У школі соціальної реабілітації можуть застосовуватися заходи заохочення учнів. За порушення режиму на учнів можуть накладатися такі стягнення: попередження, оголошення догани, обговорення на загальних зборах учнів групи, загону, педагогічній раді, поміщення до дисциплінарної кімнати терміном до двох діб.
Звільнення учнів із навчально-виховних установ соціальної реабілітації проводиться після закінчення терміну перебування або достроково (ч. 7 ст.8 Закону від 24 січня 1995 р.), в останньому випадку - рішенням директора школи чи училища. "Учень, який довів своє виправлення, підлягає достроковому звільненню з навчально-виховного закладу соціальної реабілітації. Воно провадиться за клопотанням ради школи чи професійного училища соціальної реабілітації на підставі постанови судді районного (міського) суду за місцем знаходження цього закладу. До клопотання має бути долучена особиста справа учня з даними, що характеризують його ста­влення до навчання і праці, а також поведінку за весь час перебування в школі або професійному училищі соціальної реабілітації" (абз. 5 п. Ю постанови) .[1].
Умови перебування неповнолітніх у спеціальних навчально-виховних установах, направлення до яких є примусовим заходом виховного характеру, визначаються спеціальними положеннями (див.: Положення про загальноосвітню школу соціальної реабілітації, Положення про професійне училище соціальної реабілітації, які були затверджені постановою КМ від 13 жовтня 1993 р. №859 (в редакції від 11 серпня 1995 р.) // ЗП України. - 1994. -№ 3. - Ст. 57; 1995. - №12. - Ст. 281). [19;281].
Підсумовуючи усе вище сказане, можна зробити висновок про те, що незважаючи на тяжкість скоєного правопорушення або злочину, законом враховується те, на скільки неповнолітній розуміє всю міру відповідальності за скоєне і міру сприйняття покарання, а по тому і визначається саме мінімальна межа кримінальної відповідальності. Також згідно з Міжнародними законами, а також законами і постановами України навчально-виховні установи (школи і училища соціальної реабілітації) для неповнолітніх служать для утримання неповнолітніх, але мають досить м'якші умови перебування в них, ніж подібні заклади для дорослих засуджених. Неповнолітні навчаючись в даних установах і отримуючи середню та спеціальну освіту, також мають право на забезпечення змістовного дозвілля, розвитку трудових навичок і умінь, мають право на оплачувану працю, а також, для них повинні створюватись усі необхідні умови для повноцінного задоволення їх потреб. З тим же, створюючи умови для того, щоб підліток зміг вибрати для себе кращий шлях у цьому житті.
1.2 Закономірності та принципи роботи соціального педагога з неповнолітніми в умовах позбавлення волі
Пенітенціарна ідея, тобто спрямованість роботи відповідних установ на те, щоб злочинець щиро розкаявся, заснована на гуманістичних позиціях визнання людини як найважливішої цінності, орієнтації на пізнання та врахування філософських, психологічних, соціологічних, педагогічних законів і закономірностей розвитку, соціалізації, виховання та перевиховання особистості, детермінант ЇЇ поведінкових вчинків.
"Європейські пенітенціарні правила" визначають, що "цілі виправного впливу на засуджених полягають у тому, щоб зберегти їхнє здоров'я та гідність, і, в тій мірі, в якій це дозволяє термін ув'язнення, сприяти формуванню у них почуття відповідальності та навичок, які будуть допомагати їх реінтеграції у суспільство, допоможуть їм додержуватися вимог законності та задовольняти свої життєві потреби власними силами після звільнення".[4; 56].
Досягнення таких цілей, які, зрозуміло, пов'язані з формуванням у ув'язнених самокерованої соціально-нормативної поведінки, можливе лише на основі практичної реалізації основних постулатів пенітенціарної ідеї, адже справжнє пробудження у злочинця "голосу совісті" як морального почуття каяття (а саме це поняття є похідним у пенітенціарній ідеї) за безчесне життя в минулому, за те горе, яке скоєні злочини спричинили і йому самому, і іншим людям, є тим "важелем", який здатний докорінно "перевернути світ" внутрішнього життя особистості, зумовивши позитивні зміни у зовнішніх проявах соціальної поведінки.
Стверджуючи необхідність психологічної та професійної готовності спів­робітників системи до гуманного, емпатичного, доброзичливого, толеран­тного спілкування із ув'язненими, підкреслимо, що аналіз практики та спеціальні дослідження переконують у тому, що саме така позиція у ставленні до них з боку представників адміністрації сприяє збереженню психічного здоров'я як перших, так і останніх, упереджує виникнення руйнівних психічних станів, характерологічних акцентуацій, профілактує професійну й особистісну деформацію персоналу. Врахуємо і таку об'єктивну закономірність: загальна ефективність діяльності установ виконання покарань залежить від того, наскільки "команда" співробітників об'єднана спільною метою ресоціалізації засуджених і діє для її досягнення у відповідності з гуманістичними засадами пенітенціарної ідеї.
Психолого-педагогічні аспекти проблеми гуманізації педагогічного процесу в місцях позбавлення волі пов'язані, перш за все, з впровадженням у практику продуктивних ідей педагогіки співробітництва.
Педагогіка співробітництва — прогресивна концепція, що утверджує особливий стиль взаємодії вихователя і вихованців, направлений на створення у об'єкта виховання позиції активного, свідомого суб'єкта особистісно значущої та соціально корисної діяльності. До головних ціннісних компонентів педагогіки співробітництва можна віднести такі:
1) оптимістичний прогноз в оцінці перспектив особистісних змін неповнолітнього, який знаходиться в місцях позбавлення волі;
2) прийняття (а не відторгнення) кожного підлітка та юнака "таким, яким він є", з усіма його недоліками, суперечностями тощо, а також поважлива увага до особистості;
3) емпатичне (а не тільки оцінне) співчуваюче розуміння особистості неповнолітнього з урахуванням всієї складності його психічних станів;
4) надання неповнолітньому психологічної й іншої допомоги, необхідної йому для подолання труднощів у різних сферах життєдіяльності (зрозуміло, в межах закону), на створення та закріплення психотерапевтичного (або, в крайньому разі, не психотравмуючого) клімату середовища, в якому він перебуває;
5) пошук позитивного в особистості неповнолітнього для використання цього позитивного в педагогічному процесі;
6) глибинне вивчення та розкриття дійсних мотивів і зовнішніх обставин, що зумовлюють вчинки і дії неповнолітнього, з урахуванням його характерологічних рис, головних потреб, психічних станів і прийняття на цій основі оптимальних, конкретних індивідуалізованих рішень;
7) активізація свідомості та самосвідомості правопорушників з апеляцією до їхніх інтелектуальних сил та розвиток останніх;
8) критичний самоаналіз, корекцію співробітником установи, соціальним працівником власної особистості та педагогічної діяльності з ме­тою самовдосконалення. [5;324].
