Курсовая на тему Соціологічний аналіз міжнаціональних відносин
Работа добавлена на сайт bukvasha.net: 2014-12-09Поможем написать учебную работу
Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
от 25%
Подписываем
договор
Курсова робота з теми:
Соціологічний аналіз міжнаціональних відносин
План
Вступ
1. Проблеми культурних кордонів
2. Проблеми взаємодії культур
3. Історичні і політичні чинники в міжетнічних взаємодіях
4. Роль соціально-структурних і культурних чинників
5. Соціально-психологічні і ситуативні чинники. Толерантність в міжетнічних стосунках
6. Розуміння міжетнічного конфлікту
Висновок
Список використаної літератури
Вступ
Соціальні мислителі впродовж багатьох століть прагнуть встановити спосіб визначення основної своєрідності того або іншого облаштування соціальної дійсності, суть організації соціального життя того або іншого народу на даному історичному відрізку його розвитку. Це дозволило б докопатися до суті будь-якого суспільства на будь-якому історичному відрізку його розвитку, зіставити, порівняти на найфундаментальнішому рівні різні народи в різні історичні епохи.
Серед багатьох досліджень були і достатньо зрілі, концептуально цілісні — наприклад, вчення К. Маркса про суспільно-економічну формацію, засноване на принципі відповідності продуктивних сил і виробничих стосунків. Але у міру розвитку соціології все більше авторитетних дослідників схилялися до того, що за основу розуміння історичної своєрідності організації соціального життя необхідно приймати, по-перше, ті показники, властивості, які безпосередньо пов'язані з соціальною реальністю, а не технологічні або інші плзасоціальні чинники — адже необхідно зрозуміти своєрідність не рівня і об'єму матеріальних благ і тому подібне, а власне соціальному життю. По-друге, треба досліджувати саме елементарне, повсякденно відтворне в соціальному житті, а тому що визначає — найбільш стійкі характеристики (типи) соціальних зв'язків, соціальних дій і взаємодій. (Звичайно, поняття соціальних дій виникло лише у М. Вебера, але прагнення виявити найбільш стійке в повсякденному житті того або іншого суспільства характеризувало пошуки і його безпосередніх попередників.)
При такому підході дослідник якби докопується до першооснов, організації соціального життя, з яких виткана вся тканина соціальної реальності, втілена як в простих формах, так і в складних соціальних утвореннях. Виявлені особливості носять загально соціальний характер, набуваючи значення базової характеристики організації як економічного, так і політичного життя, стаючи основою розуміння як ієрархічно-стратифікаційної організації суспільства, так і норм взаємин в малих групах, колективах і так далі
Враховуючи, що творцем соціальної дії, його змістостворюючої і змістонаповнюючої основою є мотивація, вивчення мотивації щоденних дій стає ключем до розуміння соціально-історичної своєрідності тієї або іншої соціальної дійсності.
Мотивації людей украй багатообразні, їх варіанти і нюанси вельми багаточисельні. Наука не може, та і не повинна вивчати все це різноманіття. Вона прагне визначити найбільш стійких, незмінних в даному суспільстві типів, моделі мотивації соціальних дій, які і є своєрідний спільний знаменник всього різноманіття мотивацій соціальних дій членів даного суспільства. Найважче завдання дослідника — знайти в цьому граничному різноманітті мотивацій, різноманітних за формою, конфігураціям, сенсу соціальних дій, цей спільний знаменник, який і дозволить виявити суть тієї або іншої соціально-історичної реальності.
Першу досить вдалу спробу запропонувати подібний спільний знаменник соціальних зв'язків, соціальних дій (це поняття увійшло до наукового обороту пізніше) і на основі цього виділити соціально-історичних типів організації соціального життя суспільства зробив Ф. Тенніс в своїй класичній праці «Община і суспільство». Висунуті їм принципові положення (не дивлячись на їх деяку суперечність і умоглядність) стали імпульсом до осмислення важливих проблем типології організації соціального життя, пошуків згаданого спільного знаменника. Ідеї Ф. Тенніса сприяли виникненню гіпотез, безліч конкретно-соціологічних досліджень, які в цілому підтвердили ці ідеї.
Свій вклад в роз'яснення фундаментальних принципів організації соціального життя в різні історичні епохи вніс і Э. Дюркгейм, що проаналізував природу тих зв'язків, які об'єднують людей, створюють суспільство як цілісність. Так само як і Ф. Теніс, він намагається порівняти двох типів організації соціальної реальності, але приходить по суті до протилежних результатів. Якщо Ф. Тенніс вважав, що суспільство на відміну від общини не має внутрішніх джерел солідарності, взаємного зв'язку і взаємозалежності людей один від одного (останні, на його думку, в «суспільстві» зберігаються лише завдяки силі держави), то Е. Дюркгейм дотримується абсолютно іншого погляду.
Визначаючи зв'язок між людьми як солідарність, він робить основною проблемою свого класичного дослідження («Розподіл суспільної праці») відмінності між солідарністю (а відповідно, і організацією соціального життя) в примітивних суспільствах і солідарністю, що виникає в розвинених суспільствах на основі розподілу праці, соціальної диференціації. Завдяки останнім чинникам формуються інший за своєю природою соціальний зв'язок, інші орієнтації на іншого і, відповідно, інша організація соціального життя.
Ідеї Ф. Тенніса і (особливо) Е. Дюркгейма намітили основну генеральну лінію дослідження типів організації соціального життя: шлях розвитку соціальної реальності — це еволюція від переважно емоційно-персоніфікованих стосунків до раціонально-деіндивідуалізованих. Ці ідеї отримали розвиток в роботах М. Вебера і Т. Парсонса, чиї типології мотивації соціальних дій зіграли і багато в чому продовжують грати основоположну роль в загальносоціологічному аналізі як соціально-історичних типів соціальних дій окремих індивідів, так і (що важливіше), соціально-історичних типів соціальної реальності, що породжується подібними діями.
1. Проблеми культурних кордонів
У зарубіжній етнології і соціології з кінця 60-х років все великої популярності набувала концепція норвезького ученого Ф. Барта, згідно якої «этничность — це форма соціальної організації культурних відмінностей», центральним розрізнювачем є етнічний кордон, а не сама по собі культура, що міститься в межах кордонів. Для етносоціології ж важлива наступна його ідея: первинне значення мають ті культурні характеристики, які використовуються для маркування відмінностей етносів і групових кордонів, а не представлення фахівців про те, що традиційно, властиво тій або іншій культурі. (Останні, звичайно, теж важливі, скажімо, для пояснювальних концепцій, що ставлять за мету з'ясувати, чому, наприклад, якісь модернізаційні явища приймаються в одній культурі і не сприймаються в іншій.)
Друге положення Ф. Барта, на яке поважно звернути увагу, — це вивід про те, що в пошуку таких культурних характеристик (по термінології Барта, в «конструюванні маркерів-відмінностей»), яким додається соціально значущий розмежувальний сенс, а особливо в мобілізації членів етнічної групи навколо них, ключова роль належить етнічній еліті.
З теоретичних концепцій, які мають відношення до соціально значущих культурних «відмінностей» груп, поважно також зупинитися на концепції західного політолога і соціолога С. Хантінгтона, що зв'язує такі «відмінності» або культурну дистанцію з геополітичними наслідками — конфліктами і війнами. На його думку, «на світі, що народжується, основним джерелом конфліктів буде вже не ідеологія і не економіка. Найважливіші кордони, що розділяють людство, переважаючі джерела конфліктів визначатимуться культурою... Найбільш значущі конфлікти... розвертатимуться між націями і групами, що належать до різних цивілізацій... Лінії розлому між цивілізаціями — це і є лінії майбутніх фронтів».
Цивілізацію С. Хантінгтон мислить у вигляді культурної спільності вищого рангу, визначуваною такими рисами, як мова, історія, релігія, звичаї, інститути, самоідентифікація. Цивілізація може включати і декілька націй-держав, і одне (як, наприклад, Японія). Західна цивілізація існує в двох варіантах — європейському і північноамериканському, а ісламську він підрозділяє на арабську, турецьку і малайську.
Зовнішність миру формуватиметься за рахунок взаємодії семи-восьми крупних цивілізацій: західною, конфуціанською, японською, ісламською, індуїстом, православно-слов'янською, латиноамериканською і, можливо, африканською. Найголовніше, чим розрізняються цивілізації, по С. Хантінгтону, — це релігія.
Він акцентував увагу на важливих тенденціях в світі: по-перше, економічна модернізація і соціальні зміни у всьому світі «розмивають» традиційну ідентифікацію людей з місцем проживання, державою, а лакуни заповнюються релігією, нерідко у формі фундаменталістських рухів; по-друге, серед «незахідних» цивілізацій йде процес повернення до «власного коріння». (Як відзначає Хантінгтон, спори про вестернізацію або русифікацію йдуть і в «країні Бориса Єльцина»); правда, процес «девестернізації» зачіпає головним чином еліти, в масах же західний стиль життя має велику популярність.
Культурні особливості менш схильні до змін, чим економічні і політичні. Як вважає С. Хантінгтон, росіяни за всього бажання не зможуть стати естонцями, а азербайджанці вірменами...
У теорії Хантінгтона культурним відмінностям додається не лише соціальний, але і політичний сенс. При цьому його ключова ідея така: відмінності в культурі, базових цінностях і віруваннях є джерелом конфлікту в боротьбі за військову, економічну і політичну владу. «У ісламській, конфуціанській, японській, індуїстові, буддистові і православній культурах майже не знаходять відгуку такі західні ідеї, як індивідуалізм, лібералізм, конституціоналізм, права людини, рівність, свобода, верховенство закону, демократія, вільний ринок, відділення церкви від держави».
Концепція модернізації, зокрема, в моделі Хантінгтона, етноцентрична. В ній показана роль США як наддержави, як тієї моделі, до якої повинні прагнути все.
Критика не означала відмови від теорії модернізації взагалі, мова йшла про те, щоб оцінюючи неминучість розвитку, який привносить спільні риси в спосіб життя різних народів, не відмовлятися від розуміння їх культурної специфіки і разом з тим не зводити її в ранг непереборного бар'єру, не розглядувати її як причини «зіткнення цивілізацій».
З початком національних рухів в СРСР, а потім в Україні, проблеми напряму культурного розвитку придбали політичне звучання. Перш за все, встали питання оцінки того шляху, який минув в радянську епоху. Ідеологи національних рухів акцентували увагу на збитку, заподіяному культурному розвитку народів, і закликали до відродження втрачених традицій.
Дійсно, в процесі урбанізації і індустріалізації за 70 років стерлися багато традиційних рис способу життя народів. Мала місце і направлена політика держави в області секуляризації, активного розповсюдження атеїзму, відмови від архаїчних форм міжособових стосунків, ідеологічне «чищення» культури (відмова від культурних цінностей, створених діячами культури, які опинилися в еміграції або ідеологія яких не відповідала «соціалістичному реалізму»), В результаті, дійсно, частка культури у всіх народів виявилася втраченою. Це стосувалося не лише недомінуючих народів, але і українського. Проте в умовах різкої зміни ідеології в країні в цілому, в ситуації економічної трансформації, що супроводилася погіршенням положення людей, зростанням соціальної невпевненості, страхів, фрустрацій, звернення до минулого, навіть в архаїчній формі, нерідко здавалося людям порятунком або принаймні якимсь виходом.
Ось чому національне відродження, яке зв'язувалося в республіках з процесом демократизації, привело і до часткового відновлення архаїки, що ставала не лише гальмом розвитку, але і культурно ізолюючим чинником.
