Міністерство освіти і науки України

Тернопільський національний економічний університет

Вінницький інститут економіки

Кафедра економіки підприємств і корпорацій

Дипломна робота за освітньо-кваліфікаційним рівнем «спеціаліст»

ВДОСКОНАЛЕННЯ ОРГАНІЗАЦІЇ ТЕХНІЧНОГО ОБСЛУГОВУВАННЯ ВИРОБНИЦТВА (НА ПРИКЛАДІ ПП «ЛАРІС»)

Спеціальність 7.050107 - економіка підприємства
Студентка групи ЕПс-51

Ванжула І.П

Науковий керівник:

к.е. н., доц. Чорнодон В.І.

Вінниця – 2010

АНОТАЦІЯ
Ванжула І.П. Вдосконалення організації технічного обслуговування виробництва. - Рукопис.

Дослідження на здобуття освітньо-кваліфікаційного рівня «спеціаліст» за спеціальністю 8.050107 «Економіка підприємства» - ВІЕ ТНЕУ. - Вінниця, 2010.

Розглянуто актуальні питання організації процесу технічного обслуговування виробництва. Досліджується доцільність організації технічного обслуговування виробництва. Робота пройшла апробацію на ПП «Ларіс» та відображена в доповіді: «Шляхи удосконалення процесу технічного обслуговування виробництва на підприємстві», де підтвердили актуальність даного дослідження.




ЗМІСТ
ВСТУП

РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИЧНІ АСПЕКТИ ОРГАНІЗАЦІЇ ТЕХНІЧНОГО ОБСЛУГОВУВАННЯ ВИРОБНИЦТВА НА ПІДПРИЄМСТВІ

1.1 Поняття та сутність технічного обслуговування виробництва на підприємстві

1.2 Нормативно-правове забезпечення організації технічного обслуговування на виробництві

1.3 Методичні підходи до організації технічного обслуговування виробництва

РОЗДІЛ 2. АНАЛІЗ ОРГАНІЗАЦІЇ ПРОЦЕСУ ТЕХНІЧНОГО ОБСЛУГОВУВАННЯ ВИРОБНИЦТВА НА ПП «ЛАРІС»

2.1 Організаційно-економічна та фінансова характеристика ПП «Ларіс»

2.2 Аналіз показників процесу організації та технічного обслуговування виробництва на ПП «Ларіс»

РОЗДІЛ 3. ШЛЯХИ ВДОСКОНАЛЕННЯ ОРГАНІЗАЦІЇ ТЕХНІЧНОГО ОБСЛУГОВУВАННЯ ВИРОБНИЦТВА

3.1 Напрямки вдосконалення організації технічного обслуговування на виробництві

3.2 Покращення системи технічного обслуговування на підприємствах із застосуванням комп’ютерних технологій

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

ДОДАТКИ




ВСТУП
Актуальність теми. Найважливішими тенденціями, що визначають перспективи економіки в епоху інформаційного суспільства, є інтелектуальні складові економічної моделі. Відбувається не просто поступовий перехід до нового технологічного укладу, а глобальна неоекономічна революція, обумовлена, перш за все, технологічними змінами, переходом на новітні наукоємні, високопродуктивні та гнучкі види виробництва, що затверджують домінування інтелектуальної економіки.

Тому особливе значення набуває визначення пріоритетів розвитку, які забезпечать як зростання конкурентоспроможності української економіки, так і економічну безпеку країни.

Серед найбільш пріоритетних напрямків розвитку економіки України необхідно виділити технологічне і технічне відновлення базових галузей економіки.

Приладобудівна галузь переживає період серйозних випробувань. Особлива роль приладобудування обумовлена тим, що в структурі економіки країни воно виступає як фондостворюючий комплекс, що формує основні фонди практично для всіх галузей національного господарства і тим самим впливає на рівень науково-технічного потенціалу країни. Першочерговою задачею державної науково-технічної політики для промисловості України є прискорений розвиток виробничого і науково-технічного потенціалу. Це, в свою чергу, потребує дослідження етапів розвитку техніко-технологічних систем підприємства і відповідних до них рівнів технічного обслуговування виробничих систем. Саме в подоланні традиційного відставання розвитку обслуговування техніко-технологічних систем від розвитку самих цих систем полягає один із головних резервів підвищення ефективності функціонування підприємств країни, зріст рівня конкурентоспроможності продукції.

Проблемами ефективного відтворення виробничих фондів на підприємствах займалася значна кількість науковців. Цій тематиці присвячені роботи Александрової В.П., Акбердина Р.З., Бельтюкова Є.А., Борисова Ю.С., Буркинського Б.В., Бутенко А.І., Галперіна А.С., Грузнова І.І., Захарченко В.І., Колегаєва Р.М., Консона А.С., Маліцького Б.А., Покропивного С.Ф., Орлова П.А., Осипова В.М., Яковлєва А.І. та інших.

Але недостатнє вивчення питань організації системи обслуговування технічної бази сучасних підприємств, їх важливість для забезпечення ефективного розвитку підприємства зумовили вибір теми роботи і окреслили основні напрямки, внутрішню логіку і структуру дослідження.

Мета і задачі дослідження.Мета дослідження полягає в розробці теоретичних положень та розробці практичних рекомендацій щодо організації системи обслуговування технічної бази сучасних підприємств, удосконаленні її функціонування.

Досягнення зазначеної мети зумовило вирішення таких основних завдань:

- дослідити поняття та сутність технічного обслуговування виробництва на підприємстві;

- проаналізувати нормативно-правове забезпечення організації технічного обслуговування на виробництві;

- дослідити методичні підходи до організації технічного обслуговування виробництва;

- розширити аналіз показників технічного обслуговування виробництва;

- сформулювати напрямки вдосконалення організації технічного обслуговування на виробництві;

- проаналізувати покращення системи технічного обслуговування на виробництві із використанням комп’ютерних технологій.

Об’єкт дослідження – процеси, пов’язані з організацією системи обслуговування технічної бази підприємства.

Предметом дослідження є теоретичні, методичні та практичні підходи до організації системи обслуговування технічної бази сучасних підприємств.