Організовуючи процес ресоціалізації неповнолітніх в умовах позбавлення волі, необхідно усвідомлювати його сутність, основні закономірності притаманні цьому процесу, та принципи його здійснення.
Закономірності педагогічного процесу — це об'єктивно існуючі найбільш суттєві, повторювані зв'язки між соціально-педагогічною діяльністю та її результативністю (змінами в особистості ув'язненого).
Закономірності педагогічного процесу знаходять своє відображення в основних принципах пенітенціарної педагогіки щодо ресоціалізації осіб, які скоїли злочин.
Отже, принципи пенітенціарної педагогіки — це керівні ідеї, що випливають із закономірностей, сутності та особливостей процесу ресоціалізації та визначають його спрямованість, а також способи діяльності суб'єкта й об'єкта цього процесу.
Розглянемо головні закономірності педагогічного процесу у ВК та СІЗО, а також виведені на їх основі керівні принципи ресоціалізації не­повнолітніх правопорушників:
1. Мета, завдання та зміст педагогічного процесу, закономірно обу­мовлені характером і рівнем розвитку суспільних відносин
Відомо, що систему виховання визначає соціальна структура суспільства і його духовна культура. Це відображається у визначенні цілей і задач, соціального ідеалу особистості, моделі тих рис та якостей, які повинні бути сформовані у вихованців.
Ресоціалізація засуджених — це одна з підсистем загальнодержавного виховання, яка також залежить від характеру та рівня розвитку суспільних відносин.
Саме рівень розвитку суспільних відносин обумовив і різні варіанти ставлення до злочинців в процесі соціально-історичного розвитку.
На основі врахування закономірного зв'язку між характером суспільних відносин та метою, завданнями, змістом педагогічного процесу в практичній діяльності співробітників пенітенціарних установ мають реалізуватися принципи, що визначають головні напрямки роботи із правопорушниками. Це, насамперед, принцип цілеспрямованості педагогічного процесу на ресоціалізацію неповнолітніх.
Цей принцип передбачає такий підхід до ресоціалізації неповнолітніх, який перетворює роботу з ними в цілеспрямований процес формування соціально-нормативної особистісної позиції на основі конкретного в кожному індивідуальному випадку проектування особистості.
Наступним принципом, що випливає із названої закономірності, є тісний зв'язок процесу ресоціалізації із реальним життям.
2. Ефективність виправлення неповнолітнього закономірно залежить від якості виховної роботи та її ресурсної забезпеченості, від соціального середовища (зовнішнього та внутрішнього) та конкретних установ.
З цієї закономірності перш за все випливає принцип наукового обґрунтування виховних програм і технологій та створення умов для їх реалізації. За результатами спеціально проведених досліджень вчених-пенітенціаристів, реалізація науково обґрунтованих програм ресоціалізації скорочує рівень повторної злочинності майже вдвічі.
Під ресурсною забезпеченістю виховної роботи потрібно розуміти не лише наявність коштів, технічних засобів, а, передусім, укомплектування установ висококваліфікованими професійними кадрами, здатними до втілення та реалізації програм виховання і перевиховання засуджених.
Важливе значення має принцип формування в середовищі засуджених позитивних міжособистісних стосунків, що прямо випливає із середовищної обумовленості виправлення особистості ув'язненого, який самостійно не вибирає собі оточення.
З охарактеризованим вище принципом тісно пов'язаний і наступний — принцип дотримання законності в процесі ресоціалізації.
Вихователі, соціальні працівники, що залучаються до роботи з ув'язненими, повинні глибоко і всебічно знати норми кримінально-виконавчого й інших галузей права та неухильно їх дотримуватися в практичній діяльності.
3. Виправлення неповнолітнього закономірно залежить від особливостей різних видів його діяльності та тих відношень, які виникають в її процесі.
У деяких педагогічних концепціях минулого превалювала ідея вербального (словесного) виховання: вихователь впливав на вихованця лише за допомогою пояснення, переконування, умовляння тощо. [24;59].
Попереджаючи про шкідливість лише словесного виховання, А.С. Макаренко неодноразово підкреслював, що свідомість формується в результаті діяльності, що між свідомістю і вчинком існує "маленька канавка", яку необхідно заповнювати досвідом діяльності .[10;334].
Тільки діяльність ставить вихованця в активну позицію відносно навколишньої дійсності, включає його в різноманітні виховуючі стосунки.
Із зазначеної закономірності випливають такі педагогічні принципи:
♦   перевиховання засуджених здійснюється у різноманітних видах їхньої діяльності, що формують систему соціально значущих відношень до дійсності;
♦   принцип єдності соціального значення діяльності та її суб'єктивної значущості для засуджених.
Це означає, що найбільше засудженого виховує така діяльність, яка повною мірою враховує його особисті інтереси,забезпечує активність та дозволяє оптимально виявляти свої здібності.
4. Ефективність ресоціалізації засуджених закономірно залежить від відповідності змісту, форм і методів виховного впливу особливостям особистості як цілісного психологічного феномену, зокрема ставлення засудженого до скоєного злочину і кримінального покарання за нього.
Практика свідчить, що в тому випадку, коли засуджений вважає себе зовсім невинним у скоєному злочині, не відчуває каяття, а до міри кримінального покарання ставиться як до несправедливої, то у нього, закономірно, з'являється негативне відношення і до педагогічного впливу.
