По суті, будь-який кордон є “штучним”, тобто відображає співвідношення конкретних сил в конкретний час, і протягом історії кордони встановлювалися як в межах так званих природних кордонів, історичних кордонів, іноді етнічних кордонів, а здебільше внаслідок завершення війн – як встановлення меж дії, сфери впливу переможців. Не буває одвічних кордонів, кожний кордон встановлюється, переноситься, уточнюється за примхами Історії. І можливо сучасний новий кордон між ЄС та Україною не стане одвічною східної периферією ЄС. Більше того, згідно внутрішній логіці розвитку новий кордон має еволюціонувати протягом століття. Позаяк це залежатиме не тільки від внутрішнього розвитку розширеного ЄС протягом ХХІ століття, а також і від його новітніх сусідів по усьому периметру нового кордону, отже і від внутрішнього розвитку України[8, с. 47].
Процес трансформації кордону ЄС – як підготовчий – вже розпочався у 2002 році, що визначилось у практичному вирішенні питань прикордонного менеджменту, у розбудові та впорядкуванні “нових” східних кордонів ЄС згідно європейських стандартів на кордонах України включно. Внаслідок зміни сутності кордонів ЄС, паралельно відбувається і зміна характеру східних кордонів як ЄС, так і держав Центральної Європи (як повноправних членів ЄС з 2004 року), тобто вже на сьогодні відбувається і зміна характеру прикордонного менеджменту між Україною та сусідами “першого порядку” – Польщею, Угорщиною, Словаччиною.
Вкрай важливим наслідком формування нового східного кордону ЄС для України, є питання безпеки, точніше керування ситуацією з питань безпеки. За умов, коли жодна з країн ЦСЄ не має територіальних претензій одна до одної та до України включно, питання безпеки зосереджується не на питаннях перегляду наявних кордонів, а на проблемі захисту нового кордону.
Аналізуючи причинно-наслідкові зв’язки формування нової політико-географічної ситуації в регіоні Центральної Європи та Східної Європи зокрема в контексті зміни геополітичної ролі нових кордонів на континенті, на нашу думку, не слід абсолютизувати роль сучасного розширення ЄС в контексті формування так званих “остаточних” кордонів Євросоюзу, чи то зміни ролі та функцій кордонів в Європі не слід вбачати лише в останніх подіях новітнього розширення ЄС. Історично і концептуально події “повернення” до Європи, “входження” до Європи, навіть сучасної інтеграції до Європи - взагалі часовий лаг цих процесів можна визначити з ХІХ-ХХ століть [18, с.318-319].
1.2 Договірно-правове оформлення відносин Україна – Європейський Союз
Україна ще на початку свого становлення як суверенної держави проголосила курс на європейську інтеграцію, що є стратегічною метою зовнішньої політики України. Визначивши одним з головних геополітичних пріоритетів відродження європейської ідентичності Україна послідовно реалізує курс на інтеграцію в європейські структури.
Прагнення України до здобуття повноправного членства в ЄС вперше зафіксоване в Основних напрямах зовнішньої політики України, схвалених Верховною Радою України у липні 1993 р. На міжнародному рівні це було проголошено Президентом України Л. Кравчуком 14 червня 1994 р. в м. Люксембурзі під час підписання Угоди про партнерство і співробітництво (УПС) між Україною і Європейськими Співтовариства ми та їх державами-членами.
Зазначена Угода заклала правову основу для розвитку двосторонніх відносин України з ЄС. У політичному аспекті УПС зафіксувала підтримку з боку ЄС суверенітету і територіальної цілісності (!) України та української позиції щодо кримського питання, наміри сприяти вирішенню проблем членства України у багатосторонніх європейських організаціях та форумах (ЗЄС, Рада Європи, СОТ та ін.), а також створення механізмів зустрічей і консультацій на всіх рівнях для ухвалення конкретних рішень з питань співробітництва. Інституційними органами реалізації Угоди визначені Рада з питань співробітництва, Комітет з питань співробітництва (робочий орган Ради), а також Парламентський Комітет з питань співробітництва.
Підписанню УПС передувала ініціатива Європейської комісії (квітень 1994 р.) з розробки Стратегії ЄС щодо України. Слід зазначити, що Україна виявилася першою з держав Центральної та Східної Європи, для якої вироблено Стратегію відносин. Процес реалізації цієї Стратегії було започатковано уже після підписання УПС шляхом прийняття Радою Міністрів ЄС Спеціальної резолюції (31 жовтня 1994 р.) та рішення про Спільну позицію щодо України (28 листопада 1994 р.).
Подальше офіційне підтвердження прагнення України до інтеграції в ЄС відбулося в січні 1996 р., коли на засіданні Європейської Ради у Страсбурзі Президент України Л.Кучма зробив заяву про рішення України здійснювати заходи з метою набуття членства у ЄС. Вагомою відповіддю з боку ЄС стала Заява про визнання Європейським Союзом за Україною статусу країни з перехідною економікою (червень 1996 р.) та План дій щодо України, прийнятий Радою Міністрів ЄС 6 грудня 1996 р., в якому було підтверджена готовність Євросоюзу розвивати політичні та економічні відносини з Україною.
Підбиваючи підсумки переговорного процесу між Україною та ЄС протягом 1994-1996 років, слід зазначити, що активна спрямованість нашої держави на інтеграцію до Євросоюзу наштовхнулася на досить обережну відповідь ЄС, головним змістом якої стала формальна підтримка зазначеного курсу. Таку ситуацію не варто вважати значним прогресом, оскільки це була певною мірою вимушена реакція Заходу з метою позначити для України можливість руху до Європи.
Ще до ратифікації УПС було підписано наступні документи: Угоду про торгівлю текстильною продукцією (5 березня 1993 р.), Тимчасову угоду про торгівлю між Україною та ЄС (чинна з лютого 1996 р.), Угоду про торгівлю деякими сталеливарними виробами (15 червня 1997 р.). У 1999 р. до зазначених угод економічної спрямованості додалися: Рамкова угода про інституційні засади створення міждержавної системи транспортування нафти та газу (22 липня 1999 р.), Угода про співробітництво в галузі термоядерного синтезу (23 липня 1999 р.), Угода про співробітництво між Кабінетом Міністрів України та Європейським співтовариством з атомної енергії в галузі ядерної безпеки (23липня 1999 р.).
Зазначені угоди практично окреслюють коло інтересів ЄС у сфері економічного співробіт ництва з Україною.
Початком більш активного етапу співробітництва України з ЄС слід вважати набуття 1 березня 1998 р. УПС чинності. Наступним кроком у напрямку інтенсифікації співробітництва України з ЄС став Указ Президента України Л. Кучми від 11 червня 1998р. №615/98 "Стратегія інтеграції України до ЄС", що визначив основні напрями національної стратегії європейської інтеграції.
На Гельсінкському саміті, який відбувся 10грудня 1999 р., Європейська Рада схвалила Спільну стратегію Європейського Союзу щодо України, яка зберігала свою дію упродовж наступних чотирьох. У зазначеному документі ЄС зафіксував своє бачення партнерства з Україною та взяв зобов'язання продовжити співпрацю з нашою країною на міжнародному, регіональному і місцевому рівнях з метою сприяння успішному проведенню політичних та економічних перетворень, що полегшить їй подальше зближення з Євросоюзом.
На сучасному етапі важливою віхою у відносинах Україна-ЄС є программа «Східне партнерство». Головна мета "Східного партнерства" - додати новий імпульс відносинам Євросоюзу з країнами регіону на схід від його кордонів.
Єврокомісія 3 грудня 2008 року представила Комунікацію «Східне партнерство», серед основних положень якої: оновлення договірно-правової бази відносинЄС зі східними сусідами через заміну чинних Угод про партнерство та співробітництво на угоди про асоціацію; створення спеціальної програми допомоги для зміцнення адміністративної спроможності країн-партнерів; створення поглиблених зон вільної торгівлі (ЗВТ), яке, передусім, залежатиме від готовності економік країн-партнерів; лібералізація візового режиму між ЄС та державами-партнерами; зміцнення енергетичної безпеки ЄС та його партнерів на принципах Енергетичної Хартії; вирівнювання регіонального розвитку країн-партнерів, підтримка їх соціально-економічного розвитку тощо.
Серед ініціатив-флагманів «Східного партнерства»: розробка та реалізація програм інтегрованого управління кордонами; створення інструменту сприяння малому та середньому бізнесу; розвиток регіональних ринків електроенергії, підвищення енергоефективності та використання відновлювальних енергоресурсів; подальший розвиток південного енергетичного коридору; посилення взаємодії у контексті попередження та запобігання наслідкам природних та техногенних катастроф.
19-20 березня 2009 року Європейська Рада схвалила зазначену Комунікацію Єврокомісії та затвердила відповідну зовнішньополітичну ініціативу «Східне партнерство».
07 травня 2009 р. делегація України на чолі з Президентом України Віктором Ющенком взяла участь в установчому саміті нової зовнішньополітичної ініціативи ЄС "Східне партнерство".
До складу офіційної делегації України увійшли Представник України при ЄС А.Веселовський, Заступник Глави Секретаріату Президента України А.Гончарук, керівник Офісу Президента України Р.Демченко, Посол України в Чеській Республіці І.Кулеба Перший заступник Міністра закордонних справ України В.Хандогій.
Президент України В.Ющенко високо оцінив започаткування “Східного партнерства”, приділивши основну увагу потенціалу нової ініціативи у контексті посилення інтеграційних тенденцій в сфері енергетики.
Він також наголосив на таких пріоритетних для України аспектах “Східного партнерства” як впровадження всеохоплюючої програми інституційної розбудови, реалізація проектів у сфері регіонального розвитку на основі політики регіонального вирівнювання Європейського Союзу, а також впровадження інтегрованої системи управління кордонами України згідно зі стандартами ЄС.
За підсумками саміту було прийнято Спільну заяву.
Під час перебування в Празі Президент України В.Ющенко також провів зустрічі з Президентом Європейської Комісії Ж.-М.Баррозо, Комісаром ЄС з питань зовнішнх зносин і політики сусідства Б.Ферреро-Вальднер, Прем’єр-міністром Нідерландів Я.П.Бакененде, Прем’єр-міністром Швеції О.Райнлфельдом, Міністром закордонних справ Великої Британії Д.Мілібендом, іншими учасниками саміту.
