Курсовая Правопорядок як основа суспільного порядку
Работа добавлена на сайт bukvasha.net: 2015-10-25Поможем написать учебную работу
Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
от 25%
Подписываем
договор
КУРСОВА РОБОТА з теорії держави і права
на тему:
“Правопорядок як основа суспільного порядку”
Зміст
Вступ
1. Загальнотеоретична характеристика правопорядку як елементу правової системи
1.1 Правова система: поняття та структура
1.2 Поняття правопорядку як елементу правової системи і суспільного порядку
2. Структурно-правовий аналіз правопорядку
2.1 Поняття, властивості, принципи та функції правопорядку
2.2 Структура правопорядку
3. Значення принципів законності в процесі дотримання правопорядку
3.1 Поняття законності
3.2 Властивості та функції законності
3.3 Юридичні гарантії законності в Україні
Висновки
Список використаної літератури
Вступ
На сучасному етапі розвитку України чіткий і жорсткий громадський правовий порядок є єдино можливим шляхом подальшого руху нашого суспільства в напрямі демократичних перетворень і утвердження пріоритету законності та правопорядку. Серед численних проблем юридичної науки і практики, які в останні роки привертають до себе підвищену увагу вчених-правознавців і суспільства вцілому, значне місце займають питання правового порядку. Вони мають пріоритетне значення в правовому житті суспільства, адже потреби та інтереси суспільства, держави, громадян постійно вимагають впорядкованості, чіткої правової регламентації і стабілізації усіх сторін суспільного життя. Правопорядок виступає необхідною умовою відродження економіки, функціонування всіх соціальних сфер, стабілізації життєвих процесів і становлення народовладдя. Розгляд правопорядку необхідний і тому, що за останні роки дещо змінилися погляди на поняття правопорядку і його формування. Цим зумовлена актуальність обраної теми.
Правопорядок — це стан впорядкованості, організованості суспільних відносин, який складається за умов законності. Показником стану правопорядку є дотримання і виконання правових норм, правильне їхнє застосування. Тобто, правопорядок можна розглядати, як суму, яка складається з правомірної поведінки кожного окремого суб'єкта правовідносин і чим менше у суспільстві допускається випадків неправомірної поведінки, тобто вчиняється правопорушень, тим міцнішим є правопорядок.
Метою курсової роботи є вивчення таких понять, як правова система, правопорядок та законність, визначення їх структури, властивостей і функцій, а також дослідження значення принципу законності в процесі дотримання правопорядку.
Наведена мета зумовлює постановку і вирішення таких завдань: дослідження поняття «правопорядок»; відстеження розвитку наукових поглядів на цю категорію, а також сучасне розуміння правопорядку; виявлення характерних рис правопорядку, його змісту і форми; побудова структури правопорядку; формулювання функцій правопорядку і його принципів; розгляд поняття законності в правовому суспільстві; визначення гарантії законності в Україні; пошук шляхів удосконалення законодавства стосовно питань законності і правопорядку в Україні; підбиття підсумків по виконаній роботі.
Об’єктом даної роботи виступають соціальні зв’язки і суспільні відносини, в яких досліджуються поняття правопорядку, законності і правової системи.
Предметом вивчення є такі фундаментальні категорії юридичної науки як правопорядок, законність, правова система, що розкривають зміст правової дійсності під кутом практичного здійснення права.
З метою одержання найбільш достовірних наукових результатів у своїй роботі я використовувала загальновідомі наукові методи пізнання і розкриття змісту правових явищ, зокрема: історико-логічний, порівняльний, діалектичний методи, використані під час аналізу таких понять як «правопорядок», «законність», «правова система» та їх властивостей, видів і функцій; нормативний метод, що застосовувався в процесі дослідження законодавства України; системно-структурний та системно-функціональний, які, серед іншого, покладені в основу розгляду правопорядку і визначення його місця в правовій системі суспільства.
Теоретичним підґрунтям курсової роботи слугували праці вчених і юристів: Алексеева С.С., Тахомова Л.Н., Пилипенка П.Д., Костюка В.О., Опришка В.Ф., Шульженка Ф.П., Оніщенка Н.М., Сауляка О.П., Кагадія М., Старанцова Д., Панаріної Н., Скакун О.Ф., Копейчикова В.В., Колодія А.М. та інших.
1. Загальнотеоретична характеристика правопорядку як елементу правової системи
1.1 Правова система: поняття та структура
Держава має свою національну правову систему. Історично склалося так, що у кожній країні діють свої правові звичаї, традиції, законодавство, органи юрисдикції, особливості правового менталітету, правової культури, що й об'єднується загальним поняттям «правова система». У будь-якій державі правова система, детермінована історичними і географічними чинниками, є частиною соціальної системи держави.
Введене у вітчизняну юридичну науку на початку 80-х років XX ст. поняття «правова система» формується за аналогією з «політичною системою» у політології та «економічною системою» в економічній теорії. Як комплексну характеристику юридичної сфери життя конкретного суспільства правову систему слід відрізняти від системи права. За обсягом і змістом вони не тотожні. Система права входить до правової системи.
Правова система — це комплекс взаємозалежних і узгоджених юридичних засобів, призначених для регулювання суспільних відносин, а також юридичних явищ, що виникають внаслідок такого регулювання (правові норми, правові принципи, правосвідомість, законодавство, правові відносини, юридичні установи, правова культура, стан законності, правопорядку та ін.).
Структура правової системи — це стійка єдність елементів правової системи, їх зв'язків. Визначальною характеристикою структури правової системи є зміст, який являє собою єдність усіх її якостей, елементів (суб’єкти правової системи) і процесів (способи і засоби їх діяльності). Форма ж є способом і результатом існування та вираження змісту [2, с.63].
Існують певні етапи дослідження структури правової системи: визначення елементів системи; вивчення всіх системних зв’язків об’єкта і, головним чином, виділення стійких зв’язків; розкриття принципів, способів зв’язків елементів з цілим. Як вказує В. Афанасьєв, у соціальній системі виявляються компоненти речового, процесуального, духовного і людського порядків [2, с.64]. У правовій системі можна виявити всі перераховані компоненти. Це – організація суспільства, цілісна правова дійсність, система ідеологічних засобів, за допомогою яких влада впливає на поведінку людей.
