КУРСОВА РОБОТА

Художнє оформлення виробів за допомогою аплікації

1. Загальні відомості про аплікацію

Аплікація - вид художнього оформлення виробів, коли на основний матеріал відповідно до узору нашиваються /або наклеюються/ клаптики іншого кольору або волокнистого вмісту. Походить ця назва від латинського слова applicatio - прикладання, приєднання. Виникнення аплікації пов'язане з давньою культурою народів-кочівників. Безцінні твори скіфського мистецтва знайдені у численних похованнях на території України. Зокрема, збереглися фрагменти шкіряного костюма, повсті, вовняних тканин, художньо оформлених вишивкою, аплікацією тощо.

Яскравими узорами здавна оздоблювалося багато предметів побуту і господарства: шатра, господарський інвентар, одяг, взуття і предмети домашнього вжитку, виготовлялися вироби декоративно-прикладного мистецтва.

Основним матеріалом для аплікації з давнину були шкіра тварин і вовна, а пізніше вовняні та шовкові тканини, шкіра, хутро, сап"ян, повсть,оксамит, шнури, тасьма, бісер, лелітки.

Аплікація - давня, традиційна техніка прикрашування виробів, полягає у накладуванні на поверхню предметів вирізаних клаптиків шкіри /сап"яну/, сукна, металевих платівок, барвистих вовняних шнурків, шкіряних ґудзиків, тороків, китиць. Особливою оригінальністю візерунків відзначаються гуцульські кептарі, оздоблені шкіряними витинанками.

Народні художні тканини, що виготовлялися і виготовляються на Україні, орнаментовані не тільки в процесі ткання, плетіння, а й такими техніками, як вибійка, ручний розпис, мережання, вишивання, аплікація тощо.

Високий художній рівень усіх елементів, компонентів в єдиному, гармонійно узгодженому комплексі досягається якістю матеріалів, численними варіантами технологічного, конструктивного рішення.

Вагомий внесок в практичне впровадження техніки аплікації тканиною вніс Заєць В.Ф.

Василь Федорович прискіпливо дошукується тонів і напівтонів тканини, щоб якнайкраще заграла гама кольорів; за власною, роками перевіреною технологією виготовляє фарби і "варить" у них клаптики матерії, надаючи їм того чи іншого відтінку. Часом сама тканина підказує тему. Так сталося з картиною "Соняшник" -технічно і художньо вивершеним твором у доробку майстра. Був звичайний шматок ворсистого букле, а вийшов соняшник, ніби "замріяний юнак з опущеною головою".

Процес роботи над композицією включав виготовлення на ватмані кольорового ескіза, потім - перенесення його через кальку на картон, і тільки після цього на нього накладаються підфарбовані шматочки тканини потрібної форми. Вони мусять бути вирізані із скурпульозною точністю, інакше порушиться цілісність рисунка, гармонія кольорів.

Художня аплікація в тканині, якою займається В. Ф. Заєць, - надзвичайно рідкісний вид народного мистецтва. Майстер мало з ким ділиться своїм захопленням. Як згадує В. Заєць, все почалося після відвідин знайомого архітектора з Івано-Франківська, який показав свої роботи - мозаїку, виготовлену зі скла. Тоді й прийшла думка: чи не зробити мозаїку в тканині.. Спробував? Несподівано вийшло добре.

До всього в житті цей чоловік дійшов самостійно. Не навчаючись спеціально кравецтву, став першокласним майстром декоративно-прикладного мистецтва, відомим конструктором-модельєром одягу; створив за народними традиціями понад двісті зразків жіночого, чоловічого та дитячого вбрання, стилізованого з урахуванням етнографічних особливостей того чи іншого регіону України. Ніяких художніх студій не відвідував, а досяг високої майстерності живописця. І, нарешті, досконало опанував метод художньої аплікації. Розглядаючи його картини і не підозрюєш, не здогадуєшся, що то не живопис, а художня аплікація, неповторна мазаїка в тканині.

В доробку майстра В.Зайця - не тільки пейзажі та натюрморти, а й цілий цикл портретів видатних людей - письменників,митців, громадських і культурних діячів різних часів. Особливо дорога автору постать великого Кобзаря. Художник створив кілька Його портретів, один з яких експонується в Державному музеї Т.Г.Шевченка у Києві.

Працюючи над портретом, Василь Федорович спершу багато читає про людину, яка його зацікавила, вивчав її життя, вишукує в бібліотеках фотознімки, репродукції з картин художників; потім аналізує одержану інформацію й інтерпретує по-своєму. Копіювати відомі роботи не любить і не вміє. Самобутнім авторським трактуванням позначені портрети Івана Франка, Маркіяна Шашкевича,Олекси Довбуша, Юрія Дрогобича.

Над портретом славетного земляка, котрий прибрав псевдонімом назву рідного міста, працював Василь Заєць чи не найдовше.Що знав про нього? Український вчений - гуманіст ХY століття; перший з відомих вітчизняних докторів медицини; був ректором Болонського університету, де викладав астрономію й медицину. Така енцеклопедична довідка. Коли ж перечитав біографічну повість відомого історика Ярослава Ісаєвича "Юрій Дрогобич", суха словникова мова ожила? наповнилась глибоким змістом. Далекий земляк, який взяв для свого життя афоризм “Людину модна назвати богом", став авторові близьким і зрозумілим; чіткіше проступала перед ним і епоха, в яку жив і творив Котермак”.

До традицій народного костюма звертається у своїй роботі Стефанія Кульчицька. Кожен її твір свідчить про те, які великі можливості містить у собі вивчення народних строїв. Художниця використовує і розвивав традиції класичної спадщини народного одягу, його різноманітне декоративне оформлення вишивкою, аплікацією, шнуруванням, металевими прикрасами.

Верхній традиційний одяг, його своєрідне оздоблення вишивкою, аплікацією надихає художника Будинку моделей України Григорія Мепана. Він дав нове життя таким забутим нині видам верхнього одягу, як західноукраїнська гугля і чуга, і на їх основі створив емоційно виразнї гостросучасні за кроєм пальта-накидки, плащі. Орнаментовані сердаки Гуцульщини і свити Подніпров"я були творчим імпульсом у розробці цілих колекцій ансамблів "Сорочинський ярмарок", "Запорожці".