У роботі Саміту взяли участь Президент Європейської Комісії Ж.-М.Баррозо, Високий представник ЄС з питань спільної зовнішньої та безпекової політики Х.Солана, глави держав, урядів та міністри закордонних справ країн – членів ЄС. Запрошені на саміт країни – партнери були представлені президентами Азербайджану, Вірменії, Грузії та України. Делегації Білорусі і Молдови очолювали віце-прем’єр-міністри.
У той же час експертне середовище в Україні і за її межами вже активно обговорює можливі конфігурації співробітництва в рамках проекту. Зокрема , перспективи "Східного партнерства" обговорили у Варшаві політики, експерти і вчені, що прийняли участь у роботі конференції "Україна як партнер східної політики Польщі і Німеччини". Велика частина з них вважає, що така ініціатива має шанси стати ефективним інструментом європейської інтеграції України. Хоча європейську і євроатлантичну інтеграцію України і визначили основними напрямками міжнародної активності України, її швидке просування значною мірою залежить від західних сусідів. Польські і німецькі експерти були одностайні в тім, що східна політика Німеччини і Польщі, та й інших країн Євросоюзу стосовно України повинна формуватися через призму загальної європейської політики.
Ключовим питанням у відносинах з Україною для ЄС, на думку депутата польського Сейму Павла Залевского, стала реалізація Євросоюзом своєї східної закордонної політики. За його словами, в останні роки в ЄС активно формується сфера зовнішніх інтересів, але дотепер співтовариство реалізовувало їх лише на средземноморському, африканському або близькосхідному напрямках. А от Східна Європа і, зокрема, Україна не входили в сферу зовнішньополітичних пріоритетів Заходу. Причиною тому стала реакція Євросоюзу на зовнішні виклики після їхнього прояву [47].
1.3 Проблеми кордонів в нормативних документах Європейського Союзу
Розглядаючи головні нормотворчі документи Європейського Союзу, слід зазначити, що в світлі досліджуваної проблеми найбільший інтерес, на нашу думку представляють наступні: Хельсинський Заключний акт 1975р., Декларація Єропейської ради від червня 1993р.,відома як Копенгагенські критерії, де встановлені умови прийняття в ЄС, Договір про Європейський Союз від 07.02.1992р. зі змінами, що внесені Амстердамським договором від 02.10.1997р. та Ницьким договором від 26.02.2001р., Договір про приєднання 2003р., Афінський договір від 01.02.2003р. Найважливішою частиною Афінського договору є Акт щодо умов приєднання і змін договорів, на яких ґрунтується ЄС.
Положення цих документів обумовлюють політику Європейського Союзу щодо прийняття нових членів, умови вступу та вимоги, що висуваються до країн-кандидатів.
У відповідності зі ст. 49 Договору про ЄС країна-кандидат повинна бути за духом - "європейської", тобто європейськими повинні бути культура, політичні і правові традиції держав-нового члена. Країни-кандидати перед своїм вступом у ЄС повинні підігнати свою політичну й економічну систему під стандарти ЄС, щоб вистояти на внутрішньому ринку і стати повноправними членами. Що стосується географічного положення в Європі, то дана умова - бажане, але, очевидно, не обов'язкове, що показує приклад входження в ЄС таких країн, як Мальта (ближче до Африки, чим до Європи) і Кіпру (розташований в Азії) і визначення країни-кандидата Туреччини (Азія).
У відповідності зі ст. 6 Договору про ЄС кандидат повинний поважати демократичні принципи конституційного ладу (воля, демократія, права людини і громадянина, принцип правової держави).
Відповідно до "Копенгагенскими критеріїв" країна-кандидат повинна відповідати наступним вимогам:
1)Повага і захист меншостей;
2)Стабільність, демократія і верховенство праве, дотримання прав людини, Нормально працююча ринкова економіка і здатність витримувати конкуренцію на внутрішньому ринку ЄС;
3)Здатність засвоїти обов'язку і мети, що випливають із членства в ЄС. Це означає, що країни-кандидати повинні включити в національне законодавство напрацьований правовий масив, "загальну нормативно-правову базу ЄС".
Не менш важливою умовою для вступу в ЄС є врегулювання країною-кандидатом усіх територіальних суперечок зі своїми сусідами, тобто державний кордон повинний бути чітко демаркований і повинні бути зняті усі взаємні територіальні претензії. Даним критеріям можуть відповідати далеко не всі країни-кандидати на вступ у ЄС і країни, що бажають у якійсь тимчасовій перспективі ввійти в Союз (кандидати на кандидатство до ЄС). Прикладом цього може слугувати Туреччина, прийняття якої досить тривалий час відкладалося через неврегульованість питання північного Кіпру.
Ця вимога – вирішення своїх територіальних суперечностей країною-кандидатом до вступу до Європейського Союзу – ґрунтується на принципах та положеннях закладених в Хельсинському Заключному акту від 1975 року.
До ввійшла і Декларація принципів, якими держави-учасники зобов'язалися керуватися у своїх відносинах. Серед тих, що безпосередньо нас цікавлять можна виділити принцип суверенної рівністі, поваги прав, властивому суверенітетові. Сукупність цих прав включає право кожної держави на територіальну цілісність. Важливе місце посідає принцип непорушності границь. Держави-учасники Хельсинської наради заявили, що розглядають як нерушимі границі всіх держав у Європі, і зобов'язалися утримуватися від будь-яких зазіхань на ці границі. (Прагнення Заходу зберегти можливість мирної зміни границь привело до появи в першому принципі положення, по якому границі держав-учасників наради могли "змінюватися, відповідно до міжнародного права, мирним шляхом і за домовленістю"). Принцип територіальної цілісності держав означає відмовлення від будь-яких дій проти територіальної цілісності, політичної незалежності або єдності будь-якого держави-учасника.
Отже, будь-які суперечки з приводу зміни проходження встановлених після Другої світової війни кордонів є порушенням принципів міжнародного права і, як наслідок, - дуже вагомим чинником, що негативно впливає на інтеграційні процеси в міжнародну спільноту, частиною якої є Україна та Європейський Союз.
Таким чином, Україна ще на початку свого становлення як суверенної держави проголосила курс на європейську інтеграцію, що є стратегічною метою зовнішньої політики України. Визначивши одним з головних геополітичних пріоритетів відродження європейської ідентичності Україна послідовно реалізує курс на інтеграцію в європейські структури.
Основними нормотворчими документами в регулюванні українсько-європейських відносин були: Угода про партнерство і співробітництво (УПС) між Україною і Європейськими Співтовариствами та їх державами-членами, підписанню якої передувала ініціатива Європейської комісії (квітень 1994 р.) з розробки Стратегії ЄС щодо України, Спеціальна резолюція (31 жовтня 1994 р.) та рішення про Спільну позицію щодо України (28 листопада 1994 р.) Ради Міністрів ЄС, Угода про торгівлю текстильною продукцією (5 березня 1993 р.), Тимчасову угода про торгівлю між Україною та ЄС (чинна з лютого 1996 р.), Угода про торгівлю деякими сталеливарними виробами (15 червня 1997 р.). У 1999 р. до зазначених угод економічної спрямованості додалися: Рамкова угода про інституційні засади створення міждержавної системи транспортування нафти та газу (22 липня 1999 р.), Угода про співробітництво в галузі термоядерного синтезу (23 липня 1999 р.), Угода про співробітництво між Кабінетом Міністрів України та Європейським співтовариством з атомної енергії в галузі ядерної безпеки (23липня 1999 р.). Указ Президента України Л. Кучми від 11 червня 1998р. №615/98 "Стратегія інтеграції України до ЄС".
Розглядаючи головні нормотворчі документи Європейського Союзу, слід зазначити, що в світлі досліджуваної проблеми найбільший інтерес, на нашу думку представляють наступні: Хельсинський Заключний акт 1975р., Декларація Єропейської ради від червня 1993р.,відома як Копенгагенські критерії, де встановлені умови прийняття в ЄС, Договір про Європейський Союз від 07.02.1992р. зі змінами, що внесені Амстердамським договором від 02.10.1997р. та Ницьким договором від 26.02.2001р., Договір про приєднання 2003р., Афінський договір від 01.02.2003р. Найважливішою частиною Афінського договору є Акт щодо умов приєднання і змін договорів, на яких ґрунтується ЄС.
Положення цих документів обумовлюють політику Європейського Союзу щодо прийняття нових членів, умови вступу та вимоги, що висуваються до країн-кандидатів.
В національному законодавстві України значна увага приділена питанням її територіальних відносин з сусідніми країнами.

Розділ 2. Територіальні суперечності України
2.1 Політико-географічна ситуація на південно-західному прикордонні
2.1.1 Історичні передумови формування кордону Україна-ЄС та режим його функціонування
Процес формування західного державного кордону України відбувався протягом 1918-1990-их рр.,саме в цей час встановлюються державні кордони України з Польщею, Словаччиною, Угорщиною, Румунією та Молдовою.
Аналіз процесу встановлення державних кордонів України свідчить про те, що вплив геополітичного оточення на формування державної території і державних кордонів найбільш сильно проявляється в період становлення держави. За відсутності держави як виразного цілого організму говорити про конкретну лінію державних кордонів в більшості випадків можна лише теоретично і доводиться досліджувати кордони кількох державно-територіальних утворень (ЗУНР, УНР, УРСР, Підкарпатської Русі).
У процесі формування західного державного кордону України протягом досліджуваного періоду можна виділити три етапи.
Перший - 1918-39 рр. На цей час припадає підписання Брестського мирного договору, робота Паризької мирної конференції, створення “кільчастого дроту” проти більшовиків згідно з ідеєю Клемансо та формування “лінії Керзона”, яку нині майже повністю відтворює сучасний західний державний кордон України. В цей період відбувалася часта зміна урядів в Україні з різною зовнішньополітичною орієнтацією, які, маючи одночасно цілу низку зовнішніх і внутрішніх проблем, все ж намагалися об’єднати українські землі в одне ціле. Враховуючи те, що українська етнічна територія була поділена між сусідніми державами, проводиться аналіз формування кордонів кількох державно-територіальних утворень: Підкарпатської Русі, ЗУНР, УНР і УСРР (зокрема, створення на території УСРР молдавської автономії та українсько-молдавського розмежування). На цей же період припадає початок перерозподілу сфер впливу в Європі між двома тоталітарними режимами – Німеччиною і СРСР, початок другої світової війни.