Методи дослідження. Методологічною основою виконаного дослідження є діалектичний метод, що дозволяє розглядати явища і процеси в динаміці. Теоретичною основою є сучасні концепції розвитку економіки, наукові праці провідних вітчизняних і зарубіжних учених з проблем розвитку на підприємствах виробничих процесів. Для дослідження існуючих підходів використовувалися такі методи дослідження: системний підхід - у визначені сукупності теоретичних, концептуальних і методичних питань, які потребують, відповідно до мети роботи, дослідження і розв’язання; економіко-статистичний, порівняльного і структурного аналізу - для визначення місця технічного обслуговування в удосконаленні організаційно-економічного розвитку підприємства; проблемно-цільовий і економіко-математичний метод - для розробки концепції організації на виробничому підприємстві системи технічного обслуговування.

Інформаційною базою дослідження є законодавчі та інші нормативні документи методичного характеру, статистичні дані Держкомстату України, нормативно-правові документи різних рівнів управління, публікації у наукових та періодичних виданнях з досліджуваної проблеми.




РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИЧНІ АСПЕКТИ ОРГАНІЗАЦІЇ ТЕХНІЧНОГО ОБСЛУГОВУВАННЯ ВИРОБНИЦТВА НА ПІДПРИЄМСТВІ
1.1 Поняття та сутність технічного обслуговування виробництва на підприємстві
Технічне забезпечення є важливою передумовою виробничого процесу. Без нього неможливе виробництво продукції, забезпечення населення продуктами харчування, а промисловість – сировиною.

Товарообмін між промисловістю і сільським господарством є одним із неодмінних умов розвитку всіх галузей народного господарства України, в тому числі й аграрної. Без оснащення агарних товаровиробників різноманітною сільськогосподарською технікою (машинами, агрегатами, обладнанням) не можна чекати тієї кількості сільськогосподарської продукції, яка необхідна для задоволення потреб населення країни. Отож неминучий належний розвиток таких галузей народного господарства, які покликані забезпечувати потреби сільськогосподарських товаровиробників. В свою чергу, оснащення товаровиробників сільськогосподарської продукції технічними засобами, а також утримання їх в належному стані створюють умови для збільшення обсягів сільськогосподарської продукції для забезпечення продовольчої безпеки країни. Цими та іншими факторами обумовлюється необхідність належної організації технічного забезпечення товаровиробників.

Організація технічного забезпечення господарства це процес своєчасного і комплексного задоволення потреб підприємств у технічних засобах [19, 114].

Н.Н. Вєдєнін вважає, що відповідно до господарства доцільно використовувати нарівні з терміном «матеріально-технічне забезпечення» ширше поняття «виробничо-технічне забезпечення», яке охоплює як матеріально-технічне забезпечення господарства, так і різні види його технічного обслуговування.

Об’єднуючи поняття «матеріально-технічне забезпечення» та «виробничо-технічне обслуговування» в одне загальне поняття - виробничо-технічне забезпечення господарства, Н.Н. Вєдєнін робить висновок, що поняття матеріально-технічне забезпечення не є рівнозначне «виробничо-технічному обслуговуванню». Матеріально-технічне забезпечення господарства і його виробничо-технічне обслуговування - це дві різні, хоча і взаємопов’язані, форми виробничо-технічного забезпечення господарства, їх об’єднання в одне поняття не виключає можливості самостійного розгляду цих правових категорій. Матеріально-технічне забезпечення може бути кваліфіковано і як складова частина виробничо-технічного забезпечення сільського господарства (Рис. 1.1), і як самостійна функція відповідних органів [19, 58].





Рис. 1.1. Функції виробничо-технічного забезпечення господарств
Виробничо-технічне забезпечення включає широке коло різних дій з обслуговування підприємств та організацій. До них відносяться:

1) матеріально-технічне забезпечення господарств технікою, запасними частинами, мінеральними добривами та іншими матеріально-технічними засобами;

2) механізовані роботи, меліоративне, агрохімічне та інші види виробничого обслуговування підприємств та організацій;

3) ремонт та технічне обслуговування техніки.

На наш погляд така точка зору має право на існування і з нею можна погодитися, але при умові, що вище вказані положення були характерні для товарно-виробничих відносин радянському періоду господарювання [11, 82].

Прогрес у розвитку техніки та технології основного виробництва викликає необхідність адекватних змін виробничої - інфраструктури підприємств. Підвищення рівня механізації і автоматизації виробничих процесів збільшує обсяги та складність робіт щодо ремонту, догляду та налагоджування устаткування, передбачає значне розширення номенклатури інструменту, оснастки та пристосувань. Перехід до нових технологій та прискорення технологічних режимів роботи устаткування підвищує вимоги до якості і збільшує потреби у різних видах енергії. Ускладнення виробничих процесів та поглиблення внутрішньовиробничих зв'язків між підрозділами збільшують обсяги робіт по транспортуванню. Постійно зростають навантаження на комунікаційні мережі підприємства. Все це суттєво підвищує роль і значення виробничої інфраструктури підприємства [5, 93].

Для досягнення високих господарських результатів діяльності підприємства недостатньо раціонально організувати робочі місця, налагодити їх забезпечення та функціонування. Важливо створити комфортне соціальне середовище, сприятливий психологічний клімат, активізувати соціальну мотивацію праці. Все це безпосередньо впливає на продуктивність праці і кінцеві результати діяльності підприємства.

В сучасних умовах досягнення високих техніко-економічних показників виробництва неможливо без збалансованого розвитку як основного виробництва, так і виробничої та соціальної інфраструктури.

Необхідними умовами нормального перебігу виробничого процесу на підприємстві є: підтримання у робочому стані машин та устаткування; своєчасне забезпечення робочих місць сировиною, матеріалами, інструментами; живлення агрегатів енергією, виконання транспортних операцій. На підприємстві для позначення всіх цих процесів у сукупності використовується поняття - система технічного обслуговування виробництва.

В рамках системи технічного обслуговування виробництва виконуються такі функції:

- ремонт технологічного, енергетичного, транспортного та іншого устаткування, догляд за ним та налагоджування;

- забезпечення робочих місць інструментом та пристосуванням як власного виробництва, так і придбання на стороні;

- переміщення вантажів та виконання вантажно-розвантажувальних робіт;

- забезпечення підрозділів підприємства електричною і тепловою енергією, паром, газом, стиснутим повітрям тощо;

- забезпечення цехів сировиною, основними та допоміжними матеріалами, паливом, зберігання напівфабрикатів власного виготовлення та готової продукції.

