Розділ II Закону дає вичерпний перелік форм, в яких законодавець дозволив утворювати релігійні організації – ст. 7. [2]
Показово, що Закон не аргументує такий обмежувальний підхід. Законодавець вирішив, що братство, місія, монастир – це релігійні організації, а от скит, чернечий орден чи конгрегація, на приклад, – не релігійні. Причому в самому переліку форм релігійних організацій, який наведено в законі, легко помітити логічну некоректність. По-перше, перелік форм подається як перелік власне релігійних організацій (“Релігійними організаціями в Україні є…” замість “релігійні організації в Україні можуть утворюватись у формі…”), оскільки релігійна громада, братство, монастир, місія тощо – це, з юридичної точки зору, не що інше як організаційно-правова форма, в якій утворюється конкретна релігійна організація, а не сама ця організація. По-друге, релігійні центри та управління, а також духовні навчальні заклади – поняття родові (духовний навчальний заклад, приміром, може утворюватись і у формі духовного училища, і у формі семінарії, і у формі академії, і у формі богословського інституту тощо), а от релігійні громади, релігійні братства, місіонерські товариства та монастирі – поняття видові.  
Далі, у законі відсутній дозвіл релігійним організаціям утворювати місцеві філії та представництва. Так, наприклад, з юридичної точки зору, скит – це класичний приклад монастирської філії. Цікаво, якщо скит – не релігійна організація і не філія (представництво) релігійної організації, то як його кваліфікувати з точки зору вітчизняного законодавства? Законодавство України позитивно закріплює право створення відокремлених структурних підрозділів без статусу юридичної особи за всіма (крім релігійних організацій) юридичними особами приватного права – господарськими товариствами, політичними партіями, громадськими та благодійними організаціями. Чому релігійні організації опинились у такому “винятковому” становищі, закон умовчує.
На сьогодні для інших видів релігійних організацій, які не є релігійними громадами, алгоритм отримання статусу юридичної особи в Законі взагалі не виписаний. “Релігійні центри, управління, монастирі, релігійні братства, місії та духовні навчальні заклади подають на реєстрацію статут (положення) до державного органу України у справах релігій”, – от і все, що сказано в ч. 2 ст. 14 Закону про свободу совісті [2], яка визначає порядок реєстрації статутів релігійних організацій, а отже й порядок отримання ними статусу юридичної особи.
Виникає запитання: а хто має право створити релігійний центр, управління, монастир, релігійне братство, місію чи духовний навчальний заклад? Щодо духовних навчальних закладів і місій (місіонерських товариств) зрозуміло – їх мають право утворювати релігійні управління та центри, статути яких передбачають таке право. Щодо релігійних братств і монастирів вже складніше – їх мають право створювати релігійні управління і центри, але водночас вони “можуть бути утворені також у порядку, передбаченому цим Законом для утворення релігійних громад, з реєстрацією їх статутів (положень)” (ч. 2 ст. 10 Закону про свободу совісті).
Порядок утворення і набуття статусу юридичної особи релігійною громадою передбачає, зокрема, подання статуту на реєстрацію до обласної (для міст Києва та Севастополя – міської) державної адміністрації (ч. 1 ст. 14 Закону)[2]. Водночас ч. 2 тієї самої статті говорить, що “монастирі, релігійні братства (…) подають на реєстрацію статут (положення) до державного органу України у справах релігій”, тобто до Держкомрелігій, який має статус центрального органу виконавчої влади.
Де саме реєструється статут новоутвореного релігійного братства – це питання, на яке Закон про свободу совісті дає одразу дві взаємовиключні відповіді. Зокрема:
1.                 “...статути релігійних братств, які утворені безпосередньо віруючими громадянами, реєструються в порядку, передбаченому для релігійних громад, тобто рішенням обласної (міської) державної адміністрації”;
2.                 “...релігійні братства (...) подають статут на реєстрацію до державного органу у справах релігій”.
Отже, наочно спостерігаємо спірну ситуацію щодо того, хто ж має реєструвати релігійні братства – Дежкомрелігій чи облдержадміністрація. Майже рік безрезультатно листувалися згадані державні органи, згодом дещо прояснив ситуацію Верховний Суд України, який зобов’язав “державний орган у справах релігій” розглянути заяву віруючих про реєстрацію статуту релігійного братства по суті.