Другий – 1939-45 рр. Це період вирішального прориву СРСР у возз’єднанні західноукраїнських земель та відірвання Бессарабії від Румунії і створення на її основі МРСР. Він охоплює формування нової політичної карти світу (Тегеранська, Ялтинська та Потсдамська мирні конференції). В цей період було проведено обмін населенням між Польщею та УРСР у 1944р.
Третій етап (після закінчення другої світової війни) характеризується завершенням процесу встановлення західного державного кордону України компенсаційним обміном територій з Польщею у 1951 р. та закріплення Ялтинсько-Потсдамської системи геополітичного устрою Європи 1975 р. в Гельсінкі. З кінця 1980-х років з появою нових держав і об’єднанням Німеччини почався новий перерозподіл сфер впливу і руйнування післявоєнного устрою в Європі.
Формування українсько-польського кордону протягом досліджуваного періоду позначене кривавими конфліктами та непорозуміннями. Укладена в Бресті мирна угода справедливо для України вирішувала питання кордонів на північно-західному відтинку, однак не була втілена в життя. Демаркаційні лінії Бертелемі, Боти, Дельвіга, а також кордон, встановлений за Ризьким мирним договором 1921 р. закріплювали фактичну розстановку збройних сил. Більш-менш враховувала етнічні межі розселення українців і поляків “лінія Керзона”, проте залишала в складі Польщі всю Холмщину, Підляшшя та західне і північно-західне пограниччя Галичини. Майже відповідав “лінії Керзона” кордон між Німеччиною та СРСР 1939 р. В результаті возз'єднання 1939-45 рр. західноукраїнські землі увійшли до складу Радянської України. Радянському режиму вдалося зробити вирішальний прорив у возз'єднанні західноукраїнських земель, те, чого не зміг досягти український національно-визвольний рух. Однак, за межами України залишились землі Холмщини, Підляшшя і Лемківщини. Провівши в 1947 р. акцію “Вісла” поляки позбавили українців аргументів для претензій на ці території. Сучасний західний кордон України з Польщею майже повністю збігається з "лінією Керзона".
Українсько-словацьке територіальне розмежування у 1918-39 рр. проходило у вигляді встановлення кордону між автономною Підкарпатською Руссю та Словаччиною і надовго стало причиною непорозумінь між закарпатськими українцями та чехами і словаками. Приєднання Закарпаття до Чехословаччини в 1919 р. не можна вважати актом насилля чи агресії з боку цієї держави. Воно було спричинене комбінацією кількох факторів - національного прагнення місцевого населення (рішення Пряшівської Народної Ради від 7 січня 1919 р.) та американської еміграції закарпатського походження (конгрес 12 листопада 1918р. у Скрентоні та результати плебісциту) і політичних вимог провідних світових сил. Відповідно до Сен-Жерменського мирного договору (10 вересня 1919 р.) Закарпаття тимчасово входило до Чехословаччини, оскільки Україна на той час не мала з ним спільного кордону внаслідок польської окупації Галичини. Основною помилкою під час приєнання Карпатської України до ЧСР було те, що до неї не приєднано всю територію, заселену українцями-русинами. В складі ЧСР залишилась Пряшівщина, а в складі Румунії - Мармарощина. Однак, Закарпаття, де компактно проживало українське населення, незважаючи на складну міжнародну обстановку, виявилося єдиним регіоном, населенню якого вдалося не тільки вибороти автономні права, а й певною мірою проводити власну внутрішню та зовнішню політику, наслідком якої стала спроба створення української державності. Рішення З'їзду народних комітетів Закарпаття в Мукачево від 26 листопада 1944 р. про вихід Закарпаття зі складу Чехословаччини та возз'єднання його з УРСР як і рішення Народних Зборів Західної України від 27 жовтня 1939 р. про включення Західної України до УРСР є рішеннями так званих "ратифікаційних" плебісцитів, які ініціюються державою з метою юридичного обгрунтування вже фактично вчиненої анексії, у присутності та під тиском збройних сил. Ревізії акту про об'єднання Закарпаття з Україною у 1945 р. не мають вагомих підстав, бо Чехословаччина добровільно відмовилася від цієї території і не висувала офіційних апеляцій до світового співтовариства.
Протягом досліджуваного періоду Північна Буковина і Бессарабія двічі опинялися під румунською окупацією – у 1918 та 1941 рр. Передачі цих територій Радянському Союзу в червні 1940 р. передував двосторонній обмін нотами - у такий спосіб радянська сторона давала румунським державним діячам можливість вільного волевиявлення вимагаючи виконання зобов'язань, прийнятих в березні 1918 р. в Яссах і Одесі. Уряди УРСР та СРСР ніколи не визнавали румунського суверенітету над Північною Буковиною та Бессарабією.
Таким чином, відносини України за часів її незалежності та ЄС складалися по-різному. Однак саме з західними сусідами Україна має непорушні з радянських часів кордони, навколо яких найменше суперечностей. Кордони з Республікою Польщею, а це 592,34км, Угорською (136,7км) та Словацькою республіками(97,852км) у договірно-правовому відношенні повністю оформлені.
Розвиток стабільних стосунків з найближчим зовнішнім оточенням вздовж західного державного кордону, створення навколо України кола приязних держав, які б систематично підтримували реалізацію українських інтересів у світі, є підгрунтям для розширення участі України в європейських структурах та майбутнього її інтегрування у загальноєвропейський і світовий політичний простір.
Сьогоднішня геополітична ситуація в Європі виключає появу територіальних претензій до України із заходу, оскільки однією з умов вступу в ЄС для країн-аплікантів є відсутність територіальних претензій до сусідніх країн. Акцент у двосторонніх відносинах України з сусідами поступово зміщується із спірних територіальних аспектів на захист національної ідентичності та інтересів національних меншин в Україні.

2.1.2 Острів Зміїний: позиція ЄС в розв’язанні суперечності
Трансформаційні процеси в країнах Центрально-Східної Європи, які розпочалися на рубежі 80-90-х років ХХ в., привели до кардинальних політичних, соціальних і ідеологічних змін у даній частині континенту. У такому геополітичному контексті, Україна, яка знаходиться на перехресті цивілізацій, континентів, культур, після проголошення своєї незалежності, перетворилася в повноправного суб’єкта всієї системи міжнародних відносин і була утягнена в потік подій глобального, загальноєвропейського і регіонального характеру. Серед зовнішньополітичних пріоритетів, проголошених Українською державою є вступ до Європейського Союзу та НАТО. У зв'язку з цим здається як необхiдне чiтке та всебiчне дослідження усіх аспектів інтеграції України, і, в першу чергу, тих, що стосуються багаторівневих відносин з найближчими європейськими країнами. Однією з них є Румунія.
Слід зазначити, що взаємини між двома країнами у попередні роки складалися не просто. Погляньмо на деякі важливі аспекти двосторонніх відносин. Українсько-румунські відносини багатогранні. Найбільш складною вважається питання державного кордону між двома країнами. Протяжність тільки сухопутної ділянки українсько-румунського кордону становить 608,6 км. Він встановлений Паризьким мирним договором від 10 лютого 1947 р. таким, яким був на 1 січня 1941 р., (кордони, які утворилися після приєднання до Радянського Союзу Бессарабії, північної частини Буковини та Герцаївського цинуту (краю. – авт.)) “згідно радянсько-румунської угоди від 28 червня 1940 року” [1, с.72] . Відповідно до згаданого договору 4 лютого 1948 р. був підписаний Протокол стосовно уточнення проходження лінії державного кордону між Румунською Народною Республікою та Союзом Радянських Соціалістичних Республік, а 23 травня цього ж року – протокол, яким острів Зміїний “був повернутий Радянському Союзові Румунською Народною Республікою і був включений до складу Союзу РСР” [2, с.32] . За результатами роботи змішаної демаркаційної комісії 27 вересня 1949р. підписано Акт про демаркацію та Протокол-опис проходження лінії радянсько-румунського державного кордону. В Бухаресті 27 лютого 1961 р. підписано Договір про режим радянсько-румунського державного кордону, співробітництво та взаємну допомогу з прикордонних питань.
Надзвичайно актуальною проблема кордонів стала одразу після повалення комуністичного режиму в Румунії та здобуття Україною незалежності. У 1996 р. Румунія денонсувала Протокол 1948 р., який передбачав перехід острова Зміїний до складу СРСР [5, с.16]
Проблема острова Зміїного не тільки суперечила Гельсинському акту 1975 р., але також гальмувала процес вироблення і підписання українсько-румунського Договору про дружбу і співробітництво, який врешті-решт був підписаний 2 червня 1997 р. у румунському місті Констанца, процедура ратифікації якого румунською стороною була завершена 8 липня 1997 року, українською – 17 липня і який набрав чинності 22 жовтня того ж року.
Румунському зовнішньополітичному відомству вдалося винести за рамки договору питання про державний кордон та його режим. Так, в другій статті Договору про відносини добросусідства і співробітництва між Україною і Румунією зазначається, що “Договірні Сторони підтверджують як непорушний існуючий між ними кордон і тому утримуватимуться від тепер і в майбутньому від будь-яких вимог чи дій, спрямованих на загарбання і узурпацію частини чи всієї території іншої Договірної Сторони”. Проте в другій частині цієї статті підкреслюється, що “Договірні Сторони укладуть договір про режим кордону між двома державами та вирішать питання про делімітацію їхнього континентального шельфу та виключних економічних зон в Чорному морі” [9, с.479-480] . Отже, Румунія формально підтвердила принцип “недоторканості” існуючих кордонів з Україною, але ці кордони залишалися без юридичного закріплення (згодом така ситуація повторилася при підписанні відповідного договору між Румунією та Республікою Молдова) [10] .