Виправлення таких та інших неповнолітніх може бути успішним лише тоді, коли вдається сформувати у них почуття вини за скоєні злочини, каяття, відношення до покарання як до справедливої міри.
Для досягнення позитивного результату із врахуванням вищезгаданої закономірності необхідно дотримуватися таки принципів,як індивідуальний і диференційований підхід до неповнолітніх, комплексним підхід до перевиховання, поєднання вимогливості до ув'язнених з повагою до їхньої особистості, гуманним та справедливим ставленням до них. Варто розглянути ці принципи більш конкретно.
Принцип індивідуального і диференційованого підходу означає вра­хування у виховній роботі індивідуальних особливостей засуджених, а також ознак, спільних для різних їх категорій.
Принцип комплексного підходу до перевиховання передбачає розуміння особистості як цілісного психологічного феномену і означає необхідність вивчення, розвитку і корекції її інтелектуальної, емоційно-вольової, ціннісно-орієнтаційної сфер поведінки.
Комплексний підхід вимагає раціонального використання всієї палітри форм, змісту, методів і прийомів виховання, передбачає узгодженість та наступність дій всіх суб'єктів виховного процесу, спрямованих на ресоціалізацію засуджених на різних етапах відбування покарання із урахуванням динаміки особистісних змін у свідомості і поведінці засуджених протягом усього процесу перевиховання в місцях позбавлення волі та після звільнення.
У принципі поєднання вимогливості до засуджених з повагою до особистості, гуманним та справедливим ставленням до них відбивається діалектичність виховного процесу, ускладнюваного специфікою СІЗО та ВТК.
 Бути гуманним щодо засуджених означає вірити в можливість їх виправлення, передавати цю віру й їм самим.. А.С. Макаренко неодноразово підкреслював, що "не може бути виховання, якщо немає вимоги". Не випадково його педагогічне кредо зводилося до простої, але дуже важливої формули: "Якомога більше вимоги до людини і якомога більше поваги до неї". [10;421].
Гуманність та вимогливість органічно пов'язані між собою і складають дві сторони одного і того самого принципу.
Вимоги, що ставляться перед засудженими, повинні бути цілеспрямованими і реальними (такими, які засуджені можуть виконати); справедливими (повинні відповідати чинному законодавству та моральним нормам); систематичними і послідовними; всебічними (розповсюджуватися на побут, працю, навчання і дозвілля засуджених); зрозумілими й єдиними для всіх.
Гуманність працівників ВТК несумісна з грубістю, пригніченням людської гідності засудженого. В кожному засудженому слід бачити людину, громадянина суспільства, який має хоча і обмежені, але встановлені законом права і обов'язки.
5. Ефективність виправлення засудженого об'єктивно залежить від його власної активної діяльності щодо самовиховання
Багаторічна практика свідчить, що реалізація будь-якої кількості виховних заходів не приведе до бажаних результатів, якщо самі ув'язнені не захочуть уважно розібратися в особливостях свого характеру, критично поставитися до себе та свідомо, систематично займатися самовихованням, відновленням, формуванням і розвитком позитивних рис, звичок тощо.
Важко досягти результату, якщо засуджений не бачить доцільності в змінах рис свого характеру, або не вірить в можливість виправлення. Отже, із вищезазначеної закономірності випливає принцип стимулювання й педагогічного керівництва самовихованням засуджених. Його реалізація пов'язана з допомогою засудженому об'єктивно розібратися в своїй особистості, критично проаналізувати недоліки і виділити збережені позитивні риси, зі спонуканням його до роботи над собою і навчанням методам і прийомам впливу на самого себе.
6. Подолання негативних якостей особистості засудженого є закономірно пов'язаним з підходом до неї з оптимістичною гіпотезою, опорою на позитивні риси й якості.
Враховуючи цю закономірність, в пенітенціарній діяльності необхідно послідовно реалізовувати принципи опори на позитивні якості, збережені соціальні зв'язки та відносини особистості, прогнозування, виявлення, формування і розвиток цього позитивного .[9;138].
Отже, можна зробити висновок про те, що ефективність виховної роботи в умовах установ виконання покарань зумовлюється багатьма чинниками, але всі вони діють на засудженого тільки через його активність, його ставлення до всіх впливів. Ви­правлення не можна розглядати однобічно — лише як результат впливу співробітників СІЗО, адже це результат і "самозмінювання" особистості засудженого у процесі його власної діяльності. Інакше кажучи, засуджений повинен стати не тільки об'єктом, але й суб'єктом виховних впливів.
Варто підкреслити, що жодна із наведених закономірностей не діє сама по собі, всі визначені закономірності і принципи становлять єдину взаємодіючу систему і саме у цій взаємодії можливе успішне здійснення процесу ресоціалізації особистості неповнолітнього.

1.3 Функції соціального педагога в пенітенціарних установах для неповнолітніх
У пенітенціарних установах для неповнолітніх злочинців найважливіші функції соціальних працівників полягають у тому, щоб:
1.Разом із психологом, педагогічним колективом і адміністрацією установи скласти план навчання і роботи на період позбавлення волі: тобто доцільно організувати процес навчання і перевиховання неповнолітнього з боку дотримання єдності педагогічних вимог ;
2. Допомогти засудженим підліткам подолати психологічну кризу у зв'язку із находженням під арештом: шляхом проведення діагностування психічних станів підлітків проводити психопрофілактичну, психоконсультативну та психокорекційну роботу по подоланню негативних наслідків перебування у ВК;
3. Сприяти в адаптації їх до середовища ВТК: допомогти підлітку якомога швидше і «безболісніше» пристосуватись до умов ВК, розкрити основні правила і умови находження в установі, а також допомогти в налагодженні стосунків з оточуючими;
4. Допомогти організувати вільний час і продовжити навчання : соціальний педагог повинен стежити, щоб підлітки проводили змістовне дозвілля, а також безпосередньо приймати участь в його організації;
5. Захищати права засуджених: проводити інформаційно-просвітницькі заходи, запрошувати юриста;
6. Допомагати порадою батькам і родичам ув'язненого у вирішенні проблем пов'язаних з позбавленням його волі: проводити тренінги з батьками, роз'яснювальну та ін. роботу;
7. Підготувати ув'язненого до виходу на свободу: діагностувати ступінь ефективності ресоціалізації, скласти план соціального супроводу неповнолітнього після виходу на волю. [16;146].