М. Матузов виділяє такі блоки (підсистеми) правової системи: нормативний, правореалізаційний, нормотворчий, правозабезпечувальний, статичний, динамічний, соціально-психологічний, ідеологічний, блок правовідносин та ін.. Конкретизуючи елементний склад цих блоків, М. Матузов називає такі елементи правової системи: 1) право як сукупність створюваних і охоронюваних державою норм; 2) законодавство як форма виразу цих норм; 3) правові установи, що здійснюють правову політику держави; 4) судова та інша юридична практика; 5) механізм правового регулювання; 6) право реалізаційний процес (у тому числі й акти застосування та тлумачення); 7) права, свободи й обов'язки громадян (право в суб'єктному значенні); 8) система правовідносин, що склалася і функціонує в суспільстві; 9) законність і правопорядок; 10) правова ідеологія (правосвідомість, юридичні доктрини, теорії, правова культура тощо); 11) суб'єкти права (індивідуальні й колективні); 12) системо утворюючі зв'язки, що забезпечують єдність, цілісність і стабільність системи; 13) інші правові явища (юридична відповідальність, правосуб'єктність, правовий статус, законні інтереси тощо), що утворюють так звану "інфраструктуру" правової системи [10, с. 25].
На мою думку, дані підсистеми формуються внаслідок взаємодії елементів правової системи суспільства. Я вважаю, варто виділити ще інституціональну підсистему, яка б виражала суб’єктний склад як системо - утворюючий фактор всієї правової системи; функціональну, яка містила б в собі правовідносини, а також юридичну практику, право реалізацію, правозастосування, правотворчість, що можна об’єднати в одну підсистему за критерієм формування, зміни, здійснення дії правових норм; комунікативну підсистему, що уособлювала б інтегративні зв’язки всіх підсистем правової системи суспільства, визначала б ефективність правового регулювання, законність та правопорядок. С. С. Алексєєв наголошує, що в правовій системі містяться юридичні норми, правовідносини і юридична практика як нормативна основа цієї системи, як її об'єднувальна і цілеспрямовуюча ланка [2].
На мою думку, вказані автори відмежовують правову систему від інших правових явищ саме за елементним складом. Правова система не однорідна, відкрита, але стабільна за рахунок своїх внутрішніх зв'язків, що і утворюють її. Елементами правової системи суспільства є:
• суб'єкти права — фізичні особи (громадяни, іноземці, особи без громадянства та ін.), юридичні особи (комерційні і некомерційні організації, держава, соціальні спільноти та ін.). Тривалий час правова система характеризувалася як знеособлена структура, тоді як без особи соціальна система не може відбутися. Звернення до людини як до такого, що систематизує, чинника всіх суспільних явищ потребувало перегляду попередніх підходів до визначення структури правової системи і виділення суб'єктів права як необхідного її елемента;
• правові норми і принципи.
• правові відносини, правова поведінка, юридична практика, режим функціонування правової системи ─ форми вираження дії норм права.
• правова ідеологія, правова свідомість, правові погляди, правова культура. Дають можливість адекватно сприймати, оцінювати правову реальність.
• законність та правопорядок —зв'язки між названими елементами, що визначають результат їх взаємодії. Кожна із самостійних частин правової системи суспільства має власну структуру, свої принципи організації і діяльності.
1.2 Поняття правопорядку як елементу правової системи
При характеристиці основних елементів структури правової системи завжди розглядаються такі явища правової дійсності, як правові статуси, режими, процеси, принципи та інші категорії, що характеризують той чи інший аспект правового регулювання суспільних відносин. Вони виявляються лише на рівні функціонування системи, характеризують специфіку зв'язків між елементами в їх внутрішньому русі. Так правопорядок відображає певний стан правовідносин, правосвідомості і нормативної основи в їх взаємодії, оптимальний стан зв'язків компонентів у системі, при якому найбільш ефективно забезпечується досягнення її мети - регулювання суспільних відносин шляхом закріплення прав і обов'язків суб'єктів. У певному розумінні правопорядок може розглядатися і як мета правової системи.
У правовій системі суспільства є комплексні категорії, що характеризують організацію і функціонування суспільства на правових началах. Їх внутрішні взаємозв'язки настільки складні і багатогранні, що важко віднайти залежність і провести розмежування між ними: право, законність, правопорядок. Ці поняття різні за змістом і характером. Право (в позитивному значенні) - встановлена законом державна воля та інтереси, їх об'єктивізована форма, що має нормативну визначеність; законність ─ якісна сторона правової діяльності суб'єктів права та їх поведінки, властивість методу, принципу, режиму; правопорядок ─ стан правового життя суспільства, впорядкована система правових відносин та їх якостей. Правопорядок базується лише на чинному законодавстві та на свідомості громадян.
Із законністю і правопорядком тісно пов’язані такі юридичні категорії, як «суспільний порядок», «громадський порядок», «дисципліна» [2 с. 74].
Суспільний порядок — це стан (режим) упорядкованості соціальними нормами (нормами права, моралі, корпоративними нормами, нормами громадських організацій, нормами не правових звичаїв, традицій і ритуалів нормами - звичаями) системи суспільних відносин і їх додержання [3]. Поняття громадського порядку ширше за поняття правового порядку, оскільки в зміцненні і підтриманні першого важлива роль належить усім соціальним нормам. Правопорядок складається лише на підставі правових норм і внаслідок цього охороняється спеціальними державними правовими заходами. Громадський порядок забезпечується переважно силою суспільної дії. Але це не означає, що його стан байдужий для держави. З одного боку, найважливішою частиною громадського порядку є правопорядок. З іншої — стан громадського порядку обумовлює багато в чому стан правопорядку. Неможливо регламентувати правопорядок, не роблячи впливу на громадський порядок, який тому нерідко підтримується примусовою силою держави [2 §8]. У правовій державі всі елементи громадського порядку взаємодіють між собою і знаходяться під його захистом. Проте тільки правопорядок охороняється спеціальними державно-правовими заходами. Інші елементи громадського порядку забезпечуються своїми засобами дії: моральними, власне - суспільними, природними навиками і звичками, силою традиції.