До системи технічного обслуговування виробництва входять підрозділи, що здійснюють названі функції.

Ремонтне господарство машин і устаткування складаються із багатьох конструктивних елементів, які у процесі експлуатації зазнають різних навантажень і тому зношуються нерівномірно. Виникає необхідність відновлення та заміни зношених частин устаткування, яке ще придатне для подальшого використання.

Ремонт – це процес підтримка устаткування у робочому стані та відновлення його початкової діє спроможності, яка була втрачена в результаті виробничого використання. Підрозділи, що входять до :кладу ремонтного господарства, здійснюють технічне обслуговування та ремонт основних засобів, монтаж та введення в дію нового устаткування, виготовлення запасних частин, нестандартного обладнання та модернізацію діючого [14, 51].

За централізованої форми весь ремонтний персонал підприємства підпорядкований головному механіку. Децентралізована форма, навпаки, передбачає, що всі види ремонтних робіт виконуються персоналом цехових ремонтних баз, що підпорядковані начальникам цехів [27, 59].

Змішана форма організації ремонту поєднує у собі централізовану та децентралізовану: технічне обслуговування та поточний ремонт здійснює ремонтний зал виробничих цехів, а капітальний ремонт, модернізацію, виготовлення запасних частин та стандартного устаткування - персонал ремонтно-аналітичного цеху.

В залежності від того, як визначаються потреби у ремонтних роботах, розрізняють систему планово-попереджувального ремонту та систему ремонту за результатом технічної діагностики.

Суть системи планово-попереджувального ремонту полягає у тому, що всі запобіжні заходи та ремонти устаткування здійснюються за встановленими попередньо нормативами. Після відпрацювання кожним верстатом певної, визначеної нормативами кількості годин проводять його огляди та планові ремонти, черговість та послідовність яких залежить від призначення верстата, його: конструктивних особливостей, умов експлуатації, типів ремонтних робіт в системі результатів технічної експлуатації.

Система планово-попереджувального ремонту найбільш поширена на вітчизняних підприємствах. Вона передбачає проведення технічного (міжремонтного) обслуговування устаткування, його періодичних планових ремонтів та модернізацію.

В процесі технічного обслуговування усуваються дрібні ушкодження та дефекти устаткування, проводяться огляди стану вузлів, агрегатів, деталей, здійснюється заміна мастила та регулювання окремих механізмів. Планові ремонти в залежності від обсягу, складності та терміни проведення робіт поділяються на поточні та капітальні. Поточний ремонт здійснюється для гарантованого забезпечення дієспроможності і устаткування. У процесі поточного ремонту замінюються або відновлюються окремі частини (деталі, вузли) устаткування, регулюються його механізми. Під час капітального ремонту обладнання повністю розбирається, здійснюється ремонт зношених деталей та вузлів, в тому числі і базових, заміна тих, що не підлягають ремонту, регулюються механізми устаткування та його випробування під навантаженням. Модернізація - це процес підвищення технічного рівня діючого устаткування шляхом внесення до його конструкції часткових змін.

Регламентація ремонтних робіт в системі планово-попереджувального ремонту здійснюється за допомогою декількох нормативів. Головними з них є:

1) ремонтний цикл – проміжок часу між двома капітальними ремонтами або між початком експлуатації та першим капітальним ремонтом;

2) міжремонтний період – проміжок часу роботи устаткування між двома суміжними (черговими) ремонтами;

3) структура ремонтного циклу – перелік та послідовність планових ремонтів та процесів технічного обслуговування в межах одного ремонтного циклу;

4) категорія складності ремонту – показник, який визначає трудомісткість планового ремонту того чи, іншого верстата у порівнянні з трудомісткістю аналогічного ремонту еталонного верстата [12, 87].

Проблема утримання обладнання в робочому стані повною мірою може бути вирішена при сполученні ефективного обслуговування та ремонту обладнання з повним відшкодуванням зносу за рахунок відновлення технічної бази виробництва. СТОіРО розглядається в роботі як взаємозалежний комплекс елементів, тобто роботи й операції по технічному обслуговуванню та ремонту технологічного обладнання з відповідними просторово-часовими, видовими і структурними характеристиками, матеріально-трудовим та інформаційним ресурсозабезпеченням, а також формами й методами організації та управління їхнім виконанням з метою ефективної експлуатації обладнання протягом усього терміну служби. Серед матеріально-технічних чинників на систему вирішальне значення має НТП. Під впливом НТП розширюється область ефективного застосування СТОіРО по потребах. Обсяг і питома вага робіт, що виконуються за цією системою зростають. Проведене дослідження підтверджує, що СТОіРО переживає новий етап, який характеризується необхідністю обслуговування конструктивно складних систем. Вони потребують спеціальних знань, обладнання, більш високої якості виконання ремонтних робіт. Надалі, як показує досвід розвинутих країн, ця тенденція буде посилюватися. Крім того, збільшується частка профілактичних робіт у порівнянні з ремонтом. У той же час цілком відмовитися від капітальних ремонтів не дозволяє ні сама техніка, ні технологія ремонтів, ні матеріали, що використовуються. Однак традиційний капітальний ремонт поступається більш раціональній формі відтворення – капітальному ремонту сполученому з модернізацією, завдяки чому діюче обладнання може використовуватися в єдиних технологічних схемах із принципово новим обладнанням [16, 84].

Чинники, які визначають сучасну роль СТОіРО в індустріальних країнах значимі й для вітчизняної промисловості, деякою мірою відбивають їх майбутній стан. Крім того, актуальність проблеми підвищення ефективності СТОіРО визначається для української економіки й іншими причинами. По-перше, високий ступінь зносу основних виробничих фондів (по промисловості в цілому 48,7-57,8%, у ряді галузей: машинобудуванні, хімічній, металургійній - до 75-80%) об'єктивно потребує виконання великого обсягу ремонтних робіт для підтримки обладнання у робочому стані. По-друге, важке фінансове становище більшості підприємств базових галузей промисловості на фоні зростання цін на обладнання (незначний розмір амортизаційних відрахувань - до 1-7% на рік) зробили ефективне відновлення технічної бази підприємств практично неможливим. У цій ситуації капітальний ремонт у сполученні з модернізацією часто залишається єдиною формою відтворення, а на сферу СТОіРО покладається основне навантаження по забезпеченню відновлення матеріально-технічної бази підприємств промисловості [15, 194].