Окрім питання навколо острова Зміїного, ще однією проблемою кордону між Україною та Румунією була його модифікація через зміну природного ландшафту. Мова йде про ділянку Рахівського та Тячівського районів (Закарпатської області) українсько-румунського державного кордону. Відповідно до Договору про режим радянсько-румунського кордону, співробітництво і взаємну допомогу з прикордонних питань 1961 р. лінія кордону тут проходить по середині русла Тиси. Однак це русло, як і будь-якої іншої річки, з часом змінюється. Головною причиною зміни русла ріки паводки, що відбуваються тут декілька разів на рік і розмивають берег. Оскільки географічно так склалося, що нижчий берег - український, він поступово і відходить углиб нашої території, вивільняючи від води румунський берег. З 1961 р. українська сторона втратила у такий спосіб 270 гектарів землі [11] .
Оскільки зміна русла ріки викликана переважно природними причинами, повністю запобігти цьому процесу неможливо, проте значно послабити і зробити його керованим – цілком під силу, встановлюючи надійні берегові укріплення. Втрата Україною своєї території може припинитися, підписанням з Румунією демаркаційних документів, якими б державний кордон став би постійним, за прикладом відповідних домовленостей України з Угорщиною, Словаччиною і Польщею.
Проблемним є також питання п’ятьох островів у гирлі Дунаю. Румунські дипломати вважають, що до ділянки, на яких розташовані ці острови, необхідно застосувати принцип головного судноплавного фарватеру річки, а відповідно з цим всі п’ять островів мають стати румунськими [12] . Українська сторона дотримується іншої точки зору і має наступні міркування. За згаданим радянсько-румунським договором 1961 р. всі п’ять островів з самого початку належать Україні. Передача ж їх під юрисдикцію Румунії суперечитиме принципу непорушності кордонів, зафіксованому в українсько-румунському базовому договорі. Крім того, на цій ділянці Дунаю (це зафіксовано делімітаційними і демаркаційними документами) принцип головного судноплавного фарватеру річки не застосований, оскільки кордон встановлювався за іншими правилами.
Однією з найбільших проблем на сьогодні залишається питання делімітації континентального шельфу і виключної економічної зони в районі згаданого острова Зміїний. Суперечка полягає в тому, що румунська сторона вважає Зміїний скелею, а не островом непридатною ні для проживання, ні для ведення сільського господарства. Будучи розташованим неподалік берегів Румунії, його континентальний шельф збігається з румунським. При цьому слід зазначити, що міжнародним законодавством передбачено право островів (але не скель) на континентальний шельф. Крім цього, геологи цілком обгрунтовано вважають цей район Чорного моря багатим на поклади нафти й газу. Останнє твердження настільки ускладнює ситуацію навколо угоди про делімітацію континентального шельфу і виняткової економічної зони, що сторони не виключили можливості звернення в Міжнародний суд у Гаазі.
Як вже зазначалося, 17 червня 2003 р., тобто через шість років після укладання базового Договору та після 19 раундів переговорів, Україна і Румунія підписали у Чернівцях Договір між Україною і Румунією про режим українсько-румунського державного кордону, співробітництво та взаємну допомогу з прикордонних питань. Підписаний договір підтверджує лінію радянсько-румунського державного кордону, визначену в 1961 році, окрім молдовсько-румунської ділянки. В договорі зазначено, що лінія державного кордону є незмінною (якщо Україна та Румунія не домовляться про інше). Більш того, у статті 39 підкреслено, що розділи І та IV, в яких зафіксовані положення про те, що існуюча зараз лінія кордону є незмінною, “будуть автоматично продовжені на нові п’ятирічні періоди і не підлягають денонсації [14] .
Договором встановлюється кінцева точка (1439) сухопутного кордону між Україною і Румунією, яка відповідно до документа є початковою точкою для делімітації кордону, що проходить по континентальному шельфу і виняткових економічних зонах у Чорному морі. Документ також регламентує використання прикордонних вод, залізничного транспорту, шосейних доріг та інших комунікацій.
Додатковою угодою, зокрема, встановлено, що договір про режим кордону між Україною і Румунією зафіксує лінію кордону у такому вигляді, як вона визначена і записана в договорі 1961 року щодо радянсько-румунського державного кордону, а також у відповідних документах демаркації, діючих станом на 16 липня 1990 року [15, с.6].
Дискусійною для аналітиків, при цьому, залишається мотивація румунської позиції. Можливо, і це виходить з коментарів румунських дипломатів, головною мотивацією є євроінтеграційна політика Бухаресту. Враховуючи те, що під час тієї ж прес-конференції в Чернівцях І.Ілієску обмовився про свою переконаність у тому, що “задля вирішення проблеми розподілу континентального шельфу Румунії не доведеться звертатися до міжнародного судовладдя”, можна зробити припущення, що найвагомішою причиною, яка змусила сусідню країну підписати цей договір є вимоги основоположних документів НАТО щодо відсутності територіальних претензій його нових членів до своїх сусідів. Фактично підтвердив цю думку сам І. Ілієску, зазначивши, що договір відповідає європейським стандартам та дозволяє Румунії “виконати умови західноєвропейських партнерів щодо забезпечення безпеки східного кордону…” [16, с.331]
Не виключений правда й варіант того, що румунська сторона перенесла акцент на інший документ – Угоду про делімітацію континентального шельфу та виключних економічних зон.
Після підписання договору про режим державного кордону на порядку денному залишилися два проблемних питання, а саме делімітація континентального шельфу та виключних економічних зон і пов’язана з ними проблема юридичного статусу острова Зміїного. В залежності від того, яким буде статус Зміїного – острів чи скеля – визначатиметься і наявність навколо нього континентального шельфу.
В українсько-румунських відносинах, однією з найскладніших проблем є проблеми кордонів. Темпи вирішення цих проблем значно відстають від сучасних інтеграційних потреб. На наш погляд, серед найбільш сучасних, хоча, на жаль, ще мало досліджених, засобів вирішення всього комплексу прикордонних проблем між двома державами є регіональне співробітництво, яке у всій багатоманітності форм прояву служить як європейській інтеграції в цілому, так і економічному розвитку окремих регіонів країни, в т. ч. депресивних в силу географічного розташування територій. У свою чергу, для України, в якій 19 адміністративно-територіальних одиниць є прикордонними, поряд з іншими основними напрямками регіональної співпраці особливої актуальності набуває транскордонне співробітництво прикордонних територій.
Одним із ключових моментів став острів Зміїний. Він був "каменем спотикання" ще до підписання основного договору. Бухарест переконував, що він має відійти румунській стороні, оскільки Україні дістався у спадок від СРСР, який колись забрав острів у Румунії за пактом Ріббентропа-Молотова [9, с.475]. Його статус як острова, придатного для проживання і використання в народногосподарських цілях (а саме це твердження обстоює Київ) викликав заперечення Бухареста, де вважають острів Зміїний скелею, непридатною для проживання та ведення сільського господарства. Суперечка не привертала б уваги, якби не дві причини. По-перше, міжнародним законодавством передбачено право островів на континентальний шельф. Оскільки Зміїний розташовано неподалік берегів Румунії, його континентальний шельф перетинається з румунським. По-друге, геологи цілком обґрунтовано вважають цей район Чорного моря багатим на поклади газу і нафти високої якості. Їх обсяги оцінюються в 10 млрд м3 та 10 млрд т відповідно.
Останнє твердження настільки ускладнює ситуацію навколо угоди про делімітацію континентального шельфу та виняткові економічні зони, що країни не знайшли іншого виходу, як звернення в Міжнародний суд у Гаазі. [10]
В українській пресі часто йде мова про те, що тільки бажання вступити в НАТО та ЄС заставило Румунію піти на тимчасову відмову від територіальних претензій до своїх сусідів, в тому числі і до України. Румунія звертає увагу на проміжний характер договору: попереду переговори з делімітації континентального шельфу та виключних економічних зон. Проміжний характер договору може торкатися й лінії кордону в пониззі Дунаю. Довгий час це питання взагалі не обговорювалося, хоча конфліктні ситуації з’являлися знову і знову. Тільки 2-3 лютого 2005 р. на україно-румунській зустрічі експертів та фахівців було підтверджено, що судноплавний шлях по Кілійському гирлу, там де проходить державний кордон, є спільним шляхом судноплавства обох держав, де правила судноплавства визначаються спільно. На зустрічі було прийнято рішення про початок робіт по підготовці спільних правил судноплавства на Кілійському гирлі [45].
Питання делімітації залишалося невирішеним з 1997 року, коли був підписаний базовий політичний договір між Румунією та Україною. З 6 вересня 2004 року Румунією було передано питання про делімітацію континентального шельфу та виняткових економічних зон між двома країнами на розгляд Міжнародного суду ООН.
Міжнародний суд ООН у Гаазі (Нідерланди) виніс рішення щодо територіальної суперечності України та Румунії з делімітації континентального шельфу та виключних економічних зон цих країн у Чорному морі, а такождвосторонніми претензіями на острів Зміїний, де за прогнозами знаходяться чималі запаси нафти та газу.
Суд одностайним рішенням не погодився з доводами жодної зі сторін та самостійно провів кордон економічних зон вищеназваних держав. При цьому була врахована позиція України, що Зміїний є островом, але це не враховувалося при делімітації морського шельфу, оскільки він дуже віддалений від берегу. Нова лінія враховує невелику територію навколо Зміїного, а далі проходе між берегом Румунії протягом 248 км та українським узбережжям довжиною 705 км.
В Румунії вважають, що суд прийняв справедливе рішення, яке може сприяти налагодженню стосунків між країнами, в тому числі в сфері співробітництва в організації видобутку нафти та газу на Чорноморському шельфі [11].
В результаті рішення Міжнародного суду ООН в справі про делімітацію континентального шельфу та виключні економічні права України і Румунії на боці Києва залишилася переважна більшість нафтогазових покладів, що вже розвідані, про що було заявлено в Секретаріаті Президента, де вважають, що встановлення чіткого кордону сприятиме залученню іноземних інвестицій для розвідки та експлуатації природних ресурсів в цій частині Чорного моря. Було відмічено, що більшість аргументів румунської сторони, на яких вона будувала свою позицію, були відхилені судом.
