Комплексне краєзнавче дослідження Тернопільської області

Вступ

Могутнім і невичерпним джерелом духовності, моральності і культури сучасної людини є її любов до рідного краю, його безцінних багатств, глибока шана до віковічних традицій свого народу.

Тернопільщина – край, багатий на культурну спадщину сукупність успадкованих від попередніх поколінь об'єктів, що донесли до нашого часу цінності археологічного, етнографічного, історичного, мистецького, наукового і художнього значення, які є скарбницею української культури. Адже тут з давніх-давен селилися люди, вирувало життя, відбувалися важливі історичні події.

Для розвитку нашої Батьківщини ми повинні дбати про розвиток краєзнавчих об’єктів. На теренах нашої землі їх безліч.

Головні завдання, які ми ставимо перед собою:

• Збереження краєзнавчих об’єктів.

• Відновлення їх.

• Популяризація серед учнів, студентів, молоді.

• Збирання і відтворення краєзнавчих матеріалів.

• Облаштування мережі краєзнавчих маршрутів.

• Створення і публікація туристично-краєзнавчих каталогів, туристичних путівників.

Загальна характеристика області

Тернопільська область належить до невеликих областей України. Її площа – 13,8 тис. км2, що становить 2,3% від території держави. Область була утворена 4 грудня 1939 року на території Тернопільського воєводства, яке складалося з 17 повітів і входило до складу Польщі. У 1939 році з утворенням області та уведенням нового адміністративно-територіального поділу зі складу колишнього Тернопільського воєводства відійшло 5 повітів: Бродівський, Кам'янко-Струмилівський, Золочівський, Радехівський та Перемишлянський, які в економічному та транспортному відношенні тяжіли до Львова й увійшли до складу Львівської області. До складу Тернопільської області увійшов Кременецький повіт, який раніше належав до Волинського воєводства.

Область розташована в західній частині України між 24°44' і 26°44' сх. д. та 48°30' і 50°16' пн. ш. Її крайні пункти – с. Дуляби (західний), с. Окопи (східний), с. Переморівка (північний), с. Білівці (південний). Тернопільщина межує з Рівненською, Львівською, Івано-Франківською, Чернівецькою, Хмельницькою областями України. Межі області на значному протязі природні: на сході – р. Збруч, на півдні та південному заході – р. Дністер, на північному заході – Кременецьке горбогір'я.

За своїм виглядом на карті область нагадує трикутник. Вона видовжена з півночі на південь на 195 км, а із заходу на схід у середній частині – на 129 км. Значна її протяжність із півночі на південь позначається на розподілі сонячної радіації по території області, зумовлює відмінності в температурному режимі в північній і південній її частинах.

Область лежить у внутрішній частині Європи, у районах панування західних вітрів, і це впливає на формування на її території помірно континентального клімату, рослинного і тваринного світу лісостепу. А положення її в західній частині Подільської височини, недалеко від гірської системи Карпат (й південного заходу) і Поліської низовини (із півночі) визначає особливості формування природних комплексів на її території.

Географічне положення Тернопільської області в господарському відношенні є доволі вигідним. Її розміщення в західній частині правобережного лісостепу – у зоні з родючими грунтами і достатнім зволоженням – сприяє розвитку сільськогосподарського виробництва, а положення поблизу індустріального Прикарпаття і Львівсько-Волинського вугільного басейну – розвитку різноманітних галузей промислового виробництва.

Розташування області в регіоні з високою щільністю населення зумовлює переважання трудомістких галузей господарства. Тернопільська область розташована поблизу кордону нашої держави з Польщею, Словаччиною, Угорщиною, Румунією. Разом із тим, у сучасних умовах переходу економіки України до ринкових відносин область, маючи відносно високий ступінь забезпеченості трудовими ресурсами, може стати регіоном для вкладання інвестицій (капіталу) іноземних фірм. Цьому сприяє розташування області на важливих транспортних магістралях, які з'єднують Київ зі Львовом, Чопом. Таке положення дозволяє підтримувати тісні економічні зв'язки області зі східними регіонами України, безпосередньо із сусідніми областями та країнами Європи.

Розташування території області на важливих транспортних шляхах та центральне положення її обласного центру – Тернополя (49°33'пн. ш.; 25°34' сх. д.) – сприяють розвитку вантажо – та пасажироперевезень між різними частинами області.