Мало місце і просте повернення до колишньої этнокультурной специфіки в стилі, способі життя, міжособових стосунках. Це виявилося не лише в поверненні до символізуючого одягу, що різноманітить повсякденність, або до традиційної їжі, але і в соціальних стосунках, зокрема в обігу до авторитету старійшин, шаманів у кавказьких і середньоазіатських народів, у тувинців, якутів, в пожвавленні віруванні в духів, дотриманні урази у мусульман і так далі В результаті культурні кордони заглиблювалися. Помітну роль в цьому грали релігійні відмінності, що особливо очевидно в Північнокавказькому регіоні, в Середній Азії, Казахстані.
Все це пояснює, чому питання про зіткнення цивілізацій, який ставив С. Хантінгтон, не здавався настільки вже абсурдним. На нього потрібно було давати відповідь. Особливо поважно було зрозуміти соціальну значущість культурних відмінностей, величину дистанції у взаємодіях груп усередині республік і, нарешті, роль культурної своєрідності в стилі стосунків між республіками і Центром.
Предметом дослідження була соціально-культурна дистанція, тобто вимірюваний ступінь близькості, або своєрідності, відзнаки (по Л. фон Візі, «відчуженості», але в російській мові цей термін має сенс «ізоляційності» і тому менш придатний). Аналізувалися не всі елементи культури, а ті з них, які мають соціально-дистанціний зміст в конкретних політичних і економічних умовах. Скажімо, для українців, що жили в автономних республіках РСР, де мовою діловодства і спілкування була російський, мова не була чинником, що соціально-розмежовує. Але зараз, коли в Україні офіційно існує одна державна мова і знання .мови титульної національності служить обов'язковою умовою для заняття посади і роботи по певних професіях, у тому числі пов'язаним з доступом до влади, для українців мова має соціально-дистанційне значення.
Соціально-культурна дистанція між титульними народами України, що живуть в Україні, розглядувалася в аспекті етнічних особливостей, що зберігаються, по-перше, соціально-професійній діяльності; по-друге, ідеологічних орієнтації; і в третіх, уявлень про нормативні цінності.
У ідеологічній сфері були виділені орієнтації людей на макрорівні — щодо суспільних стосунків в країні в цілому: про формування цивільного, плюралістичного суспільства або, навпаки, повернення до колишніх порядків; на мезо-рівні — щодо групових цінностей, наприклад, суверенітету народів, етнокультурного домінування або культурного плюралізму, а також таких цінностей, які служать символом етносу, — рідна мова, оцінка історичного минулого, орієнтації на минуле-майбутнє, схід-захід.
В результаті опитів було встановлено, що в орієнтаціях на цінності макрорівня дистанційність між респондентами титульної національності і українцями або статистично незначуща, або зовсім невелика.
Як вже наголошувалося, культурна дистанція зв'язана з нормативною культурою, що зумовило ділення на суспільства з традиційною домінантою і суспільства з сучасним «модерністським» кодом. Для з'ясування питання про те, наскільки велика дистанція за цією ознакою, ми вивчили відношення представників вказаних етносів, по-перше, до загальнолюдських цінностей; по-друге, до специфічних етнокультурних цінностей і розпоряджень; і по-третє, проаналізували психологічний ракурс сприйняття іншої групи і власної етнічної ідентичності.
У сільському середовищі, при значній схожості в цілому, відмінності у відношенні до одних і тих же цінностей дещо більше. Біля титульних національностей вище цінність сім'ї, пошани людей і освіти. Остання цінність більше характерна для так званих модернізованих культур, а це означає, що в селі також йдуть динамічні процеси. У Татарстані, при найбільшій схожості між титульною національністю і росіянами не лише в місті, але і на селі, татари в сільських умовах відрізняються саме орієнтацією на освіту.
А ось по специфічних культурних цінностях відмінність етносів, природно, ще значне. І в цій сфері «культурні дистанції» грають істотну роль. Як вже мовилося, цінність рідної мови представляється титульним національностям більш значущою, що цілком зрозуміло, оскільки російська мова домінує і зараз, а мови інших народів тільки зачинають відроджуватися. Не випадково мова була основним ідеологічним символом вже в перших деклараціях національного руху.
Інший чинник, який, мабуть, «набиратиме» силу розмежувала етносів, — це відмінності в релігії. Звичайно, багато що залежить від конкретної ситуації. Варіант, коли релігійність не стане таким чинником, можливий за умови, якщо відсутня домінанта релігійно-фанатичного ізоляціонізму.
Висока релігійність зафіксована у людей в зонах відкритих міжетнічних конфліктів, тобто там, де у людей немає упевненості в безпеці особи і сім'ї. Названі тенденції, а також інші спостереження дають підставу для виводу перш за все про те, що нераціонально дискутувати про роль релігії взагалі в етнічних кордонах і міжетнічних конфліктах, неплідно розглядувати навіть роль конкретних релігій (ісламу, буддизму і так далі) як каталізаторів або стимуляторів конфліктів.
При всіх відмінностях в святковій культурі, побутових нормах поведінки (у стосунках старших і молодших, в розділенні чоловічих і жіночих ролей, нормах виховання дітей і тому подібне) всі вони переважно стосуються внутрішнього життя сім'ї, особистого життя людини. Вони швидше розрізняють ніж розділяють етнічні групи. Соціологічний аналіз міжнаціональних відносин
План
Вступ
1. Проблеми культурних кордонів
2. Проблеми взаємодії культур
3. Історичні і політичні чинники в міжетнічних взаємодіях
4. Роль соціально-структурних і культурних чинників
5. Соціально-психологічні і ситуативні чинники. Толерантність в міжетнічних стосунках
6. Розуміння міжетнічного конфлікту
Висновок
Список використаної літератури
Вступ
Соціальні мислителі впродовж багатьох століть прагнуть встановити спосіб визначення основної своєрідності того або іншого облаштування соціальної дійсності, суть організації соціального життя того або іншого народу на даному історичному відрізку його розвитку. Це дозволило б докопатися до суті будь-якого суспільства на будь-якому історичному відрізку його розвитку, зіставити, порівняти на найфундаментальнішому рівні різні народи в різні історичні епохи.
Серед багатьох досліджень були і достатньо зрілі, концептуально цілісні — наприклад, вчення К. Маркса про суспільно-економічну формацію, засноване на принципі відповідності продуктивних сил і виробничих стосунків. Але у міру розвитку соціології все більше авторитетних дослідників схилялися до того, що за основу розуміння історичної своєрідності організації соціального життя необхідно приймати, по-перше, ті показники, властивості, які безпосередньо пов'язані з соціальною реальністю, а не технологічні або інші плзасоціальні чинники — адже необхідно зрозуміти своєрідність не рівня і об'єму матеріальних благ і тому подібне, а власне соціальному життю. По-друге, треба досліджувати саме елементарне, повсякденно відтворне в соціальному житті, а тому що визначає — найбільш стійкі характеристики (типи) соціальних зв'язків, соціальних дій і взаємодій. (Звичайно, поняття соціальних дій виникло лише у М. Вебера, але прагнення виявити найбільш стійке в повсякденному житті того або іншого суспільства характеризувало пошуки і його безпосередніх попередників.)
При такому підході дослідник якби докопується до першооснов, організації соціального життя, з яких виткана вся тканина соціальної реальності, втілена як в простих формах, так і в складних соціальних утвореннях. Виявлені особливості носять загально соціальний характер, набуваючи значення базової характеристики організації як економічного, так і політичного життя, стаючи основою розуміння як ієрархічно-стратифікаційної організації суспільства, так і норм взаємин в малих групах, колективах і так далі
Враховуючи, що творцем соціальної дії, його змістостворюючої і змістонаповнюючої основою є мотивація, вивчення мотивації щоденних дій стає ключем до розуміння соціально-історичної своєрідності тієї або іншої соціальної дійсності.
Мотивації людей украй багатообразні, їх варіанти і нюанси вельми багаточисельні. Наука не може, та і не повинна вивчати все це різноманіття. Вона прагне визначити найбільш стійких, незмінних в даному суспільстві типів, моделі мотивації соціальних дій, які і є своєрідний спільний знаменник всього різноманіття мотивацій соціальних дій членів даного суспільства. Найважче завдання дослідника — знайти в цьому граничному різноманітті мотивацій, різноманітних за формою, конфігураціям, сенсу соціальних дій, цей спільний знаменник, який і дозволить виявити суть тієї або іншої соціально-історичної реальності.
Першу досить вдалу спробу запропонувати подібний спільний знаменник соціальних зв'язків, соціальних дій (це поняття увійшло до наукового обороту пізніше) і на основі цього виділити соціально-історичних типів організації соціального життя суспільства зробив Ф. Тенніс в своїй класичній праці «Община і суспільство». Висунуті їм принципові положення (не дивлячись на їх деяку суперечність і умоглядність) стали імпульсом до осмислення важливих проблем типології організації соціального життя, пошуків згаданого спільного знаменника. Ідеї Ф. Тенніса сприяли виникненню гіпотез, безліч конкретно-соціологічних досліджень, які в цілому підтвердили ці ідеї.
Свій вклад в роз'яснення фундаментальних принципів організації соціального життя в різні історичні епохи вніс і Э. Дюркгейм, що проаналізував природу тих зв'язків, які об'єднують людей, створюють суспільство як цілісність. Так само як і Ф. Теніс, він намагається порівняти двох типів організації соціальної реальності, але приходить по суті до протилежних результатів. Якщо Ф. Тенніс вважав, що суспільство на відміну від общини не має внутрішніх джерел солідарності, взаємного зв'язку і взаємозалежності людей один від одного (останні, на його думку, в «суспільстві» зберігаються лише завдяки силі держави), то Е. Дюркгейм дотримується абсолютно іншого погляду.
Визначаючи зв'язок між людьми як солідарність, він робить основною проблемою свого класичного дослідження («Розподіл суспільної праці») відмінності між солідарністю (а відповідно, і організацією соціального життя) в примітивних суспільствах і солідарністю, що виникає в розвинених суспільствах на основі розподілу праці, соціальної диференціації. Завдяки останнім чинникам формуються інший за своєю природою соціальний зв'язок, інші орієнтації на іншого і, відповідно, інша організація соціального життя.
Ідеї Ф. Тенніса і (особливо) Е. Дюркгейма намітили основну генеральну лінію дослідження типів організації соціального життя: шлях розвитку соціальної реальності — це еволюція від переважно емоційно-персоніфікованих стосунків до раціонально-деіндивідуалізованих. Ці ідеї отримали розвиток в роботах М. Вебера і Т. Парсонса, чиї типології мотивації соціальних дій зіграли і багато в чому продовжують грати основоположну роль в загальносоціологічному аналізі як соціально-історичних типів соціальних дій окремих індивідів, так і (що важливіше), соціально-історичних типів соціальної реальності, що породжується подібними діями.
1. Проблеми культурних кордонів
У зарубіжній етнології і соціології з кінця 60-х років все великої популярності набувала концепція норвезького ученого Ф. Барта, згідно якої «этничность — це форма соціальної організації культурних відмінностей», центральним розрізнювачем є етнічний кордон, а не сама по собі культура, що міститься в межах кордонів. Для етносоціології ж важлива наступна його ідея: первинне значення мають ті культурні характеристики, які використовуються для маркування відмінностей етносів і групових кордонів, а не представлення фахівців про те, що традиційно, властиво тій або іншій культурі. (Останні, звичайно, теж важливі, скажімо, для пояснювальних концепцій, що ставлять за мету з'ясувати, чому, наприклад, якісь модернізаційні явища приймаються в одній культурі і не сприймаються в іншій.)
Друге положення Ф. Барта, на яке поважно звернути увагу, — це вивід про те, що в пошуку таких культурних характеристик (по термінології Барта, в «конструюванні маркерів-відмінностей»), яким додається соціально значущий розмежувальний сенс, а особливо в мобілізації членів етнічної групи навколо них, ключова роль належить етнічній еліті.
