуванні перевірка логічно виведених з ви­сунутих припущень наслідків (фактів, явищ, закономірностей) спря­мована на те, щоб виявити, чи існують вони насправді.

Засоби та методи перевірки криміналістичних версій різноманіт­ні і відрізняються від тих, які застосовують для перевірки гіпотез у науковому пізнанні закономірностей природи та суспільства. Ці відмінності пояснюються передусім тим, що засоби й методи пере­вірки криміналістичних версій призначені для практичного пізнання конкретного соціального явища — злочину — і спрямовані на вирі­шення питання про винність або невинність конкретного суб'єкта. Тому вони мають відповідати суворим критеріям надійності, право­мірності, моральності та припустимості. Здійснювана в умовах пев­ного правового режиму перевірка криміналістичних версій не може базуватися на застосуванні нормативно несанкціонованих методів і засобів, методик, які науково не обгрунтовані і перебувають на стадії експериментальної перевірки.

Засоби й методи перевірки криміналістичних версій визначають залежно від того, до якого різновиду вони належать. Слідчі та судові версії перевіряють переважно виконанням слідчих і судових дій. При цьому застосовують також оперативно-розшукові засоби й методи, однак вони мають допоміжний характер. Для перевірки оперативно-розшукових версій найчастіше використовують засоби й методи опе-ративно-розшукової діяльності; при цьому процесуальні засоби до­речні лише в тому обсязі, в якому їх застосовують під час розслідуван­ня кримінальної справи, що здійснюється паралельно. Застосування процесуальних засобів перевірки оперативно-розшукових версій поза межами судочинства неприпустиме.

Специфічні й форми застосування спеціальних знань для пере­вірки слідчих, судових і оперативно-розшукових версій. Під час пе­ревірки слідчих і судових версій спеціальні знання використовують переважно у формі експертизи та залучення спеціалістів до участі у виконанні слідчих дій, а для перевірки оперативно-розшукових версій характерна непроцесуальна форма застосування спеціальних знань. Експертні версії перевіряють також на основі суворої право-

62

г

вої регламентації із застосуванням загальнонаукових і спеціальних методів.

Існують загальні правила перевірки криміналістичних версій, у теорії криміналістики використовують принцип паралельної (од­ночасної) перевірки версій, що забезпечує найоптимальніший темп розслідування, економію робочого часу слідчого, його сил, а також коштів. Поступова перевірка версій з дотриманням черговості не га­рантує отримання цих переваг, а навпаки, містить загрозу втратити сліди злочину, цінну доказову інформацію, що спричинює необхід­ність здійснення повторних слідчих дій, призводить до порушення процесуальних строків розслідування.

Кожний наслідок, що випливає з висунутої версії, необхідно де­тально перевірити. Доки версія не спростована і не відкинута, кож­ний факт, що логічно випливає з неї, необхідно перевірити з позиції відповідності чи невідповідності його реальній дійсності. Обмеження перевірки дослідженням тільки якоїсь певної частини наслідків не дає підстав для впевненості, що підтверджена версія виражає об'єктивну істину у справі.

Якщо при перевірці отримано суперечливі дані, одні з яких під­тверджують версію, а інші спростовують її, зупиняти перевірку цієї версії неприпустимо — вона повинна тривати до повного виявлення та усунення розбіжностей.

З метою глибшої та детальнішої перевірки обставин, що виплива­ють із висунутої версії, необхідно використовувати, якщо можливо, комплекс процесуальних і непроцесуальних засобів (наприклад, необхідно допитати свідків, здійснити слідчий експеримент, опера-тивно-розшукові заходи).

Послідовність виконання комплексу слідчих і оперативно-розшу-кових дій визначається з урахуванням певних факторів. Передусім виконують дії, спрямовані на виявлення й фіксацію слідів злочину, Що швидко змінюються, а також доказів, які можуть бути втрачені чи навмисно змінені. Першими здійснюють також заходи, спрямовані на припинення злочинів, що готуються, а також на те, щоб перешко­дити злочинцю знищити речові докази, утекти чи покінчити життя самогубством.

За інших рівних умов насамперед виконуються дії, результати яких мають значення для перевірки кількох версій, а також ті, які в тому чи іншому конкретному випадку можуть дати істотніші та

63

надійніші результати. Дії, спрямовані на встановлення попередніх епізодів злочину, доцільно виконувати до здійснення заходів, спря­мованих на перевірку фактів, виявлених пізніше.

Важливе загальне правило перевірки версій полягає в тому, що перевірка здійснюється доти, поки висунута версія не буде спросто­вана або поки не з'являться умови, за наявності яких її можна буде вважати об'єктивною істиною.

Філософи твердять, що припущення про будь-який факт перетво­рюється на достовірне знання про нього, якщо можна довести, що з цього факту й тільки з нього випливають виявлені наслідки. Гіпоте­за перетворюється на достовірне знання й тоді, коли доведено, що з усіх можливих причин певного факту треба виключити як недоведені всі причини, крім однієї, що спричинила цей факт.

Наведені умови достовірності гіпотези застосовують і до криміна­лістичних версій. Версія достовірна в таких випадках:

• якщо було висунуто всі можливі припущення стосовно обста­вини злочину, яка перевіряється, і при розслідуванні на основі нових додаткових даних не виникло іншої версії, що стосуєть­ся тієї ж обставини. Наприклад, у справі про вбивство з трьох можливих версій (умисне вбивство, необережне вбивство, не­щасний випадок) підтвердилася версія про умисне вбивство. Якби при розслідуванні було встановлено, що можливих при­чин смерті в цьому разі більше, то виключення двох із них не було б достатнім доказом істинності третьої версії. Версія про умисне вбивство стала б неправильною, а істинною була б вер­сія (про самогубство), не висунута слідчим;

• усі висунуті версії про певну обставину були перевірені, і всі їх, за винятком однієї, що була об'єктивно підтверджена, було спростовано та відкинуто;

• усі наслідки (обставини), що логічно виводяться з підтвердже­ної версії, були всебічно досліджені та знайшли підтвердження, тобто виявлені насправді;

• підтверджена версія повністю узгоджується з усіма іншими об­ставинами справи.

Тільки за наявності сукупності наведених умов можна визнати версію, що підтвердилася, такою, що відповідає дійсності, виражає об'єктивну істину у справі.

Зазначені умови достовірності можна застосовувати тільки до од­норідних версій, тобто до тих, що стосуються однієї обставини злочи-

64

Ну5 яку перевіряють. Якщо, наприклад, перевіряють три версії: про спосіб, мотив і суб'єкт злочину, то підтвердження будь-якої з них ще не є підтвердженням її достовірності. У цьому разі наведені раніше умови достовірності версій застосовувати не можна, бо версії, які перевіряють> не є однорідними. Зазначимо також, що в цьому разі щодо трьох різних елементів складу злочину було висунуто тільки по одній версії, тоді як будь-яка обставина справи, яку перевіряють, по­роджує два протилежних припущення (версії): тезу та антитезу (вчи­нено розкрадання — розкрадання не було). Тільки за умови перевір­ки однорідних версій можна застосовувати умови достовірності.

[ 7-е? | Контрольні питання

1. Що означає "криміналістична версія"?

2. Класифікація криміналістичних версій. Спосіб їх здійснення.

3. Побудова та аналіз версії.

4. У чому полягає перевірка криміналістичної версії?

' У!

ГИ

Д»

3 І й І

Тема 5

. ЗАЛУЧЕННЯ ГРОМАДСЬКОСТІ і, ДО УЧАСТІ В РОЗКРИТТІ ЗЛОЧИНІВ. І ВЗАЄМОДІЯ СЛІДЧОГО З ОПЕРАТИВНИМИ

ТА ЕКСПЕРТНИМИ ПІДРОЗДІЛАМИ ^ У РОЗКРИТТІ ТА РОЗСЛІДУВАННІ ЗЛОЧИНІ* ПРОФІЛАКТИЧНА ДІЯЛЬНІСТЬ СЛІДЧОГО

ПРАВОВІ ЗАСАДИ ТА ПРИНЦИПИ УЧАСТІ ГРОМАДСЬКОСТІ В РОЗСЛІДУВАННІ ЗЛОЧИНІВ

Боротьба зі злочинністю передбачає широке залучення громадян до охорони громадського порядку, запобігання та припинення зло­чинів. Участь громадськості в розкритті злочинів сприяє своєчасно­му виявленню тих із них, що готуються чи вже вчинені, з'ясуванню причин і умов, що сприяють їх вчиненню, встановленню осіб, що скоїли злочини, і розшуку злочинців. Залучення громадськості до діяльності правоохоронних органів у сфері розкриття злочинів — важливий фактор зміцнення законності.

Представники громадськості, беручи участь у розкритті злочинів, мають право діяти в межах повноважень, які надані їм законом, ста­тутом організації, членами якої вони є, чи іншим нормативним ак­том. Але при цьому вони не можуть підміняти слідчого і оперативних працівників.

Використання громадськості, тобто непроцесуальних осіб і орга­нізацій, у розслідуванні злочинів сягає корінням у давнину. На пер­шому етапі розслідування слідчий майже завжди звертається по до­помогу до громадськості, щоб отримати інформацію стосовно події злочину, його учасників і свідків. Подання окремими особами та організаціями допомоги в боротьбі зі злочинністю — громадський обов'язок і законна повинність організацій та їх керівників. Органі­зації повинні брати участь у встановленні причин і умов вчинення злочинів (повідомляти правоохоронні органи, надавати необхідну

66

г

документацію, виділяти осіб для участі у слідчих діях і підготовчих заходах).

Необхідно розрізняти процесуальних і непроцесуальних учасни­ків громадськості в розкритті злочинів. До процесуальних належать поняті, спеціалісти. Відомості щодо них заносять до протоколу слід­чої дії. У слідчих діях беруть участь також інші особи, відомості про яких не вказуються. Зокрема, до ексгумації трупа залучають копачів; для реконструкції обстановки та створення умов експерименту слід­чий залучає столяра, тесляра, пічника; для огляду місця події чи об­шуку з метою розкриття сховищ, для того щоб вилучити сліди разом з підлоговою дошкою, залучають відповідного спеціаліста-виконав-ця. Такі особи є виконавцями певних дій, технічної роботи зі збиран­ня доказів, яку слідчий не зобов'язаний здійснювати самостійно. До таких осіб належать також громадяни, яким слідчий доручає охоро­няти місце події, виконувати окремі операції, не пов'язані з безпосе­редньою участю у слідчих діях. Тому таких осіб доцільно називати учасниками-виконавцями, які не мають процесуальної регламентації. До процесуальних учасників громадськості належать також громад­ський обвинувач і громадський захисник, які уповноважуються від­повідними трудовими колективами підприємств, установ та органі­зацій і висловлюють думку колективу щодо вчиненого злочину, його кваліфікації, а також покарання, яке може бути застосоване до під­судного в судовому засіданні.

Залучення громадськості до участі в розслідуванні злочинів може здійснюватися з особистої ініціативи особи чи після запрошення її слідчим або органом дізнання. У першому випадку громадянин діє з власної доброї волі, виконуючи громадський обов'язок, іноді на свій страх і ризик (наприклад, у разі затримання та доставлення в міліцію хулігана чи грабіжника). Якщо особа допомагає органам за запро­шенням слідчого чи оперативного працівника, її діяльність підпоряд­ковується певним принципам залучення громадськості до участі в роз­критті та розслідуванні злочинів, до яких належать:

• добровільна участь у поданні допомоги органам дізнання та попереднього слідства;

• забезпечення особистої безпеки осіб, які залучаються до участі у слідчих діях і оперативних заходах;

• економність у використанні допомоги громадськості (зокрема, залучати мінімальну кількість громадян для "прочісування" ве­ликих територій з метою огляду, розшуку злочинців тощо);

З* 67

ц • ефективність використання допомоги громадськості, тобто змен­шення витрат усіх видів ресурсів для досягнення бажаних ре-

• м зультатів;

41 • припустимість, тобто функції слідчого — порушення криміналь-

-г» ної справи та виконання розслідування — не можна передору­чати представникам громадськості. Сприяння та допомога гро­мадськості не стосуються безпосередньо слідчих дій; • дії, які доручаються громадськості, мають відповідати мораль­но-етичним нормам, бути гуманними й не суперечити закону. Дотримання перелічених принципів залучення громадськості має стати нормою повсякденної діяльності органів дізнання та поперед­нього слідства.

Н!

" ФОРМИ УЧАСТІ ГРОМАДСЬКОСТІ

' В РОЗКРИТТІ ТА РОЗСЛІДУВАННІ ЗЛОЧИНІВ

Участь громадськості в розкритті та розслідуванні злочинів може бути пов'язана і не пов'язана з підготовкою та виконанням слідчих дій.

Із виконанням слідчих дій не пов'язані такі форми участі грома­дян:

• коли громадянин з власної ініціативи може припиняти злочинні дії, повідомляти правоохоронні органи про вчинені злочини;

• створення громадських формувань — добровільних народних

**' дружин (ДНД), громадських помічників слідчого, державної автоінспекції (ДАІ), оперативних загонів при карному розшу-

•ч ку, підрозділах державної служби боротьби з економічними ,-$•. злочинами (ДСБЕЗ).

-*' До підготовки та здійснення слідчих дій, оперативних заходів за-.лучають громадськість у таких випадках:

№ • під час відтворення чи реконструкції обстановки з метою ефек-ї тивного виконання окремих слідчих дій;

• при виявленні джерел інформації стосовно дій, які розслідують;

• для охорони виконуваних слідчих дій (наприклад, огляду);

• для виконання окремих технічних прийомів, необхідних для слідчої дії, пошукових дій для виявлення та вилучення речових джерел;

• при здійсненні окремих організаційних заходів профілактики.

68

Застосування цих форм залучення громадськості має відповідати наведеним принципам.

Тактика залучення громадськості до розкриття злочинів у біль­шості випадків визначається конкретними цілями, для досягнення яких необхідна допомога громадськості, характером запланованих з її участю заходів та їх обсягом, а також тим, кого саме слідчий за­лучає для допомоги в розслідуванні — осіб, які постійно подають допомогу правоохоронним органам (громадських помічників, по­заштатних співробітників), чи інших громадян.

ПОНЯТТЯ ТА ОСНОВНІ ПРИНЦИПИ

ВЗАЄМОДІЇ СЛІДЧОГО, ОПЕРАТИВНИХ

І ЕКСПЕРТНИХ ПІДРОЗДІЛІВ У РОЗКРИТТІ ЗЛОЧИНІВ

Успішна боротьба зі злочинністю неможлива без тісної взаємодії слідчого, оперативно-розшукових та експертних підрозділів. Це зу­мовлено тим, що і слідчий, і оперативно-розшукові та експертно-кри­міналістичні підрозділи мають специфічні, притаманні тільки їм за­соби розкриття злочинів, і важливо, щоб ці засоби застосовувалися не поодинці, а в комплексі.

Так, слідчий наділений повноваженнями виконувати слідчі дії в повному обсязі, передбаченому КПК України, і за їх допомогою встановлює злочинців і доводить їх винуватість у вчиненні злочину, збирає інші докази у справі, виявляє обставини, що сприяли вчинен­ню злочину.

Великими можливостями в боротьбі зі злочинністю наділені опе­ративно-розшукові підрозділи, правовою основою діяльності яких є закони України "Про оперативно-розшукову діяльність" та "Про правові основи боротьби з організованою злочинністю". Уповнова­жені законом на виконання широкого спектра оперативно-розшуко­вих дій, вони мають великі людські ресурси та технічні засоби, за до­помогою яких здійснюють пошук злочинців і можливих свідків вчи­нення злочинів, а також оперативне спостереження й оперативну розробку. Уповноважені законом мають також значний обсяг інфор­мації оперативно-довідкового характеру, який вони використовують У своїй службовій діяльності, зокрема різні оперативні обліки (за

69

прізвищем, дактилоскопічний, безвісти зниклих і невпізнаних трупів, викраденої та втраченої зброї, вилучених номерних речей, викра­дених речей тощо). Вони широко застосовують технічні засоби по­шуку, спостереження, фіксації, службових собак, що дає змогу роз­шукувати злочинця по "гарячих слідах", затримувати озброєних злочинців, розшукувати транспортні засоби, які були викрадені зло­чинцями чи використані ними під час скоєння злочину.

З кожним роком збільшуються можливості експертно-криміналіс­тичних підрозділів у розкритті злочинів. Маючи у своєму штаті до­свідчених фахівців з трасології, балістики, дактилоскопії, а також біологів, автотехніків та інших спеціалістів, вони застосовують най­сучаснішу техніку для виявлення, фіксації, вилучення і дослідження слідів та інших речових доказів. Експертно-криміналістичні підроз­діли органів внутрішніх справ для допомоги слідчим і працівникам органів дізнання створюють відповідні криміналістичні картотеки та обліки (слідів пальців рук, куль, гільз зі слідами зброї, колекцій зброї, підроблених документів, зразків протекторів автомобільних шин тощо). За допомогою цих обліків і колекцій експертно-криміналі­стичні підрозділи можуть надавати слідчим інформацію, яка має сут­тєве значення для розкриття та розслідування злочинів.

Взаємодія слідчих, експертно-криміналістичних і оперативно-роз-шукових підрозділів має грунтуватися на таких основних принципах.

1. Дотримання вимог закону. З метою виключення суб'єктивізму в цьому питанні та залежності взаємодії від волі окремих осіб, що бе­руть у ній участь, основні аспекти взаємодії регламентуються зако­ном. Так, право слідчого давати доручення та вказівки органам ді­знання щодо виконання оперативно-розшукових та слідчих дій і ви­магати від цих органів допомоги у виконанні окремих слідчих дій визначається чинним КПК України, зокрема ч. З ст. 114 (Повнова­ження слідчого). У ст. 118 (Окремі доручення) КПК України визна­чається, що слідчий має право доручити виконання окремих слідчих дій в інших слідчих районах відповідному органу дізнання, який зобов'язаний у 10-денний строк виконати їх. У ст. 103 (Повноважен­ня органів дізнання) КПК України передбачається, що на органи дізнання покладається вжиття оперативно-розшукових заходів з ме­тою виявлення ознак злочину і осіб, які його вчинили.

Закон регламентує також ряд важливих питань щодо взаємодії слідчого зі спеціалістами — особами, що мають відповідні знання в галузі науки, техніки, мистецтва тощо, які можуть бути залучені з метою подання слідчому допомоги під час виконання слідчих дій,

70

спрямованих на виявлення, фіксацію, вилучення та закріплення до­казів, роз'яснення питань, що потребують спеціальних знань. Поря­док залучення спеціаліста слідчим, його права та обов'язки передба­чаються ст. 128-1 КПК України. Спеціаліст обов'язково повинен бра­ти участь у виконанні слідчих дій — огляді трупа, його ексгумації, допиті особи, яка не знає мови, якою здійснюється судочинство.

Порядок призначення та здійснення експертизи у кримінальній справі визначається вимогами ст. 75-77, 196-202 КПК України.

2. Виявлення ініціативи всіма учасниками з метою забезпечення швидкого та повного розслідування. Із законодавчих положень, які регламентують взаємодію слідчого з оперативно-розшуковими та експертно-криміналістичними підрозділами, випливає, що ініціатива в такій взаємодії має йти від слідчого. Саме йому надається право з урахуванням конкретних обставин справи визначати, працівників яких саме служб (підрозділів) необхідно залучити для допомоги, коли і з якою метою. Оперативно-розшукові та експертно-криміналістичні підрозділи повинні виконувати доручення слідчого.

Разом із тим було б неправильно відводити зазначеним підрозділам роль пасивних виконавців рішень слідчого. Інтереси боротьби зі зло­чинністю потребують від усіх правоохоронних органів, їх служб і під­розділів виявлення ініціативи в розв'язанні покладених на них завдань, реалізації в повному обсязі всіх можливостей для швидкого та повно­го розкриття злочину і встановлення винних. Тому якщо працівники оперативно-розшукових або експертних підрозділів вважають, що мо­жуть допомогти слідчому в розслідуваній справі, вони зобов'язані йти з ним на контакт, пропонуючи допомогу. Так, якщо оперативні праці­вники мають інформацію про зв'язки обвинуваченого з можливими співучасниками злочину, про місце схову викраденого майна, місцезна­ходження підозрюваного чи обвинуваченого та інші обставини, які мають суттєве значення для швидкого й повного розслідування злочи­ну, вони з власної ініціативи повинні надати цю інформацію слідчому і разом вирішити питання про використання отриманих даних.

3. Тривалість взаємодії, якої потребують інтереси справи. Ініціа­тива для здійснення взаємодії не повинна бути одноразовою, мати епізодичний характер. Як правило, взаємодія має розпочинатися з моменту порушення кримінальної справи й тривати до повного за­вершення провадження у справі. Ця вимога є неодмінним принципом взаємодії.

4. Планування як основа взаємодії. Як свідчить практика, взаємо­дія у розкритті злочинів буде конкретною та ефективною, якщо її

71

побудувати на плановій основі. Необхідно розроблювати письмові узгоджені плани, особливо коли розслідуються неочевидні злочини і на початковому етапі розслідування відсутній підозрюваний. У пла­нах визначається роль усіх учасників взаємодії у вирішенні поставле­них питань, зазначаються необхідні заходи, конкретні виконавці та строки виконання. Плани можуть бути спільними та окремими. Спільний план оперативно-розшукових і слідчих дій складають слід­чий і оперативні працівники. Після цього його узгоджують, як пра­вило, з начальником оперативного підрозділу. Затверджує цей план вище керівництво. Окремі плани складають тоді, коли обставини по­требують детального викладення оперативно-розшукових заходів, відображати які в загальному плані недоцільно.

5. Знання всіма учасниками взаємодії можливостей кожної зі сторін. Слідчий не зможе повною мірою використати можливості оперативних або експертно-криміналістичних підрозділів, якщо не матиме про них достатнього уявлення. Те саме можна сказати про оперативних працівників і експертів. Можливості оперативних і ек­спертно-криміналістичних підрозділів у боротьбі зі злочинністю по­стійно вдосконалюються, коло їх розширюється, і тому важливо, щоб слідчий був своєчасно поінформований про них для того, щоб він міг передбачити можливість їх використання.

З огляду на викладене взаємодію можна визначити як спільну діяльність слідчого, оперативних і експертно-криміналістичних під­розділів з розробки та здійснення заходів, пов'язаних з комплексним використанням процесуальних, оперативно-розшукових і техніко-криміналістичних засобів, з метою успішного розкриття злочинів, встановлення винних і виявлення обставин, що сприяли вчиненню злочину, і вжиття заходів для їх усунення.

ФОРМИ ВЗАЄМОДІЇ СЛІДЧОГО

З ЕКСПЕРТОМ І ОПЕРАТИВНИМИ ПРАЦІВНИКАМИ

Форми взаємодії слідчого з оперативними та експертно-криміна­лістичними підрозділами визначаються обставинами конкретної роз­слідуваної справи. Якщо неважко встановити обставини, які підляга­ють доказуванню, то слідчий взагалі може не контактувати з опера-

72

тивними працівниками та спеціалістами-криміналістами, вирішуючи всі питання за допомогою слідчих дій. В окремих випадках взаємодія обмежується тим, що слідчий дає окремі доручення та вказівки для подання йому допомоги у виконанні найскладніших слідчих дій (за­тримання підозрюваного, перевірка та уточнення показань на місці) або для їх самостійного виконання, наприклад доручення про здій­снення допиту, обшуку чи виїмки.

У складних справах форми взаємодії різноманітніші. Такими є справи про складні неочевидні злочини й ті, що вчинені організова­ними злочинними угрупованнями, а також справи, що порушуються внаслідок реалізації оперативних матеріалів. З метою забезпечення тіснішої взаємодії у справах таких категорій створюються слідчо-оперативні групи.

Під час розслідування справ такої категорії взаємодія складаєть­ся, як правило, з трьох етапів.

Перший етап розпочинається з виїзду на місце події і триває до завершення розшуку злочинця по "гарячих слідах". На цьому етапі слідчий взаємодіє з оперативниками та експертами з метою якнай­повнішого вивчення обстановки на місці події, виявлення, фіксації та вилучення речових доказів, отримання вихідної інформації про осо­бу злочинця та переслідування його по "гарячих слідах".

На місці події слідчий керує слідчо-оперативною групою і визна­чає обов'язки кожного з її членів. Слідчий оглядає місце події та про­цесуальне оформлює результати огляду. Експертові слідчий доручає фотографувати, виявляти, фіксувати та вилучати сліди на місці зло­чину, речі, мікрооб'єкти із застосуванням пошукової та іншої кримі­налістичної техніки, складати плани і схеми. На основі виконаних досліджень експерт попередньо може визначити певні дані щодо осо­би злочинця, його професії, ознак засобів і знарядь, використаних злочинцем, та інших обставин механізму злочину. За слідами рук можна встановити приблизний вік, за слідами взуття — орієнтовний зріст злочинця, а за наявності доріжки слідів — особливості ходи, за слідами транспортних засобів — марку та модель автомашини. При­пущення щодо особи злочинця, використаних ним знарядь злочину і транспортних засобів експерт повідомляє слідчому та оперативному працівникові для їх подальшого застосування в розкритті злочину.

Оперативний працівник виявляє можливих свідків злочину й опи­тує їх, з'ясовує можливі напрями втечі злочинця, його прикмети, пе­реслідує його й затримує. При цьому оперативний працівник вико-

73

ристовує можливості кінологічної служби, чергові наряди, а також джерела оперативної інформації. Розшук по "гарячих слідах" може тривати кілька днів, тобто до отримання оперативним працівником інформації про можливе місцеперебування злочинця. Якщо злочин­ця не встановлено й не затримано, розшук по "гарячих слідах" завер­шується.

На другому етапі слідчий, оперативний працівник і експерт-кри-міналіст разом аналізують отримані на першому етапі дані про подію злочину та можливих його учасників на підставі отриманої кожним із них інформації. На основі такого обміну інформацією розроблю­ються та висуваються слідчі версії, узгоджуються заходи для їх пере­вірки, визначаються конкретні виконавці та розроблюється узгодже­ний план розслідування справи.

Оперативні працівники на цьому етапі перевіряють раніше суди­мих, які мешкають поблизу місця злочину, осіб, які перебувають під адміністративним наглядом, а також вивчають і аналізують розкриті й нерозкриті справи про аналогічно вчинені злочини, орієнтують особовий склад суміжних органів внутрішніх справ про вчинений злочин, викрадені речі, отримують інформацію з оперативних джерел і ставлять відповідні завдання перед негласним апаратом.

Експерт зі слів очевидців складає суб'єктивний портрет злочинця, розмножує його та передає в підрозділи органів внутрішніх справ — охорони, службу дільничних інспекторів міліції та ін.; перевіряє за криміналістичними обліками сліди, вилучені на місці події, здійснює експертизи за постановою слідчого та інформує його про їх резуль­тати.

Другий етап завершується встановленням особи злочинця.

Завдання третього етапу — отримати докази, що підтверджують або спростовують підозру у вчиненні злочину, встановити всіх учас­ників злочину, виявити і вилучити викрадене майно, забезпечити можливу конфіскацію майна особи, яка вчинила злочин, отримати додаткові докази, з'ясувати причини та умови вчинення злочину. Усі ці завдання слідчий, експерт і оперативний працівник розв'язують разом.

Найтісніше слідчий взаємодіє з експертом і оперативним праців­ником у справах, що порушуються внаслідок реалізації оперативних матеріалів. Оперативні працівники, отримавши інформацію про зло­чини, які готуються чи тривають, вживають заходів зі встановлення

74

всіх співучасників злочину, можливих свідків, місця переховування майна, здобутого злочинним шляхом, а також здійснюють оператив­не стеження та фіксують злочинну діяльність і контакти фігурантів, з'ясовують інші обставини, що мають значення для розслідування справи. Наявну інформацію систематизують і передають слідчому для попередньої оцінки, не розкриваючи всіх джерел її отримання. Слідчий оцінює надані оперативними працівниками попередньо зібрані матеріали з точки зору достатності, достовірності й обгрун­тованості і приймає рішення про порушення кримінальної справи чи пропонує оперативним працівникам доопрацювати їх і здобути до­даткові дані. У разі прийняття позитивного рішення про порушення справи слідчий обговорює з оперативними працівниками, коли роз­почати реалізацію оперативних матеріалів з кожної слідчої дії — за­тримання, одночасного обшуку за місцем роботи чи проживання підозрюваних, виїмки документів, допитів свідків тощо. Допомога оперативних працівників, які займалися попередньою оперативною розробкою злочинця чи групи злочинців, у виконанні слідчих дій сприяє швидшому та повнішому розкриттю злочину.

Фахівець-криміналіст допомагає слідчому добрати документи, що підлягають вилученню під час обшуку чи виїмки, допомагає в засто­суванні пошукової техніки з метою виявлення таємних схованок, за­стосовує фотографію, аудіо-, відеозапис та іншу криміналістичну тех­ніку.

ПОНЯТТЯ, ЗАВДАННЯ ТА ФОРМИ ПРОФІЛАКТИЧНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ СЛІДЧОГО

Профілактична діяльність — це система заходів економічного, соціально-культурного та правового характеру, що їх застосовують державні органи та громадські організації з метою боротьби зі зло­чинністю, усунення причин і умов вчинення злочинів, запобігання їм. Тому за видом суб'єкта профілактичну діяльність поділяють на слідчу профілактику, яку здійснює слідчий, оперативну, яку здійсню­ють органи дізнання, експертну, судову та ін.

Профілактика може бути загальною та індивідуальною. ,

75

Розслідування злочинів і справедливе покарання злочинців, як і боротьба з правопорушеннями загалом, спрямовані на виконання загальнопрофілактичної функції. Разом з тим органи дізнання та попереднього слідства під час виконання своїх функцій зобов'язані здійснювати також індивідуальну профілактичну роботу: виносити застереження, попередження, накладати штрафи тощо.

Відповідно до ст. 22 КПК України суд, прокурор, слідчий і особа, яка здійснює дізнання, зобов'язані вжити всіх необхідних передбаче­них законом заходів щодо всебічного, повного та об'єктивного дос­лідження справи.

У зв'язку зі здійсненням дізнання, попереднього слідства та судо­вого розгляду справи орган дізнання, слідчий, прокурор і суд зобо­в'язані згідно зі ст. 23 КПК України виявляти причини й умови, що сприяли вчиненню злочину. Засобами й методами виявлення причин є слідчі дії, оперативно-розшукові заходи, розвиток і узагальнення слідчої та судової практики, анкетування та опитування різних кате­горій осіб — слідчих, оперативних працівників, засуджених і тих, хто відбуває покарання, посадових осіб та ін. На основі зібраної інфор­мації формулюють загальні й конкретні причини та умови, які спри­яють вчиненню злочину. Узагальнені матеріали доводять до гро­мадськості (наприклад, через пресу, лекції на підприємствах). Один із процесуальних засобів впливу слідчого — внесення подання у відпо­відний державний орган, громадську організацію чи посадовій особі стосовно прийняття заходів щодо усунення виявлених причин злочи­ну (ст. 23-1 КПК України).

Форми профілактичної діяльності різняться за етапами розсліду­вання злочинів. На етапі порушення кримінальної справи орган ді­знання і слідчий виконують профілактичну роботу обмеженими про­цесуальними засобами: за допомогою бесід, попереджень, контролю за рухом та розподілом матеріальних засобів (якщо у вчиненій події відсутні ознаки злочину, вживають адміністративних заходів).

Основна робота з профілактики здійснюється на наступному етапі розслідування, коли зібрано всю інформацію, досліджено механізм злочину і встановлено його причини. Наприклад, дотримуючись принципу збереження таємниці слідства, на цьому етапі слідчий рідко виступає перед колективом, де вчинено крадіжку, і не розкриває спо­соби її вчинення. Він найчастіше вносить подання і ще до кінця слідства зобов'язує керівництво організації ліквідувати причини та

76

умови вчинення злочину (встановити охоронну сигналізацію, поси­лити пропускний режим, огородити територію, освітити конкретні ділянки території сховища чи складу тощо).

На заключному етапі розслідування судового розгляду організо­вуються виїзні сесії суду на виробництві, вносяться подання, окремі ухвали та ін.

| Контрольні питання

1. Принципи залучення громадськості до участі в розкритті та розслідуванні злочинів.

2. Основні форми участі громадськості у розкритті та розслідуванні зло­чинів.

3. Принципи взаємодії слідчих, оперативних і експертних підрозділів.

4. Основні форми взаємодії слідчого з експертом і оперативними працівни­ками під час розкриття та розслідування злочинів.

<г

/Г

І4

Тема 6 ншташ м\

'?«<№}'• '

ІСТОРІЯ РОЗВИТКУ КРИМІНАЛІСТИКИ

ІСТОРИЧНИЙ АСПЕКТ ЗАРОДЖЕННЯ р І СТАНОВЛЕННЯ СПЕЦІАЛЬНИХ ЗНАНЬ -У ПРАКТИЦІ РОЗСЛІДУВАННЯ ЗЛОЧИНІВ

Пізнання події злочину — складна багатопрофільна діяльність, яка потребує емпіричних і наукових знань з різних галузей науки, техніки, мистецтва та ремісництва. З давніх часів для розслідування злочинів, особливо пов'язаних із вбивством і заподіянням тілесних ушкоджень, застосовували спеціальні знання, запрошували для цьо­го осіб, які розумілися на цій справі, допомагали розв'язувати склад­ні завдання у процесі розслідування.

Перші спеціальні знання були досить примітивні і торкалися пере­важно медицини. Такі знання застосовували під час медичного огля­ду потерпілих, оглядів трупів для встановлення причин смерті. Так, Папа Інокентій III (1200) для з'ясування причин смерті особи наказу­вав звертатися до лікарів, а відомий кодекс "Кароліна" (1532) вста­новив обов'язкову участь лікарів у розслідуванні злочинів проти життя та здоров'я.

Проте перші спеціальні знання мали більше емпіричний, ніж тео­ретичний характер, тому їх носіїв вважали обізнаними людьми. Нині їх називають спеціалістами. У цьому зв'язку історію криміналістики прийнято розглядати через призму розвитку та становлення спе­ціальних знань у кримінальному судочинстві, у взаємозв'язку з роз­витком судової експертизи й виникненням експертних установ і, отже, формуванням і виникненням безпосередньо науки криміналі­стики.

Зі створенням Аптекарського Приказу лікарів регулярно залуча­ли до медичного огляду живих осіб.

За часів царювання Олексія Михайловича почали застосовувати хімічні експертизи, особливо для досліджень "о зелье лихом", тобто

78

про рослини, якими користувалися знахарі й чаклуни. Отруту дослі­джували експериментально. Так, для того щоб виявити, котрий із двох порошків є миш'яком, ними годували голубів; той порошок, від якого голуб гинув, і був миш'яком.

До тих часів належать також свідчення про виникнення психіат­ричної експертизи; першими "експертами" були монахи.

Із започаткуванням судово-медичної, хімічної та психіатричної експертизи запроваджується й експертиза документів. Відомо, що у Давньому Римі підробка документів була досить поширена. Існува­ли навіть фахівці зі встановлення підробок. Підроблені заповіти, до­кументи про позики часто були засобами збагачення. Навіть порядні люди не відмовлялися збагатитись у такий спосіб.

Першими експертними установами в Росії були вже згадуваний Аптекарський Приказ та Іванівська площа в Москві. Аптекарський Приказ — це медична установа, яка мала забезпечувати царські ап­теки ліками, засновувати польові аптеки, розподіляти у військові полки лікарів, розглядати їх суперечки. Крім того, аптекарські при-кази займалися експертною діяльністю за наказом царя, хоча основ­ною їх функцією було лікування. Однак цей наказ не мав процесуаль­ного характеру, а сама експертиза на той час була рідкісним явищем.

Іванівська площа в Москві була місцем перебування дяків і піддя­чих, які знали грамоту. Спочатку вони складали різні ділові папери: розписки, заставні, листи тощо. Як експертна установа Іванівська площа виникла у другій половині XVII ст., коли піддячі почали до­сліджувати підроблені документи, а також надавати "юридичні" по­слуги. Підпорядковувались піддячі та дяки Стрілецькому Приказу.

Криміналістична експертиза виникла на основі судово-медичних досліджень, результатом чого було створення на початку XIX ст. Ме­дичної ради, а в 1811 р. — Міністерства поліції, при якому було зас­новано Другу медичну раду, що здійснювала судово-медичну експер­тизу. Власне, це була перша експертна установа Росії.

Експертиза документів (особливо підроблених) і грошей розвива­лася завдяки створенню Експедиції виготовлення державних паперів у 1818р. Статут Кримінального судочинства 1864р. передбачав відсилання всіх підроблених паперів до Експедиції виготовлення дер­жавних паперів для встановлення їх достовірності.

Велику експертну діяльність здійснювало Руське технічне товари­ство, при якому в 1878 р. було створено п'ятий відділ, що займався

79

фотографією. Відомі російські фотографи В. Срезневський, А. Попо-вицький, С. Левицький, А. Захар'їн були експертами з технічного дослідження документів.

Проте справжню судово-фотографічну експертизу документів у 1889р. започаткував науковими працями та відкриттям методу підсилення контрастів російський вчений Є. Буринський. Його вва­жають батьком судово-дослідної фотографії, засновником технічної експертизи документів. У 1893 р. при прокуророві Петербурзької су­дової палати було створено державну судово-фотографічну лабора­торію на чолі з Є. Буринським.

КРИМІНАЛІСТИКА В УКРАЇНІ В XIX — НА ПОЧАТКУ XX ст.

Криміналістична література. Криміналістика як самостійна на­ука бере початок з кінця XIX ст. Засновниками її вважають австрій­ського професора Г. Гросса (1847-1915) і французького криміналіста А. Бертильона (1853-1914), які зробили великий внесок у створення цієї важливої для правосудця науки.

Формування криміналістичних знань нерозривно пов'язане з роз­витком кримінально-процесуальної науки. Саме у працях процесу­алістів порушувалися питання про прийоми збирання, виявлення й дос­лідження речових доказів, тактику виконання слідчих дій тощо. У Росії одними з перших таких видань були праці П. Раткевича "Зерцало пра­восудця" (1805), невідомого автора "Керівництво зі слідчої частини" (1831), М. Орлова "Досвід короткого керівництва для проведення слідств" (1833), Я. Баршева "Підстави карного судочинства стосовно російського карного судочинства" (1841), М. Калайдовича "Вказівки для проведення судових слідств" (1849), Е. Колоколова "Правила й форми проведення слідств, складені за Зводом законів" (1850).

Активного розвитку наукові дослідження засобів боротьби зі зло­чинністю дістали у другій половині XIX ст. Цьому сприяли судова реформа 1864р. і досягнення науки, передусім у хімії та судовій медицині. У той час з'явились як вітчизняні, так і перекладні за­рубіжні праці, присвячені різним аспектам криміналістики.

'ч

80

У 90-х роках було видано різноманітні інструкції, керівництва з розшуку, дізнання та слідства. Так, у 1883 р. київський прокурор М- Шепелєв розповсюдив "Інструкцію чинам поліції Київської судо­вої палати по виявленню і дослідженню злочинів", де давалися вка­зівки щодо розслідування найнебезпечніших злочинів. Аналогічні інструкції видав у 1898 р. харківський прокурор В. Давидов.

Серед зарубіжних праць, які істотно вплинули на розвиток віт­чизняної криміналістики, найпомітніша "Керівництво для судових слідчих, членів загальної та жандармської поліції" Г. Гросса. Ця пра­ця російською мовою вийшла трьома випусками у Смоленську (1895-1897). У ній не тільки узагальнювався досвід слідчої роботи, а й про­понувалося застосовувати у слідчій практиці такі тактичні й технічні прийоми, у яких використовуються дані різних (переважно природ­ничих) наук, спеціально пристосованих для розслідування злочинів. Нову галузь знання Г. Гросс визначив як науку "про реальності кри­мінального права", що базується на змішаному правовому та при­родничо-історичному методі, предметом якої є фактичний аспект злочину і відомості, необхідні для здійснення окремих слідчих дій. Цю науку Г. Гросс назвав криміналістикою. Згідно з таким розумін­ням криміналістики Г. Гросс вважав її предметом учення про вияв­лення й використання речових доказів, зокрема правила роботи зі слідами, підробними документами тощо; вивчення окремих видів злочинів; питання побуту злочинців (вивчення жаргону, забобонів тощо).

У системі поліцейських і жандармських установ використовували­ся також праці вітчизняних криміналістів: монографія повітового поліцейською чиновника І. Снєгірьова "Про розшук" (1908), праця поліцейського генерала В. Лебедєва "Мистецтво розкриття злочи­нів" (І. Антропометрія. II. Судово-поліцейська фотографія. III. Дак­тилоскопія), яка вийшла трьома випусками (1909-1912). Зазначимо, що В. Лебедєв уперше ввів у російську криміналістику визначення поняття криміналістики: це наука, що розроблює методи виявлення й дослідження різних видів слідів (рук, ніг), з 'ясовус винних у злочинах, веде реєстрацію злочинців, встановлює "самоособистість ", прийоми кримінального дізнання (розпитування обізнаних осіб і свідків, допи­ти обвинувачених, обшуки, виїмки та огляди) і особливі методи роз­слідування окремих категорій злочинів. Іншими словами, вона розгля­дає й систематизує прийоми кримінального розшуку з метою роз­криття злочинів або з'ясування істини події.

81

В Україні в першому десятиріччі XX ст. вийшли праці Г. Брейтма-на, В. фон Ланге, Г. Рудого, де порушувалися проблеми криміналіс­тики. Ці праці ще не розглядалися в літературі, тому коротко охарак­теризуємо їх.

Праця Г. Брейтмана "Злочинний світ. Нариси з побуту професій­них злочинців" (1901) присвячена тактичним прийомам, які викорис­товують професійні злочинці: кишенькові злодії ("марвіхери", "мий­ники"), конокради, аферисти, шахраї та ін. Хоча книга колишнього начальника харківської розшукної поліції В. фон Ланге "Злочинний світ. Мої спогади про Одесу та Харків" (1906) належить до жанру спогадів, у ній автор не тільки розповів про техніку розкриття того чи іншого злочину, а й докладно охарактеризував злочинців різних категорій: убивць, розбійників, грабіжників, злодіїв, шахраїв, фаль­шивомонетників, винокурів, розкриваючи професійні таємниці їх злочинної діяльності.