В адміністративно-територіальному відношенні Тернопільська область поділяється на 17 адміністративних районів, які відрізняються за своїм географічним положенням, площею, кількістю населення, особливостями соціально-економічного розвитку. Дані про їхню площу і населення подані в таблицях 2 і 8 (додатки).

Обласний центр займає територію 3,8 тис. га, у ньому станом на 1.01.2003 року проживало 226,3 тис. осіб. В області нараховується 35 міських поселень, із яких тільки Тернопіль є містом обласного підпорядкування, шістнадцять – районного. В області є 1018 сіл.

Історія краю

Місцевість, де розташований Тернопіль, була заселена здавна. На його околицях збереглася стоянка доби мезоліту, що існувала тут 10–9 тисяч років тому, виявлено залишки поселення трипільської культури (III тисячоліття до н. е.) та могильник VIII–VII ст. до нашої ери.

Перша письмова згадка про Тернопіль припадає на 1540 рік. Того року польський король Сигізмунд І дав грамоту краківському магнату Яну Тарновському на місцевість Тернопілля в Теребовлянському повіті з умовою побудувати за річкою Серетом фортецю. Назва «Тернопілля», мабуть, означала тернове поле. Спорудження фортеці почалося в 1540 році і закінчилося 1548 року зведенням високих кам'яних стін. Навколо неї почали осідати люди. У 1548 році місто дістало магдебурзьке право, йому були дозволені три ярмарки на рік і щотижневі торги.

Власник одержував з міста значні прибутки. Ті жителі, які мали в тимчасовому, користуванні невеликі земельні наділи, сплачували податки збіжжям або відробляли на панських ланах. Ремісники й дрібні торговці за кожен будинок платили грішми. Окремо доводилося сплачувати за проживання на центральних вулицях, за право торгівлі, користування панською броварнею, лісом. Міщани мали давати безплатно тягло, житло для жовнірів, які прибували в місто.

У перші десятиліття після виникнення міста більшість населення була зв'язана з сільським господарством, займалася хліборобством і скотарством, а також мисливством і бортництвом. Вигідне розташування Тернополя на торгових шляхах сприяло швидкому зростанню ремесла й торгівлі. Тернопільські купці підтримували зв'язки з Росією, а також великим на той час торговельно-ремісничим центром – Львовом.

Вже в 1566 році королівський уряд і дозволив створити в Тернополі склади для зберігання товарів, що надходили з російських та інших земель.

3 розвитком ремесла створюються цехові організації ремісників. У 1566 році власник міста затвердив статут першого тут цеху шевців. Пізніше, у 1636 році виник цех кравців. Цехи були невеликими, в них об'єднувалося по кілька чоловік. Вступ у. цехи був дуже обмежений. Учні не одержували плати, більше того, ще вносили певну суму за навчання. Підмайстер одержував за свою роботу малу платню, його робочий день, як правило, тривав 15–16 годин на добу.

У наступні десятиліття основу економічного життя міста становили ремесло й торгівля. Значного розвитку набули гончарство, млинарство, бондарство, виникли ковальські, слюсарні, будівельно-керамічні майстерні та невеликі пекарні.

Після того, як Тернопіль став окружним центром, змінився його вигляд. В центрі були прокладені дерев'яні, а потім кам'яні тротуари, почалося будівництво адміністративних будинків. Одним з них була двоповерхова будівля магістрату, споруджена 1809 року.

З розвитком капіталістичних відносин у першій половиш XIX ст. в місті з’явилися перші невеликі підприємства мануфактурного типу – слюсарні, ковальські, шевські, кравецькі та переробки сільськогосподарської продукції. Діяли шкіряне, цегельне, тютюнове підприємства. Кількість робітників на них була невелика, працювали вони за вільним наймом. Це були вихідці з навколишніх сіл, відпущені шляхтою на оброк. Цехове ремесло тоді в місті майже занепало. Значна кількість жителів міста не поривала з сільським господарством. Крім землеробства, займалися тваринництвом і бджільництвом. Ті, хто тримав пасіки, віддавали феодалу десяту частину меду.

