Зміст

Вступ
1. Розвиток в історії людства змісту демократії
2. Основні аспекти аналізу демократії
3. Форми демократії в Україні та їх втілення у Конституції
         3.1. Вибори в Україні
         3.2. Референдум в Україні як форма безпосередньої демократії
Висновки
Перелік посилань
Перелік використаної літератури

Вступ
Історичний досвід багатьох країн свідчить, що всі намагання кардинально обновити суспільне життя були приречені не невдачу, якщо вони не підкріплювались активним залученням різних категорій громадян до вироблення рішень та втілення їх у життя. Тільки створюючи сприятливі умови для розкриття творчого потенціалу громадян і подолання їх соціальної інертності, суспільство одержує могутній імпульс саморозвитку шляхом залучення до демократичного процесу головної діючої сили історії – народу.
В ХХ ст. слово “демократія” стало мабуть, найбільш популярним у народів і політиків всього світу. Сьогодні немає жодного значного політичного руху, який би не прагнув на здійснення демократії, не використовував цей термін у своїх, часто далеких від справжньої демократії цілей.
Поки демократію чекають, про неї говорять, що вона безперечно настане, коли ж вона настала, про неї кажуть, що вона може зникнути. Перш за все, її нерідко вважали вищою і кінцевою формою, яка забезпечує впевнене і благополучне існування. Тепер ясно відчувається, що зовсім не створюючи міцну основу врівноваженого життя вона більш, ніж будь-яка інша форма пробуджує дух пошуку. В країнах, які спробували цю форму на практиці, вона вже давно перестала бути предметом страху, але також перестала бути предметом поклоніння. Її противники розуміють, що при ній все ж можливо існувати, її прихильники – погоджуються, що їй характерно багато недоліків, щоб її незмірно звеличувати.
По суті, лише політична думка початку ХХ ст. найбільш близько підійшла до сучасного розуміння демократії, але досягнув його, побачила, що демократія привела не до ясного і прямого шляху, а до “роздоріжжя”. Замість того, щоб бути рішенням суспільних задач, демократія сама стала задачою. Оптимісти стверджують, що істинний шлях все ще не загублений, песимісти приречено констатують початок занепаду.
Демократія – форма державно-політичного устрою суспільства, яка ґрунтується на визнанні народу джерелом і носієм влади, на прагненні забезпечити справедливість, рівність, добробут усіх людей, що населяють певну державу.
Життя розвінчало міф про «соціалістичну демократію», яка нібито була вищим типом демократичного устрою суспільства. За часів «тоталітарного соціалізму» сталося не розширення і збагачення змісту демократії, а навпаки – різке його збіднення, звуження і згортання (репресії, обмеження прав і свобод та ін.). Демократизм суспільства був фальшивим і декоративним, хоча пропаганда й нав’язала значній частині населення ілюзію народовладдя. Розпочатий у роки хрущовської «відлиги» процес демократії суспільного життя було спершу загальмовано, а потім і взагалі згорнуто. Значною мірою труднощі переходу до демократичних форм організації нашого суспільства зумовлені дією тоталітарних і авторитарних традицій.
Поняття «демократія» використовується не тільки для характеристики історичних типів державно-політичного устрою, а й на значення політичного процесу з відповідними методами і процедурами, що забезпечують участь народу в управлінні державою, всіма суспільними справами вживається воно і стосовно організації та діяльності окремих політичних та соціальних структур у різних сферах суспільного життя (виробнича, партійна, профспілкова, учнівська, управлінська демократія)
Для утвердження демократії необхідна висока політична культура населення, і саме в процесі демократизації така культура формується. Утвердитись пвністю й відразу вона не може. Для цього необхідно змінити існуючі соціально-політичні структури, сформувати демократичний тип політичної культури.
Таким чином, викладене вище зумовлює актуальність теми дослідження даної контрольної роботи.
Об’єктом дослідження даної контрольної роботи є засади конституційного ладу в Україні та світі.
Предметом дослідження є поняття та форми демократії в Україні та світі.
Метою даної роботи є дослідження поняття та форм демократії в Україні та світі.
Мета даної роботи зумовлює виконання таких завдань:
- охарактеризувати теоретичні засади дослідження поняття та форм демократії;
- дослідити форми демократії згідно Конституції України.
Теоретико-методологічною основою роботи є праці таких дослідників як Колодій А.М.,Олійник А.Ю., Погоріло В.Ф., Тодика Ю.М., Скакун О.Ф., Журавський В.С. тощо.
Після розпаду СРСР утворилися нові незалежні держави. Живучи в новій незалежній Україні, нам важливо створити державу демократичного типу. А одним з найважливіших показників зрілості будь-якого суспільства є ступінь його демократичності (рівень демократії). Але чи будь-яка країна готова до демократії і, що вона в змозі дати суспільству і окремим людям - зруйнування державності, хаос і анархію, чи свободу, порядок і процвітання?
Відповідь на це питання особливо актуальне для України, яка стала на шлях демократизації суспільства. За нинішніх умов демократизація суспільства в Україні є вирішальним засобом оновлення всіх сфер суспільного життя. У соціальному розвитку демократія постає способом реалізації суперечностей, вдосконалення і гармонізації суспільства. Демократія є ціллю, і умовою, і ефективним засобом радикальної трансформації політичної системи та всього суспільства, гарантією незворотності цього процесу.
