МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

СХІДНОУКРАЇНСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

імені Володимира Даля

Кафедра всесвітньої історії

Ахметшин Ігор Сергійович

СУСПІЛЬНО – ПОЛІТИЧНА РОЛЬ ДЖОРДЖА ВАШИНГТОНА У ФОРМУВАННІ ДЕРЖАВНОЇ НЕЗАЛЕЖНОСТІ США

Курсова робота

Науковий керівник: кандидат історичних наук, доцент Кривуля О.О

Луганськ - 2008

Зміст

ВСТУП

РОЗДІЛ 1. ДЖЕРЕЛА ТА ІСТОРІОГРАФІЯ ПРОБЛЕМИ

1.1. Джерельна база

1.2. Історіографічний огляд

РОЗДІЛ 2. ДЖОРДЖ ВАШИНГТОН – ПЕРШІ КРОКИ ДО ВЛАДИ

2.1. Дитинство і юність Вашингтона

2.2. 2 Війна з французами й початок військової діяльності Вашингтона

2.3. Причини й початок американської революції

РОЗДІЛ 3. СУСПІЛЬНА ДІЯЛЬНІСТЬ ВАШИНГТОНА

3.1. Президентство й останні роки Вашингтона

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ

Вступ

Актуальність теми. Тема даної курсової роботи приймає актуальний характер для сучасного світу, особливо для нашої держави. Україна, яка доволі недавно здобула свою незалежність, мала б черпати досвіт будівництва державного апарату саме з історичного досвіду розвинутих європейських країн, і в даному випадку з США. Як і кожна молода держава, що звільнилася від гніту іншої, Україна нуждалась в вольовитій людині, справжньому лідерові. Для Сполучених Штатів Америки такою людиною став Джордж Вашингтон. Він зумів добитися незалежності США, і потім керував країною тільки виключно спираючись на Конституцію. Для нашої держави, в якій панує масове недотримування норм Конституції, така б людина стал початком нового періода історії. Джордж Вашингтон став для американців справжнім «творцем нації», і це зрозуміло, адже Він зуміг створити боєздатну армію з нечисленних підрозділів міліції, і протистояти добре озброєнній англійській армії, а потім став першим президентом країни, на якого рівнялися всі його наступники. Україна, яка довгі роки боролася за свою незалежність, знала багато видатних особистостей які боролися проти ворогів нашої держави, але в вирішальний момент ім чогось невистачало. Вивчаючи долю чих осіб, можно простежити що саме відсутність добре налагодженого, умілого державного апарату, ставило в неможливість перехід від воєнних дій до мирного життя. Можливо особливість українського народу, його менталітет, зумовив той факт, що наша нація практично на протязі всієї своєї історії від когось була залежна. Як ми бачимо, Джордж Вашингтон зумів зібрати навколо себе відданих йому і нації людей, які допомогал йому в будівництві держави. На сучасному етапі Україна переживає кризу влади, і можливо саме вивчаючи історію життя і діяльності такої людини як Вашингтон, наші можновладці зуміли б черпати досвід в будівництві молодої держави.

Мета і завдання дослідження. Під час написання даної курсової роботи були поставлені й вирішення наступні завдання:

1. Дослідження чинників які впливали на формування характеру Джорджа Вашингтона, ознайомлення з його оточенням, яке безпосередньо вплинуло на його особистість. Визначити що саме було пріорітетним при вибору Вашингтоном проффесії військового, і які наслідки для США мав цей вибір;

2. Дослідження суспільної діяльності Джорджа Вашигтона, його час перебування на посту президента, зміни які відбулися в цей час в країні, і яке відношення він мав до цих змін . Проаналізувати діяльність Вашингтона після закінчення строку президенства, як він впливав на своїх наступників.

3. Дослідження джерельної й історіографічної бази теми « Суспільно - політична роль Джорджа Вашингтона у формуванні державності США».

Об’єкт дослідження - об'єктом даного дослідження являється особистість Джорджа Вашингтона в загальноісторичному рівні.

Предметом дослідження. Предметом дослідження є визначення суспільно – політичної ролі Джорджа Вашингтона у формуванні державної незалежності США.

Методи дослідження. При написанні даної роботи я використовував історико - порівняльний і історико - системний методи. Він передбачає висвітлення минулого в його історичному контексті, з урахуванням тих змін, які відбувалися не тільки з предметом (об'єктом) дослідження, алі й з усіма пов'язаними з їм процесами та явищами.

Практичне значення одержаних результатів. Наступну роботу можно використовувати при підготовці до семінарів, в лукціях, при написанні рефератів, наукових статтей, дипломних робіт.

Структура і обсяг роботи. Курсова робота складається зі вступу, 3 розділів, 6 підрозділів, висновків, списку використаних джерел та літератури. Список використаних джерел та літератури складається з 15 найменувань на 1 сторінку. Загальний обсяг становить – 50 сторінки, з них основного тексту 47 сторінок.

Розділ 1. ДЖЕРЕЛА ТА ІСТОРІОГРАФІЯ ПРОБЛЕМИ

1.1 Джерельна база

Аналізуючи інцидент, який відбувся на флагмані «Місто Париж» під час війни з Англією, ми можемо зробити висновок про надзвичайну популярність Вашингтона серед звичайних солдатів. Зокрема там відбулося таке: «17 вересня Вашингтон піднявся на борт величного флагмана «Місто Париж». Американці вже були приголомшені військовими почестями - неодруженими залпами, музикантом, вітаннями, алі дійсне випробування очікувало головнокомандуючого на палубі. Де Грасс, гігант і товстун, схопив в обійми Вашингтона й, обдаючи заходом спиртного, закричавши: «Від і ти, мій дорогою крихта генерал!» Загальний сміх, Нокс ляскав руками по власному велетенському животі, демонструючи, що вже він^-тих не уступає де Грассу. Вашингтона побілів, він, що надавав таке значення ритуалу, був уражений до глибини душі».

У шифрованому посланні до полковника Д.Лоренса Вашингтон говорив про необхідність допомоги через границю: ««Будь упевнений, мій дорогою Лоренс, день іде за ніччю з більшою регулярністю, чим очевидно, - відбуваються весь новий і новий докази: неможливо продовжувати війну без допомоги, які вас послали просити. Як чесна й відверта людина, все майбутнє якого залежить від щасливого завершення нинішньої війни, я рішуче завіряю - без іноземної позики наші нинішні сили (по суті, тільки залишки армії) не можуть бути збережені для нинішньої кампанії... Якщо Франція не зробить у цей момент своєчасної й широкої допомоги, пізніше вона буде даремна. Ми висимо на волоску, ви повинні пам'ятати - ми не можемо доставити продовольство, тому що не можемо розплатитися з возіями, які більше не хочуть працювати за сертифікати. Рівною мірою очевидно, що наші солдати дуже незабаром будуть роздягнені, нам не в що одягти їх, у госпіталях немає медикаментів... Але чи треба мені продовжувати, коли можна заявити одним словом - ми дійшли до границі, і порятунок повинне прийти нині або ніколи!».

У загальному наказі до своєї армії 30 січня виявило дійсне розуміння ситуації, що зложилася в державі: «Генерал глибоко розуміє страждання армії. Він робить все, щоб полегшити їх, і переконаний, що конгрес і ряд штатів також додадуть всі зусилля для досягнення цього. Однак, коли ми очікуємо від країни виконання її зобов'язань, ми повинні пам'ятати що вона в складному становищі. Ми почали боротьбу за волю й незалежність із дуже обмеженими засобами для ведення війни, думаючи, що патріотизм компенсує їх недостачу . Ми очікували тяготи, і ми не повинні пасувати перед ними, так само як не кидати виклик закону й порядку, щоб домогтися полегшення».

Отже, джерельна база досить широка й містить у собі багато документів: листи, промови, програми. Вони дають змогу проаналізувати діяльність Вашингтона протягом усього процесу об’єднання США в єдине ціле.

1.2 Історіографічний огляд

Вашингтона є воістину ключовою фігурою в американській історіографії. Його життя й діяльність проаналізовані, здається, у всіх деталях, існують найрізноманітніші й прямо протилежні інтерпретації й оцінки його переміг і поразок, і особистість його оцінюють зовсім по-різному.

Однак, у тім, що сам Вашингтон не міг терпіти людей що сунуть ніс у його справи. Щирий джентльмен, по вірджинським традиціям XVIII сторіччя, повинен вище всього бути стриманим, навіть замкнутим. Джордж Вашингтон, принаймні, у відношенні своїх особистих паперів виконав ці вимоги. Публіцист Ф. Белламі [1, 134], що видав в 1951 році роботу «Особисте життя Джорджа Вашингтона», з достатньою підставою міг написати в передмові: «Протягом всього свого життя Вашингтон не дозволила жодному з літературних братій заглянути в його папери».

До 100-річчю вступу Вашингтона на пост президента, в 1889 році, що починає історик Генрі К. Лодж [2, 234] пристосував випуск енергійно написаного двотомника «Джордж Вашингтон, людина». Лодж почав з найвищими надіями, він роз'яснив: «Потрібно описати самої людини, щоб з'ясувати, ким він був у дійсності, що він значив тоді, ким він є нині й що означає він для нас і сьогоднішнього миру».

В 1896 році з'явилася книга «Джордж Вашингтон», складена професором Вудро Вільсоном [5, 112]. Але ця книга не носила яку те історичну цінність. Дослідників осягло гірке розчарування - коли автор писав книгу, він, імовірно, думав про відчутні вигоди, а не про те, що йому згодом призначене зайняти крісло Вашингтона. Інакше чим пояснити надзвичайно поверхнева розповідь про останнє десятиліття життя Вашингтона, на яке й падає вся його державна діяльність?

На зміну "старшому" поколінню прийшли здатні молоді дослідники й у першу чергу, звичайно, В.В.Согрін [14, 121], що опублікувала в 80-х роках целую серію історіографічних статей і дві спеціальні монографії. Саме В.В.Согрін став лідером у вивченні західної історіографії й саме на його плечі лягло важке завдання перебудови історіографічних досліджень в умовах кризи марксистської парадигми. Завдання ця виявилася важкою. Справа в тому, що в більшому або меншому ступені марксистські догми наклали свій відбиток практично на всі радянські роботи з історії США. Їхня уразливість стає особливо очевидної при перекладі на англійську мову й пряме обговорення в колі фахівців.

«Забагато матеріалу - сама важка проблема, з якої зіштовхується біограф Вашингтона. Тому що велика кількість книг - нові постійно виростають на гниючих останках колишніх, подібно тропічним джунглям, - сховала за легендами й молитвами щирого Джорджа Вашингтона»: говорити бібліограф праць Джорджа Вашингтона Д. Флекснер [4, 201].

Американські історики невдоволені, тому що немає книги про Вашингтона, у якій би в одній було укладене весь життя героя. «Можна сподіватися, - зітхає Д. Сміт [15, 111], - що незабаром, нарешті, з'явиться повна, однотомна біографія Вашингтона. На сьогоднішній день, на жаль, її ні».