Військовий правопорядок ─ складова частина загального правопорядку. Він формується на основі загальних принципів права, відображає певні потреби життя суспільства, без яких воно не може нормально функціонувати. Оскільки озброєні сили - це специфічна державна організація, спеціально призначена для ведення озброєної боротьби, зміст її діяльності значно відрізняється від поведінки інших учасників суспільних відносин, що не входять до складу даної організації. Цим пояснюються особливості і специфічні риси військового правопорядку (формулюється на основі таких правових норм, які спеціально призначені для регулювання специфічних суспільних відносин, що виникають в області будівництва, життя і діяльності озброєних сил; включає тільки ті суспільні відносини, які виникають в процесі бойової підготовки військ, при несенні військовослужбовцями внутрішньої і караульної служби, в ході виконання бойових завдань у військовий час). Військовий правопорядок складається на основі законності, в результаті точної реалізації правових норм всіма військовослужбовцями, військовими посадовими особами, військовими організаціями. Він утілює в собі соціальну справедливість, рівність всіх перед законом, демократизм і інші принципові правові положення.
Отже, правопорядок — це частина системи суспільних відносин, що врегульована нормами права і перебуває під захистом закону та охороняється державою. Він встановлюється в результаті додержання режиму законності в суспільстві. Якщо законність — це принцип, метод діяльності, режим дій і відносин, то правопорядок є їх результатом.
Для нормального функціонування правової системи необхідний постійний контроль, який повинен бути повсюдним, загальним і універсальним. Він є одним із засобів забезпечення законності та правопорядку як визначальних інститутів і правових основ народовладдя
Кожна країна формує свій правовий порядок. Необхідність його формування і вдосконалення обумовлюється двома зустрічними інтересами — громадянського суспільства і держави, їх основними законами і тенденціями розвитку.
2. Структурно – правовий аналіз правопорядку
2.1 Поняття, властивості, принципи та функції правопорядку
Поняття «правопорядок» широко використовується в чинному законодавстві, охорона правопорядку — найважливіша функція держави. Не дивлячись на це, у вітчизняній науці досі не вироблено єдиного визначення даного феномена. Найбільшого поширення набув погляд на правопорядок як на реалізовану законність, проте подібне трактування є не зовсім вірним. Алексеев С.С. вважав, що «У формуванні правопорядку законність виступає як основоположний принцип діяльності державних органів, посадових осіб і громадян. Але правопорядок не може скластися як наслідок лише одного принципу, нехай і основоположного… Тому більш точно було б сказати, що правопорядок складається як результат реалізації всіх правових приписів у відповідності з принципом законності». Основою правопорядку виступає не законність, а право. Законність же — умова правопорядку [18 §7 ].
Правопорядок — це порядок, організованість, стійкість. Отже, він характеризує ступінь впорядкованості суспільних відносин, виступає протилежністю хаосу, анархії, неорганізованості, сваволі і беззаконню. Правопорядок як державно-правове явище служить стабілізації, підтриманню рівноваги між інтересами громадянського суспільства і держави.
Правовий порядок можна розглядати як мету правового регулювання, якою є створення за допомогою права і правових засобів такого порядку і такої врегульованості суспільних відносин, які служитимуть збереженню і зміцненню існуючого ладу. Проте, правопорядок не тільки мета, але і підсумок правового опосередковування — реально існуюча врегульованість суспільних відносин.
Виходячи з сказаного, правопорядок можна визначити як засновану на праві і законності організацію суспільного життя, що відображає якісне перебування суспільних відносин на певному етапі розвитку суспільства [2].
Правовий порядок кожного суспільства розкривається через його ознаки, принципи, функції, зміст, структуру.
Особливість правопорядку як специфічної системи суспільних відносин виражається в тому, що складається він тільки на основі правових норм і в силу цього охороняється державою. Тому правопорядком охоплюються далеко не всі відносини, що мають місце в суспільстві. Певна частина суспільного життя не потребує правової регламентації. Вона знаходиться у сфері дії норм моралі, норм різних громадських організацій та інших неправових нормативних регуляторів. У цьому сенсі правопорядок є лише елементом загальної системи суспільних відносин, що складається під впливом нормативного регулювання [15 с.53].
Основні ознаки правопорядку: 1) закладається в правових нормах у процесі правотворчості; 2) спирається на принцип верховенства права і панування закону в галузі правових відносин; 3) встановлюється в результаті реалізації правових норм, запровадження їх в життя, тобто здійснення законності у діяльності з реалізації права; 4) є підсумком правового регулювання; 5) створює сприятливі умови для здійснення суб'єктивних прав; 6) припускає своєчасне і повне виконання всіма суб'єктами юридичних обов'язків; 7) вимагає невідворотності юридичної відповідальності для кожного, хто вчинив правопорушення; 8) встановлює сувору громадську дисципліну; 9) припускає чітку та ефективну роботу всіх державних і приватних юридичних органів і служб, насамперед правосуддя; 10) створює умови для організованості громадянського суспільства і режим сприяння індивідуальній свободі; 11) забезпечується всіма державними заходами, аж до примусу.
Мета охорони правопорядку ─ це гарантія реалізації суспільних відносин, упорядкованих правом відповідно до його принципів. Суб’єктами охорони правопорядку виступають держава в цілому, державні органи та громадські організації.А. Ф. Черданцев зазначає, що «функція охорони правопорядку є однією з основних функцій держави, яка виникає одночасно із виникненням держави, оскільки порядок в суспільстві є неодмінною умовою нормального існування і розвитку суспільства в цілому, так і самої держави» [19]. Г. А. Туманов також дійшов висновку про те, що «однією з основних об’єктивно необхідних функцій держави є охоронна функція, що реалізується складною системою правозастосовних і правоохоронних органів» [17].