Широкий діапазон художника-модельєра Лідії Авдеєвої. Кожна її робота - творче відкриття, сповнене сміливості і ризику. Художницю полонили своїм динамізмом і внутрішньою енергією малюнки Ганни Собачко. Серія робіт Авдеєвої - це яскраво індивідуальна інтерпретація, своєрідне прочитання творчості народної майстрині. Ретроспекція для Авдеєвої - засіб порівняння минулого і сучасного, утвердження їх одночасного існування в сьогоденній культурі.

Сьогодні в складному і багатогранному процесі розвитку українського мистецтва працюють народні і самодіяльні майстри, художники системи промислів.

В дев’яностих роках широке розповсюдження набула аплікація тканиною по дереву. Народні та самодіяльні майстри почали використовувати техніку аплікації тканиною при оздобленні столярних та меблевих виробів, а також для прикрашення інтерєрів кімнат. Об’єктами праців даній техніці стали кришки журнальних столиків, дверцята меблів, настінні панно, оздоблювання підлоги, яке імітувало килимове (паркетне покриття). Великий вибір гами кольорів тканини, та різні її види дозволяють створювати різноманітні декоративні вироби: сюжетно-тематичні композиції(пейзажі, натюрморти, орнаментальні мотиви), предмети вжитку(наволочки покривал, скатертини …). Всі ці предмети вносять своєрідністьта неповторність в інтер’єр.

Аплікація, як художня техніка дозволяє збагатити композиційний пошук з метою найбільшої виразності, так як перед наклеюванням вирізані елементи зображення можна пересовувати до тих пір, поки не буде знайдено краще розположення. Техніка аплікації тканиною по твердій основі (дереву) називається коплаж.

2. Технологія виготовлення аплікації з тканин та волокнистих матеріалів

Аплікація - нашивання /або наклеювання/ клаптиків тканини, фетру, замші, шкіри або хутра. Використовується для оздоблення як декоративних виробів, так і одягу.

У техніці аплікації можна виготовити безліч виробів з різноманітних матеріалів. Так, з тканини можна виготовити панно, штору, скатертину, покривало, постільну білизну, газетницю, сумочку для дрібничок, а також оздобити одяг для дорослих та дітей. У цій техніці можна виконати й декоративні вироби, наприклад панно із соломки, а також різноманітних кусочків шкіри, замші, хутра й різнобарвних гудзиків.

Рисунок для панно, покривала, скатертини, штори чи невеликої деталі одягу повинен мати площинний характер. Із загального рисунка композиції перебивають на кальку конутри площини одноного кольору чи одного орнаментального рисунка тканини, які повторюються в деталях композиції. Отже, від кількості кольорів залежить і кількість кальок. Далі з кальки за допомогою копіювального паперу перебивають контури площини на підібрану тканину й вирізають їх. Так вирізають усі кольорові й орнаментальні деталі рисунка. Для фону декоративного панно і покривала добирають більш цупку тканину, а для скатертини, занавісок-тканини, однорідні за структурою. Тканину для фону закріпляють на дошці кнопками і переносять на неї за допомогою кальки й копіювального паперу весь рисунок з визначенням контурів площини кожного кольору. Далі кожну вирізану деталь кладуть на її місце і злегка підклеюють чи закріплюють булавками, щоб не розсипалась уся композиція. Потім остаточно закріплюють кожну деталь у тій техніці, в якій вирішено виконати аплікацію /шита чи клеєна/.

Декоративні панно виконують як за допомогою клею, так і прошивки. Функціональні вироби, які потім пратимуть і чиститимуть, необхідно виготовляти, використовуючи різні шви та стібки, які, крім того, що скріплюють окремі деталі аплікації, надають виробу певного додаткового ефекту. Слід пам’ятати, що вироби, виготовлені на основі поєднання різних тканин і матеріалів /хутра, шкіри, замші і т.д./ прати не можна.

Пришивши або приклеївши всі кольорові і орнаментальні площини, деталі рисунка обробляють шнурами різної товщини і фактури, немовби викладаючи ними графічні деталі рисунка. Для скатертин, серветок, підодіяльників треба добирати тканини, які можна прати /лляні, бавовняні або шовкові/.

Для дитячого одягу в техніці аплікації можна виготовити деталі у вигляді квітки; звірятка чи іграшки. Варіюючи різні тканини за кольором, можна створювати цікаві вирішення рисунка.

Працюючи над аплікацією, важливо пам'ятати, що кожна тканина має характерну для неї усадку, причому бавовняні тканини збігаються менше, шерстяні - більше. Тому, пера ніж розпочати вирізувати деталі аплікації тканину потрібно випрати або принаймі добре намочити. Вона збіжиться, а також з неї змиється зайва фарба, тобто тканина більше не линятиме. Все це дасть можливість виконати виріб на вищому технічному рівні, поліпшить його естетичні якості.

Призначені для аплікації нетовсті тканини / шерстяні, лляні, бавовняні/ попередньо треба обробити рідкими клейкими сполуками. Так, тонкий шовк, сатин, ситець, крепдешин, тонку шерстяну тканину, мереживо досить накрохмалити. Цупкіші тканини /сукно, тканини для меблів, плюші, штучне хутро/ оброблюють желатином. Для цього ЗО г желатину розводять в 1 л води, просочують ним виворітний бік цупкої тканини і дають висохнути.

Після висушування сукно й тканину для меблів необхідно злегка пропрасувати, а штучне хутро та плюші у вологому вигляді закріпити кнопками на дошці без прасування, щоб не порушити структуру ворсу, і тільки після висихання вирізати потрібні площини.

Різати тканини можна звичайними ножицями /зріз буде гладенький/ і спеціальними зубчастими /зріз у вигляді невеликих зубчиків/. Такими ножицями вирізують деталі аплікації при клейовому методі, а простими в разі обробки аплікації декоративними швами. В аплікації застосовують різні види швів: простий-машинний /виконують на швейній машині/ і декоративні - рішельє /виконують вручну і на швейній машині/, "шашечка" /виконують вручну/, “зиг-заг^” /виконують на машині/ та декоративний з накидом /виконують вручну/.

Аплікація буває плоскою, випуклою, одноколірною і багатокольоровою /або просто кольоровою/.

