Таке розрізнення невизначене. Що утворює "час" використовування знаряддя в тому значенні, як цей термін використаний вище? Для того, щоб мати яку-небудь цінність, це визначення повинне було б поповнитися - як це і має місце в деяких висловах - твердженням про те, що блага, створюючи оборотний капітал, не можуть бути використані більше одного разу, не зазнаючи зміни характеру. Під послідовними маніпуляціями плотвіка груба дошка стає спочатку гладкою і потім частиною ящика, тоді як рубанок і молоток залишаються незмінними, як би часто вони ні уживалися, якщо не рахувати неминучого зносу. Якщо ми, таким чином, визначимо час використовування даного капітального блага тими змінами, які відбуваються в його стані, ми досягнемо деякої частки істини. Блага, які утілюють основний капітал, можуть бути повторно використані без якої-небудь зміни в їх економічному стані; тоді як ті блага, які утілюють оборотний капітал, придбавають новий економічний стан при кожному вживанні. Якщо ми обкреслимо характер тієї зміни стану, який такі блага зазнають, ми проведемо істотну і ясну відмінність між обома видами капітальних благ.
Капітальні блага сприяють виробництву двома протилежними шляхами. Деякі речі, на зразок знарядь ремісника, допомагають підготувати до використовування речовину, що доставляється природою. Вони повинні виконувати швидше активні, ніж пасивні функції, оскільки вони наділяють корисністю інші речі. Машини, які видозмінюють речовину, засоби транспорту, які пересувають його, і будови, які його захищають, - все це входить в цю категорію; сюди відносяться ті засоби, які в боротьбі між людиною і природою, стають на бік людини і допомагають йому підпорядкувати для його користування елементи природи, що чинять опір. Такі засоби виробництва утворюють активну частину конкретного капіталу. З другого боку, матеріали, оброблювані знаряддями, механічно пасивні. Вони одержують корисність замість того, щоб повідомляти її; вони зазнають зміни, а самі нічого не змінюють. У змаганні між людиною і природою вони стають на бік останньої і знаходяться до людини і його активних засобів відносно сприйняття. Виляск, таким чином, пасивний, тоді як веретено активне; смугове залізо пасивне, тоді як прокатний став і молот активні; і так всюди у області виробництва сам характер процесу проводить демаркаційну лінію між активними знаряддями праці і пасивними матеріалами - між зброєю настання людини і об'єктами захисту природи або її впокорюваними елементами. Клас пасивних засобів виробництва включає не тільки ту необроблену речовину, з якого починається виробництво, але і продукти, перехідні в незавершеному стані з однієї виробничої групи в іншу. Він включає не тільки руду, але і залізо, не тільки шерсть, але і пряжу, сукно і навіть готове плаття, чекаючи покупців. Він включає всі запаси товарів, які в руках оптовиків чекають отримання вже більш незначної корисності форми, місця і т.д., необхідних для того, щоб зробити їх повністю готовими для кінцевого споживання. Ця відмінність лежить в основі іншого, що звичайно проводиться між так званим основним і оборотним капіталом. Засоби виробництва, які були віднесені до основного капіталу, - будови, знаряддя і т.д. - повинні виконувати активні виробничі функції, тоді як ті, які були віднесені до оборотного капіталу, мають пасивні функції.

3. Особливості функціонування капіталу в різних сферах економіки

3.1. Функціонування капіталу в аграрному секторі економіки

Сільське господарство – одна з найважливіших галузей матеріального виробництва, в якій створюються матеріальні блага рослинного і тваринного походження для забезпечення населення продуктами харчування, а промисловості – сировиною.
Особливостями сільського господарства є:
У сільському господарстві економічний процес відтворення завжди тісно переплітається із природним (наслідки господарювання в цій галузі залежать як від працівника, його технічної озброєності, так і від природних умов).
Надзвичайна роль землі як фактора виробництва.
Розбіжність робочого періоду з часом виробництва.