Що ж представляє собою демократія, яка історія її розвитку, в чому причини її популярності?

1. Розвиток в історії людства змісту демократії.
Поняттю «демократія» і її предметній сфері випала щаслива доля: дане поняття сучасної політології без особливих суперечок зайняло своє місце як одне з ключових у політичній семантиці. Цей термін широко використовують і застосовують у своєму лексиконі навіть супротивники демократії; їхні критичні випади проти демократії висловлюються у форму неприяйняття лише конкретних форм її реалізації.
Дотепер учені не виробили загальноприйнятних уявлень, на базі яких можна було б сформулювати єдине визначення демократії. Водночас існує множина спроб її дефініцій, що не відповідають тим або іншим вимогам науки, причому різні автори розглядають у якості визначальних скоріше окремі елементи демократії: рівність, співучасть (партиципація), влада більшості, її обмеження і контроль над нею, толерантність, основні права громадян, правова і соціальна державність, поділ влади, загальні вибори, гласність, конкуренція різноманітних думок і позицій, плюралізм і т.д.
Для більш продуктивного розуміння основних уявлень про демократію, безсумнівно, корисні етимологічна й історична ретроспективи концепту. Самий термін «демократія» складається з двох грецьких слів: demos - народ і cratia - владарювання, отже, це «влада народу». Більш розгорнуте визначення «демократії» було сформульовано американським президентом А. Лінкольном. Воно виражає різноманітні аспекти й істотні ознаки демократії: демократія виходить з самого народу, вона здійснюється народом і в інтересах народу [1].
Остання характеристика демократії, як влади «для народу»-не просто вербальне визначення, оскільки вказується перспектива, у якій демократія розуміється як ціль держави, досяжна за допомогою політичного і соціального прямування. У ранні історичні періоди (від Древньої Греції і до Французької революції) «демократія» зводилася до навчання про форми держави. Для Геродота (у нього це поняття зустрічається вперше), так само як і для Платона, Аристотеля, Цицерона, Сенеки й інших класичних авторів демократія означала не якійсь визначений стан суспільства, а особливу форму організації державної влади - нею володіють не одна особа (як при монархії і її варіаціях, скажімо, тиранії) або група людей (приміром, при аристократії і її різновидах, начебто олігархії або плутократії), а всі. Аристотель першим у своїй типології трьох «кращих» форм держави (тиранія, олігархія, демократія або охлократія), поряд із кількісним критерієм розподілу («хто панує?»), вказує також на критерії якісні («які засоби панування?»), причому у нього відношення до «демократії» скоріше немилостиве, як до однієї з форм виродження державного життя. Після настільки суворого вердикту Аристотеля, протягом наступних двох тисячоріч, «демократія» виявилася в числі закритих, заборонних понять. Проте, незважаючи на систематичне ігнорування її як поняття, сама демократія, вже в якості соціальної реальності, не вважалася знеціненої.
Чому демократія виявилася «в немилості» у Аристотеля ? Мабуть тому, що він не проводив розходження між «демократією» і «охлократією». Аристотель, звичайно, розумів істотну різницю між зазначеними двома формами влади, але усвідомлював й інше - що «демос» (тобто народ у власному змісті) правителі можуть за допомогою митецької «демагогії» довести до рівня «охлоса» - «черні», використовувати його у своїх цілях, називаючи це «демократією», «народовладдям». Дійсно, було багато випадків таких перетворень в історії практично всіх народів, нашої вітчизняної в тому числі. Водночас авторитет Аристотеля й у старожитності, і в середньовіччі був настільки великий, що його «вердикт» дійсно відтіснив на тривалий час, поняття демократії на периферію соціального і політичного знання [2].
Дослідники найчастіше не помічають тієї важливої обставини, що визнана і схвалювана Аристотелем «політія» містить цілий ряд елементів, що зближаються з більш пізними, позитивними поглядами на демократію. Політія означала в старогрецькій політичній думці (Платон, Ксенофонт, Аристотель і більш пізні мислителі) «державне життя», «державний устрій», а також навчання про неї, погляд на них. Саме слово походить від терміна «поліс», тобто «місце», «місто», у якому живе компактне співтовариство вільних людей (греків) - у створених ними структурах визначеного соціального і політичного єднання, під захистом вироблених для цієї цілі законів, релігійних і моральних норм.
Переоцінка концепту демократії, а також відзначене вище семантичне його розширення відбуваються в період Французької революції. Демократія стає поняттям, що відбиває, спочатку, визначений напрямок думки, а пізніше вже напрямок і зміст визначеного соціального руху, його політичні і суспільні цілі. З цього часу демократія означає вже не тільки якусь суспільну структуру, що альтернативно протистоїть монархії й аристократії, але стає одночасно і філолофсько-історичним шифром у соціології влади, кодом як для цілого ряду ліберально-буржуазних вимог автономії і співучасті в прийнятті рішень, так і для ідей і упрямувань до соціальної рівності. Концепція демократії перетворюється в головну рушійну силу, сутнісний елемент, іманентний всьому сучасному розвитку соціальних структур [3]. Під демократизацією припускається процес, що, беручи свій початок у ранньому конституціоналізмі Англії і США, сприяв виникненню теперішніх форм демократичного державного устрою, але не завершений і в наші дні. Сучасна конституційна держава не втілює в собі якусь «закінчену» структуру, або «готову» для застосування концепцію державного устрою, але є лише результатом багатоступеневого, що продовжується, історичного процесу.
