Курсовая Гуманітарна діяльність Організації Обєднаних Націй
Работа добавлена на сайт bukvasha.net: 2015-10-25Поможем написать учебную работу
Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
от 25%
Подписываем
договор
План
Вступ. 2
Розділ 1. Характеристика гуманітарної діяльності в контексті миротворчих заходів ООН 5
1.1 Створення, функції, завдання Організації Об'єднаних Націй (ООН) 5
1.2 Ограни та управління ООН з прав людини, як головні у гуманітарній діяльності 11
1.3 Еволюція миротворчої діяльності ООН. Гуманітарні інтервенції 15
1.4 Гуманітарна інтервенція, як засіб врегулювання збройних конфліктів. 17
1.5 Особливості та напрямки гуманітарної діяльності ООН.. 24
Розділ 2. Форми та методи гуманітарної діяльності ООН у врегулюванні збройних конфліктів (1990-2000 рр.) 28
2.1 Практична реалізація гуманітарної діяльності ООН в 1990-2000 рр. 29
2.2 Проблема біженців та її вирішення у контексті гуманітарної політики ООН 31
Висновки. 33
Список використаної літератури. 37
Вступ
Актуальність теми дослідження зумовлена підвищенням ролі та значимості гуманітарного напрямку миротворчої діяльності Організації Об’єднаних Націй протягом 90-их років XX століття.
Багато хто представляє ООН як організацію, яка займається в основному питаннями підтримки миру й безпеки. Насправді цьому присвячено менш 30% діяльності ООН, а переважно її робота пов'язана з розвитком і наданням гуманітарної допомоги. Система ООН, будучи єдиним всесвітнім інститутом по сприянню розвитку найбідніших районів світу, реалізуючи свої спеціальні програми, допомагає поліпшити життя мільйонам людей.
За допомогою цих програм система ООН надає допомогу в розмірі понад 25 млрд дол. приблизно 135 країнам щорічно: близько 5 млрд виділяється у вигляді безоплатних субсидій і понад 20 млрд - у вигляді позик. Організація надає допомогу біженцям, бідним і голодним, сприяє виживанню дітей, охороні навколишнього середовища, боротьбі зі злочинністю й поширенням наркотиків, захисту прав людини, рівноправності жінок і демократії, врегульовує збройні конфлікти за допомогою гуманітарної діяльності.
Ресурси ООН націлені головним чином на країни й народи, які у найбільшій мірі потребують допомоги. ООН нерідко є основним, якщо не єдиним, джерелом технічної й фінансової допомоги для багатьох держав, особливо, якщо в них проходять війни або збройні конфлікти.
У випадку нещастя - військового конфлікту, повені, землетрусу, посухи, неврожаю, епідемії - оперативні установи ООН негайно вживають заходів по наданню допомоги постраждалому населенню. Спеціальні підрозділи ООН по наданню надзвичайної допомоги в тісному співробітництві з гуманітарними неурядовими організаціями терміново доставляють необхідні ресурси (в основному для дітей, жінок і старих) - продовольство й медикаменти, дають їм притулок і забезпечують матеріально-технічну підтримку. Так, в 1997-1998 р. ООН надала допомогу 51 державі-члену в їхніх зусиллях по подоланню наслідків більш ніж 77 стихійних лих й екологічних катастроф.
З іншого боку, подолання гуманітарних проблем, які набули величезного масштабу в сучасних військово-політичних кризах, продиктоване не тільки гуманними поглядами. Війні, військові конфлікти, у країнах третього світу і не тільки, являють собою особливо небезпечну загрозу міжнародному миру та безпеці, справляють дестабілізуючий вплив на соціально-економічне і політичне становище сусідніх країн і цілих регіонів.
Зазвичай збройні конфлікти, супроводжується масовою загибеллю і стражданнями цивільних осіб, що вимагає швидкого втручання та надання гуманітарної допомоги. А це, в свою чергу, вимагає мобілізації багатомільйонних фінансових ресурсів. Спрямування цих ресурсів на задоволення потреб гуманітарної сфери відволікає кошти від інших програм і істотно послаблює потоки міжнародної допомоги на цілі розвитку.
Об’єктом дослідження є гуманітарна діяльність Організації Об’єднаних Націй, спрямована на вирішення складних ситуацій, що стали наслідком збройних конфліктів.
Предметом дослідження є напрямки, форми та методи реалізації гуманітарної політики ООН, вектор діяльності Організації на шляху до вирішення проблеми надання допомоги і захисту цивільного населення під час конфліктів.
Мета дослідження: на основі аналізу теоретичних досліджень в комплексі дослідити різні аспекти гуманітарної діяльності ООН та їх роль у врегулюванні військових, збройних конфліктів.
Для досягнення цієї мети, з огляду на предмет та об’єкт дослідження, було вирішено наступні завдання:
Охарактеризувати виникнення, становлення структуру та напрямки діяльності ООН;
Дати характеристику поняттю гуманітарна інтервенція, та її ролі в урегулюванні збройних конфліктів.
Проаналізувати вектори та принципи гуманітарної діяльності Організації;
Простежити методи та шляхи гуманітарного втручання ООН у числі миротворчих заходів;
Встановити позитивні та негативні сторони гуманітарної діяльності ООН у врегулюванні збройних конфліктів.
Практичне значення. Результати курсового дослідження можуть бути використані у науково-дослідницькій роботі, при написанні наукових, курсових та дипломних робіт з даної проблематики, оскільки вони розширюють знання про діяльність ООН у гуманітарній сфері, її значення у міжнародних відносинах та у врегулюванні збройних конфліктів кінця ХХ ст.
Структура роботи. Курсова робота складається із вступу, двох розділів, висновків та списку використаних джерел (50 найменуваннь).
Розділ 1. Характеристика гуманітарної діяльності в контексті миротворчих заходів ООН
1.1 Створення, функції, завдання Організації Об'єднаних Націй (ООН)
Організація Об'єднаних Націй не тільки займає центральне місце в системі міждержавних організацій, але й відіграє виняткову роль у сучасному міжнародно-політичному розвитку. Створена в 1945 р. як універсальна міжнародна організація, що має своєю метою підтримку миру й міжнародної безпеки й розвиток співробітництва між державами, ООН поєднує в цей час 185 країн світу.
Вплив ООН на сучасні міжнародні відносини вагомий й багатогранний. Він визначається наступними основними факторами:
- ООН є самим представницьким форумом для дискусій між державами з актуальних проблем міжнародного розвитку.
- Устав ООН є фундаментом сучасного міжнародного права, свого роду загальновизнаним кодексом поводження держав й їхніх взаємин; по ньому звіряють інші міжнародні договори й угоди.
- ООН сама стала важливим механізмом міжнародної нормотворчості й займає надзвичайно особливе місце серед інших організацій - джерел міжнародного права. З ініціативи й у рамках ООН укладені сотні міжнародних конвенцій і договорів, що регулюють положення справ у найрізноманітніших сферах громадського життя.
- У принципах побудови ООН (насамперед у наданні особливого статусу постійним членам Ради Безпеки) знайшли своє відбиття об'єктивні реалії міжнародно-політичної системи, а їхня зміна стала головним стимулом для роботи, що ведеться, з реформування цієї організації [29].
- Під покровом ООН існує велика кількість міжурядових організацій, що здійснюють регулювання міжнародного життя в рамках свого функціонального призначення.
- ООН наділена винятково важливою компетенцією вирішувати питання війни й миру, у тому числі й шляхом використання збройної сили.
Штаб-квартира ООН перебуває в Нью-Йорку, де розміщені п'ять із шести її головних органів. У Генеральній Асамблеї кожна держава має один голос; вона збирається на свої регулярні сесії щорічно, а також на спеціальні й надзвичайні сесії (усього їх було 29); рішення по порядку денному (який нараховує більше 100 питань) приймаються простою більшістю голосів і не обов'язкові для держав-членів, але розглядаються як думка світового співтовариства й у цьому змісті мають значний моральний авторитет. (За час своєї діяльності Генеральна Асамблея прийняла понад 10 тис. резолюції.) Рада Безпеки складається з 15 членів; 5 з них - постійні (Росія, США, Великобританія, Франція й Китай), інші обираються Генеральною Асамблеєю на два роки. Рішення приймаються більшістю в 9 голосів з 15, включаючи співпадаючі голоси всіх постійних членів (які, таким чином, мають право вето).
При розгляді питань, пов'язаних з виникненням погрози міжнародному миру, Рада Безпеки має винятково широкі права, включаючи право вводити економічні санкції й ухвалювати рішення щодо застосуванні збройних сил.