У 1905 р. за розпорядженням київського поліцмейстера було вида­но "Звіт про діяльність розшукного відділення київської міської поліції за 1902, 1903 і 1904 р.", автором якого був завідувач розшук­ного відділення колезький секретар Г. Рудий. Ім'я цього українсько­го криміналіста-практика, як і його праця, донедавна залишалося не­відомим, незважаючи на те що він зробив значний внесок у розвиток не тільки української, а й російської криміналістики.

За обсягом і змістом Звіт Г. Рудого більше нагадує наукову моно­графію, ніж службовий документ. Складається він з 12 глав, де крім питань організації й діяльності розшукного відділення розглядають­ся випадки підпалювання, конокрадства, бродяжництва, жебрацтва, проституції, підпільної адвокатури та інші злочини, а також чинни­ки, що заважають успішній боротьбі зі злочинністю. Важливе місце у Звіті посідає проект організації дактилоскопічних бюро в Росій­ській імперії, підготовлений автором і направлений керівництву ки­ївської поліції наприкінці 1903 р.

Нині цінність праці Г. Рудого полягає в тому, що вона вносить певні зміни до наявних у науковій літературі тверджень стосовно окремих питань історії вітчизняної криміналістики. Посилаючись на це джерело, можна впевнено говорити, що перше в Росії дактилоско­пічне бюро було організоване в Києві і чини київської розшукної поліції першими в Російській імперії для розкриття злочинів викори­стовували валізу слідчого та службово-розшукових собак.

82

Після судової реформи 1864 р. коло осіб, яким доручалося здійі нювати експертизи, значно розширилося. Згідно зі Статутом кримі­нального судочинства (ст. 326) як обізнані особи могли бути запро­шені лікарі, фармацевти, професори, учителі, техніки, художники, ре­місники, скарбники та інші особи, які мали спеціальні знання і особливий досвід "...по якій-небудь службі або частині". Як екс­пертів з порівняння підписів і почерку дозволялося залучати також чинів поліцейських управлінь.

До судово-медичних експертиз слідчі на місцях найчастіше залу­чали лікарські управи. Уже в 60-70-х роках XIX ст. майже всі вони мали штатних експертів, у розпорядженні яких були мікроскопи, хімічні реактиви та просте обладнання, їхню роботу контролювала лабораторія при Медичному департаменті, яка в разі потреби здійс­нювала повторне дослідження.

До справи про підробку грошових знаків та інших цінних паперів як судово-експертний заклад періодично залучали Експедицію виго­товлення державних паперів, що випускала паперові грошові знаки, облігації тощо. Якщо виникали вузькоспеціальні питання з біології та інших наук, слідчі й судові органи зверталися до Центральної хімічної лабораторії Міністерства фінансів, де здійснювались екс­пертизи, пов'язані з дослідженням різних рідин: спирту, одеколону, мастил, політури тощо.

Технічну експертизу документів, фірмових знаків і знаків клейму­вання здійснювали Мануфактурна рада Міністерства фінансів та Єди­на медична рада при медичному департаменті Міністерства внутрішніх справ. Експертною діяльністю займалося також Російське технічне то­вариство. У його складі в 1878 р. було створено фотографічний відділ, де здійснювалися різні експертизи, зокрема досліджувались документи.

Часто до експертиз суд і поліція залучали фахівців з медицини, хімії та психіатрії.

Відомо, що українські вчені одними з перших почали здійснюва­ти судово-медичні дослідження слідів крові. Піонером у цьому на­прямку був Харківський університет. Там ще в 1866 р. Ф. Ган захис­тив докторську дисертацію, присвячену судово-медичним досліджен­ням слідів крові, а в 1893 р. приват-доцент С. Дворніченко написав дисертаційне дослідження на тему "До питання про відміну крові лю­дини від крові ссавців тварин у судово-медичному відношенні".

Криміналістичні заклади. Першим криміналістичним закладом у Росії була судово-фотографічна лабораторія, відкрита в 1889 р. при

83

Петербурзькому окружному суді. Створив її на власні кошти вчений-криміналіст Є. Буринський. У 1912 р. лабораторію розформували, а замість неї організували кабінет науково-судових експертиз, що підпорядковувався прокурору Петербурзької судової палати. Протя­гом двох наступних років аналогічні кабінети з'явились у Москві, Києві та Одесі. Експертна діяльність цих кабінетів була набагато ширшою. Згідно із законами від 28 липня 1912 р. і 4 липня 1913 р. кабінети науково-судових експертиз призначалися для досліджень у кримінальних і цивільних справах за допомогою фотографії, дакти­лоскопії, хімічного й мікроскопічного аналізів та інших прийомів, за винятком досліджень, які здійснювали лікарські відділення губернсь­ких правлінь, а також для сприяння в особливо важливих випадках слідчій владі у виявленні винних і з'ясуванні злочинів або встановленні невинності підозрюваного.

Діяльність кабінетів регламентувала спеціальна інструкція. До функцій керівника та його помічника входило дослідження, складан­ня висновків про експертизу, вирішення технічних питань у судових засіданнях, виїзд на місце вчинення чи виявлення злочинів для фото­графування та участі в огляді місцевості, трупів, зломів і слідів.

Структурно кабінети складалися з трьох відділів: фотографічно­го, кримінально-технічного та хімічного. У фотографічному відділі застосовувалася метрична, репродукційна, проекційна фотографія, мікрофотографія та фотографія в ультрафіолетових променях.

Київський кабінет науково-судових експертиз, заснований у лю­тому 1914р., очолив криміналіст С. Потапов (1873-1957), який піз­ніше став одним із засновників радянської криміналістики. Він за­лучив до роботи в новому закладі відомих представників природни­чих наук приват-доцентів Київського університету В. Фаворського, М. Петрова та О. Семенцова, доктора медицини М. Туфанова. В Оде­сі керівником відкритого у квітні 1914р. кабінету науково-судових експертиз став учений-криміналіст М. Макаренко.

Свідчень про дореволюційну діяльність Київського та Одеського кабінетів науково-судових експертиз збереглося мало, більшість ма­теріалів втрачено під час громадянської війни. З опублікованих звітів відомо, що в середньому за рік у кабінетах здійснювалося майже 300 різноманітних експертиз. Наприклад, в Одеському кабінеті за три роки роботи було здійснено 738 експертиз: у 1914 р. — 215, у 1915— 279, у 1916р. — 244. Дослідження розподілялися так: по­рівняння почерків — 346, інші дослідження документів — 122, дакти-

84

лоскопія — 38, дослідження волосся, сперми та крові — 43, хімічні — 122, інші види дослідження — 67.

На превеликий жаль, перші кабінети науково-судової експертизи проіснували недовго. Під час революції 1917 р. та громадянської вій­ни більшість із них практично припинили свою діяльність. Але й за ці кілька років вони зробили значний внесок у розвиток вітчизняної криміналістики, упроваджуючи у слідчу практику науково-технічні прийоми та методи.

Кримінально-реєстрацшні підрозділи поліції. Особливу систему кри­міналістичних закладів становили кримінально-реєстраційні підроз­діли поліції. Перше в Росії Реєстраційне бюро, яке називалось антропо­метричною станцією, було створене при Петербурзькій розшукній полі­ції в 1890 р. для позбавлення рецидивістів можливості приховувати свою попередню судимість, а також для реєстрування підозрілих осіб, які бажали приховати своє минуле і справжнє ім'я. Через два роки в пе­риферійних містах було створено ще 12 аналогічних станцій, у тому числі й єдина в Україні — Одеська. Більшість із них підпорядковували­ся тюремним комітетам. Основна функція цих станцій полягала в ре­єстрації й ототожненні злочинців за допомогою антропометричних вимірювань за системою, розробленою А. Бертильоном.

Антропометричний метод реєстрації передбачав 12 вимірювань певних частин тіла людини. Протягом 1890-1897рр. у Російській імперії за системою А. Бертильона було зареєстровано 27 тис. осіб (23 тис. чоловіків і 4 тис. жінок), серед яких виявлено 1700 реци­дивістів і 180 рецидивісток.

Можливості фотографії в поліцейській реєстрації почали викорис­товувати ще в 60-х роках XIX ст. У 1862 р. при санкт-петербурзькій поліції було організовано фотографічне бюро "для зняття портретів з обвинувачених з метою встановлення їх особи". В Україні перше поліцейське фотографічне ательє з'явилося в 1864 р. у м. Бобринці (нині Кіровоградської обл.). Воно було організоване на кошти, зі­брані за підпискою населення, з метою додавання фотокартки до всіх важливих випадків судово-поліцейських справ. Але застосування фотографії було епізодичним і не створювало системи. Наукова база для виникнення судової фотографії з'явилася наприкінці XIX ст. Як зазначалось, великий внесок в її розвиток зробив російський учений Є. Буринський.

Про те, що науково-теоретичний і практичний рівень судової фо­тографії в Росії був високий, свідчить найвища нагорода, яку одер-

85

жав російський відділ судово-поліцейської фотографії на міжна­родній фотографічній виставці у Дрездені (1909). У російському відділі експонувались інструкції, таблиці та практичні посібники із судової фотографії, реєстраційні знімки злочинців та відбитки їх пальців, фотоілюстрації про розкриття найнебезпечніших злочи­нів — убивств, розбійних нападів, крадіжок зі зломом, фальшивомо-нетництва, шахрайства тощо.

У Києві антропометричний кабінет було організовано наприкінці 1901 р. при розшукній частині міської поліції. На той час єдиним тех­нічним засобом у поліції був фотографічний апарат, придбаний в 90-х роках XIX ст. Діловодство розшукної частини складалося з двох жур­налів: настільного реєстру, де фіксувалися "темні особи", та розшу-кового алфавіту, де значилися списки розшукуваних осіб. Причиною цього було те, що в розшукній частині не було постійного особово­го складу як такого. Розшукові обов'язки виконували кілька відряд­жених городових, які підпорядковувались завідувачеві розшукної частини. До речі, цю посаду обіймали чини міської поліції за суміс­ництвом.

У серпні 1901 р. розшукну поліцію Києва очолив колезький секре­тар Г. Рудий. Через місяць після призначення він виїхав у закордон­не відрядження, під час якого відвідав спочатку Лондон, а потім Париж. Результатом його двомісячного ознайомлення зі станом роз­шукної справи в Англії та Франції стала повна реорганізація київ­ської розшукної поліції.

Одним із важливих заходів з удосконалення кримінальної реєст­рації було створення антропометричного кабінету. Порядок реєст­рації був такий: на кожного доставленого до розшукної частини скла­дали антропометричну картку за системою А. Бертильона у трьох при­мірниках. Один примірник розміщувався у шафі № 1, поділеній на ящики за видами вчинення злочинів (вбивці, злодії, шахраї, ґвалтівни­ки тощо), другий — у шафі № 2, де концентрувалися картки з прізви­щами злочинців за алфавітом, третій — у шафі № 3 у порядку реєст­рації. Фотокартки невпізнаних трупів містилися у шафі № 4.

За перший рік роботи кабінету, тобто протягом 1902 р., антропо­метричне вимірювання було застосоване до 2787 затриманих осіб (1563 чоловіків і 1224 жінок), а в 1903 р. — до 3687 осіб (2265 чо­ловіків та 1422 жінок).

Департамент поліції докладав багато зусиль до розширення ме­режі антропометричних кабінетів, але централізованого обліку за

86

лінією розшукної поліції у масштабах імперії до 1908 р. не існувало. Це сталося після створення в усіх губернських і найбільших повіто­вих містах 89 розшукних відділень, які згідно із законом від 6 липня 1908 р. поділялися на чотири розряди. В Україні вони існували в Києві, Одесі, Харкові (І розряд); Катеринославі, Єлисаветграді, Ми­колаєві (II розряд); Житомирі, Кам'янці-Подільському, Полтаві, Кре­менчуці, Бердичеві, Херсоні, Сімферополі, Керчі, Новоросійську (III розряд) і Чернігові (IV розряд). Провідним підрозділом розшук­ного відділення було довідково-реєстраційне бюро, до основних зав­дань якого входили реєстрація злочинців, систематизація відомостей про них, встановлення особи, видача довідок про судимість і розшук винних осіб. До компетенції бюро належало також здійснення кри­міналістичних експертиз (дослідження речових доказів, технічних досліджень документів, експертиз почерків тощо). Штати довідково-реєстраційних бюро розшукних відділень усіх розрядів налічували дві одиниці: чиновник, який завідував реєстрацією злочинців і листу­ванням з розшуків та наглядів, та фотограф, він же помічник реєст­ратора злочинців. Характерно, що їхні службові оклади були майже однаковими (для І розряду — 1000 крб, II — 900, III — 800 крб). Нові підрозділи застосовували антропометрію, дактилоскопію, судову фотографію та словесний портрет. На кожного затриманого склада­ли повну реєстраційну картку з трьома фотокартками і дактилоско­пічними відбитками у двох примірниках (один — для центрального реєстраційного бюро); особову картку з фотографічним знімком про­фесійних злочинців; алфавітну картку, а також фотокартку для аль­бому злочинців.

До складу реєстраційного бюро входили фотосалон з антропомет­ричним і дактилоскопічним кабінетом, де застосовувалася методика опису прикмет злочинців за системою "словесного портрета"; карт­кова реєстратура, де зберігались реєстраційні картки злочинців з їх­німи фотокартками, антропометричними та дактилоскопічними да­ними, картковий розшуковий алфавіт, альбом злочинців і "осіб по­рочної поведінки", колекція почерків, знарядь злочинів, злодійських інструментів і шахрайських пристроїв, довідки про судимість і ві­домості про утримуваних у місцевих в'язницях, відомості за поточни­ми наглядами, газетні вирізки.

Організацію й діяльність реєстраційних бюро регламентували Окрема інструкція (доповнення до циркуляру департаменту поліції від 29 грудня 1906 за № 1) та Інструкція чинам розшукної поліції

87

(1910), які були обов'язковим керівництвом з реєстрації злочинців. В останній, зокрема, зазначалося, що всі чини розшукних відділень мають бути ознайомлені із судово-поліцейською фотографією, дак­тилоскопією та антропометрією, фіксуванням слідів гіпсом. Для цьо­го кожна особа, яка влаштовувалася на службу до розшукної поліції, зобов'язувалася "...пробути певний час на практичних заняттях з реєстрації злочинців".

Діяльність дактилоскопічних кабінетів регламентувалася спеці­альною інструкцією, розробленою департаментом поліції у вересні 1910р. У ній детально роз'яснювалося про потожирові відбитки пальців, про те, на яких поверхнях вони найчастіше зберігаються, як їх виявляти та фотографувати. В інструкції давалися вказівки щодо дактилоскопічної експертизи (порівняння), яку повинні були здій­снювати завідувачі дактилоскопічної реєстрації.

Зауважимо, що в Росії дактилоскопія не була належно оцінена і вважалася допоміжним до антропометрії методом. Такий комбінова­ний метод кримінальної реєстрації, на відміну від європейських країн, існував у Росії до повалення царизму, а в окремих регіонах — і в перші роки радянської влади.

В історико-правовій і криміналістичній літературі зазначається, що вперше в Російській імперії дактилоскопію почали застосовувати у в'язницях наприкінці 1906р., а у практиці розшукної поліції — з 1907 р. Насправді ж перше дактилоскопічне бюро було створене в січні 1904 р. при розшукній частині київської міської поліції. За пер­ший рік існування цього бюро було дактилоскоповано 2987 осіб: 1590 чоловіків і 1397 жінок.

Історія створення першого в Україні дактилоскопічного бюро за­слуговує докладнішої розповіді, тим більше що в навчальній літера­турі цей факт залишається невисвітленим.

У вересні 1903 р. київський поліцмейстер полковник Цихоцький, перебуваючи в Німеччині, відвідав Дрезденську виставку поліцей­ської техніки, а також місцеву кримінальну поліцію. Повернувшись до Києва, він відрядив завідувача розшукної частини Г. Рудого до Дрездена для ознайомлення з найновішими досягненнями кримі­нальної поліції з метою застосування їх у Київському розшукному відділенні. Серед експонатів виставки увагу Г. Рудого привернули валіза з численними інструментами, необхідними для виявлення злочинів, і новий спосіб ототожнення особи злочинця за допомогою дактилоскопії. Із Дрездена Г. Рудий вирушив до Берліна, а потім до

Відня, де ознайомився з організацією розшукної справи в цих міс­тах. Після повернення із закордонного відрядження Г. Рудий на власні кошти зробив таку саму валізу, доповнивши її багатьма при­ладами, необхідними для місцевих умов. Фактично це була перша в Росії слідча валіза, яку почали використовувати під час огляду міс­ця події для виявлення слідів, речових доказів тощо. Як перекона­ний прихильник нового методу ідентифікації Г. Рудий організував при розшукній поліції дактилоскопічний відділ, який почав діяти з 1 січня 1904 р. Крім того, він розробив проект організації дакти­лоскопічних бюро в поліції Російської імперії, який подав керівниц­тву 13 жовтня 1903 р. Цей документ складався з чотирьох розділів: антропометрична система; новий дактилоскопічний метод; органі­зація дактилоскопічних бюро; розшуки злочинців за дактилоскопі­чними відбитками.

Варто зазначити також ще один пріоритет Київської розшукної поліції — криміналістичну одорологію. Донедавна в літературі за­значалося, що в Росії собаки-шукачі вперше з'явилися на поліцей­ській службі в 1906 р. Початок цьому було покладено у прибалтій­ських губерніях, а перший розплідник поліцейських собак відкрився в Петербурзі в 1907 р.

Проте історію російського й українського службового собаків­ництва треба вести з Києва, коли ще у грудні 1904 р. київська поліція закупила в м. Швелмі (Німеччина) чотирьох собак-шукачів породи вівчарки. До Німеччини було відряджено дресирувальника розшук­ного відділення, який, пройшовши місячні курси, одержав атестат про успішне вивчення ним "...способу дресирування і виховання со­бак". Наприкінці 1904 р. одна із собак була залучена до розшуку зло­чинців по "гарячих слідах". На початку 1905 р. при київській міській поліції було створено розплідник службових собак-шукачів.

Процедура кримінальної реєстрації була надто складною. Тільки в основній реєстраційній картці значилося 120 пунктів, які необхідно було заповнити. Тому департамент поліції, здійснюючи в 1913р. ре­форму у сфері кримінального розшуку, спростив кримінальну реєст­рацію. Класифікацію злочинців за словесним портретом замінили реєстрацією за дактилоскопією, а антропометрію залишили тільки для впізнання рецидивістів, зареєстрованих у розшукних відділеннях до 1908 р.

Увесь реєстраційний матеріал, який містився в розшукних від­діленнях і центральному бюро (понад 200 тис. фотокарток), до 1 січ-

89

ня 1915р. було перереєстровано за новою спеціально розробленою таблицею видів злочинності. Згідно з цією таблицею злочинці розпо­ділялися на категорії: 1 — "гастролери"; 2 — кишенькові злодії; 3 — злодійки-проститутки; 4 — прості злодії; 5 — злодії по передпокоях; 6 — злодії по горищах; 7 — злодії по крамницях; 8 — злодії зі зломом квартир і крамниць; 9 — злодії із застосуванням обдурення; 10 — злодії-слуги; 1 1 — злодії залізничні; 12 — злодії велосипедні; 13 — кублоутримувачі злодіїв; 14 — покупці краденого; 15 — конокради; 16 — шахраї та аферисти; 17 — грабіжники й розбійники; 18 — фаль­шивомонетники; 19 — підпалювачі; 20 — убивці; 21 — шулери-кар-тярі; 22 — хулігани й "коти"; 23 — бродяги; 24 — глухонімі; 25 — вислано-каторжні; 26 — співучасники злочинів; 27 — баришники те­атральні; 28 — хіпезники — обкрадачі чоловіків, яких проститутки приводили на квартири; 29 — підкидачі — особи, які обкрадали приїжджих провінціалів, підкидаючи їм на вулиці гаманця з грішми чи золоті обручки; ЗО — пушкарі.

На жаль, під час громадянської війни більшість реєстраційних матеріалів розшукних відділень було знищено. Там, де вони зберег­лися, співробітники карного розшуку успішно використовували їх у перші роки радянської влади для ідентифікації злочинців-професіо-налів. 1 1

6.3 ••«

РОЗВИТОК КРИМІНАЛІСТИКИ В УКРАЇНІ У XX ст.

Наука криміналістика та судові експертні установи в Україні поча­ли розвиватися тільки після скасування старих судових установ. На­родний Секретаріат проголошеної в Харкові Української Народної Республіки на всій її території 4 січня 1918р. скасував стару судову систему, поліцейські та слідчі апарати. Збереглися лише Київський і Одеський кабінети науково-судової експертизи. Петербурзький згорів за часів революції, а Московський взагалі перестав існувати. Таким чином, експертні установи залишились тільки в Україні.

Українські кабінети науково-судової експертизи продовжували працювати з перервами, через зміни політичної ситуації. Так, Київсь­кий кабінет у 1920 р. був пограбований білополяками і тимчасово перестав працювати.

90

Не кращим було становище й у колишніх розшукних відділеннях. Створені на їх базі карно-розшукні установи доводилося відновлювати кілька разів, через те що в результаті неодноразових змін влади їх об­ладнання, обліки, документація були знищені чи пограбовані.

У становленні криміналістики України велику роль відіграли її

авоохоронні органи.

Починаючи з грудня 1918 р. декретом Тимчасового робітничо-се­лянського уряду України було створено Всеукраїнську Надзвичайну комісію, 14 лютого 1919р. було прийнято "Тимчасове положення про народні суди і революційні трибунали", а 1 березня 1919р. — про Народний комісаріат юстиції (НКЮ), який контролював діяль­ність судів і слідства. Для цього у структурі юстиції було створено контрольно-слідчий відділ.

16 квітня 1919р. було прийнято декрет про запровадження поса­ди верховних народних слідчих, що призначалися народним коміса­ром юстиції. Було створено систему слідчих органів, до якої входили народні слідчі та їх помічники при контрольно-слідчих підвідділах місцевих юридичних відділів; особливі народні слідчі при Револю­ційних трибуналах і верховні народні слідчі у складі контрольно-слідчих відділів НКЮ.

Рада Народних Комісарів (РНК) УСРР 16 квітня 1919р. прийня­ла декрет "Про організацію карного розшуку", який не тільки юри-дично закріпив правове становище наявних в окремих містах карно-розшукових установ, а й визначив єдину на території республіки організацію карного розшуку. На відміну від РРСФР та інших ра­дянських республік ця організація мала певні особливості. Вони по­лягали в тому, що карний розшук УСРР підпорядковувався НКЮ; складався він із судово-карного розшуку, до обов'язків якого входи­ло здійснення оперативно-розшукових заходів, і судово-карної мілі­ції, на яку покладалося здійснення дізнання.

Рада Народних Комісарів УСРР 3 квітня 1920 р. прийняла "Поло­ження про організацію відділів карного розшуку", яке закріпило в Україні аналогічну прийнятій у РРФСР організаційно-правову фор­му побудови апарату карного розшуку. Тепер він був складовою міліції і переходив у підпорядкування НКВС.

Створений у 1920 р. Укрцентророзшук виконував велику органі­заційну роботу з розбудови місцевих карно-розшукових установ і налагодження їх практичної діяльності. Було видано Інструкцію з дактилоскопії та реєстрації злочинного елемента, Інструкцію про

91

порядок здійснення обшуків, дізнання, вилучення речових доказів та арешт винних, таблиці категорій злочинного елемента (за видами злочинів).

Інструкції про роботу реєстраційних бюро складали місцеві під­розділи. Осіб реєстрували, описуючи їх за ознаками зовнішності з подальшим створенням картотек за алфавітом. З 1921 р. Укрцент-ророзшук запровадив також інші способи реєстрації, зокрема дакти­лоскопічний і антропометричний за методом А. Бертильона. Інст­рукцією, що надійшла з центру, передбачалося вимірювання 11 ознак злочинця. Українські фахівці запропонували вимірювати ще одну оз­наку — ширину щелепної дуги, яку потім було внесено в інструкцію Центру. Проте не було розроблено способу класифікації цих вимірю­вань, а метод був досить суб'єктивний і неточний (зауважимо, що в європейських країнах ця система на той час вже втратила значення і була замінена дактилоскопічною).

Злочинців розшукували здебільшого за словесним портретом, згідно з прийнятою Інструкцією про складання словесного портрета, рекомендованими правилами фотографування злочинців і трупів сигналетичним методом. Таким чином, ще до входження України до складу СРСР на її території було передбачено три види реєстрації злочинців: за алфавітом, фотографічний і дактилоскопічний. Ство­рювалися відповідні картотеки, альбоми, колекції розшукуваних зло­чинців, злодіїв-рецидивістів. Крадіжки реєстрували за способом вчи­нення, створювали картотеки за прізвиськами тощо.

У 1922р. губернські відділи розшуку були обладнані засобами дактилоскопування та фотографування. В Україні було сформовано єдину дактилоскопічну десятипальцеву картотеку, де картки класи­фікували за основною й додатковою формулою Гальтона — Генрі.

У 1923 р. було запроваджено реєстрацію всіх покараних позбав­ленням волі та примусовою працею. Методика використання дакти­лоскопічного обліку була такою. Агент карного розшуку районної ланки під час затримання злочинця дактилоскопував його (виготов­ляв дві дактилокартки), а начальник відділу надсилав їх до губерн­ського реєстраційного бюро. Там фахівець з дактилоскопії виводив формулу і перевіряв її за картотекою. Протокол разом із примірни­ком дактилокартки надсилали адресату, від якого вона надійшла. Якщо у картотеці не було потрібної інформації, то надіслану картку додавали до картотеки губернського відділу розшуку, а другий при-

92

мірник з отриманою формулою повертали в район для формування місцевої картотеки. Ідентифікацію за дактилоскопічною картотекою здійснював досвідчений дактилоскопіст, який і складав протокол упізнання. Нині цю операцію виконує експерт-криміналіст за дору­ченням слідчого чи оперативного працівника; він складає довідку чи висновок експерта.

Боротьба зі злочинністю на основі суворого дотримання закон­ності потребувала вдосконалення технічних засобів пошуку, закріп­лення й дослідження речових доказів, залучення до кримінального судочинства фахівців різних сфер знань.

Постановою РНК УСРР від 10 червня 1923 р. у містах Києві, Хар­кові та Одесі створювались кабінети науково-судової експертизи, які відновили свою роботу на базі тих, що діяли раніше. Вони здійсню­вали судові експертизи і подавали практичну допомогу в розсліду­ванні злочинів. Ці кабінети стали осередками впровадження науко­вих знань у слідчу й судову практику.

Постановою РНК УСРР від 25 квітня 1925 р. було затверджено нове "Положення про кабінети науково-судової експертизи", які по­винні були виконувати не тільки експертизи, а й науково-дослідну роботу.

У жовтні 1925 р. кабінети науково-судової експертизи були пере­творені на інститути науково-судової експертизи. Відтоді, власне, і почалася плідна науково-дослідна та експертна діяльність українсь­ких експертних установ, на базі яких сформувалася перша українська школа криміналістів, до якої входили професори М. Бокаріус, В. Фа-ворський, М. Петров, М. Макаренко, М. Матвєєв, Ю. Сапожников та ін.

Перші директори Київського інституту науково-судової експер­тизи В. Фаворський, М. Петров, Ю. Сапожников і Б. Вахліс були не тільки організаторами науки, а й зробили вагомий внесок у практику судової експертизи, запровадили гістологічні й фізико-хімічні мето­ди дослідження речових доказів.

Харківський інститут науково-судової експертизи очолив профе­сор судової медицини М. Бокаріус. Ще в 1915 р. у праці "Судова ме­дицина, викладена для юристів" він порушив багато практичних пи­тань збирання й дослідження доказів під час розслідування злочинів. М. Бокаріус був піонером-криміналістом у судовій медицині. Він по­рушував питання про обов'язкове викладання судової медицини на

93

юридичних факультетах університетів. За його безпосередньої участі на юридичному факультеті Харківського університету почали викла­дати курс криміналістики. Становлення судової експертизи й зарод­ження справжніх криміналістичних знань в Україні пов'язані з діяль­ністю М. Бокаріуса.

Другий етап розвитку криміналістики пов'язаний з відбудовою народного господарства України у складі СРСР, здійсненням нової економічної політики. Цей період характеризується зростанням рівня злочинності, посиленням репресій з боку як центральних, так і місце­вих органів влади.

Створені раніше криміналістичні експертні підрозділи продовжу­вали функціонувати. Поступово на зміну старим кадрам почали при­ходити молоді, з новими ідеями, новим баченням проблем, що поста­вали перед криміналістикою.

До Київського інституту науково-судової експертизи прийшли С. Тихенко, М. Зюськін, Б. Киричинський, Є. Брайчевська, Т. Бара-баш та інші, які згодом стали провідними вченими — фахівцями у га­лузі судової експертизи. Так, М. Зюськін запропонував методику фіксації слідів на кулях методом "прозорих реплік", розробив фото­графічний метод контрастування за допомогою сенсибілізованих фо­томатеріалів, які й нині використовують експерти.

Б. Киричинський є піонером упровадження в експертну практику інфрачервоних, ультрафіолетових і рентгенівських променів для тех­нічного дослідження документів. Він запропонував оригінальні мето­дики дослідження скла та матеріалів для письма. Його праця "Судова радіологія" (1969) стала поштовхом до впровадження у криміналісти­ку радіологічних методів дослідження.

Третій етап розвитку криміналістики в Україні почався після Дру­гої світової війни з відновлення діяльності інститутів судових експер­тиз, які було зруйновано, а обладнання пограбоване за часів тимча­сової окупації. У воєнний час більшість учених цих інститутів були евакуйовані, багато пішли на фронт. Окремі співробітники перебува­ли в окупації і навіть намагалися налагодити здійснення судових ек­спертиз.

Важливою віхою цього етапу розвитку криміналістики України є фундаментальна праця С. Гика "Криміналістика", опублікована в 1948 р. українською мовою.

94

І

СУЧАСНИЙ СТАН І ПЕРСПЕКТИВИ РОЗВИТКУ КРИМІНАЛІСТИКИ В УКРАЇНІ

Виникнення, розвиток і впровадження криміналістичних знань в Україні безпосередньо пов'язані з науковою та практичною діяль­ністю науково-дослідних інститутів Міністерства юстиції України, кафедр криміналістики Київського, Одеського університетів, Хар­ківського юридичного інституту, а також діяльністю експертно-криміналістичних підрозділів Міністерства внутрішніх справ (МВС) України. Вчені, які працювали й очолювали ці заклади (у Києві — С. Тихенко, у Харкові — М. Гроздинський та В. Колмаков), підготу­вали сузір'я молодих криміналістів, які становлять наукову школу українських криміналістів. Це В. Коновалова, А. Колесниченко, В. Лисиченко, М. Салтевський, Г. Матусовський, М. Сегай, В. Гон­чаренко. Нині в системі Міністерства юстиції України функціонують три інститути судових експертиз, одна криміналістична лабораторія і близько десяти філій, де виконують переважно такі експертизи:

• криміналістичні — почеркознавча, авторознавча, судово-тра-сологічна, балістична, ідентифікація особи за ознаками зовніш­ності, фототехнічна, техніко-криміналістичне дослідження до­кументів, експертиза холодної зброї;

• планово-економічні;

• товарознавчі;

• технічні — пожежно- та автотехнічні, будівельні;

• технологічні;

• матеріалів, речовин, виробів, зокрема наркотичних речовин, металів і сплавів, фарб і лаків, пально-мастильних матеріалів, волокон, скла та кераміки, пластмас і полімерів;

• фармацевтичні та фармакологічні;

• харчових продуктів;

• ґрунтознавчі й судово-біологічні об'єктів рослинного й синте­тичного походження —листя, стебел, кори, пилку, насіння; тва­ринного походження — пір'я, шерсті, луски; продуктів перероб­ки рослин і тварин — хутра, шкіри, тканин; продуктів життє­діяльності — меду, смоли. Кров, екскременти, кісткові залишки та інші об'єкти тваринного походження також є об'єктами су­дово-біологічної експертизи.

95

Останнім часом в теорії криміналістики та слідчої практики з'яви­лись нові види судових експертиз — судово-акустична (фоноскопіч-на, фонетична, електроакустична), одорологічна, експертиза ком­п'ютерної техніки та програмних засобів. Останні ще перебувають на стадії становлення та процесуальної регламентації.

До МВС України входить мережа експертних криміналістичних підрозділів. У кожному обласному й міському управлінні МВС Ук­раїни функціонує науково-дослідний експертно-криміналістичний центр, а в МВС України — Державний науково-дослідний експерт­но-криміналістичний центр.

До основних завдань експертно-криміналістичних підрозділів на­лежать:

• техніко-криміналістичне обслуговування органів дізнання та слідства криміналістичною технікою і подання практичної до­помоги у її застосуванні для збирання джерел доказів;

• попереднє дослідження речових джерел інформації для органів дізнання;

• судові експертизи;

• виявлення причетних до вчиненого злочину осіб за допомогою криміналістичних обліків.

Експертно-криміналістичні підрозділи МВС України виконують майже всі види криміналістичних експертиз, а також інші їх класи, що характерні для інститутів експертизи Міністерства юстиції Ук­раїни.

Співробітники криміналістичних підрозділів МВС України мо­жуть бути експертами в суді чи фахівцями під час виконання слідчих дій.

Експертні криміналістичні підрозділи є у Службі безпеки України та у військових округах Міністерства оборони України. Ці лаборато­рії виконують в основному попередні дослідження під час дізнання та попереднього слідства, а також окремі нескладні криміналістичні ек­спертизи. Переважну більшість судових експертиз за постановами органів дізнання та попереднього слідства виконують експертні уста­нови Міністерства юстиції України — науково-дослідні інститути су­дових експертиз (НДІСЕ), їх філії, науково-дослідні лабораторії судо­вих експертиз (НДЛСЕ), криміналістичні підрозділи системи МВС України.

Київський науково-дослідний інститут судових експертиз. Керів­никами й організаторами Київського кабінету судових експертиз до

96

1917 р., а потім і КНДІСЕ були відомі вчені С. Потапов, В. Фаворсь-кий, Ю. Сапожников, Б. Вахліс, В. Лисиченко, А. Сапун, І. Кононен-ко, В. Стринжа, які доклали багато зусиль для створення матеріаль­но-технічної бази інституту, розвитку та вдосконалення його струк­тури. В інституті функціонує дев'ять лабораторій і львівська філія.

Лабораторія судово-почеркознавчих досліджень є однією з провід­них в Україні. Значний внесок у роботу лабораторії зробили досвід­чені експерти-почеркознавці С. Цепенюк, Б. Липовський, 3. Меленев-ська. Ця лабораторія відома дослідженнями з визначення стійкості ознак почерків залежно від часу та частоти, з якою вони зустрічають­ся; підписів і текстів з обмеженим графічним матеріалом.

Лабораторія технічних досліджень документів, трасології та ба­лістики. У цій лабораторії розроблено і впроваджено нові методи дослідження барвників (Е. Брайчевська), друкованих форм (С. Пав­ленко), електронно-графічний метод для дослідження матеріалу паперу (Б. Киричинський), метод радіографії із застосуванням радіо­активних ізотопів (В. Лисиченко), метод реплік для отримання забар­влених прозорих копій слідів на кулях. Розробка проблем комплекс­ного дослідження та ситуаційного аналізу в судовій експертизі пов'я-5 зана з плідною діяльністю В. Бергера та Г. Прохорова-Лукіна. ,

Лабораторія фізико-хімічних та біологічних досліджень розробч лює і впроваджує точні фізико-хімічні методики дослідження мате­ріалів і речовин, лакофарбових покриттів. Фундаментальні досягнен­ня лабораторії узагальнені в монографічних дослідженнях Б. Гор-дона "Спектральний емісійний аналіз", колективу авторів на чолі з М. Зюськіним "Фотографічні та фізичні методи дослідження речових доказів". Фармацевтичні препарати, наркотична сировина, рослинні волокна, шерсть тварин та вироби з неї є об'єктами сучасних фізико-хімічних і біологічних методик дослідження.

Лабораторія судово-автотехнічних досліджень застосовує нові аналітичні методики розв'язання ситуаційних завдань, що виника­ють на місцях дорожньо-транспортних пригод, розроблює основи транспортної трасології, проектує програми для автоматизації мето­дик автотехнічної експертизи.

Фоноскопічна лабораторія виникла на базі лазерної, яка розробля­ла перспективні напрямки використання лазерної техніки у криміна­лістичній експертизі. Останнім часом лабораторія виконує ідентифі­каційні і діагностичні фоноскопічні експертизи. Тут удосконалюють

97

сучасні методики й технічні комплекси дослідження звукових сиг­налів на магнітних носіях.

Лабораторія пожежно-технічних досліджень перебуває на стадії становлення. Вона займається розробкою методів і технічних засобів дослідження слідів пожеж, речових джерел, що вилучаються на місці пожежі, а також слідів пально-мастильних матеріалів і вибухонебез­печних речовин.

Лабораторія будівельних та товарознавчих досліджень, що орга­нізована останнім часом для виконання товарознавчих і будівельно-технічних експертиз, розробляє методики дослідження нових експертиз.

Лабораторія судово-економічних досліджень виконує судово-бух­галтерські експертизи, розробляє нові методики виявлення ознак зло­чинів у діяльності банків, комерційних структур, державних і при­ватних підприємств; здійснює економічні експертизи; розробляє автоматизовані робочі місця (комплекси) для виконання судово-бух­галтерських експертиз.

Харківський науково-дослідний інститут судових експертиз ім. М. Бо-каріуса. У 1912 р. М. Бокаріус організував кабінет науково-судової експертизи у Харкові. У 1923 р. кабінет відновив роботу після пе­рерви. На той час він складався з відділів фізичних і хімічних, судо­во-медичних, макро- та мікроскопічних досліджень, ідентифікації осіб. У жовтні 1925 р. уряд України перетворив кабінет наукбво-су-дової експертизи на Харківський інститут науково-судової експерти­зи, директором якого призначив М. Бокаріуса. До інституту входи­ли такі відділи: ідентифікації, фотографічних, фізичних, хімічних та біологічних досліджень.

Нині Харківський науково-дослідний інститут судових експертиз ім. М. Бокаріуса — один із провідних науково-дослідних експертних закладів, відомий далеко за межами України. У структурі інституту функціонує вісім лабораторій, відділ теорії судової експертизи і три відділення — Донецьке, Дніпропетровське та Кримське в Сімферо­полі.

Одеська науково-дослідна лабораторія судових експертиз (нині — Одеський науково-дослідний інститут наукової експертизи) була створена в 1914 р. як кабінет науково-судової експертизи при проку­ророві судової палати за типом Київського та Харківського кабі­нетів. Відомостей про його діяльність у дорадянський період дуже мало, але можна вважати, що кабінет подавав практичну допомогу

98

органам розслідування і здійснював фізико-хімічні, біологічні, фото­графічні і почеркознавчі дослідження.

Активна діяльність кабінету відновилась у радянський час, коли його було перетворено на кабінет науково-судової експертизи, підпо­рядкований НКЮ України, а його керівником Одеський губревком призначив професора М. Макаренка. У 1925 р. кабінет було перетво­рено на Інститут науково-судової експертизи, де функціонувало чо­тири відділи: ідентифікації, хімічних, біологічних і фотографічних досліджень.

В інституті працювали відомі в галузі вчені судової медицини та юристи Д. Хмиров, М. Матвєєв, В. Малицький, О. Озецький, які зро­били великий внесок у становлення судової експертизи та криміна­лістики, зокрема у сфері балістики (М. Матвєєв), методики розсліду­вання (М. Макаренко), дослідження крові в ультрафіолетових проме­нях (Д. Хмиров).

Контрольні питання

&*»

1. Перші експертні установи в Росії.

2. Розвиток криміналістики в Україні в XIX ст.

3. Криміналістичні заклади, створені в Україні на початку XX ст.

4. Процес розвитку криміналістики в Україні у XX ст.

5. Експертно-криміналістичні підрозділи в Україні.

4* 99

Тема 7 А?

лп

ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ КРИМІНАЛІСТИЧНОЇ ТЕХНІКИ

ПОНЯТТЯ, ЗАВДАННЯ ТА ДЖЕРЕЛА КРИМІНАЛІСТИЧНОЇ ТЕХНІКИ

У криміналістиці поняття "криміналістична техніка" виникло для позначення сукупності технічних пристроїв, пристосувань і матеріалів, які застосовують для виявлення, фіксації і дослідження матеріальних дже­рел інформації. Основою виникнення і застосування технічних засобів було досягнення природничих і технічних наук, переважно фізики, хімії та біології, методи й засоби яких першими застосовували у практиці роз­слідування злочинів. Методи й засоби природничих наук застосовували для розв'язання вузьких завдань криміналістики. Так виникли засоби й методи дослідження речових джерел інформації, що мають специфічну криміналістичну спрямованість, а також поняття "криміналістична тех­ніка" для позначення не тільки сукупності технічних засобів (приладів, інструментів, пристроїв і матеріалів), які застосовують для розкриття злочинів, а й системи прийомів і методів їх ефективного застосування. Ця система теоретичних положень утворила розділ криміналістики "Криміналістична техніка". Таке двоєдине поняття криміналістичної техніки збереглося донині і є найприйнятнішим.

Таким чином, у криміналістиці склалася система концепцій, тео­ретичних постулатів, технічних засобів, знань і методів, які застосо­вують для виявлення, дослідження й використання слідів злочину з метою його розкриття та встановлення винного. Поняття "криміна­лістична техніка" нині використовують у двох значеннях: як розділ криміналістики; як технічні засоби, а також їх сукупність і прийоми використання у розслідуванні злочинів.

Криміналістична техніка як розділ криміналістики — це сукупність наукових положень і рекомендацій щодо застосування природничо-наукових методів і технічних засобів під час розкриття злочинів.