Завершення судового спору та рішення Міжнародного суду ООН відносно острова Зміїний дає широкі можливості для розвитку та поглиблення українсько-румунського співробітництва, про що було зазначено в Міністерстві закордонних справ України.
З іншого боку, опозиційні політичні сили вважають, що рішення Гаагського суду є програшем України, оскільки вона втратила 14 тис.кв.м території, де розвідано лише 10 млн тон нафти та 10 млрд кубометрів газу. Не виключно, що в територіальнії суперечності двох країн з цього питання лежать чиїсь особисті інтереси, які реалізуються за рахунок національних, або ж таким чином заінтересовані особи намагаються залучити Румунію у якості нового лоббіста України в ЄС та НАТО.
Міжнародний інститут політичної експертизи оцінив рішення з питання острову Зміїний як провал української дипломатії. Українська сторона мала всі передумови не приймати участь в цьому арбітражу, оскільки всі питання вже врегульовані міжнародними договорами. Однак МЗС України пішло на поводу в румунської сторони. Слід також зазначити, що всі юридичні питання були вирішені шляхом підписання ще в 1947 році Паризької мирної угоди між країнами-учасницями антигітлерівської коаліції, в тому числі Української РСР з однієї сторони та Румунії – з іншої. В 1948 році між урядами СРСР та Румунії був підписаний протокол уточнення проходження лінії держкордону, який чітко визначив основні точки та опорні пункти, де вона має проходити, та дав письмовий опис її проходження. В кінці 1949 року був підписаний договір про режим радянсько-румунського кордону, який визначив, що кордон проходе так, як визначено в документах про демаркацію, включаючи кордон в Чорному морі, який був визнаний обома сторонами. Наступний договір про режим радянсько-румунського кордону від 1961 року та протоколи про опис проходження лінії державного кордону, підписані в 1962 та 1974 роках, тільки підтвердили домовленість 1949 року. Всі договори були ратифіковані урядами обох країн. Тому можна припустити, що коли українська влада давала згоду на розгляд справи в Гаагському суді, вона сподівалася на те, що Румунія буде лоббіювати інтереси України при вступі в НАТО, однак тема НАТО була знята на невизначений термін, а частину української території вже віддали.
Що стосується позиції Європейського Союзу, то голова комітету зі співробітництва Україна-ЄС Адріан Северін зазначив, що Румунія нещодавно вступила і в НАТО, і в ЄС, та це дає їй можливість надавати підтримку Україні на шляху інтеграції до євроструктур. При цьому не слід забувати, що Україна має суперечності по вирішенню питань демаркації свого чорноморського кордону не тільки з Румунією, а й з Росією, на фоні чого суперечності з першою мають вигляд легкого непорозуміння. Це означає, що від дружби та співпраці з Румунією Україна виграє значно більше, ніж «від декількох квадратних кілометрів континентального шельфу»[12].
Аналізуючи результати вирішення питання про розмежування континентального шельфу та вирішення долі острова Зміїний, то можна зробити наступні висновки.
Румунія згодна з данним рішенням Гаагського суду, реакція ж української сторони була неоднозначною – від «перемоги» до «державної зради»[13]. Що стосується реакції різних українських політичних сил, щодо вирішення суперечності, то вона була наступною:
- в прес-службі Президента вважають,що Україна отримала більшість нафтогазових покладів;
- МЗС України побачило «широкі можливості»;
- в Партії регіонів запідозрили держзраду;
- експерти говорять про провал української дипломатії, її «беззубість» та втрати мілярдів кубометрів газу.
Таким чином, з вирішенням територіальної суперечності навколо острова Зміїний, Україна частково поступилася своїми економічними інтересами, що, з іншого боку, сприяло встановленню нового формату українсько-румунських відносин на політичному рівні.
2.1.3 Проблеми оформлення українсько-молдавського кордону
Кордон України з Молдовою у 1940 р. був закріплений не міжнародними договорами, а державно-правовими актами СРСР. Утворення Молдавської АСРР в складі України відбувалося під впливом внутрішньо- та зовнішньополітичних факторів: прагнення українського уряду задовольнити національно-культурні потреби молдаван та політичних мотивів СРСР у “бессарабському питанні”. Ні з точки зору економічної чи адміністративної доцільності, ні з позицій міжнародного права не було підстав для створення такої автономної одиниці в складі України. МАСРР не мала й етнічного підгрунтя, бо молдавани не становили в ній ні абсолютної, ні відносної більшості. Після того, як у 1940 р. Бессарабія та Північна Буковина опинилися в складі СРСР, юридичне закріплення цих територій відбулось шляхом створення нової союзної республіки - МРСР і новим державно-територіальним розмежуванням між Молдовою і Україною, яке було проведене з максимальним врахуванням меж етнічного розселення українців і молдаван. Сьогодні факт приналежності території Придністровського Лівобережжя в минулому до МАСРР слугує обгрунтуванням відокремлення ПМР від Молдови.
Українсько-молдавські відносини аж ніяк не можна назвати рівними та дружніми. Існує так званий цілий комплекс «больових точок» у двухсторонньому співробітництві.
По-перше, це прикордонні питання. Це – Дністровська ГРЕС та майже три гектара земель, що належать до Чернівецької області разом з дорогою, що зв’язує прикордонне село з райцентром. А також функціонування спільних українсько-молдавських прикордонних постів.
На сьогоднішній день державні кордони охороняються згідно Договору між Україною та Республікою Молдова про державний кордон та Додатковим протоколом до Договору про передачу у власність України ділянки автошляху Одеса-Рені в районі населеного пункта Паланка(Республіка Молдова), а також земельної ділянки, по якій він проходе, та режимуйого експлуатації. Однак сучасна лінія державного кордону на деяких ділянках не відповідає лінії адміністративного кордону між Українською та Молдовською РСР часів Радянського союзу і потребує модифікації. Однак на думку українських експертів, цей процес потребує великої уваги, особливо якщо враховувати «недружні дії молдавської влади на Дністровській ГЕС-2»(молдавська сторона без жодного попередження та узгодження з українцями під загрозою використання зброї поставила свій прикордонний піст на території буферного гідровузла Дністровської ГЕС-2, що належить Україні) [37, с.184].
Молдавська сторона вважає, що гідровузол знаходиться на її території й вимагає переоформлення договору від 1982 року і введення пункту про сумісне використання потужності та продовження будівництва станції. Україна, в свою чергу, вважає, що згідно підписаного в 1982 році Радою міністрів Молдавської РСР акта про викуп Україною 17,88 гектара землі на правому березі Дністра в 27 км від Новодністровська, «господарський об’єкт» гідровузол ГЕС-2 знаходиться на українській території.
Питання створення і функціонування спільних українсько-молдавських прикордонних постів тривалий час залишалося невирішеним на вищому політичному рівні.
П'ять спільних прикордонних постів вже узгодженно(Тельменці – Ларга, Мамалига – Крива, «Зелена - Медвежа», «Рені - Джюрджюлешть» та «Россошани - Бричень»).Переговори тривають про ті КПП, які діють на Придністровському відрізку українсько-молдавського кордону. Саме там молдавська сторона прагне встановити свої пости. Проти цього рішуче виступає керівництво Придністров’я, розуміючи, що Кишинів таким чином намагається взяти під свій контроль придністровських економічних агентів. Раніше Україна відмовлялася створювати спільні прикордонні пости на цій ділянці кордону, однак для вирішення ситуації, що склалася, Україна може піти на поступки.
Україна зацікавлена в тому, що Молдова була процвітаючою країною, дружньою по відношенню до нашої держави, стабільним та прогнозованим партнером. Нажаль, в цій країні має місце неврегульований конфлікт, гаряча фаза якого проходила у безпосередній близькості до наших кордонів. Зусилля посередників, в тому числі України, поки не дали відчутних результатів з точки зору тої моделі врегулюваня, яку можна було б вважати прийнятною для всих.
Українсько-молдовський кордон має протяжність 1222 км, придністровська його ділянка – більш 400 км. Суттєва частина нашого державного кордону до сих пір не пройшла процедуру демаркації через неврегульванність коннфлікту. Тому одним з головних завдань України є якомога скоріше вирішити це питання.
Можна сказати, що Україна як держава, що поставило за мету вступ до Європейського Союзу, будує відносини зі своїми сусідами, а також з іншими країнами, на основі загальнолюдських цінностей, додержуючись принципів добросусідства, верховенства права та захисту прав людини.
Ще в 1996 році Україна була офіційно запрошена сторонами конфлікту в прийнятній для неї формі приєднатися до переговорного процесу. А після підписання Московського меморандуму 1997 року наряду з Росією стала країною-гарантом досягнутих домовленостей. Такий статус Києва обєктивно обумовлений приоритетністю придністровської проблематики в контексті забезпечення національної безпеки України.
Необхідно відмітити, що формат «5+2», побудований на основі Братиславського формату «3+2» (Україна, Росія та ОБСЄ – посередники, Молдова та Придністров’я – сторони), є консультативним органом за відсутності прямого діалогу між Кишеневом і Тирасполем. Його завдання – підготовка пропозицій відносно політичного статусу Придністров’я в рамках спільної держави та передача цих пропозицій для затвердження сторонам конфлікту. Саме такий формат визнається всіма учасниками переговорів найбільш оптимальним та таким,що забезпечує транспарентність переговорного процесу.
Як відомо, на данний момент переговори у форматі «5+2» призупинені, прямі контакти між Кишиневом та Тирасполем офіційно не проводяться, а проблеми тим часом зростають. В цих умовах Україна застосовує максимум зусиль для поновлення діалогу, предоставляючи свою територію як майданчик для наформальних дискусій [38, с.62].
Що стосується співробітництва України і Європейського Союзу в рамках врегулювання українсько-молдовського прикордонного питання, то на даному етапі проходять тристоронні засідання з проблем кордонів за участю представників зовнішньополітичних відомств, митних і прикордонних служб Молдови та України, а також експертів Європейської комісії. Розглядаються питання співробітництва між зазначеними країнами та Прикордонною Місією ЄС, питання спільного контролю та демаркації кордонів.