Висока якість досягається при функціонуванні СТОіРО як єдиної системи, в якій різноманітні форми заводського та позазаводського обслуговування гнучко доповнюють одна одну. При цьому власне ремонтні роботи складають лише частину комплексу послуг, що забезпечують ефективне використання засобів виробництва й яких об'єднує поняття «технічний сервіс». Спеціалізовані виконавці пропонують також різноманітні послуги по технічному сприянню у впровадженні і експлуатації обладнання, консультують з питань зниження витрат по СТОіРО. Виробники обладнання також розширюють спектр діяльності у цій сфері (створюють центри модернізації, фірмового обслуговування обладнання, виготовленого конкурентами; розвивають мережі сервісних структур). Як показав аналіз, у розвинутих країнах сфера сервісного обслуговування - один із найбільш динамічних сегментів ринку. Він характеризується гострою конкурентною боротьбою між виробниками обладнання й іншими виконавцями послуг. У роботі виявляється об’єм ринку сервісних послуг, виділяються особливості та закономірності його функціонування. Основними умовами формування ринку сервісних послуг на нашу думку є: вільний вибір партнерів по господарських зв'язках; наявність конкуренції між виробниками обладнання, спеціалізованими ремонтними підприємствами й іншими виконавцями послуг; самостійність економічних суб'єктів.
1.2 Нормативно-правове забезпечення організації технічного обслуговування на виробництві
У нормативних актах радянського періоду, які регулювали відносини з технічного забезпечення господарства, застосовувалися терміни «виробничо-технічне забезпечення», «матеріально-технічне забезпечення» та «матеріально-технічне постачання». Технічне обслуговування стосувалося лише ремонту та технічного обслуговування техніки, а матеріально-технічне постачання і забезпечення ототожнювались. Матеріально-технічне забезпечення та матеріально-технічне постачання зводилися до питання забезпечення господарства, а питання меліорації та будівництва розглядалися та регулювалися окремо.

Єдине поняття правовідносин з технічного забезпечення не закріплене ні в одному законодавчому акті України. Як в нормативних актах, так і в юридичній і економічній літературі відсутній навіть єдиний загальноприйнятий термін його визначення, що є дуже важливим відносно нормотворення і практики застосування. Не можна сказати, що не було спроб визначення цього поняття. В різний час вчені-юристи та економісти робили такі спроби. Так, Е.Ю. Локшин та І.М. Рознатовський під терміном «технічне забезпечення», визначали процес планомірного та комплексного забезпечення народного господарства усіма необхідними технічними засобами, потрібними для його нормального функціонування.

Після проголошення незалежності України, виникла необхідність розбудови нової правової системи, в тому числі і в галузі технічного забезпечення товаровиробників. Слід відмітити, що у новоприйнятих нормативних актах, які регулюють відносини з матеріально-технічного забезпечення товаровиробників, такий термін, як «виробничо-технічне забезпечення» не застосовується.

На нашу думку це пов'язано з тим, що технічне забезпечення не тільки втратило жорстку плановість, а й сам порядок та систему органів технічного постачання, яка існувала до цього. Проте технічне забезпечення товаровиробників не тільки не втратило свого значення, а навпаки набуло ще більшої актуальності та необхідності і особливо в сучасних умовах, про що свідчать ряд Постанов Ради Міністрів, Кабінету Міністрів та Указів Президента, прийнятих з 1990 року та по теперішній час [5, 7].

Постановою Ради Міністрів УРСР від 28.12.1990 р. № 393 «Про стимулювання укладання договорів контрактації сільськогосподарської продукції на 1991 рік матеріально-технічними ресурсами» закріплюється, що за реалізовану державі сільськогосподарську продукцію господарству поставляються матеріально-технічні ресурси за оптовими цінами і тарифами, встановленими згідно з чинним законодавством. Отоварювання виділених господарствам фондів на матеріально-технічні ресурси проводиться через районні підприємства агротехнічного постачання і районні виробничі об’єднання по агрохімічному обслуговуванню за інформацією заготівельних організацій та органів держстатистики про виконання договірних зобов'язань. Продукція, не охоплена договорами контрактації, централізовано не забезпечується матеріально-технічними ресурсами. Отже постачання матеріально-технічних ресурсів товаровиробникам сільськогосподарської продукції відповідно до цієї Постанови проводилося тільки за реалізовану сільгосппродукцію державі, інтереси інших товаровиробників у цьому нормативному акті не враховуються і вони повинні вживати заходи по самозабезпеченню свого виробництва матеріально-технічними засобами. Це свідчить, що в Україні на той момент фактично ще зберігалися тенденції жорстокого планування, а тому порушувався в АПК принцип свободи підприємництва.

Постановою Кабінету Міністрів УРСР від 22.05.1991 р. № 10 «Про своєчасну підготовку до збирання врожаю та організацію його проведення в 1991 році» з метою своєчасного і високоякісного проведення збирання врожаю, заготівель сільськогосподарських продуктів і кормів Держпостачу УРСР, Держагропрому УРСР, Комітету по забезпеченню нафтопродуктами при Раді Міністрів УРСР, міністерствам і відомствам УРСР, що здійснюють поставки для села матеріально-технічних засобів, потрібно було впровадити погоджений з Кримською АРСР і облвиконкомами особливий режим забезпечення сільського господарства матеріально-технічними ресурсами, і насамперед паливно-мастильними матеріалами, запасними частинами, посівною і збиральною технікою, маючи на увазі, що ці ресурси повинні бути поставлені сільським споживачам у повному обсязі. Цією Постановою вже передбачалось матеріально-технічне забезпечення всіх товаровиробників сільськогосподарської продукції, а не тільки тих, які повинні були реалізувати сільськогосподарську продукцію державі, що передбачалося раніше. Отже можна сказати, що ця постанова повніше враховувала інтереси товаровиробників АПК [10, 151].