Економічна й Соціальна Рада (ЕКОСОР) займається економічними й соціальними питаннями в рамках ООН, організовуючи обговорення відповідних проблем, виробляючи рекомендації для держав-членів, проводячи дослідження, підготовляючи доповіді, скликаючи конференції й т.п. У його склад (щорічно обновлюваний на одну третину) входять 54 держави-члена, які обирають Генеральною Асамблеєю [29].
Рада по опіці була створена для того, щоб сприяти просуванню до самоврядування й незалежності 11 підопічних територій, що існували до моменту утворення ООН; в 1994 р. остання з них (Паулу, що перебувала під опікою США) здобула незалежність, і функціонування цього органа було фактично припинене.
Секретаріат виконує адміністративні функції, складається з більш ніж 15 тис. чоловік, що є громадянами приблизно 170 країн, і очолюється Генеральним Секретарем ООН, який грає важливу політичну роль у діяльності організації й призначається Генеральною Асамблеєю за рекомендацією Ради Безпеки.
Міжнародний Суд розміщається в Гаазі (Нідерланди) і складається з 15 суддів, які обираються Генеральною Асамблеєю й Радою Безпеки на дев'ятирічний строк за критеріями компетенції, а не національно-державної приналежності Сторонами в Суді можуть бути тільки держави й тільки на добровільній основі; у цьому випадку його рішення для них обов'язкові. Держава може зробити спеціальну заяву про визнання юрисдикції Суду обов'язковою, навіть і не будучи стороною в суперечці (такі заяви зробили понад 60 держав, хоча в багатьох випадках з істотними застереженнями). За час існування Суду на його розгляд було передано понад 70 спорів між державами й запитано понад 20 консультативних висновків.
В «родину» Організації Об'єднаних Націй входять 14 спеціалізованих установ ООН - міжурядових організацій універсального характеру, що мають спеціальне функціональне призначення. Деякі з них виникли задовго до створення ООН. З погляду масштабності впливу на сучасні міжнародні відносини має сенс особливо відзначити Міжнародний валютний фонд (МВФ) і Міжнародний банк реконструкції й розвитку (МБРР), які грають винятково важливу роль у координації валютно-фінансової політики держав-членів, наданні кредитів і позик і т.п., а також Міжнародне агентство по енергії (МАГАТЕ), наділене спеціальними функціями в плані нерозповсюдження ядерної зброї [42].
В епоху біполярного протистояння на міжнародній арені ефективність діяльності ООН часто виявлялася невисокою. Політична, військова й ідеологічна конфронтація двох наддержав й їхніх союзників нерідко впливала на діяльність основних структур й інститутів ООН. Із закінченням холодної війни виник потужний імпульс для активізації ООН й її перетворення в діючий механізм організації міжнародного життя.
Особливе значення набули зусилля ООН по підтримці миру. Якщо за перші чотири десятиліття свого існування ООН здійснила 14 різних місій й операцій з напрямком спостерігачів, посередників або військового персоналу в райони конфліктів, то з 1988 р. були ініційовані 33 миротворчі акції. Пік активності в цій області довівся на 1995 р., коли загальне число задіяного в миротворчій діяльності ООН персоналу склало майже 70 тис. чоловік (включаючи 31 тис. військовослужбовців) з більш ніж 70 країн [29].
Значний розвиток по лінії ООН одержала превентивна дипломатія (місії по встановленню фактів, зусилля по примиренню сторін, посередництво й т.п.), організація спостереження за перемир'ям, гуманітарні операції (надання допомоги біженцям й іншим жертвам конфліктів), сприяння післяконфліктній реабілітації. У тій або іншій формі ООН була залучена в зусилля по врегулюванню в більшості «гарячих точок» останнього десятиліття ХХ століття — у Сомалі, Мозамбіку, Камбоджі, Афганістані, Центральній Америці, на Гаїті, у колишній Югославії, на Ближньому й Середньому Сході, у Руанді, Західній Сахарі, Таджикистані, Грузії.
Разом з тим Рада Безпеки використала і такі інструменти, як санкції (економічні, політичні, дипломатичні, фінансові й інші примусові міри, не пов'язані з використанням збройних сил) і примусове роззброювання (у відношенні Іраку).
Однак припинення холодної війни не тільки відкрило нові можливості для ООН, але й рельєфно висвітило властиві їй недоліки, які раніше перебували на задньому плані. З одного боку, мова йде про витрати на утримання величезного бюрократичного апарата ООН, його неповороткості й неефективності процесу прийняття рішень, перевантаженості організації численними структурами і їхнім паралелізмом. З іншого боку, ставиться питання про адаптацію ООН до серйозної зміни міжнародно-політичного ландшафту, які відбулися за п'ять із зайвим десятиліть її існування. Нарешті, залишаються непроясненими багато концептуальних питань діяльності ООН (якою повинна бути система її пріоритетів, при яких умовах її функції можуть бути делеговані регіональним організаціям або коаліціям держав, які умови й межі втручання ООН у внутрішні справи суверенних держав, як домогтися оптимального сполучення демократизму й оперативності у функціонуванні ООН, як сполучити принцип її універсальності з особливим статусом постійних членів Ради Безпеки, і т.п.) [46].
У широкій дискусії, що розгорнулася, про реформу ООН виявилися глибокі розбіжності між учасниками цієї організації з питань черговості реформ, ступеня їхньої радикальності й самого змісту перетворень. У самому загальному плані можна виділити кілька основних тем, пов'язаних з обговорюваною проблемою:
- забезпечення більшої ефективності ООН при звертанні до питань міжнародної безпеки й удосконалювання інструментарію миротворчості й кризового регулювання,
- розширення можливостей залучення ООН у внутрішні справи держав у зв'язку з політичною нестабільністю, порушенням прав людини, екологічними або гуманітарними катастрофами;
- підвищення ролі ООН в «нетрадиційних» областях (екологія, міграція, регулювання інформаційних потоків і т.п.);
- зміна порядку фінансування діяльності ООН і принципів використання її фінансових ресурсів;
- модифікація ролі Генеральної Асамблеї з метою підвищити її здатність приймати діючі рішення;
- більше чітке визначення статусу Генерального Секретаря ООН і радикальна перебудова роботи Секретаріату ООН;
- уточнення функцій і ролі спеціалізованих установ ООН, координація їхньої діяльності, розширення повноважень Міжнародного Суду;
- підвищення ефективності роботи Ради Безпеки й зміна його складу [29].
Остання з відзначених вище тем стала предметом особливої уваги в дискусіях про реформування ООН. Існує більш-менш широка згода щодо необхідності збільшити число членів Ради Безпеки й зробити її склад більше репрезентативним. Значно більш складним є питання про категорії членства в Раді Безпеки. Найбільш очевидними кандидатами на включення в число постійних членів є Німеччина і Японія, однак при цьому неминучі домагання на аналогічний статус із боку ряду країн, що розвиваються,- Індії, Бразилії або Мексики. Крім того, розширення кола країн, що володіють правом вето, здатне паралізувати роботу Ради Безпеки. Разом з тим саме питання про право вето є одним із центральних. Хоча скасування цього інституту (за мотивами подолання нерівності країн-членів) практично нереальне, внесення в нього певних коректив представляється цілком можливим [45].
У цілому ж передумови для радикальної трансформації ООН у наш час виглядають не дуже значними - як через незбіжні погляди держав-членів (і небажання багатьох з них піти на занадто круті зміни), так і через відсутність необхідних фінансових ресурсів (через що вже сьогодні доводиться йти на певне згортання миротворчої діяльності). Однак еволюційна адаптація організації до мінливих умов настійно необхідна. Від цього буде залежати розширення можливостей ООН у плані її впливу на міжнародне життя й ефективне виконання функції найважливішого багатобічного механізму регулювання міжнародних відносин.
Особливо актуальною ця проблема стала у зв'язку з виникненням небезпечної тенденції використання військової сили проти суверенних держав в обхід ООН. Воєнні дії НАТО проти Югославії, розпочаті в березні 1999 р. без санкції Ради Безпеки, виразно позначили можливість ерозії ролі ООН як центрального елемента сучасної міжнародно-політичної системи.
1.2 Ограни та управління ООН з прав людини, як головні у гуманітарній діяльності
Виходячи з гуманітарної домінанти, що лежить в основі всієї діяльності Організації Об'єднаних Націй, вважається необхідним розглянути спеціалізовані органи ООН з права людини.
1. Верховний комісар ООН у справах біженців.