Сучасна конституційна держава почалася з приборкання і роззброювання конфесійних партій - учасниць цивільної війни, із встановлення суверенної державності за допомогою монополізації засобів «узаконеного фізичного насильства» (М. Вебер) і зосередження їх у руках держави. На цій першій стадії - встановлення внутрішнього миру і формулювання проблеми суверенітету - і будується держава саме як держава. Це, проте, ще нічого не говорить про якість самої організації влади. Держава стає конституційним лише на другій стадії, коли цей «Левиафан» (Гобс) створює умови миру і виживання, здійснює поділ влади і гарантує невідчуджуваність основних прав і свобод людини; і тільки на третій стадії розвитку, з проведенням у життя принципу суверенітету народу і з завоюванням загального виборчого права вона стає демократичною конституційною державою, що згодом (четверта стадія) доповнюється деякими компонентами держави соціальної, держави загального благоденства. Весь наведений ланцюг складається, таким чином, із гарантії загального права на виживання (забезпечення умов життя) і соціальної безпеки (мир) - через визнання прав на особисту свободу (свобода), через невідчужувані основні права і свободи людини, через гарантію прав на політичну співучасть і співробітництво (рівність), аж до утвердження цивільних прав, наданих державою загального благоденства. Цим, проте, не вичерпується динаміка розвитку демократичної конституційної держави, її політичної структури.

Стадії	Головна вимога	Домінантний тип права	Побоювання…	Прагнення до…	Політично-інституційні висновки
І	«Мир»	загальні права на виживання і на безпеку	насильницької смерті, загальної ненадійності, терору, цивільної війни, внутрішньої роз'єднаності	внутрішньому світу, безпеки, прогнозованості ясності владних відношень	державний суверенітет, монополізація державою законних засобів фізичного насильства
ІІ	«Свобода»	права особистої свободи	державного терору, насильства над совістю, дріб'язкової опіки з боку державних органів	Свободи особи і ринку, самовизначення, сфер позадержавного втручання	конституційна держава, невідчужувані основні права і свободи людини, поділ влади, принцип парламентської більшості
ІІІ	«Рівність»	право політичної співучасті, сприяння	рабства, безправ'я, ущемленно-сти,нераспростра ненности цивільних свобод на всіх	рівноправністі,рівної для усіх свободі, співучасті в політичних рішеннях	правова держава, політична демократія, право на загальні і рівні вибори, парламентське представництво, суверенітет народу, співробітництво партій
IV	«Братерство»	соціальні	цивільні) права соціальної і матеріальної ущем-ленности, злидни	матеріальному статку, забезпеченню рівності шансів	соціальна держава, сучасна   держава загального благоденства
V	«Навколишнє середовище»	право на екологічне выживанж (екзистенціальні права людини і права самої природи)	загальної руйнації природи і життя, атомної й екологічної катастроф, небезпеки для природних умов життя	нормальному існуванню в умовах світу, екологічній рівновазі, «природному», адаптивному способові життя	захист тваринного світу,середовище обитания і життя як конституційні права,комісії з етики, заснування технічних академій

2. Основні аспекти аналізу демократії.
Поняття демократії як народовладдя (і інші похідні від цього визначення демократії) є нормативними, оскільки базуються на нормативному підході до цього феномену. Демократія характеризується в цьому випадку як ідеал, заснований на таких цінностях, як свобода, рівність, повага людської гідності, солідарність. В першу чергу тільки своєму ціннісному змісту демократія зобов’язана такою популярністю в сучасному світі.
Виявлення елементу утопізму, невідповідності між нормативним поняттям демократії і реальністю, між ідеалом і життям, являється наслідком емпіричного підходу до аналізу демократії. Такий підхід абстрагується від ідеалів і апріорних оцінюючих міркувань і потребує дослідження демократії, такою яка вона є насправді. У відповідності з виявленими у емпіричних дослідженнях  властивостями, уточнюється і переглядається поняття демократії і її теорія [4].
Враховуючи взаємозв’язок нормативних і емпіричних означень демократії як форми державного правління, можна виділити її слідуючі характерні риси:
1.     Юридичне визначення і інституаційне вираження суверенітету, верховної влади народу. Тільки народ, а не монарх, аристократія, бюрократія чи духовенство виступають офіційним джерелом влади. Суверенітет народу виражається в тому, що тільки йому належить засновницька , конституційна влада в державі, що тільки він вибирає своїх представників і може періодично приймати участь в розробці і прийнятті законів за допомогою народних ініціатив і референдумів.
2.     Періодична виборність основних органів держави. Демократичною може вважатись лише та держава, громадяни якої здійснюють верховну владу, вибираються, причому вибираються на обмежений строк.

3.     Рівність прав громадян на участь в управлінні державою. Цей принцип потребує як мінімум рівності виборчих прав.
4.     Прийняття рішень за більшістю і підкорення меншості більшості при їх здійсненні.
Ці вимоги є мінімальними умовами, які дозволяють говорити про наявність демократії в тій чи іншій країні.