Техніка виконання аплікації не дуже складна. Тканину, з якої вона буде виконуватися, перевіряють на міцність фарбування, підкрохмалюють і прасують. На столі розкладають випрасовану основну тканину /фон/, переносять на неї потрібний малюнок, після чого всі окремі деталі малюнка переводять на щільний папір і вирізають їх ножицями. Потім вирізані викройки /лекала/ накладають на кусочки тканини потрібного кольору, обводять по контуру олівцем і вирізують їх. Залежно від узору і призначення виробу кусочки тканини можуть бути одного або різних кольорів. Для аплікації краще застосовувати щільні несипучі тканини- обрізки сукна, оксамиту, крипмлену, щільного шовку. Треба стежити за тим, щоб напрямок нитки тканини вирізуваних деталей і основного фону був однаковим.

Якщо виріб буде пратися, також дуже важливо враховувати, щоб тканина накладних деталей при цьому не линяла і не збігалася.

Після того як усі деталі вирізано, їх накладають на основний фон тканини за малюнком і прикріплюють швом уперед голкою або дрібними стібками через край /у готовому виробі цього шва не буде видно/, а потім деталі обшивають петельним або стебловим двом. Це так звана плоска аплікація.

Часто в аплікації доводиться накладати одну деталь на другу. В таких випадках спочатку вирізають нижню деталь, а потім на неї накладають верхню. Якщо деталі із несипучого щільного сукна, то їх по контуру можна обшити стебловим швом. Після того як усі деталі пришито, виріб з виворітного боку прасують.

Аплікацією оздоблюють килими, диванні подушки, фартухи, занавіски, сукні та інші речі.

Інколи при виконанні аплікації потрібно розробити об”ємні предмети (випукла аплікація). В таких випадках необхідно при вирізанні деталей враховувати, що в тому чи іншому місці буде допоміжний рельєф. Деталі таких малюнків не повністю приметують до фону, а потім в тих місцях, де повинен бути рельєф, підкладають небагато вати, а вже тоді обшивають одним із оздоблювальних швів.

Для оздоблювання аплікації можна застосовувати стеклярус, бісер. При цьому слід враховувати характер узору, композицію і не загромаджувати малюнок зайвими оздобленнями.

Аплікація - це і вид машинного оздоблення, в процесі якого на основну тканину нашивають клаптики іншого матеріалу.

Лицьова аплікація найбільш поширена. У цій аплікації клаптики накладного матеріалу з нанесеним малюнком нашиваються на основну тканину з лицьового боку.

Виворітна аплікація - це досить простий вид машинної аплікації, Виконують її на тонких прозорих тканинах бавовняними або шовковими нитками. Цю аплікацію застосовують в оздобленні виробів носильного асортименту.

До виворітного боку тканини приметують накладний матеріал з нанесеним малюнком. Зметані тканини зап"ялюють у п"яльця виворітним боком наверх, і деталі малюнка двічі обстрочують дрібною машинною строчкою. Після обстрочки п"яльця витягують з-під голки і з виворітного боку обрізають зайві частини накладної тканини, відступивши від строчки на 0,1 см, а з лицьового боку всередині контурів вирізають основну тканину. Усі деталі по контуру з лицьового боку обробляють валиком або гладдєвим настилом, наносять рельєфи настилом гладі.

Кольорова аплікація. Виконання кольорової аплікації полягав в тому, що на основній тканині прикріплюють кусочки іншої тканини, різної за кольором і якістю. Кольорову аплікацію застосовують для оздоблення подушок, портьєр, килимків, а також жіночих і дитячих платтів. Для аплікації можна використовувати маленькі кусочки різноманітної тканини: крепдешину, креп-сатину, полотна, сукна, шкіри. Треба, щоб аплікація була добре підібрана за якістю і кольором.

Для цього оздоблення узори найкраще складати із стилізованих квіток, що можуть бути червоними, жовтими, оранжевими, а листя - зелене. Малюнок переносять на обидва боки основної тканини. Добирають клаптики тканини потрібного кольору й величини, краще з блиском /атлас, шовк/, приметують їх на лицьовий бік основної тканини /фон/. Після цього тканину запялюють лицьовим боком вниз і з виворітнього боку контури двічі обстрочують. Роботу знімають з п"ялець і обрізають зайву накладну тканину. Якщо я в малюнку деталі не перекривають одна одну, то обробку розпочинають з будь-якої із них швом валик, а потім нитками іншого відтінку на кожній пелюстці виконать жилки.

По шерсті добре виконувати аплікації з оксамиту, креп-сатину на блискучу сторону. Добре прикрашають аплікацію стібки з кольорового шовку. Ці стібки можна також виконувати золотом і сріблом, накладаючи парчеву нитку і прикріплюючи її строчкою шовком кольору золота і срібла.

Якщо аплікації з щільної тканини виконують на машині, рисунок, нанесений на папір, приметують до тканини і натягнувши п"яльці, обстрочують строчкою. Потім строчку обшивають вузьким валиком. Якщо клаптик тканини,з якої виготовляють аплікацію, невеликий, його треба обшити кругом іншою тканиною, щоб була можливість натягнути його в п"яльці. Колір ниток треба підбирати в тон аплікації. Якщо аплікації прикрашаються золотими або срібними нитками, вишиту гладдю роботу знімають з п"ялець і натягують знову в п"яльці лицьовою стороною до стібкової пластинки. На шпульку намотують парчеву нитку, вкладають в човник і роблять натяг нитки в човнику вільним. Потім з вивороту прострочують ті місця, які бажано оздобити парчевою ниткою, наприклад у листочках добре підкреслити блискучою ниткою жилочки, а також відтінити одну сторону листочків. Після цього аплікацію вирізують і приметують до виробу, а потім з вивороту пришивають косими стібками, прикріплюючи аплікацію за вузький валик. Цю роботу треба виконувати вручну тонкою голкою і нитками в тон виробу.

При виконанні аплікації з тонких тканин рисунок наносять на тканину, з якої будуть робити аплікацію, потім приметують по прямій нитці до тканини, на якій виконують аплікацію. Обережно натягують у п"яльці, щоб тканина не розтягнулась, настилають строчкою і обшивають вузьким гладдьовим валиком і рельєфною гладдю. Коли робота закінчена, гострими ножицями вирізають в п"яльцях тканину поза рисунком.

Зєднувальна аплікація застосовується для оздоблення декоративних виробів (зокрема, порт"єр, штор), блузок, костюмів, суконь, а також для комбінування речей, коли треба з "єднати куски різних тканин.

