Міністерство освіти і науки України

Європейський університет

Контрольна робота

На тему: "Позитивізм"

Студентки 1-го курсу

Факультету: Економіки

та менеджменту

Групи 113

Ятченко Наталії

Київ-2010 рік

План

Вступ

1. Перший позитивізм

2. Другий позитивізм (емпіріокритицизм)

3. Третій позитивізм (неопозитивізм)

4. Четвертий позитивізм (постпозитивізм)

Список використаної літератури

Вступ

У кінці 19 ст. впливовим став позитивістський напрям філософії з його орієнтацією на точне знання. Поширення позитивізму віддзеркалювало бурхливий розвиток західної цивілізації на індустріальному шляху, де без таких знань не можна було ступити і кроку.

Позитиві́зм (лат. positivus — позитивний) — парадигмальна гносео-методологічна установка, відповідно до якої позитивне знання може бути отримане як результат суто наукового (не філософського) пізнання. Програмно-сцієнтистський пафос позитивізму полягає у відмові від філософії ("метафізики") як пізнавальної діяльності, що в контексті розвитку конкретно-наукового пізнання має синтезуючий і прогностичний потенціал

У філософії позитивізм — напрям, що ґрунтується на зазначеній установці.

У своєму історичному розвитку позитивізм пройшов кілька етапів.

1. Перший позитивізм

Перший позитивізм виник у 30-40-х роках 19 ст.. Його засновниками були Огюст Конт (1798-1857), який і запровадив термін "позитивізм", Герберт Спенсер (1820-1903), Джон Стюарт Мілль (1806-1873), Е. Літтре, П. Лаффіт, І. Тен, Е. Ж. Ренан та інші.

Теоретичним джерелом позитивізму було Просвітництво із його вірою у всемогутність розуму. Позитивізм також суттєво опирався на емпіризм Локка та Г'юма.

Програма початкового позитивізму зводилась до таких засад:

• Пізнання необхідно звільнити від усякої філософської інтерпретації;

• Вся традиційна філософія повинна бути скасована і змінена спеціальними науками (кожна наука сама собі філософія);

• у філософії необхідно прокласти третій шлях, який подолав би суперечність між матеріалізмом та ідеалізмом;

• вивчення людського суспільства теж можна і потрібно проводити науковими методами.

Ці та інші положення були викладені Оґюстом Контом в роботі "Курс позитивної філософії" та Гербертом Спенсером у 10-томнику "Синтетична філософія". Оґюст Конт був засновником соціології - науки, що вивчає суспільство.

Також головним досягненням цього періоду є розроблений О. Контом закон трьох стадій інтелектуальної еволюції людства:

• теологічна стадія, коли людство воліло знаходити надприродні пояснення природних явищ,

• метафізична стадія, коли панує філософія і оперує абстрактними поняттями та сутностями, так само далекими від реального стану справ, як і релігійні пояснення;

• позитивна, наукова стадія, яка, на думку перших позитивістів, тільки-но розпочиналася.

Наука має бути позитивним знанням, яке спирається на данні досвіду. Справа науки- констатувати, описувати, класифікувати факти, встановлювати зв’язки між ними, послідовність явищ, тобто виявляти злочини. Наука не повинна претендувати на пізнання глибинної сутності явищ,субстанцій, причиноівості, оскільки результати таких спроб пізнання- "метафізичні", тобто ненаукові.

2. Другий позитивізм (емпіріокритицизм)

Другий позитивізм, або емпіріокритицизм, виріс з першого та набув певного поширення наприкінці 19-початку 20 ст.. Його відомими представниками були австрійський фізик і філософ Ернст Мах (1838-1916), німецький філософ Ріхард Авенаріус (1843-1896), французький математик Ж. А. Пуанкаре.

Вони звернули увагу на факт релятивності (тобто відносності) наукового знання і зробили висновок про те, що наука не дає істинної картини реальності, а надає лише символи, знаки практики. Заперечується об’єктивна реальність наших знань. Філософія зводиться до теорії пізнання, відірваної від світу. Проблему теорії пізнання було висунуто на перший план. розв’язати ці проблеми, на думку теоретиків другого позитивізму, можливо на підставі закону зайвої витрати пізнавальних зусиль та "критики чистого досвіду", замість того, щоб вигадувати якісь абстрактні сутності, справжнє пізнання має використовувати тільки ті поняття, що вкорінені в досвіді, мають матеріальний еквівалент. Наприклад, можна міркувати над рухом атомів, над взаємодією між ними, але не треба говорити про "матерію як об’єктивну реальність".

