План:

Вступ

1. Поняття та етапи становлення романо-германської правової системи

2. Структура права у державах романо-германської правової сім’ї

3. Форми (джерела) права у державах романо-германської правової сім’ї

4. Загальна характеристика систем права окремих держав, що належать до романо-германської правової сім’ї

Висновки

Вступ.

Тема цієї роботи вибрана тому, що право і держава нерозривно взаємо­пов’язані, але кожна країна будує свою правову систему, беручи до уваги свої індивідуальні особливості історичного розвитку. Тому сучасні пра­вові системи різних держав відрізняються одна від одної, і мають свої характерні риси.

Дисципліна теорії держави та права приділяє значну увагу вивченню правових систем світу. Це не є випадковим, оскільки саме правові сис­теми є основою правової культури. Без їх вивчення залишаться незро­зумілими минуле, сучасний стан та подальші перспективи розвитку як окремих національних законодавств, так і права у світовому масштабі.

Таким чином, актуальність теми даного дослідження (романо-германська правова система) не потребує спеціальних підкріплень. До того ж, на су­часному етапі, в зв’язку з процесами глобалізації, що охопили різні сфери життя суспільства, в тому рахунку і правову, знову постає за­вдання провести порівняльну оцінку різних правових систем, вибрати з них найкраще, відкинути застарілі та недемократичні положення і норми, щоб на основі синтезу кращих елементів різних правових систем ство­рити універсальну правову систему, яка буде найбільш оптимальною для всіх країн.

Актуальність цієї теми, ще й в тому, що Україна, як країна однієї правової системи, переходить в іншу правову систему. Зараз здійснюється рефо­рма права в Україні, і вивчення особливостей правових основ інших країн дуже важливо на цей момент, так як це допоможе проаналізувати українське законодавство, дозволить використати позитивні моменти і уникнути негативних наслідків.

Не зважаючи на це, дана тема є вкрай складною, оскільки потребує до­слідження базових засад різних галузей права більшості сучасних євро­пейських країн. Причому, для найбільш повного висвітлення даної теми потрібно не просто зробити констатацію наявного стану романо-герман­ської правової системи (як це досить часто робиться), а подивитись на цю тему ширше – в її історичній ретроспективі, тому я і приділила особ­ливу увагу в своїй роботі саме цьому аспекту. Лише такий підхід (на стиці кількох наук) дозволить об’єктивно висвітлити дану тему. До того ж, на сучасному етапі розвитку наукової сфери найбільш перспективними і ак­туальними в ній визнано саме дослідження, що ведуться на стиці кількох наук.

Об’єктом дослідження є романо-германська правова система. Причому вона досліджується в зв’язку з іншими правовими системами світу, на основі порівняльної оцінки низки своїх структурних елементів.

Предметом дослідження є наявна і науково вивчена інформація про роз­виток та сучасний стан романо-германської правової системи; дані, що констатують вплив даної правової системи на стан моралі, правосвідо­мості та правопорядку європейського суспільства; наукові прогностичні оцінки подальших перспектив континентальної правової системи.

На сучасному етапі дана тема виглядає, на перший погляд, добре дослі­дженою. Її вивчали Рене Давид, К. Цвайгерт, Г. Кьотц, А. Саїдов та інші. Але, на жаль, більшість дослідників цієї теми належали до закордонної історіографії. А в Україні цю тему об’єктивно вивчали лише у дореволю­ційний період (М. Владимирський-Буданов, Б. Кістяківський та інші). Але в радянській період вітчизняній історіографії, при розгляді даної теми, бракувало неупередженості (давався взнаки ідеологічний чинник – ро­мано-германська правова система переважала у політично ворожих капі­талістичних країнах).

Моєю метою є дослідити витоки, розвиток та сучасний стан романо-германської правової системи з урахуван­ням загальних тенденцій у розвитку права в світі на сучасному етапі. У відповідності до поставленої мети було визначено наступні завдання:

- дослідити витоки та історію формування романо-германської правової системи;

- виявити причини, що обумовили сучасний стан континентальної право­вої системи шляхом короткого огляду історичного розвитку даної право­вої системи;

- встановити зв’язки романо-германської правової системи з іншими пра­вовими системами світу;

- дослідити структурні особливості романо-германської системи права;

Методологічною базою курсової роботи є хронологічний, об’єктивний, структурно-системний, дедуктивний, індуктивний та порівняльний методи.

Хронологічні рамки дослідження охоплюють період від моменту заро­дження романо-германської правової системи (середина І тис. н.е.) і до початку XXI ст.

Географічні рамки дослідження – сукупність європейських країн (як епохи середньовіччя, так і Нового та Новітнього часу), в яких панувала романо-германська правова система.

1. Поняття та етапи становлення романо-германської правової системи.

Романо-германська правова система сформувалася в континентальній Європі, тут і зараз її головний центр, незважаючи на те, що внаслідок експансії і рецепції численні неєвропейські країни приєдналися до цієї системи або запозичили в неї окремі елементи.

До романо-германської родини відносяться правові системи, що виникли спочатку в континентальній Європі на основі давньоримського права, а також канонічних і місцевих правових звичаїв. Вони як би продовжують римське право, є результатом його еволюції і пристосування до нових умов. Пануюча роль у таких системах належить законові й у першу чергу кодексові.

Історія виникнення і розвитку континентальної правової системи досить тривала. Вона склалася на основі вивчення римського права в італійських, французьких і німецьких університетах, що створили в XII-XVI ст. на базі Зводу законів Юстиніана загальну для багатьох європейських країн юридичну науку. Головна роль належала Болонському університетові в Італії. Кодификація Юстиніана була викладена дохідливо і просто, на мові, якою користувалися і церковники, і вчені, — на латині. Римське право було створено однією із самих могутніх цивілізацій стародавності, що простирала свої границі практично на всю Західну Європу, а також Близькі Схід, країни Африки. Саме тому, на мій погляд, римське право зумовило такий значний вплив на формування поглядів щодо права у Європі.

Формування спочатку ідеї, а згодом і самої романо-германської системи права (вже на законодавчому рівні) можна поділити на певні історичні етапи:

1) період простого права;

2) період формування загального права університетів;

3) період законодавчого права.

На першому етапі елементи, що започаткували створення романо-германської системи права, мали характер звичаєвого права. Спочатку варвари і римляни жили кожен за своїми законами. Але з прийняттям варварами християнства спосіб життя населення почав поступово змінюватись. На зміну примітивному приватному праву прийшли звичаї, притаманні певним територіям. Існують деякі документи, за допомогою яких ми маємо змогу прослідкувати стан як римського права, так і права варварів. До них належать компіляції Юстиніана (Кодекс, Дигести, Інституції, опубліковані з 529 по 534 р. та доповнені серією новел) у Візантії, Молитовник Аларіха (506р.) у Франції та на Іберійському півострові представляють римське право.