Специфіка сільськогосподарського виробництва виражається в аграрних відносинах. Відносини в сільському господарстві як складова економічних відносин виникають між людьми перш за все з приводу володіння землею та використання землі як головного фактору виробництва.
Провідними в системі аграрних відносин виступають відносини власності, які визначають характер цієї сукупності економічних відносин.
Аграрні відносини – це сукупність економічних відносин, які виникають між власником засобів виробництва і суспільством в цілому, колективами, державними підприємствами, окремими працівниками й іншими землекористувачами з приводу виробництва, розподілу, обміну та споживання створеного в галузях АПК продукту.
При перебудові аграрних відносин підходи до вирішення питання про власність на землю повинні бути дещо інакшими, ніж при вирішенні питання про звичайні засоби виробництва, які є результатом людської праці. У сільськогосподарських підприємствах необхідно провести глибокі перетворення на основі широкого використання підряду, оренди, акціонерних, кооперативних та сімейно-індивідуальних форм. Доцільно використовувати колективно-пайові або пайові способи безпосереднього привласнення засобів і результатів виробництва. Їх суть полягає в тому, що земельні угіддя й основні виробничі фонди трудового колективу на паї, на які нараховуються частини одержаного прибутку. Селяни стають власниками, реальними господарями засобів виробництва і його результатів, максимально зацікавлених в кінцевих результатах праці.
Перспективою є така структура організації аграрної сфери, яка не протиставляє, а навпаки, органічно поєднує різні уклади і форми господарювання.
У сучасній світовій економіці сформувалися цілі групи галузей, які технологічно, економічно і організаційно тяжіють до сільського господарства. Процес їх збільшення називається агропромисловою інтеграцією. В результаті агропромислової інтеграції формується АПК – сукупність галузей народного господарства, зайнятих виробництвом, переробкою, зберіганням та доведенням до споживача с/г продукції.
Специфіка обороту капіталу в аграрному секторі:
Частина засобів виробництва, що споживаються, створюються у самому господарстві і входить у виробничий оборот, минаючи сферу товарного обігу.
Уповільнення обороту капіталу, що пов’язане з сезонністю виробництва.
Кредитування як засіб збільшення виробничих фондів має бути довгостроковим.
Наявність власності на землю зумовлює отримання землевласником певної частки додаткового продукту у вигляді земельної ренти. Земельна рента є економічною формою реалізації земельної власності.

3.2. Особливості підприємницького капіталу

Капітал - це категорія, що виражає не стільки технічні чи організаційні, скільки соціально-економічні відносини, тобто капітал як такий може існувати лише за певних соціально-економічних умов.
До підприємств не фінансової сфери належать усі ділові одиниці, що виробляють і реалізують товари, а також надають послуги. До них не належать банківські та інші кредитні установи, пенсійні, страхові, добродійні фонди та компанії. Прикладом такого підприємства може бути промислове підприємство.
Капітал підприємства складається з трьох частин[4]:
1) знаряддя праці, запаси сировини, матеріалів, тощо, тобто все те, що називають "засоби виробництва";
2) готова продукція;
3) гроші та грошові документи.
Підприємство насамперед має авансувати кошти для придбання факторів виробництва, тобто елементів постійного та змінного капіталу. Для цього потрібно вийти: а) на ринки засобів виробництва і вступити в економічні відносини з продавцями (ними можуть бути безпосередні виробники або оптові посередники); б) на ринок праці для придбання необхідної за кількістю і якістю робочої сили.
Отже, для нового підприємства капітал починає свій рух у сфері обігу як грошовий капітал, функцією якого є придбання елементів виробничого капіталу.
За наявності засобів виробництва і робочої сили можна починати виробничий процес. Капітал тут виступатиме як виробничий капітал, функцією якого є виробництво товару і додаткової вартості.
Для одержання вартості та додаткової вартості у грошовій формі треба продати продукт капіталу: доставити товар на відповідний ринок, знайти покупця. При цьому капітал набуває форми товарного капіталу, головною функцією якого є реалізація товару і одержання додаткової вартості у грошовій формі.