Розділ 2. Джордж Вашингтон - перші кроки до влади

2.1 Дитинство і юність Вашингтона

Не всі американці можуть похвалитися такому родоводу, як Джордж Вашингтон; втім, родовідна ця, по власному визнанню Вашингтона, не мала особливого значення в його очах. Він походивши від родовитої англійської аристократії, що з'являється в історії вже в XII столітті. Вашингтоны в Англії були лицарями-ленниками єпископа Дургамского й прославилися своїми походами проти диких скоттов. В XVI сторіччі рід Вашингтонов розпався на кілька галузей. Родоначальником тої галузі, від якої відбувався вождь американської революції, був Лоренс Вашингтон, мер міста Нортгэмптона, під годину реформації ретельно допомагав Генріхові VIII расхищать монастирські володіння. За це йому подароване був маєток Сульгрев, і нащадки його користувалися благоволінням і милостями англійських королів - як Тюдоров, так і Стюартов, а тому відрізнялися гарячою відданістю престолу Англії. Полковник Джеймс Вашингтон поплатився навіть життям, борючись за короля Карла I. Інший полковник, Генрі Вашингтон, біля тої ж години прославився геройскою захистом довіреного йому королем міста Ворчестера й здобув собі подив і повагу навіть своїх ворогів-революціонерів [6, 56].

Після смерті Карла I, коли Кромвель почав нещадно переслідувати прихильників короля, смороду один за іншим сталі переселятися в Північну Америку, головним чином у Віргінію. Туди ж, в 1657 році, переселилися збіднілі правнуки Лоренса Вашингтона. Один з їх, Джон, придбав собі маєток на ріці Бридж-Лемент, припливі Потомака, у графстві Вестморленде. Женившись на багатій дівчині, він зробився одним із самих великих плантаторів Віргінії, а згодом, беручи доля в поході проти індіанців, зробив своїй новій батьківщині більші послуги. Онук Джона, Августин, батько знаменитого борця за волю Америки, народився в 1694 році. Він одержавши вище утворення в Англії, а після повернення звідти зайнявся сільським господарством в успадковані їм землях і помалу значно розширив свої володіння. Августин Вашингтон був одружений два рази. Від першого шлюбу в нього було дві сині - Лоренс і Августин; від іншого - з гарної, розумної Мэри Болль - чотири синів і дві дочки. Старший з їх, Джордж, що народився 22 лютого 1732 долі в батьківському маєтку на ріці Бридж-Лемент, зробив ім'я Вашингтонов безсмертним [8, 43].

Незабаром після народження Джорджа його батьківщина переїхала в інший маєток, що перебував у графстві Страффорд, недалеко від міста Фредериксбург. Отут пройшли дитинство і юність Джорджа Вашингтона. Читанню, аркушу й цифири він навчився в школі парафіяльного паламаря Гобби, що сам мав досить убогі пізнання. На щастя, Джордж мав можливість розширювати свої знання в родині під годину й після закінчення “курсу наук” у Гобби. Батько Джорджа, що був для свого години дуже освіченою людиною, любив запросто розмовляти зі своїми дітьми на різні тими, намагаючись розвивати їх і заронити в їхню душу любов до праці й до правди. Старшого сина від першого шлюбу, Лоренса, як свого спадкоємця він відправив в Англію для одержання вищого утворення; Джорджу доводилося задовольнятися меншим. Заті Джордж користувався всіма благами здорового сільського життя на чистому повітрі й, міцний, здоров'їв від природи хлопчик фізично розвивався як не можна краще. Чудово, що одною з улюблених його ігор була гра в солдати з однолітками. Це було, втім, цілком природно, якщо взяти до уваги його атмосферу, що оточувала. Брат його Лоренс, повернувшись із Англії, взявши долю у війні між Англією й Іспанією. Він не раз мав випадок боротися з іспанцями, і мимоволі діяв на молодшого брата своєю військовою наснагою, приготовляясь до походу [13, 201]. Та й вся Віргінія в цей година була охоплена військовою гарячкою, і молодь не сповільнила також заразитися нею. Джордж улаштовував полки зі своїх шкільних товаришів, навчав їх марширувати й навіть задавав бою - цього разу як головнокомандуючий школи Гобби.

По закінченні війни Лоренс Вашингтон повернувся додому, алі більше на військову службу йому надходити не довелося, тому що у квітні 1743 долі раптово помер батько, і Лоренс ставав главою родини. За заповітом він одержавши маєток на березі ріки Потомак; другий син від першого шлюбу, Августин, одержавши родовий маєток у Вест-Порленде, а Джорджу призначався тої маєток, де він виріс і де батько йз семьею провів свої останні роки.

Незабаром після смерті батька Лоренс, незважаючи на різницю років, дуже Джорджа, що любив, женився на мисс Ганні Фэрфакс і оселився у своєму маєтку на ріці Потомак, назвавши цей маєток Маунт-Вернон на честь адмірала Вернона, під начальством якого він служив у флоті.

Удова Августина Вашингтона з дітьми залишилася жити в маєтку, що перебував у графстві Стаффорд. Відповідно до заповіту чоловіка Мэри Вашингтон була призначена опекуншею своїх дітей і майна, що призначався їм. Вона, як виявилося, була цілком гідна такої довіри. Це була жінка з незвичайним природним розумом, здоровими інстинктами й сильною волею. Незважаючи на свої грубуваті манери й суворий вид, вона відрізнялася простотою й добрим серцем. Багато години віднімали в неї різні турботи по господарству; алі вона вміла знаходити вільні годинники й присвячувати їх розумовому й моральному вихованню своїх дітей. Як своїми бесідами з ними, так і прикладом свого життя вона намагалася вселити їм свідомість боргу, повага до людської особистості й уміння стримувати зовнішні вияви свого темпераменту. Джордж дуже походивши особою й характером на матір; у дитинстві він часто виявляв запальну й неприборкану вдачу, алі всі ці шорсткості його характеру помалу згладжувалися під розумним впливом матері. Вона часто читала своїм дітям уголос витримки йз книг релігійного й морального змісту, стосуючись при цьому всіляких життєвих відносин; особливе враження на Джорджа зробили “Міркування релігійного й морального характеру” Гейля; до цієї книги він всі життя харчував пристрасть і майже ніколи не розставався з нею [9, 23].

Мэри Вашингтон була не з тихнув матерів, які мітять своїх синів у генерали. Вона була далека всякого марнославства й зовсім не мріяла про ті, щоб син її вистачав зірки з неба. Насамперед, їй хотілося, щоб Джордж був гарним сільським хазяїном, щоб він замінив батька молодшим братам і сестрам, а для матері був би опорою в старості. Через якийсь година після смерті чоловіка вона відправила Джорджа в маєток його брата Августина для відвідування школи, що перебувала поблизу, Вільямса, де Джордж міг придбати всі необхідні для сільського хазяїна пізнання. Цю школу Джордж відвідував протягом декількох років, вивчаючи там математикові, геометрію й межове мистецтво. У школі Вільямса не навчали ні літературі, ні іноземним мовам, а тому Вашингтон ніколи не знав ніякої мови, крім англійського. Англійською мовою він володів у досконалості, алі цим зобов'язаний був скоріше собі, чим школі. Шляхом завзятих і довгих вправ він навчився виражатися коротко і ясно. У вільні від зайняти годинники переписував витримки з деяких книжок, що попадалися йому під руку, або викладав прочитане своїми словами; зошита його, що збереглися донині, свідчать про старанність і посидючість, разючих для хлопчика його віку. Ретельно обробляв він свій склад, коли писав викладу, – про це можна судити по помарках; ретельно копіював каліграфічні зразки, і помалу виробив чіткий, гарний почерк і прекрасний склад. Чудово, що він з дитинства надзвичайно любив переписувати ділові папери - заповіту, контракти, векселі й т.п. Він, мабуть, і сам цілком серйозно готувався до ролі сільського хазяїна, намагаючись придбати всі необхідні для цієї мети практичні пізнання. Особливо ретельно вивчав він “Супутник парубка”, звідки почерпал відомості про ті, як тримати собі в суспільстві, як писати листи й ділові документи, як розмежовувати землі, будувати будинку, готувати чорнило й сидр, розводити дерева, подавати першу допомогу у хворобах і так далі [10, 12]. Зошита Джорджа свідчать про повну відсутність у нього художнього дарування - всі смороду відрізняються діловим тоном, що доходити до сухості. Німа чого й говорити, що досить багато хто йз придбаних їм практичних пізнань придалися йому згодом. В умінні становити ділові папери він міг суперничати з бути-яким юристом.

У вільний годину Джордж Вашингтон із захопленням віддавався фізичним вправам – біжу, стрибкам, змаганням і іншому, а головним чином – верхівковій їзді. Уже в 14 років він без праці об'їжджав самих неприборканих коней і вважався чудовим наїзником. Фізичний розвиток Джорджа не відставало від розумового, і це сприяло тому, що з нього вийшла така врівноважена людина. Серед товаришів Джордж користувався любов'ю, особливо за свою прямоту й правдивість. Нерідко він як третейський суддя влагоджував розбіжності й суперечки між школярами, – роль, що згодом, будучи главою Американського Союзу, не раз доводилося йому виконувати в іншому масштабі [7, 67].

Канікули й святий Джордж часто проводило в Маунт-Верноне, у родині свого брата Лоренса, що мав на нього сильний вплив і цілком заміняв йому батька. Лоренс у цей година був членом законодавчих зборів Віргінії й у тої ж година військовим начальником того округу, де перебував його маєток. Лоренс познайомив Джорджа з родиною свого тестя, лорда Вільяма Фэрфакса. Сам лорд Вільям, що живий у маєтку Бельвуар, була людина утворену й колишній; свою старість він вирішив провести у Віргінії, де управляв великими маєтками свого брата, лорда Томаса. Батьківщина Фэрфаксов належала до вишуканої англійської аристократії, і у вона^-ті молодий Джордж одержавши остаточне світське шліфування. Питання про поводження в суспільстві сильно займав Джорджа, і він сам становив зі свойственною йому докладністю правила для свого керівництва. До нас дійшли багато хто із цих правил, по правді сказати, досить наївних і курйозних. Поруч із такими: “При всякій дії в суспільстві варто брати до уваги почуття й подивися присутніх”, – можна знайти й такі: “Перебуваючи в суспільстві, не розспівуйте собі під ніс, не тарабаньте пальцями й не стукаєте ногами”, або: “Не спите, коли інші говорять; не сидите, коли інші коштують; не говорите, коли варто мовчати” і так далі [7, 65]. Втім, Вашингтон становив цей кодекс цілком серйозно й серйозно ж провівши його в життя.

