Мэри Вашингтон була не з тихнув матерів, які мітять своїх синів у генерали. Вона була далека всякого марнославства й зовсім не мріяла про ті, щоб син її вистачав зірки з неба. Насамперед, їй хотілося, щоб Джордж був гарним сільським хазяїном, щоб він замінив батька молодшим братам і сестрам, а для матері був би опорою в старості. Через якийсь година після смерті чоловіка вона відправила Джорджа в маєток його брата Августина для відвідування школи, що перебувала поблизу, Вільямса, де Джордж міг придбати всі необхідні для сільського хазяїна пізнання. Цю школу Джордж відвідував протягом декількох років, вивчаючи там математикові, геометрію й межове мистецтво. У школі Вільямса не навчали ні літературі, ні іноземним мовам, а тому Вашингтон ніколи не знав ніякої мови, крім англійського. Англійською мовою він володів у досконалості, алі цим зобов'язаний був скоріше собі, чим школі. Шляхом завзятих і довгих вправ він навчився виражатися коротко і ясно. У вільні від зайняти годинники переписував витримки з деяких книжок, що попадалися йому під руку, або викладав прочитане своїми словами; зошита його, що збереглися донині, свідчать про старанність і посидючість, разючих для хлопчика його віку. Ретельно обробляв він свій склад, коли писав викладу, – про це можна судити по помарках; ретельно копіював каліграфічні зразки, і помалу виробив чіткий, гарний почерк і прекрасний склад. Чудово, що він з дитинства надзвичайно любив переписувати ділові папери - заповіту, контракти, векселі й т.п. Він, мабуть, і сам цілком серйозно готувався до ролі сільського хазяїна, намагаючись придбати всі необхідні для цієї мети практичні пізнання. Особливо ретельно вивчав він “Супутник парубка”, звідки почерпал відомості про ті, як тримати собі в суспільстві, як писати листи й ділові документи, як розмежовувати землі, будувати будинку, готувати чорнило й сидр, розводити дерева, подавати першу допомогу у хворобах і так далі [10, 12]. Зошита Джорджа свідчать про повну відсутність у нього художнього дарування - всі смороду відрізняються діловим тоном, що доходити до сухості. Німа чого й говорити, що досить багато хто йз придбаних їм практичних пізнань придалися йому згодом. В умінні становити ділові папери він міг суперничати з бути-яким юристом.
У вільний годину Джордж Вашингтон із захопленням віддавався фізичним вправам – біжу, стрибкам, змаганням і іншому, а головним чином – верхівковій їзді. Уже в 14 років він без праці об'їжджав самих неприборканих коней і вважався чудовим наїзником. Фізичний розвиток Джорджа не відставало від розумового, і це сприяло тому, що з нього вийшла така врівноважена людина. Серед товаришів Джордж користувався любов'ю, особливо за свою прямоту й правдивість. Нерідко він як третейський суддя влагоджував розбіжності й суперечки між школярами, – роль, що згодом, будучи главою Американського Союзу, не раз доводилося йому виконувати в іншому масштабі [7, 67].
Канікули й святий Джордж часто проводило в Маунт-Верноне, у родині свого брата Лоренса, що мав на нього сильний вплив і цілком заміняв йому батька. Лоренс у цей година був членом законодавчих зборів Віргінії й у тої ж година військовим начальником того округу, де перебував його маєток. Лоренс познайомив Джорджа з родиною свого тестя, лорда Вільяма Фэрфакса. Сам лорд Вільям, що живий у маєтку Бельвуар, була людина утворену й колишній; свою старість він вирішив провести у Віргінії, де управляв великими маєтками свого брата, лорда Томаса. Батьківщина Фэрфаксов належала до вишуканої англійської аристократії, і у вона^-ті молодий Джордж одержавши остаточне світське шліфування. Питання про поводження в суспільстві сильно займав Джорджа, і він сам становив зі свойственною йому докладністю правила для свого керівництва. До нас дійшли багато хто із цих правил, по правді сказати, досить наївних і курйозних. Поруч із такими: “При всякій дії в суспільстві варто брати до уваги почуття й подивися присутніх”, – можна знайти й такі: “Перебуваючи в суспільстві, не розспівуйте собі під ніс, не тарабаньте пальцями й не стукаєте ногами”, або: “Не спите, коли інші говорять; не сидите, коли інші коштують; не говорите, коли варто мовчати” і так далі [7, 65]. Втім, Вашингтон становив цей кодекс цілком серйозно й серйозно ж провівши його в життя.
У Маунт-Верноні, між іншим, пробудилися й військові похилості Вашингтона. Лоренс був всієї душою відданий військовій справі; крім того, у будинку його нерідко збиралися капітани військових англійських кораблів, що стояли на якорі в Потомаке, а також провінційні офіцери Віргінії; Джордж раз у раз чув розмови на різні військові тими; опису битв, спогаду про скитаниях по морю, про боротьбу з піратами - всі це глибоко діяло на вразливого, енергійного хлопчика, якого мимоволі тягло до такого життя, повної небезпек і пригод. В 14 років він заявивши про своє бажання надійти на морську службу, алі зустрів сильний опір з боку матері, що в останню мінуту взяла свою первісну змушену згоду назад, не вирішуючись піддавати свого первістка небезпекам, сполученим з військовим життям. Робити було німа чого: Джорджу довелося підкоритися матері й повернутися в школу Вільямса. Тому що в цій школі Джордж придбав деякі відомості по межуванню земель, і тому що праця землеміра у Віргінії прекрасно оплачувався, те Джордж вирішив узятися за цю професію. Границі віргінських маєтків у тої година не минулого ще точно встановлені, землемірів же було мало, а тому це був план досить практичний. Протягом двох років Вашингтон докладно й серйозно вивчав землемірне мистецтво як теоретично, так і практично, наполегливо доводячи до кінця всі роботи, що уживаються їм.
 Спокійний діловий настрій Вашингтона був порушений у цей година маленьким нещастям: він закохався, алі без взаємності. Ця подія занесена в його щоденник, що він вів з десятилітнього віку. П'ятнадцятирічний юнак почував собі глибоко нещасним, намагався виливати своє горі у віршах, які, однак, не виявляють ні найменшого поетичного дарування; видно тільки, що він був дуже чутливий до жіночої краси. Хто був предметом його першої ніжної пристрасті - невідомо; сам він бачить головну причину свого несчастия у відсутності сміливості й у нерішучості відкрити “своєю тужною, стікаючою кров'ю серце” [15, 134]. Імовірно, його мучення пояснюються неуважністю особини, “що вразила його серце стрелою Купідона”, до подихів і ухаживаньям хлопчиська-школяра. У всякому разі, ця пристрасть надовго порушила щиросердечний спокій палкого юнака, і згодом, навіть у зрілі роки, він завжди був мовчазний і соромливий у суспільстві жінок.