100

Криміналістична техніка як розділ криміналістики має певну сис­тему. До неї входять такі складові:

• основи криміналістичної техніки (загальні положення);

• відеозапис, судова фотографія та кінематографія;

• трасологія;

• судова балістика;

• техніко-криміналістичне дослідження документів;

• криміналістичне дослідження письма;

• ідентифікація людини за ознаками зовнішності (судова габіто-логія);

• кримінальна реєстрація.

У другому значенні криміналістична техніка — це сукупність (си­стема) спеціальних засобів і методів (у тому числі суспільнонауко-вих), які застосовують для виявлення, фіксації, дослідження, оціню­вання та використання доказів під час розслідування злочинів. Отже, криміналістична техніка — це розділ криміналістики, що становить систему теоретичних положень (концепцій, теорій) і створених на їх основі технічних засобів і методів, застосовуваних для збирання, об­робки, дослідження, використання і подання криміналістичної інфор­мації для розслідування й попередження злочинів.

Завдання криміналістичної техніки:

• розробка технічних засобів і методів, що забезпечують залучен­ня до процесу доказування нових джерел криміналістичної інформації;

• виявлення та вилучення матеріальних слідів злочину:

• з'ясування механізму утворення слідів і причин взаємодії;

• виявлення властивостей, станів, групової належності й тотож­ності об'єктів — джерел інформації;

• обробка й використання криміналістичної інформації для роз­слідування та попередження злочинів;

• розробка прийомів і технічних засобів оцінювання та подання

криміналістичної інформації у правоохоронній діяльності. Джерела криміналістичної техніки:

• кримінально-процесуальний закон;

• потреби слідчої та судової практики;

• досягнення природничих і технічних наук, які сприяють удос­коналенню наявних і розробці та впровадженню нових методів і засобів криміналістичної та спеціальної техніки.

101

ПОНЯТТЯ ТА КЛАСИФІКАЦІЯ ЗАСОБІВ І МЕТОДІВ КРИМІНАЛІСТИЧНОЇ ТЕХНІКИ

У спеціальній літературі наводять різні класифікації технічних за­собів, які застосовують у правоохоронній діяльності. Перевагу відда­ють розподілу технічних засобів на змішаній основі: за галуззю нау­кового знання, суб'єктом застосування та цільовим призначенням.

Засоби криміналістичної техніки поділяють також на науково-тех­нічні, техніко-криміналістичні та криміналістичні.

За галуззю наукового знання розрізняють загальні та спеціальні технічні засоби. Загальні запозичені з інших галузей науки і техніки і їх застосовують без жодних змін і вдосконалень — це транспортні засоби, інструменти (слюсарні, столярні тощо), засоби провідниково­го та радіозв'язку, фотокінотехніки, відео- і звукозапису, мікроско­пічної техніки, рентгенотехніки, джерел ультрафіолетового та інфра­червоного випромінювання. Ці засоби не належать до суто криміна­лістичних, бо їх застосовують у різних науках.

До спеціальних належать засоби, що є інструментами пізнання для будь-якої однієї галузі знання чи техніки. Для криміналістики це спе­ціально розроблені прилади, пристрої та пристосування, призначені для виявлення, фіксації та дослідження джерел криміналістичної ін­формації в доказуванні у кримінальних і цивільних справах — це йодні трубки, магнітні пензлі, прилади для композиції суб'єктивних портретів, метричні лінійні масштаби-рулетки та ін.

Спеціальні технічні засоби криміналістики, як правило, призна­чені для розв'язання тільки криміналістичних завдань або є прилада­ми й засобами загального призначення, в які внесено певні зміни, внаслідок чого вони набули нових функцій, що відповідають завдан­ням криміналістики. Таку систему систематизації поділяють багато вчених (зокрема, М. Селіванов, В. Колдін).

Фото- та кінокамери, відео- та звукозаписні пристрої широко за­стосовують у попередженні злочинів та профілактичній діяльності органів дізнання, слідства й суду. Значну роль вони відіграють в ад­міністративно-профілактичній діяльності, попередженні проступків і правопорушень. На основі криміналістичної техніки розроблено різні спостережні пристрої і такі, що автоматично реєструють озна­ки злочинів і правопорушень (наприклад, "Фара", "Фотоінспектор",

102

засоби охоронної сигналізації). Спеціальні засоби в разі спроби кра­діжки можуть подавати звуковий радіосигнал до пульта спостере­ження або вимикати систему запалювання автомобіля. Телевізійні та звукові системи спостереження, спеціальні електронні замки та бага­то інших пристроїв, які є засобами криміналістичної профілактики, розроблюють за допомогою криміналістів.

За суб'єктом застосування криміналістичну техніку поділяють на слідчу, експертну, оперативно-розшукову, техніку працівника ДАІ, прокурора-криміналіста. Як правило, такою технікою комплектують спеціальні набори, валізи, портфелі, сумки, пересувні лабораторії.

Нині уніфіковану валізу застосовують слідчий для огляду місця події, органи дізнання при виконанні першочергових невідкладних слідчих дій під час дізнання чи попереднього слідства. Пересувна криміналістична лабораторія (ПКЛ) має комплекти цільового при­значення: спеціалізовані фотозасоби, валізу для роботи зі слідами рук, одорологічну валізу для роботи з біологічними об'єктами, ана­літичні засоби — металошукачі "Іскра", "Пошук-1", "Блесна", порта­тивну рентгеноустановку, валізу для виготовлення зліпків з об'ємних слідів на місці події. У відділі "Пристрої для виявлення, фіксації та попереднього дослідження доказів" мають бути відеомагнітофон (магнітофон), друкарська машинка, щупи, трали, портативний елек­тронно-оптичний перетворювач (ЕОП), джерело ультрафіолетового випромінювання та інші прилади.

Науково-технічні методи й засоби криміналістичної техніки зас­тосовують переважно в експертній практиці, однак інколи деякі з них використовує також слідчий (наприклад, при огляді документів за допомогою джерела ультрафіолетового випромінювання, ЕОП, ла­зерного джерела "Спектр").

До технічних засобів наукового дослідження належать оптичні, мікроскопічні, джерела ультрафіолетового, інфрачервоного і рентге­нівського випромінювання, засоби спектрального аналізу та фізико-хімічних досліджень.

Методи збирання криміналістичної інформації технічними засоба­ми поділяють на такі: '

• польової криміналістики, які застосовують слідчий і оперативні' працівники для виявлення, фіксації та попереднього досліджен­ня матеріальних джерел інформації;

• науково-дослідні, які застосовують експерти у судових експерти­зах та попередніх дослідженнях за завданнями слідчого органу чи органу дізнання.

10?

До перших належать судово-фотографічні методи (панорамний, масштабний, сигналетичний, репродукційний, стереоскопічний, ве­ликомасштабний, мікроскопічний, вимірювальний), методи копію­вання та моделювання слідів та ін. Науково-дослідними називають фізичні, хімічні, біологічні, математичні, кібернетичні та інші мето­ди. Вони, як правило, потребують лабораторних експертних дослід­жень (наприклад, спектрального аналізу, хроматографії, електронної мікроскопії, рентгенографії та ін.).

Методи експертних досліджень речових доказів розрізняють за видом або засобом енергії, яку використовують: фотографічні, мікро­скопічні, кольороподільні, вимірювальні, люмінесцентні, спектраль­ні, рентгенографічні, атомно-адсорбційні, електронно-графічні, ска-нувальні й тунельні. Останні застосовують для дослідження об'єктів на молекулярному та атомному рівнях.

І ЗАСОБИ КРИМІНАЛІСТИЧНОЇ ТЕХНІКИ

, Технічні засоби збирання криміналістичної інформації застосо­вують як знаряддя праці співробітники правоохоронних органів. У криміналістиці розглядаються лише деякі з них:

• технічні засоби попереднього слідства (засоби слідчого); , • комплекти криміналістичної та оперативної техніки, які засто­совують органи дізнання та оперативні працівники;

• технічні засоби експертного дослідження матеріальних дже­рел — експертна техніка, техніка спеціаліста; І • технічні засоби криміналістичної профілактики злочинів. ^

, Технічні засоби попереднього слідства

, Технічні засоби, які застосовують у попередньому слідстві, часто називають криміналістичною технікою, або технікою слідчого. За їх допомогою виявляють, фіксують, досліджують і демонструють до­кази.

Як зазначалось, у криміналістиці застосовують загальні та спе­ціальні технічні засоби. Загальні застосовують усі суб'єкти, які здій­снюють слідчу, дізнавальну, судову та профілактичну діяльність. Спеціальні технічні засоби призначені для застосування в окремих

104

напрямках діяльності, наприклад для співробітників розшуку, інспек­торів ДАІ, служби безпеки, митниці тощо.

До загальних технічних засобів належать засоби освітлення, оп­тичні, вимірювання, фіксації, концентрації та обробки криміналіс­тичної інформації.

Засоби освітлення (освітлювальна техніка) застосовують для штуч­ного освітлення ділянок місцевості, закритих приміщень, предметів і людей під час судово-слідчої та профілактичної діяльності. Для цьо­го використовують стаціонарні й переносні джерела освітлення побу­тового та спеціального призначення. Нині застосовують переважно прилади та пристрої електричного й газорозрядного освітлення (лам­пи розжарювання, газорозрядні люмінесцентні) — прилади розсіяно­го світла (звичайні лампи без арматури); прилади спрямованого ос­вітлення, що мають арматуру-відбивачі (плоскі, кутові, сферичні, параболічні), — софіти, прожектори, імпульсні лампи-спалахи, пере­носні електричні ліхтарі та ін.; пристрої точкового освітлення, що дають змогу концентрувати світловий пучок. Такі засоби застосову­ють для виявлення маловидимих і невидимих слідів, мікрочасток.

За характером спектра випромінювання засоби освітлення поді­ляють на ультрафіолетові, звичайні та інфрачервоні. Джерела ультра­фіолетового випромінювання — це пристрої з ртутними газорозрядни­ми лампами (ПРК-7, ПУФ-5, УФО-4А, СВДШ-250, СВДШ-1000), спеціально виготовлені для криміналістичних досліджень (наприк­лад, УК-1, ОЛД-41, "Таран", "Фотон").

Джерелами інфрачервоних променів є звичайні лампи розжарюван­ня, що мають арматуру й обладнані спеціальними фільтрами.

Оптичні засоби. Найпростішими з них є лупи різної кратності збільшення та призначення — дактилоскопічна, вимірювальна, тек­стильна з підсвічуванням для роботи зі слідами, бінокулярна та ін. Кратність збільшення лупи — до 10. Більше, ніж лупи, збільшення мають мікроскопи — біологічні, металографічні, порівняльні, люмі­несцентні, поляризаційні, вимірювальні та стереоскопічні. У криміна­лістиці найчастіше застосовують звичайні оптичні мікроскопи, що мають коефіцієнт збільшення до 2000, а також спеціальні, виготов­лені для криміналістичних досліджень, зокрема мікроскоп порівняль­ний криміналістичний МСК-1.

У криміналістичній практиці застосовують такі засоби вимірювання (вимірювальну техніку): для довжини — масштабні лінійки, складні метри, рулетки, штангенциркулі, мікрометри та ін.; для кутів —

105

транспортир, кутомір, кутомірні сітки та Ін.; для площ — лупи, мет­ричні сітки; для об'єму рідких тіл — мензурки, міри; для маси тіла — ваги різних класів, важки; для пружності тіл — твердоміри та мано­метри. Наприклад, у валізі інспектора ДАІ є шинні манометри для визначення тиску в балонах шин.

Засоби фіксації— це прилади, апаратура, технічні комплекти, ма­теріали, за допомогою яких можна зафіксувати на матеріальному но­сії джерела інформації, скопіювати, змоделювати та законсервувати їх. Щоб законсервувати, тобто зберегти від пошкодження та знищен­ня, наприклад, слід взуття, достатньо накрити його коробкою, закрі­пити розчином перхлорвінілової смоли, лаком для волосся чи розчи­ном силікатного клею у воді. Слід можна зафіксувати також за допо­могою фотозйомки, відеозапису, з об'ємних слідів можна виготовити зліпок, а поверхневі зафарбовані сліди скопіювати на дактилоплівку, силіконову плівку, липку плівку скотч, зрештою, на фотоплівку чи фотопапір. Таким чином, засобами фіксації можна вважати багато предметів і матеріалів. Процедура фіксації потребує застосування за­собів освітлення, вимірювання, копіювання та моделювання, навіть опису сліду у протоколі (це спосіб фіксації матеріального джерела).

Засоби концентрації та обробки криміналістичної інформації, Проблеми збирання та концентрації Інформації про злочини виник­ли ще за часів зародження криміналістики — досвід минулого вико­ристовувався для пізнання теперішнього. Засобами концентрації стали обліки й картотеки різних слідів злочинів, осіб, які раніше вчи­нили злочини, колекції засобів вчинення злочинів і предметів з їх слі­дами. Усе це створило базу для кримінальної реєстрації і криміна­лістичних обліків.

З початком комп'ютеризації правоохоронної діяльності та проце­су кримінального судочинства виникли нові засоби збирання, збері­гання та обробки інформації.

Комплекти криміналістичної та оперативної техніки

До криміналістичної та оперативної техніки належать засоби по­льової криміналістики, тобто апаратура, пристрої, матеріали та при--ладдя, які застосовують безпосередньо слідчі прокуратури, органи внутрішніх справ, працівники органів дізнання на етапі порушення 'кримінальної справи і здійснення попереднього слідства. ' Комплекти криміналістичної техніки найчастіше конструюють за суб'єктом і видом його діяльності. Для слідчого в органах прокура-

'106

тури раніше існували два види комплектів: портфель і валіза слідчо­го. Нині портфель знято з виробництва, а валіза морально застаріла.

У валізі слідчого розміщено техніку, що забезпечує виявлення, фік­сацію і найпростіше попереднє дослідження слідів на місці події. Без­посередньо в комплекті технічні засоби поділяють за видами діяль­ності: фотографічні; для вимірювання, складання планів і схем; робо­ти зі слідами; пошукові; допоміжні.

Засоби фотографічної фіксації та дослідження, як правило, роз­міщуються поза технічним комплектом в окремій сумці, валізі. До цих засобів належать фотокамера, змінні об'єктиви, імпульсна елект­ронна лампа-спалах, подовжувальні кільця, штатив-струбцина, фо­тоекспонометр, видошукач, світлофільтри та приладдя.

У валізі слідчого містяться найпростіші вимірювальні засоби: мас­штабна лінійка, рулетка (іноді дві — велика і мала), транспортир або кутомір, трикутник, штангенциркуль, вимірювальна (текстильна) лупа, компас, планшет, візирна лінійка та письмове приладдя.

У відділі роботи зі слідами міститься техніка для виявлення слідів пальців рук — магнітні та волосяні пензлики (щіточки), кольорові магнітні порошки, засоби хімічного виявлення слідів (нінгідрин, алок-сан); засоби дактилоскопування — дактиловалик, друкарська фарба, пластинка для розкачування фарби, дактилограф; засоби та матері­али копіювання і моделювання слідів — дактилоплівка (світла і тем­на), липкі стрічки — замінники дактилоплівки (скотч, лейкоплас­тир), фотоплівка, фотопапір; засоби для роботи зі слідами ніг і транс­порту — гіпс, ємкість для приготування гіпсового розчину, шпатель (іноді столова ложка), 10м мотузки, лак для волосся, перхлорвініло­ва смола; приладдя і речовини для роботи з біологічними об'єкта­ми — плямами крові, потожировою речовиною.

До пошукової техніки належать щупи (щуп-спиця і щуп з різними насадками для взяття проб з глибини до 1 м) і магнітний підйомник.

Допоміжними засобами є інструменти, запозичені з різних сфер професійного застосування — пасатижі, склоріз, викрутка, склад­ний ніж, рукоятка з набором інструментів, ножівкове полотно, но­жиці.

У валізу прокурора-криміналіста входить більший набір технічних засобів, що дає змогу не тільки працювати зі слідами в польових умо­вах, а й здійснювати найпростіші попередні дослідження джерел ін­формації, наприклад люмінесцентний аналіз за допомогою джерела

107

ультрафіолетового випромінювання ОЛД-41, відновлювати зафар­бовані аніліновими барвниками тексти, спостерігати в темряві за до­помогою приладу нічного бачення, диференціювати речовини. Наба­гато більше у цій валізі пошукових засобів — металошукач, прилад для виявлення схованих трупів (газовий аналізатор), магнітний шу­кач, індикатор напруги, трал для обслідування водоймищ, речовини для виявлення невидимих слідів крові та потожирових виділень (роз­чин люміналу), а також копіюючих засобів.

Нині оснащення прокурора-криміналіста складається з окремих комплектів відео- та звукотехніки, засобів складання суб'єктивних портретів, копіювальної та електронно-обчислювальної техніки (пер­сональних комп'ютерів).

У розпорядженні прокурора-криміналіста є стаціонарна фото­графічна та пересувна криміналістична лабораторія (ПКЛ), укомп­лектована різноманітними засобами збирання джерел інформації — від засобів зв'язку до допоміжних інструментів. Така лабораторія, як правило, має вісім відділів: засоби електрообладнання, що забез­печують автономне живлення засобів освітлення (прожекторів), ра­діостанції та іншої техніки; засоби зв'язку та сигналізації; прилади і засоби виявлення, фіксації, вилучення та попереднього досліджен­ня речових джерел; фототехніка й фотолабораторія; відділ відео- та звукозапису; копіювальна техніка (друкарська машинка, ксерокс); протипожежні засоби та інструменти; санітарні та інші технічні за­соби.

Салон ПКЛ має два відсіки: для виконання слідчих дій, наприк­лад допиту, і лабораторний, де здійснюють попереднє дослідження доказів на місці їх виявлення. За допомогою сучасних засобів зв'яз­ку можна оперативно передавати інформацію, робити запити в бан­ки даних, зв'язуватися з різними підрозділами, що взаємодіють з ор­ганами попереднього слідства.

Технічні засоби експертного дослідження матеріальних джерел

Зафіксована в матеріальному джерелі інформація не завжди оче­видна, а її ознаки часто неможливо виявити попереднім досліджен­ням за допомогою комплекту технічних засобів слідчого. У цьому разі вилучені речові джерела досліджують за допомогою судової ек­спертизи — як правило, у стаціонарних умовах із застосуванням спеціальних технічних засобів. Така техніка запозичена з різних га­лузей науки і техніки та скомпонована в лабораторні комплекти.

108

Так, експертно-криміналістичні підрозділи органів внутрішніх справ України мають спеціальні базові лабораторії певного профілю: дослідження матеріалів, речових виробів; біологічних, автотехніч-них, вибухово-технічних, балістичних досліджень; дослідження хар­чових продуктів.

У науково-дослідних експертно-криміналістичних центрах Управ­ління Міністерства внутрішніх справ України діють лабораторії (гру­пи), де сконцентровано експертну техніку для дактилоскопічних, трасологічних і балістичних досліджень, техніко-криміналістичного дослідження документів, рукописних текстів, холодної зброї, зовніш­нього вигляду та рис обличчя.

Розрізняють таку експертну техніку: лабораторну, вимірювальну, освітлювальну, відтворення зображень, мікроскопічну, акустичну, дослідження мікрооб'єктів і запаху, автоматизації та комп'ютери­зації.

Лабораторна техніка є допоміжним засобом дослідження об'єктів різного класу. До неї належать хімічний посуд, засоби пакування та зберігання, пінцети, лупи, штативи, джерела енергії, комплекти інструментів (наприклад, слюсарних, столярних), засоби нагрівання й моделювання тощо.

Вимірювальна техніка експертних лабораторій значно відрізняєть­ся від засобів вимірювання, які входять до комплектів. За допомогою цих приладів вимірюють різні фізичні тіла в будь-якому агрегатному стані. Так, для складних і точних вимірювань твердих тіл застосову­ють великий інструментальний мікроскоп БІМ-1 та інші моделі, для виявлення й вимірювання газоподібних об'єктів — газові аналізато­ри, наприклад трубку Мохова — Шинкаренка, пристрій "Джміль", детектор РД-1, "Експрес-тест Ф-2" та ін. Для вимірювання порожнин застосовують кронциркулі, нутроміри, каліброметри, шаблони, для вимірювання температур — термометри, термопари, пірометри та ін.

Засоби освітлення. Крім люмінесцентних ламп і ламп розжарюван­ня в лабораторіях широко представлені джерела ультрафіолетового, рентгенівського, інфрачервоного та лазерного випромінювання.

Засоби відтворення зображення. Відтворення досліджуваного об'єкта, його ознак і результатів дослідження є найважливішою ста­дією експертного дослідження. Отримати зображення можна різними методами за допомогою майже всіх ділянок електромагнітного спек­тра — від космічних променів до радіохвиль. У криміналістичних лабораторіях застосовують техніку для отримання зображень у рент-

109

генівській, ультрафіолетовій, видимій та інфрачервоній ділянках спектра.

Мікроскопічна техніка. У криміналістичних лабораторіях найча­стіше застосовують стереоскопічні мікроскопи МБС різних моделей, біологічні, люмінесцентні, вимірювальні та для порівняння — МС-51 і спеціальний криміналістичний МСК-1 (мікроскоп порівняльний криміналістичний). Більшість складних мікроскопів з'єднані з фото-чи кінокамерою, телевізійною системою, що фіксує зображення. У простих мікроскопах отримане зображення фіксується фотоапара­том за допомогою спеціальних мікрофотонасадок МФН-1, МФН-2, МФН-5 та інших пристроїв.

Акустична техніка у фоноскопічних лабораторіях компонується у вигляді автоматизованого робочого місця експерта (АРМЕ), до якого входять пристрої візуалізації фонограми, персональний ком­п'ютер, спектроаналізатор, синтезатор мови.

Засоби дослідження мікрочастинок і запаху — це оптичні прилади і мікроінструменти, лупи, мікропіпетки, пінцети, люмінесцентні дже­рела світла, вимірювальні прилади, а також комплекти, спеціально виготовлені для роботи з мікрооб'єктами на місці події та в кабінеті слідчого. Для дослідження слідів запаху застосовують фізичні та хі­мічні методи і відповідні засоби. На місці події використовують одо-рологічні валізи і найпростіші засоби роботи зі слідами запаху.

Засоби комп'ютеризації та автоматизації потрапили до експерт­них лабораторій у середині XX ст. і істотно вплинули на роботу екс­перта, звільнивши його від рутинної роботи, насамперед від оброб­ки кількісних показників приладів під час вимірювання властивостей і ознак об'єктів. За допомогою комп'ютерної техніки формують інди­відуальні та галузеві банки даних, довідкову інформацію, методику дослідження конкретного об'єкта. Зрештою, програмні засоби умож­ливили автоматичне формування висновків експерта під час дослід­ження. За допомогою нових програм можна обчислювати випадкові помилки і надавати експерту інформацію для прийняття оціночних рішень.

Технічні засоби криміналістичної профілактики злочинів

І Профілактика злочинів як особливий вид діяльності полягає в усуненні чи нейтралізації причин і умов, які призводять до правопо­рушення, а також у здійсненні попереджувального впливу на осіб, які мають схильність до вчинення злочину.

ПО

На думку більшості авторів, криміналістична профілактика має стати окремим розділом криміналістики, причому до неї повинні на­лежати не всі методи й засоби попередження, а тільки криміналіс­тичні. Вивчення судово-слідчої практики свідчить, що у процесі по­передження, розкриття і розслідування злочинів застосовують опера­тивну, криміналістичну та спеціальну техніку. Тому засоби й методи криміналістичної профілактики доцільно класифікувати за видами профілактичних завдань:

• технічні засоби й методи для виявлення фактів, які сприяли вчи­ненню чи приховуванню злочинів — техніка спеціаліста, по­мічника слідчого, а також технічні комплекти криміналістичної й оперативної техніки; засоби й методи експертного досліджен­ня; прийоми й методи непроцесуального застосування криміна­лістичної та оперативної техніки;

• технічні засоби і методи захисту об'єктів від злочинних пося­гань (наприклад, засоби охоронної сигналізації); для перешкод-ження вчинення злочину (захисні заходи у вигляді нових захис­них сіток, реквізитів, особливого паперу, специфічних правил заповнення документів і певних засобів письма, наприклад фар­би, які застосовують за рекомендаціями криміналістів для за­хисних сіток на окремих документах, що дає змогу швидко ви­являти травлення);

• технічні засоби, що створюють умови для виникнення на місці вчинення злочину додаткових слідів (наприклад, рук), звуку, запаху. У спеціальній і оперативній техніці є особливі пристрої, що називаються "пастками", торкання до яких залишає на одя­зі, тілі злочинця, руках і засобах вчинення злочину невидимі сліди, які виявляють спеціальними засобами, наприклад ультра­фіолетовими променями, радіометрами тощо;

• технічні засоби й методи отримання інформації про злочини, що готуються. Це спеціальна техніка, яку органи дізнання застосо­вують під час оперативно-розшукової діяльності, наприклад за­соби негласного документування злочинної діяльності фото­зйомкою, відеозаписом, зняття інформації з лінії зв'язку тощо;

• технічні засоби й методи активного психологічного впливу на осіб, схильних до вчинення правопорушень, наприклад вста­новлення спостережних телевізійних систем у місцях скупчення людей (на вокзалах, в універсамах, універмагах, на дорогах).

111

МЕТОДИ КРИМІНАЛІСТИЧНОЇ ТЕХНІКИ

Основою криміналістичного методу/є технічні засоби (знаряддя праці) й об'єктивні закономірності науки і техніки, на базі яких скон­струйовано прилади та пристрої для здійснення різних видів прак­тичної діяльності слідчого, працівника органу дізнання, судового ек­сперта. Багато криміналістичної техніки запозичено з різних галузей науки і техніки, тому методи її застосування у криміналістиці неістот­но відрізняються від тих, які використовуються в цих галузях.

Обов'язковим елементом структури наукового методу пізнання є інструментарій (знаряддя праці) — прилади, пристрої, які часто ста­ють основою для класифікації загальних і окремих методів дослід­ження. За видами технічних засобів (таких, як фотоапарат, мікро­скоп, комп'ютер) розрізняють фотографічні, мікроскопічні та кібер­нетичні групи методів. За основу для класифікації наукових методів (загальних і окремих) беруть закономірності фундаментальних наук: математики, фізики, хімії, біології тощо, тому й методи називають математичними, фізичними, хімічними, біологічними. Зрозуміло, у кожній групі є власна класифікація. Наприклад, у групі фізичних методів виокремлюють оптичні, спектральні, люмінесцентні, рент-гено- та електрографічні, атомно-адсорбційні та ін.

Відповідно до класифікації, що наводиться у спеціальній літера­турі, методи отримання криміналістичної інформації поділяють на два великі класи: методи виявлення, фіксації й вилучення джерел кри­міналістичної інформації, які застосовують слідчий і органи дізнан­ня (польові методи криміналістики); методи дослідження криміналі­стичної інформації спеціалістом, помічником слідчого та експертом (лабораторні, експертні, або науково-дослідні). Однак ці назви умов­ні, бо в експертній практиці розроблено спеціальні класифікації ме­тодів криміналістичних досліджень, в яких за основу поділу взято вид судової експертизи: почеркознавчі, авторознавчі, трасологічні, судово-балістичні, портретно-криміналістичні та ін.

1. Методи виявлення, фіксації й попереднього дослідження речових джерел інформації на місці події— польові методи криміналістики.

Методи вимірювання поділяють на органолептичні та інструмен­тальні. Органолептичні методи — це процедури, в яких основним

112

Іінструментом є органи чуття — зір, слух, нюх, дотик. Органолептич-Іне спостереження — основний метод початку пізнання для будь-яко-Іго суб'єкта правоохоронної діяльності. Суть органолептичних ме-Ітодів полягає у порівнянні величини, що спостерігається, з уявним Іобразом метричної міри чи будь-яким зразком. Такі вимірювання іприблизні, результати їх виражаються поняттями "високий", "низь-|кий", "середній", "великий", "вищий за середній", "нижчий від серед-іього" тощо, які використовують для опису зовнішніх ознак людини. |Не рекомендується здійснювати приблизні вимірювання на місці Іодії; матеріальні джерела також потребують точної кількісної фік­сації.

Інструментальний метод вимірювання полягає в порівнянні об'єкта зі стандартною метричною мірою (м, см, кг, г, см2 та ін.). Роз­різняють інструментальні методи контактні, безконтактні та комбі­новані.

Контактний метод полягає у приведенні вимірювального засобу в контакт з вимірюваним об'єктом і порівнянні його у такий спосіб з одиницею вимірювання. Так вимірюють предмети, відстані між ними, сліди за допомогою масштабних лінійок, рулеток, складних метрів.

Суть безконтактного методу вимірювання полягає в порівнянні одиниці вимірювання (масштабу) з оптичним зображенням вимірю­ваного об'єкта, наприклад збільшеного мікросліду в полі мікроскопа зі шкалою окуляра-мікрометра. До безконтактних належать фото­графічні методи вимірювання, які здійснюють за допомогою спе­ціальних фотоапаратів і пристроїв (масштабної лінійки, метра, гли­бинного масштабу та ін.), розміщених під час фотозйомки поряд з об'єктом.

Суть комбінованого методу вимірювання зводиться до того, що для вимірювання об'єкта використовують контактний і безконтакт­ний методи.

Фотографічні методи отримання кількісної інформації мають ба­гато переваг порівняно зі звичайними вимірюваннями, протоколю­ванням та іншими способами фіксації, а саме досить високу точність і об'єктивність відтворення. Фотографічні методи криміналістичної техніки поділяють на фіксувальні, вимірювальні, контрастні, сигнале-тичні, кольоророзрізняльні, стереоскопічні, голографічні, електрогра­фічні, термографічні, радіографічні, кінематографічні.

113

2. Методи дослідження речових джерел інформації експертом і спеціалістом у лабораторних умовах — лабораторні методи кримі­налістики.

Фізичні методи дослідження найпоширеніші, звичні для кожної лабораторії. Ці методи збільшують допустиму здатність зору людн­ії ни виявляти й досліджувати слабовидимі й невидимі ознаки об'єктів. е Для цього застосовують оптичні, поляризаційні, люмінесцентні, ви­мірювальні, спектроскопічні та інші інструментальні методи разом з відповідною апаратурою, яку часто з'єднують із засобами фото-, кіно- та відеофіксації.

Мікроскопічні методи дослідження відрізняються від органолеп­тичних тим, що дають змогу розширювати сприйняття людини (зок-и рема зорові). Застосовують оптичні та електронні мікроскопи. Роз­дільна здатність перших — до 2000, других — понад мільйон. Об'єк­тами дослідження цих методів є мікрочастинки, які людське око не може розрізнити, — структура поперечних зрізів лакофарбового покриття, склад і структура металу, рослинні волокна, частинки ( грунту, біологічних об'єктів від людини чи тварин. Результати мікро­скопічного дослідження відображаються на фотознімках, адже мікро-,, скопи сполучені безпосередньо з фото- та кінокамерами й вимірю-

вальними засобами.

, У вимірювальних методах застосовують як найпростіші прилади ,4 (лінійки, рулетки, мікрометри, штангенциркулі, кутомірні пристрої та ін.), так і складні (теодоліти, вимірювальні мікроскопи, спектро­графи, вимірювальні хроматографи, спектрометри та ін.).

Методи дослідження в ультрафіолетових променях (УФП). Ці промені невидимі для людського ока; вони розташовані в електро­магнітному спектрі за фіолетовими променями. Основна властивість УФП — викликати люмінесценцію, у зв'язку з чим вони є засобом люмінесцентного аналізу. За допомогою УФП можна відновлювати витравлені, замиті тексти в документах, на тканинах та інших об'єк­тах, диференціювати сипкі речовини (грунт, барвники), пально-мас­тильні матеріали, біологічні об'єкти (спори, насіння тощо), плями крові, сперми, слини.

Методи дослідження в інфрачервоних променях (ІЧП). Ці промені

розташовані в електромагнітному спектрі за червоними; вони мають

проникну здатність і викликають інфрачервону люмінесценцію. За

допомогою ІЧП можна прочитати тексти, закриті тонким шаром де-

и рева, паперу, барвником, проникливим для ІЧП. Фотозйомка в ІЧП

І' 114

дає змогу одержати чіткі знімки об'єктів у тумані і темряві (за допо­могою приладів нічного бачення, ЕОП та ін.). Методом інфрачер­воної люмінесценції відновлюють пожовклі тексти й ті, які видалені підчисткою, диференціюють барвники, які неможливо розрізнити.

Методи дослідження в рентгенівських променях (РП). Ці промені мають меншу довжину хвилі, ніж ультрафіолетові; за дією вони нале­жать до гамма-променів. Рентгенівські промені можуть проникати через об'єкти неорганічного та біологічного походження, у зв'язку з чим їх використовують для пошуку тайників у стінах, виявлення схо­ванок зброї, вибухових пристроїв у валізах, поштових відправлен­нях, контейнерах, в аеропортах під час огляду багажу (за допомогою спеціальних пристроїв і установок). Використовуючи РП, можна виз­начити механізм замка, розпізнати структуру паперу (наприклад, грошової купюри) тощо. Криміналістичні методи, в яких застосову­ють РП, називають рентгенівськими, рентгенографічними.

Люмінесцентний аналіз — сучасний високочутливий метод, який базується на властивості об'єктів матеріального світу люмінесціюва­ти в разі опромінення ультрафіолетовими, інфрачервоними, рентге­нівськими променями та іншими ділянками електромагнітного спек­тра. Люмінесцентний метод можна зарахувати як до експертних, так і до польових. Слідчий за допомогою освітлювачів "Таран", УП-1, УФО-1 має змогу дослідити документи та встановити сліди травлен­ня, перевірити грошові купюри для виявлення підробки.

Методи дослідження речових доказів, у яких використовують ра­діаційні джерела збудження, називають радіоактивними, ізотопними. Радіоактивні випромінювання мають високу проникну здатність, і це дає змогу "просвітити" товсті шари металу чи кам'яної кладки. У криміналістиці для дослідження металевих і біологічних об'єктів застосовують установки з ізотопом кобальту-60, стронцію-90. Радіо­активні ізотопи використовують для нанесення міток з метою пошу­ку об'єкта у разі крадіжки. Застосовуючи такі радіоактивні мітки, слід суворо дотримуватися вимог інструкції з техніки безпеки.

Хімічні методи дослідження. З класичних хімічних методів засто­совують полярографічні, хроматографічні та спектральні. Багато хі­мічних методів поєднуються з фізичними, утворюючи фізико-хімічні методи. Об'єктами хімічних досліджень у криміналістиці можуть бути будь-які речовини та предмети матеріального світу, коли треба встановити їх склад, походження, однорідність або різнорідність.

115

Хроматографічні методи, зокрема тонкошарова та газова хрома­тографія, досить поширені у практиці хімічних досліджень. Поход­ження наркотиків, барвників, пально-мастильних речовин визнача­ють методом газорідинної хроматографії на складному обладнанні.

Спектральний і адсорбційний аналізи належать до методів дослід­ження елементного складу речовини. За їх допомогою визначають кількісні характеристики речовини на рівні групової належності (до боєприпасів, наркотиків, клейких речовин, барвників, рідин — отру­ти, крові, слини, сечі). Зокрема, спектральним аналізом можна вста­новити вид наркотику та район його вирощування чи район добу­вання золота, тобто виявити джерело походження конкретної речо­вини (наприклад, чи з цього шматка свинцю виготовлений шріт, тобто чи є цей шматок свинцю джерелом походження шроту).

Біологічні методи. Об'єктами біологічних досліджень є предмети, мікрочастинки рослинного і тваринного походження. До об'єктів рослинного походження належать деревина, вироби з неї, деревне ву­гілля, рослини та їх частини (стебла, листя, насіння, квіти, спори, зер­но, зернопродукти). Об'єктами тваринного походження є волосся, шерсть, вовна, пір'я, пух і вироби з цих матеріалів.

Біологічні методи дослідження базуються на застосуванні сучас­ної високочутливої техніки та нових методик. Серед них розрізняють методи ботанічні, спорово-пилкові, іхтіологічні, орнітологічні, вірусо­логічні, генної інженерії, гістологічні, ембріологічні та ін.

Кібернетичні методи — загальне визначення методів інформатики та обчислювальної техніки, які останнім часом широко застосовують у криміналістичних дослідженнях і практиці розкриття злочинів. Зок­рема, у правоохоронних органах створені банки інформації різного ступеня загальності (АБД-республіка, АБД-область та АБД-район). Збирання, обробка та зберігання інформації в банках здійснюються автоматично із застосуванням комп'ютерів за спеціальними програ­мами, за допомогою яких можна сконструювати портрет злочинця зі слів потерпілого, розрахувати дані судово-автотехнічної експертизи, порівняти зразки і автоматично упізнати їх (наприклад, пошук зло­чинця за відбитками пальців з місця події).

Криміналісти разом з програмістами на основі узагальнення слід­чої практики розробили системи типових способів вчинення злочину, що дає змогу відшукати спосіб вчинення злочину за виявленими оз­наками.

116

Сучасні методи та засоби дослідження й використання слідів запа­ху у практиці розслідування злочинів утворюють самостійний розділ криміналістичної техніки — криміналістичну одорологію. Сліди запа­ху використовують для розшуку злочинців, крадених речей, нарко­тиків, боєприпасів, вибухових речовин за допомогою службових собак-шукачів. Для роботи зі слідами запаху застосовують одоро-логічну валізу, в якій є спеціальні прилади ("Парус") для роботи з мікрооб'єктами. Виявлений на місці події слід запаху консервують і зберігають у спеціальних банках інформації, а якщо розшукують підозрюваного чи обвинуваченого, запах із банку даних викорис­товують для одорологічної ідентифікації через виїмку чи судову екс­пертизу.

І Контрольні питання

1. Що означає термін "криміналістична техніка"?

2. Завдання криміналістичної техніки.

3. З яких розділів складається розділ "Криміналістична техніка"?

4. Основні засоби криміналістичної техніки, які застосовує слідчий.

5. Технічні засоби комплектування валізи слідчого.

6. Основні технічні засоби, які застосовують під час експертного дослід­ження.

7. Технічні засоби, за допомогою яких здійснюють профілактичну діяль­ність.

8. Польові методи криміналістики.

9. Основні методи дослідження, які застосовує експерт у лабораторних умо­вах.

117

Тема 8 ' т »*'-****'

СУДОВА ФОТОГРАФІЯ^

КИЇ <»*І

ПОНЯТТЯ, ЗАВДАННЯ ТА ЗНАЧЕННЯ СУДОВОЇ ФОТОГРАФІЇ

Судова фотографія — метод криміналістичної техніки, що є систе­мою наукових положень, а також рекомендацій щодо застосування технічних засобів і методів зйомки з метою розслідування злочинів.

Завдання судової фотографії:

• забезпечувати технічними засобами та практичними прийома­ми виявлення, фіксації та дослідження матеріальних джерел до­казової інформації;

• здійснювати об'єктивну фіксацію слідчих дій і їх результатів;

• удосконалювати наявні та розробляти нові технічні засоби зби­рання, фіксації та дослідження доказів;

' • забезпечувати принцип наочності в доказуванні та профілак-1 тичній діяльності слідчого, органу дізнання.

Суб'єкти застосування судової фотографії:

• слідчий у процесі розкриття та розслідування злочинів; І • оперативний працівник під час виконання оперативно-розшу-І кової роботи;

• експерт під час здійснення експертизи та участі у слідчих діях як спеціаліст;

• представники громадських організацій та окремі особи, які бе-я руть участь в охороні громадського порядку та безпеки.

Останні не знають прийомів судової фотографії і застосовують звичайну відображувальну зйомку подій, об'єктів, документів, осіб.

Судову фотографію прийнято поділяти на відображувальну (за С. Потаповим) і дослідну. Методи відображувальної судової фото­графії призначені для відображення матеріальних об'єктів і їх ознак, що сприймаються неозброєним оком, а судово-дослідна фотографія дає змогу виявляти ознаки, які у звичайних умовах побачити не­можливо чи майже неможливо.

118

СУДОВО-ОПЕРАТИВНА ФОТОГРАФІЯ

Відображувальну судову фотографію називають судово-оператив­ною, або польовою (за Р. Бєлкіним), бо слідчий, орган дізнання чи спеціаліст застосовують її у розслідуванні злочину для фіксації слідчих і оперативних дій та їх результатів.

Судово-оперативна (відображувальна) фотографія — вид судової фотографії, що є системою прийомів застосування фототехнічних за­собів і методів фотографічної фіксації об'єктів, осіб, трупів, слідчих дій і оперативно-розшукових заходів під час розслідування злочинів.

Як правило, слідчий застосовує відкриті методи та способи вико­ристання криміналістичної техніки згідно з нормами кримінально-процесуального закону, а орган дізнання застосовує криміналістич­ну і спеціальну техніку переважно таємним способом. Останнє не су­перечить принципам законності та етичності, бо спеціальні засоби у більшості безконтактні (фото- та кінозйомка, звуко- та відеозапис) і не спричинюють фізичних страждань.

До методів судово-оперативної фотографії належать панорам­ний, вимірювальний, широкомасштабний, сигналетичний, репро­дукційний, макроскопічний і стереоскопічний. Зазначимо, що мето­ди судової фотографії не слід ототожнювати з видами судової зйом­ки, до якої належать орієнтувальна, оглядова, вузлова та детальна. Метод — це спосіб зйомки, а вид — реалізація її мети. Наприклад, оглядову зйомку можна виконати вимірювальним, стереоскопічним або панорамним способом. Вид зйомки залежить від завдання фік­сації.

Панорамний метод — прийом фотографування довгих об'єктів частинами шляхом переміщення фотоапарата паралельно об'єкту. Такий метод називають лінійною панорамою. Якщо об'єкт високий, застосовують метод вертикальної панорами. Панорамну зйомку можна виконати з однієї точки, повертаючи фотоапарат навкруги. Такий прийом називають круговою панорамою. Окремі знімки склею­ють у спільних точках. Одержана панорама може складатися з трьох і більше фотознімків. Довгі об'єкти можна фотографувати звичай­ним способом за допомогою ширококутної оптики (МИР-1, "Зодіак" та ін.). Для панорамної зйомки потрібні спеціальні фотокамери ("Го­ризонт", ФТ-1, ФТ-2).