Відповідно до Статуту Управління Верховного комісара ООН у справах біженців (УВКБ), прийнятим у 1950 році, Верховний комісар, діючи під керівництвом Генеральної Асамблеї, бере на себе обов'язки із надання міжнародного захисту, під егідою ООН, тим біженцям, які підпадають під дію даного Статуту, і з вишукування остаточного вирішення проблеми біженців шляхом виявлення сприяння урядам і, за згодою відповідних урядів, приватним організаціям для полегшення добровільної репатріації указаних біженців або їхньої асиміляції в нових країнах.
Особливість діяльності Верховного комісара полягає в тому, що вона є цілком аполітичною за своїм характером; вона носить гуманітарний і соціальний характер і стосується, як загальне правило, лише окремих груп і категорій біженців. Відповідно до визначення, що міститься в Статуті УВКБ, біженцями є ті особи, що у силу цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, громадянства, приналежності до певної соціальної групи або політичних переконань перебувають за межами країни своєї громадянської приналежності і не можуть користуватися захистом цієї країни або не бажають користуватися таким захистом через острах піддатися гонінням [5, 16-17].
УВКБ здійснює свої програми допомоги цілком за рахунок добровільних внесків урядів і коштів із приватних джерел.
Верховний комісар слідує керівним директивам, що даються йому Генеральною Асамблеєю або Економічною і Соціальною Радою.
Верховний комісар забезпечує захист біженців, піклування про яких входить у компетенцію його Управління, шляхом:
сприяння укладанню і ратифікації міжнародних конвенцій про захист біженців, спостереження за виконанням цих конвенцій і пропозиції необхідних поправок до них;
сприяння за допомогою спеціальних угод з урядами виконанню будь-яких заходів, що мають своєю метою полегшення становища біженців і скорочення числа біженців, що потребують захисту;
сприяння урядовим і приватним зусиллям, спрямованим на заохочення добровільної репатріації біженців або їхньої асиміляції в нових країнах;
полегшення допуску біженців на територію різних держав;
одержання від урядів інформації щодо числа біженців на їхній території і становища їх, а також законів і постанов, їх що стосуються;
підтримки контакту з заінтересованими урядовими і неурядовими організаціями [5, 18].
Крім того, у межах наданих у його розпорядження коштів Верховний комісар займається іншими видами діяльності, у тому числі репатріацією і розселенням.
Йому доручається завідування всіма суспільними або приватними коштами, одержуваними ним із метою надання допомоги біженцям, і розподіл їх між приватними та державними установами.
Верховний комісар володіє в рамках ООН певним правовим статусом. Зокрема, він має право викладати свою точку зору в Генеральній Асамблеї, у ЕКОСОР і в їх допоміжних органах. Крім того, Верховний комісар щорічно зобов'язаний представляти доповідь Генеральній Асамблеї через ЕКОСОР; його доповідь розглядається як окремий пункт порядку денного Генеральної Асамблеї.
2. Верховний комісар ООН із заохочення та захисту всіх прав людини.
Посада Верховного комісара ООН із заохочення та захисту всіх прав людини була заснована відповідно до резолюції 48-ї сесії Генеральної Асамблеї ООН у грудні 1993 року.
Верховним комісаром є особистість, що характеризується високими моральними устоями і чесністю й володіє досвідом, у тому числі в галузі прав людини, а також загальними знаннями і розумінням різних культур, що особливо необхідно для безстороннього, об'єктивного, невибіркового й ефективного виконання обов'язків Верховного комісара.
Верховний комісар призначається Генеральним секретарем ООН і затверджується Генеральною Асамблеєю на чотирирічний період із можливістю продовження ще на один термін.
За своїм статусом Верховний комісар є заступником Генерального секретаря ООН. Він діє в рамках Статуту ООН, Загальної декларації прав людини, інших міжнародних документів в галузі прав людини і несе основну відповідальність за діяльність міжнародного співтовариства в галузі прав людини.
Верховний комісар з прав людини представляє щорічну доповідь про свою діяльність у відповідності зі своїм мандатом Комісії з прав людини, а через ЕКОСОР — Генеральній Асамблеї ООН.
У рамках загальної компетенції, повноважень і рішень Генеральної Асамблеї, ЕКОСОР і Комісії з прав людини можна назвати такі обов'язки Верховного комісара:
заохочувати і захищати ефективне здійснення всіма людьми всіх громадянських, культурних, економічних, політичних і соціальних прав;
виконувати завдання, доручені йому компетентними органами системи Організації Об'єднаних Націй в галузі прав людини, і представляти їм рекомендації з метою сприяння ефективному заохоченню і захисту всіх прав людини;
заохочувати і захищати реалізацію права на розвиток і посилювати для цього підтримку з боку відповідних органів системи ООН;
надавати через Центр з прав людини Секретаріату й інші відповідні установи консультативні послуги і технічну та фінансову допомогу на прохання заінтересованої держави і, при необхідності, регіональних організацій з прав людини з метою підтримати здійснення заходів і програм в галузі прав людини;
координувати відповідні навчальні і пропагандистські програми Організації Об'єднаних Націй в галузі прав людини;
відігравати активну роль у справі усунення нинішніх перешкод і вирішення нових завдань на шляху до повної реалізації всіх прав людини й у справі недопущення продовження порушень прав людини у всьому світі;
розширювати міжнародне співробітництво з метою заохочень і захисту всіх прав людини;
координувати діяльність в сфері заохочення і захисту прав людини в рамках усієї системи ООН;
здійснювати загальне керівництво діяльністю Центру з прав людини.
Управління Верховного комісара розміщається в м. Женеві (Швейцарія) [5, 21-22].
3. Комісія з прав людини.
Комісія ООН з прав людини заснована ЕКОСОР у 1946 році. Спочатку в її склад входило 18 членів. В даний час
Комісія обирається ЕКОСОР на три роки і складається вже з 43 членів.
Основне завдання Комісії полягає в розробці пропозицій і рекомендацій і представленні ЕКОСОР доповідей щодо міжнародно-правової регламентації громадянських і політичних прав людини, прав жінок і дітей, захисту меншин, попередження дискримінації за ознаками статі, раси, мови і релігії, іншими питаннями прав людини.
З цією метою Комісія створила декілька допоміжних органів, у тому числі Підкомісію із попередження дискримінації і захисту меншин, Робочу групу з питання про насильницькі або недобровільні зникнення людей та ін.
Уряди держав-членів ООН і неурядові організації, як міжнародного, так і національного характеру, представляють Комісії за її вимогою інформацію про порушення прав людини. У Комісії або її органах заслуховуються представники урядів із метою надання пояснень і відповідей з аналізованих питань.
Якщо ситуація є досить серйозною, Комісія може прийняти рішення доручити розслідування певних фактів незалежним експертам і закликати відповідний уряд здійснити необхідну зміну. У такому порядку, наприклад, був розглянутий ряд конкретних ситуацій у Південній Африці й Намібії (1967 рік), на окупованих арабських територіях, включаючи Палестину (1968 рік), у Чилі (1975-1978 роки), в Афганістані, Сальвадорі та ін. [5, 23].
Засідання Комісії проходять у Женеві (Швейцарія).
1.3 Еволюція миротворчої діяльності ООН. Гуманітарні інтервенції
У світлі існуючого права й у рамках Уставу ООН можна представити дві теоретичні ситуації, у яких застосовується гуманітарна інтервенція.
Перша містить у собі використання збройної сили в ситуаціях, коли уряд систематично й крупномасштабно порушує права людини або, говорячи іншою мовою, де уряд піддає своє населення систематичній політиці терору (приміром, може служити режим Червоних кхмерів у Камбоджі). Друга може бути описана як ситуація, при якій населення зіштовхується з урядом, що потерпів крах, тотальним хаосом й анархією, які випливають із даної ситуації й ведуть до етнічних, релігійних або/і цивільних хвилювань, заворушень, внаслідок порушення прав якоїсь частини громадян ("failed state").
Гуманітарна інтервенція, за визначенням, має на увазі використання збройної сили й відсутність необхідності в реальній згоді законного уряду на проведення дій, що вживаються третьою стороною - державою або групою держав. Ці правові вимоги, або складові елементи, є за своєю суттю сукупними. Якщо один з елементів випадає, то операція може кваліфікуватися як така, що забезпечує "гуманітарну допомогу", але не може характеризуватися як гуманітарна інтервенція [1, 165].