Функції правопорядку ─ це основні напрямки формування і підтримання стабільного правового стану системи суспільних відносин. Розрізняють:
1) функцію впорядкування зовнішніх зв'язків і відносин з великими системами суспільства ─ економічною, політичною та іншими, складовим елементом яких є правопорядок. Зазнаючи впливу зовнішнього середовища ─ економічних, політичних, соціальних та інших факторів, правопорядок, у свою чергу, сприяє впорядкуванню і стабілізації всіх найважливіших зв'язків і відносин з суспільним середовищем;
2) функцію зміцнення внутрішніх зв'язків і відносин усередині правопорядку на різних структурних рівнях його впорядкування. Завдяки цій функції осягаються специфіка правопорядку, його сутнісні ознаки як правового стану системи суспільних відносин;
3) функцію збереження і вдосконалення правопорядку ─ виражається в його непохитності і протистоянні зовнішнім впливам руйнівного характеру (правовий нігілізм, волюнтаризм, правопорушення, зловживання правом та ін.), збереженні і розвитку власної якісної визначеності, відкритості впливу зміцнюючого характеру (розвиток демократії, вдосконалення законів, укріплення законності, поліпшення діяльності судової системи, правоохоронних органів та ін.).
Принципи правопорядку ─ це відправні засади, незаперечні вимоги, що формують правопорядок і є основою його існування та функціонування.
Щодо класифікації принципів правопорядку В. В. Борисов запропонував розрізняти за характером та значенням принципи: а) загальносоціологічні; б) загальноюридичні, на яких формується й функціонує правово система, всі правові інститути; в) загальні для правового порядку як цілісного утворення; г) такі, що діють в його структурних підрозділах [4, С.16;15, С.13.].
Дана класифікація викликає особливий інтерес в аспекті означених цілей, оскільки концентруєтья не тільки на принципах правопорядку як самостійного юридичного явища, а й вказує на те, що правопорядок, як елемент правової системи, ґрунтується на тих самих основних засадах, що й інші правові явища та процеси. При цьому слід зазначити, що у такому широкому контексті більш доцільно було б говорити не про принципи правопорядку, а про принципи, що впливають на нього, визначають його.
Свої класифікації принципів правопорядку, на основі принципів провової системи створили багато вчених, зокрема М. А. Вороніна та А. М. Колодій [5, С.193; 7, С.108]. У своїх працях вони поєднували принципи правопорядку з принципами інших правових категорій, не відокремлюючи їх.
На мою думку, основними принципами правопорядку, що вказують на його індивідуальні риси, в порівнянні з іншими правовими інститутами, є:
1. Принцип конституційності ─ підпорядкування нормативним положенням конституції та забезпечення її реалізації. Теоретична конституція (те, що має бути) покликана стати практичною конституцією (те, що є насправді), тобто усталеним порядком життя.
2. Принцип законності ─ створення якісних законів та їх суворе додержання. Законність ─ головна умова встановлення правопорядку.
3. Принцип системно-структурної організації ─ наявність цілісності і структурованості як необхідних властивостей, що дозволяють злагоджено діяти всім елементам громадянського суспільства і правової системи держави. Правопорядок ─ не сукупність одиничних, розрізнених актів поведінки, різних правовідносин, а система відносин, яка заснована на єдиній суті права, пануючій в суспільстві формі власності, системі економічних відносин, забезпечується силою.
4. Принцип ієрархічної субординації та підпорядкування ─ виявляється в точній співпідпорядкованості органів держави, посадових осіб, нормативних актів за юридичною силою, а також актів застосування норм права і т.д., які забезпечують упорядкованість їх зв'язків.
5. Принцип соціальної (в тому числі правової) нормативності ─ виражається в необхідності діяльності суспільства, яка впорядковує за допомогою соціальних, головним чином правових, норм.
6. Принцип справедливості і гуманізму ─ базується на високих моральних підвалинах, повазі прав людини, її гідності і честі.
7. Принцип підконтрольності ─ наявність повсюдного, загального та універсального контролю, здійснюваного громадянським суспільством, його структурами, державою в особі її різних органів, громадянами.
8. Принцип державного забезпечення, охорони і захисту ─ виражається в реальних засобах гарантування прав учасників правопорядку, функціонування правової системи, досягнення законними засобами прав, свобод, обов'язків та ін. Існуючий правопорядок забезпечується державою, охороняється нею від порушень.
9. Принцип організованості. Правопорядок виникає не стихійно, а при організуючій діяльності держави, її органів.
10. Принцип стійкості. Виникаючий на основі права і забезпечуваний державою правопорядок достатньо стабільний, стійкий. Спроби дестабілізації, порушення правопорядку присікаються відповідними правоохоронними органами.
11.Принцип єдності. Характер організації неоднаковий в різних сферах суспільного життя. Проте заснований на єдиних політичних і правових принципах, забезпечуваний єдністю державної волі і законності, правопорядок один на території всієї країни. Всі його складові в рівній мірі гарантуються державою, будь-які його порушення вважаються правопорушеннями і припиняються державним примусом.
12. Принцип визначеності. Правопорядок базується на формально-визначених правових розпорядженнях, реалізація яких і забезпечує визначеність суспільних відносин. Цим він відрізняється від систем відносин, що виникають в результаті дії інших соціальних норм, де відсутні чіткі формальні орієнтири, а роль суб'єктивних моментів дуже велика [3].
Отже, принципи правопорядку є логічним розвитком принципів, що діють у правовій системі, перебувають з ними в єдності, визначаються ними та справляють на них великий вплив як чинники, що характеризують фактичний стан врегульованості суспільних відносин.
Як відомо, далеко не всі норми права реалізуються завжди та постійно, нерідкі існують відступи від вимог правових норм, правопорушення. Тому необхідно розрізняти реально існуючий правопорядок (підсумок правового регулювання) і правопорядок, до досягнення якого прагнув законодавець на тому або іншому етапі розвитку суспільства (мета правового регулювання). Перший залежить від того, в чому полягали суспільних відносин в конкретних умовах, рівня політичної і правової культури суспільства, стану законодавства, характеру законності і ін. Отже, правопорядок має не тільки якісні, але і кількісні характеристики. Тому не випадково у сфері функціонування держави можна відзначити напрями діяльності по зміцненню (вдосконаленню, забезпеченню, охороні) правопорядку. Для того, щоб дана діяльність була ефективною і результативною, слід дослідити структуру даного явища.