Однак реальні політичні системи, засновані на загальних принципах демократії, вельми значно відрізняються одна від одної, наприклад‚ антична і сучасна демократія, американська і щвейцарська політичні системи і т.д. Названі загальні принципи демократії дають можливість виділити основні критерії, які дозволяють розрізняти і класифікувати багаточисленні теорії і практичні демократичні моделі і, якби вимірювати їх.
При оцінці у відповідності з їх першим, найважливішим принципом - суверенітетом народу, - демократія класифікується в залежності від того, як розуміється народ, і як здійснюється суверенітет [5].
Обмеження народу деякими класовими або демографічними рамками дає підставу характеризувати держави, які піддають політичній дискримінізації деякі групи населення і зокрема, не надаваючи їм виборчих прав, як соціально обмеженні демократії і відрізняти іх від всезагальних демократій - держав з рівними політичними правами для всього дорослого населення.
Народ, являючись складною спільністю людей, має певну структуру, складається із конкретних осіб. В залежності від того, розглядається він  як сукупність самостійних, вільних індивідів, чи як взаємодія різноманітних груп, котрі переслідують в політиці свої особові, специфічні інтереси, або як єдине, гомогенне ціле, суб’єкт, в якому домінують загальні інтереси і воля, концепції і реальні моделі демократії діляться відповідно на індивідуалістичні, плюралістичні (групові) і колективістські.
В першому випадку безпосереднім джерелом влади вважається особа, в другому - група, в третьому – весь народ (нація, клас).
Суверенітет народу - найвжливіша конституційована ознака демократії, яка служить підставою її оцінки не тільки з точки зору розуміння самого цього суб’єкту, але також за формою здійснення ним влади.
В залежності від того, як народ приймає участь в управлінні, хто і як безпосередньо виконує владні функції, демократія ділиться на пряму, плебісцитну і представницьку (колективну).
В прямих формах народовладдя громадяни самі безпосередньо приймають участь в підготовці, обговоренні і прийняті рішень.
Важливим (другим ) каналом участі громадян у здійсненні влади є плебісцитна демократія. Відмінності між нею і прямою демократією проводиться не завжди, оскільки ці дві форми участі включають безпосереднє волевиявлення народу, однак вона існує. При плебісцитній демократії можливості політичного впливу громадян порівняно обмежені. Їм надається право за допомогою голосування ухвалити той чи інший проект закону чи іншого рішення, яке звичайно готується президентом, урядом, партією або інціативною групою. Можливості впливу основної маси населення у підготовці таких проектів дуже невеликі.
Третя, ведуча у сучасних державних формах політичного устрою є представницька демократія. Її суть - у виборі громадянами в органи влади своїх представників, які будуть виражати їх інтереси, приймати закони і віддавати розпорядження.
В залежності від характеру рівності, яку забезпечує держава, демократія ділиться на політичну, яка передбачає лише формальну рівність, рівність прав, і соціальну, яка заснована на рівності фактичних можливостей участі громадян в управлінні державою [6].
Важливі відмінні якості різноманітних демократій дозволяють виявити аналіз четвертої загальної ознаки демократії - підкорення меньшості більшості при прийняті і здійснені рішень. Таке підкорення може немати меж і розповсюджуватись на будь-які сторони діяльності людини. В цьому випадку має місце деспотична демократія. Вона представляє собою абсолютну, нічим і ніким не обмежену владу більшості, пов’язану з настроєм мас і свавіллям. Якщо ж влада більшості потребує повного підкорення особистості і прямує до встановлення над нею постійного загального контролю, то демократія стає тоталітарною.
Антиподом таких форм управління є конституційна демократія. Вона ставить владу більшості у визначені границі, обмежує її повноваження і функції за допомогою конституції і розподілу влади і забезпечує тим самим автономію і свободу меньшості, в тому числі і окремй особі.

3. Форми демократії в Україні та їх втілення у Конституції
3.1. Вибори
Найбільш поширеною формою прямого народовладдя є вибори, які на відміну від інших його форм — референдумів, плебісцитів, постійно і періодично застосовуються у більшості країн світу. Шляхом виборів формуються різні органи публічної влади, як державні інституції — парламенти, посади глав держав, іноді уряди, судові органи, так і представницькі органи місцевого самоврядування.
У вітчизняній та зарубіжній науці конституційного права існує розмаїття точок зору з приводу визначення виборів. 3 дослідженнями суспільних відносин останніх років пов'язане визначення професора М.I.Корнієнка, який слушно визначає вибори як акт самоврядування народу. Професор В. В. Маклаков визначає вибори як процедуру формування державного органу або надання повноважень посадовій особі, що здійснюється шляхом голосування уповноважених осіб при умові, що на кожний отриманий таким чином мандат можуть претендувати в установленому порядку два чи більше кандидати. Французький державознавець М. Прело визначав вибори як "змагання кваліфікованих юридично вольових людей задля цілі провести призначення". Є й інші визначення інституту виборів, проте найбільш повне і точне визначення виборів може скластись тільки за умов відображення ознак цього суспільного явища за суттю, змістом та формою їх здійснення [7].              
У загальному вигляді вибори можна визначити як волевиявлення народу з метою формування органів державної влади або місцевого самоврядування шляхом голосування.