Постановою Кабінету Міністрів України від 18 грудня 1995 р. № 1008 «Про забезпечення сільськогосподарських товаровиробників пально-мастильними матеріалами та іншими матеріально-технічними ресурсами за рахунок товарного кредиту» закріплено, що з метою більш повного задоволення потреб сільськогосподарських товаровиробників усіх форм власності в пально-мастильних матеріалах та інших матеріально-технічних ресурсах, запроваджується товарний кредит як одна з форм забезпечення сільськогосподарських товаровиробників основними матеріально-технічними ресурсами пально-мастильні матеріали, мінеральні добрива, сільськогосподарська техніка тощо). Постановою установлюється, що матеріально-технічні ресурси, надаються у вигляді товарного кредиту суб’єктам підприємницької діяльності усіх форм власності на підставі угод, укладених ними з Міністерством фінансів, Урядом Автономної Республіки Крим та обласними державними адміністраціями. Вони використовуються для забезпечення сільськогосподарських товаровиробників в рахунок виконання ними державних і регіональних контрактів на сільськогосподарську продукцію та закладення в державний резерв цієї продукції і продуктів її переробки. У цьому нормативному акті йдеться про матеріально-технічне забезпечення у вигляді товарного кредиту.

Постановою Кабінету Міністрів України від 17 січня 2000 р. № 50 «Про нові підходи до забезпечення сільськогосподарських товаровиробників матеріально-технічними ресурсами», визначено, що необхідне впровадження з 1 січня 2000 р. у практику господарювання ринкових підходів, відповідно до яких органи виконавчої влади не беруть безпосередньої участі у вирішенні питань, пов’язаних із забезпеченням сільськогосподарських товаровиробників матеріально-технічними ресурсами, у тому числі засобами захисту рослин, мінеральними добривами та пально-мастильними матеріалами, а сільськогосподарські товаровиробники закуповують необхідні матеріально-технічні ресурси у суб’єктів підприємницької діяльності, зокрема через біржовий ринок. Як у вище наведених нормативних актах (постановах) так і у цій постанові говориться про матеріально-технічне забезпечення.

Необхідність матеріально-технічного забезпечення товаровиробників сільськогосподарської продукції передбачена і Указом Президента України від 23.02.2001 р. «Про додаткові заходи щодо дальшого розвитку лізингу в аграрному секторі економіки». Згідно з ним, основними завданнями новоствореної Національної компанії «Украгролізинг» є: організація та здійснення інженерного та матеріально-технічного забезпечення сільськогосподарських підприємств [9, 31].

Отже у вищенаведених нормативних актах мова саме про матеріально-технічне забезпечення та забезпечення матеріально-технічними ресурсами. Тому на, нашу думку, потрібно говорити про матеріально-технічне забезпечення товаровиробників агропромислового комплексу, як таке поняття, що охоплює виробничо-технічне забезпечення, виробничо-технічне обслуговування та матеріально-технічне постачання. Матеріально-технічне постачання, як форма матеріально-технічного забезпечення існувало в період, коли ним займались організації системи Союзголовпостачання, які на основі нарядів та рознарядок постачали сільськогосподарську техніку, пально-мастильні матеріали, а також інші матеріально-технічні ресурси. В сучасних умовах застосовується не матеріально-технічне постачання, а саме матеріально-технічне забезпечення. Сільськогосподарські товаровиробники самостійно, шляхом укладення договорів купівлі-продажу, бартерних, лізингових і т. ін. безпосередньо з виробниками сільськогосподарської техніки та інших матеріально-технічних засобів, або через посередницькі організації вживають заходів щодо самозабезпечення матеріально-технічними засобами на відміну від постачання, яке було запроваджене в умовах планової економіки. В той період, про що говорилось раніше, сільськогосподарські виробники не займались ні пошуком постачальників, ні ціновою політикою, ні вирішенням питання щодо асортименту матеріально-технічних засобів, це все вирішувалось в адміністративно-розпорядчому порядку.

Аналізуючи чинне законодавство та сучасний стан матеріально-технічного забезпечення Академік Янчук В.З. обґрунтовано вважає, що підприємницька діяльність виробників продуктів харчування і сировини рослинного і тваринного походження значною мірою залежить від рівня їхнього матеріально-технічного забезпечення продукцією виробничо-технічного призначення (сільськогосподарськими машинами, устаткуванням, запасними частинами до них, пально-мастильними матеріалами, мінеральними добривами, засобами захисту рослин тощо). Із наведеного можна дійти висновку, що до матеріально-технічного забезпечення входить продукція виробничо-технічного призначення.

Такої ж думки дотримується і Нагребельний В.П., вказуючи при цьому, що система матеріально-технічного забезпечення - є проміжним, посередницьким, зв’язуючим ланцюгом між сільським господарством та галузями, які виробляють для нього засоби виробництва. Це «канал», по якому пересуваються необхідні для нормального функціонування сільськогосподарського виробництва техніка, устаткування, матеріали і т. ін. Ми погоджуємося з поглядами Нагребельного В.П., як і з думкою Гаєвского Р.В, який говорить про матеріально-технічне забезпечення як основну форму надходження засобів виробництва до сільськогосподарського товаровиробника.

Вище викладене свідчить про те, що в нормативних актах, які регулюють відносини з матеріально-технічного забезпечення товаро-виробників сільськогосподарської продукції, а також в юридичній і економічній літературі в яких розглядаються ці правовідносини, існує різноманіття не тільки у визначенні поняття матеріально-технічного забезпечення, а й його термінів. Це призводить до необхідності тлумачення тих чи інших положень нормативних актів, викликає труднощі в їх застосуванні і т. ін. [32, 89].

Отже, не викликає сумніву, що матеріально-технічне забезпечення товаровиробників АПК має першочергове значення в формуванні конкурентоспроможного аграрно-промислового виробництва, спрямованого на вирішення політичних, економічних, соціальних завдань та забезпечення продовольчої безпеки країни.

Саме це викликає необхідність визначити зміст поняття матеріально-технічного забезпечення товаровиробників АПК, належного правового впорядкування цієї діяльності.