З березня 1810 до серпня 1815 року Тернопіль був адміністративним центром земель, які за Шенбрунським перемир'ям між Францією і Росією відійшли до Росії. Це мало прогресивне значення для Тернополя. Перебування його в складі Російської держави дещо полегшило економічне й політичне становище населення. Обмежувалося свавілля єзуїтів, які мали тут сильні позиції. Розгорнулося деяке цивільне будівництво, було відбудовано старий замок, упорядковано вулиці. Після вторгнення армії Наполеона в Росію Тернопіль був оголошений на воєнному становищі. Населення міста допомагало російській адміністрації охороняти його, підтримувати належний порядок на державному кордоні, що проходив поблизу Тернополя.

Після реформи 1848 року Тернопіль все більше втягувався в капіталістичний розвиток. Зростанню економіки значно сприяло будівництво залізниць. Особливо велике значення мала лінія Львів – Підволочиськ через Тернопіль, яка стала до ладу 1870 року. В цьому ж році завершено будівництво вокзалу. Це була перша залізнична магістраль на Тернопільщині. В кінці XIX ст. залізнична колія з'єднала його з Бережанами. У 1906 році проклали залізницю від Тернополя до Збаража. Водночас будували й шосейні шляхи. 1895 року Тернопіль був з'єднаний шосе з Теребовлею, Збаражем, Підволочиськом. На початку XX ст. у місті діяли, крім згаданих підприємств, електростанція, збудована у 1900 році, спиртовий завод на Загребеллі та фабрика сиру. Всі підприємства були дрібними.

І в наступні роки промисловість розвивалася дуже повільно, кількість робітників не зростала, а часом, у зв'язку з кризовими явищами в економіці Австро-Угорщини, скорочувалася. У 1902 році в промисловості було зайнято 1230 робітників, а в 1910 році їх зменшилося до тисячі.

У ХІХ – на початку ХХ ст. українська культура на західноукраїнських землях перебувала в особливо тяжкому становищі. Насильна полонізація й онімечування населення, переслідування української мови, офіційне усунення її шкіл згубно позначалося на всіх ділянках культури. До 1817 року в Тернополі не було жодної української школи. В 1820 році відкрилася гімназія, якою спочатку заправляли єзуїти костьолу домініканців. У зв'язку з тим, що гімназія давала право вступу до університету, власті особливо пильно слідкували за контингентом її учнів. Доступ у гімназію навіть для дітей української заможної верхівки був дуже обмежений. Так, у 1895/96 навчальному році з 583 учнів було тільки 6 українського походження, решта – поляки, німці та ін. В 1855 році відкрилася чотирикласна реальна школа. Але потрапити до неї могли лише діти заможної верхівки міста, тому що навчання коштувало дуже дорого: вступний внесок становив 96,6 злотих, річна плата за навчання – у 1859 році 298 злотих, а в 1876 році вже 903 злотих. 1875 року в Тернополі відкрилась учительська семінарія, яка готувала учителів в основному для сільських початкових шкіл. Але, незважаючи на те, що в селах переважна більшість, а часом і все населення без винятку розмовляло українською мовою, майже половину учнів становили особи польської національності. У 70-х роках XIX ст. в місті працювали 2 чотирикласні народні школи (чоловіча й жіноча), які утримував магістрат міста, але виділяв він на них мізерні кошти. У 1895/96 навчальному році в усіх чотирьох школах навчався лише 491 учень. У 1891 році для підготовки кваліфікованої робочої сили в місті відкрилася дворічна промислова школа. Вона готувала робітників-майстрів кількох спеціальностей. Контингент учнів був дуже обмежений. У 1901/02 навчальному році тут навчалося лише 88 дітей. Якщо взяти до уваги, що 1890 року в місті проживало 26 тис. чоловік, то стане зрозумілим, що наявних шкіл було далеко недостатньо і лише незначна частина дітей трудящих могла одержати навіть початкову освіту.

Навесні 1864 року у Львові організувався перший професійний український театр товариства «Руська бесіда». В червні 1865 року театр вперше приїхав на гастролі до Тернополя. З цього часу жителі міста почали знайомитися з кращими творами української класичної драматургії. Свої виступи театр розпочав п'єсою І. Котляревського «Наталка-Полтавка». Були також показані «Назар Стодоля» Т. Шевченка, «Сватання на Гончарівці» Г. Квітку-Основ’яненка та інші. В 1875 році з театром товариства «Руська бесіда» в Тернополі виступав видатний український драматург, актор і режисер, основоположник українського реалістичного театру М.Л. Кропивницький. У листопаді 1903 року в місті побував композитор М.В. Лисенко. Він зустрічався з діячами культури, робітниками, учнями гімназії. У 1905–1906 pp. у Тернополі виступали М.К. Садовський (Тобілевич) та М.К. Заньковецька.