За умов демократичного суспільства вибори за своєю суттю — це прояв реальної волі народу, процес виявлення і здійснення такої волі. Суспільство як асоціація вільних та рівноправних людей для підтримки свого оптимального функціонування й постійного відтворення мусить певним чином самоорганізовуватись і структуруватися. Таким чином, за умов саме демократичного суспільства існує постійний і самостійний напрям у його діяльності — періодичне формування власних владних структур, які б задовольняли інтереси й прагнення кожного члена суспільства, а також раціональне існування всього суспільства загалом. Волевиявленням народу задається насамперед суспільний (або публічний) і політичний характер інституту виборів.
Зміст виборів як політичного суспільно-правового інституту полягає в тому, що саме волею народу здійснюється конституювання та відтворення органів державної влади і органів місцевого самоврядування. Це дає підстави характеризувати вибори як державотворчу функцію народовладдя.
За формою здійснення вибори можна розглядати як специфічну, врегульовану законом діяльність уповноважених органів і громадян, спрямовану на формування органів державної влади та органів місцевого самоврядування.
Здійснення виборів з юридичної точки зору треба розглядати як процес, найважливішою стадією якого є голосування.
Отже, вибори в Україні — це передбачена Конституцією та законами України форма прямого народовладдя, яка є волевиявленням народу шляхом таємного голосування щодо формування конституційного якісного і кількісного складу представницьких органів державної влади та органів місцевого самоврядування.
В сучасному політичному процесі вибори мають багатоманітне соціальне призначення, яке виражається через наступні суспільні функції: по-перше, вибори є важливим інструментом реалізації народного суверенітету, легітимізації влади взагалі й конкретно того чи іншого представницького органу у межах його законодавчої компетенції; по-друге, вибори виступають водночас однією з форм здійснення права національного суверенітету (прикладом цього може бути Закон України "Про особливості участі громадян України з числа депортованих з Криму у виборах депутатів місцевих рад в Автономній Республіці Крим", який передбачає як загальний, так і спеціальний порядок участі громадян кримськотатарської, болгарської, вірменської, грецької та німецької національностей у виборах депутатів місцевих рад в Автономній Республіці Крим); по-третє, через вибори як демократичну форму обрання представників народу забезпечується стабільність, поступовість і наступність існування влади; по-четверте, через вибори як форму відносно якісного відбору або своєрідного фільтру складу представницьких органів забезпечується основа для ефективного функціонування державного механізму та органів місцевого самоврядування: саме періодичні вибори дають змогу позбутися непопулярних, хто скомпрометував себе, політиків; по-п'яте, вибори є одним із найважливіших способів формування і вираження суспільної думки [8].
У ст. 71 Конституції України визначається, що вибори до органів державної влади та місцевого самоврядування є вільними і відбуваються на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування [9].
Виборцям гарантується вільне волевиявлення. Принципи вільних виборів є загально визнаними у світі і відповідають міжнародним стандартам чи ознакам демократичних режимів. Проголошення цих принципів на конституційному рівні робить їх обов'язковими для всіх видів виборів, виключаючи можливість порушення будь-якого з цих принципів або усіх принципів одночасно.
Поряд із цими загальними принципами в кожному із базових виборчих законів України встановлюються додаткові принципи виборчого процесу. Виборчий процес здійснюється, зокрема, на засадах: вільного і рівноправного висування кандидатів, гласності і відкритості, рівності можливостей для всіх кандидатів у проведенні виборчої кампанії; неупередженості до кандидатів з боку державних органів, установ і організацій, органів місцевого самоврядування; свободи агітації.
Принципи загального, рівного і прямого виборчого права при таємному голосуванні визнані універсальними принципами демократичних виборів в Україні.
Принцип загальності виборчого права означає, що активне виборче право громадян, тобто право обирати, відповідно до ст. 70 Конституції України мають усі громадяни України, які на день голосування досягли 18-ти років, за винятком осіб, визнаних судом недієздатними. Здійснення виборчого права зупиняється для осіб, які за вироком суду перебувають у місцях позбавлення волі. Виборче право є універсальним для всіх видів виборів в Україні.
На відміну від нього пасивне виборче право громадян, тобто право бути обраним, залежить від виду виборів. Так, відповідно до ст. 76 Конституції України та ст. З Закону "Про вибори народних депутатів України”, народним депутатом може бути обраний громадянин України, який на день виборів досяг двадцяти одного року, має право голосу і проживає в Україні протягом останніх п’яти років. Не може бути обраний депутатом громадянин, який має судимість за вчинення умисного злочину, якщо ця судимість не погашена і не знята у встановленому законом порядку.
Депутатом сільської, селищної, міської рад може бути обраний громадянин України, який має право голосу, на день виборів досяг 18-ти років, постійно проживає або працює на території відповідної адміністративно-територіальної одиниці.
Принцип рівності виборчого права передбачає, що всі громадяни України беруть участь у виборах на рівних засадах. Це означає, що всі виборці мають однакову кількість голосів і кожний має рівну з іншими вагу, тобто кожний виборець впливає на результати виборів однаково.
Рівність голосів на виборах в Україні забезпечується, зокрема, утворенням виборчих округів з приблизно однаковою кількістю виборців, тобто за єданими нормами представництва окремо для кожного виду виборів, створення рівних можливостей для кандидатів під час їх реєстрації виборчими комісіями, при проведенні передвиборної агітації тощо.