3. Третій позитивізм (неопозитивізм)

Третя форма позитивізму-неопозитивізм, має два різновиди: логічний (інакше — емпіричний) позитивізм і семантичний. Предметом філософії, на думку логічних позитивістів, повинна бути логіка науки, логіка мови, логічний аналіз речень, логічний синтаксис мови. Другий різновид неопозитивізму сприяв розвитку семантики. Цей напрям визначає мові головну роль в усіх сферах діяльності. Усi соціальні колізії обумовлені недосконалістю мови та людського спілкування. Представники: Бертран Рассел, Альфред Тарський, Карл Поппер, Людвіг Вітгенштейн та ін. Неопозитивізм, представлений аналітичною філософією (Квайн, Поппер, Казімеж Айдукевич, Лукасевич, Котарбіньский, Г. Райл, Дж. Віздом, П. Строссон, Дж. Остин, М. Блек, Н. Малкольм, Н. Гудмен, А. Пап та ін.) і віденським гуртком, на основі якого оформився логічний позитивізм (Моріц Шлік, Рудольф Карнап, Нейрат, Ф. Вайсман, Г. Фейгль, Г. Ган, В. Крофт, Ф. Кауфман, Курт Гедель та ін.). Третій позитивізм відрізнявся від попередніх подальшим звуженням свого предмета. Відмовившись від ідеї створити всеохопну систему знань чи бодай теорію знання наукового, представники третього позитивізму зосередили зусилля на визначенні загальновизнаного критерію науковості. Такий критерій вони вбачали у процедурі верифікації, тобто перевірки наукових постулатів шляхом їх зіставлення з фактами, що піддаються спостереженню. Отже, всі ці постулати (висловлювання) подщіляються на:

• Безглузді ("Місяць примножує трикутно"), які не підлягають верифікації;

• Осмислені, але такі, що не піддаються зіставленню з чуттєвим досвідом, отже, "метафізичні" ("Бог існує", "душа безсмертна"); вони теж не можуть бути верифіковані;

• Висловлювання, які безпосередньо або опосередковано можна зіставити з чуттєвими даними, отже, верифікувати.

4. Четвертий позитивізм (постпозитивізм)

Четвертий позитивізм пов’язаний з іменами Карла Поппера (1902-1994) і Томаса Куна (1922-1996). Він набув поширення з 50-60-х років 20-ст.. Замість процедури верифікації К. Поппер запропонував принцип фальсифікаціонізму. Згідно з останім для розвитку теорії треба намагатися її фальсифікувати, тобто шукати факти, здатні її спрощувати. Відсутність спростових фактів іще не є підтвердженням безумовності істинності теорії. Питання про таку істинність завжди залишається відкритим, і розвиток теоретичного знання здійснюється шляхом повсякчасного висування нових гіпотез та їх спростування. Загальний висновок виявився доволі парадоксальним: якщо теорія взагалі не піддається намаганням її спростувати, то вона не є науковою. Наприклад, висловлювання "Завтра тут буде дощ або завтра тут дощу не буде" не можна вважати раціональним, оскільки його неможливо спростувати. Натомість висловлювання "Завтра тут буде дощ" слід вважати науковим, навіть, якщо досвідом буде доведено його хибність. Позитивісти "четвертої хвилі" зробили багато цікавих спостережень і висновків стосовно закономірностей розвитку науки, зокреманаукових революцій. Зазначені вище дослідники ввели в науковий обліг поняття парадигми. Парадигма-це прийнята модель, система координат, зразок поставок і розв’язання наукових проблем. Зміна парадигм означає наукову революцію (наприклад, зміною парадигми був перехід від геоцентризму до геліоцентризму). Сучасний позитивізм — це постпозитивізм, у рамках якого намічається очевидна тенденція до пом'якшення вихідного методологічного радикалізму й установка на аналітику ролі соціокультурних чинників у динаміці науки. Він висуває так звану методологію дослідницьких програм, ідеї гуманізації науки, теоретичного плюралізму і історичного контексту науки.

Список використаної літератури

1. Причепій Є.М., Черній А.М., Чекаль Л.А. Філософія. — третє, стереотипне. — Київ : Академвидав, 2009.

2. Кислюк К. В. – Філософія. Модульний курс.

3. Київський національний університет ім. Т. Шевченка – Підручник з історії Філософії.