Можна зробити невеликий висновок про те, що функції пенітенціарного соціального працівника дуже різноманітні, починаючи від правового консультування до психологічної допомоги засудженим і персоналу. І кожна функція несе в собі допомогу ув'язненому зробити свій вибір в сторону свідомого правильного вибору чесного життя.
1.4.Основні напрями діяльності соціального педагога в пенітенціарних установах для неповнолітніх
 
У теорії соціальної педагогіки прийнято виділяти два основні аспекти соціальної роботи в пенітенціарній сфері: правовий і психологічний. Розглянемо кожен з них.
1.4.1 Правовий аспект соціальної роботи в пенітенціарних установах для неповнолітніх
Однією з функцій соціального працівника в пенітенціарній сфері для неповнолітніх є правова підтримка засуджених. Це в першу чергу:
-    Надання інформації неповнолітнім засудженим про їх права і обов'язки;
-    Захист прав ув'язнених;
-    Надання консультацій з правових питань;
-     Нагляд за дотриманням прав ув'язнених як адміністрацією і педагогічним колективом, так і іншими ув'язненими.
-    Проведення бесід і лекцій стосовно правового виховання ;
-    Консультації юриста.
Також соціальний працівник може здійснювати зв'язок між батьками та родичами ув'язненого і самим ув'язненим, стежити за безперешкодним
відправленням кореспонденції засудженому і ним самим, допомагати засудженому в регулюванні фінансових питань, а також питань пов'язаних з відправленням релігійного вірування засудженого. [23;42].
1.4.2 Психологічний аспект соціальної роботи з неповнолітніми злочинцями
У діяльності соціального педагога в установах позбавлення волі для неповнолітніх, надзвичайно важливо проводити роботу по діагностиці і подоланню психологічних відхилень пов'язаних із перебуванням неповнолітніх в даних закладах.
Підліток, який вперше в перше потрапив у виправно-трудову установу, отримує важку психологічну травму. Також у формуванні невротичних розладів у підлітків, що знаходяться в місцях позбавлення волі, лежить багатофакторна обумовленість, у якій біологічні, соціальні і психологічні фактори представлені в нерозривному комплексі, що визначає специфіку патогенезу та синдромогенезу психічних розладів у неповнолітніх ув'язнених. [27;76].
Основу патогенетичного конфлікту підлітків, які знаходяться в місцях позбавлення волі, складають такі особистісні риси як підвищена збудливість і неврівноваженість, конфліктність у відносинах, уразливість і злопам'ятність, лабільність емоцій, демонстративність емоційних виявлень, схильність до афектів, що визначають профілі по шкалах СМОЛ - психопатії, істерії, депресії, іпохондрії, параної (більш характерно для хлопчиків) і психастенії (більш характерно для дівчаток). При цьому закріпляючими і підтримуючими розвиток невротичних розладів є фактори соціальної ізоляції, різка зміна життєвого стереотипу, психічна депривація, тверда регламентація поведінки, замкнута система спілкування, розрив устояних особистісних зв'язків, нездоланний особистісний конфлікт по відношенню до
Функції соціального працівника полягають в діагностиці особи засудженого за допомогою різних психологічних методик, висновок про особу на основі отриманих даних і розробка спільно з адміністрацією ВК програм перевиховання, виправлення і способів спілкування із засудженим.
Також соціальні працівники винні організовувати вільний час засуджених. На нашу думку найправильніше описує завдання виховної дії під час дозвілля Р.Й. Шнайдер, Він говорить про те, що: “ завдання виховної дії під час дозвілля зводяться до того, щоб створити в пенітенціарних установах благополучну соціальну атмосферу і викликати потяг до осмисленого проведення дозвілля після виходу на свободу. Вільний час у в'язниці не повинен залишатися “об'єктом його вбивства” або використовуватися для підготовки, планування, обговорення дій до нових злочинів. Воно повинне служити тому, щоб підвищувати культурний рівень засуджених. Відомо, що успішна культурна орієнтація ув'язнених зменшує потяг до рецидиву. Правильно організоване дозвілля сприяє хорошому відпочинку, відновленню фізичних і психічних сил людини. [25;57].
Також соціальні працівники повинні проводити роботу по адаптації особистості підлітка, сприяти формуванню у нього максимально можливої активної життєвої позиції, роз'яснювати його права і обов'язки, готувати засуджених до виходу на свободу, стимулювати до активного, адекватного погляду на світ; складати програми психологічних аутотреннінгів. У своїй діяльності соціальний працівник повинен орієнтуватися на те, щоб система ізоляції не зруйнувала соціально корисних зв'язків дітей, і сприяти зміцненню їх сімейних і споріднених стосунків.
Основою підходу соціальних працівників до психологічної взаємодії з засудженими повинні стати індивідуалізація підходу і комплексність або системність, що припускає комплексний підхід і поєднує в собі різні методики по відношенню до неповнолітнього.
Системний підхід вивчення особистості – це система здійснюваних соціально-педагогічних, психологічних мір направлених на отримання всесторонньо повного аналізу відомостей які характеризують особу засудженого з метою найбільш ефективного застосування методів, прийомів і засобів переконання, виправлення, перевиховання і допомоги засудженому, а також прогнозування його поведінки. [16;174].
Основними напрямами психологічної пенітенціарної соціальної роботи повинні стати:
1) Вивчення особистості засудженого і становлення його «злочинної кар’єри».
2) Розробка індивідуальних програм дії і допомоги засудженим.
3) Соціально-психологічна допомога в адаптації до середовища пенітенціарних установ.
5) Соціально-психологічна і професійна допомога в підготовці виходу з місць позбавлення волі.
На думку вітчизняних кримінологів (Кудрявцев Ст. Н., Антонян Ю.М. і ін.) вивчення особистості передбачає отримання інформації про її потреби і інтереси, ціннісних орієнтаціях, ступені і якості соціалізації індивіда, особливостях його реагування на ті або інші обставини, мотивах реалізованих в інших вчинках, типологічній психологічній характеристиці в цілому ”. [22;196].