При цьому здійснення громадянами України права обирати і бути обраними не залежать від їх раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного чи соціального походження, майнового стану, місця проживання, мови або інших ознак. Як відомо, раніше в Україні виборці завжди мали по одному голосу, незалежно від виду виборів. Відтепер становище змінилось. На виборах народних депутатів України, наприклад, кожний виборець має два голоси — по одному в одномандатному та багатомандатному загальнодержавному виборчих округах [10].
Принцип прямого виборчого права визначає право громадян обирати кандидатів на виборах безпосередньо. Конституцією передбачаються прямі вибори народних депутатів України, Президента України, депутатів сільських, селищних, міських, районних у містах, районних, обласних рад та сільських, селищних, міських голів.
Принцип таємності голосування означає, що контроль за волевиявленням виборців не допускається. Зміст його полягає в гарантіях повної свободи волевиявлення. В рамках виборчого законодавства це досягається тим що кожний виборець голосує особисто; голосування за інших осіб не допускається. Виборчий бюлетень заповнюється голосуючим у кабіні або в кімнаті для таємного голосування. При заповненні бюлетня забороняється присутність будь-кого, крім голосуючого. Виборець, який не має можливості заповнити бюлетень особисто, може запросити в кабіну для таємного голосування іншу особу за своїм розсудом, крім членів виборчої комісії, кандидатів, які балотуються, їхніх довірених осіб, а також уповноважених осіб, представників партій, виборчих блоків партій, що беруть участь у виборах.
Отже, в Україні існують принципи прямого народовладдя, які є волевиявленням народу шляхом таємного голосування щодо якісного формування представницьких органів державної влади та місцевого самоврядування [11].  
Основні принципи виборів — це засади, на основі яких здійснюються вибори і відповідно до змісту яких вибори можна вважати реальним волевиявленням народу, формою прямого народовладдя.Шляхом виборів громадяни обирають тих людей та ті політичні сили, які, на їхню думку, провадитимуть державну політику максимально ефективно.
3.2. Референдум в Україні як форма безпосередньої демократії
Особливим інститутом демократії є референдум як один із засобів демократичного управління державними справами.
Референдум (лат. — те, що повинно бути повідомленим) — засіб вирішення шляхом голосування кардинальних проблем за­гальнонаціонального і місцевого значення (прийняття консти­туції, інших важливих законів або внесення до них змін, а також інших рішень з найважливіших питань). Референдум є одним із важливих інститутів безпосередньої демократії, проводиться з метою забезпечення народовладдя — безпосередньої участі гро­мадян в управлінні державою і місцевими справами [12].
Референдуми за предметом проведення:
• конституційний — на всенародне голосування виноситься проект конституції або конституційні поправки;
• законодавчі — на всенародне голосування виносяться про­ект закону або чинний закон;
• консультативний — проводиться з метою виявлення гро­мадської думки щодо принципового питанню державного життя.
Референдуми за ступенем обов'язковості проведення:
• обов'язковий — предметом референдуму є питання, відне­сені Конституцією до виключного вирішення в результаті все­народного опитування (наприклад, відповідно до ст. 73 Консти­туції України виключно всеукраїнським референдумом вирішу­ються питання про зміну території України) [13];
— факультативний — проводиться з метою виявлення громад­ської думки щодо конкретного питання, яке цікавить певну ча­стину населення регіону (наприклад, про встановлення вільної економічної зони у Харківській області).
Предметом референдуму можуть бути питання:
— що мають істотне значення для визначення політики дер­жави
ззовні (міжнародні-правові питання) — входження країни до певних міждержавних структур, співтовариства, наприклад, про членство країни в Європейському Співтоваристві;
— що мають істотне значення для вдосконалення системи управ­ління
усередині (адміністративно-правові питання) — вирішення питань управлінського характеру, наприклад, зміна адміністра­тивно-територіального поділу.
Юридичні наслідки зазначених референдумів — різні:
1. Результати конституційного і законодавчого референдумів мають найвищу юридичну силу, не потребують затвердження. Вони є загальнообов'язковими для державних органів, слугують правовим підґрунтям їх правотворчої і правозастосовної діяль­ності.
2. Результати консультативного референдуму не є обов'язкови­ми для винесення адекватного рішення з опитуваного питання. Вони мають дорадчий характер, розглядаються і враховуються при прийнятті рішень відповідними державними органами.
За територією проведення референдум може бути:
(1) Загальнонаціональним — проводиться в масштабах усієї країни. Доцільно проводити перед референдумом всенародне або широке громадське обговорення питань, що вирішуються рефе­рендумом.
Відповідно до Конституції України (ст. 72) загальнонаціона­льний, усеукраїнський референдум призначається Верховною Радою або Президентом. Призначення всеукраїнського рефере­ндуму відбувається відповідно до народної ініціативи за вимо­гою не менш як 3 мільйонів громадян України, які мають право голосу, за умови, що підписи щодо призначення референдуму зібрано не менше як у двох третинах областей і не менш як по 100 тисяч підписів у кожній області.
Референдум в Україні не допускається щодо законопроектів з питань податків, бюджету та амністії. Як уже зазначалося, виключно всеукраїнським референдумом вирішуються питання про зміну території України.