119

Суть вимірювального методу полягає у фотографуванні об'єкта (слідів, документів, знарядь злому) разом з розташованим поруч мас­штабом (масштабною лінійкою), що дає змогу за одержаним знімком визначити справжні розміри об'єкта порівнянням його з одиницею масштабу. Цей метод називають також масштабним, а процес — мас­штабною зйомкою. Для здійснення масштабної зйомки необхідно так розмістити фотоапарат, щоб його оптична вісь була перпендику­лярна до площини розташування об'єкта.

Широкомасштабний метод застосовують переважно для деталь­ної зйомки, фіксації документів, зброї та знаряддя, ушкоджень на тілі трупа, слідів знарядь злому. Для виконання оглядової зйомки вимі­рювальним методом користуються лінійними чи квадратними масш­табами, фішками, а також спеціальними приладами (стереофото­грамметричною установкою ЗМК-120, фотоапаратом ФСМ-1).

Стереоскопічний вимірювальний фотографічний метод є класич­ним. Суть його полягає в одержанні стереопари знімків і їх матема­тичній обробці для визначення справжніх розмірів. Цей метод ши­роко застосовують у геодезії, космонавтиці, військовій справі та в інших сферах, коли необхідно швидко і точно визначити відстань.

У 70-х роках XX ст. стереоскопічний метод було впроваджено у слідчу практику у вигляді стереофотограмметричного методу зйом­ки місць дорожньо-транспортних пригод за допомогою пересувної установки, змонтованої на шасі автомобіля УАЗ. У салоні автомобі­ля на штативі було встановлено стереофотокамеру 5МК-І20.

На місці події перспективно-горизонтальним методом виготовля­ють кілька знімків-стереопар, які розміщують на столиках спеціаль­ного приладу "Технокарт" (стереокопіратора). Оператор в автома­тичному режимі накреслює масштабний план місця події. Викорис­тання стереофотограмметричного методу дає змогу до мінімуму скоротити час огляду (до 3-5 хв), до того ж на вимогу слідчого або суду будь-які розміри предметів і відстаней можна одержати у виг­ляді довідки спеціаліста.

Суть репродукційного методу зйомки полягає у застосуванні фото­графічних засобів та прийомів для репродукції плоских об'єктів, пе­реважно документів. У цьому разі застосовують звичайний фотоапа­рат, штатив, подовжувальні кільця, тросик або спеціальні пристрої типу "Ель", "Беларусь" та ін.

Репродукцію штрихового документа можна виконати без фото­апарата контактним (якщо текст розміщений тільки з одного боку)

120

або рефлексним методом із використанням висококонтрастного фо­топаперу. Для цього на документ слід покласти аркуш фотопаперу, притиснути його прозорим склом і здійснити експонування (засвічу­вання); потім проявити папір і одержати негатив. З негативу контакт­ним методом друкують позитиви. Нині цей метод практично не зас­тосовують, бо за допомогою сучасної ксерокопіювальної техніки можна швидко і якісно отримувати копії будь-яких документів, у тому числі й кольорові.

Суть сигналетичного методу полягає у фотографуванні живих осіб і трупів з дотриманням певних правил. Сигналетичну зйомку інколи називають пізнавальною. Живу людину фотографують з від­стані 1 м по черзі у фас і правий профіль; для друкування використо­вують знімки обличчя в масштабі 1/7 натуральної величини. Під час пізнавальної зйомки трупа разом зі знімком у анфас виготовляють знімки у правий і лівий профіль.

Під час фіксації процесу та результатів слідчих дій виконують орієнтувальну, оглядову, вузлову та детальну зйомку.

Орієнтувальну зйомку використовують для прив'язки загального виду місця події до навколишньої обстановки. Якщо ділянка чи об'єкт довгі, зйомку виконують панорамним методом або з викорис-' танням ширококутної оптики.

Оглядову зйомку здійснюють для фіксування безпосереднього міс­ця події ізольовано від навколишньої обстановки. Точку зйомки ви­бирають так, щоб у кадрі було зображення виключно об'єкта (на­приклад, магазину, де було вчинено крадіжку). Оглядових знімків ви­готовляють кілька, фотографуючи місце події з різних боків.

Вузлова зйомка фіксує окремі частини (вузли) місця події, наприк­лад групу слідів ніг, знарядь злому, зброї біля руки трупа тощо. Вуз­лову зйомку рекомендується виконувати масштабним способом. На­явність лінійного масштабу на фотозйомці дає змогу визначити, на­приклад, елементи ходи, відстань між слідами, розміри знаряддя злому, а також розташування загалом. Вузлову зйомку доріжки слі­дів ніг і транспортних засобів здійснюють панорамним способом (за допомогою лінійної панорами).

Детальну зйомку виконують для фіксування окремих предметів або їх ознак великим планом і обов'язково масштабним способом. Мікрооб'єкти та мікрочастинки (наприклад, волокна, порошинки, частки наркотичної сировини, вміст нігтьового ложа) фотографують

121

великомасштабним, або макроскопічним, методом. Якщо об'єкт роз­міщується у важкодоступному місці (наприклад, на висоті), застосо­вують телеоб'єктиви МТО-500, МТО-1000 та ін.

Макрофотографією називають зйомку дрібних об'єктів (штрихів букв, цифр, слідів підчищення, вставок, дописувань у тексті) фото­апаратом із застосуванням подовжувальних кілець. Можна досягти збільшення до п'яти разів. Макрофотозйомка межує з детальною, адже, наприклад, відбиток сліду папілярного узору — це така сама деталь, як і вміст нігтьового ложа або волокно. Тому ці види зйомки розмежовуються тільки за ступенем збільшення.

Кінозйомка та відеозапис — процеси фіксації динамічних власти­востей об'єктів, подій, явищ, слідчих дій за допомогою кіно- чи відео-камери. Кінозйомку здійснюють на фотоматеріалах, а відеозапис — на магнітних носіях. Оскільки принципи фіксації сигналів різні, то й способи одержання зображення так само різні. Кіноплівка має бути у відповідний спосіб оброблена, і тільки після цього можна перегля­нути результати зйомки. Відеозапис дає змогу безпосередньо після або ще під час зйомки спостерігати і контролювати процес фіксації. Відеозапис, безумовно, має переваги перед кінозйомкою. Разом з тим обидва процеси мають переваги і недоліки.

Кінозйомка і відеозапис сприяють розв'язанню таких завдань:

• з документальною точністю фіксувати та досліджувати дина­мічні події, процеси, слідчі дії (експеримент, упізнання, допит, !ї особливо коли допитуваний відмовляється визнавати свою вину або щось приховує);

•о • зберігати інформацію про динамічні ознаки об'єктів та відтво-

**• рювати її в суді, під час слідчих дій, експертизи;

•' • фіксувати та вивчати недоступні для людського зору швидко-

- плинні процеси (наприклад, політ кулі, руйнування перешкод, момент зіткнення транспортних засобів);

- • фіксувати події одночасно в динаміці та в часі, що дає змогу ви-'* рахувати момент конкретних дій, швидкість руху чи кількість

подій за одиницю часу.

І Слід зазначити, що кінозйомку нині практично не застосовують фіксації слідчих дій. • «

•її-ф

122

СУДОВО-ДОСЛІДНЛ ФОТОГРАФІЯ

Судово-дослідна фотографія — це сукупність засобів криміналі­стичної техніки та спеціальних засобів і методів зйомки речових до­казів з метою одержання доказової інформації, яку важко одержати за допомогою звичайної фотозйомки.

До методів судово-дослідної фотографії належать мікроскопічні, вимірювальні, зміни контрастів, кольороподільні, радіографічні, го­лографічні, електрографічні, термографічні, дифузійні та ін. У до­слідній фотографії часто технічний засіб, який застосовують, і мето­дика його застосування дають назву методу, однак основним є спосіб фотографічного фіксування.

Межа між суміжними поверхнями може бути чіткою, розмитою чи такою, що погано розрізнюється. За допомогою фотографічних ме­тодів дослідження можна змінювати яскравість суміжних поверхонь, робити межі між ними добре розрізнюваними та чіткими. У цьому, власне, і полягає суть дослідної фотографії — невидиме зробити ви­димим, а погано розрізнюване — чітким. Це досягається за допомо­гою названих спеціальних методів.

За допомогою фотографічних методів зміни контрастів можна змінювати пороги контрастності (яскравості) між суміжними ділян­ками. Ці методи поділяють на фізичні, фотографічні та хімічні. До фізичних належить зйомка в косо спрямованому освітленні, розсіяно­му світлі, проникному (на просвіт), безтіньовому, методом "муару", а також зрушення та оконтурювання зображення.

До методів фотографічної зміни контрастності (яскравості) нале­жать кольороподільний (розробник — Е. Буринський), кольоророзріз-нювальний — зйомка в різних ділянках спектра із застосуванням світлофільтрів, а також зйомка на матеріалах різної чутливості та контрастності. Наприклад, для репродукції застосовують фото­плівку "Мікрат-300".

Хімічні методи збільшення контрастності полягають у спеціаль­ному обробленні негативного чи позитивного матеріалу. Для цього застосовують хімічні засоби, які називають послаблювачами та під­силювачами.

Кольороподіл і кольоророзрізнювання — різні методи відновлен­ня невидимого та збільшення контрасту.

123

Кольороподіл полягає в тому, що з досліджуваного документа ви-ч готовляють два контрастних негативи, суміщують їх і друкують два Л дублі-негативи. Цю процедуру повторюють доти, поки не буде до­сягнуто бажаного контрасту. У такий спосіб Е. Буринський відно-£ вив згаслі тексти на рукописах, що належать до епохи князювання Д. Донського. Метод кольороподілу широко застосовують також в археології та медицині. Д. Менделєєв назвав цей метод другим зо­ром людини, а Е. Буринський був удостоєний Великої золотої медалі ім. М. Ломоносова за наукове відкриття.

Кольоророзрізнювання — зйомка в різних ділянках спектра — ви­тіснила трудомісткий метод Е. Буринського. її застосовують в екс­периментальних дослідженнях для відновлення залитих барвником текстів, розрізнення штрихів текстів, які мають близькі кольорові відтінки, котрі важко чи взагалі неможливо розрізнити. Наприклад, для того щоб прочитати залитий фіолетовим барвником текст, дос-, татньо сфотографувати документ з фіолетовим світлофільтром, а ) щоб виявити порошинки та кіптяву навколо вогнепального ушкод­ження, залитого кров'ю, треба сфотографувати його з червоним світлофільтром або за допомогою ЕОП.

Як зазначалося, у дослідній та польовій криміналістиці засто­совують ультрафіолетові, інфрачервоні та рентгенівські промені. Зйомка в них дає змогу виявити закриті барвниками, тонким шаром дерева чи паперу ознаки підчищення, травлення та змивання текстів, а також згаслі від часу тексти. Названі промені збуджують люмінес­ценцію, яку можна візуально спостерігати чи фотографувати і в та­кий спосіб диференціювати речовини.

В ультрафіолетових променях розрізняють зйомку у відбитих променях і зйомку люмінесценції.

Для зйомки у відбитих променях об'єкт освітлюють УФП (за до­помогою пристроїв ОЛД-41,"Таран", УК-1, кварцової лампи), а пе­ред об'єктивом фотоапарата розміщують світлофільтр УФС-1 або УФС-2. Під час фотографування люмінесценції світлофільтр УФС-1 розміщують перед джерелом УФП, а на об'єктив одягають світло­фільтр, який коригує тільки колір люмінесценції (наприклад, синьо-зелену чи оранжеву зону).

В інфрачервоних променях так само розрізняють зйомку у відби­тих променях і зйомку люмінесценції.

Для зйомки у відбитих променях об'єкт освітлюють звичайною лампою розжарювання, а на об'єктив фотоапарата встановлюють

• 124

інфрачервоний світлофільтр ІЧС-1, червоні світлофільтри ЧС-14, ЧС-15. Зйомка інфрачервоної люмінесценції набагато складніша, бо потребує освітлення ІЧП певної зони об'єкта та повного відсікання ІЧП перед об'єктивом. Інфрачервона люмінесценція лежить за межа­ми видимого спектра, тому для її спостереження застосовують елек­тронно-оптичні перетворювачі, прилади нічного бачення.

Рентгенівські промені мають велику проникну здатність. Вони не фіксуються оптичними об'єктивами, тому зйомку здійснюють без фотоапарата. Фотографують не об'єкт, а його тінь. Для цього джерело рентгенівських променів розміщують перед об'єктом, а за ним — рент­генівську плівку. Рентгенівські промені, проникаючи крізь об'єкт, створюють тіньове зображення його структури, яке й фіксується на плівці.

Мікрозйомка — це фотографування об'єкта через мікроскоп. Зав­дяки цьому фіксується картина, яку можна спостерігати в окуляр. Сучасні мікроскопи й аналітичні прилади (спектрографи, спектро­метри та біологічні, металографічні, поляризаційні, сканувальні, ту­нельні й електронні мікроскопи), як правило, з'єднані з фото-, кіно-чи відеокамерою МСК-1, МІМ-8. Умови зйомки добираються опти­мально, а в останніх моделях — навіть автоматично.

Для мікрозйомки за допомогою звичайного мікроскопа МБІ, МБС-1 застосовують мікрофотоустановки ФМН-2, ФМН-1 або мік-рофотонасадки МФН-1. Можливе фотографування за допомогою перехідних кілець, які з'єднують фотоапарат з окуляром мікроскопа.

Звичайний знімок можна під час друкування збільшити в кілька десятків разів, і хоч обсяг інформації від цього не збільшиться, мік-рознімок розкриває нові, невидимі людському оку ознаки об'єкта.

Голографічний метод. Голографія (від грецьк. Поіох — увесь і §гарПо — пишу) — це метод фіксування, а потім відновлення хви­льового поля, що базується на реєстрації інтерференційної картини, утвореної хвилею, відображеною предметом, що освітлений джере­лом світла (предметною хвилею), і когерентною з нею хвилею, що йде безпосередньо від джерела світла (опорною). Зареєстрована інтерфе­ренційна картина називається голограмою. Голографічну зйомку здійснюють без фотокамери. Об'єкт освітлюють пучком лазера і вод­ночас частину цього променя спрямовують на фотоплівку, розміще­ну перед об'єктом, який фотографують.

Кожна ділянка голограми містить інформацію про весь об'єкт, тобто якщо її розділити на частини, то з кожної з них можна одержа-

125

ти все зафіксоване зображення. Голограма дає змогу фіксувати зоб­раження, відновлене радіохвилями чи рентгенівськими променями. Голограму на товстошарових емульсіях можна розглядати при зви­чайному освітленні. Тривимірне зображення на голограмі дає мож­ливість "заглядати" збоку й бачити предмети, закриті іншими об'єк­тами.

Електрографічний метод застосовують в електрографії. Суть його полягає в одержанні фотографічного зображення на світлочутливо­му шарі, який називають фотопровідником. У разі його освітлення він стає електропровідним пропорційно освітленню. Так на фотопро-відниковому шарі виникає приховане зображення. За способами ві-зуалізації прихованого зображення на фотопровідному шарі розріз­няють різні види електрографії. Найпоширенішою є ксерографія, яку застосовують у різних підрозділах правоохоронних органів як тех­ніку для тиражування документів. За допомогою кольорових ксеро-копіювальних апаратів злочинці копіюють грошові купюри, підроб­люють документи (наприклад, бланки).

Радіографічний метод належить до фотографічних тільки через те, що відтворене зображення об'єкта пучком швидких нейтронів фік­сується на фотошарах, оброблених хімічним способом. Для одержан­ня зображення, наприклад, невидимого сліду пальця на документі ос­танній опромінюють швидкими нейтронами, у результаті чого еле­менти, які належать до складу потожирової речовини (фосфор, калій, кальцій, натрій та ін.), перетворюються на радіоактивні ізотопи. Потім документ притискають до фотопластинки і залишають у кон­такті з нею. У місцях розташування сліду фотопластинка під дією ра­діації утворених ізотопів засвічується. Після проявлення фотоплас­тинки на ній буде темне зображення сліду пальця на абсолютно біло­му фоні, а позитив матиме темний фон і білий слід пальця.

Термографічний фотографічний метод фіксування зображення — це процес одержання зображення в теплових (інфрачервоних) проме­нях. Приймачами теплового зображення можуть бути тепловізори, прилади нічного бачення, фотографічні матеріали, сенсибілізовані для дальньої інфрачервоної зони. Термографічний метод застосову­ють для одержання зображення закритого барвниками тексту. Якщо на залитий текст накласти термоплівку й підігріти об'єкт зі зворот­ного боку, то на термоплівці виникне зображення тексту, закритого барвниками. Термографічний метод фіксації поки що перебуває на стадії впровадження, бо у слідчій практиці немає спеціальних теп-

126

ловізорів для виявлення та фіксації теплових слідів (хоча така мож­ливість існує, наприклад, для виявлення слідів рук, ложа трупа чи будь-якого предмета, який деякий час був на місці події, а потім його забрали).

____Контрольні питання_____

1. Судова фотографія. „у.

2. Завдання судової фотографії.

3. Основні методи судово-оперативної фотографії.

4. Види зйомки, які застосовують для фіксації процесу та результатів слідчих дій.

5. Поняття судово-дослідної фотографії.

6. Основні методи судово-дослідної фотографії.

Тема 9

' і

ТРАСОЛОГІЯ

ПОНЯТТЯ І ТЕОРЕТИЧНІ ОСНОВИ КРИМІНАЛІСТИЧНОЇ ТРАСОЛОГІЇ. КЛАСИФІКАЦІЯ СЛІДІВ

Трасологія (від фр. (гасе — слід і грецьк. Іо$о$ — учення) — розділ криміналістики, який вивчає теоретичні основи слідоутворення, за­кономірності виникнення слідів, що відображають механізм вчинен­ня злочину, а також розробляє рекомендації щодо застосування ме­тодів і засобів вивчення слідів, їх вилучення та дослідження з метою визначення обставин, суттєвих для розкриття, розслідування та попе­редження злочинів.

У криміналістиці в широкому значенні поняття "слід" розуміють як будь-яке відображення, зміну, зникнення, появу будь-чого на місці події; у вузькому розумінні — як відображення зовнішньої будови одного об'єкта на другому внаслідок їх взаємодії. Тому вчення про сліди в широкому значенні слова називають слідознавством, а у вузь­кому — власне трасологією.

Теоретичною основою трасології є філософські концепції матеріа­лістичної діалектики:

• у світі немає двох однакових речей, тобто кожний об'єкт мате-

* ріального світу індивідуальний;

• слід-відображення не може існувати без явища, речі, предмета, який він відображає, тобто якщо є слід, то є й об'єкт, що його '1 залишив; г' • під час дії твердих тіл слід-відображення є конформним до

* об'єкта, з яким контактує тіло.

Індивідуальність матеріальних об'єктів і конформність слідів-відображень дають змогу ототожнювати об'єкт за його слідом (паль­ця, взуття, каналу ствола на кулі тощо).

У трасології слід — це матеріальний об'єкт, який відображає зов­нішню будову об'єкта взаємодії. Він є відображенням одного предме-

128

та на іншому, що виникає внаслідок їх взаємодії. У механізмі взає­модії беруть участь два об'єкти: той, що утворює слід, і той, що його сприймає. Взаємодія може бути контактною та безконтактною, тому й сліди поділяють відповідно на контактні (локальні), що утворю­ються в місці контакту (наприклад, слід пальця, взуття, знаряддя зло­му), і безконтактні (периферичні) (пиловий слід від склянки, сліди кіптю поверхні навколо предмета, що був на підлозі в кімнаті під час пожежі).

Причиною взаємодії є будь-яка енергія — механічна, термічна, хімічна, біологічна. Під дією механічної енергії сліди утворюються внаслідок переміщення об'єктів у просторі, відокремлення частини від цілого, поділу цілого на частини, залишкової деформації. Під дією термічної енергії сліди утворюються унаслідок закопчування, обвуглювання, спопеління. Хімічна енергія сприяє утворенню слідів через окислення, розкладання та сполучення. Під дією біологічної енергії сліди виникають внаслідок розмноження, відмирання, розкла­дання, гниття тканин біооб'єктів.

У криміналістичній літературі наводиться кілька класифікацій слідів, найзагальніша з яких — поділ слідів на три групи:

• сліди-відображення передають зовнішню будову тієї частини слідоутворюючого об'єкта, яка контактує з матеріалом, що сприймає сліди;

• сліди-предмети — матеріальні об'єкти особистого, побутового, виробничого призначення, залишені на місці події чи винесені звідти;

• сліди-речовини — частинки лакофарбових покриттів, потожи-рової речовини, сипких, рідких та газоподібних тіл, які залиша­ються на предметах на місці події чи зникають звідти.

За видом об'єктів, що утворюють сліди, розрізняють сліди люди­ни, зброї, знарядь, інструментів, виробничих механізмів, транспорт­них засобів; за механізмом утворення — сліди нашарування, відшару- л вання, локальні, периферичні, об'ємні та поверхневі. Слід нашаруван-, ня утворюється в результаті відокремлення частинок від об'єкта, І утворює сліди та нашарування їх на об'єкті, який сприймає сліди, Слід відшарування утворюється внаслідок відокремлення частинок від об'єкта, що сприймає сліди.

За зоною взаємодії (контакту) об'єктів сліди поділяють на ло­кальні та периферичні. Локальний слід утворюється в місці контакту,; периферичний — за його межами.

5к* 129

За ступенем деформації поверхні, що сприймає сліди, розрізняють сліди поверхневі та об'ємні. Об'ємні сліди утворюються в разі руй­нування об'єкта або його пластичної деформації. Поверхневі сліди поділяються на забарвлені та безбарвні. Забарвлені можуть бути на­несені барвником; вони бувають слідами нашарування та відша­рування. Безбарвні сліди утворюються безбарвною речовиною (на­приклад, потожировою).

Безбарвні сліди, у свою чергу, поділяються на видимі, маловидимі (слабовидимі), тобто такі, що спостерігаються за певних умов (на­приклад, на просвіт при боковому освітленні), і невидимі, тобто такі, які неможливо виявити не тільки візуально, а й за допомогою оптич­них засобів (лупи, мікроскопа). Маловидимі сліди виникають на по­лірованій поверхні (склі, нікельованому металі, полірованому дереві тощо), невидимі — на шорсткій (папері, картоні, фанері, струганому дереві, пофарбованих стінах тощо).

Матеріальні сліди виявляють, фіксують і вилучають під час огля­ду місця події. Методи та засоби виявлення і фіксації слідів залежать від виду поверхні та матеріалу об'єкта, що сприймає їх. Для виявлен­ня слідів застосовують візуальні прийоми огляду — на просвіт, у ко­сому, розсіяному, затемненому світлі; інструментальні прийоми вияв­лення слідів — огляд у концентрованих променях світла, з лупою, мікроскопом та іншими приладами; спеціальні засоби для виявлення невидимих слідів — магнітні та феромагнітні порошки, хімічні препа­рати, випромінювання — ультрафіолетових, інфрачервоних, рентге­нівських, радіоактивних, лазерних джерел тощо.

Сліди формуються під час контакту об'єкта, що сприймає слід, з об'єктом, що утворює його, під впливом кількох різноспрямованих сил. У разі статичного контакту об'єкт, що утворює сліди, діє пер­пендикулярно до поверхні того, що сприймає сліди, а в разі динаміч­ного контакту об'єкт, що утворює сліди, ковзає по поверхні того, що сприймає їх. Унаслідок статичного контакту утворюються статичні сліди (наприклад, сліди рук), а внаслідок динамічного — динамічні (сліди розрізу, розпилу, розрубу, транспортних засобів тощо). Отже, залежно від відносного руху об'єктів під час слідоутворення сліди розподіляються на статичні та динамічні.

Засобами фіксації слідів, виявлених на місці події, є протоколюван­ня, фотографування, копіювання, моделювання, вилучення предмета разом зі слідом. Оглядаючи предмет з метою виявлення слідів, необ­хідно дотримуватись такої послідовності:

130

першими фіксувати сліди запаху та мікрочастинок; виявляти та фіксувати невидимі сліди пальців рук, сліди кон­такту;

останніми фіксувати видимі сліди;

забороняється наносити сторонні сліди на об'єкт, що утворює сліди;

якщо фіксація сліду пов'язана з ризиком його пошкодження, предмет вилучають разом зі слідами; забезпечувати збереження слідів та їх копій від пошкоджень.

9.2

СЛІДИ РУК

Шкіра на долонях рук і підошвах ніг має особливу будову. Вона складається з двох шарів: верхнього — епідермісу і нижнього — дер­ми, тобто власне шкіри.

У верхній частині дерми розташовані сосочки (ящпат.раріПа), які утворюють ряди (лінії). Покриті епідермісом, вони є основою вали­ків, що називаються папілярними лініями. Останні мають три основні види узорів: дугові, петльові та завиткові, які належать до загальних ознак. Кожна папілярна лінія має певні особливості будови (розриви, роздвоєння, потовщення, крапки тощо); їх розташування і форма — окремі ознаки папілярних узорів. Поєднання загальних та окремих індивідуальних ознак становить неповторний папілярний узор, його індивідуальність.

Індивідуальність папілярних узорів — основна їх властивість. Ще однією їх властивістю є відносна незмінність. Узори на пальцях рук формуються до шести місяців внутрішньоутробного життя зародка людини і майже не змінюються до повного розкладу тканин після смерті людини. Папілярні узори на пальцях мають властивість від­новлюватися, якщо ушкодження не торкається власне шкіри, тобто сосочкового шару. Ушкодження сосочкового шару залишає рубці на папілярному узорі. У похилому віці на папілярному узорі з'являють­ся зморшки, складки, "білі лінії", побутові ушкодження, але загаль­на форма та окремі індивідуальні ознаки залишаються незмінними, Що дає змогу ідентифікувати людину за слідами рук будь-коли.

5* 131

Нарівні з папілярними лініями на долоні руки існують інші озна­ки будови шкіри: флексорні лінії (лінії згинання), складки-зморшки та пори.

Флексорні лінії — це найбільші лінії згинання на поверхні долоні та між фалангами пальців.

Складки-зморшки розташовані на всій поверхні долоні, їх поява та зникнення залежать від еластичності шкіри.

Пори — воронкоподібні заглиблення на папілярних лініях — при­значені для виходу вивідних протоків потових залоз, розташованих у сосочках. Сукупність виходів потових протоків, тобто пор, вик­лючно індивідуальна й використовується для пороскопічної іденти­фікації.

Сліди пальців рук залишаються на всіх предметах, яких торкаєть­ся людина: пластичних (наприклад, пластилін, віск, глина, масло, ро­зігрітий сургуч, стеарин) і сипких (наприклад, крейда, борошно, тальк, цемент).

На сипких і пластичних об'єктах залишаються об'ємні сліди паль­ців рук, а на твердих — поверхневі. Поверхневі сліди утворюються за рахунок сторонньої речовини, яка нашаровується на об'єкті, що сприймає їх, або зноситься з нього. Тому вони поділяються відпові­дно на сліди нашарування та відшарування. Якщо на слід нанесено кольорову речовину (наприклад, кров, фарбу, порошок, бруд), його називають забарвленим, а якщо речовина безколірна, то утворений слід буде невидимим (безбарвним).

Більшість слідів пальців рук безбарвні (невидимі); вони утворю­ються потожировою речовиною, яка виділяється на поверхню папі­лярних ліній. Якщо пальцем торкнутися предмета, залишається пото­вий (але не потожировий) слід, бо на долонях рук і підошвах ніг, на відміну від інших частин шкіри, жирових залоз немає. Жирова речо­вина може потрапити на долоні рук від дотику до інших частин шкіри, обличчя, шиї, волосся, які сильно змащені жировою речови­ною. Якщо палець торкається предмета кілька раз, слід стає не таким насиченим. Спітнілі руки залишають насичені сліди.

Існують різні методи й засоби виявлення потожирових слідів пальців рук: на предметах, витягнутих з води; на предметах, що пе­ребувають під впливом високої температури; на текстильних і синте­тичних тканинах із дрібною структурою поверхні; на тілі людини.

Способи виявлення слідів пальців рук поділяють на дві групи: для виявлення видимих і невидимих слідів.

132

Видимі сліди пальців рук — це об'ємні та забарвлені поверхневі сліди. Для їх виявлення достатньо візуального спостереження при звичайному освітленні чи з кишеньковим ліхтариком для створення косо спрямованого освітлення. Виявлені сліди фотографують масш­табним способом із застосуванням світлофільтрів, якщо забарвлений слід малоконтрастний. Об'ємні сліди фіксують за допомогою виго­товлення зліпків, використовуючи для цього гіпс, пасту К, сієласт та інші полімерні пасти. Однак найчастіше об'ємні та забарвлені сліди необхідно вилучати разом із предметом.

Розрізняють фізичні, хімічні та радіографічний методи виявлення невидимих слідів пальців рук.

Основу фізичних методів становлять адгезія, змочування, конден­сація, гальваностегія та люмінесценція.

Адгезія — це прилипання, зчеплення поверхонь різних тіл. Якщо на невидимий слід (нашарування потожирової речовини, яке певний час залишається липким) потрапляють частинки будь-якої речовини, то вони прилипають і слід стає видимим. Тому до свіжих слідів по­рошки прилипають добре, а внаслідок висихання потожирової речо­вини через деякий час можливість виявлення сліду адгезіиними мето­дами та засобами зменшується. Застосування цього методу виявлен­ня слідів передбачає такі умови:

• невидимий слід можна виявити доти, поки потожирова речови­на не висохла;

• можна використати будь-який сухий дрібний кольоровий поро­шок (сажу, окис цинку, порошок заліза, окис міді тощо);

• якщо слід неможливо виявити за допомогою порошку, то це не означає, що його немає. У цьому разі треба застосувати інші методи.

У фізичних методах виявлення слідів застосовують порошок від­новленого воднем заліза, газову сажу, окис кобальту, окис свинцю, гаму кольорових порошків на феромагнітній основі: білі (опал, то­паз), червоно-жовті (рубін, гранат) та темні (агат, сапфір, малахіт). В аерозольній упаковці застосовують немагнітні порошки: "Дакто-золь" — алюмінієву пудру, "Дактозоль-С" — газову сажу, "Дакто-золь-Т" — тальк, "Дактозоль-ОЦ" — окис цинку. Як замінники по­рошків використовують й інші речовини. Важливо, щоб вони були сухими і ретельно подрібненими. Зокрема, широко застосовують порошки рослинного походження (наприклад, подрібнену певну траву). (ю,

133

і* Змочування — це фізичне явище, яке виникає в разі контакту ріди. ни з твердим тілом. Існують змочувані та незмочувані тіла. Наприк­лад, жирова речовина — незмочувана. На цьому принципі базують-ся методи виявлення слідів жирової речовини на папері фарбуванням у водному розчині анілінового барвника (фіолетового, синього тощо). Якщо занурити аркуш паперу в розчин барвника, то фон його зафарбується, а слід потожирової речовини залишиться білим. Цим методом виявляють сліди на чистих аркушах паперу.

Конденсація — перехід речовини з газоподібного стану в рідкий або твердий кристалічний. Це явище лежить в основі методів вияв­лення слідів парами йоду та вакуумного напилювання. Метод ваку­умного напилювання досить складний і тому його застосовують у ла­бораторних умовах.

Поширенішим є метод виявлення слідів парами йоду. Для одер­жання парів йоду існують різні йодні трубки. Для підігрівання вико­ристовують, наприклад, термос. Перед виїздом на місце події в ньо­го наливають гарячу воду. Для виявлення слідів у колбу термоса за­нурюють йодну трубку і обкурюють поверхню звичайним способом. Такий субліматор парів йоду дає змогу одержати струмінь з темпера­турою 60 °С, необхідний для виявлення слідів рук на тканинах.

Для виявлення потожирових слідів застосовують і таку суміш: одна частина йоду на 10 частин крохмалю. Для її приготування крис­талики йоду розтирають у ступці і змішують із крохмалем. На ткани­ну порошок наносять щіточкою чи посипають. Через 7-8 хв порошок струшують, а виявлений слід закріплюють порошком заліза, віднов­леного воднем. У такий спосіб виявляють сліди папілярних узорів на тканинах давністю до 3-5 днів.

Гальваностегія — нанесення на поверхню предмета частинок ме­талу, металічних плівок методом електролітичного осадження. Якщо предмет зі слідом занурити в електролітичну ванну, уся його поверх­ня покриється металом, а папілярні лінії як незмочувані залишаться чистими.

Потожирові сліди можна виявити і за допомогою люмінесценції, яка спостерігається переважно в ультрафіолетовій та інфрачервоній ділянках спектра. Нині як джерела збудження люмінесценції застосо­вують лазери.

Суть хімічних методів виявлення невидимих потожирових слідів пальців рук полягає в тому, що хімічна речовина, яку наносять на

134

слід, реагує з потожировою речовиною сліду. Утворюється забарвле­на сполука, яка відрізняється від фону паперу чи предмета.

До хімічних засобів виявлення слідів пальців рук належить розчин азотнокислого срібла, марганцевокислого калію із сірчаною кисло­тою (на 100 мл3 води 1 г марганцевокислого калію, 0,2-0,3 мл сірча­ної кислоти). Для виявлення слідів на склі, полімерних плівках, фа­янсі, папері достатньо занурити предмет у розчин, а потім сполосну­ти його водою.

Досить поширені такі хімічні засоби виявлення слідів пальців рук, як розчини нінгідрину або алоксану в ацетоні. Розчин наносять на об'єкт пульверизатором або тампоном і залишають на світлі. Через 7-9 годин на об'єкті з'являється фіолетове (нінгідринове) або оранже­ве (алоксанове) зображення сліду.

Хімічні розчини застосовують у лабораторних умовах для вияв­лення старих слідів на папері, картоні, дереві давністю до 10 років.

Суть радіографічного методу полягає в тому, що об'єкт зі слідами пальців опромінюють потоком нейтронів, унаслідок чого окремі еле­менти (натрій, калій, фосфор, магній тощо), які входять до складу потожирової речовини, перетворюються на радіоактивні ізотопи. Потім до об'єкта в місці розташування папілярних ліній сліду при­тискають фотоплівку, і вона засвічується. Якщо плівку проявити, то на прозорому фоні буде слід пальця. Цей метод застосовують тоді, коли слід нанесений на друкованому тексті, кольоровому малюнку, від впливу яких звичайним фотографуванням позбавитися майже не­можливо. Крім того, радіографічний метод дає змогу виявити сліди давністю до 50 років.

У потожирових слідах пальців рук на гладких полірованих по­верхнях, якісному папері та інших подібних об'єктах відбиваються пори, розташування яких на папілярних лініях суто індивідуальне. Комплекс пор можна використовувати для ідентифікації людини, бо він індивідуальний.

У пороскопічному дослідженні для ототожнення достатньо мати ділянки папілярного узору розміром 5x5 мм. При цьому важливо, щоб у сліді були чітко відображені пори. Експериментальні зразки пороскопічних слідів спеціаліст відбирає, як правило, на склі, глад­ких полірованих об'єктах. Пороскопічне дослідження здійснюють в експертних підрозділах.

135

СЛІДИ НІГ

Сліди ніг залишаються на місці вчинення практично будь-якого зло­чину, але через різні причини їх не завжди можна виявити. Розрізняють сліди босих ніг, сліди взуття та сліди ніг у шкарпетках (панчохах). За слідами босих та вдягнених у шкарпетки (панчохи) ніг ототожнюють людину, а за слідами ніг у взутті — взуття. При цьому досліджують статичні сліди, які можуть бути об'ємними і поверхневими. Поверхневі сліди бувають забарвленими та незабарвленими. Забарвлені сліди за ме­ханізмом утворення поділяють на сліди нашарування та відшарування. Незабарвлені сліди бувають маловидимі та невидимі. Невидимі сліди босої ноги можуть бути потовими та потожировими, як і сліди рук.

Забарвлені сліди ніг можуть бути нанесені забарвленою речови­ною, кров'ю, брудом та іншими рідкими й сипкими (крейдою, бо­рошном, пилом, цементом) речовинами, утворюватися за рахунок відшарування з підошви взуття пластифікаторів, мікрочастинок, які не можна розрізнити візуально, а також за рахунок мікродеформації поверхні, що сприймає сліди. Зазначені сліди потрібно фіксувати та моделювати за допомогою особливих прийомів. Об'ємні сліди теж бувають комбінованими, тобто водночас ще й забарвленими якоюсь речовиною, наприклад крейдою, вапном, цементом.

Велику кількість слідів ніг, пов'язаних єдиним механізмом утво­рення та напрямом, називають доріжкою, У ній відображаються особ­ливості ходи, функціональні та анатомічні ознаки людини. Для вста­новлення цих факторів досліджують напрям руху, лінію ходи, довжину правого та лівого кроків, ширину кроку та кут розвороту ступні. Ці елементи ретельно вимірюють і визначають кількісно в сантиметрах і градусах. За ними можна встановити приблизний зріст і стать особи, визначити, йшла вона чи бігла, з багажем чи без нього, а також про­фесію, захворювання, анатомічні аномалії рухового апарату.

Ці відомості слідчий одержує під час огляду доріжки слідів на міс­ці події за участю спеціаліста. За одиничним слідом можна визначи­ти розмір і вид взуття, приблизний зріст людини.

Сліди ніг фіксують фотографуванням, вимірюванням та опи­суванням, копіюванням і моделюванням, вилученням слідів разом з об'єктом — носієм сліду.

Фотографування одиничних слідів виконують масштабним спосо­бом, а доріжки слідів — панорамним. 4І>„

136

В одиничному сліді вимірюванням фіксують його загальну довжи­ну, довжину й ширину підметки, каблука, проміжної частини. Під час описування крім загальних ознак і розмірів визначають окремі інди­відуальні ознаки: будову малюнка підошви, ступінь зношення, озна­ки ремонту низу взуття тощо.

Поширеним способом фіксації об'ємних видимих слідів ніг є об'смне моделювання, тобто виготовлення зліпків-копій з гіпсу, сірки, вальц-маси (найчастіше з гіпсу). Порядок фіксації об'ємного та по­верхневого сліду ноги такий: вилучити сліди запаху; сфотографува­ти слід; виміряти та описати; якщо слід комбінований, вилучити ре­човину, якою він забарвлений, і виготовити зліпок.

Поверхневі забарвлені сліди фотографують, вимірюють, опису­ють, а потім переносять на копіювальний матеріал (плівку, ошкуре-ну гуму) або вилучають разом з предметом-носієм.

Об'ємні сліди на сипких матеріалах фіксують за допомогою зліп­ків, дотримуючись під час їх виготовлення загальних правил. Гіпсові зліпки виготовляють заливним, насипним і комбінованим способа­ми. Перед виготовленням зліпка заливним способом на сипкому грун­ті сліди закріплюють розчином перхлорвінілової смоли в ацетоні, розчином цукру, а також лаком для волосся. Після цього виготовля­ють зліпок. Техніка виготовлення гіпсового зліпка заливним спосо­бом така. Зі сліду видаляють воду та сторонні предмети; якщо слід неглибокий, його огороджують металевою (картонною) стрічкою; розчин гіпсу наносять на весь слід; кладуть арматуру, мотузку кінця­ми назовні і виливають залишок розчину гіпсу; через 15-20 хв після затвердіння зліпок акуратно піднімають і змивають грунт водою. Не можна терти зліпок, щоб не пошкодити його. Потім до кінців мотуз­ки прикріплюють бирку, на якій роблять засвідчувальний напис, і опечатують зліпок.

Насипний спосіб виготовлення зліпка полягає в тому, що слід при­пудрюють гіпсом через сито, а потім засипають товстим шаром гіпсу, накривають ганчіркою і через неї змочують гіпс до затвердіння. Ком­бінований спосіб полягає в тому, що слід припудрюють шаром гіпсу товщиною приблизно 5 мм, потім заливають рідким гіпсом, поклав­ши перед цим арматуру.

Невидимі сліди взуття залишаються на папері, картоні, фанері, полірованих і пофарбованих предметах, їх можна виявити, наносячи на поверхню магнітною щіткою порошок на феромагнітній основі. Інколи такі сліди можна виявити за допомогою люмінесценції та уль­трафіолетових променів.

137

Інколи об'ємні сліди ніг містяться під водою, видалити яку прак­тично неможливо (наприклад, у калюжі, річці, ставку). Якщо шар води над слідом досягає 10 см, то металевою чи пластиковою стріч­кою огороджують слід і відсмоктують воду грушею, а потім виготов­ляють зліпок заливним способом. Якщо шар води досягає 5 см, то воду можна не відсмоктувати, а просто насипати в неї гіпс до рівня загорожі, покласти арматуру, а потім знову досипати гіпс. Гіпс у воді затвердіє, і зліпок можна вилучити. Якщо шар води становить 50-100 см, розчин гіпсу треба зробити густим і через гумову трубку ви­лити його в слід, підводячи кінець трубки безпосередньо до сліду.

Об'ємні сліди на снігу фіксують звичайними способами. Гіпсові зліпки виготовляють насипним або комбінованим способом. Особ­ливість виготовлення зліпків у цьому разі полягає в тому, що перед виготовленням гіпсового розчину необхідно охолодити воду до О °С. Подальша техніка аналогічна описаній для фіксації об'ємних слідів на сипких матеріалах. На розсипчастому снігу зліпки виготовляють тільки насипним способом, а на вологому й густому — заливним. '

9.4

СЛІДИ ЗАСОБІВ ВЧИНЕННЯ ЗЛОЧИНУ

Засоби вчинення злочину — це матеріальні об'єкти, які використо­вують для досягнення злочинного результату. Це можуть бути со­кира, камінь, палиця, відмичка, автомобіль, вибухівка, отруйна чи сильнодіюча речовина.

Криміналістична трасологія об'єктом дослідження вважає знаряд­дя злому, зброю, транспортні засоби, інструменти та предмети.