Традиційні миротворчі операції ООН не підпадають під доктрину гуманітарної інтервенції. Дотепер миротворчі операції ООН завжди вживала за згодою держави, на її території й на основі угоди з ООН. Тенденція, яка наразі існує в Секретаріаті ООН й міститься у введенні поняття "операції по припиненню вогню або/і за спостереженням", не тільки виходить за межі традиційної миротворчості, але й, більше того, може ґрунтуватися на попередніх угодах по припиненню вогню, досягнутих відповідними сторонами.
Рада Безпеки має право вводити примусові міри, відповідно до статті 42, якщо, як відзначено в статті 39, злодіяння й інші систематичні або масові порушення фундаментальних прав людини усередині держави являють собою загрозу миру або торкаються підтримки або відновлення міжнародного миру й безпеки.
У Ради є два шляхи в рамках статті 42: вона може вжити примусових заходів, санкціонуючи проведення військових акцій, або ж може дати згоду державам - членам ООН вдатися до використання збройної сили. Через відсутність особливих угод, передбачених у статті 43 Уставу, Рада не буде прямо вирішувати питання про примусові міри військового характеру, якщо не доведена їхня ефективність, можливість і політична здійсненність у даній конкретній ситуації.
Якщо санкція на примусові міри надається державам-членам, то якась окрема країна не повинна сама прибігати до збройної сили для виправлення ситуації у відповідній країні (хоча примусові міри є обов'язковими й для відповідної країни й для інших держав). Це є лише "рекомендацією, яка підтверджує законність використання збройної сили, що заборонено в інших випадках статтею 2 (4) Уставу" [ 1, 166].
Примусові міри
Після руйнівної другої війни в Перській затоці Рада Безпеки прийняла десятьма голосами "за" і трьома "проти" (Куба, Ємен і Зімбабве) при двох, які утрималися (Індія, Китай), гуманітарну Резолюцію Ради Безпеки № 688 від 5 квітня 1991 р. Для багатьох аналітиків дана резолюція виявляє собою цілу віху в діяльності Ради Безпеки в дусі Уставу: на їхню думку, резолюція забезпечувала міцну правову основу для втручання сил союзників, створення "безпечних портів" і введення "зон заборони для польотів". Згідно із цими думками, резолюція санкціонувала першу операцію в дусі глави 7 для цілей гуманітарного характеру: кричущі порушення прав людини й варварських дій проти цивільного населення (головним чином проти курдів на півночі країни), проведені урядом Іраку, і довела свою першорядність стосовно досі недоторканного принципу суверенітету.
Якщо глибоко задуматися над даною проблемою, то можна поставити під сумнів можливість створення союзниками "безпечних портів" і введення "зон заборони для польотів", які ґрунтуються на резолюції. Інакше кажучи, погляди на Резолюцію Ради Безпеки № 688 дотепер відображають старі дискусії між "реалістами" й "теоретиками", або між прихильниками права на гуманітарну інтервенцію й тими, хто стверджує, що дане право не існує в міжнародному праві в період після прийняття Уставу [1, 167].
1.4 Гуманітарна інтервенція, як засіб врегулювання збройних конфліктів
Кінець двадцятого й початок двадцять першого століття характеризується ростом числа етнічних і релігійних конфліктів внутрішнього характеру, що переходять часом у запеклі громадянські війни. У ході цих конфліктів відбуваються масові порушення основних прав людини тисяч людей. Тому не випадково й те, що світове співтовариство шукає можливості ефективної протидії таким проявам. Миротворче й гуманітарне втручання - одна з таких можливостей.
Проблема ролі й місця миротворчості, у тому числі й гуманітарної інтервенції в сучасній системі міжнародних відносин заслуговує на увагу й вивчення насамперед тому, що подібна діяльність переживає в цей час період бурхливого росту.
Разом з тим формування багатополярної моделі світоустрою виводить на міжнародну арену ряд нових учасників, у першу чергу регіональні організації й військові блоки. Крім традиційно залученої в миротворчу діяльність ООН, такі структури, як ОБСЄ, НАТО, СНД, Західноєвропейський союз (ЗЄС) і Європейський Союз включають до порядку денного здійснення й санкціонування операцій по підтримці й установленню миру в "гарячих точках".
Останнім часом все частіше й частіше згадується поняття «гуманітарна інтервенція» або «гуманітарна війна», явище, до речі кажучи, у світовому політичному процесі аж ніяк не нове, просто раніше воно розглядалося через дещо іншу призму.
Вважається, що цей парадоксальний термін з'явився наприкінці двадцятого століття. Його парадоксальність вкладається в тому, що війна незмінно несе за собою загибель людей. Оскільки сам термін з'явився тільки у двадцятому столітті, так само необхідно розібратися, чи є гуманітарна інтервенція породженням минулого століття, як вважає ряд дослідників8 або це явище виникало у світовій історії й раніше.
Ряд фахівців,вважають, що вперше в більш-менш цілісному виді концепція «гуманітарної інтервенції» була озвучена прем'єр-міністром Великобританії Тоні Блером в Чикаго в переддень ювілейного Вашингтонського саміту НАТО. В основу концепції була покладена теза про те, що гуманітарна катастрофа ніколи не може вважатися чисто внутрішньою справою тієї або іншої держави й що, міжнародне співтовариство не тільки «вправі», але навіть зобов'язане «рішуче вмішатися» у подібні гострі гуманітарні кризи (тобто на практиці найчастіше у внутрішні справи суверенних держав) «для їхнього оперативного виправлення». У наявності, таким чином, зв'язок між «гуманітарною інтервенцією» і ще однією концепцією «обмеженого суверенітету», яка активно просувається рядом країн Заходу, що також припускає можливість зовнішнього, у тому числі силового, втручання у внутрішні справи держав під гуманітарними приводами й відкидається широким колом держав [8, 43].
Інші дослідники приписують «відкриття» цього терміна професору міжнародного права Паризького університету Маріо Беттаті й французькому політику Бернарану Кушнеру, одному із засновників широко відомої нині організації «Лікарі без границь». За даною версією термін з'явився наприкінці 1980 - х років. Так, зокрема, визначалися операції в Гаїті, Боснії й Герцеговині, Сомалі й інших місцях. З тих пір це словосполучення міцно ввійшло в політичний лексикон. Спочатку здавалося, що така стратегія займе чільне місце в ситуації, яка виникла у світовому співтоваристві по закінченні «холодної війни». Однак зараз, після ряду випадків, таких як операція НАТО в Косово в 1999 році й особливо військове вторгнення Сполучених Штатів в Ірак в 2003-му, можливість здійснення подібних дій виглядає усе більш проблематичною [8, 49].
У наш час у середовищі аналітиків зустрічаються найсуперечливіші думки. Багато експертів переконані, що раннє й рішуче військове втручання може стати ефективним стримуючим засобом для подальших убивств. Інші думають, що максимум того, що може дати гуманітарна інтервенція - це припинення кровопролиття, якого може бути достатньо для початку мирних переговорів і для надання різних форм допомоги. Тобто вона дозволяє виграти час й, в ідеальному випадку, врятувати багато життів, однак не вирішує проблем, які лежать в основі конфлікту.
Це явище саме по собі вже далеко не нове. Практично всі континентальні війни велися винятково для «блага» нецивілізованих тубільців. Та й двадцяте століття в цьому плані не далеко пішло. Війна у В'єтнамі, впровадження демократії в Іраку, бомбування Югославії. Все це відбувалося під гаслами захисту, але на практиці все було та й зараз залишається, набагато простіше. Збагачення. Державне, якоїсь групи або просто особисте. І, зрозуміло, його наступний «захист». Найбільше чітко, з усією властивою йому прямотою виразив сутність «гуманітарних війн» Уінстон Черчілль, сказавши в 1914 році наступне: «Ми зосередили у своїх руках непропорційно величезну частку світових багатств і торгівлі. Ми повністю задовольнили свої територіальні претензії, і коли ми вимагаємо, щоб нас залишили в спокої й не заважали насолоджуватися своєю великою й розкішною власністю, в основному набутою за допомогою насильства й за допомогою сили, то іншим подібна вимога часто здається менш обґрунтованою, ніж нам самим» [8, 49]. Так само можна згадати гасла, під якими порівняно недавно західні країни здійснювали «гуманітарні бомбардування» югославських міст і сел. «Ми боремося за мир, у якому диктатори більше не зможуть піддавати свої народи страшним катуванням для того, щоб утримати владу над ними Ми вступаємо в нове тисячоріччя, у якому диктатори будуть знати, що їм не вдасться вийти сухими з води, після придушення власного народу» [8, 49] . А от ще: «Криза в Косово показує... нову готовність Америки робити те, що їй здається правильним, - незважаючи на міжнародне право» [8, 50]. Аналогічні точки зору належали Тоні Блеру, Біллу Клінтону й Джорджу Бушу.