Діяльність Прикордонної Місії Євросоюзу включає моніторинг українсько-молдовського кордону на предмет контрабанди зброї, наркотиків, товарів через територію України. До сих пір невідомо жодного випадку негативного висновку про роботу місії EUBAM. У той час, на нашу думку, одним з головних результатів цієї безпрецедентної взаємодії та співробітництва України з Молдовою та ЄС є зупинення перемов про величезні розміри контрабади, в тому числі зброї та наркотиків, на придністровській ділянці нашого кордону. Таким чином зняті непрямі обвинувачення відносно того, що Україна сприяє цьому явищу. Крім того, наші прикордонна та митна служби отримали великий досвід, нові знання та навички, перейшли на якісно новий рівень взаємодії в своїй справі. Насьогодні можна казати, що їх діяльність на кордоні з Молдовою практично відповідає європейським стандартам. Безсумніву, це значний вклад у розвиток європейської інтеграції України.
Завдяки створенню місії прикордонні та митні служби України та Молдови суттєво покращили взаємодію, багато в чому були спрощені процедури проходження прикордонного та митного контролю.
Також важливе значення має той факт, що Європейський Союз готовий сприяти досягненню сторонами рішення щодо практичного роз починання процесу демаркації центральної (придністровської) ділянки українсько-молдовського державного кордону. Про таку готовність Євросоюзу висловив голова місії Європейської Комісії з надання допомоги в питаннях кордону Україні та Республіці Молдова (EUBAM) Ференц Банафі, який дуже високо оцінив рівень співробітництва місії ЄС з українською стороною, що є вагомим фактором посилення безпеки в регіоні. Українська сторона, в свою чергу, дала позитивну оцінку діяльності місії EUBAM й відмітила важливість співробітництва з європейською стороною, зокрема в рамках її залучення до демаркаційного процесу на українсько-молдовському кордоні [39, с.56].
Таким чином, аналізуючи політико-географічну ситуацію на західному прикордонні України та її вплив на процеси європейської інтеграції можна зробити наступні висновки.
Аналіз обстановки, що склалася нині на державному кордоні України, свідчать про її непростий і динамічний характер. Нині вона характеризується наближенням “зовнішнього” кордону НАТО безпосередньо до західних кордонів України, розширенням Європейського та Шенгенського союзів так званої “цивільної європейської інтеграції”, що однозначно призводить до втягування нових членів, у тому числі й України, в боротьбу за ринки збуту на континенті. На загальному тлі ситуації, що склалася, привертають увагу практичні заходи наших західноєвропейських сусідів щодо інтеграції до Європейського союзу, поглиблення військово–політичних відносин у рамках НАТО та гармонізації національного законодавства відповідно до вимог Заходу. Можна констатувати, що практично всі суміжні з Україною східноєвропейські країни (Польща, Угорщина, Словаччина, Румунія) удосконалюють свою систему прикордонного та митного контролю, а реформування органів прикордонної охорони спрямовують на поліпшення охорони кордону з Україною. В результаті цих дій практично на всіх ділянках спостерігається посилення вимог до режиму кордону і щільності охорони. У той же час Україна має цілу низку невирішених проблем з визначенням і забезпеченням охорони своїх державних кордонів. Так, доволі непрості відносини складаються між Румунією і Україною через необхідність вирішення проблем проходження лінії державного кордону по р. Дунай від населеного пункту Парідно до Чорного моря та вже вирішеним вже є питання по делімітації континентального шельфу, а також визначення морських економічних зон обох держав у Чорному морі. У цих зонах розташовуються перспективні нафто- і газоносні родовища. Головні розбіжності викликає також і проблема розмежування континентального шельфу і виняткової (морської) економічної зони. Каменем спотикання є острів Зміїний, який належить Україні і знаходиться недалеко як від румунського, так і українського берегів. Відповідно до норм міжнародного права належність о. Зміїного Україні дає змогу їй мати в цьому районі континентальний шельф площею близько 700 квадратних кілометрів. Румунія заперечує це право. У цьому районі вже проведені значні обсяги геофізичних досліджень, під час яких виявлені перспективні поклади нафти і газу.
Досить складна обстановка і на українсько–молдовській ділянці державного кордону. Війна між Молдовою і самопроголошеною Придністровською Молдавською Республікою (ПМР) у липні 1992 року ускладнила проблему делімітації і демаркації державного кордону між Україною і Молдовою, довжина якого становить 1222 км.
Розглядаючи територіальні суперечності на західному кордоні України в контексті процесів європейської інтеграції, можна зазначити, що вони певною мірою срияють поглибленню останніх, оскільки створюються відповідні органи для співробітництва, проводяться багатосторонні, в тому числі за участю України та ЄС, засідання та конференції, що у свою чергу дає змогу накопичення досвіду цивілізованої міждержавної взаємодії та співпраці.
2.2 Територіальні суперечності та врегулювання питань оформлення північно-східного кордону
2.2.1 Проблеми визначення лінії кордону на Азовському морі та правового статусу острова Тузла
Український дрейф до НАТО не тільки викликав посилення тиску Росії на Україну в ареалі Азовсько-Чорноморського простору, а й спричинив поряд із іншими чинниками внесення відповідних змін в російську стратегію безпеки у вересні 2003 року.
Росія з самого початку заперечувала можливість визначення лінії кордону на Азовському морі. Перша причина, яку наводили росіяни, полягала в тому, що Азовське море є внутрішніми водами, і не підлягає розподілу і проведенню кордонів. За радянських часів так воно і було. Але нині це море межує з територіями двох країн, і постало питання про лінію державного кордону. Внаслідок неврегульованості цього питання виникали численні конфлікти, страждали господарюючі суб’єкти, переважно, українські.
Непоступливість російської сторони має кілька мотивацій. Невизначеність проходження морського кордону дозволяє отримувати економічні вигоди. Йдеться, перш за все, про користування Керченською протокою. Її судноплавна частина належить до української території, але після здобуття нашою державою незалежності росіяни стали заперечувати цей факт. Тим самим завдаються збитки компаніям, які відповідають за забезпечення судноплавства, проходу суден по керченській протоці. Що стосується Азова, то тут очевидним є прагнення залишити на майбутнє відкритим питання про те, хто займатиметься розвідкою і експлуатацією природних запасів морського дна.
Саме через це українська сторона повинна і надалі наполягати на узгодженні морського кордону, щоб кожна країна чітко знала, до якого місця простягаються її права на розвідку корисних копалин шельфу. Це також потрібно для того, щоб кожна країна усвідомлювала межу своєї відповідальності за екологічні збитки. Це, зрештою, потрібно для того, щоб наші рибалки чітко усвідомлювали, до якої межі простягається українська територія, де вони мають право ловити рибу.
В липні 2007 року в Києві відбулися треті в тому році консультації експертних груп нашої держави та РФ стосовно розмежування морських просторів Азовського та Чорного морів і Керченської протоки. Під час цих консультацій російська сторона заявила, мовляв, визнає належність Україні острова, розташованого в Керченській протоці, та “вод навколо нього”. Відомство також висловило сподівання, що Росія зробить наступний крок – визнає лінію Державного кордону, яка проходить протокою. Цим РФ підтвердила б існування старого адміністративного кордону між УРСР і РРФСР.
Департамент інформації та преси Російської Федерації оперативно підготував коментар, у якому йдеться про те, що акваторія протоки має “залишитись у спільному користуванні”, а кордон може проходити, наприклад, береговою лінією. Відразу ж після такого формулювання МЗС Росії зауважило, що “вирішення питання про статус острова Коса Тузла є можливим у рамках запропонованої концепції”. Це підштовхує до висновку про бажання російської сторони перевести й українську тепер Тузлу в режим спільного користування.
РФ також висловила невдоволення тим, що Україна наполягає на необхідності визнати адміністративний кордон між РРФСР та УРСР в акваторії Керченської протоки. На думку МЗС Росії, такого кордону не було й не могло бути відповідно до законодавства СРСР. Однак цей кордон позначено на всіх картах радянського періоду, про що давно заявляє наша держава.
Далі МЗС Росії заявило, що до врегулювання всього комплексу проблем розмежування морських просторів в Азовському та Чорному морях і Керченській протоці “правовий статус острова Коса Тузла залишається невизначеним, хоча нині юрисдикцію над цією територією здійснює Україна”.
Після такої заяви наша держава знову вдалася до відповіді, що Тузла є “невід’ємною частиною території України”, а приналежність острова ніколи не була та не буде предметом переговорів із Росією. Водночас заяву МЗС Росії про те, що правовий статус острова Коса Тузла “залишається невизначеним”, вітчизняні дипломати розцінюють як спробу висунути територіальні претензії до України.
На думку експерта з питань переговорів щодо делімітації українсько – російського кордону Олександра Сушка, Росія апелює до того, що визначення лінії кордону в Керченській протоці є предметом переговорів, і, як відомо, не визнає наявного кордону, який позначено на всіх картах. Оскільки договору про встановлення кордону в Керченській протоці ще не підписали, то, на думку російської сторони, не може бути і претензій. Натомість міжнародна практика свідчить про інше: в історії були приклади, коли зазіхання на територіальну цілісність країни, попри правову неврегульованість кордону, розцінювали як територіальні претензії, коли цей кордон фізично існував і його охороняли. Насправді Росії не потрібні ні Тузла, ні Керченська протока. Їй вигідна насамперед невизначеність у справі проведення кордону, яку можна використовувати як інструмент тиску. Перспективи швидкого досягнення згоди в питанні розмежування акваторії Керченської протоки експерт оцінює як мінімальні, наголошуючи на тому, що РФ прагне максимально затягти цей процес. Натомість для України найвигіднішим на переговорах буде й подальше наполягання на визнанні адміністративного кордону, який існував між УРСР і РРФСР, оскільки тоді за нашою державою залишиться найглибоководніша судноплавна частина Керченської протоки. [11, с 6]
Що стосується проблем, повязаних із будівництвом дамби в Керченській протоці, то Міністерство закордонних справ України попереджає, що відповідальність за негативні наслідки потенційного конфлікту, пов'язаного з будівництвом Росією дамби до острова Коса Тузла в Керченській протоці, цілком покладається виключно на російську сторону, про що й сказано в постанонові ВР «Про усунення загрози, що виникла внаслідок будівництва Росією дамби» [15, с 7]
В документі зазначається, що лінія україно-російського кордону в Керченській протоці встановлена ще в радянські часи, відповідно до діючого на той час законодавства СРСР, УРСР і РСФСР, і згідно тими ж процедурами, що застосовувалися при визначенні всієї лінії кордону між колишніми УРСР і РСФСР на суші.