Тернопільський ревком багато уваги приділяв розвитку мистецтва. 15 серпня 1920 року в Тернополі розгорнув роботу Український радянський драматичний театр. Організатором його був М.М. Крушельницький, який починав тут свою сценічну діяльність ще 1915 року актором театру «Тернопільські театральні вечори», створеного О.С. Курбасом.

Краєзнавчі об’єкти Тернопільської області

Область має 421 об'єкт природно-заповідного фонду, в тому числі заповідник «Медобори», 12 пам'яток природи, серед яких Кременецькі гори; печери Вертеба, Кристальна, Млинка, Озерна, Оптимістична, Перлина, Ювілейна та ін.; Гермаківський і Хоростківський дендропарки; 4 пам'ятки садово-паркового мистецтва (Більче-Золотецький, Вишневецький, Раївський, Скала-Подільський парки). Знаменита липова алея, закладена в XVII ст., тягнеться від Бережан до с. Рай. Основними природними об'єктами, на базі яких розвивається екскурсійний туризм, є Товтровий кряж, Кременецькі гори, Дністровський каньйон, карстові печери (з яких досліджено понад 60). Карстові печери поблизу Борщова – найбільші у світі.

Сприятливі кліматичні умови, мальовничі ландшафти, лісові масиви, джерела мінеральних вод, лікувальні грязі складають рекреаційний потенціал області. Відомий кліматичний курорт – Заліщики.

В області діють З музеї з 22 відділами. Фонди краєзнавчого музею в Тернополі налічують понад 100 тисяч експонатів. У художньому музеї зберігаються старовинні і сучасні полотна відомих європейських і місцевих художників. У місті функціонує також картинна галерея.

Серед архітектурних пам'яток області – замки XIV–XVII ст., католицькі і православні храми, зразки церковного дерев'яного зодчества. 1178 пам'яток архітектури і містобудування внесено до Державного реєстру національно культурного надбання. На базі Збаразького замку в 1994 р. створено державний історико-архітектурний заповідник. Тернопіль заснований коронним гетьманом Яном Тарновським у 1540 р. як місто-фортеця на незаселеній території для оборони подільських земель.

Давні укріплення не збереглися. Старий замок на початку XIX ст. був перебудований на палац. На місці оборонних валів зведений костьол єзуїтів, пристосований під швейну фабрику. В місті збереглися давні церкви оборонного призначення – Воздвиженська (кінець XVI ст.) і Різдва Христового (1602–1608).

У Тернополі навчалась видатна співачка Соломія Кру-шельницька. На її батьківщині, в с Біла Бучачського району, створено меморіальний музей. Тут у 1887 р. перебував як кореспондент газети «Кур'єр львівський» Іван Франко. Лесь Курбас очолював створений ним театр «Тернопільські театральні вечори».

Перша письмова згадка про Бережани датується 1375 роком. Протягом 20 років (1534–1554) тривало будівництво місцевого замку, який несе в собі риси, обумовлені тенденцією до перетворення замків із споруд військово-оборонного характеру на оборонно-житлові. Двір по периметру оточують не оборонні мури, а житлові будинки, зовнішні стіни яких оснащені бійницями. У XVII ст. комплекс був доповнений пишно оздобленим палацом. Замок зазнав серйозних руйнувань під час Першої світової війни і відтоді більше не відновлювався. До комплексу входить костьол Св. Трійці.

В Бережанах збереглись також костьол Св. Миколая (1630–1683 pp.) з келіями (1716–1742 pp.) і костьол Різдва Пресвятої Богородиці (1600 p.), православні Миколаївська дерев'яна церква (1691 р.) і Троїцький собор (1768, 1903 pp.), синагога з ознаками оборонної споруди.

У приміщенні ратуші (1811 р.) функціонує краєзнавчий музей.