У Маунт-Верноні, між іншим, пробудилися й військові похилості Вашингтона. Лоренс був всієї душою відданий військовій справі; крім того, у будинку його нерідко збиралися капітани військових англійських кораблів, що стояли на якорі в Потомаке, а також провінційні офіцери Віргінії; Джордж раз у раз чув розмови на різні військові тими; опису битв, спогаду про скитаниях по морю, про боротьбу з піратами - всі це глибоко діяло на вразливого, енергійного хлопчика, якого мимоволі тягло до такого життя, повної небезпек і пригод. В 14 років він заявивши про своє бажання надійти на морську службу, алі зустрів сильний опір з боку матері, що в останню мінуту взяла свою первісну змушену згоду назад, не вирішуючись піддавати свого первістка небезпекам, сполученим з військовим життям. Робити було німа чого: Джорджу довелося підкоритися матері й повернутися в школу Вільямса. Тому що в цій школі Джордж придбав деякі відомості по межуванню земель, і тому що праця землеміра у Віргінії прекрасно оплачувався, те Джордж вирішив узятися за цю професію. Границі віргінських маєтків у тої година не минулого ще точно встановлені, землемірів же було мало, а тому це був план досить практичний. Протягом двох років Вашингтон докладно й серйозно вивчав землемірне мистецтво як теоретично, так і практично, наполегливо доводячи до кінця всі роботи, що уживаються їм.

Спокійний діловий настрій Вашингтона був порушений у цей година маленьким нещастям: він закохався, алі без взаємності. Ця подія занесена в його щоденник, що він вів з десятилітнього віку. П'ятнадцятирічний юнак почував собі глибоко нещасним, намагався виливати своє горі у віршах, які, однак, не виявляють ні найменшого поетичного дарування; видно тільки, що він був дуже чутливий до жіночої краси. Хто був предметом його першої ніжної пристрасті - невідомо; сам він бачить головну причину свого несчастия у відсутності сміливості й у нерішучості відкрити “своєю тужною, стікаючою кров'ю серце” [15, 134]. Імовірно, його мучення пояснюються неуважністю особини, “що вразила його серце стрелою Купідона”, до подихів і ухаживаньям хлопчиська-школяра. У всякому разі, ця пристрасть надовго порушила щиросердечний спокій палкого юнака, і згодом, навіть у зрілі роки, він завжди був мовчазний і соромливий у суспільстві жінок.

Закінчивши школу Вільямса, Джордж оселився в Маунт-Верноне. Шкільне утворення було кінчено, алі далеко не задовольняло, так що він усіляко намагався його поповнити. У Маунт-Верноне він по кілька разів перечитував що попадалися йому під руку деякі книги, вправлявся в межуванні, хоча й отут нещасна любов годиною сильно заважала йому працювати. Іноді юнак цілими годинниками бродив по лісах, намагаючись утішити свою знівечену душу на лоні природи.

Нерідко він відвідував батьківщину Фэрфаксов і подружився зі старшим сином лорда Вільяма, Джорджем. Вашингтону було в ту пору 16 років, алі завдяки своєму високому росту й міцній будові він робив враження цілком змужнілого юнака. Він був стриманий не по літам, відрізнявся солідними манерами, з'єднаними йз простотою й скромністю, і користувався загальною повагою. Внутрішня боротьба, пережита їм, додала більше певний характер його моральної особистості; зовнішній же меланхолійний вид надавав всій його фігурі особливу принадність.

Часто буваючи у Фэрфаксов у Бельвуаре, Вашингтон познайомився з дійсним власником цього маєтку, лордом Томасом Фэрфаксом, що недавно прибув з Англії з метою оселитися у Віргінії. Ця людина, що мала чималий вплив на характер і життя Вашингтона, був чистокровний аристократ, дуже світський і в тої ж годину дуже утворений, з розвиненими літературними й художніми смаками. Невдала любов, однак, мала на нього такий величезний вплив, що він назавжди вирішив покинути суєтне світське життя й довгий година скитался по світлу, наезжая й у свої віргінські маєтки. Велична природа й приємний клімат Віргінії настільки довелися йому по душі, що в старості він назавжди вирішив отут оселитися. Незважаючи на різкі риси особини й ексцентричні манери, це був добрий старий, що легко сходився з людьми, і в його суспільстві молодої Вашингтон переміг свою меланхолію [6, 43]. Разом з лордом Томасом Джордж полював на лисиць, – що старий уважав самим вірним засобом від нещасної любові; Вашингтон сильно пристрастився до цього виду спорту й прив'язався до лорда Томасу, що, зі своєї сторони, полюбивши енергійного юнака; дружба між ними тривала біля двадцяти років.

Бажаючи зверни собі постійне місце проживання в підніжжя Аллеганских гір, лорд Томас вирішив розмежувати свої володіння в цій місцевості й покласти кінець розкраданням, які вироблялися в його землях різним стороннім людом. Лорд Томас бачив землемірні роботи Вашингтона на околицях Маунт-Вернона й, знаючи характер, фізичну силу, спритність і відвагу свого молодого друга, вирішив саме йому доручити розмежування своїх земель, що представило чималі труднощі в дикій країні з її дикими мешканцями. Вашингтона з радістю прийняв пропозицію лорда Томаса розмежувати його землі за грошову винагороду, і в середині березня 1748 долі разом із Джорджем Фэрфаксом відправився в лісові нетрі Америки.

Молоді люди поїхали верхи в супроводі декількох слуг. Переваливши через Блакитні гори, смороду опинилися в мальовничій долині Шенандоа, на заході якої були розташовані Аллеганы. Долина ця зрошувалася багатоводною рікою Шенандоа (“Дочка зірок”); природа навкруги була чарівна. На горах ще лежав сніг, алі незліченні потоки падали із шумом з висот, і в долині вже панувала весна. Вашингтона записував всі свої враження й спостереження в щоденник; алі, мабуть, його цікавила не стільки природа, скільки ті матеріальні вигоди, які можна було витягти з її розумної експлуатації. У щоденнику, принаймні, комерційна крапка зору переважає над поетичною. Правда, Вашингтон згадує й про вроду лісів, гір і рік, захоплюється віковими деревами, гаями цукрового очерету, – алі лише мимохідь. Його більше цікавлять якості ґрунту, зрошення, поверхня й розташування земельних ділянок. Як щирий практичний ділок Вашингтон цілком пішов у доручений йому праця, ретельно знімав плани земель, що лежати при злитті Шенандоа з Потомаком, а потім по лівому березі Потомака. Отут доводилося йому зіштовхуватися з німецькими емігрантами, що обробляли частина вимірюваних їм земель, а потім і йз червоношкірими; йому вдалося бачити військовий танець індіанців навколо багаття під звуки музики, виробленою порожнім гарбузом, наповненим дробом, і ударами в казан, на зразок барабана обтягнутий шкірою. Згодом Вашингтон відмінно вивчив вдачі індіанців і навчився вести з ними справи.

Так проживши Вашингтона біля місяця, проводячи дні й ночі під відкритим небом і ретельно займаючись кресленнями й вимірами. Від дощу він рятувався разом зі своїми супутниками в курені, спорудженому з деревних галузей, а в гарну погоду ночував на ведмежій шкірі або на оберемку соломи біля багаття. Вашингтона як не можна краще вмів застосовуватися до всякого життя, задовольняючись у випадку споживи найменшим, нерідко особисто присмажуючи собі дичину на саморобному рожні й знаходячи в подібному житті чимало принадності. Нарешті 12 квітня Вашингтон повернувся в Маунт-Вернон, прекрасно виконавши покладене на нього доручення, до великого задоволення лорда Томаса, що щедро винагородив молодого землеміра.

Незабаром після цього Вашингтон призначений був суспільним землеміром графства Фэрфакс і більше трьох років виконував цей обов'язок із властивим йому ретельністю й сумлінністю, проводячи цілі місяці в глибині лісів і ґрунтовно знайомлячи з характером країни і її жителів. Нерідко провівши він по кілька днів у лорда Томаса, що оселилося назавжди в глухомані, на захід від Блакитних гір, у маєтку Гринвей-Курт. Сюди стікалася безліч усякого народу, тому що старий лорд був надзвичайно гостинний до всім, не крім диких індіанців і грубих колоністів. Лорд Томас привіз із собою з Англії багато книг, і, коли було можливо, Вашингтон з насолодою віддавався читанню. У такий спосіб він ґрунтовно вивчив історію Англії й взагалі значно розширив свій розумовий обрій. Так протекли юні роки Вашингтона. Життя в незайманих лісах загартувала його, зробив досвідченіше; брат його Лоренс і лорд Томас у значній мірі сприяли його розумовому розвитку [12, 36]. Ще не досягши 20 років, Вашингтон був цілком підготовлений до того, щоб взяти на собі відповідальна суспільна праворуч. Така праворуч незабаром представилася й висунула Вашингтона на арену історії.

2.2 Війна з французами й початок військової діяльності Вашингтона

Між володіннями французів і англійців в Америці границі не були точно встановлені, а тому нерідко виникали звади між обома народами, що доводили один одному свої права на володіння розкішним басейном ріки Міссісіпі. Особливо ласим шматком як англійцям, так і французам здавалися землі по ріці Огайо, покриті багатою незайманою рослинністю й що стали яблуком розбрату між обома народами.

Тому що землі по ріці Огайо були населені войовничими індіанцями, те французи зі своєї сторони, а англійці зі своєї всіляко намагалися залучити до собі червоношкірих. У половині XVIII сторіччя Англії вдалося укласти союз із багатьма індійськими племенами; французи ж, уважаючи землі по Огайо своєю власністю, сталі брати в повний англійських торговців, що з'являлися в цій місцевості. Праворуч приймала серйозний оборот, і, передбачаючи швидку війну, обидві сторони почали діяльно готуватися до неї.

Віргінія була першою англійською колонією, де пробудився військовий дух. Вона розділилася на військові округи, на чолі яких стояли майори, що завідували набором і навчанням солдат. На цю посаду був покликаний, за рекомендацією свого брата Лоренса, юній Джордж Вашингтон, що вже встиг здобути собі загальна довіра й повага.

Молодий Вашингтон був у захваті від цього призначення й, по своєму звичаї, методично й терпляче ставши готуватися до нової справи. Маунт-Вернон, де ще недавно він виливав у віршах свої любовні страждання, тепер перетворився для нього у військову школу. Він ретельно займався воєнною тактикою, стратегією, навчався фехтуванню, стрілянині, читав військові твори, записуючи в щоденник всієї його думки, що вражали. Алі незабаром заняття ці довелося перервати, щоб супроводжувати давно що вже хворіли сухотою брата Лоренса на острів Барбадос у Вест-Індії, куди посилали його лікарі [4, 67]. Із цієї нагоди Джордж уперше зробив велику подорож по морю; судячи з його записок, вона, втім, не стільки цікавився красою морських пейзажів, скільки напрямком вітрів, кліматичними умовами й т.д. Ледь приїхавши в Барбадос, Джордж занедужав віспою, від якої оправився тільки завдяки відходу ніжно, що любив його брата; алі сліди віспи назавжди залишилися на його особі. Тропічна природа Вест-Індії зробила на нього сильне враження; разом з тім, він не пропускав нагоди досліджувати ґрунт, спостерігати вдачі жителів, суспільні встанови й охоче відвідував театр, – задоволення, доти невідоме для нього.