РОЗДІЛ II
СПЕЦІАЛЬНА ПРАВОЗДАТНІСТЬ РЕЛІГІЙНИХ ОРГАНІЗАЦІЙ
Проблема правоздатності релігійних організа­цій є однією із складних і маловивчених.
У теорії цивільного права правоздатність такої особи визначається як здатність мати суб'єкти­вні права і юридичні обов'язки. Правоздатність і дієздатність юридичних осіб виникають одно­часно – з моменту їх створення.
Релігійні організації як вже зазначалось вище набувають правоздатність з моменту реєстрації статуту (ч. 1 ст. 13 Закону «Про свобо­ду совісті та релігійні організації»). Як юридичні особи ці організації користуються правами і несуть обов'язки у відповідності з чин­ним законодавством і своїм статутам (ст.13 Зако­ну)[3]. Слід підкреслити, що деякі положення ци­вільних статутів релігійних організацій викладені під впливом норм церковного права у частині, яка регламентує внутрішню структуру цих орга­нізацій і компетенцію їх органів управління. Норми церковного права, як й інші подібні пра­вила поведінки, що приймаються релігійними організаціями, не є правом у власному розумін­ні цього слова. Вказане логічно випливає з прин­ципу відокремлення релігійних організацій від держави (ст. 35 Конституції України [1]): церква і релігійні організації в Україні відокремлені від держави, а школа — віл церкви. Жодна релігія не може бути визнана державою як обов'язкова. Релігійні організації створюються і діють відпо­відно до своєї ієрархічної й інституційної струк­тури. Держава не втручається у внутрішню діяль­ність цих організацій, якщо остання не протирічить закону. Внутрішні акти, які приймаються названими організаціями, поширюються на їх учасників і не є джерелами права.
Під церковним правом розуміють норми і правила, які регулюють як внутрішнє життя це­ркви в її громадо-інституціональному аспекті, так і її відносини з іншими громадськими сою­зами релігійного та політичного характеру. Специфіка норм церковного права полягає у тому, що більша їх частина приймається релігій­ними об'єднаннями, а не релігійними організа­ціями, які входять до складу цих об'єднань. Церковне право включає норми, що складають ві­росповідну основу діяльності релігійних органі­зацій. Наприклад, для православних релігійних організацій такою віросповідною основою є «Священое Писание» (Библия) та «Свяшенное Предание» (Решения первых 7-ми Вселенских Соборов и труды Отцов Церкви II – VII ст.). Таким чином, норми церковного права, як й інші правила поведінки, встановлені статутами релігійних організацій, є внутрішньою настановою цих ор­ганізацій, які діють лише тому, що не суперечать чинному законодавству. Окрім цього, діють такі правила поведінки тільки у межах релігійної ор­ганізації, яка їх прийняла. Це означає, що фак­тично під регулювання вказаних вище правил підпадають лише ті види діяльності останніх, які безпосередньо пов'язані з віросповіданням. Під останнім розуміють належність до будь-якої ре­лігії, церкви, деномінації; релігійне об'єднання, яке мас своє віровчення, культ і стійку організа­ційну структуру [15,с.18]. Інші види діяльності релігій­них організацій: виробничо-господарська, культурно-освітня, благодійна регулюються виключ­но нормами цивільною права. Те ж саме стосу­ється майнових відносин даних організацій.
Враховуючи наведене вище, постає питання: яка ж природа норм церковного права і подібних до них правил поведінки релігійних організацій? На думку дослідника, норми, що приймаються цими організаціями, за своєю природою с релігійними нормами, під якими розуміють: сукупність пра­вил, приписів, вимог, що регулюють життя віру­ючих, їх поведінку, вчинки, діяльність релігійних організацій. Релігійні норми встановлені конкретними віросповіданнями і мають обов'язковий характер для їх послідовників.