У селі Буданів зберігся замок кінця XVI – початку XVII ст., сильно пошкоджений турками в 1675 р. У 1765 р. коштом Потоцьких частину замкових мурів і дві башти перебудовано на костьол. Дві інші башти межують з монастирем сестер Милосердя. Уцілів палац. Біля замку простежуються сліди оборонних валів.

Місто Бучач вперше згадується в документах 1397 р. В XVI–XVII ст. воно було добре укріпленою фортецею з міцними оборонними мурами. Від замку XIV–XVII ст. тут залишились самі руїни. В Бучачі збереглася Хрестовоздвиженська церква (1753–1770 pp.) василіанського монастиря, корпус келій. Серед міських пам'яток – оборонна церква Св. Миколая (1610 р.) з різьбленим іконостасом і розписом, Покровська церква (середина XVIII ст.) з унікальним різьбленням по дереву, Успенський костьол (1761–1763 pp.), руїни монастиря на г. Федор, (спалений у 1672 р.) і оборонної церкви (XVI ст.) в урочищі «Монастирок» під Бучачем. Збереглась будівля міської ратуші, зведена в 1751 р. коштом М. Потоцького.

У місті в 1672 р. був підписаний договір між Польщею і Туреччиною, що передбачав переділ Поділля між двома сторонами. Кордон пройшов по річці Стрипі. Досі збереглися прикордонні камені, що відмежовували турецькі володіння (східна частина) від польських (західна частина).

Неподалік від Бучача розташоване село Яблунівка, в минулому відоме як місто Язловець, де була велика вірменська колонія, процвітали ремесла, відбувались ярмарки. В середині XV ст. містечко як торговельний центр було здатне конкурувати навіть зі Львовом. У ньому збереглись руїни замку (XIV ст.), навколо якого розкинувся нині запущений парк. Серед інших пам'яток – церква Св. Миколая (до 1810 р. – вірменська), споруджена в 1551 p., Успенський костьол (1589–1590 pp.), оточений оборонним муром з вежею. Збереглась також міська ратуша.

Селище Вишневець було власністю сина литовського князя Ольгерда Дмитра-Корибута, який у 1395 р. розпочав будівництво замку. В 1640 р. замок був перебудований воєводою Ієремією Вишневецьким, а невдовзі зруйнований козаками і – пізніше – турками. Прийнявши католицтво, воєвода спорудив поруч із замком костьол Св. Михайла (1645 р.), зруйнований уже в радянський час. Його син Михайло-Корибут Вишневецький, що пізніше став польським королем, на місці колишнього замку спорудив палац (1720–1744 p.), який зберігся до наших днів.

В садибі бували російський цесаревич Павло І, польський король Станіслав Август, французький письменник Оноре де Бальзак.

Після 1852 р. маєток неодноразово переходив від одного господаря до іншого, що супроводжувалось неминучою втратою значних художніх цінностей. Під час Першої світової війни палац був остаточно пограбований і частково зруйнований. У 1920 р. його було відновлено за участю В. Городецького, але чотири роки потому споруду знищила пожежа. Відновлений у 1960-х роках, палац частково втратив свою архітектурно-художню цінність.

Англійський парк, закладений у 1789 р., в радянський період зазнав серйозних втрат від стихійних порубок, безсистемних насаджень і порушення початкового планування.

Збереглася замкова церква Воскресіння 1530 р. (перебудована у XVIII–XIX ст.), в якій поховані православні предки Корибутів-Вишневецьких. Вона відома ще й тим, що тут відбулися заручини Марини Мнішек із Лжедмитрієм.

Попри всі досить відчутні втрати, цей ансамбль і досі є одним із найцінніших серед історико-архітектурних пам'яток України.

Перша згадка про Гусятин відноситься до 1559 р. Давнє поселення було розташоване на обох берегах р. Збруч. У 1772 p., після першого поділу Польщі, кордон пройшов по річці Збруч, і лівобережна частина Гусятина стала територією Австрії. Відтоді існує два населених пункти – селище в Тернопільській і село в Хмельницькій області – з однією назвою.

В Гусятині збереглася синагога, споруджена у другій половині XVI ст. – один із найкращих зразків іудейської культової архітектури в Україні. Серед пам'яток міста – Онуфріївська церква (XVI ст.) і монастир бернардинців (XVI ст.).