2.2 Структура правопорядку
Перш ніж розглянути структуру правопорядку, слід визначити зміст даного поняття.
Зміст правопорядку — це система правових і не правових елементів, властивостей, ознак, процесів, що сприяють встановленню і підтримці правомірної поведінки суб'єктів, тобто такої поведінки, яка врегульована нормами права і досягла цілей правового регулювання. Розрізняють зміст правопорядку:
1) матеріальний — система реальних (економічних, політичних, морально-духовних, юридичних) упорядкованих відносин у громадянському суспільстві, з правомірною поведінкою їх учасників — фізичних і юридичних осіб, як результат їх об'єктивної потреби;
2) юридичний (державно-правовий) — система реалізованих прав, обов'язків, відповідальності громадян, тобто результат встановлення законності, впорядкованості та урегульованості правових відносин, правомірної поведінки їх учасників, досягнутий за допомогою правових засобів через виражену в них волю держави.
Структура правопорядку — це єдність і одночасно поділ системи громадських відносин, урегульованих правом відповідно до їх галузевого змісту. Будучи реалізованою системою права, правопорядок включає конституційні, фінансові, адміністративні, земельні, сімейні та інші види суспільних відносин, урегульованих нормами відповідних галузей права. У структурному відношенні правопорядок відображає реалізовані елементи системи права. Оскільки правопорядок визначається правом і забезпечується державою, то закріплює найбільш важливі риси і сторони соціально-економічного ладу, систему пануючих в країні політичних відносин. Отже, правопорядок включає не тільки відносини людей у сфері цивільного суспільства, але і що базується на нормах права, організацію самої політичної влади, тобто державу. На цю сторону правопорядку звертав увагу ще Цицерон, запитуючи: «Та і що таке держава, як не загальний правопорядок?» Близький до нього і Кант, що розглядав державу як «об'єднання безлічі людей, підлеглих правовим законам». Інакше кажучи, держава є і найважливіший елемент, і необхідна умова правопорядку. Не випадкове правове регулювання діяльності державних органів і посадових осіб здійснюється за принципом «Дозволено тільки те, що прямо дозволене»[3 §7]. В ст. 19 Конституції України встановлено, що правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством. Найбільш адекватною формою реалізації подібного правопорядку виступає правова держава
У формуванні правового порядку беруть участь всі елементи механізму правового регулювання суспільних відносин. Їх причинно - наслідковий зв'язок складає основу правового життя суспільства, яке і призводить до встановлення правового порядку.
Елементи структури правопорядку такі:
1. Суб'єкти права — держава, її органи, державні, громадські і комерційні організації, громадяни, які мають права, обов'язки, повноваження, відповідальність, суворо визначені конституцією, законами, іншими правовими актами — статична частина.
2. Правові відносини і зв'язки між реалізованими елементами системи права (конституційні, фінансові, адміністративні, земельні, сімейні та ін.) — динамічний зв'язок.
3. Упорядкованість усіх елементів структури — суб'єктів права, правових відносин і зв'язків між реалізованими елементами системи права, методів правового регулювання і поведінки людей, процедурно-процесуальних форм їх здійснення і оформлення, тобто введення багатосторонньої правової регламентації — розпорядку, у рамках якого організовуються і функціонують громадянське суспільство і держава, — інтегративний зв'язок.
3. Значення принципів законності в процесі дотримання правопорядку
3.1 Поняття законності
правопорядок суспільний юридичний законність
Термін «законність» з’явився в період буржуазних революцій і зводився до вимоги підкорення громадян, адміністрації, посадових осіб, і суду приписам закону і до заборони виходити за його межі.
В Україні в одних випадках «законність» розглядали, як метод управління державою і суспільством по точному і неухильному виконанню і дотримання законів та інших підзаконних актів. У других випадках розглядали як режим діяльності всіх державних органів, громадських обєднань і громадян по дотриманню законодавства. У зв’язку з цим, часто траплялось, що чим точніше виконували закони, тим більше здійснювалось беззаконня. В третіх випадках законність ототожнювали з правопорядком. У юридичній науці була сформована традиційна концепція законності, суть якої полягає у суворому, неухильному дотриманні та виконанні законів всіма суб’єктами права [14, с. 49].
Законність досить часто розглядається в теорії права як державно-правовий режим, що забезпечує загальнообов’язковість юридичних норм і правових приписів у суспільстві та державі. У сфері функціонування виконавчої влади, у діяльності органів державного управління ця вимога проявляється особливо суворо.
Законність ─ це особливий режим або процес діяльності держави і всіх інших суб’єктів суспільних відносин, суть якого зводиться до трьох основних вимог:
1) наявність добре продуманої системи демократичних правових законів і підзаконних нормативних актів;
2) точне і повне закріплення правового статусу (прав і обов’язків) всіх учасників суспільних відносин, зокрема державних органів і посадових осіб;
3) точне і неухильне дотримання законів та інших нормативно – правових актів всіма посадовими особами і громадянами [8,с.63]. Такий підхід відповідає вимогам статті 8 Конституції України. Органи законодавчої, виконавчої і судової влади здійснюють свої повноваження в установлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України (ст.6 Конституції України).
Тоді як закон закріплює загальнообов’язкові правила поведінки, законність “прокладає” шлях до повного і безперешкодного їх здійснення. Інакше кажучи, вона є неодмінною умовою реального втілення законів у життя. Отже, дотримання законів приводить до встановлення законності у суспільстві, а законність, в свою чергу, забезпечує їх реалізацію. Таким чином, режим законності в правовій державі обумовлює наявність двох взаємозалежних факторів:
а) встановленого, чітко відпрацьованого законодавства, що відповідає потребами суспільного прогресу;
б) повної і безумовної реалізації розпоряджень законів і підзаконних правових актів державними органами, посадовими особами, громадянами і різними об'єднаннями.
Законність, як необхідна умова гармонічного функціонування людського суспільства, стає реальною силою в більш пізній час, коли суспільні відносини здобувають нову якість, тобто коли з відносин залежності, придушення й пригноблення вони поступово перетворюються щодо незалежних і вільних продуктивних матеріальних благ. Цим створюється необхідна база для дії справедливих правових законів, які однаковою мірою захищатимуть інтереси всіх членів суспільства, що приймають участь у його відтворенні.