Отже, капітал проходить три стадії і набуває відповідно трьох форм - грошової, виробничої і товарної. Такий послідовний рух називають кругооборотом капіталу. Припинення руху на одній із стадій кругооборот призводить до порушення процесу зростання капіталу. Довга затримка в одній із функціональних форм капіталу веде до загибелі його.
Формула кругообороту капіталу не фінансової сфери така:

де Г - гроші; Т - товар; 3В - засоби виробництва; РС - робоча сила; В - виробництво;... - переривання процесу обороту при переході до стадії виробництва і від неї до стадії обігу.
Оскільки зростання вартості в основному" відбувається на стадії виробництва, Т' і Г' вже містять додаткову вартість, тобто розкладаються відповідно на Т + т і Г + г.
На кожний певний момент для капіталу, зайнятого в певній сфері виробництва, характерне певне співвідношення між функціональними формами його. Абсолютний обсяг капіталу підприємства визначається насамперед оптимальним розміром підприємства цієї сфери, а отже, величиною виробничого капіталу. Так, для роздрібної торгівлі або побутових послуг великого капіталу не потрібно, тоді як, наприклад, машинобудування потребує значних капіталів, адже оптимальний розмір підприємства тут значно більший. Чим триваліший процес виробництва продукту, тим більшим має бути виробничий капітал.
Хоча саме виробничий капітал створює додаткову вартість, значна частина капіталу фіксується у грошовій формі. Мотиви, що характеризують поведінку підприємців, які тримають певну частину капіталу у цій формі, сформулював Дж.М. Кейнс[5]:
трансакційний - потреба в наявних грошах для забезпечення безперервності кругообороту капіталу;
перестороги - бажання мати частину капіталу в найліквіднішій формі на випадок непередбачених подій;
спекулятивний - бажання мати певний резерв, який можна при нагоді пустити в обіг для швидкого отримання прибутку (купівля-продаж цінних паперів або іноземної валюти);
економії - висока ціна кредиту спонукає підприємців ефективніше використовувати власний капітал, а не брати позичку в банку".
Основними факторами, що впливають на розмір капіталу підприємства, є розмір виробничого капіталу (і зумовлений цим обсяг господарських операцій), відсоток за кредитні ресурси та інфляційні очікування (останній фактор сприяє зменшенню розміру грошового капіталу).
Розмір товарного капіталу обумовлений договірними і кредитними зобов'язаннями виробника, а також спекулятивними моментами - бажанням продати дорожче, притримавши товар. Головними факторами тут є обсяг виробництва, стан ринку збуту, інфляційні очікування (в цьому випадку на відміну від грошового капіталу вони сприяють відносному зростанню товарного капіталу), організація збуту тощо.
Формула кругообороту капіталу Г - Т...В... Т' - Г' описує рух лише промислового капіталу, функцією якого є вироблення вартості та додаткової вартості. Однак крім реального існує також так званий фіктивний капітал, що уречевлений у різноманітних цінних паперах (ЦП). Скажімо, якщо певне підприємство, реальний капітал якого становить 2060 тис. г. о., випустить в обіг акції номінальною вартістю, що становитиме приблизно 50 відсотків вартості реального капіталу, тобто 1000 тис. г. о., які відповідатимуть вартості основного капіталу з урахуванням амортизації, і всі ці акції продаватимуться згідно з ринковою ціною за 3000 тис. г. о., то капітал підприємства ніби роздвоюється; одна його частина (реальний капітал) функціонує, весь час описуючи кругооборот Г - Т...В... Т' - Г', а інша або знаходиться в руках у власників акцій, або рухається у сфері обігу цінних паперів за формулою Г - ЦП - Г'. За певних обставин стає зрозумілою фіктивність капіталу, вкладеного в цінні папери: якщо підприємство стає банкрутом, його капітал, який має реальну вартість, можна продати за борги, тоді як цінні папери такого підприємства ніхто не купуватиме, а інвестований у них капітал знецінюється. Ілюзорність вартості фіктивного капіталу зумовлена тим, що вона визначається не величиною суспільне необхідної праці, уречевленої в певних благах, а величиною доходу, що припадає на цінні папери підприємства.