3єднувальні тканини повинні бути однакової щільності, але різного кольору й фактури, їхні краї повинні заходити один на другий на ширину 2 см з кожної сторони. Накладну тканину з нанесеним узором приметують на основну тканину, зап’ялюють їх у п"яльця і двічі обстрочують контури узору. Після цього обрізають зайві частини накладної тканини, залишаючи біля шва 0,1 см. Обробляють контури узору валиком з ниткою-прокладкою або гладдю з настилом.

Якщо накладна тканина не прозора, то зайву основну тканину з виворітного боку не зрізають. Якщо ж вона прозора, то по контуру узору виконують два гладдєвих валики на відстані 0,1...0,2 см один від одного і обрізають зайву тканину.

Знімну_аплікаіцію використовують для оздоблення дитячого одягу /емблеми, нашивки і т.д./. Для емблем візьміть щільну тканину, переведіть рисунок, вишийте його, обстрочіть по контуру вишивки гладдєвим валиком, відступивши від краю на 2 мм. Після цього вишиту емблему обріжте по контуру і вручну пришийте до виробу /по внутрішньому контуру/.

Аплікацію на трикотажі виконують наступним чином: рисунок переводять на тканину, потім приметують тканину на трикотаж, а з виворітної сторони підкладають будь-яку тонку тканину /капрон, тонку бязь і т.п./, щоб виріб при вишиванні не деформувався. Виконують аплікацію звичайним способом і обрізають залишки тканини з обох сторін виробу.

Білизняна аплікація. Це дуже витончене оздоблення для тонкої білизни. Виконувати білизняну аплікацію на шшині можна двома способами.

ПЕРШИЙ СПОСІБ. Нанести рисунок на тканину через копіювальний папір, потім з вивороту підшити клаптик кольорової шовкової тканини світлого тону. Добре для цього використати прозорі тканини: креп-жоржет, маркізет, тюль. Підшиту так тканину натягують у п"яльці, після чого по контуру рисунка настилають строчкою, а на гладдьових опуклих місцях - тонкими валиками і косими стібками. Після настилання вирізують тканину у тих місцях, де вона в рисунку е фоном. Таким чином, кольорова тканина, що залишилася і яка була підшита, створює кольоровий фон, а рисунок на кольоровому фоні залишається з тієї самої тканини, з якої виріб.

Коли тканина вирізана, всі потовщені місця в рисунку вишивають гладдю і тонким валиком. Якщо в рисунку немає потовщених гладдьових місць, весь рисунок вишивають тонким валиком.

ДРУГИЙ СПОСІБ. Настилають весь рисунок і вишивають гладдю або тонким валиком, а потім вирізують тканину. При цьому способі треба дуже акуратно вишивати гладь і гострими ножицями підрізати тканину так, щоб не залишилось ниток тканини по краях Цей спосіб гарантує практичність роботи, і рисунок не деформується.

Білизняну аплікацію можна поєднувати з білою гладдю. Після того, як деталі рисунка вишиті аплікацією і вирізана тканина, рисунок для вишивання білою гладдю накладають на роботу і наносять через копіювальний папір на кольоровий фон деталі рисунка, які вишивають гладдю. Біла гладь надає вишивці зібраний,компактний вигляд. Білизняною аплікацією рекомендується вишивати тонкі накидки, покривала на ліжка, занавіски на вікна, жіночу білизну

Аплікація на сітці. Виконують аплікацій разом з пришитою з виворітної сторони сіткою, потім вирізають необхідні ділянки рисунку: з лицевої сторони - тканину виробу, з виворітної -сітку. Якщо при вирізанні злегка задіта частина сітки,то нитктко з шовковою ниткою вручну поряд з пошкодженою зачіпають цілу частину сітки, підтягують її до вишивки і прикріпляють стібками вишивки.

Аплікація по тюлю. Цим видом оздоблюють великі вироби: покривала, накидки, занавіски. Для виконання аплікації по полю треба мати тонкі шовкові або напівшовкові нитки. Якщо робота виконується на тонкому тюлі, для аплікації треба брати батист, білизняний шифон, а для густішого тюлю - полотно, мадаполам. Рисунок наносять на тканину, призначену для аплікації. Приметують, її на тюль дрібними стібками.

Тканину зап"ялюють, двічі обстрочують контури та обробляють їх валиком з ниткою-прокладкою і з нанесенням усіх оздоблювальних елементів відповідно до узору /вузлики, бриди тощо/. Широкі гладдєві місця треба настилати вузьким валиком і косими стібками. Жилки листя виконують стебловим швом, строчкою або швом валик. Після виконання оздоблювальних швів по контуру деталей та всередині них зайву накладну тканину обрізають. Готову роботу з виворітного боку прасують.

У тих випадках, коли деталі малюнка не зв"язані між собою, треба узор перезняти на кальку і на нього з виворітного боку покласти тюль, а поверх тюлю - тканину і все разом зметати /тюль, узор, тканину/. Подальший процес виконання такий самий, як і попередній. Папір видаляють після закінчення роботи, тому що тюль під час зап"ялення розтягується і контури малюнка можуть бути спотворені.

В декоративних виробах використовується аплікація із різних клаптиків тканин. Переведіть рисунок на обидві сторони основної тканини, слідкуючи за тим, щоб контури рисунка співпадали. На лицевій стороні приметайте ті клаптики тканини, які будуть перекриватися другими деталями, заправте основну тканину в п"яльці виворітною стороною вверх, обстрочіть деталі по контурах, потім, витягнувши роботу, обріжте залишки накладної тканини, відступаючи від строчок на І мм. Коли весь аплікаційний матеріал буде обстрочений і залишки тканини обрізані, заправте роботу в п"яльці лицевою стороною вверх і обробіть всі деталі валиком з прокладкою нитки. Нитки для обробки і прокладки потрібно підібрати в тон основної тканини.

При виконанні аплікації із товстих тканин /драп, сукно, фетр тощо/ деталі узору переводять спочатку на картон і вирізають їх. Отримані форматики кладуть на клаптики тканини і обводять кольоровим /на темних тканинах/ або простим /на світлих тканинах/ олівцем. Деталі із таких тканин не обшивають по краю, а прикріпляють в центрі квітки гудзиком, намистинкою або вузликом, в листках вишивають жилку.