Таким чином, можна зробити висновок, що правоздатність релігійних організацій визнача­ється чинним законодавством: у першу чергу Цивільним кодексом України (далі – ЦК). 3аконом «Про свободу совісті та релігійні організації» і статутами названих організацій, які приймають­ся на підставі зазначених законів.
Релігійні організації в Україні створюються з метою задоволення релігійних потреб громадян сповідувати і поширювати віру (ст.7 Закону). На відмінність від інших підприємницьких чи непідприємницьких товариств, конкретна ціль діяль­ності яких визначається у засновницьких доку­ментах, мета діяльності цих організацій визнача­ється Законом. Такою метою є спільне сповіду­вання і поширення віри. Тлумачний словник С.Ожегова визначає мету як предмет прагнення, тобто те, що бажано здійснити. У цьому сенсі дана організаційно-правова форма юридичної особи у назві має вказівку на характер своєї ді­яльності [18, с.113]. Це свідчить про наявність спеціальної правоздатності, оскільки ті правомочності, яки­ми наділені релігійні організації, обумовлені ви­ключно метою їх створення. Таким чином здійснення будь-якої діяльності і пов'язаних з нею правочинів, а також інших юридично значимих дій повинно бути підпорядковано встановленій законом і зафіксованій у статутних документах меті і не може їм суперечити.
Якщо під правоздатністю релігійних органі­зацій розуміється її здатність мати цивільні права і виконувати цивільно-правові обов'язки, то змі­стом правоздатності є конкретні права: майнові і немайнові, які надаються цим організаціям ЦК та Законом і закріплюються у статутах даних ор­ганізацій на право здійснення певних видів дія­льності.
До немайнових прав релігійних організацій можна віднести право на найменування. Відпо­відно до ст. 90 ЦК кожна юридична особа повин­на мати своє найменування, яке містить інфор­мацію про її організаційно-правову форму і та­ким чином індивідуалізує і відокремлює від ін­ших вказану особу [3]. Вказівка на організаційно-правову форму юридичної особи дозволяє визна­чити основні ознаки організації: є вона підпри­ємницькою чи непідприємницькою, на чому ґрунтується її відповідальність. Найменування за­значеної особи вказується в її установчих доку­ментах і вноситься до єдиного державного реєстру.
Найменування релігійних організацій мають деякі особливості, пов'язані з традиціями і кон­фесійними правилами будь-якого з видів цих організацій. Перелік видів останніх закріплений у ч. 2 ст. 7 Закону: релігійні громади, управлін­ня і центри, монастирі, релігійні братства, місі­онерські товариства (місії), духовні навчальні заклади, а також об'єднання, що складаються із зазначених вище релігійних організацій. Цей перелік складений відповідно до їх офіційних загальновизнаних світських назв. Але слід під­креслити, що Закон не забороняє релігійній організації за статутом мати свою (традиційну) назву. Наприклад, релігійна громада за статутом може називатися «парафія», «помісна церква». Не слід змішувати традиційні назви релігійних громад з традиційними найменуваннями культо­вих споруд. Остання може мати персональну назву, пов'язану з якоюсь історичною подією або фізичною особою. До її найменування релігійна громада жодного відношення не має і називатися згідно із статутом за цією назвою не має права. Релігійні управління і центри мають за статута­ми подвійну назву — власну і назву релігійного об'єднання, структурним підрозділом якого вони є (наприклад, «Єпархіальне управління Україн­ської Православної Церкви»). Монастирі, як і окремі культові будівлі, теж можуть мати персо­нальні найменування, але вони традиційно сто­суються і монастиря як комплексу споруд спеці­ального призначення, так і чернечої громади, котра є власником або користувачем цих будівель (наприклад, Хресто-Воздвиженський чоловічий монастир Тернопільської єпархії Української православної церкви Київського патріархату). Ре­лігійні братства за традицією також мають назви, але вони не пов'язані з матеріальними об'єкта­ми (наприклад, «Релігійне братство Андрія Первозваного»). Місіонерські товариства можуть, на­приклад, мати таке найменування: «Християнсь­ке місійне товариство «Фундація духовного єд­нання України». Духовні навчальні заклади за своїми статутами можуть мати традиційні назви (семінарія) і загальноприйняті (академія, інсти­тут).