Для його визначення, на нашу думку, необхідно навести основні його ознаки та принципи. При цьому слід відзначити, що матеріально-технічне забезпечення сільського господарства залежить від особливостей сільськогосподарського виробництва, яке тісно пов’язано з обробітком землі, обумовлених сезонністю сільськогосподарських робіт, кліматичними та економічними умовами. Відповідно до цього йому притаманні такі основні ознаки:

1) нерівномірне використання протягом року господарствами тракторів, автомобілів, комбайнів, сільськогосподарської техніки взагалі. Максимальний попит на ці засоби має місце весною, літом та в першій половині осені, а мінімальний - в другій половині осені та взимку. Окремі види техніки (сіялки, сінокосилки, та ін.) використовуються тільки в певну пору року. Ця особливість сільськогосподарського виробництва вимагає, щоб кожне господарство придбавало таку кількість техніки, яка необхідна для проведення усього циклу робіт в стислі агротехнічні строки;

2) наявність великої кількості сільськогосподарських підприємств різних форм власності;

3) різні потреби в засобах виробництва господарствами, які знаходяться у різних ґрунтово-кліматичних умовах та географічних зонах;

4) використання засобів виробництва в залежності від спеціалізації окремих господарств;

5) віддаленість сільгосптоваровиробників від промислових підприємств, які виготовляють сільськогосподарську техніку та устаткування;

Незважаючи на певну недосконалість законодавства, яке регулює матеріально-технічне забезпечення товаровиробників АПК, в його нормах відображені основоположні принципи, відповідно з якими повинно формуватися і удосконалюватися це законодавство. Відносинам з матеріально-технічного забезпечення товаровиробників АПК притаманні як загально-правові, так і спеціальні принципи. Політична, соціально-економічна і правова значущість визначення і послідовного додержання принципів права взагалі, принципів аграрного права зокрема, набувають особливої ваги в формуванні та здійсненні відносин з матеріально-технічного забезпечення товаровиробників сільськогосподарської продукції [14, 87].

На нашу думку, основними принципами, притаманними правовому регулюванню матеріально-технічного забезпечення товаровиробників АПК, слід вважати:

1) примат права власності, зокрема права власності на землю;

2) право всіх суб’єктів аграрного підприємництва самостійно здійснювати свою виробничо-господарську діяльність;

3) господарська самостійність і самофінансування аграрних товаровиробників;

4) правове забезпечення оптимального використання аграрно-договірних відносин;

5) захист прав власника;

6) рівноправність усіх суб’єктів господарювання в АПК;

7) нерозривний зв’язок їх прав і обов’язків.

На сучасному етапі матеріально-технічне забезпечення сільського господарства являє собою складний комплекс відносин, що охоплюють діяльність виробників сільгосптехніки, підприємств з матеріально-технічного забезпечення, заснованих на різних формах власності. Ці відносини неоднорідні за правовою організацією. Необхідно розмежувати такі групи відносин з матеріально-технічного забезпечення сільськогосподарських підприємств:

- по-перше, відносини, що виникають між виробниками сільськогосподарської техніки та організаціями з матеріально-технічного забезпечення;

- по-друге, відносини між сільгосптоваровиробниками та виробниками сільськогосподарської техніки та інших матеріально-технічних ресурсів;

- по-третє, відносини між підприємствами з матеріально-технічного постачання і сільгосппідприємствами.

- по-четверте, відносини між самими сільгоспвиробниками.

Ці групи відносин з матеріально-технічного забезпечення з точки зору їх правової організації не відрізняються. Їх правовою формою є договір.

Суб’єктний склад відносин з матеріально-технічного забезпечення товаровиробників є таким: з однієї сторони - сільськогосподарські підприємці: фермерські господарства, сільськогосподарські кооперативи, акціонерні сільськогосподарські товариства та інші підприємці, тобто покупці сільськогосподарської техніки та інших засобів матеріально-технічного призначення. З другої - суб’єкти, які надають предмету матеріально-технічного забезпечення - безпосередні виготовлювачі або посередники в цих правовідносинах - машинно-технологічні станції (МТС); підприємства з матеріально-технічного забезпечення (ПМТЗ), створені у вигляді господарських товариств, напрямком діяльності яких є реалізація предметів матеріально-технічного забезпечення: сільськогосподарської техніки, тракторів, комбайнів, автомобілів та ін., мінеральних добрив, ядохімікатів, необхідних для обробітку сільськогосподарських культур, паливно-мастильних матеріалів. В тваринництві такими предметами є: обладнання для тваринницьких комплексів, сепараторних пунктів; для цехів з виробництва кормів для підсобних виробництв і промислів [13, 60].

На розвиток вищенаведених відносин впливають такі фактори як: 1) економічний, 2) соціально-психологічний, 3) технічний, 4) організаційний, 5) правовий. Всі вони взаємопов'язані та взаємообумовлені.

Матеріально-технічне забезпечення сільського господарства відбувається у сфері товарного обігу. В цьому сенсі, як різновид економічних відносин, воно потребує всебічного врахування дії економічних законів. На сьогоднішній день існує велика диспропорція цін на сільськогосподарську продукцію та матеріально-технічні ресурси. Нееквівалентний обмін сільськогосподарської і промислової продукції зумовлює зростання ступеню зносу основних засобів виробництва сільськогосподарської продукції, зниження темпів науково-технічного прогресу в аграрному секторі економіки.

Соціально-психологічний фактор. В зв’язку з реформуванням аграрного сектора економіки і реорганізації підприємств з колективною формою власності в приватні підприємства, змінюється психологія людей, які працюють на землі. В суспільстві з’являється нова категорія громадян - власників землі сільськогосподарського призначення. Власнику землі необхідно самому планувати свою діяльність, пов’язану з виробництвом сільськогосподарської продукції, в тому числі й з матеріально-технічного забезпечення: які матеріально-технічні ресурси необхідні та які засоби він може собі дозволити придбати на конкретному етапі господарювання.