Із клаптиків щільних тканин можна виконати доріжки і наволочки на дивані подушки, покривало, килимок.

Деколи клаптики тканин приклеюють до виробу. Для цього із плівки або поліетиленового пакета вирізають деталь узору на 2-3 мм більше тією, яка вирізана з тканини. На основну тканину кладуть плівку, поверх неї клаптик тканини і притискають їх не дуже гарячою праскою.

Якщо аплікація призначена для оздоблення альбома, папки, а також килимків і панно, кусочки тканини приклеюють клеєм на тонкий папір /клей можна приготувати з крохмалу або пшеничного борошна/. Клей тонким шаром наносять щіточкою на папір і вкладають на ньому кусочки тканини, прогладжуючи їх сухою ганчіркою по поздовжній нитці, щоб вони щільно пристали до паперу, і висушують їх під пресом.

Рисунок в цілому переводять на фон, а на заготовки аплікацій переводять деталі рисунка, вирізують їх і наклеюють на фон. При цьому є можливість пелюстки однієї квітки зробити різного кольору і використати найменші клаптики тканини, які підійдуть за тоном, оскільки тканина, наклеєна на папір, не сиплеться. Після цього виріб з вивороту пропрасовують не дуже гарячою праскою, натягують в п"яльці і, обстрочивши кругом, обшивають різними гладдьовими швами.

Для аплікації клаптики тонких тканин /ситцю, сатину, штапельного полотна, шовку/ злегка підкрохмалюють і добре розпрасовують. За допомогою копіювального паперу весь узор переводять на основну тканину, а деталі узору - на клаптики тканини. При цьому потрібно слідкувати за тим, щоб напрямок ниток тканини на клаптиках співпадав з напрямом ниток на основній тканині. Деталі узору викроюють і приметують до основної тканини швом "вперед голку" дрібними стібками нитками муліне або катушковими в тон тканини. Стібки шва розміщують вздовж краю тканини. Потім клаптики пришивають до основної тканини петельним швом, гладдєвими стібками або тамбурним швом. Гладдєві стібки можуть бути різної довжини, утворюючи зубці, лапки і т.д.

Деталі узору можна пристрочити на машині. Якщо тканина аплікації “несипуча” достатньо прикріпити її по краях однією-двома простими строчками. Заправляють матеріал в п”яльці і обстрочують рисунок подвійною дрібною строчкою, потім обробляють контури щільним валиком./роб очі нитки вверху, внизу шовкові в тон накладної тканини/. Закінчивши роботу, пропрасовують її з виворітної сторони, попередньо злегка зволоживши /шовкові тканини не зволожують/. Залишки тканини зрізають по контуру гладдєвого валика, не торкаючись його. Можна замість строчки обробити контур не щільним гладдєвим валиком і, зрізавши тканину по контуру, виконати гладдєвий валик.

Аплікацію можна виконувати швом "в прикріп". На клаптик кольорової тканини, призначеної для аплікації, переводять рисунок і приметують на відповідне місце основної тканини. Контур рисунка спочатку прострочують не щільним гладдєвим валиком /бо 2 рази строчкою/, потім обрізають зайву тканину і виконують по контуру шов "в прикріп".

В деяких виробах після виконання вишивки на лицевій стороні можна обстрочити контур аплікації по внутрішньому краю гладдєвого валика на виворотній стороні /в човник заправляють металізовану нитку - люрекс/. Це надасть виробу святковості. Дуже красиво виглядає виконаний з вивороту по контуру аплікації /з човнику - люрекс/ шов "несправжній бісер". Цим же швом можна виконувати контур аплікації з лицевої сторони /верхня і нижня нитки - шовкові № 65/.

Аплікацію на тонких тканинах типу шифон виконують, пристрочуючи з вивороту додаткову тканину, таку ж як та, з якої виконано виріб. Рисунок переводять на виворітню сторону основної тканини, заправляють її в п"яльця, прикріпляють булавками додаткову тканину /булавки повинні бути на тій стороні, на якій виконується вишивка/ і прострочують контур узору подвійною строчкою або не щільним валиком /залежно від структури тканини/. Потім, знявши булавки, заправляють тканину на лицеву сторону, обрізають залишки /по контуру рисунка/, обстрочують мотив тонким валиком або гладдю. Всередині великих мотивів виконують різні вишивки стебловим швом, ажурні сітки з красивими узорами тощо.

3. Технологія аплікації тканиною по дереву

Аплікація тканиною по дереву (ДВП, фанері…) називається коплаж. В даній техніці аплікації широко застосовують комбінацію з тканин та об’ємні предмети (гудзики, бусинки, шнурки). Для різноманітності та широкої гами кольорів використовують тканини з різними фактурами і кольорами.

Аплікацію тканиною по дереву (ДВП, фанера) проводять в такій послідовності:

• розробляють композицію задуманого виробу;

• за допомогою кальки перебивають її на підготовлену основу на цупкий папір;

• з цупкого паперу вирізняють шаблони елементів композиції, попередньо прономерувавши їх;

• по даних шаблонах обводять контури на тканині відповідного кольору та вирізають їх;

• вирізані клаптики тканини наклеюють за допомогою клейстеру, клей ПВП, БФ-2 та лаку на підготовлену композицію виробу.

• виготовлений даною технікою виріб в залежності від виду тканини покривають лаком.

Для виготовлених виробів в даній техніці необхідні такі матеріали та інструменти: набір різноманітних видів тканини широкої гами кольорів, цупкий папір для виготовлення шаблонів деталей композиції, набір фломастерів та маркетів для обведення по тканині контурів, а також ріжучі інструменти для вирізання з тканини елементів композиції (ножниці, скальпер). Елементи композиції,вирізані з тканини вставляють на виріб трьома способами:

1. за допомогою лаку;

2. клейстеру;

3. клею.

Елементи композиції, вирізані з тканини відповідного кольору акуратно вставляють на попередньо змащене клеєм, лаком або клейстером місце підготовленого виробу та щільно припасовують до контурів нанесеної на виріб композиції. Залишки клею або клейстеру акуратно витираються сухою ганчіркою. Аплікацію тканиною, виготовлену за допомогою клею ПВА бажано припрасувати праскою після вложення декількох елементів композиції. Слід пам’ятати що клей, клейстер та лак потрібно наносити тонким слоєм, щоб уникнути їх розтікання.