Однак перебування на Барбадосі не відновило сил Лоренса; до того ж він так тужив за родиною, що Джордж на прохання брата відправився за його дружиною й дитиною, маючи намір привезти їх у Вест-Індію. Джорджу довелося їхати в Маунт-Вернон узимку, коли, внаслідок частих бур, морське плавання був уповільнений і небезпечним; корабель, на якому він плив, ледве було не зазнав катастрофи, про що докладно говоритися в щоденнику. Під година відсутності Джорджа Лоренс ставши ще сильніше тужити за своєю рідною Віргінією, і раннею навесні відправився сам у Маунт-Вернон. Дорога так розморила його, що, тільки-но встигнувши добратися до будинку, він помер у колі своєї родини, 34 років від роду. Це було більшим горем для Джорджа, тому що він в особі Лоренса втратив кращого друга, що цілком заміняв йому батька. Маєток Маунт-Вернон, відповідно до батьківського заповіту, у випадку смерті Лоренса повинне було дістатися Джорджу, що незабаром і вступивши в керування цим великим маєтком. Маунт-Вернон на всі життя залишився улюбленим місцеперебуванням Вашингтона, де він знаходив спокій і відпочинок від праць і тривог громадського життя.

Тім годиною, відносини французів і англійців продовжували загострюватися. Французи будували фортеці, споряджали флот і тіснили колоністів-англійців; нарешті, виргинский губернатор Динвидди вирішив зробити із цього приводу подання комендантові головної французької міцності на ріці Френчі-Лементі. Крім переговорів із французами, необхідно було ще постачити союзних індіанців зброєю й залучити якнайбільше червоношкірих на сторону англійців; для виконання цієї місії потрібний була смілива, прониклива людина, – і вибір губернатора впавши на Вашингтона, після смерті брата знову, що зайняв пост, майора.

Коли на чолі англійського міністерства ставши Питт, що зумів зробити політикові Англії більше енергійне й впливової, положення Вашингтона стало трохи краще. В Америку послані були три дивізії, під головним начальства генерала Аберкромби, причому дві дивізії повинні були діяти на півночі, а третя, під предводительством бригадира Форбса, відправлена була у Віргінію, одержавши приписання опанувати фортом Дюкен. Крім того, Питт зрозумів, що необхідно зрівняти в правах і чинах офіцерів (до полковника включно) колоніальної й королівської армії, щоб знищити постійні сперечання, що заважали єдності війська; таким чином, здійснювалася міра, що Вашингтон давно вже вважав надзвичайно важливої і яка дійсно полегшила положення справ. Форбс знав, що невдача Брэддока значною мірою пояснюється його зневагою до рад Вашингтона, і тому постійно радився з начальником провінційної міліції. До регулярних англійських військ і до виргинской армії незабаром примкнули пенсильванцы й деякі інші колоністи в кількості 4500 чоловік. Під командою Вашингтона перебувало біля двох тисяч чоловік, неуважних, однак, по великому просторі й нуждавшихся в наметах, продовольстві й так далі. У такому положенні перебувала праворуч наприкінці літа 1758 долі. У цей година Вашингтон відправився у Вильямсбург із доповіддю про споживи свого війська. Ця поїздка мала вирішальне значення для його особистого життя [9, 29].

По дорозі у Вильямсбург Вашингтон познайомився йз Чемберленом, маєток якого перебувало поблизу і який ставши просити Вашингтона заїхати до нього хоч пообідати, якщо вже ніяк не можна погостювати подольше. Вашингтона поступився наполяганням гостинного поміщика, і в будинку його вперше зустрівся з молодою вдовою, Мартою Кэстис. Як по батьку, так і по чоловіку, г-жа Кэстис, уроджена Дэндридж, належала до шановного прізвища, а від чоловіка успадкувала величезний стан і малий двох маленьких дітей. Це була жінка невеликого росту, алі пропорційного додавання; дуже красили її більші темно-карі очі, прекрасні каштанові волосся й приємне вираження особини. Її привабливі манери й простота в обігу відразу сподобалися Вашингтону. Незважаючи на свою стриманість і серйозність, він був дуже чутливий до жіночої принадності, особливо в мінути відпочинку від військового життя, і миссис Кэстис у цей день скорила його серце. Обід пройшов непомітно, і хоча коня були давно подані, Вашингтон барився їхати; нарешті він покаравши розсідлати коней і тільки на наступний ранок відправився на місце свого призначення. Маєток г-жи Кэстис “Білий Дім” перебувало недалеко від Вильямсбурга, і Вашингтон провівши в неї всі вільні від занятті годинники. Алі військові обов'язки не дозволяли Вашингтону довго залишатися у Вильямсбурге, і, боячись втратити миссис Кэстис, у якої й без нього було чимало шанувальників, Вашингтон зробив їй пропозиція. Гарний молодий офіцер, що встиг уже придбати собі славу, настільки притягальну для жінок, дістав згоду миссис Кэстис, і вирішено було відсвяткувати весілля після узяття форту Дюкен.

Алі похід проти Дюкена відбувся лише через кілька місяців. Форбс барився, і Вашингтону доводилося займатися прокладанням нової дороги, тому що Форбс не хотів іти по ті шляхи, де невдача один раз уже осягла Брэддока.

Тім годиною на півночі справи англійців з кожним удень поліпшувалися, міцність за міцністю переходили в їхні руки, і французи, що діяли на півдні, перестали одержувати з півночі підкріплення. Вашингтона квапив Форбса, наполягаючи на тому, щоб зробити похід по старій дорозі, – алі дарма. Нарешті, тільки на качану листопаду 1758 долі вся англійська армія зібрана була в один пункт, і вирішено було рушити в дорогу, тім більше, що ходили слухи про слабість дюкенского гарнізону. Вашингтона повів авангард, а за ним форсованим маршем пішли інші. Безперешкодно підійшло англійське військо до форту Дюкен, що, як виявилося, був покинутий ворогом. Втративши надію одержати підкріплення з півночі, французи, довідавшись про наближення англійців, зволіли вийти й надати їм заволодіти міцністю без бою. Правда, французи встигли підірвати свої магазини й спалити всі будинки, так що Вашингтон заставши на цьому місці одні руїни. Виправивши це зміцнення, англійці назвали його на честь свого першого міністра фортом Питт.

Так окончилось панування французів в області Огайо, на границях якої знову встановилися мир і спокій. Вашингтона вирішив залишити військову службу, як тільки окончится кампанія проти форту Дюкен. Здоров'я його за кілька років бивуачной життя сильно розхиталося, вічні тривоги набридли йому, і душу його жадала спокою. Ще до узяття Дюкена Вашингтон за порадою своїх друзів погодився виставити свою кандидатуру в депутати законодавчих зборів, куди й був вибраний величезною більшістю голосів як представник від графства Фредерике. Після узяття Дюкена Вашингтон вийшов у відставку й 6 січня 1759 долі женився на миссис Кэстис. Весілля було відсвятковано в “Білому Домі” у колі численних друзів і знайомих, як того вимагало стародавнє виргинское гостинність [15, 69]. У тім же 1759 долі французькому пануванню нанесень був остаточний удар і в Канаді. Однак ще до 1763 долі не раз спалахували в Канаді повстання, які англійцям доводилося придушувати зі зброєю в руках. Нарешті, до великої радості американських колоній Англії, укладений був мир.

Війна Англії із Францією через американські території мала важливі наслідки для американців. Англійським колоністам довелося в цю війну принести величезні жертви. Населення колоній було розорено, землі спустошені, невдоволення положенням справ приймало всі більші розміри. У народних масах помалу пробуджувалася свідомість, що виявилася в тім, що колонії почали жадати від метрополії відшкодування своїх збитків. Зароджувалася думка про повне відділення колоній від Англії, і Англія всіляко підтримувала цю думку своїми репресіями проти американського населення. Праворуч у тому, що зі знищенням французької могутності в Америці англійські колонії не бідували більше в захисті метрополії, – а це, по суті, було главною зв'язком між Англією і її колоніями; через кілька років волелюбні американці зуміли стряхнути із собі гне, що зовсім не доводився їм по смаку.

Помітимо на закінчення, що під година війни йз французами, що мі могли розглянути отут лише загалом, Вашингтон не зробив жодного блискучого подвигу, алі все-таки цілком заслуживши свою популярність і славу. Всі його життя за цей година може справедливо вважатися подвигом; нелегко були мати справу з неорганізованою армією й заміняти недоліки військової організації своїми особистими достоїнствами, не порушуючи при цьому законів і сміло зустрічаючи всяку небезпеку. Досвід, придбаний їм у війні йз французами, більш ніж придався йому згодом. Цілком підготовлений, узявся він за велику справу звільнення своєї батьківщини, завдяки якому здобував собі право на безсмертя [14, 175].

2.3 Причини і початок американської революції

Поки Вашингтон мирно живий у Маунт-Верноне, на суспільному обрії Америки збиралася гроза. Відповідно до давньої ухвали англійського парламенту англійські колонії Північної Америки малі право вести торгівлю тільки з Англією, причому заборонявся вивіз із Америки деяких предметів, що вироблялися в Англії. Звичайно, ця постанова була вкрай невигідно для колоній; з їм, однак, доводилося миритися, поки колонії малі потребу у військовому захисті метрополії. Алі після витиснення французів положення справ змінилося. Республіканські ідеї й демократичний дух насамперед виявилися в північних колоніях, які сталі ревниво стежити за діями Англії.

Війна йз Францією в Америці ввела Англію в більші витрати, і британський уряд вирішило залучити колонії до покриття цих витрат, наклавши мита на деякі предмети споживання, що ввозилися в Америку з Англії. Тім годиною, за духом англійської конституції, введення прямих і непрямих податків у колоніях було виключним правом місцевих законодавчих зборів. Алі, не бентежачись цим, англійський парламент обклав митами патоку й цукор, що ввозилися в порти Нової Англії, і, головним чином, у Бостон. Незабаром обкладені були митами й інші предмети ввозу й установлень був строгий нагляд за контрабандною торгівлею, що колонії нишком вели йз французами й іспанцями й на якові Англія раніше дивилася крізь пальці. Завдяки цьому значна частина населення розорилася, і невдоволення колоній росло не щодня, а щогодини. Колонії відправили було петицію королеві й парламенту про скасування пошлинных актів і послали в Англію як свій уповноважений Франкліна. Алі англійський уряд занадто мав потребу в грошах, щоб почути голосу колоній, і воліло порушувати конституцію. Правда, парламент скасував мита на деякі товари; алі заті, як би на підтвердження прав Англії обкладати колонії податками, виданий був знаменитий акт про гербовий збір, по якому всі ділові папери в колоніях повинні були писатися на гербовому папері. Алі колонії твердо вирішили статі проти цього незаконного акту й не допускати в собі його здійснення. Тепер заговорили не тільки північні, алі й південні колонії, що відрізнялися порівняно большею відданістю королеві, внаслідок того, що там перебували великі маєтки англійської аристократії, що виселилася. Населення південних колоній все-таки не бажало відмовлятися від своїх автономних прав, гарантованих англійською конституцією, і добровільно виконувати деспотичні домагання Англії. Північ і південь виявилися об'єднаними спільними нтерес. Акт про гербовий збір винний був набути чинності 1 листопаду 1765 долі. У багатьох колоніях населення спалило склади з гербовим папером і узялося до зброї, так що англійський парламент змушений був скасувати ненависний акт. Алі замість цього обкладені були митами картон, фарба й чай, що привозилися з Англії. Очевидно, метрополія не обертала ніякої уваги на права колоній самим призначати мита й податки. Колонії розуміли, що петиціями справі не допоможеш, і вирішили не приймати до собі англійських товарів, за які стягувалися мита [8, 175]. Ця міра мала на увазі вдарити по кишені англійських купців і примусити їх домогтися від свого уряду скасування мит. Вашингтона, що гаряче співчував цій мері, взявши діяльну долю в її проведенні.