У узагальненому вигляді дані необхідні для вивчення особистості можуть включати в себе:
1) Рік, місце народження і проживання, освіту, склад сім'ї і інші соціально-демографічні дані.
2) Індивідуальні (інтелектуальні, вольові, емоційні) особливості особи, риси характеру, тип темпераменту, стан здоров'я, фізичного розвитку і інші індивідуальні якості.
3) Умови виховання в сім'ї, заняття, освіта, і поведінка батьків, їх відношення до дітей, взаємини в сім'ї, житлові і матеріальні умови.
4) Умови і результати навчання в школі, інших учбових закладах, особливості трудової діяльності, характер впливу шкільного колективу.
5) Основні потреби, інтереси, звички, погляди, схильності, життєві цілі і ціннісні орієнтації суб'єкта.
6) Відношення до праці, навчання, суспільних обов'язків, інших людей, сім'ї, до самого себе.
7) Поведінка в школі, на виробництві, в суспільних місцях, в побуті, дані про залучення до суспільної, дисциплінарної, адміністративної, кримінальній відповідальності. [18;536].
У висновок можна сказати, що ці два аспекти роботи соціального педагога є дуже важливими і потребують від нього наявність багатьох знань і умінь у цих двох галузях. Правовий аспект діяльності соціальних працівників припускає виконання ними функцій спостерігачів, “адвокатів”, адміністраторів, контролерів і соціальних посередників. Для дотримання цього аспекту соціальний педагог повинен володіти нормативно-правовою базою, добре володіти знаннями як по законодавству України, так і по міжнародному.
Психологічний аспект роботи соціального педагога для кращого виконання поставлених цілей діяльності бажано проводити або спільно з психологом пенітенціарної установи, або координувати свою діяльність разом з ним.
1.5 Основні методи роботи соціального педагога з неповнолітніми в умовах позбавлення волі
Соціальний педагог у своїй роботі використовує різноманітні методи роботи з неповнолітніми засудженими, але у їх основі лежить єдина мета – ресоціалізація та реабілітація підлітка для повернення його в суспільство. Тому усі методи соціальної роботи лежать на основі процесу перевиховання і, звичайно, застосуванні методів перевиховання у роботі із засудженими.
Методи перевиховання — це сукупність певних способів педагогічної діяльності, спрямованої на вирішення корекційно-виховного завдання. Оскільки виховний процес є спільною діяльністю вихователів і вихованців, важливо підкреслити, що методи перевиховання є сукупністю способів саме спільної їх діяльності.
У пенітенціарній педагогіці під методами перевиховання розуміється сукупність способів безпосереднього або опосередкованого педагогічного впливу на розум, почуття та волю, поведінку засудженого з метою формування і корекції його свідомості та досвіду поведінки, позитивних особистісних рис і якостей.
В процесі перевиховання ув'язненого необхідно формувати його моральну та правову свідомість, духовні потреби, прагнення до соціально значущої діяльності, виробляти практичні вміння, навички та звички, спонукати докладати вольових зусиль, накопичувати просоціальний досвід поведінки, підкріплювати позитивні дії, вчинки та гальмувати негативні, виявляти, аналізувати та оцінювати результати виховних впливів. [14;454].
Розвиток і вдосконалення зазначених сфер особистості засудженого вимагає відповідних засобів педагогічного впливу. Тому всі методи умо­вно об'єднуються в чотири основні групи.
1.Методи формування і корекції свідомості особистості, її поглядів, переконань, переживань, світогляду — це переконання, приклад, психолого-педагогічний вибух.
2.Методи формування і корекції досвіду поведінки — привчання, вправи, доручення, вимоги, контроль.
3.Методи додаткової мотивації і стимулювання поведінки — змагання, критика, покарання, заохочення, довіра.
4.Методи виявлення результатів перевиховання — спостереження, природний експеримент, аналіз продуктів діяльності, узагальнення незалежних характеристик, анкетування, аналіз документації, спеціальні психодіагностичні методики.
Кожен метод виховного впливу розподіляється на складові елементи, які називаються прийомами, тобто прийом — це елемент методу, застосування конкретного способу в специфічній ситуації для вирішення окремого завдання.
Розглянемо окремі методи, починаючи з методів формування і корекції свідомості.
Переконання як метод впливу на свідомість засудженого має на меті сформувати у особистості систему світоглядних, морально-правових, професійних, естетичних та інших цілей і цінностей, маючи на увазі, щоб вони були не лише зрозумілими і засвоєними засудженими, а глибоко сприйнятими ними як особистісні, власні цінності. Лише на цій основі вони зможуть стати мотивами вчинків і діяльності, внутрішніми регуляторами соціальної поведінки.
Застосовуючи метод переконання, слід звертати увагу на такі моменти, як активізація самостійного мислення співрозмовника, спростування помилкових позицій, псевдо-авторитетів, конкретний наочний показ не­гативних наслідків для особистості та її референтної групи певної поведінки, її психологічної недоцільності та ін.
Педагогічні умови ефективного застосування методу переконання:
- особистий авторитет співробітників серед ув'язнених;
- особиста переконаність вихователя в тому, в чому він має переконати ув'язненого;
- володіння вихователем методикою переконання, вміння доводити свою правоту, слухати іншу людину (методика активного вислуховування), загальна і конкретна (фахова) ерудиція, такі особистісні якості, як тактовність, витримка, терплячість і наполегливість;
- взаємна довіра співбесідників, психологічний контакт між ними;
- вміння врахувати конкретний емоційний стан засудженого, його індивідуальні особливості;
- відвертість розмови, правдивість тих фактів та аргументів, які використовуються з метою переконання.