Знаряддя злому — це спеціально виготовлені, перероблені чи при­стосовані для умисного застосування під час вчинення злочинів засо­би (лом, "балерина", "клешня рака"). До знарядь злому не належать інструменти, які можуть бути використані для здійснення злому. На­приклад, сокира, стамеска можуть бути засобами вчинення злочину, але не знаряддями злому. Від знарядь злому необхідно відрізняти та­кож предмети (скажімо, камінь, палицю), що не є інструментами, тоб­то не пристосовані для трудової діяльності, але можуть бути застосо­вані з метою злому. За механізмом утворення слідів засоби вчинення злочину поділяються на такі:

138

• знаряддя (знаряддя злому, інструменти та прилади, предмети);

• зброя (вогнепальна, холодна);

• джерела підвищеної небезпеки (транспортні засоби, механізми, обладнання виробничого та побутового призначення);

• фізичні явища (електричний струм, випромінювання, сильно­діючі та отруйні речовини);

• явища природи (землетрус, вогонь, вода).

Сліди засобів вчинення злочину утворюються здебільшого внас­лідок механічної дії. Розрізняють такі види руху засобів вчинення зло­чину: прямолінійний, прямолінійно-поступальний, зворотно-посту­пальний, обертально-поступальний і обертання-котіння. Кожному виду руху відповідають певні сліди.

У разі прямолінійного руху об'єкт, що утворює сліди, переміщуєть­ся перпендикулярно до об'єкта, який сприймає їх, і утворює слід тис­нення внаслідок формування, руйнування, залишкової деформації, нашарування, перерозподілу частин речовини, зміни та перебудови внутрішньої структури об'єкта.

Під час прямолінійно-поступального руху об'єкт, що утворює сліди, переміщується під дією двох сил, спрямованих по вертикалі та горизонталі, уздовж поверхні, сприймає сліди і водночас тисне на по­верхню. У результаті утворюються сліди ковзання у вигляді системи валиків і рівчачків.

При зворотно-поступальному русі об'єкт, що утворює сліди, по черзі змінює напрям горизонтального руху, а під дією вертикальної сили роз­різає предмет. У результаті утворюються сліди розпилу чи тертя.

При обертально-поступальному русі об'єкт, що утворює сліди, обертається і водночас переміщується прямолінійно.

У разі обертання-котіння об'єкт, що утворює сліди, обертаючись навколо осі, переміщується по поверхні, що сприймає сліди, утворю­ючи поверхневі або об'ємні сліди котіння (сліди колісних транспор­тних засобів). Гусеничний транспорт утворює сліди за схемою прямо­лінійного руху, а сліди полозкового транспорту утворюються так само, як сліди ковзання при прямолінійно-поступальному русі.

Сліди знарядь злому та інших засобів вчинення злочинів фіксують на основі загальних правил і прийомів за допомогою фотографуван­ня, вимірювання, опису, копіювання, моделювання, вилучення слідів разом з предметом. Для моделювання слідів на дереві найчастіше застосовують пластилін, пасту К, сієласт, стене і віск. На металевих об'єктах використовують легкоплавкий метал — сплав Вуда, який застосовують у зубопротезній практиці, пасту К, сієласт та ін. Однак

139

рекомендується вилучати сліди разом з предметом. Забарвлені сліди та сліди контакту знарядь обов'язково потрібно вилучати з предме­том, на якому вони залишені.

Сліди транспортних засобів поділяють за видами транспорту (са­мохідним і несамохідним). Кожний з них поділяють на колісний, гу­сеничний і полозковий. Колісний транспорт залишає сліди котіння, гусеничний — тиснення, полозковий — ковзання. Сліди котіння та тиснення можуть бути об'ємними, поверхневими та забарвленими; інколи об'ємні сліди містять частинки речовини, яка відрізняється від матеріалу, що формує слід. Сліди транспортних засобів містять озна­ки ходової частини транспорту: вид, ширину колії, базу транспорт­ного засобу, кількість осей і коліс, модель шин.

Слід одного колеса, трака, полоза називають біговою доріжкою. Дві паралельно розташовані бігові доріжки утворюють колію. Від­стань між осями транспортного засобу називають базою. Вимірюють її між слідами передніх і задніх коліс, які утворюються на місці сто­янки транспорту. Ширина колії — це конструктивна ознака, її вимі­рюють між центрами доріжок, а якщо колія складається зі спарених доріжок — від лінії відліку, проведеної між біговими доріжками. У обіговій доріжці виокремлюють ширину протектора, тобто шири­ну малюнка, який утворюється у сліді, і загальну ширину сліду, яку називають шириною бігової доріжки.

Слід гальмування — це довжина бігової доріжки від початку гальму­вання транспорту до повної його зупинки. Цей слід складається з двох частин. Перша відображає початок гальмування; у ній слід переривча­стий, бо колесо повністю не заблоковане і продовжує обертатися. Пізніше воно повністю припиняє обертатись і ковзає по дорозі, утво­рюючи другу частину — слід ковзання, який ще називають слідом юза.

Сліди транспортних засобів фіксують фотографуванням, вимірю­ванням, описом, копіюванням, моделюванням, вилученням сліду ра­зом з предметом. На місці дорожньо-транспортної пригоди (ДТП) виготовляють панорамним способом слід бігової доріжки, довжина якої дорівнює довжині кола колеса, детально фіксують особливості будови малюнка протектора і виготовляють зліпки цієї частини слі­ду. Поверхневі сліди, наприклад пилові, переносять на копіювальні дактоплівки (ошкурену гуму, липкі плівки, фотопапір). На місці ДТП потрібно фіксувати ширину бігової доріжки, ширину протектора, його малюнок, ширину колії, базу транспортного засобу, частинки вантажу, що відокремилися, плями мастил, шматки скла від фар, ча­стинки грунту, мікро- та макрочастинки тощо.

140

СЛІДИ ЗУБІВ, НІГТІВ

ТА ІНШИХ ЧАСТИН ТІЛА ЛЮДИНИ

Часто на місці події залишаються сліди зубів, нігтів.

Сліди зубів за механізмом утворення можуть бути слідами надкусу, коли відбувається неповне змикання зубів і утворюються об'ємні сліди, і слідами відкусу, які виникають за повного змикання зубів і ут­ворення на розчленованих об'єктах слідів ковзання.

Сліди нігтів на тілі людини виглядають як синці, а на пластичних матеріалах вони об'ємні. Однак найчастіше використовують зрізані частини нігтів як слід предмета, що є об'єктом трасологічного та біо­логічного дослідження. За слідами зубів і нігтів експерти можуть ідентифікувати людину.

Досліджують також сліди відкритих частин обличчя — губ, вух, щік, лоба, кінчика носа. Методику їх дослідження запропонував С. Ненашев. В окремих випадках за умови правильної фіксації таких слідів можна ідентифікувати людину і створити криміналістичні об­ліки, особливо за слідами губ.

ЗАГАЛЬНІ ПРАВИЛА ОГЛЯДУ ТА ВИЛУЧЕННЯ СЛІДІВ. ТРАСОЛОГІЧНА ЕКСПЕРТИЗА

Робота зі слідами на місці події підпорядковується єдиним прави­лам. З предметом — носієм сліду — треба поводитися так, щоб не залишати власних слідів і не пошкодити тих, що є. Під час досліджен­ня важливо дотримуватися такого порядку фіксації слідів: спочатку фіксують сліди запаху, мікрочастинок, потім — сліди папілярних узорів і решту слідів. Перед попереднім дослідженням сліди фотогра­фують, вимірюють і описують у протоколі, а після цього сліди вилу­чають копіюванням, моделюванням або в натурі.

Трасологічну експертизу здійснюють експертні криміналістичні підрозділи. Об'єктами її є сліди-відображення та сліди-предмети, а також мікрооб'єкти. Тип слідів зумовлює вид дослідження та експер­тизи. Сліди пальців рук досліджують за допомогою дактилоскопіч-

141

ної експертизи; сліди знарядь злому на перешкодах, замках, пломбах, а також сліди транспортних засобів — трасологічної експертизи. До­сліджують слід (його відбиток на плівці, копію, зліпок), виявлений на місці події, і експериментальні зразки предмета, який розшукують. Найчастіше вивчають безпосередньо об'єкт. Колеса транспортного засобу прокочують на паперовій смузі, яку подають на експертизу як зразок. Зразки ходи людини відбирають на стрічках паперу чи грунті, сліди фотографують панорамним методом, а знімки дослід­жують.

Методика трасологічного дослідження, так само як і інша іденти­фікація, складається з окремих і порівняльних досліджень, оцінки ре­зультатів і формулювання висновків. Під час окремого дослідження експерт за допомогою досліджуваного об'єкта робить експеримен­тальні зразки — тиснення, ковзання, дотримуючись механізму утво­рення сліду, який досліджують. Для порівняння застосовують об'єм­не лінійне зміщення, порівняння, інколи накладання. Результати порів­няльного дослідження ілюструються фотознімками, виготовленими на оптичних приладах. Трасологічна експертиза розв'язує такі зав­дання:

,( • ідентифікаційні, пов'язані зі встановленням тотожності об'єкта, н що утворює сліди, за слідами-відображеннями;

• діагностичні, пов'язані з механізмом утворення сліду, величи-,з ною прикладеної сили, часом утворення сліду, взаємним розмі-Г щенням знаряддя вчинення злочину і об'єкта, що сприймає слі-*і ди, послідовністю нанесення слідів, напрямом руху об'єкта, що П утворює слід (транспорту, знарядь злому тощо).

| Контрольні питання

1. Теоретичні основи трасології.

2. Класифікація слідів.

3. Сліди рук людини.

4. Основні методи виявлення слідів пальців рук.

5. Методи, за допомогою яких фіксують сліди ніг.

6. Сліди засобів вчинення злочину.

7. Правила огляду та вилучення слідів.

8. Питання, які розв'язує трасологічна експертиза.

142

Тема 10 СУДОВА БАЛІСТИКА

10.1

ПОНЯТТЯ, ПРЕДМЕТ І ОБ'ЄКТИ ДОСЛІДЖЕННЯ СУДОВОЇ БАЛІСТИКИ

Балістика (від грецьк. ЬаШо — кидаю) — наука про рух снаряда (куль, шроту) вогнепальної зброї в повітрі (зовнішня балістика) та в каналі ствола зброї (внутрішня). Призначенням вогнепальної зброї є надання снаряду руху та заподіяння за його допомогою пошкод­жень певному об'єкту.

Протиправне застосування вогнепальної зброї дуже небезпечне, бо може мати тяжкі наслідки для життя та здоров'я людей і створює загрозу одночасного завдання тілесних ушкоджень багатьом особам. Вогнепальна зброя може бути засобом вчинення злочину, і в цьому разі постає потреба у виявленні всіх обставин кримінальної справи, пов'язаних із застосуванням вогнепальної зброї. Ці завдання можна розв'язати тільки за допомогою спеціальних знань із судової балісти­ки — розділу криміналістики, який вивчає ручну вогнепальну зброю та сліди її застосування для одержання доказової інформації. Судову балістику застосовують у сфері діяльності органів дізнання, поперед­нього слідства, прокуратури та суду для боротьби зі злочинністю.

Значний внесок у розвиток судової балістики зробили В. Черва-ков, С. Кустанович, Б. Комаринець, Ю. Кубицький та ін. Вони виз­начають її зміст як вивчення закономірностей пострілу та дії зброї і розробку на цій основі науково-технічних методів і засобів виявлен­ня, фіксації та дослідження вогнепальної зброї, боєприпасів до неї, стріляних куль, гільз, шроту, картечі, пижів, слідів пострілу та явищ, що супроводжують постріл, з метою розслідування та попередження злочинів.

Судова балістика тісно пов'язана з іншими розділами криміна­лістики, передусім трасологією та судовою фотографією. У ній ши­роко застосовують фізичні та хімічні методи дослідження, за допо­могою яких визначають, наприклад, якісно-кількісний склад шроту, сліди металізації на пошкоджених снарядами об'єктах.

143

Судова медицина вивчає вогнепальні ушкодження на тілі людини. У питаннях дослідження вогнепальних ушкоджень судова медицина і балістика тісно взаємопов'язані. Справді, вирішення багатьох пи­тань щодо вогнепальних ушкоджень (напряму пострілу, його дис­танції, взаємного розташування потерпілого та зброї під час пост­рілу, послідовності пострілів, можливості здійснення пострілу в себе тощо) може бути повним і достовірним тільки за умови здійснення комплексної судово-медичної та судово-балістичної експертизи.

Науково-технічною основою судової балістики є військово-тех­нічні науки, які вивчають будову, конструювання вогнепальної зброї та боєприпасів, дію снаряда вогнепальної зброї на перешкоду, яви­ща, що відбуваються в каналі ствола під час пострілу, рух снаряда після виходу його зі ствола зброї. На основі цих даних визначають дію механізмів зброї та відповідно виникнення слідів на стріляних кулях і гільзах, пробивну силу кулі, виникнення та формування до­даткових ознак пострілу на перешкоді.

Застосування вогнепальної зброї для вчинення злочину супровод­жується утворенням речових доказів — джерел доказової інформації: уі • зброї і її частин — магазина, щік, рукоятки; приладдя до зброї — шомпола, протирки, кобури, чохла; тайників для зберігання

*•' зброї — книги, бруска дерева з виїмками;

•* • боєприпасів, гільз, куль, шроту, капсулів, пижів, прокладок; А • матеріалів та інструментів для виготовлення та спорядження '£*' боєприпасів;

• вибухових речовин — пороху та його компонентів;

• кульових, дробових пробоїн та пошкоджень на перешкодах — "я вм'ятин, тріщин, розривів; 1 ? • слідів-відображень на гільзах, кулях, шротах, прокладках і пи-

•« жах.

-й V •

.. Крім виникнення речових доказів процес застосування вогнепаль­ної зброї супроводжується явищами, які мають криміналістичне зна­чення, — полум'ям і звуком пострілу.

Однак не завжди перелічені речові докази є об'єктами судово-ба­лістичних досліджень. Так, відбиток пальця на рукоятці пістолета є об'єктом дактилоскопічної, а не балістичної експертизи. Питання про тотожність слідів мастила в тайнику, де зберігалася зброя, з тим, яким змащений конкретний екземпляр зброї, вирішують за допомо­гою хімічного аналізу складу мастила. А питання, чи перебував ма-

144

газин, виявлений на місці злочину, у рукоятці конкретного пістоле­та, вирішують трасологічним дослідженням.

Речові докази є об'єктами судово-балістичних досліджень лише тоді, коли на них є суттєві ознаки, які відображають дію зброї та слідів її застосування і досліджуються у зв'язку з пострілом або його можливістю [16].

До об'єктів судово-балістичних досліджень належать:

• зброя та її складові частини;

• боєприпаси, стріляні кулі та гільзи, шрот, капсулі, пижі, про­кладки;

• вибухові речовини (порох);

• сліди дії снаряда вогнепальної зброї на вражених перешкодах;

• сліди впливу на вражену перешкоду явищ, що супроводжують постріл;

• сліди продуктів згоряння заряду.

Пізнання особливостей і ознак названих об'єктів, виявлення зако­номірностей утворення слідів зброї є предметом судової балістики.

Знання судової балістики та її практичне застосування дає слідчо­му змогу одержувати докази про використання вогнепальної зброї під час вчинення злочину.

ВОГНЕПАЛЬНА ЗБРОЯ ТА ЇЇ КЛАСИФІКАЦІЯ

Вогнепальна зброя — це пристрій, в якому для вильоту кулі з кана­лу ствола використовується енергія хімічного розкладу вибухових речовин. Для вирішення питання, чи належить предмет до вогнепаль­ної зброї, крім установлення загальної ознаки — цільового призна­чення, необхідно, щоб він задовольняв такі критерії:

• для метання снаряда має бути використана енергія, яка утво­рюється під час згоряння вибухової речовини (пороху та ін.);

• предмет повинен мати ствол для спрямування руху снаряда;

• наявність у предмета пристроїв для замкнення каналу ствола та для запалення заряду;

• достатня вражаюча дія снаряда;

• достатня міцність конструкції предмета.

145

Перші три критерії можна визначити візуально, оглядаючи зброю на місці події. Критерій міцності конструкції передбачає, що з неї можна здійснити більш як один постріл. Вражаюча сила снаряда має становити щонайменше 0,005 кг/мм2.

Судова балістика досліджує тільки ту вогнепальну зброю та боє­припаси до неї, які застосовують злочинці для вчинення злочинів. Такою є ручна стрілецька вогнепальна зброя. Знати її будову та кон­структивні особливості необхідно для одержання інформації про об­ставини злочинної діяльності із застосуванням зброї.

Ручну вогнепальну зброю класифікують так:

• за цільовим призначенням — бойова (гвинтівки, карабіни, авто­мати, пістолети, револьвери, рушниці гладкоствольні спеціаль­ного та бойового призначення тощо), мисливська (рушниці різних систем, мисливські карабіни, штуцери), спортивна (тре-

, ^ нувальна та цільова зброя — дрібнокаліберні гвинтівки, спор-

л„ тивні пістолети);

•"ХІД

• за ступенем автоматизації— неавтоматична, автоматична, ' самозарядна; ч * * за способом заряджання — казнозарядна, дульнозарядна;

• за кількістю стволів — одно-, два- та багатоствольна;

•• за кількістю зарядів — одно- та багатозарядна;

• за конструктивними особливостями ствола — гладкоствольна,

нарізна, гладконарізна (з парадоксом);

__ • за калібром — малокаліберна (до 6,5 мм), середнього калібру (б, 5-9 мм) та великокаліберна (понад 9 мм);

• за способом виготовлення — заводська, кустарна (виготовлена

майстром-зброярем або спеціалістом у кустарних умовах, без

,«» дотримання встановлених стандартів і, як правило, невеликими

л- ГЇЦ

партіями) та саморобна (виготовляється, як правило, з наявних матеріалів, а інколи із частковим застосуванням окремих час­тин заводського виготовлення);

• за особливістю конструкції— стандартна, нестандартна та атипова.

Нестандартна зброя має певні конструктивні відхилення порів­няно зі стандартною зброєю аналогічного типу — меншу довжину "ствола чи ложа. До цієї групи належать багатоствольні пістолети та револьвери, обрізи гвинтівок і мисливської зброї. Велике значення має питання про критерії розмежування обрізів та видів зброї, з яких вони виготовлені. Виявлено, що вкорочення ствола мисливськоїруш-

146

і до 500 мм (включаючи патронник) є межею, поза якою рушни­ця втрачає балістичні властивості мисливської зброї і набирає ознак іншої зброї — бойової, призначеної для враження живої цілі на близьких відстанях. Якщо довжина ствола перевищує 500 мм і ложе не вкорочене, така рушниця належить до рушниць полегшеної кон­струкції. Атипова зброя також відрізняється нестандартною конст­рукцією, але основною її особливістю є маскування під будь-які побу­тові речі — авторучки, парасольки та ін. До цього типу належать та­кож пристрої для стрільби, перероблені з будівельно-монтажних та стартових пістолетів, ракетниць.

Кожний вид зброї має специфічну конструкцію, що відповідає її цільовому призначенню; спільними ознаками є ствол, ударно-спуско­вий механізм (пристрій для запалювання вибухової речовини) і пристрій для закривання каналу ствола.

Ствол призначений для спрямування польоту кулі (снаряда). Один кінець ствола дещо збільшений у діаметрі і називається патрон­ником, або казенною частиною, а другий — дулом, або дульною части­ною. У патронник вміщують патрон з пороховим зарядом і снарядом. Внутрішні стінки каналу ствола бойової та спортивної зброї мають гвинтоподібні канавки — нарізи. Тому така зброя називається на­різною. Виступи між нарізами називаються полями. У більшості моделей вітчизняної зброї є чотири нарізи, які в'ються зліва вгору направо. В окремих іноземних зразках передбачено понад чотири нарізи. Нарізи надають кулі обертального руху, який позитивно впливає на влучність стрільби. Стволи мисливської зброї не мають нарізів, тому її називають гладкоствольною. Для поліпшення бойо­вих якостей дульна частина ствола в окремих видах зброї має звужен­ня (чок), а інколи й нарізи (парадокс).

Діаметр каналу ствола називають калібром. У нарізній зброї його вимірюють у міліметрах між двома протилежними полями. Бойова вітчизняна зброя має калібри 5,45; 6,35; 7,62; 9,0 мм; спортивна — 5,6 мм. Калібр мисливської, спеціальної, бойової гладкоствольної зброї — це поперечник (діаметр) каналу ствола; визначають його за кількістю круглих свинцевих куль, що за діаметром підходять до цьо­го ствола і відлиті з одного англійського фунта свинцю (453,5 г). Най­поширеніші вітчизняні мисливські рушниці мають калібри 12, 16, 20.

Калібр зброї нанесений на казенній частині ствола і на денці гільзи.

Ударно-спусковий механізм і затвор (пристрій для закривання ка­налу ствола) — взаємопов'язана система частин зброї, призначених

147

для заряджання (подавання й досилання патрона до патронника), закривання каналу ствола в момент пострілу, розбиття капсуля (спус­ку курка з бойового зводу) і розряджання (виймання відстріляної гільзи з патронника), що відбувається під дією енергії порохових газів, які виникають під час пострілу, або вручну. Залежно від ступе­ня автоматизації та принципу дії ударно-спускового механізму й зат­вора вогнепальна зброя поділяється на автоматичну, самозарядну та неавтоматичну.

В автоматичній зброї енергією порохових газів викидається сна­ряд, здійснюються перезарядка й установка зброї на бойовий звід. У результаті натискання на спусковий гачок відбувається один постріл, і весь цикл повторюється. Така зброя називається самозаряд­ною автоматичною. Це пістолети Токарева (ТТ), Макарова (ПМ), "Парабелум". Якщо після натискання на спусковий гачок відбу­вається кілька пострілів, така зброя називається самострільною ав­томатичною, наприклад пістолет Стєчкіна, автомати АК, ПКШ, ПКС та ін. У неавтоматичній зброї перезарядку й установку затво­ра на бойовий звід здійснюють вручну. Так, для підготовки гвинтів­ки до стрільби слід відвести затвор назад, потім дослати вперед і зак­рити ствол; у мисливській рушниці — розкрити ствол, вкласти в ньо­го патрон і закрити ствол. До неавтоматичної зброї належать бойові гвинтівки, карабіни, револьвери, більшість мисливських рушниць.

Для пострілу потрібний заряд, що складається з вибухової речо­вини (пороху) і снаряда (кулі, шроту). Сучасна ручна вогнепальна стрілецька зброя буває одно- та багатозарядною: першу після кожно­го пострілу потрібно перезаряджати вручну, а друга має спеціальний пристрій (магазин, барабан), в якому вміщується кілька готових за­рядів (це прискорює стрільбу).

10.3

к

В)

, ОКРЕМІ ВІДОМОСТІ ПРО РУЧНУ .11-. ВОГНЕПАЛЬНУ ЗБРОЮ ТА БОЄПРИПАСИ ДО НЕЇ ,

т

Основними видами ручної стрілецької зброї, які вивчає судорр балістика, є револьвери, пістолети, пістолети-кулемети, автомати, гвинтівки, карабіни, мисливська та спортивна зброя. ,|(

148

Револьвер — це короткоствольна (довжина ствола — 57-267 мм) багатозарядна неавтоматична вогнепальна зброя. Особливістю ре­вольверів є наявність барабана, де розміщуються патрони. Стрільба здійснюється одиночними пострілами, патрони постачаються з бара­бана обертанням останнього під час встановлення курка на бойовий звід. Після стрільби стріляні гільзи витягуються вручну шомполом поодинці чи всі одразу під час заміни барабана.

Пістолет — ручна короткоствольна (довжина ствола — 53-250 мм) багатозарядна автоматична вогнепальна зброя з калібром 2,7-11,45 мм. Основна відмінність пістолетів від револьверів полягає в автоматичному перезаряджанні, відсутності барабана та наявності магазина, вміщеного, як правило, у рукоятці.

Пістолет-кулемет — сучасна багатозарядна зброя, проміжна між пістолетами й автоматами. Довжина ствола — 112-360 мм. Від­мінність пістолета-кулемета від пістолета полягає в автоматичній стрільбі й наявності магазина, який вміщує 70 і більше патронів. У готовому до стрільби пістолеті-кулеметі патрон розміщується в ма­газині, а не в патроннику, як у пістолетів. Для стрільби масивний зат­вор необхідно відвести назад і затримати на бойовому зводі. Після натискання на спусковий гачок затвор спрямовується вперед, до­силає патрон до патронника і розбиває капсуль — відбувається по­стріл. Затвор пороховими газами відкидається назад, викидаючи стріляну гільзу, і стає на бойовий звід. Якщо спусковий гачок натис-нутий, цикл стрільби повторюється автоматично.

Вітчизняні пістолети-кулемети Шпагіна (ПКШ), Дегтярьова (ПКД), Судаєва (ПКС) називають ще автоматами. У них використо­вують стандартні пістолетно-кулеметні патрони калібру 7,62 мм зразка 1930 р. Пістолети-кулемети мають різні розміри й калібри, на­приклад "Узі" (Ізраїль) — 9,0 мм, "Інгрем" (США) — 9,0, "Скорпіон" (Чехія—Словаччина) — 7,65 мм.

Автомат — ручна середньоствольна (довжина ствола — 225-530 мм) багатозарядна автоматична вогнепальна зброя, з якої мож­на вести вогонь як одиночними пострілами, так і серіями.

Автомати відрізняються від пістолетів-кулеметів прицільністю й дальністю ведення вогню (до 600 м), конструкцією затвора й механі­кою пострілу. В автоматах перезаряджання також здійснюється газа­ми, які утворюються під час пострілу, проте не безпосередньо, а че­рез відведення їх до спеціального пристрою.

149

Гвинтівка і карабін. Гвинтівка — довгоствольна (довжина ство­ла _ 600-800 мм) одно- чи багатозарядна неавтоматична (або авто­матична чи самозарядна) вогнепальна зброя. Безпосередньо гвинтів­ки рідко застосовують для вчинення злочинів через їх громіздкість. Найчастіше злочинці з бойових гвинтівок виготовляють обрізи зменшуючи довжину ствола та приклада. Карабін — середньостволь-на (довжина ствола — 600 мм) одно- чи багатозарядна неавтоматич­на (або самозарядна) вогнепальна зброя, виготовлена на основі гвин­тівки за рахунок укорочення ствола та приклада.

Мисливська зброя, як правило, буває заводського виготовлення (проте зустрічається й кустарного) і поділяється за видом снаряда, який використовують, на кульову, дробову та комбіновану.

Кульова мисливська зброя має, як правило, один нарізний ствол, з якого стріляють тільки кулями. За калібром і видом застосовуваних боєприпасів розрізняють такі види кульових нарізних мисливських рушниць: штуцери та карабіни.

Дробова мисливська зброя має тільки гладкі, ненарізні стволи (один або два), розташовані горизонтально чи вертикально. З такої зброї можна стріляти шротом або спеціальними кулями.

Комбіновані мисливські рушниці призначені для стрільби як шро­том, так і кулями. Вони можуть мати один і більше стволів. Якщо рушниця має один ствол, до неї додається нарізний ствол-вставка або ствол має чекове звуження з нарізами (парадокс). У рушницях із трьома стволами два гладкоствольні, а один — нарізний.

Спортивна зброя складається з тренувальної (це, як правило, ма­локаліберні гвинтівки та пістолети), стендової зброї для тренувань та змагань.

Боєприпаси — боєзаряди, без яких неможливі постріли. Боєза-ряд складається з вибухової речовини, снаряда й пижа, гільзи для з'єднання заряду в одне ціле. Старовинні зразки вогнепальної зброї, окремі мисливські та сучасні саморобні зразки дульноза-рядні, тобто їх заряджають через дульну частину ствола — спочат­ку засипають порох, потім закладають пиж, на який кладуть сна­ряд (кулю чи шрот) і знову прикривають його пижом. Для пост­рілу необхідно через спеціальний отвір у казенній частині ствола запалити порох, і лише тоді відбудеться постріл. Таку запальну зброю виготовляють, як правило, неповнолітні. У практиці її на­зивають самопалами.

150

Складові сучасного заряду об'єднані в одному пристрої, який на­зивають патроном. Такий патрон називають ще унітарним. За фор­мою та конструкцією патрони можуть бути різними: наприклад, мати різне розміщення ініціювальної речовини для запалення поро­хового заряду. За цією ознакою розрізняють патрони центрального та бокового займання.

Сучасні гільзи виготовляють зі сталі, плакують міддю і покрива­ють антикорозійним лаком. Форма гільзи може бути пляшкоподіб-ною, конічною чи циліндричною. Гільзи старих зразків (для гвинті­вок), мисливських і дрібнокаліберних спортивних патронів на денці мають головку, а гільзи нових зразків — кільцеву канавку. У центрі денця є капсульне гніздо, в яке вміщують капсуль з ударно-вибухо­вою (ініціювальною) речовиною.

Снаряд (кулю) закріплюють у денці гільзи за допомогою обжиму (гвинтівочний і пістолетно-кулеметний патрон калібру 7,62 мм зраз­ка 1943 р.; дрібнокаліберний спортивний патрон калібру 5,6 мм; бо­йовий патрон калібру 5,45 мм), кернування (револьверний і пістолет­но-кулеметний патрон калібру 7,62 мм зразка 1930 р.) і щічьноїпосад­ки (патрон калібру 9,0 мм).

Патрони для мисливської зброї мають циліндроподібні металеві або картонні гільзи багаторазового використання. Після першого пострілу гільзу можна спорядити вручну за допомогою спеціальних пристроїв (наприклад, "Діана"). Кулі бойових зразків за формою пе­редньої частини бувають гострокінцеві, плоскі та напівсферичні. Хво­стова частина окремих куль (важких, бронебійних) має конічну фор­му. За конструкцією кулі поділяють на оболонкові та безоболонкові. Оболонкові мають сталеву оболонку, всередині якої розміщується сви­нець або осердя для збільшення убивчої сили. Безоболонкові кулі — це моноліт із металу (свинцю, чавуну). Застосовують їх у спортивних і мисливських патронах. Злочинці найчастіше користуються безобо-лонковими кулями. Спеціальні безоболонкові кулі застосовують для споряджання патронів мисливської зброї. Інколи злочинці викорис­товують спеціальні кулі для стрільби з обрізів мисливської зброї.

151

СЛІДИ ВОГНЕПАЛЬНОЇ ЗБРОЇ

І МЕХАНІЗМ ЇХ УТВОРЕННЯ

о-

Застосування вогнепальної зброї під час вчинення злочинів при­зводить до появи численних слідів на місці події.

Найбільша кількість слідів зброї залишається на гільзах, снарядах (кулях, шроті), перешкодах (предметах, людях), тілі й одязі того, хто стріляв, і потерпілого.

Ручна вогнепальна зброя характеризується певними ознаками, які у процесі пострілу відображаються у слідах на снарядах та гільзах. Ознаки зброї поділяють на загальні та окремі. Загальними є ознаки конструкції, властиві певній моделі зброї, а окремими — ознаки виго­товлення та експлуатації частин і деталей зброї, властиві конкретно­му екземпляру зброї.

, Ознаки, що відображаються у слідах на стріляних снарядах: 4 • загальні — калібр ствола, кількість нарізів у каналі ствола, на­прям нарізів, кут підйому нарізів, ширина полів нарізів, наяв-И'" ність пристосування для відведення газів, довжина кульового Й • входу, будова магазина; X ' • окремі — діаметр каналу ствола, ширина кожного поля нарізу

-4І каналу ствола, форми поперечного перерізу та початку полів

«- нарізів, нерівності полів нарізів та їх граней, нерівності дульної

~ц частини каналу ствола, невідповідність осі каналу ствола та

д < патронника, зовнішні пошкодження ствола, що змінюють про-

-« філь каналу, роздуття каналу ствола, ступінь зношеності кана-

з, І лу ствола.

? Ознаки, що відображаються у слідах на стріляних гільзах:

-< • загальні — наявність тих чи інших частин зброї, взаєморозта-^ шування частин зброї, форма робочої поверхні частин, розміри

-; робочих ділянок частин;

• окремі — пошкодження окремих частин, особливості форми де-

-, талей і частин, справжні розміри частин, рельєф поверхні час-" тин.

На прикладі дії автоматичного пістолета розглянемо, як утворю­ються сліди на кулях і гільзах під час заряджання зброї та здійснення пострілу.

152

Утворення слідів на гільзах. Сліди на гільзах утворюються під час заряджання зброї, у момент пострілу та під час екстрагування (вида­лення) гільзи зі зброї.

1. Утворення слідів під час заряджання зброї. Під час заряджання патрон вкладається в магазин, магазин вставляється у рукоятку піс­толета, затвор відводиться назад, і патрон досилається вперед до пат­ронника. Коли патрон повністю ввійде в патронник, зачіп викидача заскочить у кільцеву канавку і залишить слід ковзання на ребрі (фланці) денця гільзи. Рух затвора припиниться, патронник виявить­ся закритим, а зброя — зарядженою.

Під час цих дій на гільзах утворюються сліди заряджання у виг­ляді поздовжніх трас на корпусі та ребрі (фланці) гільзи від дії загинів магазина, нижньої поверхні затвора та патронника. Пара­лельні траси на краю денця гільзи, на її фланці та канавці є результа­том дії зачепа викидача та переднього зрізу затвора.

Під час заряджання мисливської неавтоматичної зброї патрон вручну вставляють у патронник, а потім закривають ствол. На денці гільзи утворюються сліди ковзання від нерівностей щитка колодки, інколи — сліди від бойка у вигляді трас.

2. Утворення слідів зброї на гільзі під час пострілу. Під час натис­кання на спусковий гачок ударник з бойком зривається з бойового зводу і, рухаючись уперед, б'є капсуль, утворюючи на ньому об'ємний слід тиску, який за формою схожий на форму бойка. Під час удару бойка капсуль загоряється і підпалює пороховий заряд. У патронни­ку виникає великий тиск порохових газів, під дією яких снаряд отри­мує кінетичну енергію й виштовхується зі ствола, а гільза з такою самою силою притискується до затвора, і на її денці утворюються сліди тиску, які називають слідами переднього зрізу затвора (патрон­ного упора). Через те що метал капсуля значно тонший, ніж денце, і м'якший, сліди переднього зрізу затвора утворюються насамперед на капсулі навколо сліду бойка. Сліди бойка та переднього зрізу затво­ра залишаються практично на всіх гільзах, відстріляних з будь-якої зброї — як заводської, так і атипової. На капсулі можуть утворити­ся також сліди від країв отвору бойка, а на корпусі гільзи — сліди стінок патронника.

3. Утворення слідів пострілу під час екстрагування гільзи. Проце­дура пострілу миттєва. За цей час затвор набирає моменту руху і, долаючи стан спокою, починає рухатися назад. Зачіп викидача, який утримує гільзу в чашці (вінчику) затвора, вилучає гільзу і разом з

153

нею відходить назад. Під час руху гільзи в патроннику на її стінках можуть утворюватися сліди патронника від нерівностей, які є на його стінках. Сліди патронника мають форму паралельних трас, розміще­них на циліндричній частині гільзи ближче до її денця. Як тільки гільза вийде з патронника, вона натикається на відбивач, набирає обертального моменту і викидається. Через те що відбивач майже в усіх зразках зброї розміщений зліва внизу, гільза вилітає праворуч. При цьому від удару гільзи об відбивач на її нижньому краї утво­рюється слід тиску, який називається слідом відбивача. В окремих зразках вітчизняної зброї (АК, АКС, СКС, ПМ) гільза, що екстра­гується, під час польоту вдаряється об край вікна кожуха затвора чи ствольної коробки і на ній утворюється характерний слід тиску чи ковзання, який називається слідом вікна кожуха затвора для пісто­летів і слідом вікна ствольної коробки для автоматів і карабінів СКС.

Утворення слідів на снарядах (кулях) значною мірою визначаєть­ся конструкцією ствола зброї. У будь-якого ствола заводського виго­товлення є патронник, який за формою та розмірами відповідає гільзі штатного патрона, і канал. У нарізній зброї канал має нарізи, в яких, у свою чергу, є дно та грані. З двох граней одна називається ведучою, або бойовою, а інша — веденою, або холостою. У механізмі утворення слідів на кулях суттєве значення має частина ствола, яка називається кульовим входом (це перехідна ділянка від патронника до нарізної частини).

У механізмі утворення слідів зброї на кулях розрізняють три ос­новних етапи: входження кулі до кульового входу; врізання оболон­ки кулі в нарізи; поступально-обертальний рух кулі в каналі ствола.

Перший контакт кулі з кульовим входом відбувається на межі ци­ліндричної поверхні кулі з її головною частиною. Під час прямолі­нійного руху в момент пострілу від денця гільзи до кульового входу рівень початку слідів буде однаковим відносно денця кулі. Далі під тиском газів снаряд, що рухається по стволу, ковзає його стінками, і на циліндричній частині кулі утворюються сліди полів і граней нарізів. Механізм утворення їх такий. Куля, залишаючи патронник, рухається прямолінійно, і під час входження в нарізи на ній залиша­ються первинні сліди нарізів, розміщені паралельно осі кулі у вигляді борозенок і валиків. Рухаючись далі, куля повторює напрями нарізів, набирає обертального руху і на її поверхні залишаються сліди граней і полів нарізів у вигляді нахилених пучків трас. У вітчизняній бойовій зброї ствол має чотири нарізи, які в'ються зліва вгору направо.

154

Ширину полів і нарізів можна визначити за їх слідами на цилінд­ричній частині кулі. Ці сліди називаються вторинними слідами кана­лу ствола; вони частково перекривають первинні.

У гладкоствольній зброї сліди каналу ствола залишаються на шроті та спеціальних кулях. У шротовому заряді не всі шротинки торкаються ствола, а лише крайні, до того ж не всією поверхнею, а окремими точками. У цих точках утворюються сліди каналу ство­ла у вигляді плоских поверхонь на сферичній частині шротин. На шроті, розміщеному всередині заряду, сліди каналу ствола не зали­шаються, але інколи зустрічаються незначні заглиблення від контак­ту із сусідніми шротами. Такі сліди називають контактними полями. Останні іноді бувають на поверхні пижа чи картонної прокладки.

Утворення слідів пострілу на перешкодах. На перешкодах можуть утворюватись сліди пошкоджень безпосередньо від снарядів (куль, шроту), які називаються основними слідами пострілу, і сліди від явищ, що супроводжують постріл, які називаються додатковими слідами пострілу.

Основні сліди пострілу утворюються снарядом. Зустрічаючись із перешкодою, снаряд, як правило, має значну кінетичну енергію і може утворити об'ємний слід тиску, пробоїну (наскрізний отвір) або ненаскрізний (сліпий) отвір.

Додаткові сліди пострілу виникають у результаті дії явищ, що су­проводжують постріл. Основну роль у їх виникненні відіграють по­рохові гази, стовп повітря, порохові зерна, продукти розкладу кап­сульного складу, дульне полум'я, частинки мастила та інших речо­вин. У результаті дії цих факторів на перешкодах можуть утворитися часткові пошкодження, опалення та опіки, відкладення порохових зернин, сліди кіптю, мастила, обідки обтирання і металізація, від­битки частин зброї.

Часткові пошкодження перешкоди виникають у результаті пост­рілу впритул і з близької відстані, переважно за рахунок дії стовпа повітря, що рухається поперед снаряда та порохових газів. Найчас­тіше об'єктами пошкодження є одежа, а також тканини тіла людини, на яких утворюються розриви.

Опалення та опіки виникають внаслідок термічної дії дульного полум'я, зернин пороху та порохових газів, що палають. Результати термічного впливу залишаються на одежі (обпалення, обвуглення та спікання волокон тканини) і тілі людини (опіки).

155

Навколо кульового отвору після пострілу з близької відстані мо­жуть бути виявлені сліди кіптю, зерна пороху, що не згоріли, на стін­ках кульового каналу — сліди металізації (як правило, невидимі), а на еластичних тканинах по краю отвору — обідок обтирання у виг­ляді частинок мастила, металу снаряда. Сліди кіптю є не лише на по­верхні "цілі", а й на інших об'єктах, які були в зоні дії порохових га­зів, а саме: на тілі й одязі особи, яка стріляла, і осіб, які були присутні при цьому.

Відкладення мастила на перешкоді спостерігається після пострілу зі зброї зі змащеним стволом або патронами.

Відбитки частин зброї залишаються на тканинах одежі чи тілі людини після пострілу впритул. Можуть виникнути відбитки від дульного зрізу ствола, а також інших частин, що перебувають з ним в одній площині (на передній поверхні кожуха затвора пістолета, шом­пола та ін.). Відбитки частин зброї на об'єкті називаються штанц-

марками.

*

•с е

10.5

. ОСОБЛИВОСТІ ОГЛЯДУ ВОГНЕПАЛЬНОЇ ЗБРОЇ 4 ТА СЛІДІВ ПОСТРІЛУ

,, Під час огляду місця події, пов'язаної із застосуванням вогнепаль­ної зброї, слідчий повинен з'ясувати таке:

• чи справді було застосовано вогнепальну зброю;

• вид зброї та боєприпасів, які були використані;

• об'єкти місця події, на яких можуть бути сліди пострілу;

• напрям і дистанцію пострілу; ^г

• імовірне місце перебування особи, яка стріляла; '""

• кількість зроблених пострілів;

• можливість вчинення самогубства;

• обставини, за яких було здійснено постріл (тобто, чи не був постріл наслідком падіння зброї з певної висоти, чи постріл відбувся без натискування на спусковий гачок). Виявлену на місці події зброю насамперед фотографують за пра­вилами вузлової та детальної фотозйомки з масштабною лінійкою. На знімку мають бути зафіксовані не тільки зброя і місце її виявлен­ня, а й розміщення окремих частин зброї — курка, ствола, затвора,

156

запобіжника. Оглядають навколишню місцевість, підлогу, грунт з метою виявлення можливих слідів від удару зброї чи її падіння. Для цього оглядають також виступні частини й деталі зброї. Визначають відстань від зброї до двох постійних орієнтирів на місцевості та до рук трупа.