Разом з тим, більшість германських племен починаючи з VI ст. також вже мали свої закони („закони варварів”), процес створення яких продовжувався до XII ст. Але ці „закони” регулювали дуже незначну частину суспільних відносин, що перешкоджає нам повно дослідити за ними стан права цього періоду. Римські ж компіляції, навіть в спрощеному виданні Аларіха скоро виявились занадто складними, і, згодом були модифіковані для більш простого застосування їх на практиці населенням. Право вчених, що ми знаходимо в цих компіляціях, було модифіковано і замінене на практиці вульгарним правом, що і застосовувалося спонтанно населенням. Ніхто не прагнув письмово зафіксувати норми цього права, що мали лише місцеве значення. Нове право мало усну форму , а спроби вождів систематизувати та зробити єдиний звіт норм для підданих латинського та германського походження виявились невдалими і більше не повторювались. Та й сенсу уточнювати та фіксувати ці норми не було, тому що у вирішенні судових справ пріоритет мали позаправові засоби – „судження Боже”, „присяги сторін”, „процедура очищення”, „судове випробування”, „сваволя місцевої влади”.

В період раннього середньовіччя суспільство повернулось до примітивного стану правової культури. Право ще існувало, про що свідчить наявність інститутів, що були покликані його створювати, та панування права вже не було. Сам ідеал суспільства, заснованого на праві було відкинуто, натомість основою християнського суспільства стало братерство і милосердя. Святий Павло в своєму першому „Посланні до коринфян” радив віруючим підкоритися посередництву пасторів чи своїх святих братів, а не звертатися в суди. Святий Августин захищав той же тезис. За німецькою приказкою XVI ст.: „Юристи – погані християни”. Хоча її застосовували переважно до романістів, приказка все одно відноситься до всіх юристів: саме право вважалось поганою річчю”[17, 32].

Створення романо-германської системи права пов’язано з відродженням, що почалося в XII – XIII ст. на Заході Європи, переважно в юридичній сфері.

Ідеал суспільства, заснованого на братерстві та милосерді було відкинуто. Церква стала більш чітко розмежовувати світське суспільство і суспільство віруючих, створила в цей період приватне канонічне право. В XIII ст. релігію і мораль вже перестали змішувати з громадянським порядком і правом. За правом знову було визнано його важливу роль і автономію, які віднині стали характерними рисами західної думки і цивілізації.

Наступним етапом розвитку романо-германської системи права став період формування загального права університетів, що були головним джерелом розповсюдження нових ідей.

Датою, коли з наукового погляду з'явилася романо-германська система права, вважається XIII століття. Процес, що одержав назву "рецепція римського права", спочатку мав чисто доктринальні форми і сугубо наукове значення: римське право безпосереднє не застосовувалося, вивчалися його понятійний фонд, досить розвита структура, внутрішня логіка, юридична техніка.
   В університетах не викладали «практичне право», а учили методові, що дозволяв створювати справедливі по змісту норми, найбільше відповідні моралі і ті, що забезпечують нормальне життя суспільства. В університетах право розглядали як модель соціальної організації. Його вивчення не було акцентовано на судовому розгляді або виконанні винесених рішень; воно залишало осторонь процесуальні процедури, докази, способи виконання. Університетська наука звернена до права у взаємозв'язку з філософією, теологією і релігією, вона вказує суддям, як вирішувати справи на основі справедливості, пропонує правила, яким добропорядні громадяни повинні випливати у своєму соціальному поводженні. Право, як і мораль, - це належне, а не суще. Жоден європейський університет не міг, таким чином, узяти як основу викладання позитивне (місцеве або регіональне) право, тому що в очах університету воно не виражало справедливості і, отже, не було правом.

Але на відміну від недосконалих місцевих звичаїв існувало право, придатне для вивчення і яке захоплювало усіх - і професорів, і студентів. Це було римське право.

Римське право довгий час піддавалось критиці з боку Церкви. Вважалось, що воно створено язичницьким світом, а отже є плодом цивілізації, яка не знала Христа, що в його основі лежить філософія, яка суперечить поглядам Євангелія, святих отців Церкви і християнства. Але Фома Аквінський на початку XIII ст. поклав край цій критиці. Його праці, що базувались на працях Аристотеля, доводили, що дохристиянська філософія, яка базувалась на розумі, значною мірою відповідала Божественному закону і сприяла „вигнанню чортів” з римського права[17,35]. З цими працями зникла остання перешкода на шляху відродження римського права. Отже, було покладено початок його вивченню та впровадженню в практику.

До XIX ст. римське право викладалося у всіх університетах континентальної Європи. Воно складало основу освіти, в той час як національне право стало другорядним. Феномен відродження викладання римського права вийшов за рамки Болонського університету з одного боку, та за межі XII – XIII ст. – з іншого.

Рецепція римського права привела до того, що ще в епоху феодалізму правові системи європейських країн — їхня правова доктрина, юридична техніка — придбали визначену подібність.

Поступово основні норми римського права починають сприйматися законодавцем. В умовах панування у феодальній Європі натурального господарства, відсутності товарного виробництва і ринку не було нестатку в такого роду нормах. Однак із розвитком капіталістичних відносин і товарного обміну ретельно розроблене римське право, розраховане на суспільство, де панує приватна власність, усе більше використовувалося буржуазією, яка тоді тільки зароджувалась.  

Поглиблене вивчення римського права обумовило те, що виникли різні правові школи, які мали відмінні погляди на значення рецепції римського права для практичного застосування. Велику роль в „очищенні”, переробці і пристосуванні римського права до умов життя в XIV ст. відіграла школа глосаторів.

Зі школою постглоссаторов у XIV столітті пов'язана нова тенденція: римське право було очищено і піддане обробці. Таким чином, воно було підготовлено для зовсім нового подальшого розвитку (торговельне право, міжнародне приватне право) і в той же час систематизовано. Таке право, пристосоване юристами до нестатків нового суспільства і викладалося в університетах, усе більш і більш відходить від права Юстиніана. Воно стає систематизованим правом, заснованим на розумі і призначеним у силу цього для загального застосування.

Турбота про повагу до римського права уступає в університетах місце прагненню установити і викласти принципи права, що є у всіх відносинах вираженням раціональних засад. Нова школа, іменована доктриною природного права, поширюється в університетах у XVII і XVIII століттях. Ця школа на відміну від постглосаторів відмовилася від схоластичного методу, прагнула, наслідуючи точним наукам, бачити в праві логічну аксіоматичну систему. Вона відходить від ідеї природного порядку речей, заснованого на волі Бога, ставить у центр будь-якого суспільного ладу людину, підкреслюючи невід'ємні «природні права».

Школа природного права домоглася яскравого успіху в двох напрямках. Насамперед, вона поклала кінець неуважності юристів до сфери публічного права. (Римське право формулювало розходження між публічним і часткою правом, але лише для того, щоб залишити публічне право осторонь). Питання публічного права стали займати юристів зі значним успіхом в області карного права, із середнім - в області адміністративного права і з досить посереднім - в області конституційного права. Проте, після XVIII століття склалось публічне право, що по всіх параметрах близьке до традиційного приватного права.

Другим напрямком, де проявився успіх школи природного права, стала кодификація, що виникла як природне завершення концепції систематизації, що лежить у її основі, і всієї багатовікової творчості університетів.

Основи системи національного права країн континентальної Європи були закладені в буржуазну епоху, коли суспільні відносини досягли рівня зрілості і цілісності, а суспільна свідомість віддала перевагу керуванню результатами систематизації правових норм.