3.2 Властивості та функції законності
Основними засадами законності вважають:
а) верховенство закону в системі нормативних актів;
б) єдність законності;
в) незаперечність закону в соціальній практиці;
г) реальний характер законності;
д) забезпечення прав людини і громадянина;
е) невідворотність відповідальності за правопорушення;
є) взаємозв’язок законності і доцільності, законності і культурності, законності і справедливості та ін.
Розглянемо кожну з них детальніше:
В Україні встановлена демократія, яка обмежує дії людини тільки законом. Державні органи, органи місцевого самоврядування, посадові особи діють за принципом «дозволено лише те, що визначено законом»
Законність має певні особливості:
По-перше, найважливішою рисою законності є її спільність. Вимога дотримуватися юридичних норми відноситься до всіх, хто знаходиться в межах дії права. Єдність законності означає, що не може бути різної дії закону в різних регіонах і щодо різних людей в Україні. На всій території України закон в однаковій мірі повинен діяти по відношенню до всіх суб’єктів права, тобто не може бути якихось виключень для іноземців чи громадян іншого походження (національності, раси та ін.).
Незаперечність закону в соціальній практиці характеризується тим, що ніхто не може відмінити закон, крім органу, який його прийняв. Так, якщо людині не подобається закон чи цілком Конституція це не означає, що вона має право його порушувати чи взагалі відмінити.
Реальний характер законності має місце тоді, коли вимоги закону не тільки проголошуються, а й впроваджуються в життя. Гарантіями реального впровадження закону в життя є саме суспільство (як чиновники, так і прості громадяни).
Забезпечення прав людини і громадянина. Одним з важливих принципів законності є ідея здійснення законів в інтересах людини і для забезпечення її прав. Основні права та обов’язки людини і громадянина закріплені в Конституції України і деталізуються у чинному законодавстві. Здійснення цих законів забезпечує права людини в усіх сферах її життєдіяльності. Закон передбачає всі можливі ситуації в житті та діяльності людини і регулює їх згідно чинного законодавства.
Невідворотність відповідальності за правопорушення. Кожне скоєння правопорушення повинно потягти за собою відповідальність винної особи. Важливо не те, щоб винний був тяжко покараний за правопорушення, а те, щоб жодне правопорушення не залишалося не розкритим. Також тут важливо пам’ятати, що винність особи необхідно довести.
Взаємозв’язок законності і доцільності. Закони, і на їх основі підзаконні нормативні акти, повинні установлювати все, що доцільно, забороняти все, що не доцільно для громадянського суспільства і суспільних інтересів. Закон не повинен захищати інтереси лише якоїсь певної партії, класу чи групи людей. Якщо норма права перестає бути доцільною, вона має бути негайно відмінена, а до відміни її дію повинен припинити відповідний суд за власною ініціативою чи за поданням виконавчих або інших органів.
Взаємозв’язок законності і культурності. За відсутності єдиної законності немає і культурності. Ці два поняття взаємозумовлюють одне одного. Якщо суспільство в цілому культурне, то громадяни свідомо виконують всі приписи закону.
Взаємозв’язок законності і справедливості. Не тільки сам закон, але й шляхи його здійснення, а також його здійснення в повсякденному житті повинно ґрунтуватися на справедливості.
3.3 Юридичні гарантії законності в Україні
Гарантії законності – це система засобів та умов, за допомогою яких реалізуються права і обов’язки всіх суб’єктів суспільних відносин, охороняються і відновлюються порушені суб’єктивні права громадян, юридичних осіб і держави в цілому. Розрізняють загальні і спеціальні гарантії.
Загальні гарантії (загально - соціальні) – це економічні, політичні, ідеологічні, соціальні, моральні та інші засоби і умови, в яких функціонує правова система і підтримується відповідний правопорядок.
Спеціальні гарантії (юридичні) – це спеціально-юридичні засоби й умови, які реально забезпечують вимоги законності. До них належать: виявлення правопорушень; попередження правопорушень; припинення неправомірних діянь, що почали скоюватися; міри захисту від правопорушень; міри відтворення порушеної законності; юридична відповідальність, тобто практична діяльність державних органів, по реалізації, охороні і відновленню порушених суб’єктивних прав і обов’язків.
У правовій державі існує ціла система гарантій законності. Під гарантіями законності розуміються такі умови суспільного життя і спеціальні міри, прийняті державою, що забезпечують міцний режим законності і стабільність правопорядку в суспільстві. Розрізняються матеріальні, політичні, юридичні і моральні гарантії законності.
До матеріальних гарантій відноситься така економічна структура суспільства, у рамках якої встановлюються еквівалентні відносини між виробниками і споживачами матеріальних благ. Знаходячись під захистом закону та маючи його підтримку, вони повною мірою реалізують свої можливості в сфері матеріального виробництва, що є найважливішою гарантією законності і правопорядку в суспільстві. Матеріально забезпечений і соціально захищений індивід, як правило, погоджує свою поведінку з правом, оскільки його інтереси гарантуються режимом законності й одержують об'єктивне втілення в правопорядку.
Політичними гарантіями законності є всі елементи політичної системи суспільства, що підтримують і відтворюють громадське життя на основі юридичних законів, що відбивають об'єктивні закономірності суспільного розвитку. Держава, її органи, різноманітні суспільні об’єднання і частини організацій, трудові колективи, тобто всі ланки сучасної політичної системи суспільства, в інтересі всього життєзабезпечення всіляко підтримують необхідний режим законності й стабільність правопорядку.
Юридичні гарантії законності — це передбачені законом спеціальні засоби впровадження, охорони та відновлення законності.