Правда, Вашингтон був у молодості щирим монархістом, і симпатії до Англії і її установ глибоко коренилися в його природі; алі ще більше він любив свою батьківщину й всею душею стояв за збереження її політичних вільностей. Спочатку, однак, Вашингтон був проти боротьби зі зброєю в руках, тому що сподівався мирним шляхом улагодити відносини між Англією й колоніями. Із всіх мирних засобів боротьби найбільш вірним здавалося йому утримання від покупки англійських товарів, обкладених митами. Він сам, разом зі своїм іншому Масоном, виробив систему помірності й представивши свій проект законодавчим зборам Віргінії. Проект був прийнятий, і всі членуй зборів підпискою зобов'язалися не купувати обкладених митами товарів, крім украй необхідних для життя. Потім устав суспільства помірності був видрукуваний і розісланий по всіх колоніях. Таким чином, система помірності поширилася по всій країні й з'явилася першим кроком до об'єднання колоній. Сам Вашингтон строго дотримувався цієї системи; у будинку його не можна було знайти жодного йз заборонених продуктів, навіть чаю, до якого він був великий мисливець.

Події помалу приймали вусі більше лиховісний характер. У Бостоні й інших містах Нової Англії розставлені були війська нібито для підтримки порядку; присутність їх украй дратувало населення. У березні 1770 долі в Бостоні відбулося зіткнення між солдатами й народом (“бостонская різанина”), що викликала по всій країні буру обурення, і в багатьох місцях почали нишком готуватися до війни. У тої ж година англійський парламент змушений був скасувати деякі мита й понизити мито на чай, тому що система помірності заподіяла більші збитки англійській торгівлі. Сподіваючись через це продати свій чай в Америці, тільки Ост-Индская компанія відправила з Англії в Бостон кілька кораблів, навантажених сподіваємося. Алі бостонцы й чути не хотіли про покупку сподіваючись доти, поки не будуть скасовані весь мита без винятку, і вимагали видалення кораблів з гавані. Алі тому що кораблі не віддалялися, те вночі 18-го грудня 1773 долі бостонцы, переодягнені індіанцями, піднялися на кораблі й викинули весь чай у море. На кару за цей учинок англійський парламент видав акт, що закривав гавань Бостона з 1 червня 1774 долі на невизначений година. Праворуч зайшла цього разу занадто далеко, і всі колонії відчули, що існуванню їх загрожує небезпека. У травні 1774 долі зібралися законодавчі збори Віргінії й протестувало проти закриття гавані Бостона, ухваливши 1 червня провести в пості й молитві з метою відвернути загрозливу небезпеку. Незважаючи на вимогу губернатора, щоб збори розійшлися, воно продовжувало свої засідання в іншому місці й вирішили знестися з іншими колоніями, пропонуючи якомога швидше скликати конгрес делегатів від всіх колоній. Думка про такий конгрес уперше висловлена була Франкліним уже раніше. Алі в цей момент конгрес був нагальною потребою. Це прекрасно розумів Вашингтон, що ясно бачив, що у відносинах колоній з метрополією наступила кризу й що необхідно діяти енергійно. “Я не беруся сказати, – писав у цей година Вашингтон одному зі своїх друзів, що був гарячим прибічником англійського режиму й ворогом опозиції, – де винна бути проведена прикордонна рису між Великобританією й колоніями; алі я переконаний у тім, що така рису винна бути проведена, і наші права повинні бути точно визначені. Я особисто бажав би надати рішення цієї суперечки нащадкам. Алі тепер наставши критичний момент, коли мі повинні відстояти наші права або ж підкоритися всяким податкам, якими будуть обкладати нас доти, поки звичай і звичка не зроблять із нас покірних і знехтуваних рабів” [7, 93]. 5 вересня конгрес винний був зібратися у Філадельфії. У числі п'яти делегатів від Віргінії перебували Вашингтон і Патрик Генрі, один з найбільш видатних поборників американської волі.

Перший Континентальний конгрес був втіленням національної єдності колоній, хоча ще досить слабкого. Конгрес першим боргом приступився до обговорення мер для того, щоб вивести країну йз критичного положення. Вирішено було скласти асоціацію проти ввозу й споживання англійських товарів і вивозу деяких американських товарів в Англію й у тої ж година відправити відозва до англійського народу й до населення англійських колоній в Америці, а королеві Англії послати верноподданнический адреси.

Під година дебатів Вашингтон говорив дуже мало й більше тримався в тіні. Алі що він впливав на всі ухвали конгресу, видно з наступного епізоду. Після конгресу хтось запитав Патрика Генрі, кого зі членів конгресу він уважає найбільш видатним. Генрі відповів: “Якщо ви говорите про красномовство, те містер Рутледж із Південної Кароліни безсумнівно найвидатніший оратор. Алі якщо ви говорите про солідні відомості й здорове судження, ті найвидатнішим варто вважати полковника Вашингтона з Віргінії”.

Незважаючи на захист Питтом прав колоній у палаті лордів, колоніальна політика Георга III після того не змінилася на краще. Англія сама підбивала свої колонії до війни й пішла на примирення тільки тоді, коли було вже занадто пізно.

Тім годиною всі північноамериканські колонії Англії поволі готувалися до війни. У Віргінії сформувалося кілька загонів під приводом війни, що стояла нібито, з індіанцями. Офіцери цих загонів дуже часто зверталися за радами до Вашингтона, що охоче допомагав своїми вказівками й особисто навчав ті або інші зажени. Англійський уряд, однак, не давало відповіді на резолюцію конгресу. У Массачусетсе ремство було особливо сильне через ті, що губернатор цієї колонії, Гэдж, був уповноважений повести парламентські акти в дію за допомогою військової сили. У виргинском зборах Патрик Генрі вимагав військової оборони країни: “Заклич до зброї й звертання до Бога воинств – від вусі, що нам залишилося!” – викликнув він наприкінці своєї мови. Вашингтона гаряче співчував Генрі й був обраний у комісію, що винна була зайнятися організацією оборони країни. 10 травня у Філадельфії вдруге винний був зібратися конгрес, і в числі віргінських делегатів знову находилсяВашингтон. Він тепер уже ясно розумів, що прийде зі зброєю в руках відстоювати права своїх співгромадян. “Я прийняв тверде рішення, – писав він своєму братові Августину, – у випадку споживи пожертвувати своїм життям і своїм станом зазаради справи, у якому мі так глибоко зацікавлені”.

У північних колоніях, особливо в Массачусетсе, надзвичайно діяльно готувалися до війни. Генерал Гэдж, тимчасовий головнокомандуючий британськими військами в Америці, початків стягати свою армію в Бостон. Гэдж вирішив зруйнувати склад американської зброї в Конкорде й із цим ланцюгом увечері 18 квітня вислав з Бостона загін в 900 чоловік під командуванням полковника Смита. Алі бостонцы провідали про цей план, а також про намір заарештувати декількох американських патріотів, і зняли тривогу. Ледь встиг Смит виступити з міста, як на всіх бостонских дзвіницях з'явилися сигнальні ліхтарі, і незабаром з усіх боків почали доноситися гарматні постріли, що попереджали околишнє населення про небезпеку. У Лексингтоне Смит зустрівся зі збройним загоном американців, що, однак же, розсіявся після першого рушничного залпу, даного англійцями. Прибувши в Конкорд, Смит знайшов його захищеним загоном в 500 чоловік; до того ж американці встигли забрати головну масу пороху й зброї в інше місце. Смиту довелося відступати в Бостон, причому на шкірному кроці загін його піддавався нападам. Кожний будинок, кожний пагорок, кожне дерево по дорозі приховували запеклих американців; рушничні постріли звучали немов з-під землі. Досягши Лексингтона, загін Смита звернувся в безладну втечу, незважаючи на підоспіле підкріплення. Американці до того палали спрагою мести, що ні пушки, ні чисельність підкріплення (дві тисячі чоловік) не діяли на них. Англійцям довелося відступити, тому що немислимо було продовжувати боротьбу з невидимим ворогом, що боровся на зразок індіанців. Кілька сотень англійців залишилося на місці. У цей день американська воля одержала своє перше бойове хрещення. Почалася американська революція.

Одержавши звістку про битву під Лексингтоне, Вашингтон прийняв тверде рішення боротися за потоптані права своєї батьківщини. “Велике несчастие бачити, як меч брата встромлюється в груди брата, і усвідомлювати, що ці ніколи щасливі й мирні поля Америки повинні бути або обагрені кров'ю, або населені рабами. Сумна альтернатива! Чи Алі може чимала людина коливатися у своєму виборі?” - писав він у цей година одному зі своїх лондонських друзів [6, 281].

Другий конгрес, що відкрився 10 травня 1775 долі, розуміючи, що треба вчасно скористатися ентузіазмом населення, негайно приступився до вироблення системи національної оборони. Вашингтона головував у комісії, вибраної для цієї мети. Завдяки досвідченості й практичності Вашингтона, комісія незабаром упоралася зі своїм завданням. Вирішено було негайно набрати 10 полків у різних колоніях і приєднати їх до міліції Нової Англії, що вже стояла під Бостоном, що перебував у руках англійців. Для покриття військових витрат вирішено було випустити паперові гроші на торбу 3 млн. доларів. Континентальна армія і її головнокомандуючий, якого ще стояв вибрати, повинні були підкорятися конгресу як верховній установі країни.

Хоча населення Нової Англії перше схопилося за зброю, алі воно не претендувало, щоб головнокомандуючий був обраний з його середовища; делегати від Нової Англії на конгресі перші запропонували вибрати кандидатом на цю посаду Вашингтона, розуміючи, що вибір головнокомандуючого з багатого й впливового Півдня ще сильніше прив'яже південні колонії до спільної справи. Крім того, на цей пост випливало зверни людинуу, що особистими своїми достоїнствами міг би замінити недоліки військової організації. Вашингтона був уже людиною досвідченим і показавши під годину війни йз французами, з якими величезними труднощами він уміє справлятися. Не блискучі таланти висунули Вашингтона, а глибокий, докладний розум, сильна воля, терпіння й високі моральні принципи. Це викликало до нього загальна повага й переконання, що він може керувати діями інших людей. Звичайно, чималу роль грало й багатство Вашингтона, що давало йому можливість служити без платні. Всі ці міркування спонукали конгрес одноголосно зверни Вашингтона головнокомандуючим американською армією. Виражаючи конгресу подяка за велику честь, зроблену йому, Вашингтон між іншим сказавши: “Тому що успіх не завжди відповідає очікуванням, те я повідомляю сьогодні з найбільшою відвертістю й щирістю, що не почуваю собі здатним виконати це складні завдання. Що ж стосується платні, те прошу збори повірити мені, що я не бажаю витягати ніяких доходів зі свого положення, тому що ніякі розрахунки на вигоду не могли б спонукати міні прийняти цей важкий пост і відмовитися від домашнього спокою й щастя”. Офіційно зведений у чин генерала й вибраний головнокомандуючим, Вашингтон відправився в діючу армію, що стояла під Бостоном.