Для аплікації тканиною краще застосовувати щільні несипучі тканини, обрізки сукна, оксамиту, кримплену, щільного шовку, атрасу, сатину.

4. Композиція та народні традиції в декоруванні технікою аплікації тканиною

Всяка наука має свій предмет дослідження. Має його і композиція декоративно-прикладного мистецтва. Ми наголошуємо на ДПМ не випадково, бо навіть добре віцпрацьована композиція архітектури чи образотворчого мистецтва не розв'яже всіх основних питань композиції в декоративному мистецтві. Не зважаючи на близьку спорідненість цих видів мистецтва, кожен зокрема,по-своєму уточнює, поглиблює поняття композиції згідно з його “будівельним матеріалом”, технічних засобами, ідейно-естетичними та функціональним призначенням творів.

Дати однозначну, стислу і всеохоплюючу відповідь на це питання надзвичайно складно. Термін латинського походження

compositio - твір, творчість, поєднання, розміщення тощо - має нині багато значень. Опрацюванню теорії композиції в архітектурі та образотворчому мистецтві приділяли увагу багато дослідників, тоді як композиційні закономірності декоративно-прикладного мистецтва до цього часу залишаються майже не з'ясованими. Значний крок в цьому питанні зроблено авторським колективогм у складі Є.А.Антоновича, Р.В.Захарчук Чугай, М.Є. Станкевича у навчальному посібнику для студентів педагогічних інститутів "Декоративно-прикладне мистецтво", що вийшов у світ 1992 році. Такий стан у теорії композиції ДПМ виник внаслідок формального "перенесення" законів образотворчого мистецтва на декоративне, а згодом і на декоративно-прикладні види творчості, хоч у них майже відсутня зображуваність.

Знаная законів композиції декоративно-прикладного мистецтва необхідні учням протягом усього періоду оволодівання навиками роботи в тому, чи іншому виді діяльності, а згодом у їх творчості. Це допоможе створювати навчальні і творчі вироби на основі професійних знань, дотримуватись стильових напряімів, зберігати традицію в народному мистецтві. Саме збереження багатовікових традицій характеризує приналежність певного твору до культурно-мистенького надбання. На сьогодні існує надто багато виробів ДПМ, які не відтворюють дійсну культуру нації. Низькоптрібні, шаблонні вироби, твори, речі, здебільшо побутового чи подарункового призначення не відповідають естетичним нормам народного мистецтва, спотворюють його мистецьку цінніть. Отож, знання основ композиції ДПМ, скерує роботу учнів на шлях дійсного творчого процесу.

Повертаючись до визначеня предмету композиції - у декоративно-прикладному мистецтві, насамперед пригадаймо про його багатоманітну природу, розгорнуту морфологію і складні взаємозвязки з іншими видами у системі мистецтв, а також поліфункціональні засади творів та не менш складне іх семантичне наповнення. З позиції сучасної філософії, "предмет будь-якої науки - це не особлива сфера явищ, а весь світ, який розглядають під певним кутом зору".

Звідси предметом композиції декоративно-приклатного мистецтва буде весь світ художніх побутових речей, створених людиної безпосередньо в її трудовій діяльності, які розглядаються з погляду закономірностей, прийомів і засобів композиції.

Говорячи про композицію твору ДПМ в цілому, сдід стосувати її тлумачення і в конкретному виді діяльності – аплікації.Композиція твору - це художньо-оптимальна структура, цілісність із закономірно поєднаними між собою елементами, які відбивають його матеріально-технологічні, функціональні та художні засади, та композиція у широкому значенні - це наука про систему закономірностей, прийомів та засобів творення, декоративних та ужиткових цінностей.

Композиція ДПМ покликана створювати в ужиткових творах органічну єдність міри, доцільності й гармонії, прекрасного та утилітарного.Водночас вона сприяє логічно вмотивованому використанню відповідних законів об’ємного і площинного формотворення, допомагає авторам досягти в творах художньої довершенності.

Каменський А.Д. О смысле художественной традиции / Критерии и суждения в искусствознании. С.219

Будь-яка творчість неможлива без відпрацьованих методів / гр. methodos- шлях дослідження, спосіб пізнання /. Окремі з них становлять логічну, науково вивірену систему – методологію, котра формує теорію. Метод і методологія перебувають у постійному зв'’зку, як частина і ціле. Однак метод динамічніший, вишуковує і здобуває нові знання, спрямовані на вдосконаленя і методології, тоді як методологія статична, повільно змінюється, намагаючись зберегти себе.

Методологія композиції спирається на засади методології естетики та загальної філософії. Вона послуговується власними принципами для виділення й обгрунтування законів композиції, прийомів, засобів тощо. До найважливіших методологічних принципів теорії композиції належать мімесіс /гр. mimesis- наслідування, відтворення/ символізм, стилізація, структуралізм, функціоналізм та ін.

Мімесіс - основний принцип творчої діяльності Стародавнього і Античного світу, розроблений у всій повноті Арістотелем. “Мистецтво наслідує природу”, - писав він, маючи на увазі образне відтворення природних речей і у відповідності з законами того чи іншого виду мистецтва. Міметична концепція композиції творів декоративно-прикладного мистецтва застосовувалася у середні віки і в новий час, відома вона і сьогодні. Наприклад, наслідування в посуді об’ємних форм гарбуза, яйця, черєпашки і т.п., в орнаментиці -відтворення декоративних якостей багатьох квітів, плодів і листків, мармурового візерунку, ажурного мережева павутиння. Перелічені мотиви наслідування найбільш характерні в розписі тканин, дають можливість як стилізованого зображення, так і наближеного до природніх мотивів.

Стилізація - композиційний принцип, що поляє у навмисному наслідуванні творів декоративно-прикладного мистецтва попередніх епох, країн, стилів, напрямів, шкіл тощо. Порівняно з підробкою, фальсифікацією творів давнини, стилізація не приховує своеє вторинної інтерпритації відповідних художніх ознак стилю. Вона може мати характер поверхневий, частковий / з елементами "цитування" декору/, або поглиблений, що проникає у структуру й архітектуріку форми та оздоблення виробу. Стилізація мотивів розписних тканин залежить від призначення декорованого виробу, від функцій, які він повинен виконувати.