Кодифікація – це техніка, що дозволяла реалізувати задуми школи природного права, завершити багатовікову еволюцію правової науки, чітко виклавши, на відміну від хаосу компіляцій Юстиніана, право, що відповідає інтересам суспільства. Це право і повинно застосовуватись судами. Кодифікація поклала край численним юридичним архаїзмам, правовому партикуляризму, різноманітності звичаїв, що заважали практиці. Всім цим кодифікація відрізнялась від офіційних чи приватних компіляцій попередніх епох, що могли вносити в право іноді корисні, але лише часткові зміни, які ні за обсягом проблем, ні за масштабами застосування не могли задовольнити запити школи природного права.

Для того, щоб кодифікація відповідала цим запитам, були необхідні дві умови. З одного боку, кодифікація повинна творитись освіченим сувереном, що непідвласний путам минулого, і що хоче закріпити – навіть на шкоду привілеям старого порядку – нові принципи справедливості, свободи і достоїнства індивіда. З іншого боку, потрібно, щоб така кодифікація була реалізована в великій країні, яка має вплив на інші. Все це означає, що кодифікація могла увінчатись успіхом і відновити діючі системи лише в тих умовах, в яким вона і була впроваджена (у Франції в період Революції і особливо в епоху Наполеона).

Ціллю кодифікації повинно було стати викладення принципів оновленого публічного права, такого, що відповідає умовам і реаліям XIX ст. На місце usus modernus вона повинна була поставити usus nissimus Pandectarum. Однак занепад універсалізму і націоналізм XIX ст. надали кодифікації іншого характеру. Кодекси розглядались не як нове викладення публічного права, а як просте узагальнення. Нове видання „приватного звичаю”, зведеного до національного рівня, являло собою спробу надання праву „національного духу” – це відбивало загальний настрій розвитку західноєвропейського суспільства у XIX ст. Проте європейською драмою була не кодифікація, а відмова від кодифікації французького типу в Німеччині, а також позиція, яку зайняли університети після кодифікації.

Кодифікація і весь наступний законодавчий розвиток викликали появу одночасно законодавчого позитивізму і юридичного націоналізму, в якому, як здавалось, могла потонути ідея про існування юридичної спільності між європейськими націями (тим більше між неєвропейськими) і в рамках цілої романо-германської правової сім’ї. У всіх європейських країнах, в різній мірі, право було представлено указами суверена, але перестало асоціюватися зі справедливістю. Подібна зміна позиції проявилася у кожній країні лише після проведення національної кодифікації. Самі ж кодекси, навпаки, часто створювались на основі порівняльного правознавства. Іноді, в якості зразків для тих чи інших кодексів використовувались і кодекси інших країн. Ця практика свідчить про зв’язок між усіма правовими системами, які входять до романо-германської правової сім`ї. З іншого боку, вона не приймає доктрину, за якою можливим є зосередження на національному праві, відмовившись, таким чином, від своєї постійної ролі – розвивати юридичну науку і удосконалювати право.

В даний час ця криза знаходиться на стадії вирішення. Кодекси застаріли, і це послабило законодавчий позитивізм XIX ст. Ми все більш відкрито визнаємо провідну роль доктрини і судової практики у формуванні та еволюції права. Жоден один юрист не вважає, що лише законодавчі тексти важливі для знання права. Навіть у сфері кримінального права, де діє принцип „немає злочину, якщо він не передбачений законом”, все більш широкі повноваження надаються суддям чи адміністрації по визначенню міри покарання і його застосування, що фактично ставить право у значну залежність від ідей тих, хто покликаний його реалізовувати. Існування численних міжнародних конвенцій і розвиток порівняльного правознавства примушують суддів все частіше і частіше цікавитись тим, як розуміється і тлумачиться право в інших країнах.

Таким чином, „юридичний націоналізм” відступає, і можна вважати, що криза, викликана європейськими кодифікаціями XIX і XX ст., мала тимчасовий характер.

Відродження ідеї природного права, яке відбувається в наш час на практиці є відродженням ідеї єдиного права, відновленням усвідомлення того, що право не слід розуміти як дещо ідентичне закону і те, що має в силу цього національний характер.

Основи систем національного права у Європі були закладені ще у буржуазну епоху, але йшли ці процеси по-різному. Саме тому національне право кожної країни має свої особливості, незважаючи на те, що всі вони належать до романо-германської правової системи.

На ці національні особливості мали вплив багато факторів, серед яких, мабуть, найважливішими були історичний та політичний. Але навіть у різних умовах становлення систем деякі етапи мали спільні риси.

Йшов процес внутрішньодержавної уніфікації права. Наприклад, у Франції треба було подолати протиріччя між звичаями різних провінцій. Ці протиріччя не змогла подолати „кодифікація кутюмов”, між ними досит довго залишалися відмінності, до створення у 1804р Цивільного кодексу. Вольтер, з приводу відсутності єдиного уніфікованого французького права, глузуючи писав, що „зміна законів відбувається на кожній поштовій станції зі зміною коней”. Основним же фактором, що заважав проводити уніфікацію законодавства у Німеччині була територіальна роздробленість країни.

Отже, становлення романо-германської правової системи пройшло складний шлях розвитку. Починаючи з епохи раннього середньовіччя в континентальній Європі відбувалось поступове злиття норм римського права і варварських правових звичаїв. Цей процес мав тривалий характер, розтягся на все середньовіччя, захопив Новий час і завершився лише на початку XIX ст. після прийняття наполеонівських кодексів, які стали першоосновою сучасної романо-германської правової системи.

Розглянута еволюція дає нам змогу зрозуміти, що ж насправді представляє з себе романо-германська система права. Ця система – величне творіння європейської науки, що намагається вказати юристам мету їхньої діяльності, словник і методи, орієнтувати їх у пошуках справедливих рішень. Університети не мали своєю метою створення позитивного права, вони не створювали обов’язкові норми для суддів і юристів-практиків у всіх країнах. Вони намагалися, спираючись на римські тексти, знайти найсправедливіші норми, що б відповідали новому суспільному порядку.

Романо-германська система права об’єднала народи Європи, незважаючи на існуючі між ними відмінності, без яких Європа не була б тим, чим вона є, і такою, якою ми хочемо її бачити.

2. Структура права у державах романо-германської правової сім’ї.

У всіх країнах, що належать до романо-германської пра­вової сім'ї, визнається диференціація права на публічне і приватне. Цей поділ має майже загальний характер і є важливою характеристикою правових систем країн романо-германської правової сім'ї. Сутність його полягає у тому, що до публічного права відносять ті галузі і інститути, які визначають статус і порядок діяльності органів держави і відносини індивіда з державою, а до приватного — галузі й інститути, що регулюють взаємовідносини індивідів. До цього слід додати, що повагу до права набагато простіше прищепити приватним особам, ніж державі, яка сама є носієм влади.

Поділ права на публічне і приватне протягом тривалого часу розглядався у рамках вчення, що трактувало його як "природний порядок", домінантний по відношенню до дер­жави. Стверджувалось, що прерогатива створення і забез­печення функціонування публічного права належить дер­жаві, а приватного — юридичним інституціям і закладам громадянського суспільства. Саме тому юристи, які у Римі здебільшого не належали до державних структур, концент­рували увагу на приватному праві. Загальновідомо, що у Римі не було конституційного, адміністративного і навіть повноцінного кримінального права.