З теоретичних концепцій, які мають відношення до соціально значущих культурних «відмінностей» груп, поважно також зупинитися на концепції західного політолога і соціолога С. Хантінгтона, що зв'язує такі «відмінності» або культурну дистанцію з геополітичними наслідками — конфліктами і війнами. На його думку, «на світі, що народжується, основним джерелом конфліктів буде вже не ідеологія і не економіка. Найважливіші кордони, що розділяють людство, переважаючі джерела конфліктів визначатимуться культурою... Найбільш значущі конфлікти... розвертатимуться між націями і групами, що належать до різних цивілізацій... Лінії розлому між цивілізаціями — це і є лінії майбутніх фронтів».
Цивілізацію С. Хантінгтон мислить у вигляді культурної спільності вищого рангу, визначуваною такими рисами, як мова, історія, релігія, звичаї, інститути, самоідентифікація. Цивілізація може включати і декілька націй-держав, і одне (як, наприклад, Японія). Західна цивілізація існує в двох варіантах — європейському і північноамериканському, а ісламську він підрозділяє на арабську, турецьку і малайську.
Зовнішність миру формуватиметься за рахунок взаємодії семи-восьми крупних цивілізацій: західною, конфуціанською, японською, ісламською, індуїстом, православно-слов'янською, латиноамериканською і, можливо, африканською. Найголовніше, чим розрізняються цивілізації, по С. Хантінгтону, — це релігія.
Він акцентував увагу на важливих тенденціях в світі: по-перше, економічна модернізація і соціальні зміни у всьому світі «розмивають» традиційну ідентифікацію людей з місцем проживання, державою, а лакуни заповнюються релігією, нерідко у формі фундаменталістських рухів; по-друге, серед «незахідних» цивілізацій йде процес повернення до «власного коріння». (Як відзначає Хантінгтон, спори про вестернізацію або русифікацію йдуть і в «країні Бориса Єльцина»); правда, процес «девестернізації» зачіпає головним чином еліти, в масах же західний стиль життя має велику популярність.
Культурні особливості менш схильні до змін, чим економічні і політичні. Як вважає С. Хантінгтон, росіяни за всього бажання не зможуть стати естонцями, а азербайджанці вірменами...
У теорії Хантінгтона культурним відмінностям додається не лише соціальний, але і політичний сенс. При цьому його ключова ідея така: відмінності в культурі, базових цінностях і віруваннях є джерелом конфлікту в боротьбі за військову, економічну і політичну владу. «У ісламській, конфуціанській, японській, індуїстові, буддистові і православній культурах майже не знаходять відгуку такі західні ідеї, як індивідуалізм, лібералізм, конституціоналізм, права людини, рівність, свобода, верховенство закону, демократія, вільний ринок, відділення церкви від держави».
Концепція модернізації, зокрема, в моделі Хантінгтона, етноцентрична. В ній показана роль США як наддержави, як тієї моделі, до якої повинні прагнути все.
Критика не означала відмови від теорії модернізації взагалі, мова йшла про те, щоб оцінюючи неминучість розвитку, який привносить спільні риси в спосіб життя різних народів, не відмовлятися від розуміння їх культурної специфіки і разом з тим не зводити її в ранг непереборного бар'єру, не розглядувати її як причини «зіткнення цивілізацій».
З початком національних рухів в СРСР, а потім в Україні, проблеми напряму культурного розвитку придбали політичне звучання. Перш за все, встали питання оцінки того шляху, який минув в радянську епоху. Ідеологи національних рухів акцентували увагу на збитку, заподіяному культурному розвитку народів, і закликали до відродження втрачених традицій.
Дійсно, в процесі урбанізації і індустріалізації за 70 років стерлися багато традиційних рис способу життя народів. Мала місце і направлена політика держави в області секуляризації, активного розповсюдження атеїзму, відмови від архаїчних форм міжособових стосунків, ідеологічне «чищення» культури (відмова від культурних цінностей, створених діячами культури, які опинилися в еміграції або ідеологія яких не відповідала «соціалістичному реалізму»), В результаті, дійсно, частка культури у всіх народів виявилася втраченою. Це стосувалося не лише недомінуючих народів, але і українського. Проте в умовах різкої зміни ідеології в країні в цілому, в ситуації економічної трансформації, що супроводилася погіршенням положення людей, зростанням соціальної невпевненості, страхів, фрустрацій, звернення до минулого, навіть в архаїчній формі, нерідко здавалося людям порятунком або принаймні якимсь виходом.
Ось чому національне відродження, яке зв'язувалося в республіках з процесом демократизації, привело і до часткового відновлення архаїки, що ставала не лише гальмом розвитку, але і культурно ізолюючим чинником.
Мало місце і просте повернення до колишньої этнокультурной специфіки в стилі, способі життя, міжособових стосунках. Це виявилося не лише в поверненні до символізуючого одягу, що різноманітить повсякденність, або до традиційної їжі, але і в соціальних стосунках, зокрема в обігу до авторитету старійшин, шаманів у кавказьких і середньоазіатських народів, у тувинців, якутів, в пожвавленні віруванні в духів, дотриманні урази у мусульман і так далі В результаті культурні кордони заглиблювалися. Помітну роль в цьому грали релігійні відмінності, що особливо очевидно в Північнокавказькому регіоні, в Середній Азії, Казахстані.
Все це пояснює, чому питання про зіткнення цивілізацій, який ставив С. Хантінгтон, не здавався настільки вже абсурдним. На нього потрібно було давати відповідь. Особливо поважно було зрозуміти соціальну значущість культурних відмінностей, величину дистанції у взаємодіях груп усередині республік і, нарешті, роль культурної своєрідності в стилі стосунків між республіками і Центром.
Предметом дослідження була соціально-культурна дистанція, тобто вимірюваний ступінь близькості, або своєрідності, відзнаки (по Л. фон Візі, «відчуженості», але в російській мові цей термін має сенс «ізоляційності» і тому менш придатний). Аналізувалися не всі елементи культури, а ті з них, які мають соціально-дистанціний зміст в конкретних політичних і економічних умовах. Скажімо, для українців, що жили в автономних республіках РСР, де мовою діловодства і спілкування була російський, мова не була чинником, що соціально-розмежовує. Але зараз, коли в Україні офіційно існує одна державна мова і знання .мови титульної національності служить обов'язковою умовою для заняття посади і роботи по певних професіях, у тому числі пов'язаним з доступом до влади, для українців мова має соціально-дистанційне значення.
Соціально-культурна дистанція між титульними народами України, що живуть в Україні, розглядувалася в аспекті етнічних особливостей, що зберігаються, по-перше, соціально-професійній діяльності; по-друге, ідеологічних орієнтації; і в третіх, уявлень про нормативні цінності.
У ідеологічній сфері були виділені орієнтації людей на макрорівні — щодо суспільних стосунків в країні в цілому: про формування цивільного, плюралістичного суспільства або, навпаки, повернення до колишніх порядків; на мезо-рівні — щодо групових цінностей, наприклад, суверенітету народів, етнокультурного домінування або культурного плюралізму, а також таких цінностей, які служать символом етносу, — рідна мова, оцінка історичного минулого, орієнтації на минуле-майбутнє, схід-захід.
В результаті опитів було встановлено, що в орієнтаціях на цінності макрорівня дистанційність між респондентами титульної національності і українцями або статистично незначуща, або зовсім невелика.
Як вже наголошувалося, культурна дистанція зв'язана з нормативною культурою, що зумовило ділення на суспільства з традиційною домінантою і суспільства з сучасним «модерністським» кодом. Для з'ясування питання про те, наскільки велика дистанція за цією ознакою, ми вивчили відношення представників вказаних етносів, по-перше, до загальнолюдських цінностей; по-друге, до специфічних етнокультурних цінностей і розпоряджень; і по-третє, проаналізували психологічний ракурс сприйняття іншої групи і власної етнічної ідентичності.
У сільському середовищі, при значній схожості в цілому, відмінності у відношенні до одних і тих же цінностей дещо більше. Біля титульних національностей вище цінність сім'ї, пошани людей і освіти. Остання цінність більше характерна для так званих модернізованих культур, а це означає, що в селі також йдуть динамічні процеси. У Татарстані, при найбільшій схожості між титульною національністю і росіянами не лише в місті, але і на селі, татари в сільських умовах відрізняються саме орієнтацією на освіту.
А ось по специфічних культурних цінностях відмінність етносів, природно, ще значне. І в цій сфері «культурні дистанції» грають істотну роль. Як вже мовилося, цінність рідної мови представляється титульним національностям більш значущою, що цілком зрозуміло, оскільки російська мова домінує і зараз, а мови інших народів тільки зачинають відроджуватися. Не випадково мова була основним ідеологічним символом вже в перших деклараціях національного руху.
Інший чинник, який, мабуть, «набиратиме» силу розмежувала етносів, — це відмінності в релігії. Звичайно, багато що залежить від конкретної ситуації. Варіант, коли релігійність не стане таким чинником, можливий за умови, якщо відсутня домінанта релігійно-фанатичного ізоляціонізму.
Висока релігійність зафіксована у людей в зонах відкритих міжетнічних конфліктів, тобто там, де у людей немає упевненості в безпеці особи і сім'ї. Названі тенденції, а також інші спостереження дають підставу для виводу перш за все про те, що нераціонально дискутувати про роль релігії взагалі в етнічних кордонах і міжетнічних конфліктах, неплідно розглядувати навіть роль конкретних релігій (ісламу, буддизму і так далі) як каталізаторів або стимуляторів конфліктів.
А ось що дійсно визначає масштаби дистанції, так це ті елементи поведінки, якою надається якесь символізуюче і інтегруюче значення. Як вірно відмітив Е. Шилз, традиції складаються не самі по собі, їх створюють або змінюють люди.
Е. Хобсбаум говорить про «винайдені» традиції, одні з яких символізують і виражають соціальну близькість, ідентифікацію співтовариств і націй, інші легітимують статус, інститути, авторитети, треті соціалізують певні цінності, норми, правила поведінки. Власне, по тих же функціях можна класифікувати і не «винайдені» традиції, а направлено підтримувані або відроджувані.
Всі вони створюють певний образ народу, який сприймається іншими як більш менш схожий або відмінний від власного і, залежно від ситуації «миру або ворожнечі», стимульований або такий, що гаситься. Останніми роками ми всі були свідками того, як в очах росіян то стимулювалися уявлення про особости поведінкових стандартів чеченців, то, коли з'являлися надії на світ, підтримувався образ: «чеченці такі ж люди, як ми».
Психологічні механізми «працюють» на зміцнення ідентичності, внутрішньоетнічній консолідації і на зіставлення або зіставлення етнічних груп. Але очевидно, що велику роль у формуванні соціально значущих відзнак грає ідеологічний «настрій» еліт, мобілізація ними груп на конфліктний або кооперативний спосіб взаємодії, ніж самі культурно-розрізняльні характеристики.
2. Проблеми взаємодії культур
Проблемою політичного звучання, а нерідко і ідеологічного протистояння є взаємодія культур. Ті або інші зразки культури передаються через об'єктивні і суб'єктивні обставини. У багатонаціональних містах і селах, на підприємствах і в установах, на сусідських майданчиках і в дворових колективах люди різних національностей не могли б спілкуватися, якби вони не знали мови один одного, звичаїв, норм поведінки. Неможливо стати освіченою людиною, не знаючи досягнень культури інших народів. У знанні і використанні їх у кожної людини є об'єктивна потреба.