Релігійні об'єднання — це діючі в Україні церкви (наприклад, православного віросповідан­ня: Українська Православна Церква Московського Патріархату, Українська православна церква Київського патріархату, які представляються своїми центрами (управлін­нями), мають відповідно до статутів назви: «ми­трополія», «патріархія»).
Щодо видів діяльності, які мають право здійснювати релігійні організації, то слід зазна­чити наступне. Чинне законодавство не встано­влює чітких рамок здійснення останньої цими організаціями і критерії їх відповідності статутній меті — сповідання і поширення віри. Не всі види діяльності даних організацій спрямовані на дося­гнення цілі їх створення. Результатом деяких з видів діяльності є безпосереднє досягнення мети, результат інших видів — лише опосередковано слугує її досягненню. Таким чином, статутну ді­яльність релігійних організацій можна поділити на два види: релігійну і нерелігійну.
У релігієзнавстві під релігійною діяльністю розуміють релігійно-регламентовану практично-духовну активність віруючих, їх спільнот, релігій­них інститутів [15, с.123]. Традиційно виділяють два види релігійної діяльності: культову і поза культову [15, с.124]. Культову діяльність розуміють як сукупність ре­лігійних (культових дій), пов'язаних із ставлен­ням до надприродного: молитви, богослужіння, таїнства, обрядові, ритуальні, магічні дії. Право релігійних організацій на здійснення вказаної діяльності закріплено у ст. 21 Закону. Релігійні організації мають право засновувати і утримувати вільно доступні місця богослужінь або релігійних зібрань, а також місця, шановані у тій чи іншій релігії (місця паломництва). Богослужіння, релі­гійні обряди, церемонії та процесії безперешко­дно проводяться в культових будівлях і на при­леглій території, у місцях паломництва, і релігійних організацій, на кладовищах, у місцях окремих поховань і крематоріях, квартирах та будинках громадян, а також в установах, органі­заціях і на підприємствах за ініціативою їх трудових колективів і за згодою адміністрації. Слід підкреслити, що порядок використання храмів, інших об'єктів культового призначення визнача­ється внутрішніми настановами релігійних орга­нізацій. Держава у ці питання не втручається. Єдине, чого треба дотримуватись зазначеним організаціям: місця богослужінь, релігійні зі­брання чи інших релігійні заходи повинні бути вільно доступними. Закритими можуть бути тіль­ки ті зібрання віруючих громадян, на яких вирі­шуються організаційні, кадрові, господарські чи інші питання, не пов'язані з відправленням куль­ту. При відправленнях культу релігійна організа­ція не повинна порушувати чинне законодавство і правопорядок. Відповідно до п. 7.11 ст. 7 Закону від 22 травня 1997 р. «Про оподаткуван­ня прибутку підприємств» від оподаткування зві­льняються доходи цих організацій, отримані у вигляді безповоротної фінансової допомоги чи добровільних пожертвувань; будь-які інші доходи від надання культових послуг [4]. Таким чином, на підставі вказаної норми надходження до церко­вної каси за релігійні обряди, церемонії, інші відправлення культу не оподатковуються. Слід підкреслити, оскільки результатом культової ді­яльності релігійних організацій є задоволення ре­лігійних потреб фізичних осіб, може йтися про спрямованість цієї діяльності на безпосереднє досягнення статутної мети.
Що стосується позакультової діяльності, то вона визначається, як сукупність релігійно-зумо­влених дій віруючих, релігійних інститутів, спря­мованих на задоволення духовних та практичних потреб функціонування релігійних організацій: 1) духовна сфера — продукування релігійних ідей, богословсько-теологічне їх обґрунтування, інтерпретація, систематизація; 2) практична сфе­ра - пропаганда, поширення релігійних ідей, мі­сіонерська, доброчинна, релігійно-освітня, виро­бнича і господарська діяльність.