Про самостійність руху реального і фіктивного капіталів свідчать непоодинокі факти економічного життя: під час безпрецедентної біржової кризи жовтня 1987 р. сумарна вартість цінних паперів найбільших американських корпорацій зменшилася на 30 відсотків, тоді як реальний капітал на ці досить різкі зміни майже ніяк не зреагував. Для найбільших промислових корпорацій співвідношення між реальним капіталом (активами) та номінальною вартістю акціонерного капіталу становило на 1989 р. З: 1. Така розбіжність дає змогу досить невеликим компаніям проводити агресивну фінансову політику, скуповуючи контрольні пакети акцій досить великих компаній, а потім розпродувати їх активи, отримуючи на цих спекулятивних операціях чималий зиск.
Оскільки капітал постійно знаходиться в русі, всі його три частини (грошова, виробнича і товарна) здійснюють кругообіг. Безперервний рух капіталу в сферах виробництва і обігу, послідовне повторення стадій кругообігу перетворюють його в оборот капіталу. Одиницею виміру одного обороту, тобто періоду, за який до підприємства повертається авансована вартість, є день. Показником кількості оборотів за певний проміжок часу вимірюється швидкість обороту капіталу[6]:

де п - кількість оборотів, за рік; 360 - кількість днів у році;
О - тривалість одного обороту, днів.
Отже, якщо капітал обертається один раз за 8 міс., то швидкість його обороту становитиме 1,5 обороту на рік. Вона залежить від того, як швидко обертаються частини капіталу.
Різні частини капіталу обертаються з різною швидкістю. Так, уречевлена частина капіталу (приміщення, виробничі будівлі) функціонує багато років, отже, обертається досить повільно. Оборот капіталу, вкладеного в основне технологічне обладнання, також охоплює кілька років. Це пов'язано з деякими особливостями функціонування засобів праці: вони функціонують у процесі виробництва впродовж кількох виробничих циклів і переносять свою вартість на продукт у міру втрати власної споживної вартості. Якщо певне обладнання може фізично функціонувати 10 років, то кожного року воно буде приєднувати до продукту 1/10 частину своєї вартості. Ці частини перенесеної вартості повертаються назад при реалізації продукції. Втрату засобами праці своєї вартості у процесі виробництва називають амортизацією, а накопичений завдяки цьому грошовий фонд підприємства, що призначений для зміни зношених знарядь праці та ремонту їх, - амортизаційним фондом. Коли засоби виробництва переносять свою вартість на предмет праці повністю, вони вважаються повністю замортизованими і можуть бути замінені новими. Проте така заміна може відбуватися набагато раніше. Норму (верхню межу) амортизації встановлюють державні органи.
Відношення перенесеної за рік вартості знарядь праці до їхньої первісної вартості називають нормою амортизації:

де А - річна сума амортизації; Пв - первісна вартість знарядь праці.
Зношування засобів праці відбувається під впливом двох факторів: виробничого використання і технічного прогресу. Перший зумовлений втратою споживної вартості, другий - появою дешевших або досконаліших засобів праці. Відповідно розрізняють знос - фізичний і моральний. За умов прискорення технічного прогресу саме моральний знос стає найвагомішим фактором амортизації засобів праці, що призводить до впровадження різних форм прискореної амортизації. Методи останньої дають можливість списувати більшу частину вартості устаткування вже в перші роки його функціонування. Завдяки цьому без особливих додаткових витрат можна підтримувати рівень поновлення основного капіталу, що має важливе значення за умов жорсткої конкуренції на ринку збуту продукції.