Тема «гуманітарної інтервенції», не в останню чергу з обліком гострих суперечок, що ведуться навколо неї, так само висунулася в число центральних на 54-й сесії Генеральної Асамблеї ООН, яка відкрилася 14 вересня 1999 у Нью-Йорку. Підсумовуючи, можна виділити два відмінних підходи до права на «гуманітарну інтервенцію». Одні держави (у першу чергу члени НАТО й ряд прагнучих вступити в альянс країни) прямо допускають можливість втручання у внутрішні конфлікти під приводом «гуманітарних катастроф» без санкції з боку Ради Безпеки ООН. Головне для них - «притушити» кризу, не піклуючись особливо про регіональні й міжнародні наслідки своїх дій. У позиції іншої, набагато більше численної групи країн, упор робиться на непорушність закріплених в Уставі ООН принципів - зокрема, на виняткові прерогативи Ради Безпеки ООН по санкціонуванню засобів примуса, включаючи й військову силу.
Багато держав, у першу чергу тих, які розвиваються й не приєдналися, спочатку недостатньо енергійно відреагували на цю доктрину, а зараз вони помітно активізувалися, тому що почали розуміти, що при певних обставинах кожна з них може стати її жертвою.
Компромісну розв'язку спробував запропонувати в ході сесії Генасамблеї генеральний секретар ООН Кофі Аннан. Визнавши, що «втручання регіональної організації без мандату ООН у Косово стало трагедією, кинуло виклик всій післявоєнній системі міжнародної безпеки», він у той же час акцентував складність застосування принципів Уставу ООН у ситуаціях, коли устояне розуміння національного суверенітету більше не відповідає прагненню народів до знаходження фундаментальних прав.
У цій сфері компроміс не завжди може стати ефективною формулою погоджених міжнародних дій.
Найважливіший, у контексті міжнародного права, принцип невтручання у внутрішні справи держав еволюціонує в напрямку більшої відкритості. Права людини перестали бути винятково внутрішньою справою держав. І багато держав, безумовно, засуджують масові й грубі порушення прав людини й міжнародного гуманітарного права, ким би й де б вони не відбувалися. Міжнародне суспільство повинне реагувати на гострі гуманітарні ситуації й кризи. Це його прямий обов'язок, закріплений в Уставі ООН. Інша справа, що пошук конкретних форм такого реагування повинен вестися колективно, на міцному фундаменті міжнародного права.
Устав ООН і відповідні міжнародно-правові механізми передбачають широкий спектр можливостей реагування світового співтовариства на такі нетерпимі ситуації - від превентивної дипломатії, переговорів, примирення, посередництва до санкцій, і в крайньому випадку - використання сили.
Останній приклад ефективного застосування сили за рішенням Ради Безпеки, який запобіг гуманітарній катастрофі, - направлення багатонаціональних сил у Східний Тимор у вересні 1999 року. Як і схожа багатонаціональна операція в Албанії двома роками раніше, ця операція проводилася в чіткій відповідності з Уставом ООН і принципами миротворчості, із санкції Ради Безпеки ООН і під її «наглядом», що і обумовило їхній успіх.
У цілому все більша кількість традиційних внутрішніх питань передається, умовно говорячи, в «міжнародну компетенцію». Цей процес - не заперечення, а прояв суверенітету. Принцип суверенної рівності дає державам можливість домовлятися, тому що робити це можна тільки на рівних позиціях. Ставити під питання цей принцип значить ставити під питання саме міжнародне право - результат домовленостей між державами.
Не викликає сумнівів, що гуманітарні кризи з неминучістю є дестабілізуючими і ескалаційними ситуаціями. Самі по собі вони надзвичайно вибухонебезпечні. Людський і політичний ефекти цих вибухів - величезна кількість жертв і біженців, насильство, яке перехиляється через кордони, поява екстремістських груп - настільки катастрофічні, що їх не можна ігнорувати. У зв'язку із цим прихильників гуманітарної інтервенції деякі розглядають як людей, які прагнуть запобігти погіршенню ситуації й готових погодитися з її ризиками.
Так само можна спробувати погодитися із твердженням, що гуманітарна інтервенція є шляхетний принцип, що, однак, може бути легко підданий перекручуванням. Подібно іншим аналогічним принципам, таким як «демократія» (під якою часто розуміють вибори без вільного вибору) або «самовизначення» (що може означати розпад існуючої мультикультурної держави з переходом до домінування однієї етнічної або релігійної групи), вона може служити прикриттям для відсутності толерантності й навіть агресивності. Наприклад, в 1939 році нацисти використали досить схожі аргументи для виправдання свого вторгнення в Чехословаччину, стверджуючи, що війна була виправданою, як відповідь на зазіхання на життя й свободу німецьких громадян з боку «нестерпного терористичного режиму», і що німецькі збройні сили покликані «роззброїти банди терористів і покриваючі їхні війська Чехословаччини» [5, 64-66].
Зрозуміло, не занадто складно відшукати кардинальні відмінності даного приклада від всіх сьогоднішніх ситуацій. Проте, він наочно демонструє необхідність прояву підвищеної уваги до даної проблеми в сучасному світі. Звідси й велике число присвячених їй публікацій у західній літературі. На жаль, дослідження на цю тему на пострадянському просторі вкрай нечисленні, при цьому здебільшого вони дають цьому явищу однобічне негативне трактування.
Варіанти реакції світового співтовариства у випадку збройної агресії однієї держави проти іншої загалом приблизно ясні. А от умови вживання зовнішніх заходів по запобіганню або припиненню порушень державою права на життя власних громадян у міжнародному праві дотепер прописані недостатньо конкретно. Основною перешкодою є суверенітет. У Хартії ООН національний суверенітет держав-членів поставлений вище захисту прав людини. Правда, у вересні 1999 року Генеральний секретар ООН Кофі Аннан заявив, що суверенітет може бути переборений гуманітарною інтервенцією у випадку масових порушень прав людини. На думку Генерального секретаря, Хартія є досить гнучкою, щоб допускати таке тлумачення. Дійсно, Стаття 42 Хартії в певних ситуаціях допускає військове втручання. А якщо гуманітарна інтервенція не порушує територіальної цілісності й політичної незалежності, то вона начебто б не суперечить Статті 2 [5, 72].
Ще один аргумент на користь гуманітарної інтервенції випливає з невизначеності формулювання параграфа 4 Статті 2 Хартії, що говорить: «Всі держави-учасники будуть утримуватися ... від погрози або використання сили проти територіальної цілісності або політичної незалежності будь-якої держави, або будь-яким іншим способом, несумісним із цілями Об'єднаних націй». ООН визначає свою мету як підтримку міжнародного миру й безпеки, а також досягнення міжнародного співробітництва "у поширенні й заохоченні поваги до прав людини й фундаментальних свобод для всіх без розходжень по расовій, статевій, мовній або релігійній ознаці". Тобто втручання у внутрішні справи забороняється, власне кажучи, у рамках внутрішнього законодавства держав. Тобто в тих сферах, у яких «сумнівна» держава не є учасником міжнародних договорів. Тому є думка, що як тільки вона підписує, наприклад, Всесвітню декларацію прав людини, питання прав людини перестають підлягати винятково внутрішній юрисдикції держав. Якщо ж згадати, що Всесвітня Декларація прав людини 1948 року декларує «визнання невід'ємного достоїнства й рівних і невідчужуваних прав людини як основи для свободи, справедливості й миру в усьому світі», то багато хто вважає припустимим і таке трактування: гуманітарні інтервенції без санкції РБ ООН можливі в тих випадках, коли РБ не може реалізувати свою мету - захист прав людини. Що на погляд деяких дослідників є нонсенсом [5, 77].
1.5 Особливості та напрямки гуманітарної діяльності ООН
Великою мірою робота ООН пов'язана з розвитком і наданням гуманітарної допомоги. Система ООН, будучи єдиним всесвітнім інститутом по сприянню розвитку найбідніших районів світу, реалізуючи свої спеціальні програми, допомагає поліпшити життя мільйонам людей.
За допомогою цих програм система ООН надає допомогу в розмірі понад 25 млрд дол. приблизно 135 країнам щорічно: близько 5 млрд виділяється у вигляді безоплатних субсидій і понад 20 млрд - у вигляді позик. Організація надає допомогу біженцям, бідним і голодним, сприяє виживанню дітей, охороні навколишнього середовища, боротьбі зі злочинністю й поширенням наркотиків, захисту прав людини, рівноправності жінок і демократії, врегульовує збройні конфлікти за допомогою гуманітарної діяльності.