Під час огляду зброї забороняється торкатися спускового гачка; зброю необхідно тримати стволом догори. Оглядати зброю слід у гу­мових рукавичках, тримаючи її за місця, де відбитків пальців не може бути. Забороняється брати зброю за дульний зріз (бо там можуть бути сліди крові, частинки клітинного матеріалу) і вводити сторонні предмети у її ствол.

Зброю під час огляду слід тримати на чистому аркуші паперу. У протоколі роблять запис про місцезнаходження виявлених сто­ронніх об'єктів — відбитків пальців, волосся тощо. Об'єкти, що ста­новлять інтерес для слідства і можуть бути втрачені, запаковують окремо. Зі зброї вилучають магазин, фіксують кількість патронів у ньому і їх маркування. Потім видаляють патрон з патронника. У мис­ливській зброї виймають ствол. Винятком з цього правила є револь­вер — у нього патрони та стріляні гільзи не вилучаються з камор. За маркувальними ознаками фіксують, яка з камор розміщується напро­ти ствола, і роблять запис послідовності розташування в них гільз і патронів. Після розряджання зброї встановлюють її особливості та наявні маркування. Зброю забороняється розбирати, чистити та зма­щувати, оскільки невідомо, що потрібно буде для майбутньої експер­тизи. Тільки у виняткових випадках, коли немає можливості негайно відправити зброю на експертизу, для запобігання корозії канал ство­ла можна протерти клаптиками чистої білої тканини до повного зникнення нальоту мастила та кіптю, і змастити зброю. Використані для чищення зброї клаптики тканини необхідно запакувати окремо в аркуш білого паперу, пронумерувати в порядку їх пропускання через канал ствола і відправити їх разом зі зброєю на експертизу. Вони можуть знадобитися для з'ясування, чи здійснювався постріл зі зброї після її останнього чищення, а також давність пострілу. Кінець ство­ла обгортають клаптем чистої тканини і обв'язують нитками чи зак­ривають ствол з дульної та казенної частин пробками. Після цього зброю запаковують. Якщо на зброї виявлено сліди пальців рук, то цих слідів не повинен торкатися матеріал упаковки. Патрони, кулі, гільзи, шрот, пижі оглядають, фотографують і запаковують в окремі аркуші чи пакети. На упаковці зазначають назву предмета, час і

157

місце його вилучення і розписуються слідчий і поняті. Слідчий пере­в'язує і опечатує упаковку.

Відправляючи зброю на експертизу, слід повідомити експертові про умови зберігання та застосування зброї (скільки й куди було здійснено пострілів тощо). Якщо необхідно здійснити експертизу слідів пострілу, експерту надають предмет або його частину зі сліда­ми. Вологі предмети перед відправленням на експертизу просушують при кімнатній температурі, пошкодження на одежі обшивають з обох сторін клаптями чистої білої тканини.

СУДОВО-БАЛІСТИЧНА ЕКСПЕРТИЗА

Під час розслідування кримінальних справ про злочини, пов'язані із застосуванням вогнепальної зброї, часто виникає потреба у здій­сненні судово-балістичної експертизи. Якщо під час вчинення злочи­ну на тілі потерпілого чи на трупі утворюються сліди, які свідчать про застосування вогнепальної зброї, призначається комплексна су­дово-балістична та судово-медична експертизи.

Під час судово-балістичної експертизи встановлюють вид, зразок (модель) вогнепальної зброї за стріляними кулями, гільзами, слідами пострілу; конкретний екземпляр зброї за стріляними кулями та гіль­зами; справність і придатність до стрільби зброї та боєприпасів; од­норідність патронів, куль, гільз, шроту, картечі; обставини, пов'язані із застосуванням вогнепальної зброї (рикошет кулі; відповідність калібрів зброї і патронів, використаних для стрільби; кількість зроб­лених пострілів; місцезнаходження особи, яка стріляла; напрям і ди­станцію пострілу; взаєморозташування перешкоди і зброї в момент пострілу).

За допомогою експертних судово-балістичних досліджень розв'я­зують завдання як ідентифікаційного, так і неідентифікаційного ха­рактеру.

Залежно від завдання, яке розв'язують, судово-балістичні дослід­ження поділяють на ідентифікаційні, класифікаційні, діагностичні та ситуаційні.

Ідентифікаційні дослідження. Питання, які вирішують за допомо­гою ідентифікаційної експертизи, є найважливішими під час роз-

158

слідування кримінальних справ, пов'язаних із застосуванням вогне­пальної зброї. До ідентифікаційних належать дослідження, пов'язані з ототожненням вогнепальної зброї за слідами каналу ствола на стрі­ляних снарядах (кулях, шроті, картечі), а також, за слідами деталей і частин зброї на стріляних гільзах. До цього виду експертизи нале­жить також виявлення відповідності стріляних куль і гільз (експерти­за цілого за частинками). За допомогою ідентифікаційних дослід­жень боєприпасів до мисливської зброї встановлюють конкретні інструменти та приладдя, що були застосовані для спорядження мис­ливських патронів, а також інструменти, які були використані для виготовлення компонентів патронів (саморобного шроту, картечі, пижів, прокладок).

Ідентифікаційні судово-балістичні дослідження складаються з та­ких самих етапів, що й будь-яке ідентифікаційне дослідження: під­готовчого; окремого; експерименту; порівняльного аналізу; оціню­вання отриманих результатів і формулювання висновків.

Класифікаційні дослідження. За їх допомогою вирішують питання стосовно належності об'єктів експертизи до певних класифікаційних груп. Класифікаційна експертиза тісно пов'язана з ідентифікаційною, оскільки визначення групової належності — перший і обов'язковий етап ідентифікації. Суть класифікаційних досліджень полягає у виз­наченні належності об'єкта до певного класу вогнепальної зброї за допомогою органолептичного дослідження критеріїв вогнепальності (наявності ствола, запального пристрою та пристроїв для закриван­ня каналу ствола); встановленні моделі (зразка) досліджуваної зброї та патронів; належність порівнюваних патронів до однієї партії ви­пуску; визначенні моделі зброї за слідами на стріляних кулях і гіль­зах, а також калібр мисливської зброї за слідами на шроті та картечі.

Діагностичні дослідження. Суть діагностичних досліджень поля­гає у визначенні належності об'єкта до певного класу вогнепальної зброї за допомогою кількісного дослідження критеріїв надійності його конструкції (здатність здійснювати більш як один постріл; на­явність у снаряда необхідної вбивчої сили); виявленні властивостей і стану вогнепальної зброї та боєприпасів (визначенні справності вог­непальної зброї та патронів і придатності їх до стрільби, можливості здійснення пострілу зі зброї без натискання на спусковий гачок внас­лідок технічного стану зброї); виявленні можливості здійснення пев­них дій (визначення пробивної сили снаряду, можливості здійснення

159

прицільної стрільби); з'ясуванні обставин пострілу (дистанції пост­рілу, факту рикошету, характеру пошкодження (вогнепальне чи ні), відносної давності пострілу, послідовності пострілів, причини осіч­ки). До цього виду експертизи належать також дослідження з понов­лення пошкоджених та знищених (спиляних та забитих) маркуваль­них знаків на вогнепальній зброї.

Ситуаційні дослідження. Для їх здійснення необхідною умовою є вивчення місця події чи певних обставин, за яких було вчинено зло­чин, наприклад, можливості здійснення пострілу без натискання на спусковий гачок у певній ситуації (падіння зброї з певної висоти, за­чеплення гілкою за спусковий гачок тощо), визначення взаєморозта-шування особи, яка стріляла, потерпілого і зброї в момент пострілу. Як правило, такі дослідження здійснюють за допомогою комплексної експертизи (спільно медиками та спеціалістами з балістики). Ці дос­лідження пов'язані з вивченням рельєфу та предметної обстановки місця події.

| Контрольні питання

1. Судова балістика як галузь криміналістики. п;

2. Утворенням яких джерел інформації супроводжується застосування вДО* непальної зброї? »Кг'

3. Які об'єкти досліджує судова балістика? , 8І,

4. Класифікація вогнепальної зброї. ^

5. Механізм утворення слідів зброї на стріляних снарядах.

6. Як утворюються сліди вогнепальної зброї на стріляних гільзах?

7. Які сліди пострілу утворюються на перешкодах? 'г'

8. Особливості огляду вогнепальної зброї та слідів пострілу.

9. Які питання вирішують за допомогою ідентифікаційних судово-баліс­тичних досліджень? 10. Діагностичні та ситуаційні судово-балістичні дослідження.

160

Тема 11

ТЕХНІКО КРИМІНАЛІСТИЧНЕ ДОСЛІДЖЕННЯ ДОКУМЕНТІВ

ТЕХНІКО-КРИМІНАЛІСТИЧНЕ ДОСЛІДЖЕННЯ ДОКУМЕНТІВ: ПОНЯТТЯ, ВИДИ ТА ЗАВДАННЯ

У широкому розумінні документ — це матеріальний об'єкт, на [якому у той чи інший спосіб зафіксовано інформацію щодо певних [фактів. Це поняття поширюється на письмові акти та документи, І кіно- та відеодокументи, креслення, схеми, перфокарти, телеграфні та телетайпні стрічки, магнітні стрічки-фонодокументи, кодові тексти комп'ютерів, машинописні тексти, які засвідчують будь-який факт, явище, подію.

Предметом криміналістичного дослідження є тільки письмові та машинописні документи, на яких мовними засобами (знаками) за­кріплені думки людини, певні події та факти. Як правило, для виго­товлення документів застосовують основу (папір для письма, газет­ний, друкарський, картон), на яку за допомогою барвника (чорнила, .пасти, туші, штемпельної чи друкарської фарби, олівця тощо) на­носять інформацію з використанням мовних знаків.

Документи різняться за формою (розміром, наявністю певних рек­візитів, захисних засобів, відбитків печаток і штампів, матеріалом) та змістом і поділяються на такі:

• за призначенням — ті, що засвідчують певні факти чи права, і ті, що містять певну інформацію довідкового та іншого характеру;

• за джерелом походження — офіційні, що походять від держав­них органів, установ, підприємств, організацій, а також під­приємств, установ, організацій і фірм різних форм власності, і приватні, що виходять від приватних осіб;

• за способом виготовлення — рукописні, друковані, виготовлені друкарським та іншими поліграфічними способами;

• за походженням — оригінали та копії.

б,,, 161

Відповідно до ст. 78 КПК України документи вважаються речови­ми доказами, якщо є засобом вчинення злочину, зберегли на собі сліди злочину чи були об'єктом злочинних дій, а також можуть бути засобом розкриття злочинів та викриття винних. У будь-яких інших випадках документи є самостійним джерелом доказів, якщо в них викладено чи засвідчено обставини, які мають значення для справи (ст. 83 КПК України). Необхідно зазначити, що у ст. 83 КПК Украї­ни, де йдеться про документи як самостійне джерело доказів, мають­ся на увазі не тільки письмові, а й будь-які документи.

Якщо документ є речовим доказом, слідчий повинен детально описати його у протоколі огляду, за можливості сфотографувати і долучити постановою до кримінальної справи.

За допомогою техніко-криміналістичної експертизи розв'язують такі основні завдання:

• встановлюють спосіб виготовлення документа та його окремих к фрагментів;

N • визначають факт і спосіб внесення змін до змісту документа; '•г5* • відновлюють пошкоджені (спалені, розірвані, зотлілі) докумен-

•*» ти; й ^ • відновлюють слабовидимі і невидимі записи в документах;

-і • • встановлюють давність виготовлення документів; № 4 • ідентифікують цілий документ за його частинами, друкарські ,' машинки, встановлюють групову (родову) належність барв-{ ників, паперу та інших матеріалів письма. '^ Техніко-криміналістична експертиза не вирішує питання про справжність або фальшивість документів, бо воно є правовим і нале­жить до компетенції слідчого чи суду.

Техніко-криміналістична експертиза документів може бути при­значена як під час попереднього розслідування та судового розгляду кримінальної справи, так і під час розгляду цивільних справ. Право призначати таку експертизу мають також нотаріуси і посадові особи, які виконують нотаріальні дії, якщо справжність поданого докумен­та викликає в них сумнів.

162

СЛІДЧИЙ ОГЛЯД ДОКУМЕНТІВ

Огляд документів як самостійну слідчу дію виконують тоді, коли документ не було оглянуто й зафіксовано у протоколах тих слідчих дій, під час яких він був виявлений або поданий обвинуваченим, потерпілим чи свідком. Огляд здійснюють згідно зі ст. 190 КПК Ук­раїни.

Спочатку ретельно вивчають зовнішній вигляд і зміст документа з метою виявлення можливих суперечностей. Для цього його порів­нюють зі зразком аналогічного правильно оформленого документа. Якщо документ виконано в кількох примірниках, порівнюють їх усі. Якщо досліджуваний документ пов'язаний з іншими документами (наприклад, бухгалтерськими), їх ретельно перевіряють щодо відпо­відності цифрових даних. Перевіряють також дату видачі документа, порівнюють дати виготовлення бланка і документа.

Потім документ досліджують з метою виявлення ознак, що свід­чать про внесення в нього можливих змін — зміну реквізитів, дати, змісту документа тощо (тобто про матеріальне чи інтелектуальне під­роблення).

Огляд здійснює слідчий органолептичними (на просвіт, при освіт­ленні збоку, у косому світлі) та інструментальними методами із зас­тосуванням технічних засобів (оптичних приладів — лупи, мікро­скопів, світлофільтрів, УК-1, ЕОП). Виявлені ознаки документа, що становлять інтерес для слідчого, фотографують.

Результати огляду слідчий фіксує у протоколі, де зазначає також, в яких умовах і з використанням яких технічних засобів здійснювався огляд. У разі потреби до огляду документів залучають спеціаліста.

Документ як речовий доказ потребує особливих правил поводжен­ня: до нього забороняється вносити будь-які зміни (помарки, проко­ли, підкреслювання слів тощо), підшивати без конверта у справу, зги­нати за новими складками, підклеювати до обгортки, зчіплювати скріпками; пересилати дозволяється виключно в цупких конвертах, помістивши документ між чистими аркушами паперу; якщо припус­кається, що на документі можуть бути сліди пальців рук, необхідно працювати в рукавичках.

6* 163

ДОСЛІДЖЕННЯ ДОКУМЕНТІВ

Виявлення змін у змісті документів. Найпоширенішими способа­ми внесення змін до змісту документів є підчищення, травлення, зми­вання, дописки та вставки.

Підчищення — механічне видалення з поверхні документа письмо­вих і друкованих знаків, літер, штрихів, слів і символів за допомогою гумки, пемзи, гострих предметів. Ознаками підчищення є кошлатість волокон паперу та його потоншання, розпливчасті штрихи тексту на підчищеному місці, залишки частинок барвника видаленого тексту, порушення захисної сітки в документі тощо.

Травлення — руйнування чи знебарвлення барвника тексту доку­мента хімічними реактивами (розчинами кислот, окислювачів). Суть травлення полягає в тому, що в результаті реакції барвника з ре­човиною, яку застосовують для травлення, утворюється нова сполу­ка, котра має колір фону документа, тому її неможливо розрізнити неозброєним оком.

Змивання — розчинення та вилучення барвника штрихів тексту з поверхні документа. Для цього застосовують воду, спирт, спеціальні хімічні розчинники барвників. Ознаками травлення та змивання тек­сту є порушення проклейки паперу та утворення матових зон і плям; руйнування захисної сітки; розпливання чорнила, якщо штрихи на­несені на місці травлення, а також різний колір чорнила на різних ділянках; мікросліди барвника у складках паперу. Як правило, сліди травлення та змивання виявляють за допомогою люмінесценції в УФП та ІЧП (коефіцієнти відбиття на місці травлення і на ділянках документа, що не зазнавали травлення, різняться).

Дописки та вставки — внесення змін до документа без його меха­нічного пошкодження. Звичайно дописку виконують до числа чи сло­ва на його початку або в кінці, вставку — внесенням змін усередині слова, речення, числа тощо. Ознаками дописок і вставок є порушен­ня топографії тексту; різний колір або відтінок барвника; неоднако­ва ширина штрихів, різний їх нахил; форма знаків відрізняється від форми таких самих знаків основного тексту; дописаний знак нанесе­ний пізніше, ніж основний текст, тому штрихи його розташовані вище за штрихи основного тексту, штрихи відбитку печатки, штампу тощо.

164 **

Способи та методи виявлення змін у документах поділяються на органолептичні та технічні (інструментальні). До органолептичних належать візуальний огляд на просвіт, у косому світлі, порівняння оригіналу з копіями, аналіз змісту документа, відбитків штампів і пе­чаток, відповідність реквізитів документа його призначенню, часу виготовлення тощо. Технічні (інструментальні) дослідження перед­бачають застосування мікроскопічних, фотографічних, вимірюваль­них, люмінесцентних, спектро-, рентгенографічних, кольоророзріз-нювальних та кольороподільних методів і засобів. Окремі інструмен­тальні методи може застосовувати слідчий, однак більшість з них використовує спеціаліст у лабораторних умовах.

Відновлення змісту документів. Іноді записи, зроблені в докумен­тах, пошкоджують умисно або вони стають слабовидимими чи неви­димими з різних причин: неналежних умов зберігання, старіння доку­мента внаслідок його давності тощо. Іноді документи піддають тер­мічному впливу.

Виявлення текстів, закритих барвником, залежить від фізичних і хімічних властивостей речовини, якою виконаний документ, і бар­вника. Для відновлення закритих барвником текстів у документах за­стосовують фотографування в косому світлі, кольороподіл та кольо-ророзрізнення, фотографування зі світлофільтрами, дифузно-копію­вальний метод, зйомку в інфрачервоних і рентгенівських променях, хімічні методи. Деякі з них слідчий застосовує самостійно. Зокрема, щоб прочитати залитий текст, його передусім необхідно оглянути на просвіт, потім сфотографувати зі світлофільтром такого самого ко­льору, як і пляма, після цього оглянути в інфрачервоних променях за допомогою ЕОП.

Якщо не вдалося прочитати текст за допомогою польових засобів і методів, слідчий застосовує спеціальні знання: здійснює попереднє дослідження в експертному підрозділі; призначає техніко-криміналі-стичну експертизу.

Попереднє дослідження слідчий може здійснити і в кабінеті, якщо запросить для цього спеціаліста. Важливо пам'ятати, що хоч би які засоби застосовував спеціаліст, документ має залишатися без змін.

Експертне дослідження спеціаліст виконує в експертних установах Міністерства юстиції та Міністерства внутрішніх справ. Сучасними засобами можна відновити майже будь-які тексти, залиті барвником і закриті тонкими шарами дерева, паперу, а також спалені тексти, якщо документ не зруйнований, а тільки обвуглений.

165

Існують два ступені спалення документів: обвуглювання та спопе­ління. Обвуглювання виникає внаслідок горіння в середовищі з обме­женою кількістю кисню. Обвуглений документ часто втрачає форму чи руйнується на частини. Щоб зафіксувати такий документ, реко­мендується зволожити його на водяній бані чи обробити 10-15%-ним розчином гліцерину у воді, а потім розмістити між двома чистими пластинами скла і в такому вигляді подавати до експертизи. Фікса­цію обвугленого документа бажано доручити спеціалісту.

Якщо на місці події горять документи, необхідно насамперед при­пинити доступ повітря (зачинити димохід, дверцята печі). У цьому разі горіння припиниться, а документи тільки обвугляться. Необхід­но акуратно вийняти їх з печі та упакувати. Звичайно дотримуються такого порядку: дно посилочного ящика змащують клеєм і покрива­ють шаром вати, на який кладуть документи, але в жодному разі не навалом, а шарами; кожний шар документів прикривають шаром вати; останній шар документів прикривають ватою, приклеєною до кришки ящика, щоб виключити переміщення шарів вати в ящику і, отже, зберегти обвуглені документи. Іноді рекомендують обприсну-ти такі документи лаком для волосся чи розчином цукру у воді (одна чайна ложка цукру на склянку води).

Якщо документ зовсім згорів, попіл необхідно упакувати й пода­ти на експертизу. Інструментальне дослідження дає змогу встанови­ти, який папір спалено, його хімічний склад, чи був на ньому дру­карський текст. Не дозволяється змішувати попіл документа з інши­ми, а також зі зразками документів, які, за версією слідчого, були спалені. Дослідженням обвуглених залишків можна встановити фор­му бланка документа, інколи навіть текст, який можна використати для ідентифікації.

Виявлення технічного підроблення підпису. Технічне підроблення підпису — це його відтворення на документі копіюванням з оригіна­лу. Виконують копіювання підпису на просвіт, через копіювальний папір, за допомогою попередньої підготовки (наколювання, перетис-нення), фотокопіюванням, ксерокопіюванням, вологим копіюванням з проміжного кліше.

Кожний спосіб підроблення технічними засобами має характерні ознаки. У разі копіювання підпису на просвіт унаслідок сповільненості рухів під час виконання цієї операції на копії можна побачити сліди зу­пинок і викривлення у штрихах, тупі закінчення штрихів (ширина з'єднувальних штрихів може збігатися з шириною основних). Ці озна-

166

ки характерні також для копій підпису, зроблених через копіювальний папір. Якщо підпис виконаний з попередньою підготовкою і наведе­ний, можуть залишитися сліди перетиснення, наколювання, які можна виявити за допомогою бокового освітлення на звороті документа. Якщо підготовка здійснювалась олівцем або через копіювальний папір, то у штрихах підпису залишаться частинки графіту чи копірки.

Якщо підпис скопійовано перенесенням його на документ за до­помогою проміжного кліше, помітна слабка насиченість барвника, на папері в місці підпису виникає матова зона через те, що його зво­ложували. Після ксерокопіювання у штрихах підпису можна знайти окремі частинки барвника, а штрих має блиск графіту. У разі фото­графічного копіювання (що зустрічається рідко) у місці підроблення залишаються сліди зволоження паперу та обробки його хімічними реактивами.

Дослідження відбитків печаток і штампів. Відбитки печаток і штампів — обов'язкові реквізити багатьох офіційних документів, за допомогою яких засвідчується правильність викладених фактів і по­відомлень, виконаних дій, а також здійснюється захист документів від підроблення.

Печатка — пристрій з рельєфним зображенням знаків для нанесен­ня їх відбитків на папір, деревину, метал тощо. Печатки бувають ка-1 учукові — для плоских відбитків і металеві — для рельєфних відбитків' на твердих матеріалах. Плоскі відбитки печаток найчастіше фарбу­ють мастикою, пастою; рельєфні відбитки не фарбують (їх ставлять на паспорти, посвідчення та інші документи, на пломби, сургучні та пла­стмасові зліпки). За формою печатки бувають круглі, овальні та три­кутні. Прямокутні і квадратні печатки називають штампами.

Злочинці виготовляють печатки і штампи такими основними спо­собами:

• вирізують з гуми, деревини, пластмаси;

• гравірують і застосовують гальванопластику;

• використовують набір готових друкарських стандартних літер;

• використовують набір гумових літер, одержаних розрізанням готових стандартних штампів (для цього беруть штампи для виготовлення бланків довідок, що є у продажу);

• виготовляють каучукові печатки за заводською технологією (зі свинцю друкарськими літерами вибивають об'ємну форму пе­чатки, яку заповнюють сирою гумою і вулканізують). Герб ви­готовляють гравіруванням.

167

З метою підроблення відбиток печатки можна нанести на доку­мент у такий спосіб: .»»,

• малюванням безпосередньо в документі; „ *

• вологим копіюванням з оригіналу відбитка; *'•

• вологим копіюванням з використанням проміжного плоского кліше, виготовленого набором і гравіруванням.

Ознаки підроблених відбитків печаток характеризують способи підроблення.

У разі малювання в документі відбитків зображення літер, їх фор­ма, розмір, малюнки, ширина штрихів нестандартні; ці елементи мо­жуть бути подвоєні та викривлені; залишаються сліди перетиснення, проколи, частинки графіту; можна помітити асиметричне розташу­вання літер, неоднаковий радіальний нахил однакових літер.

Вологе копіювання з оригіналу відбитка має дзеркальне зображен­ня, тому цей спосіб застосовують рідко.

Вологе копіювання з плоского мальованого кліше має всі ознаки без­посереднього малювання відбитка в документі, для нього характерні також зволоження паперу та порушення проклейки в місцях відбит­ка. На відбитках, нанесених у такий спосіб, форма й розміри літер відповідають стандарту, однак відбиток блідий за насиченістю бар­вника, краї штрихів літер розпливчасті, папір у місцях відбитка ма­товий, клейовий прошарок порушено. Якщо наводять проміжне кліше для того, щоб надати відбитку насиченості барвника, відбиток матиме всі ознаки наведення — викривлення та нерівномірне розта­шування барвника у штрихах, дзеркальне зображення окремих літер ("й", "є" тощо).

Відбитки, нанесені з вирізаного кліше, мають нестандартну форму, неоднакову ширину штрихів, кутасту форму овалів, немає відсічок, помітні сліди перерізання штрихів, різні інтервали та нахили знаків.

Якщо відбиток нанесений з набірного чи гравірованого кліше, то насамперед спостерігаються нерівномірне розташування барвника у штрихах, неоднакові інтервали між буквами, різні радіальні нахи­ли знаків. Крім того, металеві кліше залишають на папері сліди пере­тиснення, витиснення барвника з-під літер, і тому штрихи в центрі мають не таке інтенсивне забарвлення, ніж із країв, де зосереджений барвник.

За допомогою техніко-криміналістичного дослідження відбитків печаток встановлюють тотожність рельєфного чи плоского кліше їх

168

відбиткам на підроблених документах. Для цього до експертизи необхідно подати документ із підробленим відбитком і оригінал рельєфного чи плоского кліше печаток, а за відсутності останніх — їх відбитки на будь-яких документах.

Якщо оригінал печатки не зберігся, то подають її відбитки, вико­нані приблизно в час, яким датований документ, поданий до експер­тизи.

Дослідження машинописних документів. Документ може бути на­друкований на друкарській машинці чи принтері комп'ютера. Дру­карські машинки поділяють за класами на електричні та механічні, за типами — канцелярські, портативні, дорожні та спеціальні, а за сис­темами й моделями — "Ундервуд", "Москва", "Еврика", "Континен-таль", "Олімпія" та ін.

Будь-яка друкарська машинка має такі ознаки:

• власне машинки — крок головного механізму, ширина інтерва­лів між рядками, тип клавіатури, ознаки шрифту (марка), а та­кож окремі індивідуальні ознаки виключно цієї машинки;

• виконавця тексту (відбиток, спосіб розташування тексту, сила

удару по клавішах та розташування забарвлення знака). Крок головного механізму — це відстань, на яку переміщується ка­ретка друкарської машинки після натискання на клавішу чи педаль. Якщо виміряти відстань між однаковими літерами на початку та в кінці рядка і поділити цей показник на загальну кількість літер між ними, одержимо значення головного кроку машинки. Для визначен­ня інтервалу між рядками вимірюють кілька рядків по вертикалі й одержаний показник ділять на кількість рядків. Пізніше за каталогом з урахуванням цих даних визначають модель машинки, на якій на-|друковано документ.

Тип клавіатури друкарської машинки характеризується розташу-| ванним знаків і літер, а також їх кількістю для кожного конкретного типу машинки. У цьому зв'язку для експертизи необхідно відбирати відбитки всіх друкарських машинок, що фігурують, і подавати на експертизу достатню кількість порівнюваного матеріалу. Ще однією ознакою друкарської машинки є тип шрифту, його марка. У вітчиз­няних машинках найчастіше застосовують марки Р-1; Р-2; Р-3; Р-4; 125,5; 100, а також "Зірочку".

До окремих індивідуальних ознак друкованого тексту належать дефекти, які утворюються під час експлуатації машинки: викривлен-

169

ня штрихів, овалів, зміна Інтервалів між літерами та нахилу, неодна­кове розташування барвника у відбитку літер, відсутність деяких знаків або окремі їх дефекти.

Для встановлення класу, типу чи моделі друкарської машинки слідчий здійснює попереднє дослідження машинописних текстів. Для цього він визначає загальні ознаки (крок головного механізму, ши­рину інтервалів між рядками, тип клавіатури, марку шрифту) і ці дані порівнює з аналогічними за каталогом.

Попереднє дослідження слідчий здійснює під час огляду доку­ментів після їх виявлення чи перед призначенням експертизи. Для ідентифікації друкарської машинки експерт повинен мати документ, поданий на експертизу, і зразки, складені в той же час, що й дослід­жуваний документ, з урахуванням того, що ремонт друкарської ма­шинки знищує більшість окремих індивідуальних ознак (зразки необ­хідно добирати такі, що мають загальні ознаки, однакові з досліджу­ваним документом).

За допомогою криміналістичної експертизи друкарських текстів можна встановити виконавця тексту; ідентифікувати друкарську ма­шинку; визначити час, коли надруковано текст, а також кількість примірників, надрукованих в одній закладці; з'ясувати, надруковано документ на одній машинці чи на кількох.

Ці питання вирішують також під час аналізу текстів, надрукова­них на безважільних машинах з монолітним або комбінованим шрифтоносієм.

Останнім часом дедалі частіше замість друкарських машинок для виготовлення документів застосовують принтери комп'ютерів. За­лежно від того, за допомогою якого саме засобу наносять барвник мовних знаків на основу документа, розрізняють матричні, стру­минні та лазерні принтери.

У матричних принтерах барвник наноситься за допомогою голок, розташованих у друкувальній голівці, і фарбованої стрічки. Залежно від конструкції голівки мовні знаки можуть наноситися 9 або 24 гол­ками. За дефектами друкувальної головки (зношеністю голок, їх фор­мою, особливостями розташування) можна встановити, на якому принтері друкувався документ.

У струминних принтерах барвник (чорнило) розпилюється через сопла. Можливі два варіанти конструкції таких принтерів: зі стаціо­нарною друкувальною головкою (типу "Ерзоп") або зі змінною —

170

картриджем (типу "Сапоп" та ін.). Ідентифікувати такий принтер можна за ознаками дефектів друкувальної головки, особливостями конфігурації сопла, їх пошкодженнями та закупорками. Ідентифікува­ти принтер, у якому застосовується картридж, важко, бо їх періодич­но замінюють.

У лазерних принтерах для створення тексту чи іншого зображення застосовують селеновий барабан. Принцип утворення зображення аналогічний застосовуваному у ксероксі. Ідентифікувати такі прин­тери можна за допомогою виявлення та дослідження дефектів на ос­новному елементі (барабані), які утворюються внаслідок експлуа­тації.

Після друкування на принтерах усіх видів на папері можуть зали­шатися сліди від роликів механізму подачі паперу.

Встановлення способу виготовлення документа. Документи, блан­ки, книги, газети та інша продукція, виготовлена друкарським ма­шинним способом, називається поліграфічною; вона також може бути підроблена малюванням з імітацією друкарського шрифту; електрографічним копіюванням; термокопіюванням; плоским офсет­ним друком з форм, виготовлених фотохімічним методом; фотогра­фічним способом; здійсненим кустарним способом друкуванням з набору; друкуванням на принтері комп'ютера.

Техніко-криміналістична експертиза поліграфічної продукції дає змогу встановити спосіб виготовлення документа; ідентифікувати в окремих випадках друкарську форму (агрегат); визначити застосову­вані матеріали (барвники, порошки); встановити приблизний час (давність) виконання документа.

Дослідження матеріалів документів (чорнила й паст для автору­чок, штемпельних фарб, мастик; чорнила для фломастерів, канце­лярського чорнила, туші; копіювального паперу; картону і виробів з нього; клею; захисних покриттів; речовин для коригування типу "штрих").

За допомогою техніко-криміналістичного дослідження матеріалів письма експертними методами можна встановити вид матеріалу чи виробу з нього; споживче призначення матеріалу виробу; джерело походження матеріалу та приблизний час виготовлення матеріалу.

Встановлення давності виготовлення документа. Під час дослід­ження обставин кримінальної справи, що мають суттєве значення для встановлення істини, іноді потрібно з'ясувати такі питання: коли ви-

171

готовлений документ, у якій послідовності наносились окремі рекві­зити чи фрагменти документа (текст, резолюції, відбитки печаток або штампів).

Найпоширенішими для встановлення давності виготовлення до­кументів є методи, за допомогою яких з'ясовують рецептурний склад матеріалів, з яких виготовлений документ: папір, фарбник, клей тощо. Встановивши час вироблення та застосування компонента, можна орієнтовно визначити час виготовлення документа.

Для встановлення давності виготовлення документів застосову­ють також методики, що грунтуються на використанні ізотопного та люмінесцентного аналізу. и

Техніко-криміналістична експертиза документів вирішує такі пи*» тання: н

• встановлює відносну давність документа;

• визначає спосіб виготовлення документа та його реквізитів;

• відновлює цілісність тексту пошкоджених і спалених доку­ментів; *

• встановлює послідовність нанесення реквізитів та відбитків пе­чаток і штампів у документі;

• відновлює видалені та закриті барвниками тексти;

• встановлює, чи здійснювалися дописування, вставки, додруко­вування, переклеювання карток, вклеювання в документ;

• ідентифікує друкарські машинки, печатки, штампи, пристрої (принтери, телетайпи, телеграфні апарати);

• встановлює групову належність матеріалів письма (паперу,

картону, олівців, чорнила, паст, клеїв тощо). Процес підготовки матеріалів до техніко-криміналістичної екс­пертизи документів складається з таких етапів:

• огляду документів — речових доказів і визначення завдань до­слідження;

• вибір експертної установи;

• добір порівняльних зразків;

• винесення постанови про призначення техніко-криміналістич­ної експертизи документів;

• пакування матеріалів дослідження та подання їх до експертизи.

Для формулювання завдань (питань) дослідження та вибору екс­пертної установи використовують відповідні інструкції щодо поряд­ку підготовки матеріалів на експертизу, а також довідкові посібники.

172

Контрольні питання

1. Які документи можуть бути предметом техніко-криміналістичного дос­лідження?

2. Ознаки класифікації доку ментів.

3. Здійснення слідчого огляду документів.

4. Найпоширеніші способи внесення змін у документи.

5. Методи відновлення документів. ^

6. Ознаки технічного підроблення підпису.

7. Основні способи підроблення печаток і штампів.

8. Основні параметри друкарських машинок.

9. Встановлення давності виготовлення документа. 10. Завдання техніко-криміналістичної експертизи документів.

янг

щ, _«фій|« І я-

Тема 12

а»

КРИМІНАЛІСТИЧНЕ ДОСЛІДЖЕННЯ ПИСЬМА

ПОНЯТТЯ І ТЕОРЕТИЧНІ ОСНОВИ ПОЧЕРКОЗНАВСТВА

Судове почеркознавство — це окремий розділ криміналістики, що вивчає письмо як джерело інформації, яке стосується його автора, та інші фактори, які цікавлять попереднє слідство та суд.

Теоретичною основою судового почеркознавства є психофізіологіч­не вчення академіка І. Павлова про вищу нервову діяльність людини та її динамічний стереотип; учення про навички письма, їх стійкість і відносну незмінність; учення про індивідуальність письма, відобра­жену в сукупності його ознак, що фіксуються на матеріальних носіях.

Судове почеркознавство оперує поняттями "письмо", "почерк", "навичка", "ознака".

Письмо — це засіб фіксування думки людини за допомогою систе­ми спеціально створених умовних знаків — алфавітів (абеток). Сис­теми письма (літерні, клиноподібні, ієрогліфічні тощо) забезпечують спілкування людей, обмін інформацією, дають змогу людині здобува­ти нові знання. До особливостей літерного письма належить просте опанування ним і зв'язок його з фонетикою мови. Письмо є засобом фіксації слідів пам'яті (суб'єктивних образів, знань, суджень і думок) людини, тобто проявом її динамічних властивостей.

Письмо має дві сторони — змістову (семантичну), яка називаєть­ся писемною мовою, і графічну (технічну), тобто графіку виконання літер, знаків, символів — почерк.

Писемна мова — це змістове значення тексту, виконаного (написа­ного) на матеріальному носії (папері, дереві) мовними засобами, які застосовують для його відображення. Розрізняють письмо літерне, цифрове та символьне.

Почерк є системою рухів, які людина здійснює під час виконання знаків, літер. Це технічна сторона письма, зафіксована в рукопису си­стема звичайних рухів, в основі формування якої лежить письмово-ру-

174

хова навичка, тобто рух (дія), який характеризується високим ступенем засвоєння та відсутністю поелементної свідомої регуляції. Навичка письма формується під впливом мовного середовища, навчання та ви­робничої письмової діяльності, фізичних і психологічних особливостей людини. Для формування навички письма потрібне свідоме, ціле­спрямоване зусилля щодо вибору лексичних засобів з дотриманням граматичних та стилістичних норм і правил виконання письмових знаків. Розрізняють навички перцепційні (чуттєві), інтелектуальні їй рухові (що лежать в основі формування ознак письма).

У результаті тривалого тренування навичка письма стає автома­тичною, тобто під час створення письмового документа увага люди­ни зосереджується не на графічному виконанні, а на змістові тексту. Автоматичність навички письма зумовлюється діяльністю вищої нер­вової системи людини. Зазначені принципи є основою індивідуальної та постійної навичок письма.

Отже, писемна мова є відображенням інтелектуальних навичок людини, а почерк — відображенням її рухових властивостей. Сфор­мовані інтелектуальні (писемна мова) і графічні (почерк) навички є засобами відображення динамічних властивостей людини в зовніш­ньому середовищі. Основою навички письма є вчення І. Павлова про динамічний стереотип, згідно з яким сформована навичка письма майже ніколи не змінюється, закріпившись у вищій нервовій системі у вигляді динамічного стереотипу. З огляду на це навички писемної мови і почерку мають такі самі властивості, що вивчаються у психо­логії та фізіології вищої нервової діяльності — динамічність, стій­кість, автоматичність, варіативність і відображуваність.

Навички писемної мови і почерку характеризуються ідентифіка­ційними ознаками, які застосовують для ототожнення особи, яка пи­сала, і встановлення особистих властивостей людини. ^

12.2

ІДЕНТИФІКАЦІЙНІ ОЗНАКИ ПИСЬМА

Ознаки писемної мови є відображенням у письмі інтелектуальних навичок людини. Іноді їх поділяють на загальні та окремі.

До загальних навичок належать лексико-фразеологічні, стилістич­ні, синтаксичні, орфографічні, пунктуаційні, а до окремих — стійкі по-

175

рушення мови, використання окремих мовних засобів. До окремих оз­нак зараховують особливості пунктуації, орфографію, використання професіоналізмів, крилатих виразів, жаргонних слів тощо.

Багато авторів об'єднують загальні та окремі ознаки, вирізняючи три групи ознак: граматичні, лексичні та стилістичні.

Граматичні ознаки (або рівень грамотності) є особливостями до­тримання або порушення мовних норм. Граматичну будову мови за­своюють під час навчання, нагромадження життєвого досвіду й вив­чення правил орфографії, синтаксису та пунктуації. Тому характерні помилки, неправильне вживання розділових знаків, зміни порядку слів у реченнях часто набирають форми сталої навички, що позна­чається на письмі.

Лексичні ознаки характеризують навички використання мовних засобів і способи їх вживання для висловлення думок. До мовних за­собів належать лексика (словниковий запас) — сукупність слів, якими володіє особа, котра пише, для передавання своїх думок. Словнико­вий запас може бути великий і малий (що свідчить про бідність мо­ви). Він є показником ерудиції, начитаності людини. Особливостями лексики є вживання професійних термінів, виразів, жаргону.

Фразеологічні ознаки лексики — це стале поєднання слів, що озна­чає єдине поняття (наприклад, "закон набирає чинності", "багато га­ласу даремно", "катюзі по заслузі"), яке вживають у певному середо­вищі, професії.

Образні засоби мови — це вживання в переносному значенні ре­чень, зворотів, слів (метафор, гіпербол, порівнянь), а також стиліс­тичних фігур (риторичних запитань, антитез, градацій та інших мов­них прийомів). Ступінь володіння образними засобами може свід­чити про професійну належність особи, яка писала.

Стилістичні ознаки свідчать про манеру викладання думки, зафік­совану в побудові речень, їх довжині, будові тексту в цілому. Стиль відображає особливості використання мовних засобів відповідно до функціонального призначення мови. Розрізняють такі основні стилі виконання письма: науковий, публіцистичний, офіційно-документаль-ний, літературно-художній, жаргонний та розмовний.

За ознаками писемної мови можна встановити стать, вік, націо­нальність, місце проживання, професію тощо. Ці ознаки відіграють велику роль під час складання орієнтирів для розшуку злочинця. Ви­користовують їх і для ідентифікації.

Писемна мова та її ознаки є об'єктом авторознавчого досліджен­ня, що здійснюється під час авторознавчої експертизи з метою вста-

176

новлення автора, тобто особи, думки якої викладені на письмі. Авто­ра тексту слід відрізняти від виконавця. Автор відображає на письмі інтелектуальні навички, а виконавець — рухові. Тому автора можна встановити як за ознаками писемної мови, так і за ознаками почер­ку, а виконавця — тільки за ознаками почерку.

Ознаки почерку. У криміналістиці під ознакою розуміють зовніш­нє вираження внутрішніх якостей об'єкта. Оскільки почерк є системою рухових навичок, які застосовують для графічного відображення ду­мок (слідів пам'яті) на матеріальному носії, ознака почерку є матері­альним відображенням особливостей рухових навичок у рукописі.

Ознаки почерку поділяють на загальні та окремі. Загальні ознаки характеризують почерк загалом. Розглянемо основні з них.

1. Виробленість почерку — технічна пристосованість до швидкого письма. За виробленістю почерк може бути вироблений, маловиробле-нт і невироблений. У виробленому почерку, з одного боку, спостері-гається варіативність виконання літер, слів, а з іншого — сталість рухів за високого ступеня автоматичності.

2. Тип почерку характеризує його загальну побудову. Він буває простий (близький до "учнівського"), спрощений і вигадливий. Спро­щені почерки, як правило, характеризуються швидким темпом вико­нання та малою розбірливістю літер (почерк лікарів). Для вигадливо­го почерку характерне ускладнене виконання літер, наявність над­рядкових і підрядкових графічних елементів, розчерків у кінці слів.