Закінчивши школу Вільямса, Джордж оселився в Маунт-Верноне. Шкільне утворення було кінчено, алі далеко не задовольняло, так що він усіляко намагався його поповнити. У Маунт-Верноне він по кілька разів перечитував що попадалися йому під руку деякі книги, вправлявся в межуванні, хоча й отут нещасна любов годиною сильно заважала йому працювати. Іноді юнак цілими годинниками бродив по лісах, намагаючись утішити свою знівечену душу на лоні природи.
Нерідко він відвідував батьківщину Фэрфаксов і подружився зі старшим сином лорда Вільяма, Джорджем. Вашингтону було в ту пору 16 років, алі завдяки своєму високому росту й міцній будові він робив враження цілком змужнілого юнака. Він був стриманий не по літам, відрізнявся солідними манерами, з'єднаними йз простотою й скромністю, і користувався загальною повагою. Внутрішня боротьба, пережита їм, додала більше певний характер його моральної особистості; зовнішній же меланхолійний вид надавав всій його фігурі особливу принадність.
Часто буваючи у Фэрфаксов у Бельвуаре, Вашингтон познайомився з дійсним власником цього маєтку, лордом Томасом Фэрфаксом, що недавно прибув з Англії з метою оселитися у Віргінії. Ця людина, що мала чималий вплив на характер і життя Вашингтона, був чистокровний аристократ, дуже світський і в тої ж годину дуже утворений, з розвиненими літературними й художніми смаками. Невдала любов, однак, мала на нього такий величезний вплив, що він назавжди вирішив покинути суєтне світське життя й довгий година скитался по світлу, наезжая й у свої віргінські маєтки. Велична природа й приємний клімат Віргінії настільки довелися йому по душі, що в старості він назавжди вирішив отут оселитися. Незважаючи на різкі риси особини й ексцентричні манери, це був добрий старий, що легко сходився з людьми, і в його суспільстві молодої Вашингтон переміг свою меланхолію [6, 43]. Разом з лордом Томасом Джордж полював на лисиць, – що старий уважав самим вірним засобом від нещасної любові; Вашингтон сильно пристрастився до цього виду спорту й прив'язався до лорда Томасу, що, зі своєї сторони, полюбивши енергійного юнака; дружба між ними тривала біля двадцяти років.
Бажаючи зверни собі постійне місце проживання в підніжжя Аллеганских гір, лорд Томас вирішив розмежувати свої володіння в цій місцевості й покласти кінець розкраданням, які вироблялися в його землях різним стороннім людом. Лорд Томас бачив землемірні роботи Вашингтона на околицях Маунт-Вернона й, знаючи характер, фізичну силу, спритність і відвагу свого молодого друга, вирішив саме йому доручити розмежування своїх земель, що представило чималі труднощі в дикій країні з її дикими мешканцями. Вашингтона з радістю прийняв пропозицію лорда Томаса розмежувати його землі за грошову винагороду, і в середині березня 1748 долі разом із Джорджем Фэрфаксом відправився в лісові нетрі Америки.
Молоді люди поїхали верхи в супроводі декількох слуг. Переваливши через Блакитні гори, смороду опинилися в мальовничій долині Шенандоа, на заході якої були розташовані Аллеганы. Долина ця зрошувалася багатоводною рікою Шенандоа (“Дочка зірок”); природа навкруги була чарівна. На горах ще лежав сніг, алі незліченні потоки падали із шумом з висот, і в долині вже панувала весна. Вашингтона записував всі свої враження й спостереження в щоденник; алі, мабуть, його цікавила не стільки природа, скільки ті матеріальні вигоди, які можна було витягти з її розумної експлуатації. У щоденнику, принаймні, комерційна крапка зору переважає над поетичною. Правда, Вашингтон згадує й про вроду лісів, гір і рік, захоплюється віковими деревами, гаями цукрового очерету, – алі лише мимохідь. Його більше цікавлять якості ґрунту, зрошення, поверхня й розташування земельних ділянок. Як щирий практичний ділок Вашингтон цілком пішов у доручений йому праця, ретельно знімав плани земель, що лежати при злитті Шенандоа з Потомаком, а потім по лівому березі Потомака. Отут доводилося йому зіштовхуватися з німецькими емігрантами, що обробляли частина вимірюваних їм земель, а потім і йз червоношкірими; йому вдалося бачити військовий танець індіанців навколо багаття під звуки музики, виробленою порожнім гарбузом, наповненим дробом, і ударами в казан, на зразок барабана обтягнутий шкірою. Згодом Вашингтон відмінно вивчив вдачі індіанців і навчився вести з ними справи.
Так проживши Вашингтона біля місяця, проводячи дні й ночі під відкритим небом і ретельно займаючись кресленнями й вимірами. Від дощу він рятувався разом зі своїми супутниками в курені, спорудженому з деревних галузей, а в гарну погоду ночував на ведмежій шкірі або на оберемку соломи біля багаття. Вашингтона як не можна краще вмів застосовуватися до всякого життя, задовольняючись у випадку споживи найменшим, нерідко особисто присмажуючи собі дичину на саморобному рожні й знаходячи в подібному житті чимало принадності. Нарешті 12 квітня Вашингтон повернувся в Маунт-Вернон, прекрасно виконавши покладене на нього доручення, до великого задоволення лорда Томаса, що щедро винагородив молодого землеміра.
Незабаром після цього Вашингтон призначений був суспільним землеміром графства Фэрфакс і більше трьох років виконував цей обов'язок із властивим йому ретельністю й сумлінністю, проводячи цілі місяці в глибині лісів і ґрунтовно знайомлячи з характером країни і її жителів. Нерідко провівши він по кілька днів у лорда Томаса, що оселилося назавжди в глухомані, на захід від Блакитних гір, у маєтку Гринвей-Курт. Сюди стікалася безліч усякого народу, тому що старий лорд був надзвичайно гостинний до всім, не крім диких індіанців і грубих колоністів. Лорд Томас привіз із собою з Англії багато книг, і, коли було можливо, Вашингтон з насолодою віддавався читанню. У такий спосіб він ґрунтовно вивчив історію Англії й взагалі значно розширив свій розумовий обрій. Так протекли юні роки Вашингтона. Життя в незайманих лісах загартувала його, зробив досвідченіше; брат його Лоренс і лорд Томас у значній мірі сприяли його розумовому розвитку [12, 36]. Ще не досягши 20 років, Вашингтон був цілком підготовлений до того, щоб взяти на собі відповідальна суспільна праворуч. Така праворуч незабаром представилася й висунула Вашингтона на арену історії.