Види юридичних гарантій законності:
1) За найближчими цілями: превентивні, або попереджувальні, тобто такі, що спрямовані на запобігання правопорушенням; відновлюючі, тобто такі, що спрямовані на усунення чи відшкодування негативних наслідків правопорушень; каральні, або штрафні, які спрямовані на реалізацію юридичної відповідальності правопорушників;
2) За суб'єктами застосування гарантій: парламентські; президентські; судові, прокурорські, самоврядні (муніципальні), адміністративні (управлінські), контрольні, громадські (партійні) та ін.;
3) За характером юридичної діяльності: правотворчі; право роз'яснювальні; право застосовчі; право реалізаційні, ідеологічні (правова пропаганда, правова просвіта та ін.);
4) За видами правових норм, які забезпечують законність: конституційні, процесуальні, матеріальні (норми матеріального права);
4) За формою зовнішнього виразу (об'єктивації): документальні, які поділяються на нормативно-документальні (гарантії законності, передбачені нормативно-правовими чи правороз'яснювальними актами загального характеру); індивідуально-документальні (правозастосувальні акти, покликані забезпечувати, охороняти чи відновлювати законність);
5) Діяльнісні, які поділяються на діяльність певних суб'єктів щодо: застосування юридичних норм; реалізації юридичних норм [8, с.64].
Моральними гарантіями законності є стабільні морально-психологічна обстановка, у якій реалізуються юридичні права й обов'язки учасників правовідносин; рівень їхньої духовності і культури; чуйність і увага державних органів і посадових осіб до людини, її інтересів і потреб. У створенні здорової моральної обстановки в сфері правового регулювання беруть участь усі ланки політичної системи суспільства, у тому числі благодійні організації, установи культури і мистецтва, школи, церква.
Висновки
Таким чином, у процесі проведеного дослідження вдалося виявити, що правопорядок складає реальну основу сучасного цивілізованого життя суспільства. Якість ступеня «правопорядочності» суспільного життя багато в чому визначає загальне «здоров'я» всього суспільного організму і його індивідів. В умовах стабільного правопорядку ефективно функціонує економіка, досягається гармонія в діях законодавчої, виконавчої і судової влади, активно здійснюється діяльність різних громадських і приватних організацій, реально гарантується вільний розвиток людини, максимально задовольняються її матеріальні і духовні потреби. Він, отже, є правовою основою і всієї державної діяльності.
У заявах офіційних осіб і преси підкреслюється: «Пріоритет ─ правовий порядок», необхідний порядок в роботі влади, в нормотворчості та інших сферах державного життя. Тільки при такому положенні гарантується реальність прав і свобод громадян, законних інтересів останніх і виконання всіма суб'єктами покладених на них обов'язків, реалізацій відповідальності за свою поведінку, а отже демократичне суспільство.
В результаті наукової роботи вдалося визначити, що:
1). Правопорядок являє собою стан реалізації суб’єктивних прав і виконання юридичних обов’язків учасниками правовідносин, рівень якого залежить від діяльності владних і суспільних інституцій (перш за все правоохоронних), колективів підприємств, установ, організацій та їх адміністрацій, побудований на принципах верховенства права, пріоритету прав і свобод людини та громадянина, а також неухильному дотриманні приписівдержави.
2).Як об’єкт правоохоронної діяльності, правопорядок — це система унормованих правом правил поведінки учасників правовідносин у різноманітних галузях життєдіяльності суспільства, забезпечення дотримання котрих покладено на органи публічної влади під загрозою відповідальності.
Підводячи підсумки розглянутої теми, можна зробити такі висновки:
У суспільстві, що функціонує в режимі міцної законності, реально існують чіткий поділ і гармонічна взаємодія законодавчої, виконавчої і судової влади.
Якщо розглядати законодавство України вцілому, то можна сказати, що воно є ще не цілком досконалим, в ньому наявні факти двоякості, невизначеності, нечіткості. Кожен, хто намагається уникнути закону, знаходить в ньому двояке тлумачення. Дійсно, держава визначає норми поведінки людей, але втілення цих норм, та інших приписів закону залежить лише від свідомості людини. Хоча останнім часом помітно покращилась ситуація. Почались видаватися пояснення до нових законів, поправки до вже діючих.
Законність — засіб встановлення правопорядку. Результатом зміцнення законності є вищий рівень правопорядку. Законність та правопорядок ─ важливі соціальні цінності, основа нормального життя суспільства, його громадян. Тому їх укріплення ─ одна з головних задач, що стоять перед суспільством, один з головних напрямів діяльності держави. На жаль, стан законності та правопорядку в нашій державі дійшов до критичної межі. За останні роки різко зросла кількість правопорушень, в тому числі і злочинів. Тому укріплення законності, боротьба зі злочинністю ─ життєво важливі завдання сьогодні. Існують досить поширені думки, що в зростанні правопорушень винні юристи, які ніби то недостатньо активно ведуть боротьбу з порушниками законності. Практика показує помилковість подібних поглядів. Тільки за останні роки було знищено уявлення про те, що «коріння» злочинності в нашій країні ─ це пережитки минулого в свідомості людей. Юридична і політична практика довела, що причини правопорушень треба шукати не в «пережитках», не в минулому, а в діяльності. Вони породжені тими об’єктивними умовами (економічними, політичними, соціальними), в яких знаходиться суспільство на конкретному етапі розвитку.