Організація Об'єднаних Націй координує свої дії з ліквідації наслідків гуманітарних криз, в тому числі тих, що спричинені збройними конфліктами, через спеціальне Управління, основним завданням якого є мобілізація й координація зусиль, спрямованих на здійснення ефективної й заснованої на принципах гуманітарної діяльності.
У грудні 1991 р. Генеральною Асамблеєю ООН була прийнята Резолюція 46/182, результатом якої стало створення Департаменту з гуманітарних питань (ДГП), а також посади Координатора надзвичайної допомоги (КНД) зі статусом заступника Генерального секретаря з гуманітарних питань. В 1998 р. департамент гуманітарних питань був перетворений в Управління по координації гуманітарних питань (УКГП), яке одержало більше широкі повноваження із включенням у них таких аспектів, як розробка гуманітарної політики й захист прав у гуманітарній сфері.
У відповідності з положеннями резолюції 46/182 Генеральної Асамблеї виділені три основні функції Координатора надзвичайної допомоги:
По-перше, функції по розробці й координації політики в підтримку зусиль Генерального секретаря, покликані забезпечити охоплення всіх гуманітарних питань, включаючи ті, які не підпадають під існуючі мандати установ, наприклад захист переміщених усередині країни осіб і надання їм допомоги. Виконання цієї функції припускає ефективний зв'язок між Департаментом операцій по підтримці миру, Департаментом по політичних питаннях, Групою Організації Об'єднаних Націй з питань розвитку й Управлінням Верховного комісара по правах людини.
По-друге, просування гуманітарних питань у політичних органах й особливо в Раді Безпеки.
По-третє, координація засобів реагування на надзвичайні гуманітарні ситуації через створення на місці в рамках консультацій МПК (Міжустановчого постійного комітету під головуванням Координатора надзвичайної допомоги ) належного механізму реагування [28].
З метою зміцнення потенціалу швидкого реагування завдяки проведенню погодженої політики заснований Керівний комітет МПК у складі УВКБ (Управління Верховного комісара по справах біженців), МПП (Міжнародної продовольчої програми), ЮНІСЕФ (Дитячого фонду ООН), ПРООН (Програми розвитку ООН), представника Міжнародного комітету Червоного Хреста й представника від неурядових організацій.
Координатор надзвичайної допомоги відповідає за розробку політики гуманітарної допомоги й залучення уваги до гуманітарних питань, за підвищення рівня інформованості громадськості, зокрема про наслідки поширення стрілецької зброї або гуманітарних наслідків санкцій.
Людям, які рятуються від воєнних дій, переслідувань або порушень прав людини - біженцям і переміщеним особам, надає допомогу Управління Верховного комісара ООН по справах біженців. Найбільш великі операції цього Управління здійснюються в Західній Азії (де налічується близько 2-3 млн афганських біженців), в Югославії (де допомоги потребують близько 1,8 млн чоловік) і в районі Великих озер в Африці, де зосереджено близько 500 тис. біженців.
За надання надзвичайної продовольчої допомоги відповідає Всесвітня продовольча програма, що рік у рік задовольняє до 2/3 світових потреб. За останні 10 років у результаті війн і цивільних збройних конфліктів близько 1 млн дітей були розлучені з батьками, 12 млн залишилися без даху й 10 млн перенесли важку психологічну травму. ЮНІСЕФ направляє свої зусилля на задоволення потреб цих дітей, забезпечуючи їх продовольством, питною водою, ліками й житлом.
Крім того, в умовах збройного конфлікту з метою надання їм самих необхідних послуг ЮНІСЕФ розробив концепцію «діти як зона миру» і проголосив «дні мирного життя» й «коридори миру».
Ще один елемент діяльності Організації Об'єднаних Націй у гуманітарній області пов'язаний із запобіганням стихійних лих і забезпеченням готовності до них. Так, в 1998 р. ПРООН заснувала в 11 країнах програми зміцнення національного потенціалу в області організації робіт у випадку стихійних лих і ліквідації їхніх наслідків. Безпосередньо в умовах стихійних лих ПРООН займається координацією роботи з надання надзвичайної допомоги на місцевому рівні. Поряд із цим ПРООН домагається того, щоб надзвичайна допомога сприяла відновленню й довгостроковому розвитку. У країнах, які протягом тривалого часу піддаються стихійним лихам або оправляються від збройних конфліктів, гуманітарна допомога все більше розглядається як один з елементів загальних зусиль по забезпеченню мировідбудови поряд за допомогою в області розвитку, політичною й фінансовою допомогою [28].
Розділ 2. Форми та методи гуманітарної діяльності ООН у врегулюванні збройних конфліктів (1990-2000 рр.)
2.1 Практична реалізація гуманітарної діяльності ООН в 1990-2000 рр.
Гуманітарне залучення ООН до подолання кризи у Судані в 1998 році є одним із перших прикладів успішного застосування гуманітарної дипломатії, що дозволило не тільки забезпечити доступ до уразливих груп населення, але й створило сприятливі умови для початку переговорного процесу між сторонами конфлікту. Проте, ці здобутки не знайшли розвитку у подальшій діяльності Організації, яка не застосувала комплексного підходу до розв’язання кризи і не супроводжувала гуманітарні заходи ініціативами по винайденню формули політичного врегулювання. Відсутність прогресу в політичній площині стала головною причиною політизації гуманітарної допомоги, її використання сторонами конфлікту для досягнення власних цілей. Затяжний характер кризи також негативно позначився на бажанні донорів підтримувати гуманітарні програми ООН в Судані.
Оцінюючи гуманітарну діяльність ООН в колишній Югославії в досліджуваний період, можна зробити висновок, що вона була досить ефективною у сфері надання матеріальної допомоги. Попри надзвичайно складні умови, що були пов’язані із відсутністю безпеки гуманітарної діяльності, Організації вдалося виробити і застосувати прагматичний підхід щодо забезпечення доступу до уразливих груп, в рамках якого ООН поєднувала мобілізаційні стратегії із активною гуманітарною дипломатією, налагодженням “повітряних мостів”, проведенням гуманітарного “бомбардування”. Протягом конфлікту Організації вдалося доставити і розподілити величезний обсяг продовольчих товарів, ліків та інших предметів допомоги, що дозволило полегшити страждання і в багатьох випадках врятувати життя сотень тисяч людей [2, 47-48].
З іншого боку світове співтовариство не забезпечило дієвий фізичний захист цивільних осіб в зоні збройних дій. Безпечні райони, які були створені для цієї мети, не базувалися на узгодженні із сторонами конфлікту і не були демілітаризовані, а держави-члени Ради Безпеки не виявили політичної волі щодо створення достатнього потенціалу в рамках миротворчого контингенту для ефективної протидії нападам на БР. Непослідовність рішень Ради, балансування на межі між підтриманням і приведенням до миру сприяли частковій дискредитації гуманітарної діяльності в очах сторін конфлікту і ерозії нейтрального статусу гуманітарних мандатів.
Досвід залучення ООН до врегулювання руандійської кризи свідчить про відсутність в арсеналі Організації дієвого механізму оперативного втручання для припинення масових порушень прав людини, встановлення порядку в умовах кривавого хаосу і фізичного захисту цивільного населення, яке стало об’єктом навмисних нападів в умовах, коли криза вибухає в регіонах, які не входять у центри перетину національних інтересів провідних держав світу. Хоча під тиском ЗМІ, світової громадськості, групи африканських країн Рада Безпеки була вимушена активізувати свої зусилля по врегулюванню конфлікту і посилити миротворчий контингент, очевидно, що такі заходи мали запізнілий характер і не вирішили головної задачі в Руанді – припинити геноцид. Проведення гуманітарної силової акції за санкцією ООН, але під командуванням окремої країни також мало неоднозначні результати. Цілі, які самостійно визначалися командуванням операції “Бірюза”, не завжди узгоджувалися із загальною миротворчою політикою ООН у Руанді [2, 50].
Втім, недоцільно однозначно негативно оцінювати гуманітарну діяльність ООН під час цієї кризи.
По-перше, Організація забезпечила мобілізацію значних фінансових ресурсів для здійснення програм розподілення гуманітарної допомоги, що поряд із правозахисними заходами і заходами по укріпленню національного потенціалу дозволило пом’якшити складність постконфліктного перехідного періоду і розпочати відновлення і реконструкцію руандійської економіки.