Вже пізніше юристи, що займалися проблемами науки управління, поступово почали вивчати створені англосак­сонською правовою сім'єю норми публічного права. Цей процес посилився після визнання у більшості країн Західної Європи доктрини, за якої визнавалося існування невід'ємних прав людини. Ось тоді і виникла необхідність реалізувати на практиці те, що до цього часу було ли­ше ідеалом, а саме державу, у якій є виборні вищі представницькі органи, дієві виконавчі і незалежні судові органи.

Безумовно, свою специфіку у формування публічного права привніс принцип поділу влад, згідно з яким влада не може бути безмежною, безконтрольною, всепоглинаючою. Але юристи романо-германської правової сім'ї схиляються до того, що зазначений принцип і загалом публічне право можуть діяти тільки за умови високого рівня громадянської свідомості. Реалізація цього права можлива лише за умови, що суспільна думка вимагає від керівників і адміністрації їх підпорядкування дисципліні і контролю.

Незважаючи на те, що головні принципи публічного права у країнах романо-германської правової сім'ї були відпрацьовані лише у XIX—XX ст., воно має велику схо­жість щодо правових систем цих країн. По-перше, це обу­мовлено загальністю політичної і філософської думки різних країн. Так, публічне право усього Європейського континенту у своєму розвитку зазнало значного впливу державницьких ідей Ш. Монтеск'є і Ж.-Ж. Руссо. Єдині для усіх європейських країн основи сучасного криміналь­ного права закладено Беккаріа. По-друге, єдиний порядок формування корпусу юристів, що дістали освіту на основі вивчення цивільного права, обумовив те, що останнє було взяте як модель для подальшої розробки всіх інших галу­зей права.

До того ж, формування публічного права мало гостру потребу у збагаченні досвідом інших країн. Конституційне право країн романо-германської правової сім'ї є прикладом того, як юридична наука у цій сфері набула інтерна­ціональних ознак. Що ж стосується адміністративного пра­ва, то воно вважається витвором Державної ради Франції. Після цього розпочався інтенсивний процес його запровад­ження іншими європейськими державами. Але саме Фран­ція найбільше сприяла ідеї самостійності адміністративного права щодо приватного.

Водночас найістотніші відмінності національних право­вих систем країн романо-германської правової сім'ї прогля­даються саме у сфері адміністративного права. Це пояс­нюється тісним зв'язком цієї галузі права із структурою органів державного управління, яка є різною у конкретних країнах. Адміністративне право більш, ніж інші галузі пра­ва, залежить від політичних і соціальних процесів, які ; відбуваються у суспільстві. Воно регулює дуже великий діапазон суспільних відносин. Адже історично виникнувши як "поліцейське право" з метою забезпечення суспільного порядку, воно поступово поширило свій вплив майже на усі сфери державного управління. Адміністративне право загалом не кодифіковане. Навіть у країні класичної ко­дифікації — Франції, адміністративне право ніколи належ­ним чином не кодифікувалось. А створені вже кодекси являють собою зібрання законодавчих та інших норматив­них актів, до компетенції яких входить лише обмежена частина відносин, що регулюються адміністративним правом.

На відміну від інших галузей права, навіть публічного, адміністративне право значною мірою сформоване судовою практикою. У ФРН, Австрії, Бельгії, Італії та Швейцарії існують особливі судові системи адміністративної юстиції, яким підвідомчі усі спори адміністративно-правового харак­теру. Водночас загальновідомо, що чим істотніша роль су­дової практики як джерела права, тим більші правові від­мінності, бо судова практика великою мірою схильна до впливу на неї умов, які постійно змінюються.

Схожість приватного права країн романс-германської правової сім'ї пояснюється тими ж причинами. Немає сум­ніву, що кожному національному праву властива певна оригінальність, яка виявляється у наявності притаманних тільки йому інститутів. Але у сфері приватного права особливо чітко проглядається теоретична одноманітність право­вих систем країн романс-германської правової сім'ї. Це пояснюється тим, що в основу формування приватного права покладено римське право. До того ж, у відносинах, регламентація яких грунтується на канонічному праві, та­кож існує певна єдність, у всякому разі, коли йдеться про правові системи християнських держав.

Публічне право, як і приватне, у всіх країнах романо-германської правової сім'ї диференціюється на одні й ті самі основні галузі: конституційне право, адміністративне право, міжнародне публічне право, кримінальне право, кримінально-процесуальне право тощо. Та ж диференціація спостерігається і на більш низькому рівні правових інсти­тутів і понять, у зв'язку з чим у більшості випадків не виникає труднощів щодо розуміння головних дефініцій у правових системах країн — представниць романо-германської правової сім'ї. Отже, хто обізнаний хоч з однією з цих правових систем, здатний розуміти й інші. При цьому не треба пристосовуватися до іншої форми правового мислен­ня, якщо національна правова система не позбавлена де­яких особливостей.

У всіх країнах романо-германської правової сім'ї правову норму оцінюють і аналізують однаково, її розуміють як загальне, формально-визначене правило поведінки. Згідно з доктриною, що склалася у романо-германській правовій Сім'ї, правова норма не повинна створюватися суддями.

Вона з'являється пізніше у результаті теоретичних роз­думів, що грунтуються на вивченні практики і принципах справедливості, моральності, врахування політичних інте­ресів та гармонії правової системи з усіма іншими соціаль­ними системами. Правова норма ніби позбавляється хао­тичності, безсистемності практики. З неї усувають випад­кові елементи і цим спрощують розуміння самого права. Така норма дозволяє суспільній думці, законодавцю більш ефективно втручатися у соціальне життя і навіть органі­зовувати суспільство на досягнення якихось цілей. Така роль права відповідає традиції, згідно з якою воно розгля­дається як модель соціальної організації.

Саме таке розуміння правової норми є основою ко­дифікації. Адже не можна створити справжнього кодексу, якщо вважати нормою права рішення, винесене судом по певній справі. Кодекс у романо-германській правовій сім'ї не вирішує конкретних питань лише на основі практики. Його завдання — дати загальні, систематизовані правила, на підставі яких суб'єкти можуть визначити, у який спосіб повинні бути вирішені ті чи інші питання. Правова норма романс-германської правової сім'ї є чимось середнім між конкретним правилом поведінки і загальними принципами права. Майстерність юриста вбачається у вмінні віднайти норму і сформулювати її з урахуванням зазначеної рівно­ваги. Тому норми права не повинні бути надто загальни­ми, бо у цьому випадку вони перестають бути провідними вказівками до дії, але водночас вони мають бути настільки узагальненими, щоб регулювати відповідний тип відносин, а не застосовуватися лише до конкретної ситуації.

Намагаючись забезпечити єдність розуміння і реалізації норм права, деякі законодавчі і судові органи у країнах романс-германської правової сім'ї роз'яснюють і деталі­зують норми, сформульовані загальним чином, тобто тлу­мачать їх. Це приводить до того, що норма, створена законодавцем, розглядається як ядро, навколо якого існу­ють похідні правові норми. Тому у країнах романо-германської правової сім'ї існують органи, які стежать за від­повідністю похідних норм первинним.