Проблема ліквідації порушень законності не тільки юридична проблема. Для її вирішення перш за все повинні бути усунені ті об’єктивні фактори, які підтримують злочинну діяльність, створюють умови для здійснення правопорушень, для відступу від законів. Стабілізація економічних відносин, ріст матеріального забезпечення людей, укріплення соціальних зв’язків, розвиток демократії ─ необхідні передумови і важливі кроки на шляху укріплення законності та правопорядку. Разом з тим, було б невірним розраховувати лише на ці об’єктивні процеси. В суспільстві необхідна спеціальна юридична, державно – владна діяльність по забезпечення законності. Форми її діяльності досить різноманітні. Основними з них є переконання, правове виховання, профілактика правопорушень, громадська думка, вплив на правопорушників і застосування до них мір державного примусу. Переконання як метод зміцнення законності полягає в підвищенні правосвідомості як громадян, так і посадових осіб. Правове виховання припускає впровадження в свідомість людей знання права, розуміння необхідності виконання його вимог, відчуття нетерпимості до будь-яких порушень законодавства. Це забезпечується створенням стрункої системи правового виховання, навчання, засобів пропаганди і систематичною планомірною роботою в даному напрямі. Важливе значення має навчання громадян умінню воювати за свої права, захищати їх законними засобами. Ще Р. Іеринг писав, що опір особі неправу, тобто порушенню права, є обов'язок (борг) уповноважених громадян по відношенню до самих себе і до суспільства. З переконанням тісно пов'язана профілактика правопорушень. Суть її полягає в запобіганні можливим правопорушенням шляхом ретельного вивчення причин і умов, що сприяли здійсненню порушень законності, і вживанні заходів по їх ліквідації. Не слід усувати з рахунків і роль громадськості в забезпеченні законності. У наший країні є багата практика залучення її до цієї діяльності. Товариські суди, народні дружини, різні суспільні освіти громадян проводили велику роботу по забезпеченню законності і зміцненню дисципліни в трудових колективах, за місцем проживання, в суспільних місцях. Вважаємо, що процес становлення і розвитку місцевого самоврядування повинен спричинити за собою і зростання ролі громадськості в рішенні регіональних проблем, зокрема зміцнення законності. Найважливіша ж роль тут безумовно належить державі. Саме вона реалізує функції охорони свободи і правопорядку, які провадяться в життя перш за все правовими засобами. Можна назвати наступні шляхи здійснення цих функцій: постійне вдосконалення і своєчасне оновлення чинного законодавства, підвищення ролі правосуддя, поліпшення діяльності правозастосовчих і правоохоронних органів. Зміцнення правопорядку в суспільстві неможливе без забезпечення законності в діяльності самого державного апарату, без ліквідації таких негативних явищ, як корупція. Підкреслюючи значущість подібної вимоги, Маркс свого часу писав, що «навіть у англійців, у нації, що найбільш поважала закон, першою умовою дотримання законності з боку народу є те, що інші органи тримаються в рамках закону» І нарешті, найважливішою умовою зміцнення законності і правопорядку служить всестороннє розгортання демократичних початків у всіх сферах суспільного життя, зокрема в діяльності державного апарату.
Правопорядок — основа демократії, найважливіша умова реалізації інститутів демократії, які розвиваються на основі всебічного зміцнення законності. Демократія неможлива без законності і правопорядку: без них вона перетворюється на хаос, зловживання правом. Без демократичних механізмів та інститутів законність і правопорядок не матимуть соціальної та гуманістичної цінності, не принесуть людині і суспільству користі. Лише завдяки демократичним механізмам, інститутам, нормам можна легітимне змінювати нормативно-правову основу суспільства і затверджувати в ньому законність і правопорядок.
Список використаної літератури
1). Конституція України від 28 червня 1996 року за №254к/96-ВР// Відомості Верховної Ради.-1996.-№ 30.─ С. 5, 6,8.
2). Алексеев С. С. Общая теория права. Т. 1. М., 1981.
3). Алексеев С. С. Проблемы теории права: Курс лекцій в 2 томах. Т. 1. Свердловск, 1972.
4). Правознавство: Навч. Посібник / За аг. ред. П. Д. Пилипенка. ─ Львів: «Новий Світ ─ 2000», СПД ФО «В. М. Піча» 2005. ─ С. 516.
5). Вороніна М. А. Принципи в праві // Загальна теорія держави і права: підручник / М. В. Цвік, В. Д. Ткаченко, Л. Л Богачова та ін.; За ред. М. В.
6). Загальна теорія держави і права: (Підруч. для студ. юрид. спец. вищ. навч. закл. Освіти) / За ред. М.В.Цвіка та ін.; Нац. юрид. акад. України ім. Ярослава Мудрого. ─ Х.: Право, 2002. ─ С. 427.
7). Колодій А. М. Принципи права України: Монографія. ─ Київ: Юрінком Інтер, 1998. ─ С. 20, 39, 108.
8). Костюк В. О. Основи держави і права. Навчальнийй посібник.─3 – тє видання доп. і перероб. ─ К.: Атіка, 2001 ─ С. 432.
9). Кравчук М. В. Теорія держави і права. Проблеми теорії держави і права. Навч. Посіб./юрид. ін. – ї. Терноп. акад. нар. госп-ва ─ 3 – є вид. змін. й доп. ─ Тернопіль: Карт – бланш, 2002. ─ С. 243.
10). Матузов Н. И. Правовая система и личность. ─ Саратов: Изд – во Саратов. ун – та, 1987. ─ С. 25.
11). Оніщенко Н. М. Правова система: проблеми теорії: Монографія. ─ Київ.: Інститут держави та права ім. Корецького НАН України 2002, ─ С.62-73.
12). Общая теорія государства и права: Академический курс: В 2 т./ Под. ред. проф. В.Н.Марченко.─ М: Зерцало, 2000 ─ Т. 2.─ С. 724.
13). Теорія держави і права. Курс лекцій/ Під ред. Н. Н. Матузова і А. В. Малька. ─ М.: Юрист, 2001. ─ С. 626.
14). Борисов В. В. Проблемы правового порядка розвитого социалистического общества: Дис….докт. юрид. наук: 12.00.01. ─ Саратов, 1979. ─ С. 90.
15). Панаріна Н. Принципи правопорядку та їх співвідношення з іншими принципами, що діють у правовій системв/ /- Юридична Україна ─ 2007 ─ №9 ─ С. 13─18. Цвіка, В. Д. Ткаченко, О. П. Петришина. ─ Харків: Право, 2002. ─ С. 193.
16). Правознавство: Підручник/ В. Ф. Опришко, Ф. П. Шульженко, С.І. Шимон та ін.; За заг. ред.. В. Ф. Опришка, Ф. П. Шульжена. ─ К.: КНЕУ, 2003 ─С. 53.
17). Туманов Г. А. Теоретические проблемы научной организации управления в органах внутренних дел: Автореф. Дис. …докт. юрид. наук. ─ М., 1974. ─ С. 17.
18). Теорія держави і права. Академічний курс: Підручник / За ред. О.В. Зайчука, Н.М. Оніщенко. ─ К.: Юрінком Інтер, 2006. ─ 688 с.
19). Черданцев А. Ф. Теория государства и права: Учебник для ВУЗов. ─ М.: Юрайт – М, 2001. ─ С. 115.
Размещено на Allbest.ru