Розлютований безтактними діями Гэджа, загін американців чисельністю 1500 чоловік під командуванням генерала Путнама відділився від армії, що осаджувала Бостон, захопив пагорби біля гавані й зміцнився там. Англійці з найбільшою працею й більшими втратами витиснули американців із цієї позиції, вусі більше й більше переконуючись, що не так^-ті легко мати справу з американськими “обшарпанцями”. 2 липня Вашингтон прибув у Кембридж, де перебувала головна військова квартира американської армії. Народ скрізь урочисто зустрічав його, армія також прийняла його сердечно. Це дуже підбадьорило Вашингтона й зміцнило його віру в собі.

Всі ці недоліки армії утягнули Вашингтона у велику переписку з конгресом, що з більшим інтересом ставився до доповідей, аркушам і проектам головнокомандуючого. Алі проте, Вашингтон довгий година не міг домогтися посилення військової влади й продовження терміну військової служби. Як істинно демократичний установа конгрес украй підозріло ставилася до думки про постійну армію й до посилення влади головнокомандуючого. Терміном військової служби конгрес спочатку призначив один рік; алі за один рік неможливо було належним чином навчити солдат, і смороду, тільки-но привыкнув до військової справи, запозбавляли служби, так що щороку доводилося мати праворуч із зовсім недосвідченими новобранцями. Вашингтона наполягав на тому, щоб термін військової служби був продовжений до трьох років, алі конгрес довгий година й чути про це не хотів [ 12, 69]. Це зв'язувало головнокомандуючого по руках і ногам; недовіра конгресу до нього сильно його ображало, алі він розумів і цінував спонукання, що керували конгресом, а тому не міняв добрих відносин з їм і свято дотримував всі його приписання, хоча б ці приписання йшли врозріз із його поглядами. В усі годину революції ніщо не могло похитнути поваги Вашингтона до цивільної влади, і він завжди був переконаний, що цивільна влада винна стояти вище військової. Щодо цього Вашингтон виявляє собою зразок республіканського генерала, справедливо порівнюваного з доблесними полководцями стародавності.

Тому що конгрес був позбавлений виконавчої влади, ті Вашингтону волею-неволею доводилося звертатися до місцевих установ колоній, переважливо до законодавчих зборів, для здійснення приписань конгресу: виконавча влада цілком перебували в руках місцевих установ. Від їх залежавши підвіз амуніції й провіанту, призначення офіцерів і так далі. Переписка з місцевими установами змусила Вашингтона приходити в зіткнення з основними елементами громадської організації й ознайомитися як не можна краще з механізмом громадського самоврядування; звідси його чудовий досвідченість у цивільних справах, виявлена їм під година президентства.

У жовтні генерал Гэдж був відкликаний в Англію. Під година війни йз французами Гэдж був товаришем Вашингтона: зрозуміло, з качаном революції відносини між ними змінилися. Довідавшись про дурний обіг англійців з полоненими американцями, Вашингтон письмово просив Гэджа звертатися з ними по-людськи. Гэдж відповів на це прохання грубимо аркушем, де доводив, що звертається з американцями краще, ніж смороду того заслуговують, тому що їх усього варто було б перевішати як заколотників. Тоді Вашингтон написавши Гэджу, що буде не менш суворо обходитися з військовополоненими англійцями. Алі він ніколи не здійснював своєї погрози, уважаючи дурний обіг з полоненими несумісним з великою справою революції. У відповідь на небажання Гэджа визнавати його чин Вашингтон писав: “Ви говорите, що не бажаєте визнавати чин, що не виникає з такого ж джерела, як ваш. Я ж не можу собі представити більше почесного чина, чим тої, котрий дається непідкупним вибором мужнього й вільного народу. Це - первісне джерело й саме чисте джерело всякої сили й влади”. Після від'їзду Гэджа в Англію головнокомандуючим англійською армією в Америці був призначений лорд Гоу.

Тім годиною, рік наближався до кінця, і для більшої частини солдатів минав термін військової служби. Вашингтона серйозно побоювався, що опиниться один у спустілому таборі, тому що конгрес, незважаючи на всі його подання, не погоджувався продовжити терміну служби. Конгрес задовольнявся тім, що відправив у табір особливу комісію для перегляду військового уставу й для вповноваження головнокомандуючого особисто від собі, крім конгресу, розсилати накази про набір рекрутів. Одним зі членів цієї комісії був Бенджамин Франклін, з яким Вашингтон тепер близько зійшовся. У листопаді в табір з'явилися лише 5 тисяч новобранців замість полагавшихся 20 тисяч. Однієї з головних причин повільного набору нової армії були грошові нагороди, допомогою яких колонії залучали людей на військову службу. У різних колоніях ці нагороди були різні, а тому бідні колонії, які не могли обіцяти великої винагороди, ніяк не могли набрати достатньої кількості війська. Вашингтона енергійно повставав проти таких нагород, і конгрес заборонивши їх. Проте, смороду практикувалися в усі годину війни й сильно гальмували справу.

Армія набиралася так повільно, і притім відчувався такий недолік зброї й пороху, що неможливо було атакувати ворога, хоча вся країна жадала від армії дії. Вашингтона починали дорікати в повільності, у недоліку мужності. Положення його було воістину трагічне. На щастя, лорд Гоу, що очікував підкріплень із Англії, не починав воєнних дій, сподіваючись, що американська армія розпадеться сама собою. Вашингтону доводилося вичікувати й сподіватися на краще майбутнє. У цей година до нього приїхала з Маунт-Вернона дружина, із цього години всяку зиму що проводила йз чоловіком у таборі.

На качану 1776 долі справи американської армії значно покращилися: запас пороху й зброї збільшився, і щодня приходили нові партії новобранців. Вашингтона нарешті скликавши військову раду й запропонував обговорити план атаки Бостона, поки ворог не встиг ще одержати більших підкріплень. План Вашингтона полягав у тому, щоб заняттям Дорчестерских висот біля гавані виманити частина англійської армії з Бостона й, таким чином, полегшити американцям заняття міста. Увечері 4 березня Дорчестерские висоти були зайняті й укріплені американцями під командуванням генерала Томаса. Поки Томас зміцнював позицію, Вашингтона розпорядився відкрити вогонь із американського табору, щоб відволікти увага англійців. Алі узяття міста виявилося простіше, ніж очікував головнокомандуючий. Лорд Гоу одержавши з Англії приписання пересунутися з усією армією й флотом в один з південних портів [14, 109]. Гоу готувався вже до виступу, коли йому повідомили, що англійський флот перебуває під угрозою дорчестерских батарей, споруджених американцями. Тоді Гоу оголосив бостонцам, що не стані руйнувати їхній міста, якщо американці не перешкодять виступу англійського флоту з гавані, розраховуючи на ті, що Вашингтон побажає пощадити місто. Він не помилився. Вашингтона сам був радій, що праворуч окончится без кровопролиття. 17 березня англійський флот покинувши гавань Бостона, і в тої ж день генерал Путнам на чолі двох американських дивізій вступивши в місто й зайняв всі пости. Наступного дня вступивши в місто Вашингтон, сердечно приветствуемый населенням. Законодавчі збори Массачусетса й конгрес виразили головнокомандуючому свою подяку за великі його послуги країні, і на згадку звільнення Бостона конгрес покаравши отчеканить золоту медаль із зображенням Вашингтона.

Після звільнення Бостона від англійців Вашингтон мав у своєму розпорядженні вже значну армію завдяки успішному набору солдатів у колоніях Нової Англії. Побоюючись, що Гоу може раптово напасти на Нью-Йорк, Вашингтона рушив туди, як тільки англійський флот зник. Тім годиною з Канади, куди Вашингтон відправив полковника Арнольда з невеликим військом для дій проти Квебека, приходили самі безвідрадні звістки. Від армії, посланої туди, залишалися лише жалюгідні залишки, які не могли б упоратися зі свіжими англійськими силами, що очікувалися цієї ж весною. На вимогу конгресу Вашингтон відправив у Канаду підкріплення з метою перешкодити ворогу проникнути усередину країни. Для обговорення подальшого плану військової кампанії необхідно була особиста присутність Вашингтона на конгресі, і тому наприкінці травня 1776 долі він відправився у Філадельфію.

У цей година членуй конгресу перебували у великому утрудненні. З Англії отримані були звістки про готовність метрополії примиритися з колоніями, і багато членів конгресу були прихильниками догоди з Англією. Алі Вашингтон, що недавно ще допускав можливість примирення, тепер примкнувши до тої партії конгресу, що не бажала догоди й з сен-джемским кабінетом: головнокомандуючий був твердо впевнений, що Англія, незважаючи на свої солодкі мови, хоче тільки виграти година й у майбутньому має намір продовжувати свою колишню, принизливу для американців, політикові. Щоб вчасно згасити розбрат, що вже починався серед членів конгресу під впливом підступу Англії, необхідно було раз і назавжди відрізати всяку можливість примирення. Більшість конгресів давно вже носилося з думкою про проголошення незалежності колоній; тепер же ця міра здавалася особливо бажаною. Вашингтона гаряче стояв за неї, погоджуючись із віргінськими законодавчими зборами, що перше запропонувало конгресу оголосити колонії незалежними й об'єднаними штатами. Разом з найбільш сміливими членами конгресу Вашингтон уважав оголошення незалежності самим могутнім засобом, щоб змусити сильніше битися всі серця й досягти того, щоб населення напружило всі свої сили для боротьби за велику справу.

Покинувши Філадельфію, Вашингтона повернувся в Нью-Йорк і діяльно прийнявся за зміцнення цієї позиції. Разом з тім йому довелося впливати на цивільну владу й вимагати придушення підступу так званих торуй, або таємних прихильників англійського короля на американській землі. Незважаючи на свою гуманність і терпимість до всякого роду переконанням, Вашингтон був прихильником арешту й конфіскації имуществ торийской партії, гніздо якої перебувало в Нью-Йорку: ці люди були вкрай небезпечні для ледь, що зароджується волі, Америки [4, 269]. Побоювання Вашингтона щодо намірів англійців підступити до Нью-Йорка виявилися обґрунтованими: уже наприкінці червня англійський флот з'явився перед Нью-Йорком, алі не починав воєнних дій, очікуючи підкріплень із Англії.