Отже, право у країнах романо-германської правової сім'ї складається не тільки з правових норм, сформульованих законодавцем, а й включає норми, що створюються у результаті їх тлумачення. Враховуючи, що тлумаченням норм права здебільшого займаються судові органи, деякі західні юристи стверджують, що система романо-германсь­кого права може трансформуватись і таким чином набли­зитись до загального права.

2. Форми (джерела) права у державах романо-германської правової сім’ї.

Видані органами законодавчої влади, а також іншими уповноваженими органами норми права, які юристам нале­жить тлумачити і застосовувати для винесення рішення у кожному конкретному випадку, складають у країнах рома­но-германської правової сім'ї певну ієрархічну систему. Верхній щабель цієї системи належить конституції або ж конституційним законам. У всіх країнах романо-германської правової сім'ї є писані конституції, за нормами яких визнається найвища юридична сила. Конституції прийма­ються і змінюються в особливому порядку.

В інших країнах найвища сила конституцій виражається у встановленні контролю над конституційністю інших за­конів, при цьому органи цього контролю і його способи можуть бути найрізноманітнішими. Так, рішення Консти­туційного суду ФРН — це джерело права, що стоїть нарівні з законом. Його тлумачення законів обов'язкове для усіх органів, включаючи й суд. Якщо у звичайного суду при розгляді конкретної справи виникає сумнів щодо конституційності норми, яку належить застосувати, він призупиняє розгляд справи, звертається із запитом до Кон­ституційного суду, а потім вирішує справу згідно з виснов­ком Конституційного суду. Інакше вирішується аналогічна процедура у Франції. Конституційна рада, що існує у цій країні, має більш обмежену компетенцію, їй надано право попереднього контролю за конституційністю законопроек­тів, що поки не набули чинності, тому вона не може впливати на процес застосування вже чинних законів та інших нормативних актів.

За значущістю конституційним законам можуть дорів­нювати тільки норми міжнародного права. На жаль, кон­ституції більшості країн, що належать до романо-германсь­кої правової сім'ї, наголошують на принципі, згідно з яким сила міжнародних договорів превалює над силою внут­рішніх законів, не на домінуванні норм міжнародного пра­ва у цілому. Проте практично усі вони стверджують, що саме міжнародні договори безпосередньо породжують для громадян цих країн права та обов'язки.

Деякі закони називаються кодексами. Початкове значен­ня цього слова — збірник, звід законів. Але нині термін "кодекс" використовується для назви систематизованих норм права, що відносяться до якоїсь певної галузі. При цьому сучасні кодекси включають як законодавчі, так і підзаконні акти. А деякі з них охоплюють норми, що належать до двох чи більше галузей права, але регулюють відносини у конкретній сфері господарства чи культури. Починаючи з 50-х років чинності набули кілька десятків таких кодексів, які за своєю правовою природою є актами, що консолідують чинне законодавство.

Крім законів, право країн романо-германської правової сім'ї включає багато норм, що видаються не парламентом, а іншими державними органами. Йдеться про регламенти, декрети, адміністративні циркуляри, які видаються вико­навчими органами влади.

Особливе положення у системі джерел романо-германсь­кої правової сім'ї займає звичай. Закон як писаний норма­тивно-правовий акт у деяких випадках для правильного розуміння вимагає доповнення і з'ясування звичаю, на основі якого закон базується. Крім того, навіть деякі по­няття, категорії, що використовуються у юриспруденції, потребують пояснення з точки зору звичаю. Звідси стає зрозуміло, що звичай може діяти не тільки як доповнення до закону, але й нарівні з ним. Проте роль звичаю у країнах романо-германської правової сім'ї дуже обмежена. У цілому, за винятком Італії, він втратив характер са­мостійного джерела права.

Суперечливою є думка щодо питання про судову прак­тику як джерела романо-германського права. Проте аналіз реальної дійсності дозволяє зробити висновок про судову практику як допоміжне джерело права. Свідченням тому є велика кількість судових збірників і довідників, а також значення і роль касаційного прецеденту у формуванні пра­ва. Касаційний суд є найвищою судовою інстанцією. Тому у цих країнах судове рішення, що грунтується на аналогії чи загальних принципах, якщо воно підтверджене Каса­ційним судом, може сприйматися іншими судами при вирі­шенні подібних справ як фактичний прецедент. Постанови, приміром, французького Касаційного суду і Державної ра­ди впливають на право різних франкомовних країн. Це положення стосується й інших європейських і неєвропейських країн, що належать до романо-германської правової сім'ї.

Отже, враховуючи прагнення юристів усіх цих країн спиратися у своїх рішеннях на закон, можна говорити про судовий прецедент лише як про деякий виняток, що не порушує основоположного принципу верховенства закону. Адже у цих країнах суддя ніколи не перетвориться на законодавця, а між нормами, які відпрацьовані судовою практикою, і тими, що встановлені законодавцем, є дві важливі розбіжності.

Перша пов'язана із роллю тих чи інших країн у системі права романо-германської правової сім'ї. Судова практика діє в рамках, встановлених для права законодавцем, і встановлення цих рамок передбачено діяльністю самого за­конодавця. Значення права, що створюється судовою прак­тикою, вже в силу цього обмежене, і це положення прямо протилежне тому, що існує у країнах англосаксонського права.

Правова норма — друга відмінність — створена судовою практикою і не має того авторитету, який надається зако­нодавчим нормам, її можна у будь-який час відкинути чи поміняти при розгляді нової справи.

Протягом тривалого часу доктрина була головним дже­релом права в романо-германській правовій сім'ї. Головним чином вона була відпрацьована в університетах у XIII— XIX ст. Лише нещодавно, з перемогою ідей демократії і запровадженням кодифікації, первинність доктрини була замінена домінуванням закону. Особливо помітна роль док­трини при розгляді права не тільки як сукупності норм права, а й як складного механізму регулювання суспільних відносин, що, до речі, властиве саме юридичній науці країн, які належать до романс-германської правової сім'ї. Ось тоді її роль виявляється якраз у тому, що доктрина створює понятійно-категоріальний апарат, яким користується і законодавець. Вона розробляє методи, за допомогою яких вивчають право, застосовують і тлумачать його. Законодавець здебільшого відображує лише тенденції, вста­новлені доктриною, і сприймає пропозиції, що нею підготовлені.

Як уже зазначалося, доктрина широко використовується і у правозастосовчій діяльності, зокрема при тлумаченні законів. Адже в юриспруденції континентальної Європи все більше і більше особи чи законодавчі органи прагнуть до незалежного характеру процесу тлумачення, заперечення того, що тлумаченням передбачено лише визначення гра­матичного і логічного змісту окремих термінів або намірів законодавця. Коментарі, що видаються у Франції, Німеч­чині та інших країнах романо-германської правової сім'ї, набувають доктринального виду, а підручники все частіше сповнені прикладів судової практики.