(2) Місцевим — проводиться в межах окремих суб'єктів фе­дерації (у федеративній державі) або адміністративно-територі­альних одиниць (в унітарній та федеративній державах) із ме­тою вирішення найважливіших питань місцевого значення.
Прийняті рішення на місцевому референдумі (наприклад, пе­рейменування сіл, міст або дострокове припинення повнова­жень місцевої Ради, її голови) мають вищу юридичну силу щодо рішень відповідних місцевих Рад народних депутатів.
Новий усеукраїнський референдум з питань, що раніше ви­носилися на референдум, може бути проведений через 5 років, а місцевий референдум — через 1 рік від дня проведення попе­реднього референдуму з цих самих питань.
У виборах і референдумах мають право брати участь грома­дяни України, які досягли на день їх проведення 18 років. Гаран­тується вільне волевиявлення. Голосування під час виборів і ре­ферендумів є таємним: контроль за волевиявленням громадян не допускається [14].
У Швейцарії, крім референдуму, інститутами безпосередньої демократії є народне вече, народна законодавча ініціатива. У США референдум застосовується нарівні з законодавчою іні­ціативою. У Франції через три роки після проведення першого референдуму в 1789 p. почали практикуватися плебісцити — все­народні опитування, які розглядаються як синоніми референ­думів.
Висновки:
Дослідивши поняття та форми демократії в Україні та світі, можна зробити наступні висновки:
1.                Демократія – форма державно-політичного устрою суспільства, яка ґрунтується на визнанні народу джерелом і носієм влади, на прагненні забезпечити справедливість, рівність, добробут усіх людей, що населяють певну державу.
2.                У суспільній свідомості демократія ототожнюється з народовладдям. Ця форма державного устрою з точки зору механізму вияву народного суверенітету виступає як пряма і як представницька демократія. Перша передбачає безпосереднє волевиявлення асоціації індивідів – суб’єкта влади – з тих або інших питань життєдіяльності цієї асоціації, наприклад, проведення референдуму. Апаратові влади відводиться роль організатора волевиявлення народу влада приймає політичні рішення, конкретизуючи й охороняючи громадську волю. Представницька демократія передбачає, що основні рішення приймаються повноважними зборами народних представників (парламентами, національними зборами, конгресом), яких обирають суб’єкти влади. При цьому представницькі установи, їхня діяльність контролюється асоціаціями.
3.                Поняттю «демократія» два з половиною тисячоліття. В міру розвитку і ускладнення політичного життя, появи різноманітних доктрин, що апелювали до демократії, її розуміння різко змінилося. Вже в античному світі це поняття тлумачилося по-різному, що зумовлювалося його природою.
4.                Демократії, які існують нині у західному світі, тією чи іншою мірою ґрунтуються на принципах класичної ліберальної демократії, що сформувалася у ХVІІІ ст.. Шляхом тривалого пошуку політична думка знайшла в ній форму організації влади, яка найкраще покликана поєднати свободу, народовладдя і закон. І це відображено в її принципах.
5.                У західному світі нині поширені численні концепції демократії. Всі вони тією чи іншою мірою враховують характер суспільства як постіндустріального. Більшість політологів виходить з того, що основною характеристикою демократії є відкритий характер прийняття рішень через представницькі органи влади, тобто процес цей на будь-якому рівні здійснюється за участю обраних представників народу.
6.                Функції демократії реалізуються через її форми та інститути. Форма демократії – це її зовнішнє вираження. Форм демократії можна назвати чимало, але основні з них такі:
Участь народу в управлінні державними та суспільними справами (народовладдя) – здійснюється у двох формах: прямій та непрямій.\
Формування та функціонування систем органів держави на основі демократичних принципів законності, гласності, виборності, змінюваності, поділі компетенції, які запобігають зловживанню службовим становищем і суспільним авторитетом.
Юридичне (насамперед конституційне) закріплення системи прав, свобод і обов’язків людини і громадянина, охорона і захист відповідно до міжнародних стандартів.
7.           Основою виборчої системи України є загальне, рівне, пряме, вільне виборче право, яке здійснюється особисто, таємно. Джерелами виборчого права в Україні є Конституція України, Закон України «Про вибори народних депутатів України» від 18 жовтня 2001р., Закон України «Про вибори народних депутатів місцевих рад і сільських, селищних, міських голів», Закон «Про вибори Президента України», Закон «Про вибори у Верховну Раду Автономної республіки Крим». Депутати в України обираються громадянами України на основі загального рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування.
8.           Закон України «Про всеукраїнський та місцевий референдуми» від 03 липня 1991 року визначає референдум як спосіб прийняття громадянами України шляхом голосування законів України, інших рішень з важливих питань загальнодержавного та місцевого значення.
9.           Основні права людини в Україні:
-                    особисті (громадянські)
-                    політичні
-                    економічні
-                    культурні
-                    екологічні
10.                Основні обов’язки людини в Україні:
- особисті (громадянські)
- політичні
- економічні
- культурні
- екологічні
Як бачимо із приведенного вище аналізу демократичних доктрин і форм, кожна з них має як переваги, так і недоліки. Реально існуюча демократія в індустріально розвинених країнах світу прагне поєднувати ідеї самоуправління і партисипітації (головним чиним на місцевому рівні, а частково і на виробництві) з представництвом в масштабі всієї держави. В цілому ж це пріорітетна репрезентативна плюралістична демократія, яка базується на ліберальних цінностях і яка враховує в більшій чи меншій степені деякі християнські і соціалістичні ідеї.