Але в той же час елементи культури виступають і як свого роду символи народу, етносу. Українська культура, українська мова в республіках СРСР вивчалися і приймалися в більшості випадків не лише як необхідна частка повсякденного життя в багатонаціональному суспільстві, але і як символ лояльності державі, а нерідко і престижності.
Зміна ідеології в союзних республіках СРСР в ході національних рухів додала українській культурі інший образ. Для одних вона залишилася необхідною часткою світової культури, для інших придбала роль символу колоніального підпорядкування.
Якщо ідеї, цінності, що декларуються державою, суспільством, підтримуються дією, то вони перетворюються на реальність і спричиняють за собою певні наслідки. Таке з'єднання суспільства і культури Тенбрук називає «безшовним». Так було і з російською культурою, яка значною мірою символізувала собою державну культуру і в цій ролі акумулювала російськомовну культуру інших народів.
Від потенціалу культури кожного народу, рівня міжетнічної взаємодії, політики «на місцях» істотно залежало і залежить тепер глибина проникнення загальнодержавної і російської культури в життя людей різних національностей. По даному показнику (масштабам, глибині проникнення) міжкультурні взаємодії діляться на чотирьох типів: асиміляція, аккультурація, кооперація і етнокультурна ізоляція.
Асиміляція — це процес не лише ухвалення членами тієї або іншої етнічної групи культури іншого народу, але і зміна етнічній ідентичності, самосвідомість людей.
Повній асиміляції якоїсь спільності (мова не йде про окремих людей) в Радянському Союзі і в Україні не було. Але були культури, біля яких їх форми, що об'єктивувалися, втрачали репрезентативність.
Етнокультурний ізоляціонізм — це тип взаємодії, характерний для конфліктних стосунків.
Зазвичай в етносоціологічних дослідженнях «закладається» блок етнокультурних орієнтації: у повсякденній побутовій культурі (обряди, свята, їжа, одяг і тому подібне), в професійній культурі (яку літературу читають, театральні постановки дивляться і тому подібне), в соціальних і етичних цінностях. Результати аналізу всіх цих показників дозволяють судити про домінуючих типів міжкультурної взаємодії і його динаміку.
Одна з важких проблем, яку доводиться вирішувати етносоціологам при інтерпретації результатів досліджень, — це визначення того, якою мірою орієнтацію на російську культуру і на культуру загально цивілізаційну слід розглядати як орієнтацію на сучасну культуру на противагу традиційною, а в якій — як орієнтацію саме на українську, англійську або німецьку культуру. Ось чому соціологи використовують можливість порівнювати культурні орієнтації, ідеї і цінності в системі, чого етнологи, історики і навіть культурологи зробити на одному і тому ж масиві не можуть.
Складною проблемою в сучасних дослідженнях залишається і виділення елементів загальноукраїнської культури. Це породжує безліч вульгаризаторських штампів. Етнічна різноманітність культурних характеристик соціальних груп. Роль національних шкіл
Як ми вже згадували на початку розділу, в культурі є такі аспекти, які безпосередньо пов'язані з вивченням соціальної структури суспільства. І, звичайно, вони є предметом вивчення в етнічній соціології.
Існують різні підходи до виміру соціальної структури. Етносоціологічні дослідження, які проводилися в 70—80-х роках, як правило, виходили з характеру і якості розподілу праці, виробничих стосунків. Відмінності соціальних груп розглядувалися з урахуванням цінностей, норм, культурних інтересів. Це було цілком природно, оскільки поважно було показати не лише різноманітність соціальних ділень у різних народів, але і відзнаку самих соціальних груп в них. Висновки в цілому зводилися до того, що в однакових соціальних групах у різних народів більше схожості, ніж відмінностей, що якраз і підтверджувалося способом життя груп, цінностями, інтересами в духовній сфері. Але це не означало взагалі відсутності яких-небудь відмінностей. Вони були, і достатньо помітні, особливо в нормах побутового життя, сімейних стосунків і тому подібне
Деякі народи не акцентують модерністські орієнтації, а, навпаки, підкреслюють такі негативні сторони цього напряму розвитку, як екологічні лиха, індивідуалізація життя, злочинність, наркоманія. Разом з тим цілком зрозуміле заперечення євроцентризму призвело до підкреслення «свого шляху», в якому просліджується архаїзація соціальних стосунків. У такому разі вже не стільки кваліфікаційні і професійні відмінності стають соціальними розмежуваннями, скільки статусні відмінності традиційного суспільства: відроджений інститут старійшин, знов набуває значення приналежність до кланів. «Нова» нерівність по суті пов'язана з культурними чинниками; інше питання — кому це вигідно, які нові еліти на цьому укріплюють свої владні позиції. Тут є видимою певна тенденція: чим менше можуть суспільства, що йдуть стежкою західної модернізації, продемонструвати свої успіхи, тим глибше стають підстави для пошуку і затвердження «своїх шляхів» розвитку.
На відміну від багатьох зарубіжних досліджень, які орієнтовані спеціально на вивчення забобонів, агресії, у вітчизняних етносоціологічних дослідженнях склалася традиція розглядувати міжетнічні стосунки в континуумі «доброзичливі—нейтральні—негативні (несприятливі)».
Загострення міжетнічних відносин, що виявилося і в ході національних рухів, міжнаціональних конфліктів і напруги на пострадянському просторі і в Югославії, і в країнах розвиненої демократії (у Великобританії, Канаді, Бельгії), підвищило науковий і суспільний інтерес до пояснювальних моделей характеру міжнаціональних стосунків. Над відповідями на питання: чому виникають напруга і конфлікти? Які умови сприяють згоді і толерантним стосункам? Чому, здавалося б, однакові умови взаємодії одні сприймають як конфліктні, а інші адаптуються до них? Які групи населення зазвичай стають творцями «порохової бочки», і хто «підносить до неї сірник»? — працюють і етносоціологи, і етнопсихологи.
3. Історичні і політичні чинники в міжетнічних взаємодіях
Соціальні психологи і соціологи виділяють п'ять груп взаємозалежних чинників, що впливають на міжетнічні стосунки, — історичні, соціальні, культурні, психологічні (або їх виділяють як особові) і ситуативні. Нам представляється доцільним виділити ще і політичні чинники. Розгледимо коротко кожну з вказаних груп чинників.
Серед історичних чинників, що впливають на міжетнічні стосунки, безумовне важливе значення мають три класи явищ. Перший — це сам хід історичних подій, в результаті яких складалися стосунки народів; другий — історичні події, які стають якимсь символом в ході стосунків, що нині розвиваються; і третій — особливості історико-соціального розвитку народу, включеного в контакт.
Народи як великі соціальні спільності вступають в контакт в результаті різних історичних обставин. Коли виявляють міжетнічну напругу, то найчастіше зосереджують увагу на завоюваннях, насильницьких приєднаннях, колоніальному минулому. При цьому враховуються різні типи колонізації. Адже, як відомо, колоніальні держави складалися не лише шляхом завоювань, але і на основі добровільного приєднання, пошуку патронажу. Крім того, відомі випадки так званої «народної» колонізації. Має значення і те, якого типа відношення складалися з метрополією. Історики виділяють, наприклад, британського і французького типів колонізації; так званий зовнішній і внутрішній колоніалізм.
На території всього СРСР , а зараз і Україна, ми мали можливість спостерігати наслідки стосунків різного типа, що історично склалися. І практично кожен з них, зберігаючись в пам'яті народу, маніфестував в різні історичні епохи.
У пам'яті народу, як правило, зберігаються події, які виступають як би об'єднуючим чинником, але, разом з тим, нерідко вони ж і «розділяють» його з іншими народами. Вони стають символічними, навколо них мобілізуються ідеологами або збитку, або героїчного минулого. І дуже часто різні народи оцінюють їх по-різному.
Типовий приклад — оцінка сталінських депортацій. Для кримських татар, наприклад, це — акт незаконних репресій, а для чималого числа українців, що особливо воювали в роки Великої Вітчизняної війни, — кара за зради, зрада, акція, що забезпечила безпеку в країні.
Політичні чинники, що впливають на міжетнічні стосунки, включають щонайменше три класи явищ: принципи і форми державного устрою, характер політичного устрою, тип державної національної політики.
Цікаво, що американські соціологи Т. Петтігрю, Дж. Сімпсон і Дж. М. Інгер взагалі не виділяють політичні чинники як самостійні, а або частково включають їх в число історичних (Т. Петтігрю), або згадують їх тоді, коли говорять про вплив законів при розгляді теорії соціальної стратифікації (Сімпсон і Інгер). Швидше за все це пов'язано з тим, що вони досліджують міжетнічні і расові стосунки в США, де народи, що населяють цю країну тепер, не мали на її території своїх держав, а політичний устрій Штатів істотно розрізнявся в історичному минулому (рабовласницький Південь), але не тепер. Інша ситуація в Європі, де проблеми відповідності державно-територіального устрою і етнічного складу на селища країн розглядуються, але головним чином в руслі політичної соціології. Що ж до Радянського Союзу і пострадянського устрою, так само як і що були Югославії, Чехії, то тут державно-політичні чинники надзвичайно важливі для розуміння міжгрупових стосунків. Національно-державний пристрій, що історично склався, виступав раніше і є зараз історико-політичним чинником, віз що діє на міжетнічні стосунки.
Впливає на них і форма державного пристрою: унітарна держава або федеральне. Багато хто рахує федеральну державу демократичним способом «рішення національного питання».
Що стосується впливу політичного устрою, то, природно, можливості культурного, плюралізму набагато ширше в демократичному цивільному суспільстві, чим при тоталітарних або авторитарних режимах, що характеризуються високим рівнем етнічної дискримінації. Так, з тоталітарними режимами в Германії і Іспанії зв'язані масова етнічна дискримінація, чищення.
Проблема дій еліт, мобілізації ними етнічних відчуттів в ім'я важливих для етносів цілей — дуже істотний політичний параметр, що направляє міжетнічні стосунки. Не випадково ролі лідерів надається особливе значення в конфліктних теоріях. У розвитку міжетнічних стосунків еліта виконує лаву функцій: 1) «задає» ідеологію толерантності або ворожнечі; 2) виробляє політику, яка буде направлена на примирення, зняття упереджень або, навпаки, стимулюватиме фаворитизм; 3) направляє діяльність засобів масової інформації, які грають величезну роль у формуванні міжетнічних установок і стереотипів; 4) визначає освітні програми, що впливають на запобігання або зростання упередженості, бореться за владу знань за допомогою знань; 5) нарешті, вона служить як би зразком поведінки.
Демонстрація такої поведінки здатна задавати певний настрій. Наприклад, зустрічі президента США Б. .Клинтона з представниками етнічних і расових общин — поляками, індійцями, неграми — особливо широко транслюються засобами масової інформації. Такі дії президента, звичайно, є демонстрацією його політики.
При будь-якому типові державного і політичного пристрою політика держави, що проводиться відносно «меншин», грає велику роль, як, втім, і в цілому етнічна політика, яка стосується і більшості, або домінуючого етносу.
При всій різноманітності політики, що проводиться урядом, в ній можна виділити два основні напрями, які стосуються етнічних груп: інтегруюча політика (її інколи називають такою, що уніфікує) і політика культурного плюралізму. Інтегруючу політику сьогодні демонструє, наприклад, Естонія: той, хто не знає естонської мови і культури, не є тут громадянином держави. Але саме ця республіка піддається жорсткій критиці як зсередини, так і ззовні.
Приклад плюралістичної політики дає Україна, в якій прийнятий нульовий принцип громадянства (тобто всі держави, що живуть на території, незалежно від національності і часу мешкання отримали громадянство), є Декларація прав народів. Таку ж політику демонструє Україна. Сам факт наявності двох державних мов в більшості України, а також ухвалення Закону про національно-культурну автономію свідчать, про наміри здійснювати плюралістичну політику.