2.2 Війна з французами й початок військової діяльності Вашингтона
Між володіннями французів і англійців в Америці границі не були точно встановлені, а тому нерідко виникали звади між обома народами, що доводили один одному свої права на володіння розкішним басейном ріки Міссісіпі. Особливо ласим шматком як англійцям, так і французам здавалися землі по ріці Огайо, покриті багатою незайманою рослинністю й що стали яблуком розбрату між обома народами.
Тому що землі по ріці Огайо були населені войовничими індіанцями, те французи зі своєї сторони, а англійці зі своєї всіляко намагалися залучити до собі червоношкірих. У половині XVIII сторіччя Англії вдалося укласти союз із багатьма індійськими племенами; французи ж, уважаючи землі по Огайо своєю власністю, сталі брати в повний англійських торговців, що з'являлися в цій місцевості. Праворуч приймала серйозний оборот, і, передбачаючи швидку війну, обидві сторони почали діяльно готуватися до неї.
Віргінія була першою англійською колонією, де пробудився військовий дух. Вона розділилася на військові округи, на чолі яких стояли майори, що завідували набором і навчанням солдат. На цю посаду був покликаний, за рекомендацією свого брата Лоренса, юній Джордж Вашингтон, що вже встиг здобути собі загальна довіра й повага.
Молодий Вашингтон був у захваті від цього призначення й, по своєму звичаї, методично й терпляче ставши готуватися до нової справи. Маунт-Вернон, де ще недавно він виливав у віршах свої любовні страждання, тепер перетворився для нього у військову школу. Він ретельно займався воєнною тактикою, стратегією, навчався фехтуванню, стрілянині, читав військові твори, записуючи в щоденник всієї його думки, що вражали. Алі незабаром заняття ці довелося перервати, щоб супроводжувати давно що вже хворіли сухотою брата Лоренса на острів Барбадос у Вест-Індії, куди посилали його лікарі [4, 67]. Із цієї нагоди Джордж уперше зробив велику подорож по морю; судячи з його записок, вона, втім, не стільки цікавився красою морських пейзажів, скільки напрямком вітрів, кліматичними умовами й т.д. Ледь приїхавши в Барбадос, Джордж занедужав віспою, від якої оправився тільки завдяки відходу ніжно, що любив його брата; алі сліди віспи назавжди залишилися на його особі. Тропічна природа Вест-Індії зробила на нього сильне враження; разом з тім, він не пропускав нагоди досліджувати ґрунт, спостерігати вдачі жителів, суспільні встанови й охоче відвідував театр, – задоволення, доти невідоме для нього.
Однак перебування на Барбадосі не відновило сил Лоренса; до того ж він так тужив за родиною, що Джордж на прохання брата відправився за його дружиною й дитиною, маючи намір привезти їх у Вест-Індію. Джорджу довелося їхати в Маунт-Вернон узимку, коли, внаслідок частих бур, морське плавання був уповільнений і небезпечним; корабель, на якому він плив, ледве було не зазнав катастрофи, про що докладно говоритися в щоденнику. Під година відсутності Джорджа Лоренс ставши ще сильніше тужити за своєю рідною Віргінією, і раннею навесні відправився сам у Маунт-Вернон. Дорога так розморила його, що, тільки-но встигнувши добратися до будинку, він помер у колі своєї родини, 34 років від роду. Це було більшим горем для Джорджа, тому що він в особі Лоренса втратив кращого друга, що цілком заміняв йому батька. Маєток Маунт-Вернон, відповідно до батьківського заповіту, у випадку смерті Лоренса повинне було дістатися Джорджу, що незабаром і вступивши в керування цим великим маєтком. Маунт-Вернон на всі життя залишився улюбленим місцеперебуванням Вашингтона, де він знаходив спокій і відпочинок від праць і тривог громадського життя.
Тім годиною, відносини французів і англійців продовжували загострюватися. Французи будували фортеці, споряджали флот і тіснили колоністів-англійців; нарешті, виргинский губернатор Динвидди вирішив зробити із цього приводу подання комендантові головної французької міцності на ріці Френчі-Лементі. Крім переговорів із французами, необхідно було ще постачити союзних індіанців зброєю й залучити якнайбільше червоношкірих на сторону англійців; для виконання цієї місії потрібний була смілива, прониклива людина, – і вибір губернатора впавши на Вашингтона, після смерті брата знову, що зайняв пост, майора.
Коли на чолі англійського міністерства ставши Питт, що зумів зробити політикові Англії більше енергійне й впливової, положення Вашингтона стало трохи краще. В Америку послані були три дивізії, під головним начальства генерала Аберкромби, причому дві дивізії повинні були діяти на півночі, а третя, під предводительством бригадира Форбса, відправлена була у Віргінію, одержавши приписання опанувати фортом Дюкен. Крім того, Питт зрозумів, що необхідно зрівняти в правах і чинах офіцерів (до полковника включно) колоніальної й королівської армії, щоб знищити постійні сперечання, що заважали єдності війська; таким чином, здійснювалася міра, що Вашингтон давно вже вважав надзвичайно важливої і яка дійсно полегшила положення справ. Форбс знав, що невдача Брэддока значною мірою пояснюється його зневагою до рад Вашингтона, і тому постійно радився з начальником провінційної міліції. До регулярних англійських військ і до виргинской армії незабаром примкнули пенсильванцы й деякі інші колоністи в кількості 4500 чоловік. Під командою Вашингтона перебувало біля двох тисяч чоловік, неуважних, однак, по великому просторі й нуждавшихся в наметах, продовольстві й так далі. У такому положенні перебувала праворуч наприкінці літа 1758 долі. У цей година Вашингтон відправився у Вильямсбург із доповіддю про споживи свого війська. Ця поїздка мала вирішальне значення для його особистого життя [9, 29].