Частина капіталу, втілена у сировині, матеріалах, комплектуючих виробах, заробітній платі працюючих, авансується підприємством для кожного нового виробничого циклу і повністю повертається назад з вартістю кожної партії реалізованої продукції. Хоча з погляду виробництва додаткової вартості роль складових цієї частини капіталу докорінно відрізняється (робоча сила створює нову і додаткову вартість), щодо обороту вони нічим не відрізняються.
Частину капіталу у вигляді знарядь праці, що зберігає свою споживну вартість упродовж кількох циклів виробництва, переносячи її на продукт частинами, в міру зносу, яка також частинами повертається і утворює грошовий фонд амортизації, називають основним капіталом. Ту частину капіталу, що представлена предметами праці та заробітною платою, втрачає свою споживну вартість за один виробничий цикл, вартість якої повністю включається у вартість продукту і повертається на підприємство повністю разом з реалізацією кожної партії продукції, іменують оборотним капіталом.
Чим вище співвідношення між основним і оборотним капіталом на користь останнього, чим коротші виробничі цикли, тим швидше може обертатися капітал. Звідси стає зрозумілим, чому капітали, незначні за розміром, починають своє функціонування в тих сферах, де ефективний розмір підприємства не потребує великого капіталу (особливо оборотного), а авансова вартість досить швидко повертається назад: чим триваліший період обороту капіталу, тим більший треба авансувати оборотний, а отже, і весь капітал.
Підприємець повинен контролювати загальний оборот свого капіталу, тобто оборот авансованої ним вартості, і повернення цього капіталу до вихідної форми - грошової.

3.3. Особливості позикового капіталу.

Позиковий капітал – це капітал, що надається його власником у позику іншому власнику–підприємцю на певний час на умовах повернення і за певну плату у вигляді процента.
Г–Г'
У процесі використання грошей як ресурсу у формі капіталу він виступає як капітал–власність і як капітал–функція, приносить доходи у формі відповідно проценту і підприємницького прибутку. Отже, прибуток на позиковий капітал, що створений у сфері обігу розпадається на процент, що виступає у формі ціни капіталу як ресурсу (цю частину отримує власник) і підприємницький прибуток за виробниче використання цього ресурсу. Позиковий процент – це плата за користування позиковим капіталом, його ціна, вартість послуги, що надається кредитором позичальнику у вигляді надання йому певної суми грошей на обумовлений термін. Це винагорода, яку заощадження приносять тому, хто дає гроші в борг, ціна, яку сплачує позичальник кредиторові. Кількісно позиковий процент може бути визначений нормою чи ставкою процента. Вона являє відношення річної суми процента до величини позикового капіталу, це відношення доходу кредитора до величини цього кредиту. Рівень проценту залежить від розміру позик, строків надання, їх забезпечення, форми кредитування і ступеня кредитних ризиків. На норму також впливають: політика центрального емісійного банку, циклічні та сезонні коливання кон’юнктури, темпи інфляції, зміна валютного курсу, стан платіжного балансу країни. У цілому як ціна на будь-який товар позиковий процент залежить від попиту і пропозиції. Норма визначається співвідношенням попиту і пропозиції на кредитні ресурси. Норма процента може коливатися в певних межах, проте вона не може бути вищою за норму прибутку, нижня межа не може дорівнювати 0%. Процентна ставка виконує дві функції:
скеровує обмеження пропонування позикового капіталу в ті сфери, що забезпечують найвищу норму прибутку;
спонукає заощаджувати, щоб збільшити розмір капіталу.
Позиковий капітал здійснює рух у формі кредиту. Кредит – форма руху позикового капіталу, він виражає відносини між кредитором і позичальником, забезпечуючи трансформацію вільного грошового капіталу у позиковий. За своєю сутністю кредит – це суспільні відносини, що виникають між економічними суб’єктами у зв’язку з передачею один одному в тимчасове користування вільних коштів на засадах платності, поворотності, добровільності. Причиною виникнення кредиту була необхідність одного виробника продати свій товар, а покупця – купити його, коли він не отримав гроші за свій товар. Проте з розвитком суспільного виробництва з’явилось чимало інших чинників, що зумовили необхідність кредитування:
поява вільних коштів у одних і їх відсутність у інших;
коливання потреб у коштах і джерелах їх формування, які виникають у юридичних осіб і держави;
надання в тимчасове користування коштів під майбутні доходи.