Приклад — це метод, який сприяє впливу на свідомість і поведінку засудженого через конкретизацію та наслідування. Приклади можуть бути різних видів: конкретний життєвий, конкретний літературний, збірний, узагальнений. Найбільш впливово діє на засуджених конкретний життєвий приклад, близький до їхнього досвіду, особистісно цікавий і значущий. Умови ефективного застосування:
- усвідомлення вихованцем особистісної цінності прикладу для нього;
- наявність громадської думки, яка підтримує цей приклад;
- доступність прикладу для наслідування;
- прийняття важливості самовдосконалення;
- "людяність прикладу", його життєвість, наявність в ньому тих люд­ських слабостей, які він зміг перебороти;
- застосування різноманітних прикладів позитивної спрямованості.
 До групи методів формування і корекції свідомості належить і такий складний спосіб зміни поведінки засудженого, який Л.С. Макаренко назвав "психолого-педагогічним вибухом". Це — миттєве зняття накопиченого особистістю опору під впливом вихователя чи колективу, яке переростає в якісно нові прояви особистості. А.С. Макаренко описав його застосування в практиці своєї роботи як особливий шлях впливу па засудженого, дуже сильний, гострий, що вимагає обережності та майстерності. [10; 338].
Фізіологічний механізм "вибуху" полягає в тому, що сильне враження, потрясіння викликає в корі головного мозку нове, надсильне збудження, яке гальмує нервові зв'язки, що раніше склалися і тепер вже не відповідають новим умовам. Тим самим відбувається зміна свідомості та поведінки людини. Ув'язнений у цей момент кається в своїй минулій поведінці, повний рішучості змінити її, легко дає обіцянку жити по-новому. Поки домінує збудження, викликане моральним потрясінням, він успішно здійснює своє прагнення. Проте, якщо не підтримувати це збудження, то воно з часом слабшає, нові зв'язки, які не закріпилися, згасають, а старі, навпаки, розгальмовуються і знову проявляються. Виникає важкий стан боротьби мотивів, боротьби нового, ще слабкого, з відмираючим старим. Тому остаточне закріплення нової поведінки можливе лише за умови тривалих і систематичних вправлянь в новій формі поведінки, при підтримці її ззовні. Обов'язковими є несподіваність, раптовість дії, сильне емоційне враження, яке викликає гострі переживання, обов'язкове знецінення попередньої позиції, істотна перевага запропонованих ув'язненому нових стосунків та позицій.
Перейдемо до характеристики методів формування і корекції досвіду поведінки.
Метод привчання, як правило, застосовується з метою формування у ув'язнених навичок соціально-нормативної поведінки: дотримання вимог внутрішнього розпорядку, належного зовнішнього вигляду, особистої гігієни, правил культури спілкування між собою та з іншими, культурного проведення дозвілля, трудової діяльності тощо.
Метод вправ застосовується з метою спеціального відпрацювання способів поведінки в конкретно заданих умовах, різноманітних ситуаціях, а також з метою розвитку вмінь вольової саморегуляції поведінки (самозаспокоєння, володіння собою тощо, що особливо важливо для засуджених холеричного типу темпераменту, акцентуйованих осіб).
Метод вимог - спонукає до діяльності, викликає позитивні або гальмує певні негативні дії, вчинки. Вимоги допомагають підтримувати дисципліну та порядок серед ув'язнених.
Доручення — метод, який передбачає постановку завдань ув'язненому чи групі, виконання яких вимагає від вихованців саме таких якостей, які треба формувати, удосконалювати, корегувати. [21;520].
Різні методи використовуються і для додаткової стимуляції і мотивації поведінки.
Так, змагання — це така організація діяльності засуджених, яка враховує психічні механізми змагальності, потреби людини у самоствердженні, перемозі.
Про використанні змагання, як методу стимулювання діяльності особистості або спільноти, важливо звернути увагу на виявлення того позитивного досвіду, який допомагає перемагати кращим, і на розповсюдження цього досвіду, орієнтацію шефства над тими, хто відстає, па профілактику таких негативних явищ, як "колективний егоїзм", "змагальний фанатизм". Метод критики реалізується через застосування прийомів, які безпосередньо, прямо дають оцінку діям і вчинкам вихованців, або виражають непряме, опосередковане ставлення до них (скажімо, натяком, іронією, через приклад тощо).
Сутність примусу як метод стимулювання поведінки в педагогічному плані проявляється в таких ситуаціях, коли ув'язнений змушений супроти своєї волі та бажання скоритися і діяти згідно з поставленими вимогами. Цей метод застосовується до осіб, котрі розуміють, як потрібно себе поводити, але не бажають виконувати вимоги щодо такої поведінки внаслідок негативної спрямованості особистості. Даний метод виражається в певних обмеженнях свободи, позбавленні пільг, покладенні на засудженого додаткових обов'язків, а також у загрозі такими обмеженнями. Примус здійснюється у вигляді: осудження, попередження, догани, стягнення, покарання.
Доцільно застосовувати моральний примус авторитетом вихователя, значення якого визначається силою особистого авторитету співробітника. Якщо серед засуджених існує думка, що вихователь суворий, але справедливий, то його вимоги виконуватимуться, хоча б і примусово, але, принаймні, без конфліктів.
Попередження про притягнення до дисциплінарної відповідальності має за мету не допустити негативних дій з боку ув'язненого чи припинити негідну поведінку під загрозою застосування стягнення, що неминуче призведе до посилення кари та нових моральних переживань. До цього прийому примусу недоцільно вдаватися часто, інакше ув'язнені психологічно звикають до погрози покарання і надалі не реагують на неї.
Мета покарання виражає негативну оцінку поведінки та вчинків засудженого. Великий вклад у розвиток технології застосування цього методу вніс А.С. Макаренко. Він писав, що "покарання має бути визнане таким же природним, простим та логічним засобом, як і будь-який інший засіб". [10; 475].
Основні завдання покарання — викликати почуття вини, муки совісті, ганьби, каяття по скоєному, роздуми, загострення самокритики, припинити порушення та негативні вчинки, виховати у ув'язнених внутрішню стриманість і самоконтроль.
Покарання має дуже складну психологічну природу впливу па особистість, тому його застосування вимагає значного педагогічного такту та майстерності вихователя. Важливо чітко дотримуватися таких педагогічних вимог до використання методу покарання:
- обґрунтованість та своєчасність;
- урахування індивідуальних особливостей особистості та ступеня каяття;
- виявлення мотивів, обставин, причин та умов порушення;
- поєднання вимогливості до особистості з повагою до неї;
- відповідність ступеня кари важкості скоєного вчинку;
- усвідомленість справедливості покарання як обґрунтованого засобу впливу;
- урахування громадської думки.