3. Загальні напрями почерку — це спрямування руху знаряддя письма (за годинниковою стрілкою чи проти неї). Іноді зустрічаєть­ся кутастість у рухах (у цьому разі почерк називають кутастим).

4. Розмір почерку характеризує його висоту. Почерк буває дрібний (до 2 мм), середній (2-5 мм) і великий (5 мм і більше).

5. Нахил почерку. Почерк може бути правонахилений, лівонахиле-ний і прямий. Правонахилений почерк українських прописів має на­хил 70 градусів.

6. Розгін почерку характеризує співвідношення між висотою літер та їх шириною. Якщо ширина перевищує висоту, то почерк має вели-кий розгін і називається розмашистим; якщо висота й ширина однако-ві — почерк середнього розгону; якщо висота перевищує ширину, то по­черк має малий розгін і називається стиснутим, убористим, щільним.

1. Ступінь зв'язаності почерку характеризує кількість знаків (лі­тер), що виконуються без відриву пера (знаряддя письма) від паперу, тобто кількість з'єднаних літер. За ступенем зв'язаності почерк буває відривчастий (коли кожну букву написано окремо), середньої зв'яза-

7. 177

пості (якщо з'єднано дві-три літери) і зв'язаний (коли з'єднуються понад три літери).

Окремі ознаки почерку у спеціальній літературі визначають як особливості написання окремих письмових знаків з точки зору від­хилення їх від типових прописів, з яких починається опанування тех­ніки письма у школі. Окремі ознаки почерку є матеріалізованим про­явом рухових навичок і графічним відображенням їх на письмі. Пись­мовий знак-літеру виконують переважно кількома рухами, які є її конструктивними елементами. Поєднані в одне ціле елементи утво­рюють літери та знаки. Конструктивними елементами письмових знаків є штрихи (прямі та непрямі), овали, напівовали, петлі. Для опи­сання почерку літеру досліджують як ціле і за окремими елементами. Передусім у літері виокремлюють кількість елементів, тобто рухів, якими її виконано. При цьому в конструкції літери розрізняють цен­тральну частину (власне літеру), надрядкову та підрядкову, а в еле­ментах — початок і закінчення рухів, форму елемента (пряму, хвиля­сту, напівовал, овал, петлю), форму та напрям руху в елементі, спосіб їх з'єднання й відносне розташування.

Різноманіття рухів, що відображають навички конкретної особи, у спеціальній літературі класифікують по-різному. Так, І. Пантелєєв розрізняє чотири групи окремих ознак: напрям рухів; зв'язаність письмових знаків; співвідношення письмових знаків та їх елементів; роз­ташування точок початку та закінчення рухів [19]. Д. Бабаєва запро­понувала шість класифікаційних груп: форма руху; напрям; про­тяжність; ступінь зв'язаності; кількість; послідовність. Зрештою, остання класифікація М. Яблокова, який поділяє концепцію В. Орло­вої, має сім груп окремих ознак. Порівнюючи ці класифікації, дохо­димо висновку, що вони різняться тільки обсягом груп. Тому розгля­немо детальніше класифікацію Орлової — Яблокова, якою користу­ються в більшості експертних закладів під час почеркознавчих експертиз. Вона складається з таких груп окремих ознак.

1. Форма руху характеризує письмовий знак загалом і окремо кожний його елемент. Розрізняють спрощену й ускладнену форми руху під час виконання окремих літер, а під час виконання елементів — петлясту, кутасту та хвилясту.

2. Напрям руху знаряддя письма може бути за стрілкою годинни­ка і проти стрілки годинника, привідним і відвідним. Точка початку привідного руху розміщується вгорі, а відвідного — внизу. Відвідний рух, як правило, є початком наступного елемента.

178

3. Тривалість руху — це характеристика розмірності руху під час виконання надрядкових і підрядкових елементів, а іноді й знака в цілому. Тривалість руху оцінюється "на око" відносно тривалості виконання основної частини знака.

4. Кількість рухів характеризує наявність у літері чи елементі зменшення чи збільшення руху, що не відповідає конструкції письмо­вого знака: зменшення довжини початкового штриха в літері "г" та заключного в літері "т", необов'язкові штрихи в літерах "б" та "д", збільшена тривалість рухів під час виконання овалів і напівовалів.

5. Безперервність рухів як окрема ознака характеризує спосіб з'єднання елементів у письмовому знаку. Вона залежить від частоти відриву знаряддя письма від паперу. Існує злите та інтервальие з'єд­нання елементів. Якщо закінчення попереднього елемента перехо­дить у початок наступного, таке з'єднання називають злитим. Якщо після закінчення рухів (заключного штриха) утворюється перерва в русі для початку наступного елемента, штрих переривається, таке з'єднання називають інтервальним (за 3. Шимановою). Якщо розри­ви утворюються між літерами, такий почерк називають пезв'язатш.

6. Послідовність рухів як окрема ознака важлива тоді, коли у стандартній конструкції знака порушується визначена послідов­ність рухів, тобто відбувається спрощене написання літер (наприк­лад, "т", "ж", "н").

7. Відносне розміщення рухів характеризує співвідношення точок початку та закінчення рухів. Відносне розміщення точок початку та закінчення руху може бути верхнім, середнім і нижнім. Певне значен­ня мають точки перетинання елементів у письмових знаках, їх роз­міщення в конструкції знака має стійкий навичковий характер.

Поряд із загальними та окремими ознаками почерку дехто виок­ремлює ознаки маскування почерку та інші зміни.

Маскування почерку — це виконання тексту зі спотворюванням загальних та індивідуальних ознак почерку. Найчастіше зміні підда­ються загальні ознаки — нахил, розмір, з'єднаність. Окремі ознаки важко піддаються зміні (наприклад, практично неможливо писати, роблячи кругові рухи за годинниковою стрілкою).

Імітація — виконання письмового тексту з копіюванням і можли­вим дотриманням загальних і окремих ознак оригіналу почерку осо­би. За такого способу підробки втрачається темп письма і текст стає схожим на намальований.

Стилізоване письмо — виконання тексту друкованими літерами чи лівою рукою. 7* 179

12.3 І

ОСНОВИ МЕТОДИКИ ДОСЛІДЖЕННЯ ПОЧЕРКУ

Почеркознавча експертиза може бути призначена як у криміналь­них, так і в цивільних справах. Вона розв'язує такі завдання:

• ідентифікаційні (пов'язані зі встановленням конкретного вико­навця тексту, підпису, цифрового запису);

• класифікаційні (полягають у встановленні за почерком окремих якостей або ознак особи, що характерні для певних груп насе­лення, наприклад, статі, віку, рідної мови, професії);

• діагностичні (пов'язані з розпізнаванням часу та умов виконан­ня конкретного рукопису (документа), а також з визначенням емоційного стану виконавця).

За допомогою діагностичного дослідження експерт встановлює придатність графічного матеріалу для ідентифікаційного досліджен­ня; чи виконано текст зі зміною ознак підпису, з копіюванням і за яких обставин; чи виконано рукопис одночасно двома особами; стан людини; час, що минув з моменту виконання рукопису.

Для здійснення почеркознавчої експертизи слідчому необхідно подати такі документи:

• для ідентифікації — рукописи, документи, що досліджуються

чи є спірними; вільні та експериментальні зразки почерку; " • для класифікації і діагностики — тільки досліджувані рукописи. 1411 Вільними зразками є рукописи, виконані (складені, написані, на­друковані на друкарській машинці) підозрюваним власноручно та самостійно поза зв'язком з подією, яку розслідують. Вільні зразки по­черку слідчий добирає шляхом виїмки, обшуку, огляду. Вилучені зразки необхідно оглянути і встановити безсумнівність їх належності підозрюваному. Слідчий засвідчує вільні та експериментальні зразки.

Експериментальними називають зразки, одержані слідчим при розслідуванні кримінальної справи. Слідчий добирає їх згідно зі ст. 199 КПК України. Для цього слідчий викликає підозрюваного (чи обвинуваченого) і пропонує йому дати зразки почерку за певною методикою (наприклад, слідчий вибирає певний текст для письма, письмове приладдя тощо). Одержані зразки слідчий засвідчує і подає експерту для дослідження.

Почеркознавче дослідження підписів потребує таких порівняльних зразків:

• вільних зразків підписів (до 10 примірників);

180

• вільних зразків почерку особи, яку перевіряють;

• експериментальних зразків почерку особи, яку перевіряють, у вигляді написання прізвища особи, підпис якої досліджують (10-20 примірників).

Вимоги до зразків, які слідчий добирає для порівняльного дослі­дження:

• самостійність виконання, тобто текст має написати або надру­кувати виключно підозрюваний або обвинувачений;

• достатня кількість зразків для виявлення й формування комп­лексу ознак, які характеризуються неповторністю та індивіду­альністю;

• вільні зразки підозрюваний або обвинувачений повинен написа­ти у період, найближчий до часу виконання документа, який дос­ліджують. Перерва в часі виконання документа, який досліджу­ють, і зразка має бути мінімальною, якщо особа, яку ідентифіку­ють, перебуває на стадії формування почерку (учень, студент);

• тематика тексту зразків для дослідження почерку практичного значення не має, і тому бажано, щоб зразки були різноманітні за змістом.

Дослідження стилізованого письма потребує подібних зразків, на­писаних друкованими літерами, знаками, символами. За змістом ок­ремі зразки мають повторювати зміст тексту, який досліджують. Методика почеркознавчого дослідження письма така:

• попереднє дослідження — огляд матеріалу, що надійшов на ек­спертизу, фіксація його цілісності, визначення характеру паку­вання, наявність засвідчених підписів;

• окреме дослідження — визначення кількості зразків, що по­рівнюються, виокремлення загальних та індивідуальних ознак у тексті, який досліджують, і в зразках, а також визначення ча­стоти їх повторювань (стійкості); відтворення ознак тексту до­кумента, який досліджують, і зразків почерку на окремих арку­шах (для цього складають таблицю, у першій графі якої пишуть літеру (знак), у другій — цю саму літеру з особливостями вико­нання, які властиві почерку, поданому на зразках);

• порівняльне дослідження — порівняння зразків ознак почерків, які досліджують, виокремлення збіжних і розбіжних ознак. Ма­тематичними методами розраховують ступінь надійності ознак, які збігаються, і формують ідентифікаційний комплекс, оціню­ють його як неповторний з урахуванням розбіжних ознак;

181

• оцінювання результатів порівняльного дослідження та висновки експерта — виявлені та сформовані збіжні й розбіжні ознаки зва­жують і оцінюють з позиції їх індивідуальності та значущості для встановлення тотожності виконавця тексту. На цьому оціню­ванні базуються відповіді на питання, які поставив слідчий.

Авторознавча експертиза допомагає встановити автора — укла­дача документа. Автор і виконавець можуть бути різними особами, якщо документ написаний під диктовку чи просто переписаний (пе­редрукований). Виконавця тексту встановлюють за ознаками почер­ку, тому для дослідження необхідний зразок почерку — графічне зоб­раження письма. Для встановлення автора зразок почерку мати не обов'язково, бо автора встановлюють дослідженням ознак писемної мови — стилістичних, лексичних і граматичних, які можуть бути як у рукописному тексті, так і в друкованому чи переписаній копії.

Об'єктами авторознавчої експертизи є рукописні, друкарські тек­сти, копії текстів, одержані друкарським способом.

За допомогою авторознавчої експертизи визначають автора доку­мента і встановлюють факти неідентифікаційного та діагностичного характеру.

Методика експертного авторознавчого дослідження базується на аналізі ознак писемної мови, які відображені в досліджуваному доку­менті. У методиці в комплексі застосовують лінгвістичні, психологічні та психолінгвістичні наукові методи, що дає змогу встановити автора та виконавця, належність кількох документів одному авторові, факт нервово-психічного захворювання автора, рівень його грамотності й володіння навичками мови, стать, вік, професію, незвичний стан авто­ра, тобто скласти його соціолінгвістичний портрет.

| Контрольні питання

1. Теоретичні основи почеркознавства.

2. Ознаки писемної мови.

3. Об'єкт авторознавчого дослідження.

4. Основні ознаки почерку.

5. Завдання, які розв'язують за допомогою почеркознавчої експертизи.

6. Етапи почеркознавчого дослідження.

7. Завдання, які розв'язують за допомогою авторознавчої експертизи.

182

Тема 13

ІДЕНТИФІКАЦІЯ ЛЮДИНИ ЗА ОЗНАКАМИ ЗОВНІШНОСТІ

ОЗНАКИ ЗОВНІШНОСТІ ЛЮДИНИ: ПОНЯТТЯ ТА КЛАСИФІКАЦІЯ

Зовнішній вигляд (зовнішність) людини здавна використовують під час упізнання та кримінальної реєстрації злочинців. Зовнішність людини залишається відносно незмінною протягом усього її життя. Ознаки, які характеризують зовнішню будову людини, називаються ознаками зовнішності. У кожної людини зовнішній вигляд суто інди­відуальний і має здатність відображатися в матеріальних слідах та у пам'яті людини у вигляді уявних образів. Ознаки зовнішності є осно­вою криміналістичної ідентифікації під час розв'язання ідентифіка­ційних та діагностичних завдань.

Учення про ознаки зовнішності людини, їх матеріальні та ідеальні відображення, методи та засоби їх фіксації й використання для вста­новлення фактів, які відіграють важливу роль у розкритті та розслі­дуванні злочинів, називається криміналістичною габітологією, або га-бітоскопією. Термін "габітоскопія" (від лат. ІшЬіїт — зовнішність, хісорео — розглядати) запровадив у науковий обіг В. Снєтков.

Ознака — це характеристика, відмітна риса об'єкта. У габітології ознака характеризує зовнішність людини в цілому чи окремі її еле­менти (зріст, ніс, очі, волосся тощо). Ознаки зовнішності поділяють на власні та супутні.

Власні ознаки — це елементи й ознаки зовнішності людини, що проявляються у процесі її життєдіяльності, їх поділяють на загально-фізіологічні, анатомічні та функціональні (за Е. Зуєвим); загально-фізичні, анатомо-морфологічні та функціональні (за Ю. Дубягіним); анатомічні та функціональні (за І. Пантелєєвим); особливі прикмети та помітні ознаки [19].

Супутні ознаки — це предмети одягу, що перебувають у постій­ному користуванні особи в момент її відображення (куртка, піджак,

183

брюки, плаття, головний убір, взуття), а також носильні речі (порт­фель, дипломат, парасолька, сумка, годинник, окуляри, сережки, каб­лучки, запальнички, слухові апарати тощо). Ці ознаки також інди­відуалізують зовнішній вигляд особи, але їх ідентифікаційна значу­щість не така суттєва, бо їх можна змінити.

Загальнофізичні ознаки — це загальні біологічні, соціально-тери­торіальні та популяційні особливості людини. До них належать озна­ки загальнофізичні (стать, вік) і демографічні, що характеризують пев­ну расу, національність, народність, етнічну групу чи іншу популя­цію, яка живе на певній території.

Анатомічні (анатомо-морфологічні, статичні) ознаки — це особ­ливості зовнішньої будови тіла та скелета людини. Ознаки, які підля­гають опису та дослідженню, інколи називають елементами зовніш­ності. Індивідуальність зовнішнього вигляду проявляється насампе­ред у неповторній сукупності форм, розмірів і особливостей частин тіла. Ці ознаки відносно сталі, особливо ознаки обличчя, тому віді­грають важливу роль у процесі впізнання та ототожнення особи. До анатомічних ознак належать зріст, загальна будова тіла, форма голо­ви, лоба, брів, носа, губ, рота, вид і колір волосся, обличчя, носа та інших частин тіла.

Функціональні (динамічні) ознаки є загальними; вони характеризу­ють людину як живу динамічну систему. Функціональні ознаки про­являються насамперед у русі. До функціональних ознак належать хода, міміка, жести, мова, голос, спосіб поведінки, навички злочин­ної професійної діяльності (способи злому, відкривання замків, про­никнення у сховище, вчинення вбивства).

Особливі прикмети — це особливості зовнішності, що рідко зустрі­чаються й різко вирізняють одну людину з-поміж інших через їх непов­торність і незвичність. До них належать невідповідності розміру окре­мих частин тіла (рук, ніг, голови, носа, вух тощо); кольорові аномалії, тілесні нарости, шрами, татуювання, викривлення хребта, горб, родим­ки, бородавки, особливості ходи, жестикуляції, мови, голосу тощо.

Особливі прикмети можуть бути помітні, тобто такі, що очевид­но спостерігаються, кидаються в очі. У такому разі їх називають по­мітними ознаками. Вони, як правило, розташовані на відкритих час­тинах тіла, тому з першого погляду привертають увагу незвичайні­стю (форма, розмір, колір). Помітні ознаки дають змогу одразу ж вирізнити окрему особу з групи людей.

Особливі прикмети й помітні ознаки поділяються на анатомічні (статичні) та функціональні (динамічні) [19].

184

І

ОПИС ОЗНАК ЗОВНІШНОСТІ ЛЮДИНИ МЕТОДОМ СЛОВЕСНОГО ПОРТРЕТА

Опис людини за ознаками зовнішності здавна широко застосову­ють як дієвий інструмент для розшуку та розслідування. Однак тільки наприкінці XIX ст. завдяки науковим дослідженням французь­кого криміналіста-антрополога А. Бертильона опис розшукуваної чи встановлюваної людини перетворився на спеціальну поліцейську си­стему під назвою "словесний портрет", її донині успішно застосову­ють у практичній діяльності працівники правоохоронних органів усіх держав світу. При цьому мають бути дотримані такі вимоги.

1. Повнота опису. Дотримання цієї вимоги досягають за рахунок всебічного дослідження всіх частин тіла та елементів зовнішності лю­дини. Опис здійснюють з усіх позицій: описують форму, розмір, кон­тур, колір, вагу та інші особливості людини. Опис необхідно здійсню­вати в анфас і профіль, бо частину елементів можна спостерігати тільки спереду, а частину — тільки збоку.

2. Системність, або послідовність, опису. Для дотримання цієї ви­моги необхідно здійснювати опис від загального до окремого. Тіль­ки за цієї умови опис легко запам'ятовується й містить необхідну су­купність ознак зовнішності. Спочатку в логічній послідовності опи­сують анатомічні ознаки, потім функціональні й супутні.

3. Використання під час опису спеціальної термінології і єдиних понять. Дотримання цієї вимоги дає змогу уникнути розбіжностей в описі зовнішності. Описуючи зовнішність людини, різні суб'єкти — слідчий, оперугговноважении, дільничний інспектор міліції, екс­перт — мають користуватися загальноприйнятими довідниками.

Для успішного застосування методу словесного портрета має бути єдиний понятійний апарат. У зазначеному методі використовують такі поняття:

• ознака зовнішності — характеристика людини в цілому чи влас­тивість окремих елементів;

• елемент зовнішності — соматична частина людини (наприклад, ділянка носа, верхні або нижні кінцівки).

Ознаки зовнішності людини за обсягом класифікують на загальні (що характеризують людину в цілому) та окремі (детальні); за іден­тифікаційним значенням — групові (однаковий зріст, одна націо-

8 ,-95 185

нальність, однаковий вік) та індивідуальні; за умовами прояву — ста­тичні (колір волосся, очей) і динамічні (хода, міміка, жестикуляція); за природою — постійні (що можуть виникнути в людини від народ­ження і зберігатися протягом усього життя); тимчасові (які вини­кають і зникають з різних причин — волосся, зуби); необхідні (прита­манні певній етнічній групі чи статі — вуса, борода в чоловіків, коси в жінок); випадкові (що виникли через певні обставини); природні (ха­рактеризують різні етапи розвитку людського організму — молочні чи постійні зуби тощо); штучні (що з'явились як результат зміни зовнішності — шрами, рубці, татуювання).

Важливою умовою застосування словесного портрета є опис оз­нак зовнішності з урахуванням їх величини (розміру), форми, поло­ження, а в окремих випадках — і кольору.

Величина (розмір) — це кількісна характеристика людського тіла, його частин, елементів і деталей. Це може бути висота, довжина, ши­рина, глибина. Величина (за винятком зросту) подається у відносних одиницях через порівняння її з іншими частинами тіла. Як правило, величину визначають за допомогою три-, п'яти- або семичленної гра­дації. Тричленну градацію здійснюють за допомогою трьох термінів: "малий", "середній" і "великий"; п'ятичленну — п'яти термінів (до­даванням до термінів попередньої градації термінів "дуже малий", "дуже великий"); семичленну — за допомогою додаткових термінів "нижчий (менший) від середнього" та "вищий (перевищує) від серед­нього".

Форма — це загальний вид елемента чи ознаки зовнішності, що визначається за допомогою відповідних геометричних понять (квад­ратний, кулеподібний, опуклий, угнутий, хвилястий, циліндричний, трикутний, ромбоподібний). Часто цю ознаку називають ще конту­ром, або конфігурацією.

Положення — це розташування, як правило, окремого елемента зовнішності відносно інших. Розташуванням (у вертикальному чи горизонтальному напрямі) характеризується кожна описувана озна­ка зовнішності людини.

Колір — це спектральна характеристика ознаки зовнішності (во­лосся, очей, шкіри).

Для опису анатомічних (анатомо-морфологічних) ознак рекомен­дується дотримуватися такої послідовності: фігура в цілому, голова в цілому, волосся, обличчя в цілому, лоб, брови, очі, ніс, рот і губи, зуби, підборіддя, вуха, шия, плечі, груди, спина, руки, ноги [13].

186

Під час описування власних і супутніх ознак людського тіла та скелета у померлих, що загинули, убитих і живої людини необхідно враховувати фактори, що впливають на точність спостереження й опису зовнішності за методом словесного портрета.

КРИМІНАЛІСТИЧНА ДІАГНОСТИКА ТАТУЮВАНЬ

З огляду на розв'язання ідентифікаційних завдань щодо ототож­нення особи людини, яка вчинила злочин або безвісно зникла, її особливі прикмети, до яких належить і татуювання, — найбільш цінні та інформативні серед інших ознак зовнішності людини. За до­помогою криміналістичного дослідження змісту татуювань можна отримати також певну інформацію про властивості особи її носія.

Серед різноманіття видів татуювань для отримання криміналіс­тичне значущої інформації про особу злочинця становить інтерес на­самперед так зване кримінальне татуювання, а не інші його види — побутове, пам'ятне, декоративне, бо відомо, що наявність у особи кримінального татуювання насамперед пов'язане з її кримінальним минулим і криміногенною орієнтацією, які, як правило, пов'язані з відбуванням покарання у вигляді позбавлення волі.

Одним з перших на поширення татуювань серед злочинців звер­нув увагу італійський лікар-психіатр Ч. Ломброзо (1835-1890), який вважав татуювання проявом атавізму й ознакою морально меншо-вартісних, неповноцінних людей. На його думку, татуювання у зло­чинців тісно пов'язане з розумовими здібностями носіїв, здебільшо­го природжених злочинців і повій. Ч. Ломброзо навів типову фразу засуджених про татуювання: "Татуювання для нас як фрак з ордена­ми; що більше татуйований, то більший авторитет маєш серед прия­телів, тоді як нетатуйований, навпаки, не має впливу". Ю. Дубягін називає кримінальне татуювання "наочним хронічним тавром суди­мості", а явище татуювання зараховує до формування злочинних типів особистості в місцях позбавлення волі. Крім того, він звертає увагу на сувору біографічність татуювань, їх відповідність даним особової справи засудженого й зазначає наявність кореляційного зв'язку між зображенням татуювання, яке обирає засуджений, з пси­хологією його особистості [13].

8* 187

Розглянемо, який обсяг криміналістичне значущої інформації мож­на отримати внаслідок дослідження "кримінального" татуювання особи злочинця.

Насамперед уже факт наявності в особи "кримінального" татую­вання дає можливість припустити, що ця особа раніше вчинила зло­чин і була засуджена до позбавлення волі. Залежно від малюнка та­туювання та його змістового значення можна отримати таку інфор­мацію про особу його носія:

• відомості персонографічного характеру — дату народження, рік ув'язнення, рік звільнення з місць позбавлення волі, номери виправно-трудових установ (ВТУ) і місцевості, де особа від­бувала покарання;

• відомості про злочинну діяльність — кількість судимостей, строк ,( позбавлення волі, вид режиму та ВТУ, склад злочину (хуліган-£, ство, крадіжка, пограбування тощо), злочинну спеціалізацію та кваліфікацію, спосіб і місце вчинення злочинів, статус у злочинній к, ( ієрархії, належність до певного злочинного угруповання; , • причини злочинного способу життя; ( ^

• наявність негативних звичок (алкоголік, наркоман);

• сексуальну орієнтацію;

• ставлення до оточення, адміністрації ВТУ, держави, закону та правоохоронних органів;

• особистісні установки — злісне порушення режиму утримання, схильність до втечі з ВТУ, припинення чи продовження злочин­ної діяльності;

• особисті якості (сильний, жорстокий, незалежний);

• психологічний стан (скорбота, надія, безвихідь);

• віросповідання.

Наведений перелік можна продовжити, що зумовлюється існуванням великої кількості варіацій "кримінального" татуювання. Так, А. Капі­танський і В. Литвин за допомогою систематизації дослідженого ними кримінального татуювання за смисловим значенням виокремлюють 26 основних "блоків сигнальної інформації про особу злочинця" [15].

Таким чином, татуювання на відміну від інших особливих прикмет є джерелом такої великої за обсягом криміналістичне значущої інфор­мації, що дає змогу отримати відомості не тільки про фізичні власти­вості особи (ознаки її зовнішності та їх особливості), а й про біологічні та соціальні властивості особистості носія татуювання — злочинця.

Наявність такої інформації про особу злочинця має велике прак­тичне ЗНачеННЯ ДЛЯ РОЗКРИТТЯ ЗЛОЧИНІВ, ВИСунеННЯ ВІДПОВІДНИХ СЛІД-188

чих версій, профілактичної діяльності і реалізації одного з основних завдань кримінального покарання — виправлення та перевиховання засуджених. Правильне використання працівниками правоохорон­них органів інформації, яка певною мірою характеризує особу зло­чинця та її властивості, може допомогти спрогнозувати майбутню поведінку цієї особи в певній ситуації — при виконанні конкретної слідчої дії і попереднього слідства загалом, відбування покарання в місцях позбавлення волі та після звільнення.

Особливого значення ця інформація набирає при виборі правиль­ної тактики розслідування за допомогою прогнозування можливої поведінки особи при виконанні слідчих дій. Татуювання надає важ­ливу інформацією про певні психологічні та психічні особливості особи, тому знання його змісту має виняткове значення для слідчого, бо сприяє встановленню психологічного контакту під час допитів підозрюваних (обвинувачуваних) і виконання інших слідчих дій.

Не підлягає сумніву також значущість використання інформації про особу злочинця працівниками пенітенціарних закладів під час відбування ним покарання у вигляді позбавлення волі з метою забез­печення індивідуалізації застосування засобів виправно-трудового впливу до засуджених. Направлення засудженого до певного загону ВТУ з урахуванням психофізіологічних властивостей його особи, об­рання певних методів роботи з ним з метою виправлення та переви­ховання, ізоляція від негативно спрямованих осіб та інші засоби впливу потрібно застосовувати з урахуванням наявної інформації про властивості особи засудженого, і тільки тоді вони сприятимуть створенню необхідних умов для його ціннісної переорієнтації, кори­гування поведінки та запобігання вчиненню нових злочинів як у місцях позбавлення волі, так і поза ними.

Безпосередніми джерелами відомостей про наявність певного та­туювання у злочинця можуть бути його матеріальні та ідеальні сліди в навколишньому середовищі. Ідеальні сліди залишаються в пам'яті людей, які спостерігали ці татуювання, а носієм матеріальних слідів є особа злочинця, на шкірі якого виконано татуювання.

Відомості про наявність татуювання та його зміст у особи підо­зрюваного, обвинуваченого чи підсудного можуть бути отримані під час попереднього розслідування та судового розгляду кримінальної справи процесуальним і непроцесуальним способами.

Процесуальне такі відомості отримують під час допитів потерпі-і свідків, які бачили татуювання, підозрюваного та обвинуваче-

189

ного, огляду підозрюваного чи обвинуваченого, який здійснюється з дотриманням вимог ст. 193 КПК України, огляду трупа, судово-ме­дичної експертизи. Відомості про татуювання заносять до протоко­лу відповідної слідчої дії з обов'язковою фіксацією точного розташу­вання татуювань на поверхні тіла людини, їх форми, розмірів (ма­люнків, символів), кольору, змісту текстів, дат тощо.

Під час допитів свідків і потерпілих про татуювання у підозрюваних або обвинувачуваних найтиповішими можуть бути такі запитання: коли, за яких обставин свідок або потерпілий бачив татуювання на тілі підозрюваного чи обвинувачуваного; в яких місцях тіла підозрювано­го чи обвинувачуваного розташовувалися татуювання; які відомості про татуювання запам'ятав свідок або потерпілий (розмір, форму ма­люнка, зміст тексту, дату, колір та інші індивідуальні особливості).

Для одержання точнішої та об'єктивнішої інформації про татую­вання під час допитів, опитувань часто застосовують довідкову літе­ратуру, а в окремих випадках запрошують художника, який за свід­ченнями рідних, близьких, а також співробітників правоохоронних органів фіксує графічну інформацію про особливості малюнка, тексту чи абревіатури, які були на тілі загиблих або тих, хто пропав безвісти.

Для об'єктивізації показань свідків інформацію про татуювання доцільно одержувати від кожного свідка окремо і в разі розбіжностей скоригувати отримані дані, здійснивши спільний аналіз з допитува­ними. Якщо можливо, опис татуювань слід доповнювати точнішим і об'єктивнішим методом фіксації — фотографуванням і відеозаписом.

Непроцесуальним методом такі відомості слідчий або інший пра­цівник правоохоронних органів можуть отримати під час безпосеред­нього спостереження (якщо татуювання нанесено на відкритих ділян­ках поверхні шкіри), бесід з близькими родичами чи знайомими, здійснення оперативно-розшукових заходів. Відомості про наявність татуювання в певної особи можна одержати також з медичних та інших документів, даних криміналістичного обліку. Якщо факт наяв­ності татуювання в певної особи, зазначений у медичному чи іншо­му документі, має доказове значення у кримінальній справі, слідчий повинен оглянути цей документ, скласти протокол і прилучити ори­гінал або копію документа до справи.

Особливість використання татуювань злочинця для отримання кри-міналістично значущої інформації про властивості його особи полягає в тому, що таку інформацію отримують і використовують незалежно від його бажання про її надання. Як правило, попереднє розслідування у кримінальній справі здійснюється в умовах конфлікту між слідчим і осо-

190

бою, яка вчинила злочин, бо вона всіма можливими засобами протидіє слідчому у встановленні об'єктивної істини у справі. Одним з таких за­собів є обмеження можливостей слідчого щодо отримання необхідного обсягу криміналістичне значущої інформації (як про обставини події, так і про особу злочинця) через відмову давати свідчення або перекручене їх викладення на свою користь. Таким чином, за відсутності інших джерел у таких випадках ступінь інформованості слідчого залежить від бажан­ня й особистих міркувань злочинця. Інша ситуація складається в разі от­римання інформації про особу злочинця за допомогою дослідження ма­люнка татуювання на його тілі. За наявності відомостей, що на тілі підоз­рюваного чи обвинуваченого є татуювання, слідчий може примусово здійснити огляд і отримати необхідні відомості про особу через тлума­чення малюнка татуювання незважаючи на небажання підозрюваного чи обвинуваченого надавати таку інформацію.

Отримати криміналістичне значущу інформацію про особу носія татуювання з його малюнка можна тільки за допомогою дешифруван­ня, тобто встановлення його смислового навантаження. З цією метою можна використовувати альбом-довідник татуювань А. Бронникова, довідковий посібник В. Бурика та В. Пилипчука, книгу-альбом А. Ка­пітанського та В. Литвина [10; 11; 15].

МЕТОДИ Й ЗАСОБИ ФІКСАЦІЇ ОЗНАК ЗОВНІШНОСТІ ЛЮДИНИ

Уявний образ зовнішності людини є основою різних її матеріаль­них відображень, які застосовують для ідентифікації цієї людини під час розслідування злочинів, розшуку тих, хто пропав безвісти, та ідентифікації невпізнаних трупів. До таких матеріальних відобра­жень у габітології належать опис методом словесного портрета, суб'єктивний портрет, пластичні реконструкції обличчя за черепом (скульптурний портрет).

Опис методом словесного портрета — найпоширеніша система відображення ознак зовнішності людини за допомогою спеціальної термінології. Опис здійснюють зверху до низу у двох положеннях об­личчя (анфас і правий профіль). Кожна ознака зовнішності харак­теризується розміром, формою чи контуром, положенням відносно інших частин тіла, кольором.

191

Опис виконують за схемою класифікації анатомічних ознак. Таку саму методику опису ознак зовнішності людини застосовують під час постановки її на кримінальний облік (реєстрації).

Опис методом словесного портрета застосовують для пошуку та впізнання злочинця, пошуку особи, яка зникла безвісти, або впізнан­ня трупа. Слідчий або оперативний працівник зі слів потерпілого чи свідка-очевидця складає словесний портрет злочинця за згаданою схемою і використовує його для орієнтування у процесі пошуку.

Опис ознак зовнішності здійснюють на основі даних, одержаних у результаті безпосереднього спостереження загального вигляду осо­би, яка описується; зі слів інших осіб, які бачили цю людину чи зна­ють її (потерпілих, родичів, знайомих); за різними документами, де зафіксовано дані про розшукувану особу (матеріалами криміналі­стичного обліку, історією хвороби, особовою справою тощо); за ре­зультатами вивчення виявлених предметів, які відображають зовніш­ні ознаки людини (фотознімків, одягу, взуття та ін.); під час огляду трупа чи його частин.

Якщо зовнішність людини описують особи, не обізнані з методом опису словесного портрета й навичками його застосування, такі опи­си мають суттєві недоліки: вони несистемні, багатослівні, розмиті.

Перевага словесного портрета перед іншими описами ознак зов­нішності людини полягає в тому, що він забезпечує системне й одна­кове визначення ознак елементів зовнішності людини, дає можливість формалізувати ознаки її зовнішнього вигляду, зашифрувати їх симво­лами, скласти код і формулу зовнішності, як це роблять під час запов­нення реєстраційних карток на невпізнані трупи й осіб, які пропали безвісти, і введення даних про зовнішність у пам'ять комп'ютера та бази даних автоматизованих інформаційно-пошукових систем.

Успішність пошуку злочинця за словесним портретом залежить передусім від якості складеного опису ознак зовнішності, їх відповід­ності суб'єктивному образу, який запам'ятав очевидець. Для точні­шого складання словесного портрета застосовують розроблені кри­міналістами технічні засоби й тактичні прийоми.

Суб'єктивний портрет — це матеріалізований уявний образ об'єкта, що зберігається в пам'яті людини, яка раніше вже спостері­гала цей об'єкт (предмет, людину). Матеріалізація, тобто закріплен­ня уявного образу, здійснюється різними способами: малюванням, композицією (складанням) фотознімків, композицією малюнків техніч­ними засобами.

192

Уявний образ у пам'яті завжди суб'єктивний. Його малювання чи композиція зі слів очевидця — також суб'єктивний процес, адже в ньому беруть участь дві особи: слідчий і очевидець, що утримує в уяві образ. Одержані в такий спосіб портрети називають суб'єктивними.

Мальований суб'єктивний портрет можуть виготовити безпосе­редньо особа, пам'ять якої зберегла уявний образ; спеціаліст; безпо­середньо слідчий. Методика одержання мальованих портретів така:

• якщо особа, у пам'яті якої утримується уявний образ, уміє ма­лювати, слідчий під час допиту пропонує їй намалювати зло­чинця. Такі випадки на практиці зустрічаються рідко;

• для виготовлення мальованого портрета слідчий запрошує спе-ціаліста-художника, який бере участь у допиті потерпілого чи свідка і з його слів малює портрет;

• слідчий під час допиту використовує посібник "Типи та елемен­ти зовнішності"; Альбом-реєстр із комплекту приладу "Порт­рет". Він показує свідку чи потерпілому мальовані елементи — ознаки зовнішності з названих посібників: загальний вигляд об-; - личчя, форму зачіски, лоба, брів, очей, носа тощо. Ті ознаки, які будуть визнані схожими, слідчий копіює на прозорий папір (ци­гарковий або кальку). По черзі копіюючи ці ознаки починаючи із загального вигляду, слідчий складає мальований портрет. Ви­готовлений у такий спосіб портрет більше схожий зі злочинцем. Для ідентифікації використовують також мальовані портрети, ви­конані не зі слів свідків або потерпілих, а безпосередньо з натури.

Фотокомпозиційний портрет (фоторобот) — це суб'єктивний портрет, складений з пам'яті за допомогою набору елементів випад­кових фотознімків. Методика складання фоторобота полягає у вико­нанні таких дій: потерпілому чи свідку показують фотознімки різних осіб, виконані в одному масштабі, і пропонують вибрати такі, на яких зображено осіб з ознаками зовнішності, подібними до образу злочин­ця. Потім слідчий вирізує на фотознімках ці ознаки і монтує з них "портрет", а дефекти склеювання ретушує. Одержаний у такий спосіб складений з частин фотознімків портрет називається фотороботом. Уперше такий спосіб суб'єктивного портрета у 1952 р. застосував фран­цузький криміналіст П. Шабо. Для відтворення зовнішності злочин­ця, який розшукувався, він застосував набір фотознімків різних осіб. Для виготовлення фоторобота використовують також технічні за­соби (наприклад, прилад ПКП-2 — пристрій композиційного порт­рета), планшети, альбоми, які називаються планшетними фоторо­ботами. Необхідно зазначити, що методика виготовлення фоторобо-

193

та складна для безпосереднього використання слідчим і має певні не­доліки (наявності значного набору готових фотознімків, складність їх композиції через різноманітність елементів тощо).

Композиційно-мальовані (синтетичні) портрети — найнадійніший засіб матеріалізації уявних образів і їх використання у слідчій та розшуковій практиці. На відміну від фотокомпозиційних портретів композиційно-мальовані виготовляють з попередньо заготовлених стандартних малюнків елементів обличчя відповідно до свідчень оче­видців. Мальовані елементи зовнішності виготовляють в одному масш­табі на прозорій плівці у вигляді діапозитивів, що дає змогу сполуча­ти їх на просвіт і отримувати (синтезувати) у цілому зображення уяв­ного образу розшукуваної особи. Вперше ідентифікаційний комплект мальованих портретів був запропонований у США у 1959 р. Мак-Дональдом і названий "Айденті Кіт". Для складання композиційних портретів застосовують спеціальні технічні засоби: у країнах СНД — ІКМ-2 (ідентифікаційний комплект малюнків), прилад "Портрет"; у Польщі — ІМК-2 (ідентифікаційний мальований комплект); у США — "Мімік"; в Японії — багатоканальний проектор. Кожний прилад складається з демонстраційного пристрою, альбому-реєстру мальова­них ознак зовнішності чи їх слайдів на плоскій плівці.

За конструкцією названі пристрої для композиції суб'єктивних портретів поділяють на роздільні, в яких демонстраційний пристрій відокремлено від альбому-реєстру мальованих ознак зовнішності (ІКМ-2, ІМК-2, "Портрет", багатоканальний японський проектор), і компактні, в яких вони об'єднані в одне ціле. Методика складання композиційного портрета за допомогою названих приладів полягає в тому, що на екрані демонструють по черзі типи елементів (ознак) зовнішності, а свідок чи потерпілий порівнює їх з тими, що запам'я­талися, і відбирає схожі. Оскільки елементи зовнішності виконані в одному масштабі, то на екрані слідчий або спеціаліст має можли­вість конструювати суб'єктивний портрет, який поступово уточню­ється. Складений на екрані портрет фотографують; якщо потрібно, ретушують згідно із зауваженнями свідка чи потерпілого і викорис­товують для пошуку.

Останнім часом в органах внутрішніх справ розроблено автома­тизовану систему для використання композиційно-мальованих пор­третів. Вона складається з комп'ютера, графопобудовника та дис­плея. До пам'яті комп'ютера вводять зображення малюнків елементів зовнішності, які там постійно зберігаються, а потім за допомогою цієї інформації складають потрібні портрети на екрані дисплея.

194

Для складання суб'єктивного скульптурного портрета (пластич­на реконструкція обличчя за черепом) використовують кісткові за­лишки черепа людини. Методику виготовлення скульптурних порт­ретів розробив академік М. Герасимов і вдосконалили А. Джигорян і Ю. Дубягін. Одержаний скульптурний портрет фотографують, а знімки використовують для пошуку осіб, які пропали безвісти, та ідентифікації невпізнаних трупів.

До найпоширеніших матеріальних видів відображень зовнішності людини, які використовують в оперативно-розшуковій і слідчій прак­тиці, належать фотознімки (фотокартки, фотопортрети). Крім фото­графічних зображень і їх репродукцій у слідчій практиці застосовують й інші різновиди відображень зовнішності людини — кінофільми, відеозаписи, рентгенівські знімки, друкарські репродукції та ін.

ВИДИ ІДЕНТИФІКАЦІЇ ЛЮДИНИ ЗА ОЗНАКАМИ ЗОВНІШНОСТІ

Ознаки зовнішності людини, їх матеріальні та ідеальні сліди-відображення є основою для ідентифікації особи. Існує кілька видів ідентифікації людини за ознаками зовнішності з використанням ме­тодики словесного портрета. Залежно від суб'єкта ідентифікацію особи можуть здійснювати слідчий через пред'явлення особи, фото­графії чи трупа для впізнання або безпосередньо порівнюючи зов­нішність особи з фотознімками; оперативний працівник під час опера-тивно-розшукових заходів; експерт за допомогою криміналістично­го дослідження.

Пред'явлення для впізнання виконують у вигляді процесуальної дії, передбаченої ст. 174 КПК України. Для впізнання можуть бути пре­д'явлені живі особи, трупи чи фотознімки осіб або трупів.