Виробництво та постачання машин за радянських часів було зорієнтоване на задоволення потреб великомаштабного сільськогосподарського виробництва і стимулювалося діючою системою цін. Технологічні комплекси машин для селянських господарств, невеликих ділянок, індивідуальних споживачів майже не розроблялись. Тому виникає постійна потреба в налагодженні і стимулюванні, в тому числі і системою цін випуску різних типів машин з урахуванням зональної спеціалізації та концентрації виробництва, обсягів та умов роботи в господарствах різних форм господарювання. Для урегулювання цієї проблеми та зменшення залежності сільського господарства від імпорту техніки Постановою Кабінету Міністрів України від 16 вересня 1992 р. № 536 була прийнята Національна програма виробництва технологічних комплексів машин і устаткування для сільського господарства, харчової та переробної промисловості. Метою програми є забезпечення агропромислового комплексу сучасною вітчизняною технікою. Згідно з цією програмою Україна має забезпечити 70 - 80 % потреб сільського господарства в основних машинах. Для підвищення технічного рівня машин передбачено залучити до їх виготовлення підприємства оборонної промисловості. До програми включено близько 3600 найменувань машин і обладнання, засобів автоматизації та приладів, з яких 1500 виготовлялись підприємствами України, решту необхідно розробити та освоїти їх виробництво. Але профінансувати виробництво такої кількості держава не в змозі, щорічно затверджується перелік пріоритетних машин і обладнання, розробка яких фінансуються з держбюджету.

Від того, як організовано матеріально-технічне забезпечення сільськогосподарського підприємства залежить його успішна діяльність з виробництва аграрної продукції [27, 86].

Право дозволяє забезпечити упорядкування чисельних та різноманітних зв’язків (горизонтальних та вертикальних), які виникають у процесі забезпечення сільського господарства, а також створює визначеність у відносинах, які при цьому виникають. У процесі матеріально-технічного забезпечення товаровиробників виникає комплекс суспільних відносин, які регулюються нормами господарського, цивільного, аграрного, фінансового, трудового та інших галузей права в їх комплексі. Приписи, що містяться в нормах цих галузей права, є обов'язковими для виконання всіма підприємствами, організаціями, установами та громадянами, які вступають у відносини з матеріально-технічного забезпечення сільгосппідприємств.

За допомогою правового фактора є можливим :

а) налагодити систему матеріально-технічного забезпечення товаровиробників;

б) урегулювати відносини, які виникають при матеріально-технічному забезпеченні;

в) стимулювати розвиток його матеріально-технічної бази;

г) установити відповідальність за порушення прав учасників цих відносин.

Отже, проаналізувавши нормативні акти, що регулюють відносини з матеріально-технічного забезпечення товаровиробників АПК, яке носить комплексний характер, можна дійти висновку, що на сьогодні не існує потрібного правового регулювання матеріально-технічного забезпечення товаровиробників. Нормативні акти, які приймаються, носять фрагментарний характер і не регулюють цю проблему комплексно. Нормативні акти використовують терміни «матеріально-технічне забезпечення» та «матеріально-технічні ресурси». Терміни «виробничо-технічне забезпечення», «виробничо-технічне обслуговування» на даний момент в них не зустрічаються. На нашу думку, цілком виправдано законодавець не використовує ці терміни, тому що ці дві категорії входять, як складові частини, до поняття «матеріально-технічного забезпечення» товаровиробників АПК.

Матеріально-технічні ресурси – це система засобів та матеріалів, необхідних для забезпечення нормального процесу аграрного виробництва і повного використання природного і виробничого потенціалу сільського господарства.

Матеріально-технічне забезпечення товаровиробників – це сукупність суспільних відносин, які регулюються нормативними актами або договорами з забезпечення матеріально-технічними ресурсами, що необхідні для своєчасного і безперебійного проведення циклу сільськогосподарських робіт по виробництву, переробці та реалізації сільськогосподарської продукції і належного функціонування для виконання ним соціальних, економічних завдань та забезпечення продовольчої безпеки країни.

До матеріально-технічного забезпечення товаровиробників відноситься: забезпечення сільськогосподарською технікою, устаткуванням та запасними частинами до них; ремонт та технічне обслуговування сільськогосподарської техніки; агрохімічне обслуговування; забезпечення паливно-мастильними матеріалами; забезпечення насіннєвою продукцією. Всі ці відносини з матеріально-технічного забезпечення можна розглядати, як окремі елементи [16, 29].

В зв'язку з обмеженням щодо об’єму дисертаційної роботи неможливо охопити все коло питань, які відносяться до матеріально-технічного забезпечення товаровиробників АПК, тому у даному досліджені розглядаються проблеми забезпечення сільського господарства технікою та запасними частинами до неї.

10. Інвестиційні процеси в Україні в умовах перехідної економіки // Фінанси України. – 1998. – № 5.

11. Іноземні інвестиції в економіку України: реальність, перспективи // Голос України. – 1994.

12. Іноземні інвестиції: їх види, шляхи залучення // Діловий вісник. – 1994. – № 3–4.

13. Концепція переходу України до ринкової економіки // Відомості Верховної Ради України. – 1990. – № 48.

14. Основні положення про склад витрат виробництва (обігу) і формування фінансових резервів на підприємствах України // Урядовий кур’єр. – 1993. – № 151.

15. Повышение инвестиционной стратегии и регулярные стратегии структурных преобразований // Экономист. – 1994.

16. Постанова Кабінету Міністрів України “Про порядок формування та розміщення державного контракту і державного замовлення у 1994 році” // Урядовий кур’єр. – 1993. – № 167.

17. Про єдині тарифні умови оплати праці робітників і службовців за загальними (наскрізними) професіями та посадами // Урядовий кур’єр. – 1992. – № 20.

18. Стратегия фирмы // Вопросы экономики. – 1990. – № 5.

19. Трудові відносини і права людини // Урядовий кур’єр. – 1995. – № 8.

20. Указ Президента України «Про інвестиційні фонди та інвестиційні компанії» // Урядовий кур’єр. – 1994. – № 31 – 32.

21. Управление предприятием государственной и смешанной форм собственности // Вопросы экономики. – 1993. – № 10.

22. Як роздержавлювати та приватизувати суспільну власність // Економіка України. – 1992. – № 2.

23. Адамов В.Е., Ильенкова С.Д. Экономика и статистика фирм. / В.Е. Адамов, С. Д. Иленкова. – Москва: Финансы и статистика, 2007 – 240 с.

24. Акимова Н.В. Производительность труда в промышленности: проблемы измерения и стимулирования. / Н.В. Акимова. – К.: Наукова думка, 2001. – 100 с.