Тім годиною конгрес зважився на тої крок, якого давно вже чекало населення колоній: 4 липня 1776 долі колонії оголошені були вільними й незалежними штатами. Ця жадана звістка швидко пронеслася від одного кінця країни до іншого й скрізь зустрічалася з ентузіазмом. Одержавши від конгресу офіційне повідомлення про цю подію, Вашингтон вибудував свої полки й покаравши голосно прочитати перед ними декларацію про незалежність Північної Америки, і гарматний салют сповістив усьому світу про початок нового порядку. Військо було охоплено захопленням; довго не вгамовували радісні лементи й рукоплески. Наказ дня, розісланий Вашингтоном по всьому таборі, закінчувався наступними словами: “Генерал сподівається, що ця новий подія змусить шкірного солдата діяти мужньо, усвідомлюючи, що благо країни залежить, крім Бога, від успіху нашої зброї й що кожний з їх служити державі, що має силу нагородити всякого по заслугах і відкрити йому доступ до найвищих почестей”.

12 липня частина флоту Гоу вступила в Гудзон і качану підніматися нагору по ріці. Гоу хотів відрізати армію Вашингтона від Канади, а Нью-Йорк - від повідомлення йз країною. Незабаром з'явився й брат генерала Гоу з Англії з умовами догоди метрополії з колоніями; умови ці показували, що Вашингтона анітрошки не помилялася щодо намірів англійського уряду, що стосуються колоній, і чи навряд подібні умови могли б мати успіх і до оголошення незалежності. Тепер же про успіх місії лорда Гоу не могло бути й мови. Генерал Гоу в цей година відправив Вашингтону офіційний аркуш, адресувань просто “Джорджу Вашингтону”, тому що представник Англії не вважав за можливе поставитися до заколотника, називаючи його “превосходительством”. Вашингтона ж, не бажаючи принижувати влади, отриманої їм від народу, відмовився прийняти аркуш. Від як сам він пояснює свій учинок: “Я нізащо не пожертвував би сутністю справи зазаради формальності; алі в цьому випадку я вважав своїм обов'язком щодо моєї країни й мого положення наполягти на належному мені вираженні поваги, від чого я охоче відмовився б із усякої інший, алі не йз суспільної крапки зору”. Конгрес цілком схвалив поводження Вашингтона, і генерал Гоу, ще раз зазнавши невдачі при посилці аркуша, примушений був здатися й надалі називати американського головнокомандуючого “Його Превосходительством” [11, 101].

Через неминучість зіткнення Вашингтона особливо сильно зміцнив острів Нью-Йорк, вибудувавши на ньому дві міцності - форт Вашингтон і Чи форт. У Гоу, після одержання підкріплення, були 30 тис. війська й чудовий флот; у Вашингтона ж було лише 11 тис. чоловік, та й те не звиклих до табірного життя й до дисципліни. Смороду часто вступали в сперечання, і Вашингтон намагався діяти на них переконанням, вселяючи їм, що всяке розходження національностей і провінцій повинне зникнути в шляхетній боротьбі за загальну волю й що всі смороду повинні насамперед навчитися почувати собі американцями. Наприкінці серпня армія Вашингтона значно підсилилася підкріпленнями, присланими з різних штатів і досягла майже 20 тисяч. Нарешті, генерал Гоу почав висаджувати свої війська на один з Нью-йоркських островів, Лонг-Айленд, з усіх боків укріплений американцями. На жаль, американський генерал Грін, що споруджував зміцнення на Лонг-Айленде й добрі знайомий з місцевістю, винний був через хворобу передати командування генералові Путнаму, незнайомому з положенням, а це не передвіщало нічого гарного. І дійсно, завдяки помилці Путнама американці незабаром опинилися між двох вогнів і кинулися навтіки. З 3 тисяч американців біля половини було захоплено в повний і вбито; правда, їм довелося мати праворуч з пятнадцатитысячной англійською армією, і їхня мужність і стійкість визнані були навіть ворогами.

Вашингтона бачив, що англійська армія легко могла відрізати острів Нью-Йорк від американської армії, а тому з усім своїм військом поспішив висадитися на цьому острові [11, 134]. Цей відступ було блискучим образом задумане й виконано, причому головнокомандуючий зірко спостерігав за всіма деталями й протягом 48 часів підряд не сходивши з коня. Англійці помітили переправу на Нью-Йорк тільки тоді, коли останній човен перепливав через ріку. Проте, в Америці багато хто були незадоволені образом дій Вашингтона й поразкою при Лонг-Айленде; Вашингтон же думав, що, незважаючи на кількісну переваги ворога, пручатися було необхідно, щоб не деморалізувати армію, і вважав кращим окремими сутичками послабляти й затримувати ворога, алі не вступати з їм у відкриту боротьбу, поки американська армія недостатньо до цього підготовлена. Всі осудження й докори по своїй адресі Вашингтона виносила з удивительною стійкістю, неухильно продовжуючи виконувати свій борг. Коли ж упалим духом солдати почали дезертирувати й на шкірному кроці доводилося зіштовхуватися з порушенням дисципліни, Вашингтон зажадав у конгресу реорганізації армії й створення постійного війська, принаймні на годину війни. На думку Вашингтона, тільки постійна армія могла гарантувати певною мірою щасливий кінець війни з Англією.

З такою армією, яка перебувала в розпорядженні Вашингтона, німа чого було й думати про збереження Нью-Йорка. Вашингтона вирішив поступово відступати, намагаючись у тої ж година окремими сутичками якнайбільше шкодити ворогу. 15 вересня англійці почали висаджуватися на острові Нью-Йорк. Вашингтона напередодні відправився оглядати позицію, куди передбачалося відступити. Почувши гарматну пальбу, він поскакавши назад. Під'їхавши до свого війська, Вашингтон побачив приголомшуюче видовище: ціла дивізія звернулася в безладну втечу, не зробивши жодного пострілу, хоча ще не більше сотні англійців висадилося на берег. Такий жах уже встигли вселити англійці американцям! Вашингтона, втративши всяке самовладання, як скажений, ринувся в юрбу, що біжить, бив ціпком офіцерів, лаючи їхніми підлими трусами, потім вихопив шаблю й бив нею плашмя ліворуч і праворуч із метою зупинити солдатів. Алі всі було дарма. У розпачі Вашингтон, що волів смерть такій ганьбі, один кинувся назустріч ворогу, і важко сказати, чим би це скінчилося, якби деякі офіцери не встигли схопити його коня за вузду. Вашингтона була людина йз сильними страстями, алі й з величезним самовладанням; коли ж він - що траплялося надзвичайно рідко - втрачав своє самовладання, те ставав жахливий [7, 116]. Вся американська армія відступала до Гарлемским висот у самому пригнобленому стані духу, що, втім, трохи піднявся після однієї вдалої сутички з ворогом, де американці билися, як леви. Сам Гоу знаходив, що з американцями далеко не так легко впоратися, як це багато хто думають, і просив підкріплення з Англії, тому що американці відмовлялися надходити до нього на службу.

Скориставшись перервою воєнних дій, Вашингтон, що одержавши нарешті згоду конгресу, узявся за організацію армії. Конгрес продовжив термін служби у війську на три роки, і Вашингтон набирав армію на цей рядків. Вся армія винна була складатися з 88 батальйонів, і кожний штат при цьому винний був надсилати стільки батальйонів, скільки дозволяли його засобу, а також доставляти своїм батальйонам всі необхідне. Платня офіцерам було збільшено, і їм обіцяно було у вигляді нагороди по закінченні війни по 20 доларів і по 100 акрів землі. Простимо рядовим також обіцяно було видати земельні ділянки. Від всі, чого вдалося Вашингтону домогтися від конгресу. Призначення офіцерів, спочатку надані штатам, незабаром, однак, через незручність цього, надано було головнокомандуючому.

Розділ 3. Суспільна діяльність Вашингтона

3.1 Президентство й останні роки Вашингтона

У половині квітня 1789 долі в Маунт-Верноне Вашингтон одержавши від голови сенату офіційне повідомлення про обрання його президентом республіки. Вусі було вже готове до від'їзду, і 16 квітня Вашингтон пустився в шлях, цього разу особливо неохоче розстаючись із сільським життям. “Я попрощався з Маунт-Верноном, із приватним життям і з домашнім щастям; придушень самими тривожними й важкими почуттями, я направивши свій шлях у Нью-Йорк із найкращими намірами ще раз послужити батьківщині, алі зі слабкими надіями гідно виконати її ожидания” [14, 187].

Подорож Вашингтона в Нью-Йорк було дійсним тріумфальним ходом. Від одного міста до іншого його супроводжували зажени легкої кавалерії. У всіх містах його зустрічали дзвоном і гарматними залпами. Скрізь виходили йому назустріч і представники цивільної влади, депутації від релігійних і наукових суспільств і від городян. Народ юрбився по дорогах, щоб подивитися на свого президента. У Нью^-Джерсі зустріли його представники від обох палат конгресу (палати депутатів і сенату). Звідси Вашингтон поплив у Нью-Йорк у разубранной зеленню й прапорами човну, супроводжуваний величезної толпою. Ледь у Нью-Йорку він висадився на берег, як пролунав гарматний залп і загуділи всі дзвони міста. Удома були прикрашені прапорами й квітами, юрба привітала його радісними лементами. Вашингтона як щирий представник демократичного правління, не захотів їхати в кареті, а відправився у відведений для нього будинок пішки, у супроводі народу, вищих сановників, духівництва й нью-йоркської міліції. Увечері місто було иллюминован. Це було 23 квітня. 30 квітня Вашингтон приніс присягу конституції у Федеральної залі, куди президента супроводжували обидві палати конгресу, війська й вищі державні чиновники. Вашингтона вийшов на балкон і, поклавши ліву руку на серце, а праву на Біблію, на очах усього народу вимовив формулу клятви. Після цього на куполі будинку здійнявся національний прапор, багатотисячна юрба оголосила повітря захопленими лементами й із всіх нью-йоркських батарей пролунав гарматний залп. Вашингтона, сильно схвильований, увійшов у залу засідань, щоб виголосити вступну промову. “При цьому велика людина була так збентежена, як ніколи не бентежився перед спрямованою на нього гарматою, – говорити один очевидець. – Він тремтів і переривчастим голосом читав свою мову”. Інший очевидець додає: “Це була зворушлива й урочиста сцена. Вид у нього був серйозний, майже сумний; голос його був глухий, трохи тремтячий і ледве чутний”. Закінчивши мову, у якій виражав надію, спільно йз представниками народу, сприяти благу країни, Вашингтон відправився в церкву св. Павла, де було зроблено врочисте богослужіння.

Прийнявши доповіді від осіб, тимчасово поставлених на чолі різних відомств, Вашингтон самим ретельним образом вник в усі справи молодої держави, сам рився в архівах і робив витягу з найважливіших документів. Алі незабаром йому довелося перервати цю діяльність: тяжка недуги на цілих три місяці відволік його від державних справ. Ледь оправившись від хвороби, він одержавши звістку про смерть матері, що померла 25 серпня 1789 долі, 82 років від роду. Вона дожила до слави свого сина, алі ніколи не хвастала цим, до кінця днів зберігши простоту, не позбавлену суворості. Чуючи похвали синові, вона мовчала або говорив: “Джордж завжди був гарним сином, і я сподіваюся, що як людина він виконав свій борг”. Вашингтона щиро оплакував свою матір, який многим був зобов'язаний у житті.