Пред'явлення для впізнання особи за матеріальними зображення­ми у вигляді суб'єктивних портретів (малюнків, фотороботів, компо­зиційних мальованих портретів, скульптурних портретів обличчя за черепом) не передбачено законом, і тому згідно зі ст. 174, 175 КПК України забороняється.

Одним з видів ідентифікації особи є також безпосереднє зіставлен­ня слідчим її зовнішності з фотознімками. Цей вид ідентифікації засто-

195

совують для перевірки особи, викликаної на допит як свідок, потерпі­лий, підозрюваний, обвинувачений; при цьому витребовують особисті документи і порівнюють зовнішність особи з фотокарткою в них.

Ідентифікацію особи безпосереднім порівнянням її зовнішності з описом, складеним методом словесного портрета, фотознімками, ма­льованими, фотокомпозиційними та композиційно-мальованими суб'єктивними портретами, скульптурним портретом здійснюють оперативні працівники під час оперативно-розшукових заходів.

Експертна ідентифікація — безпосереднє порівняння експертом із застосуванням спеціальних знань ознак зовнішності людини, збере­жених на фотознімках, у кіно- та відеоматеріалах, зі зразками ознак зовнішності, відображеними на різних матеріальних носіях інфор­мації. У літературних джерелах цю експертизу називають по-різному: портретно-криміналістичною, фотопортретною ідентифікаційною, експертизою з метою ідентифікації особи за рисами зовнішності.

Криміналістичну портретну експертизу призначають тоді, коли необхідно встановити особи невідомих злочинців, невпізнаних тру­пів, свідків, підозрюваних, фактів належності документів, які засвід­чують особу, та інші фактичні обставини, що мають значення для розслідування кримінальної справи. Експертизою встановлюють, та сама чи різні особи зображені на поданих фотознімках або інших ма­теріальних відображеннях.

Для цієї експертизи використовують тільки об'єктивні відобра­ження людини — фотознімки, кіно- та відеокадри, які мають ознаки зовнішності конкретної людини. Криміналістична експертна іденти­фікація за суб'єктивними відображеннями (мальованими портрета­ми, композиціями) неможлива через відсутність методів аналізу уяв­них образів зовнішнього вигляду людини.

Для криміналістичної портретної експертизи використовують візуальні, вимірювальні, графічні методи, а також суміщення та на­кладання.

Візуальний метод найпоширеніший; його застосовують для до­слідження одно- та різноракурсних фотопортретів за допомогою спо­стереження і порівняння своєрідності форм, розміру та взаємного розташування ознак зовнішності на поданих фотознімках.

Метод лінійних і кутових вимірювань застосовують для досліджен­ня одноракурсних фотознімків; він полягає в тому, що на фото­знімках (фоторепродукціях) виокремлюють необхідну кількість ант­ропометричних точок, відстані між якими й кути між лініями, що їх

196

з'єднують, вимірюють за допомогою інструментів, а потім порів­нюють.

Графічний метод полягає в побудові та порівнянні в системі коор­динат графіків, які характеризують лінійні розміри відрізків, що з'єднують відповідні антропометричні точки, і ступінь вигину кон­турних ліній відповідних частин обличчя. Довжину відрізків, що з'єднують антропометричні точки, вимірюють циркулем та лінійкою, ступінь вигину контурних кривих — спеціальним приладом.

Метод суміщення зображень полягає в тому, що на одній з по­рівнюваних фотографій роблять вирізи за лініями, що перетинають найбільш інформативні та чітко визначені ознаки. Після цього фото­графію накладають на іншу, а експерт визначає, чи збігаються од­нойменні ознаки зовнішності.

Метод накладання (фотоаплікації) полягає в тому, що однора-курсні та рівномасштабні діапозитиви (або негативи), виготовлені з наданих на експертизу фотографій, накладають один на одного за однойменними антропометричними точками в наскрізному світлі і перевіряють, чи збігаються відповідні точки.

Важливою частиною портретної експертизи є оцінювання виявле­них збіжностей та розбіжностей в ознаках зовнішності і оцінювання достатності цих ознак для категоричного висновку експерта. Для об'єктивізації оціночних критеріїв застосовують математичні та ймо­вірнісно-статистичні методи.

І Контрольні питання

1. Анатомічні ознаки зовнішності людини. ''

2. Функціональні ознаки зовнішності людини. ' °-

3. Відмінність між особливою прикметою та помітною ознакою.

4. Принципи опису зовнішності людини методом словесного портрета.

5. Які відомості про особу злочинця можна отримати діагностикою татую­вань?

6. Суб'єктивний портрет та його види.

7. Основні види ідентифікації людини за ознаками зовнішності.

8. Основні методи здійснення криміналістичної портретної експертизи.

9. Чи можна здійснити криміналістичну портретну експертизу за суб'єктив­ними відображеннями?

197

Тема 14

КРИМІНАЛІСТИЧНИЙ ОБЛІК І КРИМІНАЛЬНА РЕЄСТРАЦІЯ

14.1

ПОНЯТТЯ КРИМІНАЛІСТИЧНОГО ОБЛІКУ І КРИМІНАЛЬНОЇ РЕЄСТРАЦІЇ

Для повного та всебічного запобігання злочинам, їх розкриття та розслідування велике значення має інформація про подію злочину й осіб, причетних до неї. Одним з важливих джерел відомостей, необ­хідних для розслідування, є криміналістичний облік, який здійсню­ють органи внутрішніх справ України.

Криміналістичний облік — це наукова система реєстрації певних об'єктів та їх ідентифікаційних ознак для запобігання злочинам, їх розкриття, розшуку та впізнання об'єктів, узятих на облік. Його система й застосування базуються на суворому дотриманні закон­ності. Довідки органів, які здійснюють криміналістичний облік, після їх приєднання до справи використовують у судочинстві як докази (ст. 65 КПК України).

Теоретичною основою криміналістичного обліку є положення про індивідуальність об'єктів, відносну стійкість і можливість їх по­дальшого ототожнення. Криміналістичний облік базується на засто­суванні теорії ідентифікації, судової фотографії, дактилоскопії, сло­весного портрета та інших теоретичних даних.

Кримінальна реєстрація — це науково розроблена система обліку осіб, предметів та інших об'єктів і відомостей про них, які мають кри­міналістичне значення. Завдання кримінальної реєстрації — забезпе­чити органи дізнання та попереднього слідства необхідною інфор­мацією, потрібною для розкриття та розслідування злочинів. Дані кримінальної реєстрації використовують у профілактичній та адмі­ністративно-правовій діяльності.

Кримінальна реєстрація об'єктів і відомостей про них має кілька рівнів загальності: всеукраїнський (державний), регіональний (облас­ний) і місцевий (районний).

198

Інколи кримінальну реєстрацію ототожнюють з криміналістич­ним обліком. Криміналістичний облік — це система реєстрації всієї криміналістичної інформації, яку використовують як під час роз­криття й розслідування злочинів, так і у профілактичній та адмініст­ративно-правовій практиці. Кримінальна реєстрація означає облік інформації, яку використовують тільки в оперативно-розшуковій, слідчій і кримінально-виконавчій практиці. Тому кримінальна реєст­рація зосереджена в органах МВС і прокуратури. Криміналістична інформація може зберігатися в банках даних, які існують в установах, поліклініках, лікарнях, військкоматах, відділах соціального захисту населення, спортивних організаціях тощо.

Методами кримінальної реєстрації та криміналістичного обліку є опис, фотографування, дактилоскопія, колекціонування, а формами концентрації інформації — картки, картотеки, колекції, альбоми, магнітні стрічки, диски, перфокарти, банки даних, у тому числі авто­матизовані банки даних.

ОБ'ЄКТИ КРИМІНАЛІСТИЧНОГО ОБЛІКУ

Кримінальній реєстрації та криміналістичному обліку підлягають такі об'єкти:

• невідомі злочинці, які переховуються від суду, слідства та від­бування покарання;

• обвинувачені, яких було заарештовано;

• особи, затримані за бродяжництво та жебрування;

• особи, які вчинили злочин, але звільнені від кримінальної від­повідальності та покарання на підставах, передбачених зако­ном;

• засуджені особи;

• особи, які пропали безвісти;

• хворі, які перебувають у лікувальних установах, притулках для старих, дитячих будинках і через свій стан не можуть повідоми­ти персонографічні дані;

• невпізнані трупи осіб, які загинули внаслідок злочинів, нещас­них випадків;

• крадена, втрачена, вилучена та добровільно здана зброя;

199

• кулі, гільзи, патрони зі слідами зброї, виявлені на місці події, нерозкритого злочину;

• речі, викрадені та загублені, а також вилучені у затриманих;

• номерні речі та вироби, пов'язані зі злочинами;

• автотранспортні засоби, належність яких не встановлено;

• підроблені документи, виготовлені поліграфічним способом;

• підроблені грошові знаки (паперові гроші);

• паспорти — викрадені, втрачені, такі, що належать злочинцям, а також бланки викрадених паспортів;

• зразки почерків осіб, які займаються підробленням лікарських рецептів, переважно на наркотичні та подібні їм речовини;

• пригульна худоба, яку було викрадено, і така, що розшукується;

• сліди пальців рук з місць нерозкритих злочинів (у картотеці збе­рігаються їх фотознімки);

• сліди знарядь злому та інструментів з місць нерозкритих зло­чинів (зберігаються як сліди, так і їх зліпки);

• факти розкрадання вантажів на залізничному транспорті;

• способи вчинення злочинів, які залишилися нерозкритими.

З упровадженням у практику кримінальної реєстрації комп'ютерів і розмножувальної техніки змінилися форми зберігання та концент­рації інформації. Картки, тобто паперові носії, поступово були за­мінені на магнітні носії (стрічки, диски, дискети тощо). У 1985 р. в органах МВС України почав формуватися єдиний автоматизований банк даних (АБД), де зосереджується вся інформація щодо зазна­чених об'єктів. Єдиний автоматизований банк даних має два рівні: АБД-центр і АБД-область. Інформацію для АБД збирають за допо­могою єдиних карток збирання інформації за всіма рівнями.

Кримінальну реєстрацію здійснюють такі підрозділи органів внутрішніх справ України:

• Управління оперативної інформації (УОІ) МВС України;

• Державний науково-дослідний експертно-криміналістичний центр (ДНДЕКЦ) МВС України;

• управління оперативної інформації головних управлінь та уп­равлінь МВС (ГУ УМВС) України в областях;

• науково-дослідні експертно-криміналістичні центри (НДЕКЦ) ГУ УМВС України в областях;

• міські, районні, транспортні (лінійні) органи внутрішніх справ. Кожний з названих органів здійснює певні види обліку. ' Об'єкт може бути взятий на облік на основі таких документів:

• протоколу затримання підозрюваного;

200

• постанови прокурора, слідчого про обрання заходу процесу­ального примусу у вигляді тримання під вартою;

• постанова про притягнення особи як обвинувачуваного;

• вирок або ухвала суду.

В Управлінні оперативної інформації МВС України здійснюють облік:

• злочинців, які переховуються та ухиляються від відбування по­карання;

• затриманих бродяг і жебраків;

• засуджених;

• осіб, які пропали безвісти;

• хворих у лікувальних установах, дитячих будинках, притулках для старих, а також осіб, які не можуть дати про себе жодних відомостей;

• невпізнаних трупів;

• вогнепальної зброї (викраденої, зданої, втраченої);

• номерних речей і виробів, пов'язаних зі злочинами;

• автотранспортних засобів, власники яких невідомі; •*

• паспортів; ,

• фактів розкрадання вантажів, багажу на залізничному транс­порті.

Обліки, які ведуться в УОІ МВС України, є централізованими» тобто повторюються в областях.

У Державному науково-дослідному експертно-криміналістичному центрі МВС України ведеться облік таких об'єктів:

• куль, гільз, патронів зі слідами зброї з місць нерозкритих зло­чинів;

• підроблених документів, виготовлених поліграфічним спосо­бом;

• підроблених грошових знаків (паперових грошей);

• слідів пальців рук з місць нерозкритих злочинів. В управліннях оперативної інформації головних управлінь і уп­равлінь МВС України в областях ведеться облік:

• затриманих бродяг і жебраків;

• осіб, які здійснили злочин, але звільнені від кримінальної від­повідальності за підставами, передбаченими законом;

• засуджених;

• вогнепальної зброї (втраченої, викраденої, вилученої);

• номерних речей і виробів, пов'язаних зі злочином;

• підроблених грошових знаків (паперових грошей).

201

У міських, районних, транспортних (лінійних) органах внутрішніх справ здійснюють облік:

• речей — крадених, загублених, а також вилучених у затриманих;

• автотранспортних засобів (транспорту, власники якого неві­домі);

• слідів пальців рук з місць нерозкритих злочинів (зберігаються фотознімки).

ОСНОВНІ ВИДИ КРИМІНАЛІСТИЧНОГО ОБЛІКУ

В обліках, які здійснюють органи внутрішніх справ, реєструють обвинувачених, затриманих, засуджених, осіб, які відбувають пока­рання, і злочинців, які зникли з місця події й переховуються. Майже кожний вид обліку, крім останнього, містить повні соціально-демо­графічні та анатомо-фізіологічні дані, а також інформацію щодо події злочину, способу та засобів його вчинення; дані про покарання та міс­це його виконання, а також інші відомості про злочинця та злочин. Конкретно види інформації, які містяться в обліках і АБД, зазначені в картках збирання інформації та картках конкретного виду обліку.

Відомості про злочинця, який зник з місця події й переховується, у картках обліку та АБД обмежені — це тільки інформація, здобута з матеріальних слідів, виявлених на місці події, і відомостей очевид­ців (потерпілих, свідків).

Обвинувачені, засуджені та затримані злочинці підлягають алфа­вітному та дактилоскопічному обліку, а злочинців, які зникли з місця події й переховуються, реєструють за способом вчинення злочину, прикметами зовнішності та іншими ознаками, відображеними в ма­теріальних та ідеальних слідах.

Алфавітний облік злочинців має давню історію; він досить прос­тий. Суть його полягає в заповненні алфавітної картки на особу, яка вчинила злочин. Алфавітну картку на особу (форма № 1) заповнює слідчий після прийняття рішення у кримінальній справі і направляє її до УОІ УМВС області. У разі обрання до особи запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою алфавітну картку заповнює працівник слідчого ізолятора, де утримується особа. При цьому внизу на картці роблять фарбований відбиток вказівного пальця правої руки особи.

202

До алфавітної картки заносять персонографічні й демографічні дані, дані про судимість, кваліфікацію злочину, відомості про застосуван­ня амністії, місце відбування покарання, час арешту, суду, період відбуття покарання тощо. До картки заносять також дактилоскопіч­ну формулу, яка є кодом для звернення до дактилоскопічної картоте­ки. Картки в картотеці складають за прізвищами в алфавітному по­рядку. Через це й картотека, й обліки називаються алфавітними, або за прізвищем.

З метою аналізу кількісно-якісної характеристики осіб, які вчини­ли злочини, після закінчення провадження у справі слідчий заповнює також статистичну картку на особу, яка вчинила злочин (форму № 2), де міститься більше інформації про особу, яка вчинила злочин: дані демографічного та персонографічного характеру; характеристика за місцем проживання (місцевий житель, мігрант, житель іншої області, держави); освіта; предмет посягання; вчинення злочину у складі гру­пи, організованого злочинного угруповання; мотиви злочину; сту­пінь співучасті тощо.

Дактилоскопічному обліку підлягають особи, які були затримані за підозрою у вчиненні злочину, заарештовані, засуджені до позбавлен­ня волі, а також затримані за бродяжництво та жебрування. Дакти­лоскопічний облік полягає в тому, що на спеціальному бланку-дак-тилокарті розміщують зафарбовані десять відбитків пальців правої та лівої рук у певному порядку. Потім виводять дактилоскопічну формулу — її основну та додаткові частини.

Існує кілька видів дактилоскопічного обліку. Якщо для обліку бе­руть усі десять відбитків пальців, то облік називається десятипальце-вим. У ньому розкладку (систематизацію карток) здійснюють за дак­тилоскопічною формулою — спеціальним кодом. Дактилоскопічний облік, в якому використовують тільки п'ять відбитків пальців, нази­вається п'ятипальцевим. Систематизацію карток у картотеці ведуть спочатку згідно з належністю відбитків до правої та лівої руки, а все­редині кожної групи — за спеціальною формулою. Якщо системати­зацію карток здійснюють за одним відбитком пальця, то картотеку називають однопальцевою.

Існують також картотеки слідів поверхонь долонь, однак у МВС України вони не ведуться. Можливі картотеки відбитків окремих час­тин обличчя — губ, кінчика носа, вушної раковини, лоба.

Дактилоскопічна формула має дві частини: основну та додаткову. Згідно з основною частиною формули класифікують картки за наяв­ністю завиткових узорів. Для виведення основної частини формули

203

всі десять пальців поділяють на п ять груп за І'х розташуванням на картці і кожній групі присвоюють умовні позначки: 16, 8, 4, 2, 1. Потім значення завитків на парних пальцях записують у чисельник, а непарних — у знаменник. Числа у знаменнику та чисельнику підсу­мовують і одержують формулу у вигляді дробу, наприклад 17/15 (це не дріб у його математичному розумінні, тому перетворювати його не можна).

На пальцях існують три типи узорів: дуги, петлі та завитки. В ос­новній частині формули враховують тільки завиткові узори, у додат­ковій — усі типи узорів.

Для виведення додаткової частини формули всім типам узорів надають особливу ідентифікацію залежно від їх будови та розташу­вання дельт і ніжок петель. Зокрема, дуги позначають цифрою 1, петлі — цифрами 2, 3, 4, 5 і 6, завитки — 7, 8, 9, а відсутність пальця на руці або неможливість визначити тип узору — цифрою 0. Потім умовні цифрові позначки пальців правої руки заносять у чисельник, а лівої — у знаменник; уперед виносять значення основної формули. У такий спосіб отримують повну дактилоскопічну формулу.

Якщо на всіх пальцях немає жодного завиткового узору, то до основної формули додають по 1. Це правило зберігається й за інших значень основної формули.

Дактилоскопічна картотека слідів пальців рук з місць нерозкри-тих злочинів централізована, вона є однопальцевою. Картки систе­матизують за спеціальною формулою або за цифрами-кодами на картках, де наклеєно відбиток. Для пошуку карток застосовують тех­нічні системи, у тому числі й комп'ютери. Картотеку формують так: виявлений на місці події слід (один або кілька) фотографують у на­туральну величину і друкують знімки (у чотирьох примірниках). Один знімок заносять до місцевої картотеки, а інші направляють до області (НДЕКЦ ГУ УМВС України в області) та центру (ДНДЕКЦ МВС України).

Дактилоскопічну картотеку осіб, узятих органами внутрішніх справ на облік, формують на основі Положення про адміністратив­ний нагляд за особами, які звільнились з місць позбавлення волі. Та­ких осіб дактилоскопують і фотографують. Картки вміщують до місцевої картотеки районного (міського) відділу внутрішніх справ і області, а фотознімки наклеюють в альбоми, які зберігаються в рай­онному (міському) відділі внутрішніх справ, лінійних відділах міліції на залізничному транспорті. Картки систематизують звичайним спо­собом — за формулою чи прізвищем.

204

Облік осіб, що пропали безвісти, централізований і побудований на використанні ознак зовнішності та одягу. Картка на особу, яка пропала безвісти, містить персонографічні, соціально-побутові та ви­робничі відомості, які слідчий одержує із заяви родичів і близьких, а також за місцем роботи такої особи. Фотознімки (якщо вони є у близьких чи у відділі кадрів) приєднують до картки, а також до аль­бому осіб, які пропали безвісти. Картку направляють до картотеки області, а альбоми зберігають тільки на місцях.

У разі виявлення трупа особи, встановити яку немає можливості, його реєструють у картотеці невпізнаних трупів. Для занесення до обліку слідчий заповнює картку невпізнаного трупа у трьох примір­никах. До цієї картки заносять ознаки зовнішності та одягу, які збе­реглися. Труп фотографують в анфас, профіль (правий і лівий), а фо­тознімки вклеюють у картку. Якщо збереглися пальці, то труп дак-тилоскопують (на картці передбачено місце для відбитків). Для дактилоскопування ушкоджених і мацерованих пальців трупа залу­чають спеціаліста — судового медика. Картотеки невпізнаних трупів існують в УМВС області та в УОІ МВС України.

Облік крадених, загублених та вилучених номерних речей і виробів (годинників, фото-, кіно- та відеотехніки, автомототранспорту тощо) здійснюють через опис ознак і номера об'єкта, його особливих прик­мет, матеріалу, кольору, ступеня експлуатації тощо. У картотеці карт­ки класифікують за видом об'єкта, його моделлю, номером та інши­ми ознаками.

Облік вогнепальної зброї — краденої, загубленої або зданої — ведуть у вигляді карток або колекції зброї. У картку заносять таку інформацію: модель, номер, місце виявлення, час занесення до обліку, хто здав, у кого вилучено, окремі характерні ознаки зброї. Зі зброї, що поставлена на облік, здійснюють експериментальний відстріл, а кулі та гільзи вміщають у картотеку, перевіривши їх за картотекою куль, гільз і патронів з місць нерозкритих злочинів.

Облік куль, гільз і патронів зі слідами зброї ведуть у вигляді ко­лекції об'єктів або їх фотознімків. Облік централізований: ДНДЕКЦ МВС-центр, НДЕКЦ-область. Усі кулі та гільзи, виявлені на місці злочину, підлягають перевірці за цією картотекою для встановлення єдиного джерела їх походження. До обліку заносять тільки об'єкти у справах про нерозкриті злочини чи розкриті, у яких зброя перебуває в розшуку.

Для постановки на облік куль, гільз і патронів фотографують їх загальний вигляд, а також наявні сліди на них великомасштабним

205

способом; фотознімки заносять до картки. Цю роботу виконують ек­сперти НДЕКЦ УМВС області. Кулі та гільзи зберігають у кулегіль-зотеках, а їх фотознімки — у Центральній картотеці ДНДЕКЦ МВС України.

Облік грошових знаків (паперових підроблених грошей) ведуть у картотеці обліку документів, виконаних поліграфічним способом.

Облік підроблених металевих грошей здійснюють криміналістичні підрозділи у вигляді колекцій монет або їх фотознімків. Для поста­новки на облік підроблену монету направляють до НДЕКЦ УМВС області, де експерти фотографують її та складають опис її ознак на картці. Монету вміщають до колекції, яка називається монотекою, а її фотознімки направляють до ДНДЕКЦ МВС.

Облік підроблених документів, виконаних поліграфічним способом, централізований; його здійснюють криміналістичні підрозділи у виг­ляді складання колекцій підроблених документів або їх фотознімків. Для постановки на облік підроблений документ фотографують, оз­наки заносять до картки і наклеюють на неї фотознімок документа. Документ направляють до Центральної картотеки, а фотознімки збе­рігають у НДЕКЦ УМВС області. Паперові підроблені гроші в цьо­му обліку є окремим розділом. Так само окремо обліковують паспор­ти, дипломи, посвідчення, права та інші документи, підроблені із за­стосуванням поліграфічних методів і засобів.

Облік адміністративно-правових порушень і осіб, які їх учинили, ведуть органи міліції, а вся інформація концентрується в АБД-область і АБД-центр. Для формування єдиного банку введено стандартну картку збирання адміністративної інформації — інформаційно-по­шукову картку на особу, яка вчинила адміністративне правопору­шення. Ця картка містить відомості про правопорушника, персоно-графічні дані, відомості про характер, місце і час вчинення правопо­рушення.

Реєстрацію способів учинення злочинів здійснюють у вигляді інфор­маційно-пошукових карток, які заповнюють як на нерозкритий, так і на розкритий злочин. У картці описують спосіб дії злочинця та слі­ди, залишені при цьому. Спосіб вчинення злочину чи адміністратив­ного правопорушення передбачений у кожній інформаційно-пошу­ковій картці збирання інформації для формування єдиного банку да­них. Знання способу вчинення злочину дає змогу робити припущення щодо професійних навичок і окремих ознак зовнішності злочинця з метою його пошуку.

206

ПРОБЛЕМИ ВДОСКОНАЛЕННЯ

КРИМІНАЛІСТИЧНОГО ОБЛІКУ ОЗНАК

І ВЛАСТИВОСТЕЙ ОСІБ, ЯКІ ВЧИНИЛИ ЗЛОЧИНИ

Одним з об'єктів криміналістичного обліку є особа, яка вчинила злочин. Це зумовлено тим, що в механізмі злочину ця особа посідає центральне місце (без суб'єкта немає злочину). Отже, у фокусі уваги правоохоронних органів у випадку вчинення злочину перебуває лю­дина, яка скоїла цей злочин і яку називають по-різному залежно від виду правових відносин, суб'єктом яких вона є. З моменту вчинення злочину виникають кримінально-правові відносини між державою і людиною, яка вчинила злочин. Таку людину називають особою, кот­ра вчинила суспільне небезпечне діяння, що містить ознаки злочину. З моменту порушення кримінальної справи ця особа стає суб'єктом кримінально-процесуальних правовідносин і під час розслідування справи, її розгляду в суді та ухвалення вироку набирає відповідно процесуального статусу підозрюваного, обвинуваченого, підсудного, засудженого. Після набрання вироком чинності та його виконання ця особа стає суб'єктом кримінально-виконавчих правовідносин, що виникають з приводу виконання та відбування кримінального пока­рання. Але протягом усіх цих етапів ідеться про одну й ту саму осо­бу, яка має відносно сталу сукупність певних фізичних, біологічних та соціальних ознак і властивостей. За допомогою розроблених кри­міналістикою методів дослідження, науково обгрунтованих і сучас­них технічних способів, прийомів і засобів виявлення, фіксації та пе­ревірки інформації отримують інформацію про властивості та озна­ки певної особи або, іншими словами, здійснюють криміналістичне дослідження чи діагностування особи, яка вчинила злочин.

Упродовж усіх перелічених етапів, спілкуючись з цією особою, її знайомими, рідними, свідками, потерпілими, а також досліджуючи наявні у справі докази, слідчий, суддя, працівники кримінально-ви­конавчої системи отримують певну інформацію про ознаки та влас­тивості цієї особи.

Криміналістичне дослідження особи, яка вчинила злочин, має сут­тєве значення не тільки для повного, всебічного та об'єктивного роз­слідування кримінальної справи й обгрунтованого призначення по­карання, а й є водночас передумовою для здійснення профілактичної

207

роботи із запобігання злочинам, успішного застосування основних засобів виправлення та ресоціалізації засуджених, а також забезпе­чення законних прав та інтересів цієї особи, дотримання законності.

Пріоритетного значення набуває криміналістичне дослідження не тільки фізичних і біологічних, а й соціальних властивостей і ознак людини, які характеризують людину як особистість на рівні індивіду­альної й суспільної свідомості, її ставлення до закону, суспільства, су­купності моральних і етичних цінностей.

З дослідженням соціальних властивостей особи нерозривно пов'я­зане питання про встановлення ступеня її суспільної небезпечності, що суттєво впливає на вирішення питання про обрання до обвинува­ченого запобіжного заходу під час попереднього розслідування та визначення судом виду і міри кримінального покарання підсудного.

Завдання виправлення та перевиховання засудженого значною мі­рою залежить від можливості використання представниками ВТУ інформації про обставини, що характеризують особу засудженого. Справді, успішне застосування основних засобів виправлення та ре­соціалізації до засуджених і здійснення щодо них профілактичної ро­боти із запобігання вчинення нових злочинів практично неможливе без наявності достатнього обсягу інформації про особу, яка вчинила злочин. Така інформація дає можливість працівникам кримінально-виконавчої системи обрати та застосувати найоптимальніші прийо­ми, форми та методи впливу на особу засудженого з метою досягнен­ня позитивного результату. Своєчасне та повне отримання інфор­мації про особу засудженого під час відбування покарання (зокрема таких її соціальних властивостей, як ставлення до суспільне корисної праці, дотримання режиму відбування покарання, до закону, загаль­новизнаних цінностей тощо) є підставою для вирішення питання про зміну правового становища засудженого — переведення його на по­ліпшені умови утримання, до ВТУ з менш суворим режимом утри­мання, застосування до нього акту амністії, умовно-дострокового звільнення чи заміни невідбутої частини покарання м'якшим, що сут­тєво впливає на обсяг його прав.

Однак необхідно констатувати, що, на жаль, дотепер в Україні відсутня єдина комплексна інформаційна система нагромадження ре­зультатів криміналістичного дослідження ознак і властивостей осіб, які вчинили злочини. Це негативно впливає на ефективність роботи правоохоронних органів і суттєво ускладнює координацію їх зусиль у боротьбі зі злочинністю. Загальновідомо, що нині в Україні немає

208

налагодженої та чіткої системи обміну інформацією стосовно індиві­дуальних властивостей осіб, які вчинили злочини, як між різними правоохоронними органами, так і між окремими службами та підроз­ділами одного правоохоронного органу.

Наявні криміналістичні обліки щодо осіб, які вчинили злочини, в основному містять констатацію окремих відомостей ідентифікацій­ного, демографічного та персонографічного характеру, а інформація, отримана слідчим, суддею та працівниками кримінально-виконавчої системи під час розслідування, судового розгляду та виконання пока­рання, що характеризує особу злочинця як неповторну особистість з її особливими рисами характеру та схильностями, навичками, став­ленням до суспільства, закону, загальновизнаних людських цінно­стей тощо, не відображається і не фіксується, внаслідок чого неви­правдано втрачається можливість її подальшого використання. Суд­дя не отримує необхідної інформації про особу обвинуваченого від слідчого; працівники кримінально-виконавчої системи не отримують відповідної інформації про засудженого від слідчого та судді; органи внутрішніх справ, на які покладено здійснення профілактичних за­ходів, після звільнення особи з місць позбавлення волі не отримують інформації про її індивідуальні особливості від працівників кримі­нально-виконавчої системи, що значно ускладнює виконання покла­дених на перелічені правоохоронні органи завдань.

У 1970 р. з метою фіксації інформації про особу обвинуваченого, отриманої слідчим під час розслідування, у кримінальних справах щодо заарештованих обвинувачених було запроваджено спеціальну анкету — форма № 86 "Повідомлення про особу заарештованого та інші обставини, що можуть мати значення для його виправлення та перевиховання". Ця анкета складається з 17 пунктів; її повинен за­повнювати слідчий на підставі матеріалів справи й особистих спо­стережень і направляти до слідчого ізолятора разом з направленням справи до суду. Після засудження обвинуваченого працівники слід­чого ізолятора повинні направляти цю анкету разом з особовою справою засудженого до ВТУ для врахування індивідуальних особ­ливостей засудженого у процесі виправлення та ресоціалізації. Але, як свідчить практика, запровадження цієї анкети не дало позитивних результатів, бо більшість слідчих ставляться до цієї вимоги формаль­но чи взагалі не виконують її.

За кордоном інформацію про індивідуальні властивості особи, яка вчинила злочин, широко використовують правоохоронні органи

209

для кримінологічного прогнозування її майбутньої поведінки як під час відбування покарання, так і після звільнення.

Важко переоцінити важливість такої інформації для слідчого під час розслідування злочину, вчиненого особою, яка вже була засуд­жена та відбувала покарання. За наявності інформації про індиві­дуальні властивості підозрюваного чи обвинувачуваного слідчий швидше встановить з ним психологічний контакт, повно та всебічно дослідить усі обставини справи, спрогнозує можливу реакцію та по­ведінку підслідного під час виконання слідчих дій.

Отже, потреби практики ставлять на порядок денний питання про необхідність удосконалення наявних форм криміналістичного обліку через відображення в них інформації про індивідуальні ознаки, риси та властивості особи злочинця з метою її подальшого використання для досягнення завдань попереднього розслідування, виправлення та ресоціалізації засуджених, їх адаптації після звільнення, профілакти­ки злочинів.

____ Контрольні питання___________________

*«і

1. Поняття криміналістичного обліку і кримінальної реєстрації.

2. Основні об'єкти криміналістичного обліку.

3. Які державні установи здійснюють кримінальну реєстрацію?

4. Основні види криміналістичного обліку.

5. Проблеми вдосконалення криміналістичного обліку ознак і властивостей осіб, які вчинили злочини. Ь

210

Список використаної і рекомендованої літератури

1. Азаров Ю. Й Деятельность следователя органов внутренних дел по дока-зьіванию обстоятельств, характеризующих личность обвиняемого: Учеб. пособие. — К., 1991.

2. Белкин Р. С. Криминалистика: проблемьі, тенденции, перспективи. — М., 1988.

3. Белкин Р. С Криминалистическая знциклопедия. — М., 1997.

4. Белкин Р. С., Винберг А. Й. Криминалистика. Общетеоретические пробле­ми. — М., 1973.

5. Бергер В. Е., Сапун А. П. Подготовка й направление материалов для про­ведення судебньїх зкспертиз. — К., 1974.

6. БіленчукП Д. Криміналістичне дослідження обвинуваченого: Моногр.— К., 1995.

7. Біленчук П. Д. Процесуальні та криміналістичні проблеми дослідження обвинуваченого: Моногр. — К., 1999.

8. Біленчук П. Д, Курко М. Н., Стахівський С. М. Проведення судових екс­пертиз: Довідник. — К., 1995.

9. Біленчук П. Д., Курко М Н., Стахівський С. М. Процесуальні акти попе­реднього розслідування. Примірні зразки. — К., 1995.

10. Броппиков А. Г. Татуировки осужденньїх, их классификация й кримина-листическое значение. Альбом. — М., 1980.

11. Бурик В Й., Пимтчук В. Ф. Признаки внешности человека й их использо-вание в розьюкной деятельности: Справоч. пособие. — К., 1982.

12. Дубягип Ю. П. Следующая жертва — тьі. Непридуманньїе криминальньїе

сюжетьі й азбука безопасности. — М., 1995. ІЗ.Дубягин Ю. П. Словесньїй портрет (теория й практика антрополого-кри-

миналистического обеспечения розьіска й установлення неизвестной лич-

ности). —Злиста, 1994.

14. Експертизи в судовій практиці. — К., 1993.

15. Капитапский А. Й., Литвин В. Й. Искусство криминальной татуировки. Книга-альбом. — К., 1998.

16. Комаринец Б. М. Судебно-баллистическая зкспертиза: Учеб.-метод, посо­бие. — М., 1974. — Вьіп. 1.

17. Косоплечев Н. П. Осмотр места происшествия по делам, связанньш с при-менением огнестрельного оружия. — М., 1956.

18. Криминалистика І Под ред. В. А. Образцова. — М., 1995.

19. Криминалистика: Учебник / Под ред. Й. Ф. Пантелеева, Н. А. Селивано-ва. — М., 1988.

20. Криминалистика: Учебник / Под ред. А. Г. Филиппова. — М., 1998.

21. Криминалистика: Учебник для вузов / Под ред. А. Ф. Вольшского. — М., 1999.

211

22. Криміналістика: Підруч. для вищих навч. закл. / П. Д. Біленчук, В. В. Го­ловач, М. В. Салтевський та ін.; За ред. П. Д. Біленчука. — К., 1997.

23. Криміналістика: Підручник для слухачів, ад'юнктів, викладачів вузів сис­теми МВС України / П. Д. Біленчук, О. П. Дубовий, М. В. Салтевський, П. Ю. Тимошенко; За ред. П. Д. Біленчука. — К., 1998.

24. Криминалистическая зкспертиза. — М., 1967. — Вьіп. V. Разд. 6. Судебная баллистика; Разд. 7. Отождествление личности по внешним признакам.

25. Кубицкий Ю. М. Судебная баллистика. — М., 1956.

26. Кустапович С. Д. Судебная баллистика. — М., 1956.

27. Назначение й производство судебньїх зкспертиз. — М., 1988.

28. Науково-практичний коментар Кримінально-процесуального кодексу Ук­раїни.—К., 1995.

29. Разумов 3. А., Молибога Н. П Осмотр места происшествия. — К., 1993.

30. СалтевскийМ. В. Криминалистика: Учеб.-практич. пособие.—Харьков, 1997.

31. Салтевський М. В. Криміналістика: Навч.-довід, посіб. — К., 1996.

32. Фиксация результатов осмотра места происшествия: Справоч. пособие для следователей. — К., 1981.

.. !, і ! ,А ', "аМІ.Чїй'ч'Х

'<' , , І/ '.{О

>\ Д\ лл'ШШу.А .

Зміст

Тема І. Теоретичні засади криміналістики.............................................. З

1.1. Поняття, предмет і завдання криміналістики ............................ З

1.2. Система криміналістики.............................................................. 12

1.3. Криміналістика в системі юридичних наук ............................... 18

1.4. Зв'язок криміналістики з іншими науками ................................ 20

Тема 2. Методологічні засади криміналістики........................................ 24

2.1. Поняття методологічних засад криміналістики ........................ 24

2.2. Класифікація методів криміналістики........................................ 26

2.3. Загальнонаукові методи криміналістики ................................... 29

2.4. Спеціальні методи криміналістики............................................. 33

Тема 3. Криміналістична ідентифікація та встановлення

групової належності ..................................................................... 36

3.1. Поняття, наукові засади й види криміналістичної і І ідентифікації................................................................................. 36

/г 3.2. Об'єкти криміналістичної ідентифікації..................................... 40

3.3. Наукові засади встановлення групової належності.................. 43

*<г, 3.4. Поняття і класифікація ідентифікаційних ознак ....................... 48

3.5. Методика ідентифікаційних досліджень .................................... 51

7/ма 4. Вчення про криміналістичні версії .............................................. 56

*!'* 4.1. Поняття та класифікація криміналістичних версій ................... 56

\ і 4.2. Етапи розвитку криміналістичної версії .................................... 58

4.3. Побудова й аналіз криміналістичних версій.............................. 59

4.4. Перевірка криміналістичних версій............................................ 62

Тема 5. Залучення громадськості до участі в розкритті злочинів. Взаємодія слідчого з оперативними та експертними підрозділами у розкритті та розслідуванні злочинів. Профілактична діяльність слідчого ............................................ 66

* ' 5.1. Правові засади та принципи участі громадськості

в розслідуванні злочинів.............................................................. 66

5.2. Форми участі громадськості в розкритті ^ та розслідуванні злочинів............................................................ 68

'"'* 5.3. Поняття та основні принципи взаємодії слідчого, оперативних і експертних підрозділів у розкритті злочинів .................................................................... 69

5.4. Форми взаємодії слідчого з експертом

і оперативними працівниками .................................................... 72

5.5. Поняття, завдання та форми профілактичної

діяльності слідчого....................................................................... 75

213

Тема 6. Історія розвитку криміналістики ................................................ 78

6.1. Історичний аспект зародження і становлення І"" спеціальних знань у практиці розслідування злочинів............. 78

£ 6.2. Криміналістика в Україні в XIX — на початку XX ст............. 80

6.3. Розвиток криміналістики в Україні у XX ст. ............................ 90

6.4. Сучасний стан і перспективи розвитку криміналістики

в Україні....................................................................................... 95

Тема 7. Загальні положення криміналістичної техніки.......................... 100

7.1. Поняття, завдання та джерела криміналістичної

техніки .......................................................................................... 100

7.2. Поняття та класифікація засобів

і методів криміналістичної техніки ............................................ 102

7.3. Засоби криміналістичної техніки ............................................... 104

7.4. Методи криміналістичної техніки.............................................. 112

Тема 8. Судова фотографія....................................................................... 118

8.1. Поняття, завдання та значення судової фотографії ................. 118

,^ 8.2. Судово-оперативна фотографія ................................................. 119

Р, 8.3. Судово-дослідна фотографія ...................................................... 123

УЬма 9. Трасологія .................................................................................... 128

{'г- 9.1. Поняття і теоретичні основи криміналістичної трасології.

5, Класифікація слідів ..................................................................... 128

^; 9.2. Сліди рук ...................................................................................... 131

^ 9.3. Сліди ніг ....................................................................................... 136

9.4. Сліди засобів вчинення злочину ................................................ 138

9.5. Сліди зубів, нігтів та інших частин тіла людини ...................1 141

9.6. Загальні правила огляду та вилучення слідів.

Трасологічна експертиза....................................,....................'...» 141

Тема 10. Судова балістика ......................................................................... 143

10.1. Поняття, предмет і об'єкти дослідження

судової балістики......................................................................... 143

;, 10.2. Вогнепальна зброя та її класифікація ........................................ 145

10.3. Окремі відомості про ручну вогнепальну зброю % та боєприпаси до неї.................................................................... 148

10.4. Сліди вогнепальної зброї і механізм їх утворення .................... 152

10.5. Особливості огляду вогнепальної зброї та слідів р • пострілу ........................................................................................ 156

10.6. Судово-балістична експертиза ................................................... 158

Тема 11. Техніко-криміналістичне дослідження документів ................... 161

11.1. Техніко-криміналістичне дослідження документів:

поняття, види та завдання .......................................................... 161

214

11.2. Слідчий огляд документів .......................................................... 163

11.3. Дослідження документів ............................................................. 164

Тема 12. Криміналістичне дослідження письма........................................ 174

12.1. Поняття і теоретичні основи почеркознавства ......................... 174

12.2. Ідентифікаційні ознаки письма .................................................. 175

12.3. Основи методики дослідження почерку .................................... 180

Тема 13. Ідентифікація людини за ознаками зовнішності ....................... 183

13.1. Ознаки зовнішності людини: поняття та класифікація ............ 183

13.2. Опис ознак зовнішності людини методом

словесного портрета.................................................................... 185

13.3. Криміналістична діагностика татуювань.................................. 187

13.4. Методи й засоби фіксації ознак зовнішності людини .............. 191

13.5. Види ідентифікації людини за ознаками зовнішності .............. 195

Тема 14. Криміналістичний облік і кримінальна реєстрація.................... 198

14.1. Поняття криміналістичного обліку

і кримінальної реєстрації ............................................................ 198

14.2. Об'єкти криміналістичного обліку ............................................ 199

14.3. Основні види криміналістичного обліку ................................... 202

14.4. Проблеми вдосконалення криміналістичного обліку

ознак і властивостей осіб, які вчинили злочини ....................... 207

Список використаної і рекомендованої літератури................................... 211

215