Політика плюралізму стосується зовсім не тільки області культури, мови, освіти. У широкому розумінні це і представництво національностей в інститутах влади, так звана «співучасть у владі». Таким чином, політична сфера тісно пов'язана з соціальними інтересами людей, їх трудовою влаштованою, мобільністю, але це вже інша група соціально-структурних чинників, на яких ми коротко і зупинимося далі.
4. Роль соціально-структурних і культурних чинників
Серед групи соціально-структурних чинників, що впливають на міжетнічні стосунки, можна виділити три найбільш істотних: 1) взаємозв'язок соціальної і етнічної стратифікації; 2) вплив соціально-структурних змін; 3) етнічний чинник в соціальній мобільності.
Узагальнюючи багаточисельні дослідження по міжетнічних стосунках, які давно ведуться в США, Г. Оллпорт прийшов до висновку, що упередження і конфлікти ослабляються, якщо контактуючі групи володіють однаковим статусом. Але поліетнічні держави, де всі общини володіють більш менш рівним соціальним статусом, знайти важко. Феномен же більшого представництва в престижних групах одних національностей в збиток іншим достатньо широко поширений і на особовому рівні дійсно сприймається як дискримінація. «Білу роботу зробить білий, чорну — чорний».
Низку американських соціологів виявили багаточисельні конфлікти, пов'язані з десегрегацией негрів. Саме у їх роботах встановлені деякі важливі закономірності. Так, швидкі зміни в статусі «відстаючих» груп ведуть до більшої конфліктності. Рівень конфліктності знижується, якщо діють «організовані групи», здатні сконцентрувати свої зусилля навколо певних зразків десегрегации. У тих общинах, в яких за зміни виступали комітети сприяння, мери, церковні організації, міжрасові ради і тому подібне, міжрасові стосунки лагідніли. У інших же общинах, де такого сприяння не було, ворожість груп зростала. Тому у дітей білих і афроамериканців були різні результати від їх спільного навчання в школах. «На швидкість і напрям змін робить вплив і стратегічне мистецтво лідерів», — до такого висновку прийшли Дж. Сімпсон і Дж. Інгер.
У СРСР, а потім і в Україні було висловлено немало подивів з приводу того, чому народи, які за радянських часів дістали доступ до освіти (а нерідко навіть користувалися в цьому відношенні певними перевагами), все більш помітно зачали бути представником в структурах влади, тобто кажучи соціологічною мовою, «вирівнювалися по соціальній структурі», разом з тим заявляли про свої нові претензії, спочатку в завуальованих формах (як в СРСР — в кінці 70-х років), а потім (після «перебудови») і відкрито. Пояснення подібним фактам дає теорія соціально-структурних змін. Власне, так було у всьому світі. Наприклад, в той період, коли фламандці і валлони вирівнювалися в структурі, бельгійське суспільство повинне було приймати заходи для стабілізації; коли франкоканадці почали наздоганяти в соціально-економічній сфері англоканадців, Канада встала перед проблемою вдосконалення державного пристрою.
Таку ж ситуацію переживав свого часу СРСР і переживає сьогодні Росія. Чи є способи пом'якшити дію даного чинника, окрім часу, необхідного для взаємної адаптації до нового «розставляння» позицій в соціальній структурі? Такі способи є. До їх числа, як вже мовилося, відноситься перш за все дія цивільних законів, організаційних структур, лідерів.
Що стосується ситуації в Україні і країнах ближнього зарубіжжя, то в період економічної трансформації тут діє ще одна ускладнююча обставина — формування нового престижного шару — «багатих людей», яких представляють банкіри, бізнесмени, підприємці. Людей яких національностей опиниться більше в даному шарі? Це зараз питання не просто відчуття престижу, достоїнства, але і економічного інтересу, що найсильніше зачіпає більшість людей.
Є і інші соціальні параметри, які близько зачіпають інтереси людей і усвідомлюються як дискримінаційні, зокрема, можливості соціального зростання, мобільності, а точніше, соціальних переміщень.
У СРСР цей процес залежав і від здібностей людей, і від їх стартових можливостей, але він був і керованим. Наприклад, перші секретарі ЦК компартій союзних республік були особами титульної національності, а другі секретарі — українцями. На вищих командних посадах в армії завжди були росіяни, в деяких випадках українці. Але в республіках ідеологію союзної влади проводили «свої» для місцевого населення люди, тому в Академії суспільних наук при ЦК КПРС готувалися керівники з осіб титульних національностей і їм «відкривали дорогу» в республіках. Готувалися кадри і для розвитку продуктивних сил на місцях. В результаті мобільність, особливо серед титульних національностей республік, була високою, як правило, вище, ніж у українців. Скажімо, якщо 2/3 або 3/4 людини з середовища «моєї національності», що живуть в містах (а саме з урбанізацією був тісно пов'язаний процес мобільності), підвищили своє соціальне положення в порівнянні з батьками, то, природно, уявлення про достоїнства «мого народу», про його самодостатність знаходять все більше розповсюдження, і ростуть претензії на вищий статус.
Далеко не завжди такі претензії спокійно сприймалися навколишніми людьми нетитульної національності, особливо росіянами.
Серед людей тих, що знизили свій статус в порівнянні з батьками або протягом трудового життя, частка негативних установок на між етнічні контакти завжди вищі.
Для виміру міжетнічних установок часто використовують шкалу Богардуса, по якій з'ясовують готовність респондента «прийняти людину іншої національності як: а) громадянина держави, би) ділового партнера, в) сусіда, г) друга, д) члена сім'ї (чоловік дочки, дружина сина)». Шкалу зазвичай модифікують. Шкала розрахована на вимір дистанції готовності до контакту: якщо, скажімо, грузин готовий прийняти російську (російського) як член сім'ї, то він тим більше готовий прийняти її (його) як друга, сусіда, ділового партнера.
Культурні чинники, що впливають на міжетнічні стосунки, діляться на дві групи: перша пов'язана з освітою і інформованістю, друга — з традиційними нормами кожної культури (у соціології частіше говорять просто про традиціоналізм).
Той факт, що освіта, і в цілому освіта, здатна руйнувати міжетнічні кордони, знімати упередження, встановлений в багаточисельних дослідженнях. У однонаціональних, особливо часто в сільських, общинах негативні гетеростереотипи і упередження значною мірою підпитуються їх культурною замкнутістю. Біля освічених же груп негативні установки найчастіше не пов'язані з культурними чинниками, особливо в діловій сфері.
До першої групи чинників відноситься і пропаганда зразків міжнаціонального спілкування через засоби масової інформації. Особливо великий вплив роблять телебачення і преса.
У мусульманській общині Вашингтона нам розповіли, як один крупний бізнесмен-мусульманин завдяки своєму впливу, у тому числі в державних установах, добився того, що по телебаченню було заборонено показувати мусульман в образі ший хов-богачів і кровожерливих людей із зброєю.
Цікаво, як один з бізнесменів-калмиків пояснював те, чому він вважає за краще працювати зі своїми одноплемінниками: «У нашій справі багато попадаються люди невмілі або безвідповідальні. Якщо хтось з партнерів «прогорить», то за українця ніхто не заплатить.
Уявлення про людей, з якими краще мати справу, відношення до явищ інших культур, подіям з життя інших народів багато в чому визначаються тим, як історичне минуле, сучасна соціальна дійсність заломлюються в психології особи. Ось чому соціологи особливо виділяють особові чинники.
5. Соціально-психологічні і ситуативні чинники. Толерантність в міжетнічних стосунках
Узагальнюючи теоретичні підходи до пояснення міжгрупових стосунків на особовому рівні, B.C. Агєєв називає мотиваційні, ситуаційні, когнітивні і діяльнісний підходи.
Мотиваційні підходи до пояснення характеру міжетнічних стосунків — нейтральних або напружених і ворожих — виходять переважно з емоційної сфери психічної діяльності.
Перша струнка систематизація поглядів в руслі такого підходу зв'язується з іменами Фрейда і його послідовників. Ворожість до інших вони пояснювали несвідомими процесами, які визначаються характером емоційних стосунків в сім'ї, закладених в ранньому дитинстві.
У руслі мотиваційного підходу інтерпретують міжгрупові стосунки і прихильники концепції «фрустрації і агресії». Фрустрація, вважають вони, виявляється в напрузі, відчуттях тривоги, відчаї, що переростають в гнів, роздратування, готовність до агресивних дій. З погляду цієї теорії Л. Берковітц аналізував расові хвилювання в США. Він пов'язував розвиток фрустрацій з відносною депривацією — розумінням своїх труднощів при порівнянні власного положення з положенням інших. Положення про відносність депривації було, поза сумнівом, важливим для з'ясування її значущості: людина схильна порівнювати своє нинішнє положення не стільки з минулим, скільки з положенням інших груп, що знаходяться у взаємодії з ним. Досить пригадати, як напередодні 90-х років радянські люди порівнювали своє матеріальне положення не з періодом, скажімо, війни або післявоєнного розвитку, а з положенням народів інших країн Європи, США, про яке вони почали дізнаватися з передач телебачення і кінофільмів.
Дослідниками доведено, що фрустрації далеко не завжди ведуть до агресії. Можливі інші способи поведінки або знаходження якогось виду вирішення проблем, що породжують фрустраційні стани, або переростання (по якихось причинах) цього стану в депресію. Мабуть, стосовно етнічної групи в цілому, стан депривації навряд чи може бути масовим, але елементи його, безумовно, можуть просліджуватися особливо на особовому рівні, де вони виявляються в зростанні неврозів, астенічних станів, що фіксуються у людей в зонах міжетнічних конфліктів.
Фрустрації необов'язково можуть бути спочатку пов'язані з іншою етнічною групою. Вони з'являються на основі економічних труднощів, то що спостерігав Л. Берковітц в США відносно негритянського населення, коли життя ставало важчим, що спостерігається часто у відношенні до мігрантів в Європі, а зараз і у нас — після розпаду СРСР. Саме в період фрустраційної напруженості розповсюджуються негативні стереотипні характеристики частішають конфліктні епізоди на особовому рівні.
На жаль, у вітчизняних дослідженнях міжетнічних стосунків, в масових опитуваннях тип особи (авторитарний, невротичний, экстраверт і так далі) спеціально не вивчався. У про грамах зазвичай «закладалися» тендерні, вікові і соціальні характеристики. Враховувалися стани задоволеності або незадоволення різними життєвими обставинами, оцінка життя в цілому. На основі цих індикаторів при аналізі ідентичності і міжетнічних установок, наприклад, в згадуваному проекті «Націоналізм, етнічна ідентичність і регулювання конфліктів», виділялися типи песимістів і оптимістів, з'ясовувався рівень агресивності в групах. Але отримані характеристики розглядувалися як результат ситуацій, конкретних обставин. Бо в інструментарій для масових опитів дуже важко ввести процедури, що вимірюють, скажімо, авторитарність або невротичність осіб.
Проблема полягає в тому, що соціологічні методики, використовувані для репрезентативних опитів великих груп, украй важко поєднати з психологічними. Не випадково психологи працюють переважно з малими або експериментальними групами. Але працюючи з ними, неможливо врахувати всю складність соціальних явищ. Недивно, що критика з цієї точки зору йде з середи самих психологів, зокрема від творця однієї з найбільш популярних в психології теорії соціальної ідентичності Р. Теджфела, яка розвивається в руслі когнітивних підходів. Згідно цієї теорії, група є «сукупність індивідів, які сприймають себе як членів однієї і тієї ж категорії, розділяють емоційні наслідки цього само визначення і досягають деякої міри узгодженості в оцінці групи і їх членства в ній». Тобто, скажімо, росіян об'єднує те, що вони сприймають себе як росіян, відрізняють себе від неросійських і якось оцінюють. Інакше кажучи, це усвідомлювана (лат. cognitio — знання, пізнання) єдність, відповідне сприйняття себе і відзнака від інших і є група. Таким чином когнитивісти визнають групу психологічною реальністю. І такий підхід дуже близький конструктивістському підходу в соціально-культурній антропології.