Тім годиною конгрес встиг організувати виконавчу владу республіки. Створено було 4 департаменти (по-нашому, міністерства): іноземних справ, фінансів, військовий і юстиції. Вашингтона призначив міністрами здатних і чесних осіб, виявивши вміння неупереджено вибирати собі ділових помічників. Вашингтона поставивши собі за правило нікого не призначати ні на якові посаду по протекції. Він не обертав уваги ні на походження, ні навіть на політичні принципи чиновників; йому потрібна була тільки гарантія, що дана особа відрізняється чесністю, працьовитістю й необхідними для справи відомостями [12, 156]. Ніколи не соромився Вашингтон відмовляти своїм друзям або знайомим, що просили його прибудувати кого-небудь, хто не годився для справи, до теплого містечка, і завдяки цьому уник інтриг, заздрості й тому подібного, що панують суцільно й поруч у чиновницьких сферах. Тільки один раз призначив він на одному посаду свого родича, та й те переконавшись у його пізнаннях. Керуючись цими здоровими принципами, Вашингтон поставивши на чолі міністерства закордонних справ (куди включено було й відомство внутрішніх справ) Джефферсона, людини енергійного й талановитого, незважаючи на ті, що Джефферсон відрізнявся набагато більше крайніми демократичними переконаннями, чим Вашингтон. Фінанси були доручені Гамильтону, військове відомство - генералові Ноксу, а департамент юстиції - Джею. Помалу політичний механізм Сполучених Штатів почав діяти.

Багато години віднімали у Вашингтона візити як часток, так і офіційних осіб. Приймальня президента була завжди переповнена. Прийоми стомлювали його тім більше, що й без них справи бути безліч, та й роки його вже були не молоді. Розрахунки Вашингтона на делікатність публіки не виправдувалися - усякий хотів скористатися своїм правом особисто звертатися до президента. Нарешті за порадою друзів Вашингтон установивши для цих прийомів певна час, і щовівторка йз трьох до чотирьох часів у приймальню президента міг бути всякий, і він особисто йз усяким невимушено розмовляв. По п'ятницях увечері відкритий був салон миссис Вашингтон для всіх, хто бажав відвідати будинок президента й бачити Вашингтона, що завжди був присутній на цих зборах. Смороду відрізнялися простотою, але всяка фамільярність була виключена як щось несумісне з повагою до положення хазяїна. Раз у тиждень всі членуй кабінету обідали в президента разом з його близькими друзями. Неділя Вашингтон завжди проводила в колі своєї родини. Розподіляючи в такий спосіб свій година, Вашингтон устигав викроїти година й для зайняти своїм улюбленим Маунт-Верноном, для відповідей на листи керуючого, причому як і раніше вникав в усі великі й дрібні справи свого маєтку. У своєму домашнім господарстві в Нью-Йорку Вашингтон завів строгу економію, не бажаючи непродуктивно розтрачувати гроші, які виплачувалися йому державою у вигляді платні. Він погодився одержувати лише таку платню, що було необхідно для офіційних прийомів і для змісту будинку, а саме 25 тис. доларів у рік [1, 451]. Незважаючи на всю економію, часто доводилося робити збільшення зі своїх засобів для покриття витрат, сполучених з таким високим положенням. Щодня Вашингтон переглядав і вписував в особливу книгу витрати, перевіряючи всі рахунки, надавані йому дворецьким.

12 грудня 1799 долі Вашингтон, як звичайно, до обіду об'їжджав свої ферми, не обертаючи уваги на огидну погоду. Ішов змішаний зі снігом дощ і дул холодний вітер. Вашингтона промок до костей і сильно змерз; коли він повернувся додому, ті пластівці снігу зависли в нього на волоссях і вода струменіла за комір. Однак, незважаючи на прохання дружини, воно не погодився перемінити плаття. На інший день він почував озноб і біль у горлі; проте, він довго возився в саду, власноручно відзначаючи дерева, що заслоняли вид на ріку: їх він розпорядився зрубати. До вечора йому стало гірше, алі він не хотів приймати ніяких мір, говорячи стривоженим домашнім, що “це пройді так саме, як прийшло”. Весь вечір він провів зі своєю родиною, читаючи їй уголос, незважаючи на хрипоту, цікаві витримки з газет. Уночі лихоманка підсилилася, і пухлина в горлі не давала йому дихати. Довелося послати за доктором Крэком. Ще до прибуття його Вашингтон покаравши одному зі своїх службовців пустити йому дах; алі це не допомогло. Вашингтона сильно страждав, подих його ставало вусі сутужніше. Крэк, що прибув із двома іншими лікарями, знову вдався до кровопускання, так що в цілому було випущено 32 унції крові, що остаточно позбавило старого сил. Вашингтона відчув наближення кінця. “Я бачу, що вмираю, – сказавши він з покірністю. – Це – борг, що всі мі повинні сплатити” [4, 123]. Він просив дружину спалити його старий заповіт і залишити нового, позначеного 9 липня 1799 долі; секретареві своєму покаравши упорядкувати свої документи, листи й рахунки. Страждання його всі підсилювалися. З вираженням подяки в очах він сказавши секретареві, старавшемуся допомогти йому лягти зручніше: “Це добрі; це борг, що мі повинні платити один одному, і я сподіваюся, що коли вам знадобиться така ж допомога, те ви знайдете її”. “Доктор, – звернувся він до Крэку, – смерть у міні важка, алі вмерти я не боюся”. До вечора він ставши сильніше задихатися, алі лежав, не рухаючись і не скаржачись. Близько 10 часів вечора він із зусиллям промовив: “Момент настал~ Я умираю~ Поховаєте міні належним образом~ алі не раніше, ніж через три дня~ Зрозуміли?”. Трохи згодом він ставши дихати вільніше, сам хотів було обмацати в собі пульс, алі рука його безсило впала. У ніч із 14 на 15 грудня 1799 долі Вашингтон померла, досягши майже 68-літнього віку. Поховали його у фамільному склепі, у Маунт-Верноне.

Тоді у Філадельфії отримано була звістка про смерть Вашингтона, конгрес негайно ж припинив засідання. Наступного дня засідання відкрилося мовою Маршалла. “Нашого Вашингтона більше не існує, – сказавши він. – Герой, патріот і мудрець Америки, людина, на який у мінуту небезпеки зверталися всі подивися, живе тепер лише у своїх великих діяннях і в серцях гаряче його що любило й засмученого народу!” Конгрес ухвалив, що під година сесії крісло спікера повинне бути обтягнуте чорним крепом і що депутати в знак жалоби повинні бути на засідання в чорних платтях. Крім того, вирішено було спорудити мармуровий пам'ятник, щоб увічнити військові й політичні діяння Вашингтона, і доручити президентові від імені конгресу написати миссис Вашингтон і виразити їй співчуття. Звістка про смерть Вашингтона швидко облетіло всю країну; всі партії на годину забули свою ворожнечу й по-братньому простягнули один однієї руки, уболіваючи про втрату людини, всі життя якого була прикладом самовідданості зазаради народного блага; людини, що на бойовище відстояли незалежність Америки й керував першими кроками молодої республіки; людини, що був “першим на війні, першим у світі й першим у серцях своїх співгромадян”, якого з повним правом можна було назвати “батьком батьківщини” [11, 119].

Висновок

Дослідивши дитинство і юність Джорджа Вашингтона, його процес формування як особистості, своєрідні звички які в подальшому вплинули на його характер, той факт що він в раннім віці залишився без батьківскьої опіки, що змусило його дещо закритися від навколишньго середовища, що немогло не вплинути на формування в ньому такої риси характеру як консерватизм, ми дійшли висновку, що саме такий перебіг подій в його дитинстві змусив Вашингтона відточити в собі сильний характер, що звичайно залишився з ним на протязі всього життя. Проаналізувавши вибір Вашингтона стати військовим, можно зробити висновок що він вбачав створення незалежної держави тільки шляхом війни, але звичайно неможна не відмітити антропологічні якості Вашингтона, його манери, статуру, вміння тримати себе під контролем навіть у складних життєвих ситуаціях, тим більше в час війни. І ці його здібності, природню харизму, немогли непомітити його соратники по службі, чим заслужив він собі авторитет в армії.

Розв’язуючи задачу перебування Джорджа Вашингтона у влади, ми зіткнулися з деякими труднощами. Насамперед, його неприхильність до політичної влади, він навіть неприймав участь у передвиборній гонці, але любов народа до його персони немогла залишити Вашингтон осторонь державного керування. Він розумів що країні потрібна стабільність, і дотримування норм Конституції. Таким чином перед Вашингтоном – президентом стояла важка задача бути першим, і ми бачимо що він зміг з цією задачею справиться. І більш того на нього, як на зразок політичного ідеала рівнялися всі його наступники. З усього вище сказаного можно зробити висновок що Вашингтон був надзвичайно талановитою людиною, але неможна не згадати його помічників, соратників, адже завдяки їм він зумів наладити роботу державного апарату в такій значній по території державі,як США. Дослідивши його міжнародні звьязки, ми прослідили що пріорітетним стали відносини з Францією, яка була в напружених стосунках з ворожою для Вашингтона Англією. Джордж Вашингтон став тією людиною, яка змогла поєднати в собі усі людські чесноти, зумів обьєднати краіну, і поклав початок новій віхі в історії світу.

Таким чином, джерельна база проблеми є досить широкою: листи, військові розпорядження, щоденники, історичні твори, спогади, адмінистративні документи. Ці джерела дають змогу дослідити життєвий шлях, військову і політичну карьєру Джорджа Вашингтона.

Список використаної літератури

1. Ф. Белламі, «Особисте життя Джорджа Вашингтона» 1951 р

2. Генрі К. Лодж двотомник «Джордж Вашингтон, людина».

3. Гизо.Нарис життя Вашингтона. С.-Петербург, 1863.

4. Д. Флекснер «Джордж Вашингтон» 1942

5. Вудро Вільсон «Джордж Вашингтон» 1896р.

6. Бэррес Р. «Документи Американської революції» М.; 94;

7. Cornelis de Witt.Histoire de Washington, precedee d'une etude historique sur Washington par M. Guizot. Paris, 1884.

8. Іванов Р.Ф. «Президентство в США» М.; 91;

9. Маркова А.Н. «Держава й керування в США» М.; 99;

10. Paul Ford.The True George Washington. London, 1897.

11. Американські президенти. 41 історичний портрет від Джорджа Вашингтона до Білла Клінтона /За редакцією Юргена Хайдекинга/ Переклад з немецк. Л. В. Седовой. - Ростову-на^-Дону: з Фенікс, 1997. - 640с.

12. Мирабо Маттерникс. Франкліна, Вашингтона, Линкольн. Біографічні розповіді /Маттерникс Мирабо. - Челябінськ: Урал, 1998. - 496с.

13. Пессен Э. Міф про бревенчатой хатину: соціальне походження американських президентів /Э. Пессен /пров. з англ. - М.: Прогрес, 1987. - 280с.

14. Согрин В.В. Історія США. Навчальний посібник /В.В. Согрин. - Спб.: Питер, 2003. - 192с.

15. Д. Сміт «Джордж Вашингтон» 1634р