Вихователь, який має повноваження користуватися цим методом, повинен звертатися до покарання як до крайнього засобу, коли інші виховні виливи на вихованця не призвели до позитивних наслідків.
Кожне покарання має бути обґрунтованим і відповідати ступеню вини й важкості скоєного вчинку.
Техніку накладення стягнення широко застосовував у своїй практиці А.С. Макаренко і називав його "відкладеною бесідою". Цінність цього прийому полягає в тому, що порушнику надається певний час для заспокоєння, об'єктивної оцінки скоєного вчинку, внутрішньої підготовки до сприйняття покарання та навіть каяття. А у вихователя з'являється можли­вість ретельніше підготуватися до такої бесіди та з урахуванням індивідуально-психологічних особливостей особистості і переконливіше здійснити виховний вплив на неї. І у випадку відвертого каяття ефективним буде прийом пом'якшення покарання або навіть відміна його, що має сприйматися неповнолітнім як своєрідна довіра і в цілому стимулювати його подальшу поведінку.
До групи методів стимулювання діяльності та поведінки входить і заохочення, яке виражається в оцінці та схваленні вихователем, колективом співробітників чи засуджених позитивних вчинків та дій. Заохочення спрямоване на закріплення позитивних і гальмування негативних актів поведінки, на спонукання вихованців до активності в різних сферах діяльності. Заохочення дозволяє закріпити ці зміни, надає особистості впевненість у собі, піднімає її в очах інших, формує почуття власної гідності, спонукає до подальших позитивних дій. [26;22].
Для ефективного використання методу заохочення в пенітенціарних установах слід дотримуватися таких основних педагогічних вимог:
1. Справедливість та заслуженість заохочення, коли воно застосовується як оцінка дій і вчинків засудженого, що свідчать про його активну участь у праці, громадському житті, організації дозвільних заходів, змі­цненні дисципліни, про прояв корисної ініціативи тощо.
2. Точний облік зробленого вихованцем; заохочення за своїм характером має відповідати його заслугам, зусиллям у праці, громадській діяльності тощо.
3.Урахування особистісних якостей неповнолітнього; з комплексу засобів заохочення варто в кожному випадку застосовувати такий, котрий найбільше відповідає індивідуально-психологічним особливостям особистості, очікуваній реакції її та інших.
4.Своєчасність та оперативність заохочення.
5.Гласність, привселюдність заохочення; його дієвість зростає, коли заохочення популяризується засобами наочної агітації, усної пропаганди.
6.Дотримування почуття міри. Якщо заохочення застосовуються досить часто, за незначні дії та вчинки, то вони перестають виступати стимулом, який активізує зусилля неповнолітнього, до них звикають.
7.Потрібно вміло поєднувати моральне і матеріальне заохочення.
8.Слід піклуватися про педагогічну спрямованість заохочення, його виховний та стимулюючий вилив на особистість і групу.
9.Послідовність, тобто використання всіх різноманітних засобів за­охочення - від найпростішої похвали до пом'якшення умов утримання та дострокового звільнення з ВТК.
10.Узгодженість заохочення з думкою колективу засуджених у ВТК. Виховне значення цього методу значно зростає, якщо ініціатива про заохочення йде від самих засуджених.
11.Створення ув'язненим спеціальних умов для прояву позитивних якостей та переживання радощів похвали за соціально-корисні дії та вчинки.
Особливий вид заохочення — "авансоване". Воно застосовується до неповнолітніх, які внутрішньо готові до певних позитивних дій та вчинків, але внаслідок якихось причин (сумніви, невпевненість) утримуються від їх здійснення. У цьому випадку "авансоване" заохочення виконує роль пускового механізму позитивних поведінкових вчинків. [5;324].
Сильним мотиваційним, стимулюючим засобом впливу па особистість є метод довіри. Суть цього методу полягає в виявленні вихователем у неповнолітнього якоїсь позитивної якості та дорученні йому діяльності, в якій ця якість повинна проявитися. Сила методу полягає в чому, що довіра викликає у засудженого зворотну реакцію у вигляді певних моральних обов'язків перед особою, що виявила цю довіру. Виправдана довіра дає емоційне задоволення, дозволяє відчути значущість своєї особистості.
Пенітенціарні працівники повинні пам'ятати, що застосування цього методу визначається знанням індивідуально-психологічних особливостей ув'язнених, і має бути у кожному випадку продуманим, обґрунтованим. Причому, довіряючи неповнолітньому, слід перевіряти та контролювати його дії.
Призначення методів вивчення результатів виховання полягає в отриманні зворотної інформації про результативність виховних впливів вихователів на ув'язнених, в здійсненні періодичних "зрізів" рівня їх виправлення.
Спостереження як спеціально організоване, цілеспрямоване, плано­мірне та систематичне сприйняття поведінки ув'язнених у природних умовах їхнього житія та діяльності дозволяє фіксувати, аналізувати, узагальнювати прояви особистості, її зміни в різних ситуаціях, контролювати хід накопичення позитивного досвіду поведінки.
Індивідуальні бесіди надають співробітникам та соціальним працівникам можливість виявляти зміни в поглядах і переконаннях ув'язненого, його життєвих планах, прагненнях, системі цінностей і моральних установках, рівень сформованості правосвідомості і в цілому відстежувати хід коригування спрямованості особистості внаслідок педагогічних впливів.
Аналіз продуктів діяльності (наприклад, кількісних та якісних показників трудової та навчальної діяльності, виконання різних доручень, виступів на зборах, заміток до стінної газети, листування тощо) допомагає побачити відображені в них інтереси неповнолітнього, його прагнення, зміну ставлення та поведінки.
Узагальнення незалежних характеристик ґрунтується на зібранні, порівнянні відомостей про неповнолітнього від різних осіб, котрі характеризують його незалежно один від одного, що підвищує об'єктивність суджень про особливості спрямованості його особистості.