Міжгрупове порівняння є одним з положень теорії соціальної ідентичності, в центрі уваги якої були міжгрупові процеси — кооперація, конкуренція і конфлікт. За основний напрям вивчення міжгрупових стосунків Теджфел вважав дослідження когнітивних процесів, а саме соціальної категоризації, ідентифікації, соціального порівняння, міжгрупової дискримінації.
Не дивлячись на важливість всіх цих процесів і доказ тези (дуже істотного для нас) про вплив етнічної ідентичності на міжгрупові стосунки, поведінку людей, груп пояснювалося в теорії соціальної ідентичності, виходячи з «когнітивного суб'єктивного світу особи».
Визнаючи значущість когнітивних процесів, ми проте, звертаємо увагу на виводи дослідників вітчизняної школи в соціальній психології, зокрема, на концепцію, що сформувалася на основі ідей Л.С. Виготського, А.Н. Леонтьева про соціальну, культурно-історичну обумовленість психіки людини, на дієвий підхід. Формулюючи його, B.C. Агєєв пише, що когнітивні процеси ще мають бути пояснені через специфіку діяльності груп, об'єктивних умов, в яких існують і взаємодіють групи. Об'єктивні умови впливають і на самі міжгрупові взаємодії, і на когнітивні процеси.
За допомогою психологічних методик досліджуються регулятивні і захисні соціально-перцептивні, компенсаторні і регресивні психологічні механізми, що визначають зміни ідентичності, установок. Цей метод дослідження найбільш послідовно викладений Г.У. Солдатової і полягає в наступному. Соціально-перцептивні механізми аналізуються на основі виділення в міжетнічних стосунках групи специфічних емоційно-атрибутивних феноменів, які «працюють» в умовах зростання міжетнічної напруженості. Такими феноменами можуть бути наступні: посилення міжгрупових відмінностей і зменшення відмінностей усередині групи; збільшення «позитиву» в оцінці власної групи (тобто те, що ми пов'язуємо з поглибленням етнокультурних кордонів); пошук винного по етнічному критерію; проектування негативних відчуттів, якостей, неприйнятних для власного народу, на інших. Віна, відповідальність за невдачі (у економіці, політичній сфері і так далі) власного народу переноситься на інші групи або їх лідерів, тобто йде пошук причин зовні, а не усередині.
Таким чином, посилюється атрибутивний механізм «емоційної пермутації» (лат. permuture — міняти), тобто зсуви «виправдувальних» і «звинувачувальних» оцінок («братські народи» стають «окупантами», «інородцями»).
Ще один механізм — підвищення вибірковості сприйняття в ситуації контактів, що передбачаються, тобто відсів позитивної інформації, спотворення інформації, що поступає, відтворення негативних етносоціальних уявлень; деперсоналізація членів своїй і «ворожою» груп. Дія всіх цих механізмів, що є показниками міжетнічної напруженості, посилюється в умовах конфліктів.
Дія компенсаторних механізмів в міжетнічних стосунках розглядується як результат сформованого комплексу «Груповій неповноцінності» можна додати, що сама етничність в умовах різних соціальних і політичних змін, криз цивільної ідентичності виступає в своїй компенсаторній функції. З цим зазвичай буває зв'язано зростання гіперідентичності в масових масштабах.
Антиасиміляційні настрої (відновлення комунікативних функцій «рідних мов», відновлення втрачених елементів традиційної культури і тому подібне) переростають в рухи за відновлення достоїнства, які зачинають сприйматися не лише в психологічному плані, але і в політичному, — як потреби в самоствердженні аж до суверенітету в різних формах.
Регресивні механізми виражаються в зростанні невпевненості в майбутньому. Це веде до повернення архаїчних форм взаємодії, відновлення кланово-родових систем в культурі, що ми спостерігали і в середньоазіатському регіоні, і на Кавказі. Регресивні механізми набувають особливої ролі в разі тривалих, важковирішуваних конфліктів.
У одному випадку вони можуть стати напрямом (точніше, одним з напрямів) в погоджувальних процедурах при регулюванні конфліктів; у іншому — гальмом в цивілізаційному розвитку, повертаючи до тих стадій, коли спори вирішувалися насильством і війною.
Всі вказані соціально-психологічні механізми включаються тоді, коли формуються інтолерантні стосунки між етнічними групами.
З питання про те, що таке міжетнічна толерантність, серед етнологів, етнопсихологів йдуть дискусії. Одним з досить поширених є розуміння толерантності як індиферентності до етнічних відмінностей. Воно нерідко зустрічається серед людей з високою діловою або загальнокультурною орієнтацією в життєвих установках — серед «природників», математиків, економістів. Але, буває, його розділяють і ті, хто, як мовиться, «втомився» від етнічних, національних проблем і хотів би звести їх нанівець, проте в реальності таке «рішення» просто неможливе.
Поважно також враховувати, що люди з середи недомінуючих груп часто сприймають саму постановку проблеми про толерантність як спосіб стимулювати «терпіння», «терплячість», а індиферентність в міжнаціональному спілкуванні — як прагнення забути про потреби народів або навіть як тенденції, що асимілюють. Ось чому розуміння толерантності має не лише наукове, але і практичне, ідеологічне і політичне значення.
Ми розглядуємо толерантність не як позицію самообмеження і навмисного невтручання, згоди на взаємну терпимість, а як ухвалення інших такими, які вони є, і готовність взаємодіяти з ними. Багато досліджень, проведених нами в різних республіках Російської Федерації підтвердили що людей толерантних, готових до спілкування, скрізь набагато більше, ніж просто індиферентних. Серед росіян частка етнічно індиферентних коливалася в республіках в межах 10-15%, а готових до позитивних контактів — до 60—80% по соціальних, демографічних і етнічних групах.
Міжетнічна толерантність виявляється у вчинках, але формується у сфері свідомості і, звичайно, тісно пов'язана з етнічною ідентичністю. Всі види гіперідентичності підвищують рівень інтолерантності в міжетнічних установках. Але на цій підставі вважати етнонаціональну самосвідомість за небезпечну, прагнути не нагадувати про нього було б помилкою, що тільки підсилює складність міжетнічних стосунків. Не етнічне само свідомість взагалі, а гіперболізування його (егоцентризм, етноегоїзм і тому подібне) негативно впливає на толерантність. Ситуаційний чинник ми інтерпретуємо ширше, ніж в психологічних концепціях. Д. Кемпбел сформулював теорію, згідно якої конфлікт інтересів між групами зумовлює стосунки конкуренції і очікування загрози з боку «чужинців». Як видимий, при психологічному підході сприйняття і відчуття загрози інтерпретуються як та ситуація, яка породжує інтолерантність в міжетнічних взаємодіях. При етносоціологічному підході сама конкретна, об'єктивна ситуація — збіг обставин в економічній, політичній і соціальній сферах — створює конфлікт інтересів, впливає на сприйняття обстановки, які потім, у свою чергу, можуть в тій чи іншій мірі визначати і внутрішньогрупову солідарність, і поглиблення етнокультурних психологічних кордонів.
6. Розуміння міжетнічного конфлікту
Міжетнічні конфлікти (нерідко їх називають просто етнічними) чи ста поширеним явищем на сучасному світі. За даними Стокгольмського міжнародного інституту по дослідженню проблем миру в Осло, дві третини всіх насильницьких конфліктів в середині 90-х років були міжетнічними. Перехід до демократизації в нашій країні і розпад СРСР також супроводилися гострою міжнаціональною, міжетнічною напругою і конфліктами.
Один з принципових питань для розуміння таких конфліктів — питання про їх зв'язок з самим феноменом етнічності: чи є зв'язок між ними сутнісною, закладеною в самому етнічному різноманітті людства, або вона суто функціональна? Якщо визнати достеменним перший підхід, то тоді інгушів і осетин, арабів і євреїв, вірмен і азербайджанців слід визнати «не сумісними». Якщо виходити з другого, то треба зробити висновок: не етнічність складає суть таких конфліктів, вона — форма їх прояву.
У конфліктних ситуаціях оголюються суперечності, які існують між общностями людей, консолідованими на етнічній основі. Далеко не в кожен конфлікт буває залучений весь етнос, це може бути його частка, група, яка відчуває на собі або навіть усвідомлює суперечності, що ведуть до конфлікту. По суті конфлікт є спосіб вирішення протиріч, проблем, а вони можуть бути самими різними.
За офіційною версією, конфлікти з'явилися наслідком відступу від ленінської національної політики. Але одні бачили цей відступ в сталінських репресіях, депортаціях цілих народів, в декларативному характері федеральних стосунків
Окрім політичних версій була запропонована модель соціально-структурних змін як основи суперечностей, що приводять до конфліктів. Її висунули етносоціологи, які вважають, що в основі міжетнічної напруженості лежать процеси, пов'язані з модернізацією і інтелектуалізацією народів. Це процеси, без яких метрополія так само не могла розвиватися, як і регіони. Вони привели до того, що в престижних видах діяльності наростала конкуренція між титульними національностями і росіянами. У багатьох народів до кінця 70-х років не лише сформувалася поліструктурна інтелігенція (тобто окрім адміністративної і зайнятої у сфері освіти, як було в основному в 30-60-х роках, з'явилася ще і наукова, художньо-мистецька, а біля деяких національностей — і виробнича), але і склалися нові цінності і уявлення, у тому числі про самодостатність і важливість більшої самостійності. Такі уявлення і цінності не збігалися з тими, які були у росіян в республіках. Більшість з них приїхали сюди з установкою допомагати (у багатьох допомагали їх батьки), а отже, вони і відчували себе по статусу вище за місцеве населення, титульних етносів.
Цей підхід акцентує увагу на тому, що на історичному відрізку часу відбуваються зміни в потенціалі етнічних груп, що претендують на привілейовані, престижні місця, у тому числі у владі. Змінюються і ціннісні представлення груп Звичайно, висуваючи даний підхід, ми розуміли, що пропонуємо одне з пояснень, яке у ряді випадків може бути навіть головним, але не для всіх конфліктів.
Висновок
Відмова групі в задоволенні її базових потреб, включаючи потреби в ідентичності і безпеці, викликає «страх знищення» групи, і це, на думку Гурра, робить етнічні конфлікти постійним і неминучим елементом соціально-політичної системи. Виходячи з цього, навіть робилися спроби створення списків «меншин риски», які не лише відчувають систематичну дискримінацію, але вже і робили політичні дії ради того, щоб відстояти свої інтереси перед державами, що претендують на управління ними.
На доказ неспроможності даної пояснювальної концепції зазвичай приводять наступні аргументи: 1) етнічні групи не є настільки згуртованими, щоб весь час боротися за ідентичність, суперечності усередині груп бувають не менш руйнівними, чим між групами, 2) «ініціюють насильство не ті групи, які більш всього знедолені з погляду «базових потреб»; призвідниками придушення «інших» є групи (точніше, представники їх еліт), які володіють титульним статусом і добре розвиненими культурними інститутами»; 3) польові дослідження і інші дані по етнічності в стані конфлікту не підтверджують тезу про глибоко укорінене міжетнічне відчуження і ненависть; 4) небезпечно застосовувати тезу, яка робить легітимним поняття «Насильство із-за групових потреб».