По дорозі у Вильямсбург Вашингтон познайомився йз Чемберленом, маєток якого перебувало поблизу і який ставши просити Вашингтона заїхати до нього хоч пообідати, якщо вже ніяк не можна погостювати подольше. Вашингтона поступився наполяганням гостинного поміщика, і в будинку його вперше зустрівся з молодою вдовою, Мартою Кэстис. Як по батьку, так і по чоловіку, г-жа Кэстис, уроджена Дэндридж, належала до шановного прізвища, а від чоловіка успадкувала величезний стан і малий двох маленьких дітей. Це була жінка невеликого росту, алі пропорційного додавання; дуже красили її більші темно-карі очі, прекрасні каштанові волосся й приємне вираження особини. Її привабливі манери й простота в обігу відразу сподобалися Вашингтону. Незважаючи на свою стриманість і серйозність, він був дуже чутливий до жіночої принадності, особливо в мінути відпочинку від військового життя, і миссис Кэстис у цей день скорила його серце. Обід пройшов непомітно, і хоча коня були давно подані, Вашингтон барився їхати; нарешті він покаравши розсідлати коней і тільки на наступний ранок відправився на місце свого призначення. Маєток г-жи Кэстис “Білий Дім” перебувало недалеко від Вильямсбурга, і Вашингтон провівши в неї всі вільні від занятті годинники. Алі військові обов'язки не дозволяли Вашингтону довго залишатися у Вильямсбурге, і, боячись втратити миссис Кэстис, у якої й без нього було чимало шанувальників, Вашингтон зробив їй пропозиція. Гарний молодий офіцер, що встиг уже придбати собі славу, настільки притягальну для жінок, дістав згоду миссис Кэстис, і вирішено було відсвяткувати весілля після узяття форту Дюкен.
Алі похід проти Дюкена відбувся лише через кілька місяців. Форбс барився, і Вашингтону доводилося займатися прокладанням нової дороги, тому що Форбс не хотів іти по ті шляхи, де невдача один раз уже осягла Брэддока.
Тім годиною на півночі справи англійців з кожним удень поліпшувалися, міцність за міцністю переходили в їхні руки, і французи, що діяли на півдні, перестали одержувати з півночі підкріплення. Вашингтона квапив Форбса, наполягаючи на тому, щоб зробити похід по старій дорозі, – алі дарма. Нарешті, тільки на качану листопаду 1758 долі вся англійська армія зібрана була в один пункт, і вирішено було рушити в дорогу, тім більше, що ходили слухи про слабість дюкенского гарнізону. Вашингтона повів авангард, а за ним форсованим маршем пішли інші. Безперешкодно підійшло англійське військо до форту Дюкен, що, як виявилося, був покинутий ворогом. Втративши надію одержати підкріплення з півночі, французи, довідавшись про наближення англійців, зволіли вийти й надати їм заволодіти міцністю без бою. Правда, французи встигли підірвати свої магазини й спалити всі будинки, так що Вашингтон заставши на цьому місці одні руїни. Виправивши це зміцнення, англійці назвали його на честь свого першого міністра фортом Питт.
Так окончилось панування французів в області Огайо, на границях якої знову встановилися мир і спокій. Вашингтона вирішив залишити військову службу, як тільки окончится кампанія проти форту Дюкен. Здоров'я його за кілька років бивуачной життя сильно розхиталося, вічні тривоги набридли йому, і душу його жадала спокою. Ще до узяття Дюкена Вашингтон за порадою своїх друзів погодився виставити свою кандидатуру в депутати законодавчих зборів, куди й був вибраний величезною більшістю голосів як представник від графства Фредерике. Після узяття Дюкена Вашингтон вийшов у відставку й 6 січня 1759 долі женився на миссис Кэстис. Весілля було відсвятковано в “Білому Домі” у колі численних друзів і знайомих, як того вимагало стародавнє виргинское гостинність [15, 69]. У тім же 1759 долі французькому пануванню нанесень був остаточний удар і в Канаді. Однак ще до 1763 долі не раз спалахували в Канаді повстання, які англійцям доводилося придушувати зі зброєю в руках. Нарешті, до великої радості американських колоній Англії, укладений був мир.
Війна Англії із Францією через американські території мала важливі наслідки для американців. Англійським колоністам довелося в цю війну принести величезні жертви. Населення колоній було розорено, землі спустошені, невдоволення положенням справ приймало всі більші розміри. У народних масах помалу пробуджувалася свідомість, що виявилася в тім, що колонії почали жадати від метрополії відшкодування своїх збитків. Зароджувалася думка про повне відділення колоній від Англії, і Англія всіляко підтримувала цю думку своїми репресіями проти американського населення. Праворуч у тому, що зі знищенням французької могутності в Америці англійські колонії не бідували більше в захисті метрополії, – а це, по суті, було главною зв'язком між Англією і її колоніями; через кілька років волелюбні американці зуміли стряхнути із собі гне, що зовсім не доводився їм по смаку.
Помітимо на закінчення, що під година війни йз французами, що мі могли розглянути отут лише загалом, Вашингтон не зробив жодного блискучого подвигу, алі все-таки цілком заслуживши свою популярність і славу. Всі його життя за цей година може справедливо вважатися подвигом; нелегко були мати справу з неорганізованою армією й заміняти недоліки військової організації своїми особистими достоїнствами, не порушуючи при цьому законів і сміло зустрічаючи всяку небезпеку. Досвід, придбаний їм у війні йз французами, більш ніж придався йому згодом. Цілком підготовлений, узявся він за велику справу звільнення своєї батьківщини, завдяки якому здобував собі право на безсмертя [14, 175].
2.3 Причини і початок американської революції
Поки Вашингтон мирно живий у Маунт-Верноне, на суспільному обрії Америки збиралася гроза. Відповідно до давньої ухвали англійського парламенту англійські колонії Північної Америки малі право вести торгівлю тільки з Англією, причому заборонявся вивіз із Америки деяких предметів, що вироблялися в Англії. Звичайно, ця постанова була вкрай невигідно для колоній; з їм, однак, доводилося миритися, поки колонії малі потребу у військовому захисті метрополії. Алі після витиснення французів положення справ змінилося. Республіканські ідеї й демократичний дух насамперед виявилися в північних колоніях, які сталі ревниво стежити за діями Англії.