По-друге, слід відмітити значимість утворення Міжнародного карного трибуналу, ефективна діяльність якого не тільки здійснювала безпосередній миротворчий вплив, але виконувала превентивну дію, оскільки переконувала потенційних майбутніх злочинців у невідворотності покарання. Нарешті, необхідно вказати на відчайдушні зусилля невеликого за складом миротворчого контингенту, який, навіть спираючись на слабку підтримку і озброєння, захистив від розправи біля 25 тисяч осіб.
Торкаючись гуманітарної діяльності ООН в Сомалі, слід відмітити, що Організації вдалося вивести країну із стану надзвичайної ситуації і в основному подолати особливо небезпечну гуманітарну кризу, що була породжена як природними факторами, так і збройним конфліктом. Попри те, що гуманітарно-військова інтервенція багатонаціональних сил за санкцією ООН мала суперечливий характер, завдяки військовому захисту Організації вдалося мобілізувати і доставити величезний обсяг продовольчої і іншої допомоги і завдати відчутного удару по голоду і епідеміям.
Після виведення контингентів ООН в Сомалі продовжувалися міжкланові сутички, але завдяки активній політичній діяльності і гуманітарній дипломатії в рамках ООН гуманітарна криза в цій країні була локалізована в межах районів безпосередніх бойових дій. Попри відсутність захисту після виведення ООНСОМ-ІІ, зусилля ООН відіграли важливу роль у попередженні повернення країни до надзвичайно гострого положення, яке спостерігалося під час апогею кризи у 1992 році.
Організація приділяла значну увагу подоланню гуманітарної проблеми економічних санкцій для чого застосовувала різні методи, які поєднували введення гуманітарних виключень і “виключень організацій” із використанням національного потенціалу країни, проти якої запроваджувалися санкційні режими, для покриття гуманітарних потреб. Не дивлячись на недоліки структурно-функціональної будови механізмів моніторингу і імплементації санкцій, Організації вдалося значною мірою пом’якшити негативні соціально-економічні наслідки примусових заходів ненасильницького характеру і одночасно зберегти потужність їх впливу на політичні влади країн-деліктів.
Разом з тим, існує можливість подальшого розвитку цих здобутків, який може проходити у напрямку посилення вибірковості санкцій, надання гуманітарним виключенням більш режимного характеру, реформування контрольних механізмів.
2.2 Проблема біженців та її вирішення у контексті гуманітарної політики ООН
Підходи Організації до вирішення проблеми біженців зазнали істотної еволюції у відповідності із загостренням цієї проблеми, зміною її характеру та масштабів. УВКБ ООН відмовилося від традиційного постфактумного реагування і побудувало свою роботу на основі проактивного підходу, в рамках якого вживало заходів по упередженню і управлінню потоками біженців, причому превентивний напрямок включав у себе, як правило, виконання правозахисних завдань. Управління також перемістило акценти у питаннях захисту біженців і винайдення шляхів подолання кризи переміщення із країн притулку на країни походження.
Це зумовило, по-перше, орієнтацію на повернення при досягненні довготривалих рішень і, по-друге, активне залучення УВКБ і інших гуманітарних установ до миротворчих операцій ООН на польовому рівні.
Інтегрування заходів по допомозі і захисту переміщених осіб, гуманітарних за своєю сутністю, у широкий контекст миротворчої діяльності, поєднання гуманітарних дій із пошуком і досягненням довготривалих рішень відображають комплексний характер концепцій ООН по вирішенню проблеми біженців.
Методи ООН по розв’язанню криз, пов’язаних із утворенням потоків біженців, доводять, що гуманітарні акції виходять за рамки міжнародної благодійності і виступають важливою складовою відновлення і підтримання міжнародного миру.
Ефективним є співробітництво між Україною і Представництвом УВКБ в Україні у сфері розв’язання проблем насильного переміщення. Представництво надає Україні істотну допомогу і підтримку у підвищенні національного потенціалу вирішення питань, пов’язаних із прийняттям біженців, організацією повернення раніше депортованих народів.
Попри внутрішні негаразди – спад виробництва, безробіття – українська влада визнає в себе явище біженців і підступається до нього цивілізовано, про що свідчить розробка значного поля правового захисту біженців в українському законодавстві, яке відповідає міжнародним стандартам.
На даному етапі немає підстав прискорювати процес приєднання України до Конвенції ООН 1951 року “Про статус біженців”, оскільки залучення України до масштабних гуманітарних заходів по наданню допомоги біженцям наразі є важкоздійсненим. Разом з тим, Україна повинна вдосконалювати правовий і організаційний захист переміщених осіб і декларувати свої наміри про приєднання до Конвенції 1951 року у майбутньому по мірі покращання стану української економіки [2, 67-68].
Висновки
Наприкінці 1980-их – початку 1990-их років у відповідь на еволюцію конфліктів в рамках ООН була вироблена новітня гуманітарна концепція комплексного характеру, яка розглядає гуманітарні заходи у якості невід’ємної складової діяльності Організації по підтриманню і приведенню до миру, що невідривно пов’язана із військово-політичними компонентами і має важливе значення для досягнення миротворчих завдань.
Сучасна система підходів до миротворчого гуманітаризму включає превентивні заходи для попередження військово-гуманітарних криз, захист прав людини і фізичний захист уразливих груп населення, орієнтацію на вирішення корінних проблем, що породжують кризові явища, формування основ для розвитку у процесі задоволення гуманітарних потреб, утвердження загальних гуманітарних принципів тощо. Трансформація концептуальних засад гуманітарної діяльності ООН супроводжувалася створенням принципово нової системи гуманітарних механізмів, які стали основою для багаторівневої координаційної структури.
Змінився характер залучення гуманітарного сектору до вирішення проблем полегшення становища уразливих груп населення у районах збройної боротьби. Гуманітарні ініціативи встановлюють нову парадигму оонівського гуманітаризму, що свідчить про певну ерозію виключної суверенності, про втрату програмами допомоги абсолютної консенсуальності і набуття ними характеру військово-гуманітарного втручання.
Аналіз практичної реалізації гуманітарних концепцій дозволяє визначити неоднозначні наслідки гуманітарної діяльності Організації під час врегулювання конфліктів. ООН, як правило, вдавалося забезпечити безперервність гуманітарного втручання на всіх етапах миротворчої діяльності, спрямувати гуманітарні програми на створення і укріплення національного потенціалу захисту і задоволення потреб цивільного населення, встановити їх зв’язок із реконструкцією і розвитком. Це дозволило Організації укріпити процеси мирних перетворень, надати їм у багатьох випадках необерненого характеру.
ООН виявилася єдиним учасником міжнародної співдії, здатним сформувати загальний стратегічний погляд на розвиток кризових ситуацій і об’єднати відчайдушні зусилля і ідеї багатьох суб’єктів гуманітарної діяльності на театрі військових дій в узгоджений і, в більшості випадків, доволі потужний фронт гуманітарних дій.
Досвід здійснення гуманітарних програм ООН у антропогенних кризах підтвердив значний миротворчий потенціал гуманітарної діяльності. Гуманітарні заходи відіграли важливу роль для розвитку політичних процесів, покращання положення в області безпеки.
Хоча через відсутність політичної волі держав-членів Ради Безпеки Організація не завжди отримувала достатні потужності для забезпечення повного фізичного захисту цивільного населення в районах збройної боротьби, гуманітарно-військове втручання міжнародних контингентів дозволило врятувати від фізичного знищення десятки тисяч цивільних осіб.
Навіть в тих країнах, де через невиразні і нерішучі політичні ініціативи конфлікти набували затяжного характеру без помітних перспектив врегулювання, Організація змогла збити прогресуючий характер наростання гуманітарних потреб, локалізувати гуманітарні кризи.
Зважаючи на значний прогрес у гуманітарній сфері, слід визнати, що:
миротворчі здобутки гуманітарних програм не завжди знаходили розвиток у подальшій діяльності Організації, яка у ряді криз не супроводжувала гуманітарні заходи ініціативами по винайденню формули політичного врегулювання, або такі ініціативи носили паліативний характер;
наявний механізм ООН по військовому захисту гуманітарних мандатів не забезпечує оперативного розгортання міжнародних контингентів;
проведення військово-гуманітарних силових операцій за санкцією ООН, але під окремим командуванням певних країн хоча і сприяло істотному покращанню умов здійснення гуманітарних програм, проте мало запізнілий характер, або призвело лише до тимчасової зміни ситуації. Командування цих операцій фактично не враховувало комплексного підходу, виробленого в рамках ООН, і обмежило свої завдання лише досягненням умов безпеки.