Право на здійснення релігійними організа­ціями виробничої і господарської діяльності за­кріплено у ст.19 Закону. Відповідно до неї ці організації для виконання своїх статутних за­вдань можуть засновувати видавничі, поліграфі­чні, виробничі, реставраційно-будівельні, сільсь­когосподарські та інші підприємства, а також добродійні заклади (притулки, інтернати, лікарні тощо), які мають права юридичної особи. Слід зазначити, що дана норма базувалася на поло­женнях Закону «Про підприємства в Україні» від 27 березня 1991 р. (нині він не діє), який впер­ше ввів таку форму як «підприємство релігійної організації», засновану на праві повного госпо­дарського відання (ст. 2) [5]. Релігійні організації, як засновники таких підприємств, були їх власни­ками. Назва статті «Виробнича і господарська ді­яльність» запозичена із Закону «Про підприємс­тва в СРСР». Виробнича і господарська діяль­ність вказаних організацій означала заснування підприємств для здійснення господарської діяль­ності. У той же час самі релігійні організації не вправі були займатися господарською діяльністю. Дослідник підтримує точку зору В. В. Піддубної про те, що зміст даної норми входить у проти­річчя з чинним законодавством [19, с.113]. Оскільки, по-перше, передбачається можливість заснування релігійними організаціями підприємств, що ма­ють права юридичної особи, а новий ЦК розгля­дає підприємство як цілісний майновий ком­плекс, який є об'єктом права. По-друге, потрібно визначитися з термінологією, бо чинний Закон не закріплює за цими організаціями право на підприємницьку діяльність, а встановлює лише право на заняття виробничою і господарською діяльністю. В даному разі виробнича і господар­ська діяльність повинна розглядатися як аналог підприємницької діяльності, оскільки права ре­лігійних організацій на заняття підприємниць­кою діяльністю чітко простежуються в сучасно­му українському законодавстві. ЦК України до­зволяє непідприємницьким організаціям «поряд зі своєю основною діяльністю здійснювати під­приємницьку діяльність, якщо інше не встанов­лене законом і якщо ця діяльність відповідає меті, для якої вони були створені» (ст. 86) [2]. Ана­лізуючи зміст вказаної статті, виробнича і госпо­дарська діяльність релігійних організацій має від­повідати їх статутним цілям. По-третє, відповід­но до ст. 83 ЦК юридичні особи можуть створю­ватися у формі товариств, установ та у інших формах, передбачених законом. Товариства, які здійснюють підприємницьку діяльність з метою одержання прибутку та наступного його розподі­лу між учасниками (підприємницькі товариства), можуть бути створені лише як господарські това­риства (повне товариство, командитне товарис­тво, товариство з обмеженою або додатковою від­повідальністю, акціонерне товариство) або виро­бничі кооперативи.
Таким чином, можна запропонувати норму ст. 19 Закону викласти у наступній редакції:
«Підприємницька діяльність релігійних ор­ганізацій
Релігійні організації мають право здійснюва­ти підприємницьку діяльність шляхом заснуван­ня юридичних осіб, у формах і порядку, перед­бачених чинним законодавством».
Право на здійснення релігійно-освітньої ді­яльності вказаними вище організаціями закріп­лено у ст. 11 Закону [3]. Релігійні управління і центри відповідно до статутів мають право ство­рювати духовні навчальні заклади для підготов­ки священнослужителів і служителів інших необ­хідних їм релігійних спеціальностей. Дані закла­ди діють на підставі статутів, які реєструються у Державному комітеті України у справах релігій. Слід зазначити, що право на створення духовних навчальних закладів мають ті релігійні управлін­ня (центри), у статутах яких містяться відповід­ні положення про право заснувати такі заклади. Право на здійснення культурно-освітньої діяль­ності закріплено у ст. 23 Закону. Під названою діяльністю потрібно розуміти діяльність, спрямо­вану на повідомлення інформації про зміст кон­кретного релігійного вчення з метою формуван­ня у її отримувачів певного ставлення до нього.