Війна йз Францією в Америці ввела Англію в більші витрати, і британський уряд вирішило залучити колонії до покриття цих витрат, наклавши мита на деякі предмети споживання, що ввозилися в Америку з Англії. Тім годиною, за духом англійської конституції, введення прямих і непрямих податків у колоніях було виключним правом місцевих законодавчих зборів. Алі, не бентежачись цим, англійський парламент обклав митами патоку й цукор, що ввозилися в порти Нової Англії, і, головним чином, у Бостон. Незабаром обкладені були митами й інші предмети ввозу й установлень був строгий нагляд за контрабандною торгівлею, що колонії нишком вели йз французами й іспанцями й на якові Англія раніше дивилася крізь пальці. Завдяки цьому значна частина населення розорилася, і невдоволення колоній росло не щодня, а щогодини. Колонії відправили було петицію королеві й парламенту про скасування пошлинных актів і послали в Англію як свій уповноважений Франкліна. Алі англійський уряд занадто мав потребу в грошах, щоб почути голосу колоній, і воліло порушувати конституцію. Правда, парламент скасував мита на деякі товари; алі заті, як би на підтвердження прав Англії обкладати колонії податками, виданий був знаменитий акт про гербовий збір, по якому всі ділові папери в колоніях повинні були писатися на гербовому папері. Алі колонії твердо вирішили статі проти цього незаконного акту й не допускати в собі його здійснення. Тепер заговорили не тільки північні, алі й південні колонії, що відрізнялися порівняно большею відданістю королеві, внаслідок того, що там перебували великі маєтки англійської аристократії, що виселилася. Населення південних колоній все-таки не бажало відмовлятися від своїх автономних прав, гарантованих англійською конституцією, і добровільно виконувати деспотичні домагання Англії. Північ і південь виявилися об'єднаними спільними нтерес. Акт про гербовий збір винний був набути чинності 1 листопаду 1765 долі. У багатьох колоніях населення спалило склади з гербовим папером і узялося до зброї, так що англійський парламент змушений був скасувати ненависний акт. Алі замість цього обкладені були митами картон, фарба й чай, що привозилися з Англії. Очевидно, метрополія не обертала ніякої уваги на права колоній самим призначати мита й податки. Колонії розуміли, що петиціями справі не допоможеш, і вирішили не приймати до собі англійських товарів, за які стягувалися мита [8, 175]. Ця міра мала на увазі вдарити по кишені англійських купців і примусити їх домогтися від свого уряду скасування мит. Вашингтона, що гаряче співчував цій мері, взявши діяльну долю в її проведенні.
Правда, Вашингтон був у молодості щирим монархістом, і симпатії до Англії і її установ глибоко коренилися в його природі; алі ще більше він любив свою батьківщину й всею душею стояв за збереження її політичних вільностей. Спочатку, однак, Вашингтон був проти боротьби зі зброєю в руках, тому що сподівався мирним шляхом улагодити відносини між Англією й колоніями. Із всіх мирних засобів боротьби найбільш вірним здавалося йому утримання від покупки англійських товарів, обкладених митами. Він сам, разом зі своїм іншому Масоном, виробив систему помірності й представивши свій проект законодавчим зборам Віргінії. Проект був прийнятий, і всі членуй зборів підпискою зобов'язалися не купувати обкладених митами товарів, крім украй необхідних для життя. Потім устав суспільства помірності був видрукуваний і розісланий по всіх колоніях. Таким чином, система помірності поширилася по всій країні й з'явилася першим кроком до об'єднання колоній. Сам Вашингтон строго дотримувався цієї системи; у будинку його не можна було знайти жодного йз заборонених продуктів, навіть чаю, до якого він був великий мисливець.
Події помалу приймали вусі більше лиховісний характер. У Бостоні й інших містах Нової Англії розставлені були війська нібито для підтримки порядку; присутність їх украй дратувало населення. У березні 1770 долі в Бостоні відбулося зіткнення між солдатами й народом (“бостонская різанина”), що викликала по всій країні буру обурення, і в багатьох місцях почали нишком готуватися до війни. У тої ж година англійський парламент змушений був скасувати деякі мита й понизити мито на чай, тому що система помірності заподіяла більші збитки англійській торгівлі. Сподіваючись через це продати свій чай в Америці, тільки Ост-Индская компанія відправила з Англії в Бостон кілька кораблів, навантажених сподіваємося. Алі бостонцы й чути не хотіли про покупку сподіваючись доти, поки не будуть скасовані весь мита без винятку, і вимагали видалення кораблів з гавані. Алі тому що кораблі не віддалялися, те вночі 18-го грудня 1773 долі бостонцы, переодягнені індіанцями, піднялися на кораблі й викинули весь чай у море. На кару за цей учинок англійський парламент видав акт, що закривав гавань Бостона з 1 червня 1774 долі на невизначений година. Праворуч зайшла цього разу занадто далеко, і всі колонії відчули, що існуванню їх загрожує небезпека. У травні 1774 долі зібралися законодавчі збори Віргінії й протестувало проти закриття гавані Бостона, ухваливши 1 червня провести в пості й молитві з метою відвернути загрозливу небезпеку. Незважаючи на вимогу губернатора, щоб збори розійшлися, воно продовжувало свої засідання в іншому місці й вирішили знестися з іншими колоніями, пропонуючи якомога швидше скликати конгрес делегатів від всіх колоній. Думка про такий конгрес уперше висловлена була Франкліним уже раніше. Алі в цей момент конгрес був нагальною потребою. Це прекрасно розумів Вашингтон, що ясно бачив, що у відносинах колоній з метрополією наступила кризу й що необхідно діяти енергійно. “Я не беруся сказати, – писав у цей година Вашингтон одному зі своїх друзів, що був гарячим прибічником англійського режиму й ворогом опозиції, – де винна бути проведена прикордонна рису між Великобританією й колоніями; алі я переконаний у тім, що така рису винна бути проведена, і наші права повинні бути точно визначені. Я особисто бажав би надати рішення цієї суперечки нащадкам. Алі тепер наставши критичний момент, коли мі повинні відстояти наші права або ж підкоритися всяким податкам, якими будуть обкладати нас доти, поки звичай і звичка не зроблять із нас покірних і знехтуваних рабів” [7, 93]. 5 вересня конгрес винний був зібратися у Філадельфії. У числі п'яти делегатів від Віргінії перебували Вашингтон і Патрик Генрі, один з найбільш видатних поборників американської волі.
Перший Континентальний конгрес був втіленням національної єдності колоній, хоча ще досить слабкого. Конгрес першим боргом приступився до обговорення мер для того, щоб вивести країну йз критичного положення. Вирішено було скласти асоціацію проти ввозу й споживання англійських товарів і вивозу деяких американських товарів в Англію й у тої ж година відправити відозва до англійського народу й до населення англійських колоній в Америці, а королеві Англії послати верноподданнический адреси.
 Під година дебатів Вашингтон говорив дуже мало й більше тримався в тіні. Алі що він впливав на всі ухвали конгресу, видно з наступного епізоду. Після конгресу хтось запитав Патрика Генрі, кого зі членів конгресу він уважає найбільш видатним. Генрі відповів: “Якщо ви говорите про красномовство, те містер Рутледж із Південної Кароліни безсумнівно найвидатніший оратор. Алі якщо ви говорите про солідні відомості й здорове судження, ті найвидатнішим варто вважати полковника Вашингтона з Віргінії”.
Незважаючи на захист Питтом прав колоній у палаті лордів, колоніальна політика Георга III після того не змінилася на краще. Англія сама підбивала свої колонії до війни й пішла на примирення тільки тоді, коли було вже занадто пізно.