Таким чином, зважаючи на негативні моменти, що знижують ефективність міжнародної миротворчості і що пов’язані як із конкретно-історичними факторами, так і з недосконалістю організаційного забезпечення військово-гуманітарних операцій, досвід здійснення гуманітарної діяльності ООН у контексті врегулювання збройних конфліктів підтверджує, що Організація є унікальною платформою вироблення і формування дієвої відповіді міжнародного співтовариства на виклики миру і безпеці у сучасному світі, яка навіть у своїх невдачах виявила значний миротворчий потенціал.
Це змушує розглядати ООН у якості найбільш легітимної і перспективної основи створення загальної системи колективної безпеки, яка за умови вдосконалення інструментів приведення і підтримання миру зможе у майбутньому якщо не покласти край, то зменшити загрозу розгортання конфліктів і забезпечити дотримання і повагу гуманітарних принципів.
Список використаної літератури
1. Акулов С. О. Міжнародні миротворчі операції як політичний інструмент врегулювання воєнно-політичних конфліктів // Політичний менеджмент №2(11). – 2005. – С. 165 - 172.
2. Балдинюк О.В. Вдосконалення механізмів гуманітарної діяльності ООН// Актуальні проблеми міжнародних відносин: Зб. наук. пр. Вип.13 (Частина І). К.: Київський університет імені Тараса Шевченка Інститут міжнародних відносин, 1999. - С.52-59.
3. Балдинюк О.В. Гуманітарна діяльність ООН у контексті врегулювання збройних конфліктів (1990-2000 рр.). // Політичні проблеми міжнародних систем та глобального розвитку. - Київський національний університет імені Тараса Шевченка, Інститут міжнародних відносин. - Київ, 2000.
4. Балдинюк О.В. Діяльність ООН по мінімізації наслідків санкцій. — К.: Київський університет імені Тараса Шевченка Інститут міжнародних відносин, 1999. - С.49-58.
5. Бжезінський З. Велика шахівниця. — К., 2000.
6. Бжезинский Зб. Выбор. Глобальное господство или глобальное лидерство. — М., 2004.
7. Бруз В. С. ООН і врегулювання міжнародних конфліктів: (Навч. посібник). – К.: Либідь, 1995. – 111 с.
8. Воєнні аспекти міжнародного права. Навч. посіб. / Під заг. ред. В. Б. Толубка. – Вид. 2-ге доопрац. - К.: „Азимут-Україна”, 2004. – 240 с.
9. Гайдуков Л. Ф., Кремень В. Г. та ін. Міжнародні відносини та зовнішня політика: 1980 - 2000 роки // К.: Либідь. 2001. – 621 с.
10. Грушова А.Т. Проблеми захисту прав людини в діяльності ООН. — К.: 2004.
11. Гуменюк А.Г. Роль ООН у врегулюванні конфліктів на теренах колишньої Югославії (перша половина 90-х рр.). — К., 2000.
12. Гусенов В. «Современная «философия интернационализма»; гуманитарная интервенция как элемент нового мирового порядка» / Вестник аналитики, 2001. —№ 3.
13. Гуцман М.Я. Роль ООН у боротьбі проти міжнародного тероризму. — К,: 2008.
14. Данилов Д., Мошес А., Бордачев Т.Косовский кризис: новые европейские реалии. — М.:РАН, Институт Европы, 1999.
15. Знайомство з Організацією Об’єднаних Націй. – Нью-Йорк, 1998. – 47 с.
16. Камалудин Гаджиев Введение в геополитику: Учебник для ВУЗов. — М.: Логос, 2003, 429
17. Лебедева М.М. Мировая политика: Учебник / М.М.Лебедева. - М.: Аспект Пресс, 2006.
18. Маргарет Тэтчер. Искусство управления государством. Стратегии для меняющегося мира. — Москва 2003.
19. Мировая политика и международные отношения в 1990-е годы: Взгляды американских и французских исследователей / Под ред. М.М.Лебедевой и П.А.Цыганкова. - М., 2001.
20. Мировая политика: теория, методология, прикладной анализ / Под ред. А.А.Кокошина и А.Д.Богатурова. - М.:КомКнига, 2005.
21. Миротворческие операции, парламенты и законодательство. Под. ред. А. И. Никитина / М.: Эслан, 2004. – 236 с.
22. Нил Макфарлей С. Многосторонние интервенции после распада биполярности // Международные процессы.2003. — №1.
23. Основные сведения об Организации Объединенных Наций. Видавництво «Юридическая литература», М., 1995.
24. Организация Обьединённых Наций: справочник. (Отв. ред. В.Ф. Петровский). М.: Международные отношения, 1996.
25. ООН и проблемы перестройки международных экономических отношений. М.: Наука, 2002.
26. Плотников В. В. Применение военной силы в миротворческих операциях: проблемы эффективности (Об участии государств в миротворческих операциях). Под. ред. А. И. Никитина // М.: „Эслан”. – 2004. – C. 130 - 144.
27. Современные международные отношения и мировая политика / Под ред. А.В.Торкунова. - М.: Просвещение, 2004. - С. 66-89.
28. Степанова Е. А. Военно-гражданские отношения в операциях невоенного типа // М.: „Права человека”. – 2001. – 269 c.
29. СІПРІ 2003: Щорічник: Озброєння, роззброєння та міжнародна безпека: Пер. з англ. / Стокгольм. міжнар. ін-т дослідж. миру. Укр. центр екон. і політ. дослідж. ім. О. Разумкова: Редкол.: А. Гриценко (голов. ред.) та ін. – К.: „Заповіт”, 2004. – С. 65 - 74, 125 - 134.
30. Теория международных отношений на рубеже столетий / Под ред. К.Буса и С.Смита: Пер. с англ. / Общ. ред. и предисл. П.А.Цыганкова. - М.: Гардарики, 2002.
31. Троцько В., Акулов С., Троцько Л. Тенденції зміни ролі сил і засобів у проведенні міжнародних миротворчих операцій // Політичний менеджмент. - 2005. - № 4 (13). - C.161-166.
32. Хантингтон С. Политический порядок в изменяющихся обществах / Пер. с англ. — М., 2004.
33. Хомский Н. Новый военный гуманизм: Уроки Косово. — М.:Праксис,2002.
34. Храбан І.А. ООН і міжнародна безпека. // Трибуна. – 2003. – № 5-6. – С. 36-37.
35. Цыганков П.А. Теория международных отношений / П.А.Цыганков. - М.: Гардарики, 2002
36. Цыганков П.А., Фельдман Д.М. Мировая политика: проблемы теории и практики. — М., 1995.
37. Цюрупа М. В. Миротворчі операції як міжнародно-правовий та воєнно-гуманітарний феномен // К.: ВГІ НАОУ, 2003. – 78 с.
38. Черников П. Чем измерить ООН?: Об оценке эффективности международных организаций. // Международная жизнь. – 2005. – № 2. – С. 93-102.
39. Что ООН делает для оказания гуманитарной помощи // Кратко об ООН. Департамент общественной информации ООН, Нью-Йорк, ноябрь 2005 года
40. Шепелєв М.А. Теорія міжнародних відносин:підручник. – К.:"Вища школа", 2004.– 622с.
41. Шустов В. Способна ли ООН вести войну? // Международная жизнь. – 2000. – № 11. – С. 52-62.
42. Джерела Інтернет
43. http://www.un.org.ua — Організація Об’єднаних націй в Україні.
44. http://www.un.org.ua/ua/publications/ — Коротко про ООН
45. http://www.un.org.ua/ua/publications/ — Все самое интересное об Организации Объединенных Наций
46. http://www.un.org.ua/ua/publications/ — 60 напрямків діяльності Організації Об’єднаних Націй: змінюючи світ на краще
47. http://www.un.org.ua/files/un_bulletin_ua.pdf — Інформаційний бюлетень ООН, жовтень-грудень 2005.
48. http://penza.chamber.ru/mejdunarodnie-otnosheniya/gumanitarnaya-deyatelnost-oon.html - Гуманитарная деятельность ООН.
49. http://www.chaskor.ru/p.php?id=1285 - Виртуальное миротворчество. Частный Корреспондент (22 ноября 2008).
50. http://www.un.org/ru/humanitarian/assistance/ - Координация гуманитарной деятельности ООН.
51. http://www.nasledie.ru/politvne/18_30/article.php?art=0 - Международная гуманитарная деятельность: кризис идеологии.