Довготривалий вплив школи природного права зумовив те, що у романо-германській правовій сім'ї широко викори­стовують деякі загальні принципи, які юристи можуть знайти у самому законі, а у разі необхідності — поза законом. Ці принципи свідчать про підпорядкування права ідеї справедливості у вигляді, як остання розумілася у відповідну епоху і певний момент. Ці принципи розкрива­ють характер не тільки законодавства, а й права, що створене юристами. Сам законодавець своїм авторитетом підсилює деякі з цих положень. Так, ст. 2 швейцарського Цивільного кодексу встановлює, що здійснення якогось права забороняється, якщо воно явно перевищує межі, встановлені доброю совістю чи добрими звичаями або ж соціальними чи економічними цілями права. Конституція ФРН 1949 p. скасувала всі закони, що суперечили принци­пу рівноправності чоловіків і жінок.

Для концепції цієї системи характерним є те, що юри­сти не схильні погоджуватися з вирішенням того чи іншого питання, яке у соціальному аспекті здається їм несправед­ливим. Діючи на основі принципів права, вони функ­ціонують ніби на підставі делегованих їм повноважень. Здійснюючи пошук права разом, кожний у своїй сфері і з використанням своїх методів, юристи цієї правової системи прагнуть до загального ідеалу — досягти такого рішення, яке б відповідало загальному почуттю справедливості на основі консенсусу різних інтересів. Отже, з-поміж важли­вих джерел права країн романо-германської правової сім'ї слід виділити загальні принципи, що містяться у законо­давстві і випливають з нього.

Відтак, теорія джерел права всіх країн романо-германсь­кої правової сім'ї відображує традиційну для них кон­цепцію, згідно з якою право не створюється апріорним шляхом і не міститься тільки у законодавчих нормах. Пошук права — це завдання кожного юриста, яке повинно виконуватися кожним у своїй сфері і з використанням своїх методів. При цьому слід керуватися єдиним ідеа­лом — прагненням досягти у кожному питанні рішення, що відповідало б загальному почуттю справедливості.

2. Загальна характеристика систем права окремих держав, що належать до романо-германської правової сім’ї.

Франція

Французьке право, з одного боку, і германське — з другого, й були тією моделлю, згідно з якою романо-германська правова сім'я поділяється на дві групи: романську (до якої належать Франція, Бельгія, Іспанія, Італія, Люксембург. Португалія) і германську (до якої належать ФРН, Австрія, Швейцарія та деякі інші країни).

Головні ознаки сучасної правової системи Франції сфор­мувалися у період Великої французької революції 1789— 1794 pp. і перші десятиліття по тому, особливо за часів правління Наполеона. Найважливішими документами того часу були Декларація прав людини і громадянина 1789 р., Цивільний кодекс 1804 р.. Цивільний процесуальний ко­декс 1806 р.. Торговий кодекс 1807 р., Кримінально-проце­суальний кодекс 1803 р., Кримінальний кодекс 1810 р.

Більшість названих актів, за винятком двох процесуаль­них кодексів, зберігають і до нині свою юридичну силу. Проте у сучасній системі джерел права центральне місце займають Конституція Французької Республіки 1958 р., Декларація прав людини і громадянина 1789 р., а також преамбула до Конституції 1946 р., яка містить розгорнутий перелік демократичних прав і свобод громадян. Серед зако­нодавчих актів, що видаються французьким парламентом, особливу роль відіграють закони, які доповнюють положен­ня Конституції. Звичайні закони — це акти парламенту, що стосуються окремих галузей права або їх інститутів. До числа звичайних законів належать і кодекси, які відпо­відають традиційній наполеонівській схемі законодавства: кримінальний, цивільний тощо, зміни у які вносяться шля­хом видання законів.

Чинна Конституція 1958 р. передбачає широкі можли­вості правового регулювання суспільних відносин шляхом видання актів виконавчою владою — урядом, міністер­ствами і уповноваженими на те органами адміністрації. Так, Конституція чітко окреслює перелік галузей правово­го регулювання, що знаходяться у винятковій компетенції законодавчої влади, а всі правові питання, що не входять у сферу законодавства, регулюються актами різного рівня. Серед них найбільш вагомими є ордонанси — акти, що приймаються урядом з дозволу парламенту і згідно з вис­новком Державної ради у сферах, які регулюються законо­давством. Важливе місце у системі нормативних актів зай­мають урядові декрети, що підписуються президентом, а також ті, які видаються тільки президентом.

Бельгія

Правова система Бельгії характеризується тим, що з моменту створення самостійної Бельгійської держави (1830 р.) основу її законодавства склали п'ять французь­ких кодексів: Цивільний, Торговий, Кримінальний, Ци­вільний процесуальний, Кримінально-процесуальний. Уст вони мали вирішальний вплив на розвиток бельгійського права, а Цивільний кодекс є чинним і нині. Щоправда, при збереженій загальній структурі, текст його зазнав Істотних змін. Торговий кодекс Бельгії, прийнятий у 1872 р., і Кримінально-процесуальний — у 1878 р., з мо­менту їх прийняття і по нині включають запозичені роз­діли з аналогічних кодексів Франції. І як продовження у 1967 р. був прийнятий Судовий кодекс, який регулює організацію судів і трибуналів, їх компетенцію та процеду­ру діяльності.

Трудові відносини у Бельгії визначаються Пактом про соціальну солідарність, укладеним між представниками профспілок і підприємців у 1944 р. Це країна розвинутої системи соціального забезпечення, охорони природи, подат­кової справи. До речі, податкова справа, виборче право, сільськогосподарське, лісове і деякі інші галузі права систе­матизовані у кодекси у вигляді консолідованих актів.

Іспанія

Основа сучасної правової системи Іспанії закладалася у XIX ст. Після звільнення країни від французької окупації (1808—1814) протягом кількох десятиліть приймалися ко­декси законів з окремих галузей права. Вплив права Фран­ції, історія власного законодавства, що нараховує багато століть, практика деяких латиноамериканських країн, які були іспанськими колоніями, й складають основу правової системи цієї країни.

Іспанська Конституція 1978 р. передбачає прийняття за­конів не тільки Генеральними кортесами, а й автономними областями, які можуть видавати законодавчі акти з пи­тань, що віднесені до компетенції іспанської держави. Такі акти видають відповідно до процедури делегованого зако­нодавства на підставі принципів і декретів, передбачених загальнодержавним законом.

В Іспанії діють цивільний і торговий кодекси. Регулю­вання трудових, екологічних, профспілкових відносин здій­снюється окремими органічними законами. Публічне право представлене в Іспанії кримінальним правом, відповідно до якого діє кримінальний кодекс редакції 1983 p., кримі­нально-процесуальним правом, яке сконцентроване у За­коні про кримінальне судочинство 1882 p., і законодавст­вом про владу.

Італія

Основи правової системи сучасної Італії склалися у XIX ст., коли була створена єдина Італійська держава. Істотний вплив на її формування мали кодекси напо­леонівської Франції, власна законодавча база і авторитет головних постулатів римського права.

У 1856 р. в Італії були прийняті Цивільний, Торговий, Цивільно-процесуальний і Кримінально-процесуальний ко­декси. Згідно з превалюючою тоді французькою моделлю системи законодавства готувалось видання і загальноіталійського кримінального кодексу, але через суперечності щодо запровадження смертної кари він був прийнятий ли­ше у 1889 р.

Після встановлення в Італії фашистської диктатури на­ведені кодекси зазнали змін і доповнень. Так, натомість самостійних Цивільного і Торговельного кодексів у 1942 р. був створений єдиний Цивільний, згідно з яким врегульо­ваним ставало і питання торгового права. Крах фашистсь­кої диктатури привів до вилучення із зазначених кодексів порівняно невеликої кількості норм, що безпосередньо відо­бражали фашистську ідеологію.