Тім годиною всі північноамериканські колонії Англії поволі готувалися до війни. У Віргінії сформувалося кілька загонів під приводом війни, що стояла нібито, з індіанцями. Офіцери цих загонів дуже часто зверталися за радами до Вашингтона, що охоче допомагав своїми вказівками й особисто навчав ті або інші зажени. Англійський уряд, однак, не давало відповіді на резолюцію конгресу. У Массачусетсе ремство було особливо сильне через ті, що губернатор цієї колонії, Гэдж, був уповноважений повести парламентські акти в дію за допомогою військової сили. У виргинском зборах Патрик Генрі вимагав військової оборони країни: “Заклич до зброї й звертання до Бога воинств – від вусі, що нам залишилося!” – викликнув він наприкінці своєї мови. Вашингтона гаряче співчував Генрі й був обраний у комісію, що винна була зайнятися організацією оборони країни. 10 травня у Філадельфії вдруге винний був зібратися конгрес, і в числі віргінських делегатів знову находилсяВашингтон. Він тепер уже ясно розумів, що прийде зі зброєю в руках відстоювати права своїх співгромадян. “Я прийняв тверде рішення, – писав він своєму братові Августину, – у випадку споживи пожертвувати своїм життям і своїм станом зазаради справи, у якому мі так глибоко зацікавлені”.
У північних колоніях, особливо в Массачусетсе, надзвичайно діяльно готувалися до війни. Генерал Гэдж, тимчасовий головнокомандуючий британськими військами в Америці, початків стягати свою армію в Бостон. Гэдж вирішив зруйнувати склад американської зброї в Конкорде й із цим ланцюгом увечері 18 квітня вислав з Бостона загін в 900 чоловік під командуванням полковника Смита. Алі бостонцы провідали про цей план, а також про намір заарештувати декількох американських патріотів, і зняли тривогу. Ледь встиг Смит виступити з міста, як на всіх бостонских дзвіницях з'явилися сигнальні ліхтарі, і незабаром з усіх боків почали доноситися гарматні постріли, що попереджали околишнє населення про небезпеку. У Лексингтоне Смит зустрівся зі збройним загоном американців, що, однак же, розсіявся після першого рушничного залпу, даного англійцями. Прибувши в Конкорд, Смит знайшов його захищеним загоном в 500 чоловік; до того ж американці встигли забрати головну масу пороху й зброї в інше місце. Смиту довелося відступати в Бостон, причому на шкірному кроці загін його піддавався нападам. Кожний будинок, кожний пагорок, кожне дерево по дорозі приховували запеклих американців; рушничні постріли звучали немов з-під землі. Досягши Лексингтона, загін Смита звернувся в безладну втечу, незважаючи на підоспіле підкріплення. Американці до того палали спрагою мести, що ні пушки, ні чисельність підкріплення (дві тисячі чоловік) не діяли на них. Англійцям довелося відступити, тому що немислимо було продовжувати боротьбу з невидимим ворогом, що боровся на зразок індіанців. Кілька сотень англійців залишилося на місці. У цей день американська воля одержала своє перше бойове хрещення. Почалася американська революція.
Одержавши звістку про битву під Лексингтоне, Вашингтон прийняв тверде рішення боротися за потоптані права своєї батьківщини. “Велике несчастие бачити, як меч брата встромлюється в груди брата, і усвідомлювати, що ці ніколи щасливі й мирні поля Америки повинні бути або обагрені кров'ю, або населені рабами. Сумна альтернатива! Чи Алі може чимала людина коливатися у своєму виборі?” - писав він у цей година одному зі своїх лондонських друзів [6, 281].
Другий конгрес, що відкрився 10 травня 1775 долі, розуміючи, що треба вчасно скористатися ентузіазмом населення, негайно приступився до вироблення системи національної оборони. Вашингтона головував у комісії, вибраної для цієї мети. Завдяки досвідченості й практичності Вашингтона, комісія незабаром упоралася зі своїм завданням. Вирішено було негайно набрати 10 полків у різних колоніях і приєднати їх до міліції Нової Англії, що вже стояла під Бостоном, що перебував у руках англійців. Для покриття військових витрат вирішено було випустити паперові гроші на торбу 3 млн. доларів. Континентальна армія і її головнокомандуючий, якого ще стояв вибрати, повинні були підкорятися конгресу як верховній установі країни.
Хоча населення Нової Англії перше схопилося за зброю, алі воно не претендувало, щоб головнокомандуючий був обраний з його середовища; делегати від Нової Англії на конгресі перші запропонували вибрати кандидатом на цю посаду Вашингтона, розуміючи, що вибір головнокомандуючого з багатого й впливового Півдня ще сильніше прив'яже південні колонії до спільної справи. Крім того, на цей пост випливало зверни людинуу, що особистими своїми достоїнствами міг би замінити недоліки військової організації. Вашингтона був уже людиною досвідченим і показавши під годину війни йз французами, з якими величезними труднощами він уміє справлятися. Не блискучі таланти висунули Вашингтона, а глибокий, докладний розум, сильна воля, терпіння й високі моральні принципи. Це викликало до нього загальна повага й переконання, що він може керувати діями інших людей. Звичайно, чималу роль грало й багатство Вашингтона, що давало йому можливість служити без платні. Всі ці міркування спонукали конгрес одноголосно зверни Вашингтона головнокомандуючим американською армією. Виражаючи конгресу подяка за велику честь, зроблену йому, Вашингтон між іншим сказавши: “Тому що успіх не завжди відповідає очікуванням, те я повідомляю сьогодні з найбільшою відвертістю й щирістю, що не почуваю собі здатним виконати це складні завдання. Що ж стосується платні, те прошу збори повірити мені, що я не бажаю витягати ніяких доходів зі свого положення, тому що ніякі розрахунки на вигоду не могли б спонукати міні прийняти цей важкий пост і відмовитися від домашнього спокою й щастя”. Офіційно зведений у чин генерала й вибраний головнокомандуючим, Вашингтон відправився в діючу армію, що стояла під Бостоном.
Розлютований безтактними діями Гэджа, загін американців чисельністю 1500 чоловік під командуванням генерала Путнама відділився від армії, що осаджувала Бостон, захопив пагорби біля гавані й зміцнився там. Англійці з найбільшою працею й більшими втратами витиснули американців із цієї позиції, вусі більше й більше переконуючись, що не так^-ті легко мати справу з американськими “обшарпанцями”. 2 липня Вашингтон прибув у Кембридж, де перебувала головна військова квартира американської армії. Народ скрізь урочисто зустрічав його, армія також прийняла його сердечно. Це дуже підбадьорило Вашингтона й зміцнило його віру в собі.