Кредит – явище руху, який здійснюється у різних напрямках і на різних рівнях. Рух кредиту у зв’язку з його участю у відтворенні процесу проходить 5 етапів:
формування вільних коштів;
розміщення вільної вартості у позичці;
використання на потреби позичальника;
вивільнення позиченої вартості з обороту позичальника;
повернення кредитору із сплатою процента.
Основними принципами кредитування являються:
Цільове спрямування позики.
Строковість позики.
Поверненість позики.
Забезпеченість позики.
Платність користування.
Кредит виконує такі функції:
перерозподільну;
функцію, яка реалізується у грошовій сфері і полягає у тому, що кредит забезпечує найкращі передумови для ефективного регулярного обороту грошей в інтересах задоволення потреб в платіжних засобах і підтримання стабільності грошей для достатнього економічного розвитку;
контрольна функція (контрольно-стимулююча);
функція капіталізації вільних грошових фондів.
Будь-яке підприємство в умовах ринкової економіки для своєї діяльності потребує залучення фінансового капіталу, що є джерелом формування його майна. Діяльність підприємства безпосередньо залежить від обсягу і структури його фінансового капіталу.
Джерелами формування капіталу можуть бути як власні фінансові ресурси, так і позикові. Для більшості підприємств основною частиною і базою усього фінансового капіталу є власний капітал, але діяльність підприємства в системі ринкової економіки неможлива без періодичного використання різноманітних форм залучення позикових коштів. Позикові кошти займають досить вагоме місце в структурі капіталу підприємства.
Оптимальна структура загального капіталу є передумовою ефективності його використання. Використання позикових коштів дає можливість приросту рентабельності власного капіталу, але негативно впливає на фінансову стійкість підприємства.
Отже, використання позикових коштів є важливим питанням для кожного підприємства і потребує виваженого підходу до визначення потреби в них, вибору їх джерел та обсягів залучення.
Залежно від типу фінансових відносин, які виникають між капіталодавцями і підприємством-об'єктом фінансування, вони можуть стати співвласниками або кредиторами суб'єкта господарювання. Якщо між капіталодавцем і підприємством виникають відносини позички, то це означає, що фінансування відбувається за рахунок позичкового капіталу: капіталодавець набуває статусу кредитора.
Позиковий капітал характеризує частину активів підприємства, що профінансована його кредиторами всіх видів.
Позичковий фінансовий капітал підприємств може утворюватись за рахунок двох основних груп джерел позикових коштів.
Перша група - зовнішні джерела позикових коштів. Ця група джерел складається з двох підгруп - зовнішні довгострокові й зовнішні короткострокові джерела позикового фінансового капіталу.
Для формування довгострокового позикового фінансового капіталу використовують зовнішні довгострокові фінансові ресурси і, у першу чергу, довгострокові облігаційні позики, довгострокові банківські кредити і фінансовий лізинг. У світовій практиці активно використовується й довгостроковий податковий кредит і податкові пільги.
Зовнішні короткострокові позикові фінансові ресурси використовуються при формуванні короткострокового позикового фінансового капіталу, для чого придатні насамперед короткострокові банківські кредити і товарний (комерційний) кредит.
Друга група - внутрішні джерела позикових коштів, до яких входять позикові фінансові ресурси, що утворюються за рахунок відстрочених і прострочених зовнішніх довгострокових і короткострокових зобов'язань. При нормальній ринковій економіці обсяг таких позикових ресурсів не досить значний. Однак у перехідний період ці позикові кошти використовуються досить активно для формування довгострокового і короткострокового фінансового капіталу.
Залежно від строків виконання зобов'язань вітчизняними стандартами бухгалтерського обліку позичковий капітал поділяється на довгостроковий і поточний.