У системі чинного законодавства Італії важливу роль відіграє Конституція 1947 р. Вона допускає поряд з видан­ням законів, що безпосередньо приймаються парламентом, видання актів уряду, які мають силу закону.

Люксембург

Сучасна правова система Великого Герцогства Люксем­бург в основному склалася після створення самостійної держави (1815 р.). На розвиткові права і судової системи його істотно позначилася французька, бельгійська і нідер­ландська окупація Люксембургу. Після створення самостій­ного герцогства у Люксембурзі діє Цивільний кодекс Напо­леона та інші кодекси. Лише з часом деякі з них були замінені національними законодавчими актами, проте і ос­танні загалом орієнтувалися на французькі кодекси. Суспільні відносини у Люксембурзі регламентуються не тільки законодавчими актами, що приймаються парламен­том, але й постановами, які видаються Великим герцогом у порядку делегованого законодавства.

Португалія

Правова система Португалії складалася протягом бага­тьох століть. У XIX ст. була здійснена кодифікація голов­них галузей права. На сьогодні у Португалії діють Цивільний кодекс (1966 р.), Торговий кодекс (1888 р.), Торгово-процесуальний кодекс (1905 р.), Цивільно-проце­суальний кодекс (1936 р.), Нотаріальний кодекс (1935 р.), Кримінальний кодекс (1982 р.). Кримінально-процесуаль­ний кодекс (1929 р.).

Важливим етапом у розвитку законодавства Португалії вважають прийняття Конституції 1976 р., оскільки вона внесла демократичні зміни практично в усі галузі права або ж безпосередньо сформулювала найважливіші норми. Відповідно до її положень вищим законодавчим органом є Рада республіки, яка може надавати уряду у порядку деле­гованого законодавства право приймати декрети — закони з певного кола питань. Як свідчить досвід, саме цей шлях є найбільш дієвим щодо подальшого розвитку законодавст­ва Португалії.

Німеччина

Основи правової системи ФРН були закладені після об'єднання у 1867 р. германських держав у Північно-Германський Союз, що згодом (у 1871 р.) став Германською імперією. Із створенням Північно-германського Союзу бу­ли прийняті Торгове уложення (1866 р.), Кримінальне уложення (1871 р.), Цивільно-процесуальне і Кримінально-процесуальне уложення, Закон про судоустрій (1877 р.), Цивільне уложення (1896 р.). Більшість із цих законодав­чих актів, зазнавши деяких змін і доповнень, є чинними і нині.

У 1990 р. відбулося об'єднання Німеччини шляхом приєднання НДР до ФРН, а тому система джерел герман­ського права знає декілька видів внутрішніх нормативних договорів. Головне місце у системі чинного законодавства ФРН займає Конституція ФРН 1949 р. У цьому документі, що розпочинається преамбулою, якою передбачено основні права громадян, детально обґрунтовуються питання взаємовідносин федерації і 16 земель — суб'єктів феде­рації, а також визначається система органів влади, уп­равління і судочинства. Поряд із законодавчими актами важливим джерелом права визнаються постанови, які приймаються на підставі законів федеральним урядом, фе­деральними міністрами та урядами земель.

На думку німецьких юристів, чинне законодавство ФРН можна систематизувати у дев'ять головних галузей: 1) дер­жавне і конституційне право; 2) управління; 3) правосуд­дя; 4) цивільне і кримінальне; 5) оборона; 6) фінанси; 7) господарське право; 8) трудове право, соціальне забез­печення; 9) зв'язок, шляхи сполучення, транспорт.

Основи сучасного права Австрії були закладені у XVIII ст. в період централізації державної влади. З того часу розпочалася підготовка першого австрійського Цивіль­ного кодексу. У 1811 p. було прийнято Загальне цивільне уложения, яке вважається одним з перших цивільних європейських кодексів. Протягом часу він зазнавав змін і доповнень, найважливішими з яких є закон про оренду, про земельну власність, про право власності. Як головне джерело торгового права в країні використовується Герман­ське торгове уложення 1897 р., що набрало чинності у 1938 р. Трудові, екологічні відносини, а також проблеми соціального забезпечення регулюються окремими норма­тивними актами. У країні діють новий Кримінальний ко­декс 1974 р. і Кримінально-процесуальний кодекс 1975 р.

Швейцарія

Створення уніфікованої правової системи Швейцарії роз­почалося у 1874 р., з моменту прийняття Конституції і внесення до її тексту поправок, якими передбачалося передання до сфери регулювання федеральних властей основ­них питань цивільного і кримінального права. Після того, у 1912 р., було прийнято єдиний Цивільний кодекс, у 1936 р. — уніфікований Зобов'язальний кодекс, а з 1942 р. набрав чинності Кримінальний кодекс. Інші питання життєдіяльності Швейцарської держави врегульовані на рівні окремих законів чи підзаконних нормативних актів.

Скандинавські країни

Об'єднання правових систем скандинавських країн в одну групу (підтип) обумовлено спільністю їх генези і сучасного роз­витку. Регіонами поширення північноєвропейського права є Швеція, Норвегія, Данія, Фінляндія, Ісландія. Географічне вони близькі до країн романо-германського типу правової системи. Проте, на відміну від нього, ця група правових систем не зазна­ла глибокого впливу римського права. Вона зазнала його лише частково — так само, як і впливу торгових звичаїв міст-держав німецького узбережжя Балтики за часів середньовіччя. Вплив римського права на скандинавські країни був опосередкованим — через континентальне право. У дусі цього права нормативно-правовий акт (закон) визнано головним джерелом права. Водно­час з цим істотну увагу приділено судовій практиці, поширеній у країнах загального права, і визнано роль судового прецеденту. Інші властивості загального права (правило прецеденту, техніка судових доказів, пріоритет процесуального права над матеріаль­ним правом і т.ін.) не знайшли підґрунтя для свого зростання.

Особливістю системи права в країнах Північної Європи є загальна тенденція до схожості з континентально-європейськи­ми системами.

Система права поділена на дві підсистеми:

• приватну — сімейне, зобов'язальне, комерційне, повітря­не, міжнародне приватне право, право власності та ін.;

• публічна — конституційне, адміністративне, криміналь­но-судове, податкове, економічне право та ін.

Провадиться кодифікація нормативно-правового матеріалу. Ступінь кодифікації галузей права у скандинавських країнах не є однаковим. Так, у Норвегії кодифіковане лише криміналь­не право. Перший Кримінальний кодекс було прийнято у 1842 p. Чинний Кримінальний кодекс було прийнято у 1902 р. за проек­том норвезького криміналіста Гьотца — прихильника соціоло­гічної школи кримінального права. У Данії також кодифіковані лише деякі галузі права, головним чином кримінальне право (Кримінальний кодекс 1930 p.). Правда, в автономній Гренлан­дії, яка тривалий час не має писаних кримінальних законів і тю­рем, проведено спеціальну кодифікацію у цій галузі (Цивільний процесуальний кодекс, Датський кримінальний кодекс для Гренландії 1930 p.. Кримінальний кодекс 1954 p.). Відмінною рисою кримінальних кодексів, як Датського для Гренландії, так і Грен­ландського, є застосування кримінального закону за аналогією.