Всі ці недоліки армії утягнули Вашингтона у велику переписку з конгресом, що з більшим інтересом ставився до доповідей, аркушам і проектам головнокомандуючого. Алі проте, Вашингтон довгий година не міг домогтися посилення військової влади й продовження терміну військової служби. Як істинно демократичний установа конгрес украй підозріло ставилася до думки про постійну армію й до посилення влади головнокомандуючого. Терміном військової служби конгрес спочатку призначив один рік; алі за один рік неможливо було належним чином навчити солдат, і смороду, тільки-но привыкнув до військової справи, запозбавляли служби, так що щороку доводилося мати праворуч із зовсім недосвідченими новобранцями. Вашингтона наполягав на тому, щоб термін військової служби був продовжений до трьох років, алі конгрес довгий година й чути про це не хотів [ 12, 69]. Це зв'язувало головнокомандуючого по руках і ногам; недовіра конгресу до нього сильно його ображало, алі він розумів і цінував спонукання, що керували конгресом, а тому не міняв добрих відносин з їм і свято дотримував всі його приписання, хоча б ці приписання йшли врозріз із його поглядами. В усі годину революції ніщо не могло похитнути поваги Вашингтона до цивільної влади, і він завжди був переконаний, що цивільна влада винна стояти вище військової. Щодо цього Вашингтон виявляє собою зразок республіканського генерала, справедливо порівнюваного з доблесними полководцями стародавності.
Тому що конгрес був позбавлений виконавчої влади, ті Вашингтону волею-неволею доводилося звертатися до місцевих установ колоній, переважливо до законодавчих зборів, для здійснення приписань конгресу: виконавча влада цілком перебували в руках місцевих установ. Від їх залежавши підвіз амуніції й провіанту, призначення офіцерів і так далі. Переписка з місцевими установами змусила Вашингтона приходити в зіткнення з основними елементами громадської організації й ознайомитися як не можна краще з механізмом громадського самоврядування; звідси його чудовий досвідченість у цивільних справах, виявлена їм під година президентства.
У жовтні генерал Гэдж був відкликаний в Англію. Під година війни йз французами Гэдж був товаришем Вашингтона: зрозуміло, з качаном революції відносини між ними змінилися. Довідавшись про дурний обіг англійців з полоненими американцями, Вашингтон письмово просив Гэджа звертатися з ними по-людськи. Гэдж відповів на це прохання грубимо аркушем, де доводив, що звертається з американцями краще, ніж смороду того заслуговують, тому що їх усього варто було б перевішати як заколотників. Тоді Вашингтон написавши Гэджу, що буде не менш суворо обходитися з військовополоненими англійцями. Алі він ніколи не здійснював своєї погрози, уважаючи дурний обіг з полоненими несумісним з великою справою революції. У відповідь на небажання Гэджа визнавати його чин Вашингтон писав: “Ви говорите, що не бажаєте визнавати чин, що не виникає з такого ж джерела, як ваш. Я ж не можу собі представити більше почесного чина, чим тої, котрий дається непідкупним вибором мужнього й вільного народу. Це - первісне джерело й саме чисте джерело всякої сили й влади”. Після від'їзду Гэджа в Англію головнокомандуючим англійською армією в Америці був призначений лорд Гоу.
Тім годиною, рік наближався до кінця, і для більшої частини солдатів минав термін військової служби. Вашингтона серйозно побоювався, що опиниться один у спустілому таборі, тому що конгрес, незважаючи на всі його подання, не погоджувався продовжити терміну служби. Конгрес задовольнявся тім, що відправив у табір особливу комісію для перегляду військового уставу й для вповноваження головнокомандуючого особисто від собі, крім конгресу, розсилати накази про набір рекрутів. Одним зі членів цієї комісії був Бенджамин Франклін, з яким Вашингтон тепер близько зійшовся. У листопаді в табір з'явилися лише 5 тисяч новобранців замість полагавшихся 20 тисяч. Однієї з головних причин повільного набору нової армії були грошові нагороди, допомогою яких колонії залучали людей на військову службу. У різних колоніях ці нагороди були різні, а тому бідні колонії, які не могли обіцяти великої винагороди, ніяк не могли набрати достатньої кількості війська. Вашингтона енергійно повставав проти таких нагород, і конгрес заборонивши їх. Проте, смороду практикувалися в усі годину війни й сильно гальмували справу.
Армія набиралася так повільно, і притім відчувався такий недолік зброї й пороху, що неможливо було атакувати ворога, хоча вся країна жадала від армії дії. Вашингтона починали дорікати в повільності, у недоліку мужності. Положення його було воістину трагічне. На щастя, лорд Гоу, що очікував підкріплень із Англії, не починав воєнних дій, сподіваючись, що американська армія розпадеться сама собою. Вашингтону доводилося вичікувати й сподіватися на краще майбутнє. У цей година до нього приїхала з Маунт-Вернона дружина, із цього години всяку зиму що проводила йз чоловіком у таборі.
На качану 1776 долі справи американської армії значно покращилися: запас пороху й зброї збільшився, і щодня приходили нові партії новобранців. Вашингтона нарешті скликавши військову раду й запропонував обговорити план атаки Бостона, поки ворог не встиг ще одержати більших підкріплень. План Вашингтона полягав у тому, щоб заняттям Дорчестерских висот біля гавані виманити частина англійської армії з Бостона й, таким чином, полегшити американцям заняття міста. Увечері 4 березня Дорчестерские висоти були зайняті й укріплені американцями під командуванням генерала Томаса. Поки Томас зміцнював позицію, Вашингтона розпорядився відкрити вогонь із американського табору, щоб відволікти увага англійців. Алі узяття міста виявилося простіше, ніж очікував головнокомандуючий. Лорд Гоу одержавши з Англії приписання пересунутися з усією армією й флотом в один з південних портів [14, 109]. Гоу готувався вже до виступу, коли йому повідомили, що англійський флот перебуває під угрозою дорчестерских батарей, споруджених американцями. Тоді Гоу оголосив бостонцам, що не стані руйнувати їхній міста, якщо американці не перешкодять виступу англійського флоту з гавані, розраховуючи на ті, що Вашингтон побажає пощадити місто. Він не помилився. Вашингтона сам був радій, що праворуч окончится без кровопролиття. 17 березня англійський флот покинувши гавань Бостона, і в тої ж день генерал Путнам на чолі двох американських дивізій вступивши в місто й зайняв всі пости. Наступного дня вступивши в місто Вашингтон, сердечно приветствуемый населенням. Законодавчі збори Массачусетса й конгрес виразили головнокомандуючому свою подяку за великі його послуги країні, і на згадку звільнення Бостона конгрес покаравши отчеканить золоту медаль із зображенням Вашингтона.