Кредитоспроможність - це наявність передумов для одержання позик і спроможність повернути їх. Інакше кажучи - це здатність підприємства в повному обсязі й у визначений кредитною угодою термін розрахуватися за своїми борговими зобов'язаннями. Кредитоспроможність позичальника визначається показниками, що характеризують його акуратність при розрахунках за раніше отриманими кредитами, його поточне фінансове становище, спроможність у разі необхідності мобілізувати кошти з різних джерел, забезпечити оперативну трансформацію активів у грошові кошти.
Перш ніж планувати залучення капіталу шляхом одержання банківської позики, фінансові служби підприємства повинні оцінити можливості отримання кредиту. Для цього доцільно провести аналіз відповідності параметрів діяльності підприємства критеріям кредитоспроможності, які вимагаються тим чи іншим банком.
У науково-практичній літературі здебільшого виділяють кількісні та якісні критерії кредитоспроможності. Кількісні критерії пов'язані з оцінкою поточного та перспективного стану позичальника, а якісні виявляються на основі оцінки менеджменту підприємства та його ситуації на ринку факторів виробництва і збуту продукції.
У теорії і практиці немає єдності щодо пріоритетності того чи іншого елемента кредитоспроможності.
Вважається, що якісні чинники досить важко оцінити і систематизувати: на це потрібно витратити більше часу і затрат, ніж на оцінку фінансового стану. Зазначені чинники досліджуються за двома напрямами: якість менеджменту та ситуація на ринку факторів виробництва і збуту продукції (товарів).
При оцінці рівня менеджменту увага концентрується на персональних і фахових якостях керівництва, а також на організації управління підприємством. Відповідні висновки робляться на основі вивчення інформації, яка характеризує:
наявність і реальність довгострокової стратегії розвитку підприємства;
уміння керівника чітко формулювати стратегічні цілі та концепцію розвитку підприємства;
наявність та функціональну спроможність системи контролінгу;
освіту, досвід та імідж керівництва;
дотримання ділової етики, договірну та платіжну дисциплінну підприємства;
вміння менеджменту вчасно оцінювати підприємницькі ризики та вживати заходів щодо їх нейтралізації;
внутрішній клімат, який склався на підприємстві, та виробничу дисципліну;
рівень розмежування функціональних обов'язків працівників, наявність посадових інструкцій;
плинність кадрів на ключових посадах.
Банківська практика свідчить, що в результаті суб'єктивних оцінок якість менеджменту систематично завищується.
Оцінюючи ситуацію підприємства на ринку факторів виробництва та збуту продукції, використовують результати галузевого аналізу, співбесіди з клієнтами позичальника, а також повідомлення засобів масової інформації. Основна увага при цьому концентрується на з'ясуванні таких питань:
рівень відповідності якості товарів їх цінам і вимогам ринку;
конкурентоспроможність продукції (на внутрішньому та зовнішньому ринках), конкурентні переваги;
якість маркетингової політики та концепції збуту продукції; й величина ринкового сегмента, який належить підприємству;
управління товарним асортиментом (розробка нових видів продукції);
основні споживачі готової продукції та їх частка в загальному обсязі реалізації;
наявність замовлення на реалізацію продукції (робіт, послуг);
залежність виробничо-господарської діяльності підприємства від постачальників сировини і матеріалів;
рівень зносу основних засобів і необхідність їх оновлення й наявність ефективної системи логістики на підприємстві.
Глибина оцінки якісних критеріїв кредитоспроможності значною мірою залежить від строку, на який видається кредит.
З метою оцінки кількісних критеріїв проводиться аналіз поточного та перспективного фінансового стану підприємства. Головне завдання полягає у прогнозуванні майбутньої платоспроможності підприємства. Для цього аналізуються всі можливі фактори, які можуть вплинути на платоспроможність. На практиці використовуються різні моделі аналізу: дискримінантний та регресійний аналіз, комплексна оцінка на основі розрахунку окремих фінансових показників тощо.