Добродійну діяльність можна ототожнити з бла­годійною, оскільки «добродійний» — це той, хто має на меті давати матеріальну допомогу нужден­ним. Добродіяти — надавати допомогу, сприяти кому-небудь у чому-небудь. Відповідно до ст. 1 Закону «Про благодійництво та благодійні орга­нівації» від 16 вересня 1997 р.: благодійною дія­льністю визнається добровільна безкорислива діяльність, що не передбачає одержання прибу­тку від неї [6]. При релігійних організаціях можуть утворюватися товариства, братства, асоціації, інші об'єднання громадян для здійснення добродійництва, вивчення та розповсюдження релігій­ної літератури та іншої культурно-освітньої дія­льності. Ці організації діють на підставі зареєс­трованих статутів у порядку, встановленому для громадських організацій. Відповідно їх правове становище буде регулюватися Законом «Про об'єднання громадян» від 16 червня 1992 р [7].
Слід вказати, що особливістю правоздатно­сті релігійних організацій є їх виключне право засновувати підприємства для випуску богослужебної літератури і виробництва предметів культового призначення (ст. 22 Закону) [3]. Вони також мають право виготовляти, експортувати, імпор­тувати і розповсюджувати предмети релігійного призначення, релігійну літературу та інші інфо­рмаційні матеріали релігійного змісту.
Враховуючи наведене вище, потрібно зазна­чити, що правоздатність релігійних організацій має спеціальний характер, тобто вони мають право на здійснення тих видів діяльності, які закріплені у їх статутах і повинні відповідати цілі створення даних організацій, а саме сповідуван­ня і задоволення релігійних потреб. Щодо здій­снення цими організаціями підприємницької ді­яльності, то вони не мають право здійснювати її безпосередньо, а тільки шляхом заснування юри­дичних осіб, у формах і порядку, встановлених чинним законодавством.
У даному розділі розглянуті деякі аспекти пра­воздатності релігійних організацій, які мають дискусійний характер. Дослідник вважає, що одним з ос­новних питань для вчених у галузі цивільного права є визначення правового статусу релігійних організацій як суб’єктів цивільного права. 
Розділ III
ОСОБЛИВОСТІ ПРАВ ВЛАСНОСТІ РЕЛІГІЙНИХ ОРГАНІЗАЦІЙ
Згідно із ст. 35 Конституції України кож­ному гарантується право на свободу світо­гляду і віросповідання [1]. Це право включає свободу сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, безперешкодно відправ­ляти релігійні культи і ритуальні обряди, вести релігійну діяльність. Церква і релігійні організації в Україні відокремлені від держа­ви. Відповідно до ст. 13 Закону релігійна організація визнається юридичною особою з моменту реєстрації її статуту [3]. Та­ким чином, релігійні організації є суб'єктами права і тому здатні від свого імені здійснюва­ти належні їм права, в тому числі майнові. Основними нормативними актами у сфері регламентації майнових прав релігійних ор­ганізацій є Цивільний Кодекс України, Закон України  «Про свободу совісті та релігійні ор­ганізації». Майновий стан релігійних організацій регу­люється також статутами цих організацій.
Слід зазначити, що майно, яке належить релігійним організаціям, традиційно має цільове призначення. Релігійні організації в Україні створюються з єдиною метою: задо­волення релігійних потреб громадян спові­дувати і поширювати віру, а тому відносять­ся до непідприємницьких юридичних осіб, мають спеціальну правоздатність, у межах якої їм належать лише ті цивільні права й обов'язки, які відповідають цілям діяльності, які передбачені у статутних документах У зв'язку із цим майно, яке належить релігій­ним організаціям, повинно використовува­тися ними виключно для досягнення: по-перше, статутних цілей, по-друге, тих цілей, які за своїм характером пов'язані із статутни­ми. Використання манна релігійних органі­зацій в інших, не передбачених статутними документами цілях, не допускається. У цьо­му і полягає певна особливість майнового ре­жиму релігійних організацій.
У зв'язку із цим, досліджуючи право влас­ності релігійних організацій, слід розглянути питання про джерела формування майна, яке знаходиться у власності цих організацій. Відповідно до ст. 18 Закону до таких джерел можна віднести майно, придбане або створене релігійними організаціями за рахунок влас­них коштів, пожертвуване громадянами, ор­ганізаціями або передане державою, а також на інших підставах, передбачених законом. Слід зазначити, що наведений перелік джерел формування майна не є вичерпним, оскільки використання майна можливе і на інших під­ставах, передбачених законом. Як випливає із статутних документів релігійних організацій, джерелами формування майна можуть бути також прибутки від здійснення виробничої та господарської діяльності, членські внески, грошові надходження від здійснення культо­вої діяльності, доходи від реалізації літерату­ри і предметів релігійного призначення.