Функціоналізм - напрям творчості, котрий виник в архітектурі на початку ХХ ст., стверджував перевагу в будівлі практичності над формою. З годом концепція функціоналізму проникає у деторативно-прикладне мистецтво /меблі, обладнання житла, посуду тощо/, стає основоположною у дизайні.

У формуванні теорії композиції, крім методологічних, важливу роль відіграє також низка наукових принципів. Вони вийшли з історичних, теоретичних і прикладних наук, що певною мірою регламентують творчість у галузі декоративно-прикладного мистецтва. Сюди насамперед відносимо концепцію побутування народного мистецтва, технічну естетику, симетрію в природі і мистецтві, художнє конструювання просторових фоом, основи тональності та кольорозавства, візуальне сприйняття творів декоративно-прикладного мистецтва тощо. Усі перелічені й не згадані наукові принципи допомагають вивести й обгрунтувати закони, прийоми та багатоманітні засоби композиції.

Системи композиційних закономірностей.

Протягом багатьох століть цехові ремісники, народні майстри інтуєтивно відчували існування стійких закономірностей побудови форми і декору. Вони нагромаджували досвід із покоління в покоління передавали секрети творчості, що виражалися у вишуканій, традиційній формі виробів, сталих композиційних схемах орнаментів тощо.

Схема композиційних закономірностей має чітку ієрархічну співпідлеглість загально-художні ковпозиційні закони, які відбивають об'єктивні закономірності реальної дійсності, композиційні закони, що діють локально в окремих видах мистецтва, композиційні прийоми факультативного характеру. Завершують систему засоби виразності і семантичні засоби. Система грунтується на об’єктивних законах, співзвучних відповідним законам природи і суспільства. Вони діють у багатьох видах мистецтва, тому називаються головними, а саме: закон традиції, цілісності і тектоніки.

Закон традиції. Композиція творів декоративного мистецтва, зокрема площинна композиція художнього текстилю, тісно пов’язана із художньою спадщиною, генетичним кодом художньої традиції. Характер цього зв’язку історично визначився у різновидах структури художньої системи: канонічної, традиційної та новаторської. Художня традиція регулює складний процес відбору, освоєння, трасляція і розвитку /повторення / історичного соціокультурного досвіду. Звідси випливає чітка функціональна залежність: традиція зберігає і відновлює соціокультурні структури, канон зберігає і відтворює традицію. Однак канон - це широке коло, комплекс світоглядно-естетичних і художніх концепцій, що поєднують у собі:

а) світогдядно-естетичні норми;

б) набір усталених об’ємно-просторових форм;

в) іконографію образів і орнаментальних мотивів;

г) композиційні стереотипи і структури;

д) художньо-технологічні рецепти і прийоми виконання.

Закон цілісності. Різноманітні прояви цілісності зустрічаються в природі, суспільстві, мистецтві: М.Некрасова стверджує, що цілісність - не тільки творчість, а й людина, середовище, що її оточує. Особливості закону

цілісності в мистецтві випливає із суті композиції, її родової, головної ознаки. Тому його дія переростає у найважливішу дію для композиції на рівні загальнохудожнього закону. Цілісність - властивість і якісний показник художнього твору, що синтезує елементи, частини в єдине неподільне, ціле. Отже, основні риси цілісності - неподільність,підлеглість і групування елементів, частин композиційної структури твору. Вони виявляють свої властивості на різних рівнях.

Цілісність надструктур:

а) середовище, житло, інтер’єр;

б) побутовий посуд,начиння;

в) костюм, тканина та ін.

Цілісність структури:

а) елементи і частини форми;

б) елементи і мотиви орнаменту;

в) колорит, тональність тощо.

Для досягнення композиційної цілісності інколи вдаються до групування елементів, тобто об’єднання окремих деталей форми, мотивів орнаменту у більш частини форми або рапортні одиниці візерунку. Людина водночас може сприймати обмежену кількість елементів / не більше семи/. Якщо така кількість переходить цю межу, у свідомості миттєво, і переважно безконтрольно, проходять об’єднання їх у групи. З цього принципу, пов'язаного із нашим сприйняттям, випливає прийом групування.

Народ здавна виявив багато смаку, вміння і винахідливості у створенні цілісної художньої системи інтер’єру, житла, костюма, текстилю, що в кожному регіоні України мали локальні відмінності. Якщо цілісності композиції твору професійний художник досягав завдяки стрижневій конструктивній ідеї, то у творах народного мистецтва неподільність закладена у стійкій першооснові народного мистецтва - традиції. Закон цілісності допомагає розкрити співпідлеглість компонентів структури твору, єдність образу через складну систему зв’язків: форма твору в ансамблі і середовищі. Форма частини у загальній формі предмета і форма елементів у частині форми.

Закон тектоніки. Художнє осмислення функціональної і матеріально-конструктивної структури є засобом створення естетично виразної форми твору. Закон діє у народній і професійній творчості, однак з тією різнзницею, що в народній він закладений у традицію, тоді як художники користуються ним свідомо, вибірково застосовуючи той чи інший матеріал, техніку, конструкцію тощо.

Тектоніка - гармонійна взаємозалежність формотворення,-виражається загальною формулою: функція - матеріал - структура -конструкція - форма.

У композиції творів декоративно-прикладного мистецтва крім головних законів діють закони масштабу, пропорційності та контрасту. Порівняно з головними вони мають вужче застосування у системі мистецтв, однак у декоративно-прикладній композиції без них не обійтися.

Закон масштабу. Серед творів декоритивно-прикладного мистецтва трапляються такі, що мають однакову форму, але різну величину /внаслідок певних функціональних вимог/, наприклад, набір серветок, тканих доріжок, верет, розписних скатертин, шторів тощо. Зрозуміло, розміри, величини цих предметів мусить якість розумні межі - від дуже мініатюрних, через оптимальні до великих розмірів. Людині найзручніші в користуванні предмети оптимальної величини /звичайного масштабу/. Звідси, людина в композиції творів декоративно-прикладного мистецтва є своєрідним масштабнім еталоном, мірою всіх речей. Закон масштабу розкриває логічно і художньо мотивовані метричні співвідношення між людиною і твором, між оточуючим середовищем і твором, між його елементами та загальними габаритами форми.

Виявлення масштабності в композиції забезпечують закони пропорційності та контрасту, засоби ритмічної організації форми.