Кодекси, як правило, містять конкретні правові норми. На відміну від кодексів континентальних країн романської гру­пи, законодавчі акти скандинавських країн або не мають загаль­них частин, або вони невеликі (наприклад, Загальна частина Гренландського кодексу має усього 10 параграфів). Це підкрес­лює її велику близькість до германської групи правових систем.

Латиноамериканські країни.

Схожість правових систем держав Латинської Америки обу­мовлена спільністю історичних шляхів їх виникнення і подаль­шого розвитку під впливом континентального права, єдністю в структурі системи права і норми права, спільністю основного юридичного джерела права — нормативно-правового акта і прин­ципів регулювання суспільних відносин, однаковим сприйнят­тям американського конституційного права. Все це дозволяє ви­ділити латиноамериканське право як окрему групу змішаного типу правової системи.

Країни Латинської Америки (Аргентина, Парагвай, Уругвай, Чилі та ін.) певний час були колоніями Франції, Іспанії, Порту­галії, тому в своєму історичному розвитку зазнали значного впли­ву їх правових систем. На цей час правові системи латиноаме­риканських країн близькі до романської групи континентально­го права. Проте їх не можна вписати в романо-германський тип правової системи, оскільки конституційне право цих країн фор­мувалося під сильним впливом американського права. Демок­ратична Конституція США стала відправною точкою конститу­ційного розвитку країн Латинської Америки.

Таким чином, латиноамериканське право поєднало в собі дві моделі права — романо-германську (в галузі приватного права) і англо-американську (в галузі публічного права).

Основні риси правових систем країн Латинської Америки

Правові системи країн Латинської Америки запозичили у романо-германського типу правової системи таке:

1) основне джерело права — нормативно-правовий акт;

2) поділ права на галузі: цивільне, кримінальне та ін.;

3) кодифікацію галузей права.

Отже, дуалізм латиноамериканського права полягає в тому, що у сфері публічного права (насамперед конституційного) за основу взято американську систему, а у сфері приватного права (цивільного та ін.) — романську

Латиноамериканські правові системи прагнуть до інтеграції одна з одною. Провідна роль у цьому процесі належить Брази­лії, яка бореться за створення Латиноамериканської співдруж­ності націй.

Висновки

Роблячи загальні підсумки досліджуваної теми, можемо констатувати, що її вивчення має тривалу історію. Історіографія теми представлена численними працями закордонних та вітчизняних дослідників. Проте у нас в радянський період вона була заполітизованою, що позбавляло її дослідження об’єктивності. Правда, останнім часом цей недолік долається. Активно залучаються праці закордонних юристів. Але вести розмови про завершений характер розробки даної теми є передчасним. Вони будуть тривати, оскільки еволюціонує і сама романо-германська правова система.

Дослідивши виток романо-германської правової системи, ми прийшли до висновку, що її становлення пройшло складний шлях розвитку. Починаючи з епохи раннього середньовіччя в континентальній Європі відбувалось поступове злиття норм римського права і варварських правових звичаїв. Цей процес мав тривалий характер, розтягся на все середньовіччя, захопив Новий час і завершився лише на початку XIX ст. після прийняття наполеонівських кодексів, які стали першоосновою сучасної романо-германської правової системи.

Шлях еволюції романо-германської правової системи значною мірою визначався змінами у правовій системі Франції, яка виступала своєрідним законодавцем правової культури серед країн романо-германської правової системи. Це знайшло своє відображення у законодавстві різних країн цієї правової системи, яке створювалися за зразком французьких кодексів. Певною мірою подібну до Франції роль у розвитку романо-германської правової системи відігравала також Німеччина.

Взагалі, розглядаючи поняття правової системи узагальнено, можна констатувати, що вона являє собою сукупність особливостей всіх державно-правових явищ, що властиві певній групі держав. Ці особливості сформувались історично під впливом різноманітних політичних, соціальних та економічних чинників і мають своїм наслідком сучасний стан права в цих країнах.

Романо-германська система права не є однорідною і в свою чергу може бути умовно поділена на кілька правових підсистем, кожна з яких є по-своєму оригінальною. Та не слід переоцінювати існуючі між ними відмінності. Їх схожість є значною, особливо якщо розглядати ці підсистеми в цілому. Тому ми спокійно можемо говорити про романо-германську сім’ю, відмовившись від пошуків в ній підгруп. Вони можуть бути знайдені, але лише на рівні однієї або декількох окремих галузей права. Таким чином, романо-германська правова система на сьогодні є доконаним фактом і домінує у більшості країн континентальної Європи, а також у ряді їх колишніх колоній та країнах, що здійснили рецепцію римського права (наприклад Японія).

Дослідивши структурні особливості романо-германської системи права, можна зробити висновок, що основним джерелом права в ній є закон, а інші види джерел виконують допоміжну роль і доповнюють його. Таким чином романо-германська система права має універсальний характер, порівняно з іншими правовими системами.

Окрім романо-германської (континентальної) правової системи існують також і інші, з якими, окрім спільних ознак, досліджувана нами правова система має і певні відмінності. Це зумовлює своєрідність і неповторність кожної з них, але разом з тим свідчить і про спільні закономірності їх розвитку та певну взаємопов’язаність. Це повною мірою стосується і України, яка розвивала свою правову культуру в контексті континентальної правової системи, але при цьому мала і власні особливості. Але оскільки кожна з європейських країн також має свої відмінності у різних аспектах культури (в тому рахунку і правової), але при цьому тяжіють до євроінтеграції як до універсального способу співіснування споріднених етнокультурних спільнот (що ніяким чином не спричиняє втрату власної ідентичності); то і Україна також має всі підстави для євроінтеграції, але це не призведе (як вважають окремі українські політики) до втрати власної ідентичності.

Перелік використаної літератури:

1. Бойцова В.В., Бойцова Л.В. – Панорама современных правовых систем. Юридический мир №8, 2002 г, с.33-49

2. Глиняний В. История государства и права зарубежных стран. Харьков – 2003, ч.1

3. Задорожний Ю.А. – Вплив римського права на формування романо-германської правової сімї. Часопис Київського університету права 2006/4. с 37-42.

4. Корчевна Л. Українське право і романо-германська традиція. Право України 2004, №5, с. 19-22.

5. Лазарев В.В. Общая теория права и государства. Москва – 2001.

6. Луць Л.А. – Сучасні правові системи світу. Львів -2003

7. Марченко М.Н. – Особенности судебного прецедента в системе романо-германского права. Государство и право 2006, № 8, с. 22-28

8. Новицкий И.Б. – Римское право. Москва – 2002

9. Рене Давид – основные правовые системы современности (электронный вариант)

10. Решетников Ф.М. Правовые системы стран мира. Москва 1993.

11. Саидов А.Х. Введение в основные правовые системы современности . Ташкент 1998.

12. Скакун О.Ф. – Теорія держави і права . Харків – 2001

13. Сухарев А.Я. – Энциклопедический справочник – правовые системы стран мира. Москва - 2001

14. Третьякова Т.А, Губенко М.Н. История государства и права зарубежных стран. Киев – 1999