Після звільнення Бостона від англійців Вашингтон мав у своєму розпорядженні вже значну армію завдяки успішному набору солдатів у колоніях Нової Англії. Побоюючись, що Гоу може раптово напасти на Нью-Йорк, Вашингтона рушив туди, як тільки англійський флот зник. Тім годиною з Канади, куди Вашингтон відправив полковника Арнольда з невеликим військом для дій проти Квебека, приходили самі безвідрадні звістки. Від армії, посланої туди, залишалися лише жалюгідні залишки, які не могли б упоратися зі свіжими англійськими силами, що очікувалися цієї ж весною. На вимогу конгресу Вашингтон відправив у Канаду підкріплення з метою перешкодити ворогу проникнути усередину країни. Для обговорення подальшого плану військової кампанії необхідно була особиста присутність Вашингтона на конгресі, і тому наприкінці травня 1776 долі він відправився у Філадельфію.
У цей година членуй конгресу перебували у великому утрудненні. З Англії отримані були звістки про готовність метрополії примиритися з колоніями, і багато членів конгресу були прихильниками догоди з Англією. Алі Вашингтон, що недавно ще допускав можливість примирення, тепер примкнувши до тої партії конгресу, що не бажала догоди й з сен-джемским кабінетом: головнокомандуючий був твердо впевнений, що Англія, незважаючи на свої солодкі мови, хоче тільки виграти година й у майбутньому має намір продовжувати свою колишню, принизливу для американців, політикові. Щоб вчасно згасити розбрат, що вже починався серед членів конгресу під впливом підступу Англії, необхідно було раз і назавжди відрізати всяку можливість примирення. Більшість конгресів давно вже носилося з думкою про проголошення незалежності колоній; тепер же ця міра здавалася особливо бажаною. Вашингтона гаряче стояв за неї, погоджуючись із віргінськими законодавчими зборами, що перше запропонувало конгресу оголосити колонії незалежними й об'єднаними штатами. Разом з найбільш сміливими членами конгресу Вашингтон уважав оголошення незалежності самим могутнім засобом, щоб змусити сильніше битися всі серця й досягти того, щоб населення напружило всі свої сили для боротьби за велику справу.
Покинувши Філадельфію, Вашингтона повернувся в Нью-Йорк і діяльно прийнявся за зміцнення цієї позиції. Разом з тім йому довелося впливати на цивільну владу й вимагати придушення підступу так званих торуй, або таємних прихильників англійського короля на американській землі. Незважаючи на свою гуманність і терпимість до всякого роду переконанням, Вашингтон був прихильником арешту й конфіскації имуществ торийской партії, гніздо якої перебувало в Нью-Йорку: ці люди були вкрай небезпечні для ледь, що зароджується волі, Америки [4, 269]. Побоювання Вашингтона щодо намірів англійців підступити до Нью-Йорка виявилися обґрунтованими: уже наприкінці червня англійський флот з'явився перед Нью-Йорком, алі не починав воєнних дій, очікуючи підкріплень із Англії.
Тім годиною конгрес зважився на тої крок, якого давно вже чекало населення колоній: 4 липня 1776 долі колонії оголошені були вільними й незалежними штатами. Ця жадана звістка швидко пронеслася від одного кінця країни до іншого й скрізь зустрічалася з ентузіазмом. Одержавши від конгресу офіційне повідомлення про цю подію, Вашингтон вибудував свої полки й покаравши голосно прочитати перед ними декларацію про незалежність Північної Америки, і гарматний салют сповістив усьому світу про початок нового порядку. Військо було охоплено захопленням; довго не вгамовували радісні лементи й рукоплески. Наказ дня, розісланий Вашингтоном по всьому таборі, закінчувався наступними словами: “Генерал сподівається, що ця новий подія змусить шкірного солдата діяти мужньо, усвідомлюючи, що благо країни залежить, крім Бога, від успіху нашої зброї й що кожний з їх служити державі, що має силу нагородити всякого по заслугах і відкрити йому доступ до найвищих почестей”.
12 липня частина флоту Гоу вступила в Гудзон і качану підніматися нагору по ріці. Гоу хотів відрізати армію Вашингтона від Канади, а Нью-Йорк - від повідомлення йз країною. Незабаром з'явився й брат генерала Гоу з Англії з умовами догоди метрополії з колоніями; умови ці показували, що Вашингтона анітрошки не помилялася щодо намірів англійського уряду, що стосуються колоній, і чи навряд подібні умови могли б мати успіх і до оголошення незалежності. Тепер же про успіх місії лорда Гоу не могло бути й мови. Генерал Гоу в цей година відправив Вашингтону офіційний аркуш, адресувань просто “Джорджу Вашингтону”, тому що представник Англії не вважав за можливе поставитися до заколотника, називаючи його “превосходительством”. Вашингтона ж, не бажаючи принижувати влади, отриманої їм від народу, відмовився прийняти аркуш. Від як сам він пояснює свій учинок: “Я нізащо не пожертвував би сутністю справи зазаради формальності; алі в цьому випадку я вважав своїм обов'язком щодо моєї країни й мого положення наполягти на належному мені вираженні поваги, від чого я охоче відмовився б із усякої інший, алі не йз суспільної крапки зору”. Конгрес цілком схвалив поводження Вашингтона, і генерал Гоу, ще раз зазнавши невдачі при посилці аркуша, примушений був здатися й надалі називати американського головнокомандуючого “Його Превосходительством” [11, 101].
Через неминучість зіткнення Вашингтона особливо сильно зміцнив острів Нью-Йорк, вибудувавши на ньому дві міцності - форт Вашингтон і Чи форт. У Гоу, після одержання підкріплення, були 30 тис. війська й чудовий флот; у Вашингтона ж було лише 11 тис. чоловік, та й те не звиклих до табірного життя й до дисципліни. Смороду часто вступали в сперечання, і Вашингтон намагався діяти на них переконанням, вселяючи їм, що всяке розходження національностей і провінцій повинне зникнути в шляхетній боротьбі за загальну волю й що всі смороду повинні насамперед навчитися почувати собі американцями. Наприкінці серпня армія Вашингтона значно підсилилася підкріпленнями, присланими з різних штатів і досягла майже 20 тисяч. Нарешті, генерал Гоу почав висаджувати свої війська на один з Нью-йоркських островів, Лонг-Айленд, з усіх боків укріплений американцями. На жаль, американський генерал Грін, що споруджував зміцнення на Лонг-Айленде й добрі знайомий з місцевістю, винний був через хворобу передати командування генералові Путнаму, незнайомому з положенням, а це не передвіщало нічого гарного. І дійсно, завдяки помилці Путнама американці незабаром опинилися між двох вогнів і кинулися навтіки. З 3 тисяч американців біля половини було захоплено в повний і вбито; правда, їм довелося мати праворуч з пятнадцатитысячной англійською армією, і їхня мужність і стійкість визнані були навіть ворогами.