Останні два аргументи абсолютно безперечні; перший вірний для стану етнічної групи поза гострою міжетнічною суперечністю; у ситуації ж міжетнічного конфлікту, що зародився, внутрішньогрупові суперечності зазвичай затухають. Що стосується другого аргументу, та ініціація конфліктів відбувається по-різному, і, мабуть, навряд чи можливо осягнути в реальності, які варіанти переважають. Але очевидно, що насильство ініціюється титульною групою тоді, коли група, що висуває вимоги, заявляє про претензії у відкритій формі. У таких ситуаціях вибір шляху, форми вирішення конфліктів в значній мірі залежить від еліт конфліктуючих сторін.
Концепція колективної дії заслуговує на серйозну увагу при поясненні міжетнічних конфліктів. Головним в ній є обґрунтування першого значення колективних інтересів, які спонукають людей діяти в ім'я їх, вибираючи ті або інші форми дій. Не фрустрації, а «накладення колективного інтересу на можливість його досягнення» розглядується як механізм, що формує дії. Боротьба між групами ведеться не взагалі, а з приводу конкретних питань. На думку Тіллі, в найбільшій мірі мобілізують людей питання політичного життя, пов'язані з боротьбою за владу.
Список використаної літератури
1. Л.А. Функції соціального конфліктам//Американська соціологічна думка, М., 1996. С. 543.
2. 3дравомислов А.Г. Міжнаціональні конфлікти в пострадянському просторі. М., 1997. С. 6.
3. Демографічний Енциклопедичний Словник. М., 1985.
4. Козлов В.І. Національності СРСР. М., 1982. С. 84
5. Петтігрю Т. Соціологія расових і етнічних стосунків М., 1968.
Таку ж ситуацію переживав свого часу СРСР і переживає сьогодні Росія. Чи є способи пом'якшити дію даного чинника, окрім часу, необхідного для взаємної адаптації до нового «розставляння» позицій в соціальній структурі? Такі способи є. До їх числа, як вже мовилося, відноситься перш за все дія цивільних законів, організаційних структур, лідерів.
Що стосується ситуації в Україні і країнах ближнього зарубіжжя, то в період економічної трансформації тут діє ще одна ускладнююча обставина — формування нового престижного шару — «багатих людей», яких представляють банкіри, бізнесмени, підприємці. Людей яких національностей опиниться більше в даному шарі? Це зараз питання не просто відчуття престижу, достоїнства, але і економічного інтересу, що найсильніше зачіпає більшість людей.
Є і інші соціальні параметри, які близько зачіпають інтереси людей і усвідомлюються як дискримінаційні, зокрема, можливості соціального зростання, мобільності, а точніше, соціальних переміщень.
У СРСР цей процес залежав і від здібностей людей, і від їх стартових можливостей, але він був і керованим. Наприклад, перші секретарі ЦК компартій союзних республік були особами титульної національності, а другі секретарі — українцями. На вищих командних посадах в армії завжди були росіяни, в деяких випадках українці. Але в республіках ідеологію союзної влади проводили «свої» для місцевого населення люди, тому в Академії суспільних наук при ЦК КПРС готувалися керівники з осіб титульних національностей і їм «відкривали дорогу» в республіках. Готувалися кадри і для розвитку продуктивних сил на місцях. В результаті мобільність, особливо серед титульних національностей республік, була високою, як правило, вище, ніж у українців. Скажімо, якщо 2/3 або 3/4 людини з середовища «моєї національності», що живуть в містах (а саме з урбанізацією був тісно пов'язаний процес мобільності), підвищили своє соціальне положення в порівнянні з батьками, то, природно, уявлення про достоїнства «мого народу», про його самодостатність знаходять все більше розповсюдження, і ростуть претензії на вищий статус.
Далеко не завжди такі претензії спокійно сприймалися навколишніми людьми нетитульної національності, особливо росіянами.
Серед людей тих, що знизили свій статус в порівнянні з батьками або протягом трудового життя, частка негативних установок на між етнічні контакти завжди вищі.
Для виміру міжетнічних установок часто використовують шкалу Богардуса, по якій з'ясовують готовність респондента «прийняти людину іншої національності як: а) громадянина держави, би) ділового партнера, в) сусіда, г) друга, д) члена сім'ї (чоловік дочки, дружина сина)». Шкалу зазвичай модифікують. Шкала розрахована на вимір дистанції готовності до контакту: якщо, скажімо, грузин готовий прийняти російську (російського) як член сім'ї, то він тим більше готовий прийняти її (його) як друга, сусіда, ділового партнера.
Культурні чинники, що впливають на міжетнічні стосунки, діляться на дві групи: перша пов'язана з освітою і інформованістю, друга — з традиційними нормами кожної культури (у соціології частіше говорять просто про традиціоналізм).
Той факт, що освіта, і в цілому освіта, здатна руйнувати міжетнічні кордони, знімати упередження, встановлений в багаточисельних дослідженнях. У однонаціональних, особливо часто в сільських, общинах негативні гетеростереотипи і упередження значною мірою підпитуються їх культурною замкнутістю. Біля освічених же груп негативні установки найчастіше не пов'язані з культурними чинниками, особливо в діловій сфері.
До першої групи чинників відноситься і пропаганда зразків міжнаціонального спілкування через засоби масової інформації. Особливо великий вплив роблять телебачення і преса.
У мусульманській общині Вашингтона нам розповіли, як один крупний бізнесмен-мусульманин завдяки своєму впливу, у тому числі в державних установах, добився того, що по телебаченню було заборонено показувати мусульман в образі ший хов-богачів і кровожерливих людей із зброєю.
Цікаво, як один з бізнесменів-калмиків пояснював те, чому він вважає за краще працювати зі своїми одноплемінниками: «У нашій справі багато попадаються люди невмілі або безвідповідальні. Якщо хтось з партнерів «прогорить», то за українця ніхто не заплатить.
Уявлення про людей, з якими краще мати справу, відношення до явищ інших культур, подіям з життя інших народів багато в чому визначаються тим, як історичне минуле, сучасна соціальна дійсність заломлюються в психології особи. Ось чому соціологи особливо виділяють особові чинники.
5. Соціально-психологічні і ситуативні чинники. Толерантність в міжетнічних стосунках
Узагальнюючи теоретичні підходи до пояснення міжгрупових стосунків на особовому рівні, B.C. Агєєв називає мотиваційні, ситуаційні, когнітивні і діяльнісний підходи.
Мотиваційні підходи до пояснення характеру міжетнічних стосунків — нейтральних або напружених і ворожих — виходять переважно з емоційної сфери психічної діяльності.
Перша струнка систематизація поглядів в руслі такого підходу зв'язується з іменами Фрейда і його послідовників. Ворожість до інших вони пояснювали несвідомими процесами, які визначаються характером емоційних стосунків в сім'ї, закладених в ранньому дитинстві.
У руслі мотиваційного підходу інтерпретують міжгрупові стосунки і прихильники концепції «фрустрації і агресії». Фрустрація, вважають вони, виявляється в напрузі, відчуттях тривоги, відчаї, що переростають в гнів, роздратування, готовність до агресивних дій. З погляду цієї теорії Л. Берковітц аналізував расові хвилювання в США. Він пов'язував розвиток фрустрацій з відносною депривацією — розумінням своїх труднощів при порівнянні власного положення з положенням інших. Положення про відносність депривації було, поза сумнівом, важливим для з'ясування її значущості: людина схильна порівнювати своє нинішнє положення не стільки з минулим, скільки з положенням інших груп, що знаходяться у взаємодії з ним. Досить пригадати, як напередодні 90-х років радянські люди порівнювали своє матеріальне положення не з періодом, скажімо, війни або післявоєнного розвитку, а з положенням народів інших країн Європи, США, про яке вони почали дізнаватися з передач телебачення і кінофільмів.
Дослідниками доведено, що фрустрації далеко не завжди ведуть до агресії. Можливі інші способи поведінки або знаходження якогось виду вирішення проблем, що породжують фрустраційні стани, або переростання (по якихось причинах) цього стану в депресію. Мабуть, стосовно етнічної групи в цілому, стан депривації навряд чи може бути масовим, але елементи його, безумовно, можуть просліджуватися особливо на особовому рівні, де вони виявляються в зростанні неврозів, астенічних станів, що фіксуються у людей в зонах міжетнічних конфліктів.
Фрустрації необов'язково можуть бути спочатку пов'язані з іншою етнічною групою. Вони з'являються на основі економічних труднощів, то що спостерігав Л. Берковітц в США відносно негритянського населення, коли життя ставало важчим, що спостерігається часто у відношенні до мігрантів в Європі, а зараз і у нас — після розпаду СРСР. Саме в період фрустраційної напруженості розповсюджуються негативні стереотипні характеристики частішають конфліктні епізоди на особовому рівні.
На жаль, у вітчизняних дослідженнях міжетнічних стосунків, в масових опитуваннях тип особи (авторитарний, невротичний, экстраверт і так далі) спеціально не вивчався. У про грамах зазвичай «закладалися» тендерні, вікові і соціальні характеристики. Враховувалися стани задоволеності або незадоволення різними життєвими обставинами, оцінка життя в цілому. На основі цих індикаторів при аналізі ідентичності і міжетнічних установок, наприклад, в згадуваному проекті «Націоналізм, етнічна ідентичність і регулювання конфліктів», виділялися типи песимістів і оптимістів, з'ясовувався рівень агресивності в групах. Але отримані характеристики розглядувалися як результат ситуацій, конкретних обставин. Бо в інструментарій для масових опитів дуже важко ввести процедури, що вимірюють, скажімо, авторитарність або невротичність осіб.
Проблема полягає в тому, що соціологічні методики, використовувані для репрезентативних опитів великих груп, украй важко поєднати з психологічними. Не випадково психологи працюють переважно з малими або експериментальними групами. Але працюючи з ними, неможливо врахувати всю складність соціальних явищ. Недивно, що критика з цієї точки зору йде з середи самих психологів, зокрема від творця однієї з найбільш популярних в психології теорії соціальної ідентичності Р. Теджфела, яка розвивається в руслі когнітивних підходів. Згідно цієї теорії, група є «сукупність індивідів, які сприймають себе як членів однієї і тієї ж категорії, розділяють емоційні наслідки цього само визначення і досягають деякої міри узгодженості в оцінці групи і їх членства в ній». Тобто, скажімо, росіян об'єднує те, що вони сприймають себе як росіян, відрізняють себе від неросійських і якось оцінюють. Інакше кажучи, це усвідомлювана (лат. cognitio — знання, пізнання) єдність, відповідне сприйняття себе і відзнака від інших і є група. Таким чином когнитивісти визнають групу психологічною реальністю. І такий підхід дуже близький конструктивістському підходу в соціально-культурній антропології.
Міжгрупове порівняння є одним з положень теорії соціальної ідентичності, в центрі уваги якої були міжгрупові процеси — кооперація, конкуренція і конфлікт. За основний напрям вивчення міжгрупових стосунків Теджфел вважав дослідження когнітивних процесів, а саме соціальної категоризації, ідентифікації, соціального порівняння, міжгрупової дискримінації.
Не дивлячись на важливість всіх цих процесів і доказ тези (дуже істотного для нас) про вплив етнічної ідентичності на міжгрупові стосунки, поведінку людей, груп пояснювалося в теорії соціальної ідентичності, виходячи з «когнітивного суб'єктивного світу особи».
Визнаючи значущість когнітивних процесів, ми проте, звертаємо увагу на виводи дослідників вітчизняної школи в соціальній психології, зокрема, на концепцію, що сформувалася на основі ідей Л.С. Виготського, А.Н. Леонтьева про соціальну, культурно-історичну обумовленість психіки людини, на дієвий підхід. Формулюючи його, B.C. Агєєв пише, що когнітивні процеси ще мають бути пояснені через специфіку діяльності груп, об'єктивних умов, в яких існують і взаємодіють групи. Об'єктивні умови впливають і на самі міжгрупові взаємодії, і на когнітивні процеси.