Палац, оточений парком, і костьол (XVIII ст.) збереглися в м. Заліщики. Залишки міських укріплень Збаража, зруйнованих ще в 1589 p., збереглися поблизу с Старий Збараж. Замок неодноразово зазнавав руйнувань і знову відбудовувався, але під час Другої світової війни остаточно перетворився на руїни. Нині продовжуються реставраційні роботи, розпочаті ще в 1965 р. У 1994 р. замок включений до складу державного історико-архітектурного заповідника.

В селі Кривче знаходиться знаменита Кришталева печера, що є однією з найбільших у світі гіпсових печер. У центрі села збереглися залишки замкових споруд, дві оборонні вежі (ХУП ст.). Зберігся замок 1516 р. в селищі Заложці. В Микулинцях крім руїн замку середини XVI ст., ще два історико-архітектурних об'єкти 1760-х років – Троїцький костьол і палацовий комплекс, перебудований у середині XIX ст. Нині в палаці розмістилась обласна лікарня, парк навколо нього запущений. Залишки замку, відомого як «оборонна вежа Володиєвського» (напівзруйновані вежа, вали і рови), збереглися в с Новосілка. В с Окопи вистояли Львівські і Кам'янецькі ворота, частково збереглись вали і оборонні рови.

В давньому містечку Підгайці уціліли костьол 1634 p., синагога XVI ст. і церква Успення Пресвятої Богородиці 1650–1653 pp.

В містечку Скала-Подільська (давня назва – Ягельниця, до 1940 р. – Скала-над-Збручем) є залишки замку 1538 р. (за іншими даними – 1518 p.), перебудованого з більш давнього (XIV–XV ст.), який, у свою чергу, був споруджений на місці давньоруського городища. Збереглися дві вежі, напівзруйнований палац і фрагменти оборонних мурів. Неподалік – костьол XVII ст. з мурами, вежею і бійницями. Міський парк-дендрарій закладений на початку XIX ст.

Багато старовинних пам'яток є у м. Теребовля. Тут збереглися зведені на горі вали давньоруського міста (перша згадка про нього відноситься до 1097 p.), де пізніше було споруджено замок. Нині від замку залишились лише руїни. В 1687 р. місто і замок були захоплені і спалені татарами. Пам'ятки Теребовлі представлені комплексом будівель монастиря кармелітів (1635–1639) і церквою Св. Миколая (XVI ст.). На околиці міста на високій горі над глибоким урвищем збереглися руїни василіанського монастиря (XVI ст.), відомого під назвою «Підгорянський» («Угорницький»).

Потужний замок був споруджений у 1610 р. в м. Чортків. Від нього збереглися дві башти і оборонні мури. У XVIII ст. замок втратив оборонне значення, і його башти були перебудовані на палац.

В місті є також дві пам'ятки дерев'яної архітектури – Воскресенська (1738 р.) і Успенська церкви (1635 р.) Збереглися домініканський костьол (1731 p.), монастир кармелітів (1635 p.), ратуша (XIX ст.).

В місті Кременець (історична Волинь) на вершині однойменної гори збереглися залишки замку IX–XVI ст, який згадується в різних джерелах 1064, 1227, 1241, 1255 років. За літописними свідченнями, замок не вдалося взяти ні угорському королевичу Андрію, ні Бату-хану, ні хану Ку-ремсі. І лише в середині ХНІ ст. він був зруйнований за наказом Бурундая, хоча невдовзі його відбудував син Данила Галицького Мстислав Данилович (можливо, небіж Данила Володимир Василькович). Тоді ж була споруджена і замкова церква Св. Михаїла.

З 1536 р. упродовж 20 років замком володіла дружина короля Сигізмунда І, королева Бона Сфорца. Після зруйнування замку в 1648 р. козацьким загоном він більше не відновлювався. Частково збереглися лише мури і дві башти. Уціліли францісканський костьол (тепер Миколаївський собор) з келіями XVI–XVII ст. і Богоявленський монастир (1760 p.).

Ще однією пам'яткою є комплекс колегіуму у складі навчального корпусу, монастирських споруд і костьолу Св. Ігнатія Лойоли і Св. Станіслава Костки, зведений у 1731–1734 pp. коштом князів Вишневецьких. Це один із найзначніших барокових ансамблів України. В 1809 р. тут закладено парк із ботанічним садом.