Ця лінія кордону нанесена на всіх географічних і топографічних картах, що видавалися в СРСР після її фіксації, і які є в архівах Російської Федерації, - підкреслюється в документі. [15, с 9]
Як відзначають у МЗС, населений пункт Середня Коса, що розташований на острові Коса Тузла і перебуває в підпорядкуванні Кіровської районної ради Керчі, значиться у всіх довідниках адміністративно-територіального розподілу УРСР, зокрема, у довіднику, виданому в 1969 році і в наступні роки, що також повинні бути в російських архівах.
В українському зовнішньополітичному відомстві нагадують, що ще до розпаду СРСР, 19 листопада 1990 року, УРСР і РСФСР підписали договір, стаття 6 якого містить, що "високі договірні сторони визнають і поважають територіальну цілісність Української Радянської Соціалістичної Республіки і Російської Радянської Федеративної Соціалістичної Республіки в нині існуючих у межах СРСР кордонах".
Після припинення існування СРСР держкордон між Україною і РФ, у тому числі й у Керченській протоці, був підтверджений в Договорі про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Росією від 31 травня 1997 року.
Стаття 2 цього договору припускає, що "високі договірні сторони, відповідно до положень Статуту ООН і зобов'язань по Заключному акту Наради з безпеки і співробітництва в Європі, поважають територіальну цілісність один одного і підтверджують непорушність існуючих між ними кордонів".
Колишні адміністративні кордони між радянськими республіками стали в нових реаліях міждержавними кордонами. Цей факт визнається усім світовим співтовариством. А Україна як незалежна і суверенна держава визнана ООН, іншими міжнародними організаціями, переважною більшістю держав світу.
Міністерство закордонних справ України попереджає, що українська сторона, відповідно до міжнародного права, вживе всіх необхідних заходів для недопущення будь-яких зазіхань на свої державні кордони і територіальну цілісність.
Відповідальність за негативні наслідки потенційного конфлікту буде лягати виключно на російську сторону", - говориться в документі. . [15, с 10-11].
Повертаючись до морських кордонів, зазначимо, що Україні вже нав'язано російський сценарій вирішення питання Азовського моря, а саме: надання цьому морю статусу внутрішнього. Прийняття наполегливих пропозицій із боку Росії щодо згаданого варіанта пов'язане з низкою потенційних загроз. Перш за все, у міжнародному праві внутрішнє море або внутрішні води визначаються як продовження території суші, яка може належати лише одній державі. Міжнародне право тлумачить це положення таким чином: «внутрішні морські води перебувають під виключним суверенітетом прибережної держави».
Можна передбачити, що Росія і далі розглядатиме Азовську акваторію виключно російським простором для створення відповідної інфраструктури, рибного промислу, розвідки і розробки покладів енергоносіїв тощо. Для збереження позитивного міжнародного іміджу, Росія запропонувала Україні варіант поділу Азовського моря по його дні. У разі незгоди — поділ Азовського моря по серединній лінії (за прикладом поділу Каспію) тощо.
Проблема кордонів постійно перебуває в центрі уваги Міністерства закордонних справ України. 19 травня 2003 року було парафовано важливий для обох сторін документ — декларацію про стратегічне партнерство, ратифікацію якого передбачали парламенти України й Росії; було підписано Атлас карт українсько-російського сухопутного кордону; активізувала роботу двостороння комісія співробітництва з питань кордону і питань зарубіжної власності; на порядку денному питання перебування Чорноморського флоту РФ на території України згідно з міжнародними правовими нормами, а також питання власності українських об'єктів берегової структури тощо.
Росія запропонувала Україні різні варіанти вирішення територіальної проблеми щодо приналежності цього територіального об'єкта. Одним із них було введення кондомініуму на острів, що означає міжнародно-правове співволодіння, спільне і неподільне здійснення верховної влади на цій же самій території двома або кількома державами. Зазначимо, що кондомініум установлюється з метою подолання (неможливих до розв'язання іншим шляхом) протиріч і суперництва між двома або декількома державами, що претендують на одну й ту саму територію.
Іншим російським варіантом була пропозиція Україні передати острів Коса Тузла Росії у довгострокову оренду за прикладом військової бази в місті Севастополі. І нарешті, не виключалося й придбання острова у повну російську власність. Компенсацією за острів Коса Тузла могло б стати погашення українського боргу пе-редання українській стороні зарубіжної власності — нерухомості за кордоном та інші обіцянки.
Питання навколо приналежності о. Тузли стало своєрідним викликом, який мав розставити точки над «і» в українсько-російських відносинах, а також тією краплею, яка переповнила критичну масу російського невдоволення ситуацією, що склалася в нашій державі.
Зазначимо, що український варіант проведення кордону по адміністративній лінії розмежування між о. Тузлою і Таманським півостровом можна було б довести до логічного завершення, якби Україна зайняла жорстку позицію у відстоюванні своїх територіальних інтересів — у разі необхідності звернулася б до Міжнародного Суду ООН. Але негативну роль у цьому питанні відіграла схильність українських можновладців вирішувати свої приватні питання за рахунок державних інтересів.
Спроможності, що їх виявила Україна у захисті своїх інтересів аж ніяк не викликають оптимізму. Це виразно продемонструвала під час загострення «тузлинського питання» внутрішня розгубленість владних структур, неадекватність дій різних гілок влади, розчарування населення як поведінкою влади, так і самим фактом зазіхання іншої країни на вітчизняну землю. А ще — зрада українських державних інтересів, тобто досягнення домовленості про утворення спільного з Росією підприємства з експлуатації протоки (одне з останніх дійств тодішнього президента Л. Кучми). Висновки, які зробила Росія з «питання Тузли», для України були негативними. Російське зондування позицій нашої держави продемонструвало, з одного боку, непоступливість громадської думки, громадян щодо зовнішніх зазіхань, а з іншого — слабкість владної ланки та її неспроможність приймати адекватні ситуації рішення. Останнє спричинило те, що через позицію владних інституцій України питання й до цього часу не вирішене.
Ситуація навколо о. Тузли супроводжувалась негативною реакцією в світі на сам факт загострення територіальних претензій між країнами-партнерами. Зазначимо, що ставлення світової спільноти до подібних конфліктів є взагалі негативним. Практично всі зарубіжні представники не розглядають «питання Тузли» як зазіхання на суверенітет України, бо якщо угоди про морський кордон між державами не існує, отже, немає і прецеденту. Офіційні представники західних союзників України або відсторонилися від конфлікту, або взагалі закликали до дотримання засад міжнародного права і залучення міжнародних арбітрів. Фактично так звані «стратегічні» партнери України, серед яких США, ФРН (вони найгучніше заявляли про такий свій статус) та інші — відсторонилися від України. Тягар територіальних претензій ліг на українську сторону. Важко назвати країну, яка б на офіційному рівні чітко висловилася, що острів є українським, і при цьому закликала б світову спільноту підтримати українську позицію. А неофіційні заяви у міжнародному праві не враховуються. Водночас Україна в ситуації, що склалася, не мала впевненості в тому, що Рада Безпеки ООН, у якій Росія є учасницею ядерної п'ятірки, виступить на захист української позиції.
Отже, можна припустити, що Росія має всі важелі знову повернутися до питання приналежності о. Тузла (якщо попередній президент вже не підписав якогось документа за спиною українського народу, документа, який «не читали» народні обранці).
Висновки, які зробила Україна з територіального протистояння з Росією, є невтішними.
Таким чином, відсутність делімітації кордону в Керченській протоці дає Російській Федерації можливість уникнути виплат Україні компенсації збитків. Досі Україна та Росія не мають юридично закріпленого делімітованого морського кордону в Азовському морі. Це означає, що одна сторона може ігнорувати інтереси іншої в питаннях вилову риби, ігнорувати свою відповідальність за забруднення моря.
Надзвичайна ситуація, що виникла внаслідок шторму 11 листопада 2007 року, знову поставила на порядок денний і загострила питання необхідності врегулювання морських кордонів і обов’язкового визнання кордону в Керченській протоці
2.2.2 Кримська проблема
Підписання 31 травня 1997 р. «Договору про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Росією» започаткувало встановлення цивілізованих міждержавних взаємин між обома країнами, що означає завершення процесу територіального розмежування України та Росії, розпочатого ще далекого 1917 р. Центральною Радою й закінченого 1999 р., тобто наприкінці ХХ ст., коли президент РФ Б. Єльцин підписав ратифікований Державною Думою й схвалений радою Федерації договір, одна із ключових статей якого - а саме друга - проголошує: "Високі Договірні Сторони відповідно до положень Статуту ООН і зобов'язань по заключному акту Наради з безпеки і співробітництва в Європі поважають територіальну цілісність одна одної і підтверджують непорушність існуючих між ними кордонів"[5, с 427]. Посилання на Статут ООН і Заключний акт НБСЄ означало юридичне визнання сторонами територіальної цілісності і непорушності кордонів між ними згідно з нормами міжнародного права.
У руслі "Великого Договору" між Україною і Росією було підписано рамковий договір про базування Чорноморського флоту Росії в Криму і Севастополі на умовах оренди. Так завершилося п'ятирічне (1992-1997 рр.) протистояння обох країн, коли вирішувалася не тільки і не стільки доля Чорноморського флоту колишнього СРСР, Криму чи Севастополя, а, в першу чергу, - майбутнє незалежної України. Тобто відбулося перетворення України з імперського сателіта на суверенну державу на міжнародноправовому рівні. У цьому і полягає історичне значення українсько-російського Договору, до якого Україна йшла довгих 82 роки.