Розглянемо найтиповіший підхід до оцінки фінансового стану підприємств, який застосовується провідними європейськими банками. В основі цього підходу лежить розрахунок таких основних блоків показників:
ліквідності та платоспроможності;
показники, які характеризують структуру капіталу та майна підприємства;
прибутковості та самофінансування (поточні та прогнозні);
оборотності.
Завдяки аналізу робиться висновок про здатність підприємства обслуговувати свої борги. Об'єктивність висновків підвищується в результаті порівняння значень отриманих показників з рекомендованими, середньогалузевими, а також у динаміці.
Показники ліквідності та платоспроможності. Аналіз ліквідності підприємства ґрунтується на зіставленні відображених у балансі поточних платіжних зобов'язань підприємства та поточних активів. У теорії і практиці можна зустріти значну кількість показників ліквідності.
Показник абсолютної ліквідності характеризує платоспроможність підприємства на дату складання балансу і показує, яку частину короткострокових зобов'язань воно має можливість погасити негайно. Висновки щодо майбутньої платоспроможності позичальника на основі аналізу цього показника робити недоцільно. Однак при оцінці кредитоспроможності підприємства банк звертає увагу на потенційну платоспроможність позичальника. Саме тому рівень інформаційного навантаження показника ліквідності першого ступеня для банку є досить низьким. Надто високе значення цього показника негативно впливає на рентабельність підприємства, оскільки залучений капітал вкладається в неробочі активи, якими є грошові кошти та їх еквіваленти. Оптимальною вважається ситуація, коли показник абсолютної ліквідності знаходиться на рівні 0,2.
Акціонерний капітал.
Власність акціонерних структур формується за рахунок злиття капіталів їх засновників, а також випуску та продажу цінних паперів. З точки зору речового змісту (об’єктів) акціонерні компанії представлені у засобах виробництва (машинах, устаткуванні, будівлях та ін), науково-дослідних організаціях, ліцензіях, патентах тощо. З точки зору суспільної форми (відносин власності) вони характеризуються відносинами між засновниками, найманими працівниками, власниками акцій, державою, фінансово-кредитними інституціями з приводу привласнення частини додаткового продукту у формі засновницького прибутку, дивіденду, сплати податків державі тощо.
У структурі акціонерного капіталу (власності) виокремлюють власний та запозичений капітал. Перший складається з коштів, отриманих від випуску і реалізації цінних паперів та резервного капіталу, що утворюється в результаті відрахувань від прибутку та їх інвестування у виробництво. Власний капітал також може збільшуватись від подальших випусків акцій. Запозичений капітал утворюється за рахунок банківського кредиту та коштів, отриманих від випуску облігацій.
Акціонерні товариства, акумулюючи великі капітали шляхом випуску і продажу акцій, у той же час не зобов’язані повертати їх через відповідний термін, як при звичайній банківській позичці. Можливість такої форми централізації капіталу була підготовлена всім попереднім ходом розвитку капіталізму. Тенденція норми прибутку до зниження, що мала місце, та інші фактори сприяли утворенню грошових капіталів, які не знаходили прибуткового використання через те, що ці капітали були недостатніми для організації крупних, конкурентоспроможних підприємств. Власники цих капіталів були змушені віддавати їх в позичку під звичайний процент. Щоб невеликі грошові капітали могли знайти використання в сфері виробництва, їх потрібно було об’єднати. Таку централізацію капіталів і було досягнуто в формі акціонерного капіталу.
У ринковій економіці існує і так званий фіктивний капітал. Такий капітал представлений у цінних паперах (акціях, облігаціях) і дає право його власникам отримувати дохід у вигляді дивідендів і процентів. Він здійснює самостійний рух на ринку цінних паперів, де вони продаються та купуються. Свою назву фіктивний капітал дістав тому, що він створює ілюзію, нібито всі цінні папери є дійсним (реальним) капіталом і приносять дохід, не будучи безпосередньо пов’язаними з відтворенням.