Своїми широченними можливостями і перспективами демократія немовби звільнила очікування, які вона не в силах задовільнити. А своїм духом поблажливості і сприйняття всіх поглядів вона відкрила простір у тому числі і для напрямків, які хочуть її знищити. Іншою вона бути не може, так як це – її природа, її перевага. Але цим вона може задовільнити лише деяких, але ніяк не всіх. У людей завжди залишається потреба продовжувати удосконалення до нескінченості примарного абсолютного ідеалу і ніякою політичною системою їх не задовільнити. Тому питання про те, може демократія змінитися на інші форми, має чітку відповідь: це траплялось і раніше, проходить зараз, і може відбутися в майбутньому.
Демократія завжди є “роздоріжжя”, так як вона це система свободи, система для якої нема нічого абсолютного. Демократія є пустий простір, в якому можуть розвинутися найрізноманітніші політичні прагнення. Незадоволення демократією, в принципі, можна трактувати, як втому людей від невизначенності, бажання вибрати конкретний шлях розвитку. Але важко дати однозначну відповідь на питання “а чи не повернемось ми в кінці шляху знову на теж саме місце, звідки починали?”. Найкращу відповідь на це запитання дав У.Черчіль, виступаючи в Британськім парламенті 11 листопада 1947р.: “демократія – сама погана форма правління, якщо не враховувати інші…”.
Стосовно України, то тут, як і в інших посттоталітарних, посткомуністичних державах, процес утвердження принципів демократії – з урахуванням національних традицій – тривалий і непростий. Те, що зроблено в грудні 1991р.- тільки початок.

Перелік використаної літератури:
1.                            Колодій А.М., Олійник А.Ю. Права людини і громадянина в Україні: Навч. посібник. – К.: Хрінком Інтер, 2003.
2.                            Конституційно-правові форми безпосередньої демократії в Україні – проблеми теорії та практики/ За ред. Проф. В.Ф.Погорілка. – К., 2001.
3.                            Лаврінович О. Проблема надійності виборів // Право України. – 2000. - №6.
4.                            Медведчук В. Конституційні основи становлення парламентаризму у незалежній Україні // Право України. – 2001. - №3.
5.                            Політологія. За редакцією О.В.Бабкіної, В.П.Горбатенка. Київ: Академія, 1998.
6.                            Дашковська О.Р. Принцип поділу влади як гарантія політичної свободи людини та громадянина // Проблеми законності: Респ. міжвід. наук. зб. / Відпов. ред. В.Я.Тацій. – Х.: Нац. юрид. акад. України,1998. – Вип. 36.
7.                            Журавський В. Козацький конституціоналізм і його роль в еволюції вітчизняного парламентаризмі // Вісник Академії правових наук України. – 2001. – №2 (25).
8.                            Унпелев А.Г. Политология: власть, демократия, личность. Учебное пособие. М., 1994.
9.                            Конституція України // Відомості Верховної Ради (ВВР). – 1996. - №30. – ст. 141
10.                       Конституційно-правові форми безпосередньої демократії в Україні – проблеми теорії та практики/ За ред. Проф. В.Ф.Погорілка. – К., 2001.
11.                       Політологічний енцеклопедичний словник. Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів. К.: Генеза, 1997.
12.                       Колодій А.М., Олійник А.Ю. Права людини і громадянина в Україні: Навч. посібник. – К.: Хрінком Інтер, 2003.
13.                       Конституція України // Відомості Верховної Ради (ВВР). – 1996. - №30. – ст. 141
14.                       Журавський В. Козацький конституціоналізм і його роль в еволюції вітчизняного парламентаризмі // Вісник Академії правових наук України. – 2001. – №2 (25).
Перелік використаної літератури:
Дашковська О.Р. Принцип поділу влади як гарантія політичної свободи людини та громадянина // Проблеми законності: Респ. міжвід. наук. зб. / Відпов. ред. В.Я.Тацій. – Х.: Нац. юрид. акад. України,1998. – Вип. 36.
Журавський В. Козацький конституціоналізм і його роль в еволюції вітчизняного парламентаризмі // Вісник Академії правових наук України. – 2001. – №2 (25).
Колодій А.М., Олійник А.Ю. Права людини і громадянина в Україні: Навч. посібник. – К.: Хрінком Інтер, 2003.
Конституційно-правові форми безпосередньої демократії в Україні – проблеми теорії та практики/ За ред. Проф. В.Ф.Погорілка. – К., 2001.
Конституція України // Відомості Верховної Ради (ВВР). – 1996. - №30. – ст. 141
Лаврінович О. Проблема надійності виборів // Право України. – 2000. - №6.
Медведчук В. Конституційні основи становлення парламентаризму у незалежній Україні // Право України. – 2001. - №3.
Політологія. За редакцією О.В.Бабкіної, В.П.Горбатенка. Київ: Академія, 1998.
Політологічний енцеклопедичний словник. Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів. К.: Генеза, 1997.
Унпелев А.Г. Политология: власть, демократия, личность. Учебное пособие. М., 1994.