З цього часу українські Крим і Севастополь та російський Чорноморський флот втратили нерозривну взаємозалежність і отримали різновекторність. Проте достатньо очевидним є і те, що наслідки легалізації довготривалого (до 2017 р.) перебування російського флоту в Криму було нав'язано українській стороні. Сенс його присутності тут вбачається в контролі цієї української території, морських комунікацій, повітряного простору, що дасть можливість Росії вирішальною мірою впливати на зовнішню політику України.
Особливе значення при цьому має збереження військової присутності Росії в Криму і здійснення військового контролю над півостровом. З розпадом Радянського Союзу, появою нових незалежних держав цілі і стратегія країн в Чорноморському регіоні набули нового змісту. Це значною мірою стосується і Росії, що зв'язано, перш за все, із суттєвим скороченням протяжності берегової лінії після переходу від СРСР до Російської Федерації. Радянський Союз володів на Чорному морі 26 портами та військово-морськими базами, з яких 19 дістались нашій державі, 4 - РФ і 3 - Грузії. За ситуації, що склалася, найдовші чорноморські берегові лінії тепер мають Україна і Туреччина.
Та, зважаючи на те, що традиційна російська гегемонія на Чорному морі неможлива без військової присутності в Криму та на Кавказі, РФ скористалась орендою - єдиним вибором для одержання доступу до кримських портів та берегових засобів обслуговування. Україні це загрожує втратою - частково або повністю - суверенітету Криму. Але ж незаперечним є факт, що головна база Чорноморського флоту - Севастополь, як і в цілому Крим, набули українського суверенітету де-факто і де-юре. Водночас, для збереження і посилення Росією свого впливу в Чорному морі, Крим має вирішальне значення. Чорне море забезпечує альтернативний маршрут для транспортування нафти.
Більше того, кримські аеродроми, на яких базуються сучасні російські військові літаки, як стверджує відомий експерт Г. Перепелиця, мають стратегічне значення[12,с 512]. Ці літаки здатні контролювати величезну територію, що включає такі країни, як Іран, Ірак, Туреччина, Сирія, Ізраїль, балканські і Закавказькі країни, Румунія, Болгарія, Чехія, Словаччина, Польща, Білорусь, Україна, Литва, Латвія, Естонія. Російські впливи на Кавказі і в Центральній Азії, з одного боку, і в Чорному морі, з іншого, є взаємозалежними і такими, що посилюють забезпечення російських інтересів. Базування в Криму Чорноморського флоту Росії дозволяє їй оперативно реагувати на зміну ситуації на всьому Чорноморському ареалі. У контексті геополітичних інтересів Росії стосовно Чорноморського флоту покладено одним з основних завдань є військовий контроль над Кримом та морськими комунікаціями України, забезпечення військово-політичного тиску на неї.
Першорядність того чи іншого завдання Чорноморського флоту залежатиме від міцності позиції Росії на Кавказі або в Криму. Тобто Чорноморський флот, залежно від зміни геополітичної ситуації, змушений буде метатися між Кримом і Кавказом, що матиме неабиякий вплив на російсько-українські стосунки.
Та сьогодні керівництво Росії нібито відводить головну роль у захисті національних інтересів на Чорному морі невоєнним чинникам впливу: економічному, дипломатичному, інформаційному, культурному. Саме тому зусилля Росії на Чорному морі концентруються, насамперед, на Севастополі. Сьогодні їх, тобто український Севастополь і Чорноморський флот Росії, називають сіамськими близнюками. І не випадково. Адже на початок 2002 р. ЧФ мав у Криму і Севастополі 16 тис. військових, а на підприємствах, які його обслуговують і які розташовані в основному в Севастополі, працювало 20 тис. робітників і службовців. Понад п'яту частину всього працездатного населення міста становлять військовослужбовці, робітники та службовці Чорноморського флоту Росії. Фінансові надходження з Росії за його базування в Севастополі складають 20 - 22 % бюджету міста.
До того ж у Криму, особливо у Севастополі, активно діють сформовані за комплексного впливу Росії (державне керівництво, спецслужби, політичні партії, економічні угруповання і т. ін.) політичні сили проросійської спрямованості. Тут активно розгорнув свою діяльність великий російський бізнес, який, за відсутності серйозної конкуренції з боку місцевих ділових кіл і західного бізнесу, реально претендує на монопольне становище.
В перспективі мова може йти про розділення за сприятливої глобальної геополітичної ситуації, яка склалася останнім часом, сіамських близнюків - українського Севастополя і Російського ЧФ. Цьому вирішальною мірою може сприяти тісне співробітництво РФ з Північноатлантичним альянсом і створення Ради НАТО - Росія та відсутність глобальних суперечностей по лінії НАТО - не-НАТО. А з прийняттям Росії в елітний клуб провідних країн на саміті в Італії в червні 2002 р. і формуванням "великої вісімки" з'являються реальні можливості для конструктивної взаємодії російських і західних капіталів у Криму і Севастополі. Це призвело б до зниження військово-політичних протиріч на Чорному морі при збереженні до 2017 р. російської військової присутності у Криму. А за сприятливих геополітичних і геоекономічних реалій - до лімітування військової присутності Росії на півострові чи її повної ліквідації.
Але такий розвиток подій не влаштовує, як свідчать останні події, ні командування ЧФ, ні кланово-корпоративні групи, тісно пов'язані з російським флотом. Вони категорично не сприймають ідею демілітаризації Криму та Севастополя і займають радикальну, навіть антиукраїнську позицію. Це може призвести до загострення ситуації в Криму і Севастополі. До цього свого часу немалі зусилля докладав колишній командувач ЧФ адмірал В. Комоєдов, який залишив після себе чимало послідовників серед теперішнього командування флоту, не відстають від них і такі політичні діячі, породжені ще радянською тоталітарною системою, як депутат Верховної Ради України, лідер кримських комуністів Л. Грач. Останній в інтерв'ю російському телебаченню в липні 2002 р. відверто лякав росіян катастрофічними подіями після швидкого, ним же надуманого, виведення Чорноморського флоту Росії з Криму та Севастополя. Небезпека провокування зацікавленими колами в Росії та Севастополі антиукраїнських, антизахідних, антинатовських, мілітаристських настроїв на захист присутності Чорноморського флоту Росії, а також чергового порушення питання про правовий статус Севастополя і Криму, стала, на жаль, перманентною.
І все ж переважний загал севастопольців, зорієнтований в економічному плані на російський флот, більше турбує стабільність свого соціально-політичного становища і, рано чи пізно, він буде сподіватися саме на бізнес-структури, що розгортаються в місті, гарантують йому стабільність і процвітання. Тому слід мати на увазі, що Росія була й об'єктивно залишається глобальним стратегічним партнером і пріоритетом України, а співіснування з Росією є чи не найбільшою, найскладнішою і найважливішою проблемою для України.
Але при цьому, Україна повинна залишатися, остаточно стати і бути суверенним, незалежним і рівноправним партнером, а не сучасним сателітом "великого сусіда". А для цього Україна має, і навіть повинна, розробити чітку національну стратегію розвитку в ХХІ столітті - стратегію побудови суспільства добробуту і справедливості, демократичної, правової, всебічно розвинутої держави.
Отже, демаркація українсько-російського кордону стає одним з факторів впливу на процес інтеграції України в євроструктури, адже один з ключових критеріїв вступу до НАТО (як ми вже зазначали складовою реалізації європейського вибору є співробітництво України з Альянсом) - вирішення державою-кандидатом всіх своїх територіальних проблем та відсутність претензій до сусідів. Тому розмежування акваторії Азовського моря має для України першочергове значення.
Основною перешкодою на шляху врегулювання прикордонних питань для Росії став заявлений європейський вибір України. Активізацію дій Росії щодо вирішення питань Азовського моря і Керченської протоки прискорив посилений курс України до Північноатлантич­ного альянсу, а саме: прийняття Верховною Радою України Закону від 17 липня 2003 року (у першому читанні) про Меморандум співробітництва України з НАТО, підписаний українським Урядом 9 липня 2002 року .
Таким чином, з другого розділу можна зробити наступні висновки.
Найдовший кордон України з Російською Федерацією та, як бачимо, найскладніший. Сухопутня ділянка з Росією довжиною 1974,04 км вже де лімітований, тобто узгоджений та затверджений на картах. Договір між Україною та РФ про українсько-російський кордон був підписаний 28 січня 2003 року та ратифікований Верховною Радою та Держдумою. Однак незважаючи на це проблеми договірно-правового характеру між нашими країнами ще залишилися. Це пов’язане перш за все з тим, що роботи по демаркації ще не розпочати. Ще в грудні 2005 року указом Президента України була створена українська частина демаркаційної комісії, а російська до сих пір ще не встановлена. В односторонньому порядку такі роботи не проводяться. В грудні 2006 року в Києві відбулося перше засідання українсько-російської міждержавної комісії за участю президентів України та Російської Федерації. По закінченню засідання прийнято політичне рішення про інтенсифікацію переговорного процесу для демаркації сухопутної ділянки сумісного кордону.
Також гостро стоїть питання розмежування Азовського моря, північно-східної частини Чорного моря та Керченської протоки. Відповідні переговори ведуться з 1996 року, однак компромісу не досягнуто. Причина цьому – небажання російської сторони визнавати вже встановлений адміністративний кордон між УРСР та РСФСР в якості державного кордону нинішньої України та Росії.
Основні суперечності між країнами в загальних рисах наступні.
На нашу думку, акваторія Азовського моря в радянський час не була делімітована у відповідності до норм міжнародного права та потребує розмежування лінією державного кордону на внутрішні води України та Росії як незалежних держав. При цьому розділ акваторії логічно було б проводити на основі метода «серединної лінії».
Російські дипломати пропонують розмежувати акваторію Азовського моря за принципом пропорційності та комбінування методів побудови рівновіддаленої лінії. Однак це не відповідає нашим політичним та економічним інтересам.
На даному етапі визначені точки початку та закінчення українсько-російського державного кордону в Азовському морі. Експерти продовжують працювати над підготовкою консолідованого тексту проекту Договору між Україною та РФ про українсько-російський державний кордон в Азовському морі. Делегації домовилися умовно розділяти лінію розмежування в Азовському морі на північну, центральну та південну. Питання делімітації центральної ділянки на сьогоднішній день не узгоджений.