З метою вивчення результативності виховних впливів на неповнолітніх ув'язнених використовуються методи анкетування, аналізу документації, а також спеціальні психодіагностичні методики (зокрема тестування).
Достовірність узагальнюючих суджень про результати корекційно-виховного процесу з неповнолітніми ув'язненими забезпечується комплексним використанням зазначених методів цієї групи зі зіставленням матеріалів, отриманих за допомогою кожного з них. [15; 52].
Соціально – трудова реабілітація, як метод ресоціалізації неповнолітніх в умовах позбавлення волі.
Для подальшого процесу ресоціалізації і перевиховання неповнолітнього правопорушника реалізуються у навчально-виховній роботі, що включає в себе загальноосвітнє і професійне навчання. Тут слід особливо зазначити, що зміна назви «виховна трудова колонія» на «соціально-виховний заклад» підкреслює при усій важливості трудової діяльності пріоритетність саме виховних заходів.
Необхідна умова для усіх вихованців — одержання ними спеціальності, при цьому повинний забезпечуватися по можливості широкий і добровільний вибір професій, враховуватися потреби регіону і ринку праці (перспектива), вік, фізичні, розумові і психічні особливості. Однак у даний час ця умова не забезпечується повною мірою, про що свідчать дані опитувань засуджених у виховних колоніях, більш 60% яким у майбутньому не збираються працювати за придбаною у колонії професією. [16; 124].
Дуже важливе значення має зміна відношення засуджених до праці, забезпечення вихованців роботою з високим рівнем організації і культури виробництва, технології. Необхідно домагатися проведення оплати виконаної роботи, що забезпечить зацікавленість підлітка в результатах його праці.
До числа основних засобів, що забезпечують процес виправлення злочинців, відноситься загальноосвітнє навчання. Щодо неповнолітніх засуджених необхідно відзначити особливу роль, що має даний засіб впливу. Адже у виховній колонії практично кожен засуджений проходить через освітню школу, що є одною з головних структурних елементів установи і фактично — центром проведеної в колонії виховної роботи. Дуже важливою є чітка взаємодія у виховному процесі вчителів школи, вихователів загонів і відділень, викладачів професійного училища, майстрів виробництва, тому, що в роботі з засудженими не завжди дотримується принцип єдності педагогічних вимог. [18;536].
Вихід з цього положення бачиться в створенні єдиного навчально-виховного процесу, що охоплює всі служби колонії. Для сучасних виховних колоній потрібні висококваліфіковані фахівці, що знають вікову специфіку неповнолітніх, і насамперед соціальні педагоги. Виховна робота повинна проводитися диференційовано, з урахуванням ступеня моральної деформації засуджених.
Суспільний вплив — одне з умов забезпечення процесу соціалізації неповнолітніх, що відбувають покарання, прилучення їх до нормальної людської діяльності й участі в суспільному житті, і тут відкривається найширший простір для діяльності соціального педагога.
Велике значення в організації виховного процесу здобуває колектив засуджених. Позитивний ефект, як показує практика, досягається частіше при впливі на засудженого через його первинний колектив (загін, бригаду, клас), члени якого знаходяться в постійному спілкуванні і взаємодії один з одним, повсякденно зв'язані загальними інтересами і справами, відносинами відповідальної залежності і знаходяться під постійним контролем вихователя, що знає про характер міжгрупових і міжособистісних відносин засуджених. Необхідно довіряти підліткам роль активних організаторів, а не тільки виконавців волі вихователів, використовувати різні форми колективної діяльності на основі самоврядування, творчого початку, самостійності. Перебудова моральної свідомості засудженого здійснюється в нерозривному зв'язку з формуванням позитивного досвіду життєдіяльності. [16;146].
Можна зробити висновок, що при використанні усіх цих методів слід врахувати, що позитивна спрямованість процесу перевиховання можлива лише за умови налагодження довірливих відносин між підлітком і фахівцем. Підтримка такого складного психологічного стану, як вихованість, є головним завданням соціального педагога по суті на всіх етапах здійснення процесу перевиховання. Також виправний вплив на неповнолітніх злочинців варто розглядати як єдиний нерозривний процес, починаючи з моменту узяття їх під варту і закінчуючи періодом реабілітації і соціальної адаптації після звільнення. І на протязі цього процесу соціальний педагог є тією ланкою, яка підтримує зв'язки засуджених з їх батьками, педагогічним колективом, адміністрацією ВК, однолітками, сприяє налагодженню їх взаємодії та досягненню загальної мети - перевиховання неповнолітніх засуджених.

Висновки
Підсумовуючи перший розділ можна сказати, що при розробці теоретико – методологічних основ діяльності соціального педагога в установах пенітенціарної системи для поліпшення умов перебування, навчання, трудової діяльності і ресоціалізації особистості неповнолітнього засудженого необхідно дотримуватись основних закономірностей і принципів роботи.
При вирішенні завдань поставлених в даній роботі, були виявлені основні напрями, функції, методи і теоретичні підходи до побудови діяльності соціального працівника в пенітенціарній системі для неповнолітніх.
У правовому відношенні, діяльність соціального працівника повинна сприяти приведенню у відповідність з міжнародними стандартами необхідних санітарно-гігієнічних, матеріально-побутових вимог, регулювати стосунки співробітників ВК і засуджених, об'єктивно оцінювати ситуацію по забезпеченню прав неповнолітніх позбавлених свободи.
Сприяти вирішенню психологічних проблем засуджених; на основі психологічних методів вибудовувати індивідуальну програму виправлення засуджених неповнолітніх для повернення їх як повноцінних членів у суспільство після їх звільнення.
На сучасному етапі реформування пенітенціарної системи, всі ці завдання ще не вирішені повністю внаслідок багатьох причин. Це перш за все, недостатнє фінансування і брак кваліфікованого персоналу, у тому числі і соціальних працівників. Для того, щоб вирішити дану проблему, необхідно здійснювати подальшу теоретичну розробку пенітенціарної соціальної роботи і на її основі, підготовку соціальних працівників із спеціалізацією саме в пенітенціарній сфері.