За допомогою психологічних методик досліджуються регулятивні і захисні соціально-перцептивні, компенсаторні і регресивні психологічні механізми, що визначають зміни ідентичності, установок. Цей метод дослідження найбільш послідовно викладений Г.У. Солдатової і полягає в наступному. Соціально-перцептивні механізми аналізуються на основі виділення в міжетнічних стосунках групи специфічних емоційно-атрибутивних феноменів, які «працюють» в умовах зростання міжетнічної напруженості. Такими феноменами можуть бути наступні: посилення міжгрупових відмінностей і зменшення відмінностей усередині групи; збільшення «позитиву» в оцінці власної групи (тобто те, що ми пов'язуємо з поглибленням етнокультурних кордонів); пошук винного по етнічному критерію; проектування негативних відчуттів, якостей, неприйнятних для власного народу, на інших. Віна, відповідальність за невдачі (у економіці, політичній сфері і так далі) власного народу переноситься на інші групи або їх лідерів, тобто йде пошук причин зовні, а не усередині.
Таким чином, посилюється атрибутивний механізм «емоційної пермутації» (лат. permuture — міняти), тобто зсуви «виправдувальних» і «звинувачувальних» оцінок («братські народи» стають «окупантами», «інородцями»).
Ще один механізм — підвищення вибірковості сприйняття в ситуації контактів, що передбачаються, тобто відсів позитивної інформації, спотворення інформації, що поступає, відтворення негативних етносоціальних уявлень; деперсоналізація членів своїй і «ворожою» груп. Дія всіх цих механізмів, що є показниками міжетнічної напруженості, посилюється в умовах конфліктів.
Дія компенсаторних механізмів в міжетнічних стосунках розглядується як результат сформованого комплексу «Груповій неповноцінності» можна додати, що сама етничність в умовах різних соціальних і політичних змін, криз цивільної ідентичності виступає в своїй компенсаторній функції. З цим зазвичай буває зв'язано зростання гіперідентичності в масових масштабах.
Антиасиміляційні настрої (відновлення комунікативних функцій «рідних мов», відновлення втрачених елементів традиційної культури і тому подібне) переростають в рухи за відновлення достоїнства, які зачинають сприйматися не лише в психологічному плані, але і в політичному, — як потреби в самоствердженні аж до суверенітету в різних формах.
Регресивні механізми виражаються в зростанні невпевненості в майбутньому. Це веде до повернення архаїчних форм взаємодії, відновлення кланово-родових систем в культурі, що ми спостерігали і в середньоазіатському регіоні, і на Кавказі. Регресивні механізми набувають особливої ролі в разі тривалих, важковирішуваних конфліктів.
У одному випадку вони можуть стати напрямом (точніше, одним з напрямів) в погоджувальних процедурах при регулюванні конфліктів; у іншому — гальмом в цивілізаційному розвитку, повертаючи до тих стадій, коли спори вирішувалися насильством і війною.
Всі вказані соціально-психологічні механізми включаються тоді, коли формуються інтолерантні стосунки між етнічними групами.
З питання про те, що таке міжетнічна толерантність, серед етнологів, етнопсихологів йдуть дискусії. Одним з досить поширених є розуміння толерантності як індиферентності до етнічних відмінностей. Воно нерідко зустрічається серед людей з високою діловою або загальнокультурною орієнтацією в життєвих установках — серед «природників», математиків, економістів. Але, буває, його розділяють і ті, хто, як мовиться, «втомився» від етнічних, національних проблем і хотів би звести їх нанівець, проте в реальності таке «рішення» просто неможливе.
Поважно також враховувати, що люди з середи недомінуючих груп часто сприймають саму постановку проблеми про толерантність як спосіб стимулювати «терпіння», «терплячість», а індиферентність в міжнаціональному спілкуванні — як прагнення забути про потреби народів або навіть як тенденції, що асимілюють. Ось чому розуміння толерантності має не лише наукове, але і практичне, ідеологічне і політичне значення.
Ми розглядуємо толерантність не як позицію самообмеження і навмисного невтручання, згоди на взаємну терпимість, а як ухвалення інших такими, які вони є, і готовність взаємодіяти з ними. Багато досліджень, проведених нами в різних республіках Російської Федерації підтвердили що людей толерантних, готових до спілкування, скрізь набагато більше, ніж просто індиферентних. Серед росіян частка етнічно індиферентних коливалася в республіках в межах 10-15%, а готових до позитивних контактів — до 60—80% по соціальних, демографічних і етнічних групах.
Міжетнічна толерантність виявляється у вчинках, але формується у сфері свідомості і, звичайно, тісно пов'язана з етнічною ідентичністю. Всі види гіперідентичності підвищують рівень інтолерантності в міжетнічних установках. Але на цій підставі вважати етнонаціональну самосвідомість за небезпечну, прагнути не нагадувати про нього було б помилкою, що тільки підсилює складність міжетнічних стосунків. Не етнічне само свідомість взагалі, а гіперболізування його (егоцентризм, етноегоїзм і тому подібне) негативно впливає на толерантність. Ситуаційний чинник ми інтерпретуємо ширше, ніж в психологічних концепціях. Д. Кемпбел сформулював теорію, згідно якої конфлікт інтересів між групами зумовлює стосунки конкуренції і очікування загрози з боку «чужинців». Як видимий, при психологічному підході сприйняття і відчуття загрози інтерпретуються як та ситуація, яка породжує інтолерантність в міжетнічних взаємодіях. При етносоціологічному підході сама конкретна, об'єктивна ситуація — збіг обставин в економічній, політичній і соціальній сферах — створює конфлікт інтересів, впливає на сприйняття обстановки, які потім, у свою чергу, можуть в тій чи іншій мірі визначати і внутрішньогрупову солідарність, і поглиблення етнокультурних психологічних кордонів.
6. Розуміння міжетнічного конфлікту
Міжетнічні конфлікти (нерідко їх називають просто етнічними) чи ста поширеним явищем на сучасному світі. За даними Стокгольмського міжнародного інституту по дослідженню проблем миру в Осло, дві третини всіх насильницьких конфліктів в середині 90-х років були міжетнічними. Перехід до демократизації в нашій країні і розпад СРСР також супроводилися гострою міжнаціональною, міжетнічною напругою і конфліктами.
Один з принципових питань для розуміння таких конфліктів — питання про їх зв'язок з самим феноменом етнічності: чи є зв'язок між ними сутнісною, закладеною в самому етнічному різноманітті людства, або вона суто функціональна? Якщо визнати достеменним перший підхід, то тоді інгушів і осетин, арабів і євреїв, вірмен і азербайджанців слід визнати «не сумісними». Якщо виходити з другого, то треба зробити висновок: не етнічність складає суть таких конфліктів, вона — форма їх прояву.
У конфліктних ситуаціях оголюються суперечності, які існують між общностями людей, консолідованими на етнічній основі. Далеко не в кожен конфлікт буває залучений весь етнос, це може бути його частка, група, яка відчуває на собі або навіть усвідомлює суперечності, що ведуть до конфлікту. По суті конфлікт є спосіб вирішення протиріч, проблем, а вони можуть бути самими різними.
За офіційною версією, конфлікти з'явилися наслідком відступу від ленінської національної політики. Але одні бачили цей відступ в сталінських репресіях, депортаціях цілих народів, в декларативному характері федеральних стосунків
Окрім політичних версій була запропонована модель соціально-структурних змін як основи суперечностей, що приводять до конфліктів. Її висунули етносоціологи, які вважають, що в основі міжетнічної напруженості лежать процеси, пов'язані з модернізацією і інтелектуалізацією народів. Це процеси, без яких метрополія так само не могла розвиватися, як і регіони. Вони привели до того, що в престижних видах діяльності наростала конкуренція між титульними національностями і росіянами. У багатьох народів до кінця 70-х років не лише сформувалася поліструктурна інтелігенція (тобто окрім адміністративної і зайнятої у сфері освіти, як було в основному в 30-60-х роках, з'явилася ще і наукова, художньо-мистецька, а біля деяких національностей — і виробнича), але і склалися нові цінності і уявлення, у тому числі про самодостатність і важливість більшої самостійності. Такі уявлення і цінності не збігалися з тими, які були у росіян в республіках. Більшість з них приїхали сюди з установкою допомагати (у багатьох допомагали їх батьки), а отже, вони і відчували себе по статусу вище за місцеве населення, титульних етносів.
Цей підхід акцентує увагу на тому, що на історичному відрізку часу відбуваються зміни в потенціалі етнічних груп, що претендують на привілейовані, престижні місця, у тому числі у владі. Змінюються і ціннісні представлення груп Звичайно, висуваючи даний підхід, ми розуміли, що пропонуємо одне з пояснень, яке у ряді випадків може бути навіть головним, але не для всіх конфліктів.
Висновок
Відмова групі в задоволенні її базових потреб, включаючи потреби в ідентичності і безпеці, викликає «страх знищення» групи, і це, на думку Гурра, робить етнічні конфлікти постійним і неминучим елементом соціально-політичної системи. Виходячи з цього, навіть робилися спроби створення списків «меншин риски», які не лише відчувають систематичну дискримінацію, але вже і робили політичні дії ради того, щоб відстояти свої інтереси перед державами, що претендують на управління ними.
На доказ неспроможності даної пояснювальної концепції зазвичай приводять наступні аргументи: 1) етнічні групи не є настільки згуртованими, щоб весь час боротися за ідентичність, суперечності усередині груп бувають не менш руйнівними, чим між групами, 2) «ініціюють насильство не ті групи, які більш всього знедолені з погляду «базових потреб»; призвідниками придушення «інших» є групи (точніше, представники їх еліт), які володіють титульним статусом і добре розвиненими культурними інститутами»; 3) польові дослідження і інші дані по етнічності в стані конфлікту не підтверджують тезу про глибоко укорінене міжетнічне відчуження і ненависть; 4) небезпечно застосовувати тезу, яка робить легітимним поняття «Насильство із-за групових потреб».
Останні два аргументи абсолютно безперечні; перший вірний для стану етнічної групи поза гострою міжетнічною суперечністю; у ситуації ж міжетнічного конфлікту, що зародився, внутрішньогрупові суперечності зазвичай затухають. Що стосується другого аргументу, та ініціація конфліктів відбувається по-різному, і, мабуть, навряд чи можливо осягнути в реальності, які варіанти переважають. Але очевидно, що насильство ініціюється титульною групою тоді, коли група, що висуває вимоги, заявляє про претензії у відкритій формі. У таких ситуаціях вибір шляху, форми вирішення конфліктів в значній мірі залежить від еліт конфліктуючих сторін.
Концепція колективної дії заслуговує на серйозну увагу при поясненні міжетнічних конфліктів. Головним в ній є обґрунтування першого значення колективних інтересів, які спонукають людей діяти в ім'я їх, вибираючи ті або інші форми дій. Не фрустрації, а «накладення колективного інтересу на можливість його досягнення» розглядується як механізм, що формує дії. Боротьба між групами ведеться не взагалі, а з приводу конкретних питань. На думку Тіллі, в найбільшій мірі мобілізують людей питання політичного життя, пов'язані з боротьбою за владу.
Список використаної літератури
1. Л.А. Функції соціального конфліктам//Американська соціологічна думка, М., 1996. С. 543.
2. 3дравомислов А.Г. Міжнаціональні конфлікти в пострадянському просторі. М., 1997. С. 6.
3. Демографічний Енциклопедичний Словник. М., 1985.
4. Козлов В.І. Національності СРСР. М., 1982. С. 84
5. Петтігрю Т. Соціологія расових і етнічних стосунків М., 1968.