Закон пропорційності. Передбачає інтуїтивну або свідому організацію прийомів плоскісного та об'емно-просторового формотворення на основі кратних і простих співрозмірних величин. Таким чином, закон пропорційності - гармонійне поєднання частин, елементів у єдине ціле. Він дає змогу уточнити форму, знайдену на основі головних композиційних елементів і підпорядковуючись провідній конструктивно-художній ідеї.

Закон контрасту. Грунтується на філософському законі єдності і боротьби протилежностей, тому неможливо вичерпно окреслити всю широчінь його функціонування, роль і значення. Але у мистецтві художник вільний у виборі тотожностей, нюансу чи контрасту.

Тотожність. Виявляє найпростішу композиційну залежність повторення різних величин /І:І/ -метричних, ритмічних, пластичних, тональних, кольорових і т.ін. Тотожні повторення застосовують при виготовленні наборів /ансамблю/ однотипних речей: чашок, тарілок у порцеляновому сервізі, точених дерев’яних ємкостей, вишитих серветок, розписних хустин тощо. На тотожніх повтореннях грунтується рапортна сітка в орнаменті.

Композиційні відношення, що наближаються до повторення різних елементів, величин, властивостей площинно-просторової форми, називаються нюансами. У нюансах композиційних відношеннях подібність при повторюваності виступає сильніше, ніж різниця, а тому вони, як і тотожні, є засобом вираження цілісності й спокою у творах. Отже, нюанс - це відношення близьких за властивостями композиційних ознак предмета.

Збільшуючи нерівність у співвідношенні величин, характері властивостей предмета, ми водночас зменшуємо іх подібність, і переваги набуває розбіжність. Активно виражені відміни, нерівності та їхні протиставлення у структурі твору створюють контраст композиції. Орнаментальна композиція має свій спектр контрастів:

а) контраст конструктивної ідеї /домінанти/ мотиву, рапорту;

б) метричний контраст мотиву, рапорту: відкритий-закритий, трьох компонентний;

в) пластичний контраст мотиву, рапорту; динаміка -статика, ритіміка-аритмічність, центр-ацентричність, симетрія-асиметрія;

г) контраст матеріалу /фактура, тон, колір/: гладка-шорстка, світла-темна, монохромна-поліхромна;

д.) контраст засобів виразності: лінія-пляма, площинність-рельєфність, силует-ажурність.

Таким чином, за законом контрасту взаємодія відповідних пар /елементів/ посилює і загострює їхню контрастність, а взаємодія тотожних і нюансних елементів послаблює виразність сприйняття.

Композиційні прийоми. На відміну від законів належать до нестійких факультативних категорій, відіграють важливу роль у розробці конструктивних: ідей тектонічної структури та в посиленні пластичної й емоційної виразності композиції. Прийоми композиції розвивались і збагачувались у практичній діяльності багатьох поколінь народних майстрів, цехових ремісників та професійних майстрів.

До головних композиційних прийомів відносимо ритм, метричність, симетрію, асиметрію, статику і динаміку.

Ритм. Як композиційний прийом декоративно-прикладного мистецтва - це повторення елементів об’ємно-просторової і площинно-орнаментальної форми та інтервалів між ними, об’єднаних подібними ознаками /тотожними нюансами і контрастними співвідношеннями властивостей тощо/. Він буває простий і складний. Простий ритм - рівномірне повторення однакових елементів та інтервалів в об’ємно-просторовій та орнаментальній структурі - називається метричним. Складний ритм грунтується на поєднанні /накладанні/ простих. Кількість комбінацій при цьому безмежна, але протяжність ритмічних структур має кількісні межі.

Симетрія. Як композиційний прийом - це чіткий порядок у розташуванні, поєднанні елементів, частин відповідної тектонічної структури творів декоративно-прикладного мистецтва. Симетрія вносить у твори ДПМ порядок, закінченість, цілісність, асоціюється з вольовою орга-нізацією форми і декору.

Асиметрія. Відсутність будь-якої симетрії. Асиметрія виражає невпорядкованість, незавершеність. Вона за своєю суттю "індивідуальна", тоді як в основі симетрії закладена певна технологічна спільність. У композиції декоративно-прикладного мистецтва симетрія і асиметрія є важливими прийомами організації цілісної форми.

Динаміка і її протилежність статика /урівноваженість/ діють на емоції, виражають характер сприйняття декоративно-прикладної форми предмета, його площинний декор. Контраст відношень створює динаміку як “зоровий рух” у напрямі переважаючої величини. Це однаково стосується об’ємних і площинно-орнаментальних форм. Слабка динаміка виражається нюансами відношеннями елементів. Тотожні відношення величин форми за трьома координатами характеризують статичну структуру.

Композиційний прийом динаміки і статики грунтується не тільки на вимірних величинах форми, а й на співвідношеннях інших властивостей /ажурності, тону, кольору, фактури тощо/.

Засоби виразності.

Поряд з головними законами композиції та прийомами в декоративно-прикладному мистецтві важливе значення, емоційне навантаження несуть засоби виразності. Народні майстри й професійні художники в своїх творах вибірково застосовують різноманітні засоби емоційно-художньої виразності, а саме: фактуру, текстуру, колір, графічність, пластичність та ажурність. Всі перелічені засоби виразності творів ДПМ мають своє пояснення та застосування. Проте, взявши за об’єкт дослідження та висвітлення, такий вид мистецтва, як декоративний розпис тканин, в першу чергу необхідно про колір.

Колір, забарвлення - це здатність людського ока спрймати і якісно розрізняти видиму смугу електромагнітних хвиль.

У творах декоративно-прикладного мистецтва, зважаючи на їх широкі функціональні можливості /прикладні- декоративно-прикладні - декоративні/, колір застосовується неоднаково. Якщо в прикладних творах його роль другорядна і зводиться переважно до певного забарвлення матеріалу /природній колір дерева, каменю, металу та ін./, то в декоративних, здебільшого в орнаментальних тканинах, килимах, вишивках тощо, різноманітні колірні поєднання відіграють важливу роль у композиції, даючи певний емоційно-психологічний заряд. Зрозуміло, що знання об'єктивних закономірностей колірної гармонії, традицій, символіки, кольору та його суб’єктивних особливостей сприйняття допоможе оптимально розв’язати композиційні завдання.