25. Алексеева М.М. Планирование деятельности фирмы: Учебно-методическое пособие. / М.М. Алексеева. – М.: Финансы и статистика, 2008. – 248 с.

26. Антонец А.В., Белов Н.А. и др. Организация, планирование и управление деятельностью промышленного предприятия. / А.В. Антонец, Н.А. Белов. – К.: Высшая шк., 2002. – 472 с.

27. Балабанов И.Т. Основы финансового менеджмента. Как управлять капиталом? – М.: Финансы и статистика, 2005. – 383 с.

28. Бланк І.А. Інвестиційний менеджмент. / І.А. Бланк. – К.: МП ”Ітем” ЛТД “Юнайтед Лондон Трейд Лімітед”, 2005. – 448 с.

29. Бланк И.А. Стратегия и тактика управления финансами. / И.А. Бланк. – Киев: МП “ИТЕМ” ЛТД, СП «АДЕФ - Украина», 2006. – 534 с.

30. Богуслаев В.А., Омельченко В.И. Комплексная система подготовки и организации производства на серийном предприятии. / В.А. Богуслаев, В.И. Омельченко. – Днепропетровск: Січ, 2003. – 356 с.

31. Боумен, Клифф. Основы стратегического менеджмента: Пер. с англ. под ред. Зайцева А.Г., Соколовой М.И. / Клифф Боумен. – М.: Банки и биржи, ЮНИТИ, 2007. – 175 с.

32. Брігхем Є.Ф. Основи фінансового менеджменту. / Є.Ф. Брігхем. – Київ: Молодь, 2007.– С. 571–573.

33. Бусыгин А.В. Предпринимательство: Учебник. / А.В. Бусыгин. – М.: Дело, 2009. – 640 с.

34. Волков О.И. Экономика предприятия: Учебник. / О.И. Волков. – М.: ИНФРА, 2008. – 416 с.

35. Ворст Й., Ревентлоу П. Экономика фирмы. / Й. Ворст, П. Ревентлоу. – М.: Высшая школа, 2004. – 180 с.

36. Гаврилишин О. Основні елементи теорії ринкової системи. / О. Гаврилишин. – К.: Наукова думка, 2002. – 128 с.

37. Герасимчук В.Г. Розвиток підприємства: діагностика, стратегія, ефективність. / В.Г. Герасимчук. – К.: Вища школа, 2005. – 267 с.

38. Горфінкель В.Я. Економіка підприємства. / В.Я. Горфінкель – М., 2006. – 367 с.

39. Градова А.П. Экономическая стратегия фирмы: Учебное пособие. / А.П. Градова. – М.: Специальная литература, 2009. – 589 с.

40. Гризунов В.П. Экономика предприятия и предпринимательство. / В.П. Гризунов. – М., 2004. – 380 с.

41. Жиляев И.Б. Мое малое предприятие: основы успешного предпринимательства. / И.Б. Жиляев. – К.: Венчур, 2005. – 134 с.

42. Иванов Г.П. Антикризисное управление: от банкротства к финансовому оздоровлению. / Г.П. Иванов. – М.: Закон и право, ЮНИТИ, 2005.

43. Иванов И.И. Проблемы создания организационного механизма ресурсосбережений. / И.И. Иванов. – К.: Наук. думка, 2001. – 254 с.

44. Ильенкова С.Д., Гохберг Л.М. Инновационный менеджмент: Учебник для вузов. / С.Д. Ильенкова, Л.М. Гохберг. – М.: Банки и биржи, ЮНИТИ, 2007. – 327 с.

45. Козленко Н.Н. Рынок и предприятие. / Н.Н. Козленко. – М.: Агропромиздат, 2002. – 64 с.

46. Конкорев В.П. Оргструктуры управления и маркетинг на предприятиях. / В.П. Конкорев. – Барнаул, 2000. – 140 с.

47. Котлер Ф., Армстронг И. и др. Основы маркетинга: Пер. с англ. – 2-е изд. / Ф. Котлер, И. Армстронг. – К., М., СПб.: Издат. дом “Вильянс”, 2008. – 105 с.

48. Крылова Г.Д. Зарубежный опыт управлением качеством. / Г.Д. Крылова. – М.: Изд-во стандартов, 2002.

49. Ландина Т.В. Организационно-экономические механизмы адаптации предприятия к условиям рынка. / Т.В. Ландина. – К.: Наук. думка, 2004.

50. Пересада А.А. Інвестиційний процес в Україні. / А.А. Пересада. – Київ: Ліра, 2008. – 338 с.

51. Петрович Й.М. Економіка виробничого підприємництва. / Й.М. Петрович. – Львів: Оксарт, 2006. – 416 с.

52. Пилипенко А.Я. Господарське право. / А.Я. Пилипенко. – К.: Вентурі, 2006. – 782 с.

53. Покропивний С.Ф. Економіка підприємства: Підручник. / С.Ф. Покропивний. – У 2 т.– К.: Хвиля-Прес, 2005.– 280 с.

54. Пруссова Л.Г. Основы рыночной экономики. / Л.Г. Пруссова. – К.: РПО “Полиграфкнига”, 2003. – 304 с.

55. Покропивний С.Ф. Економіка підприємства. / С.Ф. Покропивний. – К.: КНЕУ, 2000. – 528 с.

56. Покропивний С.Ф., Колот В.М. Підприємництво: стратегія, організація, ефективність: Навч. посібник. / С.Ф. Покропивний, В.М. Колот. – К.: КНЕУ, 2008. – 352 с.

57. Ревуцкий Л.Д. Потенциал и стоимость предприятия. / Л.Д. Ревуцкий. – М.: –Перспектива, 2007. – 124 с.

58. Самуельсон П. Економіка. / П. Самуельсон. – Львів: Світ, 2003. – 495 с.

59. Стоянова Е.С. Финансовый менеджмент: теория и практика: Учебник. / Е.С. Стоянова. – М.: Перспектива, 2006. – 194 с.

60. Суторміна В., Федосов В., Андрущенко В. Держава, податки, бізнес. / В. Суторміна, В. Федосов, В. Андрущенко. – К.: Либідь, 2002. – 328 с.