Що стосується такого джерела форму­вання майна релігійних організацій, як прид­бане або створене за рахунок власних коштів, то воно є досить поширеним майже для будь-якого з видів релігійних організацій (ре­лігійної громади, управління (центру), релі­гійного братства, монастиря, місії, духовних навчальних закладів). Так, зусиллями вірую­чих релігійної громади можуть проводитися роботи з будівництва тих чи інших примі­щень, створення будь-яких предметів, які ви­користовуються при проведенні богослу­жінь, здійснення реставраційних робіт тощо. Право власності на майно, набуте за рахунок власних коштів, виникає у релігійних орга­нізацій на підставі укладення таких цивіль­но-правових договорів, як купівля-продаж, міна, поставка.
Серед релігійних організацій досить по­ширеним джерелом формування майна є по­жертвування майна громадянами, організа­ціями або передача його державою. До цього джерела можна віднести як добровільні внес­ки засновників, так і добровільні пожертву­вання фізичних чи юридичних осіб будь-якій релігійній організації. Пожертвування можуть мати і цільовий характер, визначати­ся окремими особами, відповідною програ­мою чи конкретною вказівкою ними особами на мету використання майна. Так, пожертву­вання з конкретним призначенням, у біль­шості випадків на користь релігійних ор­ганізацій, здійснюються юридичними особами. При цьому цілі використання пожертву­ваного майна пов'язані з відновленням неру­хомості релігійних організацій.
Істотним джерелом формування майна будь-якого з видів релігійних організацій є прибутки, які отримують ці організації від здійснення виробничої та господарської діяль­ності. Слід зауважити, що чинний Закон не містить визначення поняття виробничої або господарської діяльності релігійних органі­зацій, а лише розкриває юридичні межі здійснення такої діяльності, а саме вона по­винна бути спрямована на виконання статут­них цілей. Здійснювати таку діяльність релі­гійні організації можуть лише шляхом заснування видавничих, поліграфічних, рестав­раційно-будівельних, сільськогосподарських та інших підприємств, а також добродійних закладів (притулків, інтернатів, лікарень), які мають права юридичної особи. Аналізую­чи дану норму, слід зазначити, що чинний Закон не закріплює за релігійними організа­ціями право на підприємницьку діяльність, а встановлює лише право на здійснення ви­робничої або господарської діяльності. Відповідно до ст. 86 Ци­вільного кодексу України непідприємницькі товариства нарівні із своєю основною діяль­ністю можуть здійснювати підприємницьку діяльність, якщо інше не встановлено зако­ном і якщо ця діяльність відповідає меті, для якої вони були створені [2]. Як бачимо, чинне законодавство містить певні обмеження що­до здійснення непідприємницькими товари­ствами, в тому числі релігійними організа­ціями, підприємницької діяльності. По-пер­ше, така діяльність повинна відповідати цілям створення цих організацій, а також сприяти їх досягненню, по-друге, прибуток від такої діяльності не може бути розподіле­ний між учасниками цих організацій.
Що стосується такого джерела формуван­ня майна, як сплата членських внесків, то во­но має місце лише в окремих видах релігійних організацій. Наприклад, таке джерело формування майна передбачається статутни­ми документами релігійного братства. Пи­тання про розмір і порядок сплати членських внесків чітко не встановлений у статуті, оче­видно, що такі внески робляться добровільно і не мають встановленого фіксованого роз­міру У статуті, зокрема, закріплюється поря­док вступу і виходу з членів братства. Так, у разі виходу з членів релігійного братства по­винно бути виконано щонайменше дві умови: по-перше, подання заяви про вихід з релігій­ного братства на ім'я голови братства і отри­мання резолюції засідання ради братства, а також дозвіл контрольно-ревізійної комісії щодо відсутності майнової чи фінансової за­боргованості.