У 1805 р. єзуїтський колегіум був перетворений на Вищу волинську гімназію, а 1819 р. – на ліцей, у якому навчався польський поет Юліуш Словацький (у будинку, де він жив протягом 1814–1828 pp., створено музей). Після придушення польського повстання 1831 р. ліцей був ліквідований, його майно, в тому числі і бібліотека, передано університету Св. Володимира.

Почаїв (історична Волинь) уперше згадується під 1450 р. Головним туристичним об'єктом міста є Свято-Успенська Лавра (заснована в 1597 р.) Ансамбль монастиря став формуватися в XVII–XIX ст. Центром ансамблю є Успенський собор, який має нетрадиційну просторову орієнтацію: головний його фасад звернено на південь, а вівтар – на північ. У товщі гори під Успенським собором міститься триярусний печерний комплекс XV–XVI ст. з підземними церквами, там зберігається камінь із відбитком ступні Богородиці.

В 1906–1912 pp. за проектом О. Щусєва споруджено Троїцький собор, стилізований під новгородсько-псковську середньовічну архітектуру. В інтер'єрі собору збереглись мозаїки, виконані за ескізами М. Реріха. На початку XVII ст. в місті було засновано друкарню, яка діяла до 1917 р.

В 1713 р. монастир перетворено з православного на уніатський, і на середину XVIII ст. він став провідним серед василіанських монастирів України. В 1831 p., після польського повстання, Почаївський монастир був переданий Російській православній церкві. В 1838 р. монастир здобув статус лаври – четвертої в Російській імперії після Києво-Печерської, Троїце-Сергієвої та Олександро-Невської.

В Почаєві збереглись також церква Всіх Святих (1773–1775) і Покровська церква (1643 p.; перебудована в 1746 p.).

Одним із найвідоміших у світі місць, пов'язаних із вшануванням Божої Матері, є село Зарваниця. Тут був споруджений монастир (з 1922 р. – Св. Іоанна Хрестителя). В 1867 р. Папа Пій IX благословив чудотворну ікону Божої Матері Зарваницької. Паломництво у святе місце триває від дня Св. Юрія (6 травня) до свята Покрови Пречистої Діви Марії (14 жовтня). В 1995 р. Зарваниця визнана місцем прощі віруючих греко-католицької церкви, куди стікаються сотні тисяч прочан із багатьох країн світу.

Висновок

Краєзнавство допомагає формувати розуміння і почуття до свого народу, рідного краю, побачити оточуючий світ таким, який він є насправді, паростки нового, паростки майбутнього. Краєзнавство допомагає виховувати велике громадянське почуття, любов до рідного краю, повагу до традиції земляків, до історичних пам’яток, пам’ять про героїв.

Дізнавшись про безліч природних і історичних скарбів на теренах Тернопільської області (річки, печери, історичні пам’ятки, джерела, водоспад,) можна зробити висновок про величезні можливості краєзнавчих досліджень. За допомогою краєзнавства ми можемо розвинути любов підлітків до рідного краю. За допомогою наших зусиль ми покращимо і піднесемо краєзнавство.

Список використаної літератури

1. Я.О. Галана Де котить Стрий – Тернопіль 1998

2. Г.Я. Баран Заліщики Львів «Каменяр» 1995

3. Арсенич П. З історії Галичини // Наукові записки Івано-Франківського краєзнавчого музею. – 1993

4. Географічна енциклопедія України: У 3 т. – К.: Українська енциклопедія імені М.П. Бажана, 1993.

5. Грабовецький В. Народні музеї Тернопільщини. – Л.: Книжно-журнальне видавництво, 1962.

6. Данилюк А. З глини, дерева і соломи. Пам'ятки народної архітектури Західного Поділля. – Тернопіль: Навчальна книга «Богдан», 2003. – 96 с

7. Данилюк А. Традиційна архітектура реґіонів України: Полісся:

8. Козицъкий А. Українські краєзнавчі музеї Галичини в міжвоєнний період // Вісник Львівського університету. – Серія історична. – 1999. – Вип. 34. – С 467–477.

9. Папкова Є. В. Туристичне краєзнавство: Навч. посіб. – К., 2003.