Одним із поширених джерел формування майна, яке поступає у власність релігійних ор­ганізацій, є доходи від здійснення культової діяльності. Так, відповідно до розділу 11 п. 10 Статуту про управління Української Право­славної Церкви Московського Патріархату одним із джерел формування майна є грошові надходження від здійснення богослужінь, таїнств, обрядів [20, с.93]. У більшості випадків куль­тові послуги, перелік яких затверджений пос­тановою Кабінету Міністрів України «Про затвердження переліку культових послуг та предметів культового призначення, операції з надання і продажу яких звільняються від обкладання податком на додану вартість» від 12.09.1997 р. № 1010, здійснюються як на безоплатній основі, так і за певну плату.
До джерел формування права власності на майно релігійних організацій можна віднести і доходи цих організацій, які вони одержують у результаті здійснення культурно-освітньої діяльності, а саме: проведення виставок, семі­нарів, організації паломницьких поїздок; ос­вітньої, видавничої діяльності.
Слід звернути увагу на те, що об'єкти права власності релігійних організацій ма­ють певні особливості. Перелік таких об'єк­тів закріплений в нормах законів України «Про свободу совісті та релігійні організації» (ст. 18), «Про власність» (ст. 29) [8]. Відповідно до ст. 18 Закону у власності релігійних організацій можуть бути будівлі, предмети культу, об'єкти виробничого, со­ціального і добродійного призначення, тран­спорт, кошти та інше майно, необхідне для забезпечення їх діяльності [3]. Перелік об'єктів права власності не є вичерпним, тому релі­гійні організації можуть мати у власності й інше майно, необхідне для здійснення їх ста­тутних цілей. Майно, яке знаходиться у власності релігійних організацій, можна кла­сифікувати за різними критеріями:
1)на рухоме і нерухоме;
2)залежно від цільового призначення: на
майно релігійного призначення й інше майно;
3) майно, яке вноситься до пам'яток icтоpii та культури й iнше майно.
Так, що стосується нерухомого майна, то воно може мати як культове, так і не культове призначення. До об'ектів культового призначення виносяться будівлі (церкви, костьоли, мечеті, тобто тi мйсця, які спеціально призначені для проведения богослужінь, здійснення різних релігійннх обрядів.
До нерухомого майна, яке не має специаль­ного культового призначення, можна віднести об'екти виробничого, навального, благодійного призначення, будівлі релігійних управлінь (центрів), будь-якi складські npиміщення.
Слід зазначитн, що не всі об'екти нерухо­мого майна, в тому числи культового призна­чення, можуть знаходитись у власності релігійннх організацій. Вдповідно до ст. 17 Закону культові будівлі, майно, які станов-лять державну власність, передаються організаціям, на балансі яких вони знаходяться, у безоплатне користування або повертаються у власність релігійннх оргашзацій безоплатно віповідно до рішень обласних, місцевих державних адміністрацій. З аналізу да­ної норми не зрозуміло, яке саме майно, крім культовнх будівель, може безоплатно передаватися у користування чи у власність релігійним організаціям. Kpiм того, чинне законодавство не містить усталеної термінології щодо визначення такого майна єдиним терміном. Так, у ряді підзаконних актів, зокрема в указах Президента Украши «Про невідкладні заходи щодо остаточного подолання негативних наслідків тоталитарної политики колишнього Со­юзу РСР стосовно релігії та відновлення порушених прав церков i релігійних оргашзацій» від 21.03.2002 р. № 279/2002 використовується термін «церковне майно» [10]; «Про заходи щодо повернення релігійним організаціям культо­вого майна» від 04.03.1992 р. № 125/2003 вживається термін «культове майно» [11].
Зважаючи на викладене, доцільно було б на законодавчому piвні, по-перше, визначити найбілъш повний перелік такого майна, по­друге, використовувати позначення такого майна єдиним терміном, оскільки, з цивьльно правової точки зору, особливість такого об'єкта, як культове чи церковне майно, полягає в тому, що передача його у користуван­ня чи у власність релігійних організацій здійснюється безоплатно. До того ж, відпо-відно до ст. 20 Закону, саме на майно культо­вого призначення не може бути звернене стягнення за претензіями кредиторів.