Сучасні моделі державного регулювання економіки.

ПЛАН

 

  1. Кейнсіанська і неокласична моделі державного регулювання. 3
2. Монетаристи про економічну роль держави. 9
Список використаної літератури. 13

1. Кейнсіанська і неокласична моделі державного регулювання

У XX ст. західна економічна теорія ринкового розвитку ввійшла з неокласичним напрямом, який продовжував визначати специфіку другого класичного стану. Проте згодом ситуація кардинально змінилася під впливом двох визначальних тенденцій розпитку
По-перше, у зв'язку з перемогою Жовтневої революції 1917 р. в Росії, а після Другої світової війни подібних революцій в ряді інших країн Східної Європи, в Китаї та інших країнах Азії і на Кубі марксизм тоталітарного напряму став єдиною безальтернативно пануючою течією в країнах командно-адміністративної системи, залишаючись однією з течій в інших країнах світу. Разом з тим у ринкових країнах набув подальшого розвитку марксизм соціал-демократичного напряму. В країнах командно-адміністративної системи умови, як виявилось, перешкоджали розвитку творчого марксизму. Проте практика першого періоду існування командно-адміністративної системи довела значну плідність активного втручання держави в економічні процеси. Лише згодом, коли, з одного боку, були розв'язані екстремальні завдання відбудови народного господарства, що потерпіло від воєн, розрух тощо, а з другого — було здійснено фактичне одержавлення усієї економіки, роль держави в економічному житті була доведена до абсурду.
По-друге, вже в 30-ті роки небувалої раніше гостроти набули кризові процеси в економіці й економічній ринковій теорії Заходу. Існувала нагальна потреба у новій ринковій теорії, яка б переконливо пояснила існування таких явищ, як масове безробіття, тривале падіння виробництва, наявність невикористаних виробничих потужностей прі' відносній вузькості народного споживання тощо, і показала можливі шляхи виходу : кризового становища без знищення ринкових основ господарювання.
По-третє, певні нові теоретико-методологічні підходи до аналізу ринкового підприємницького господарства заклав інституціоналізм, що виник в США наприкінці XIX ст, і зміцнів у 20-ті рок; XX ст. (Т. Веблен, У. Мітчелл, Д. Коммонс). Ці підходи полягали у розгляді впливу "інституції", під якою розуміється будь-яке стійке об'єднання людей для досягнення пст них цілей (сім'я, партія, профспілка, церква, трест, держава тощо), на суспільство, в тому числі економіку. При цьому політична влада розглядалась як вираз скоординовані" діяльності різних прошарків і груп суспільства. Погляди інституціоналістів послутувалг критичному розхитуванню ортодоксії другої класичної ситуації і заклали певні можливост нового підходу до аналізу ринкової економіки на новому етапі її розвитку. Зазначся: погляди інституціоналістів були генетичне і логічно пов'язані з теорією бюрократії, авторитету і влади, розробленою видатним німецьким вченим Максом Вебером (1864— 1920).
Нагальна потреба в новій ринковій теорії була задоволена виходом у світ праці Дж.М. Кейнса "Загальна теорія зайнятості, відсотка І грошей" (1936). Після цього більшість молодих економістів-ринкопиків стали послідовниками теорії Кейнса. В ній була піддана обґрунтованій критиці ідеалізація класиками'механізму ринкового саморегулювання, доведена необхідність активного державного втручання в економіку і запропоновані інструменти регулювання.
За Кейнсом, досягнення повної зайнятості можливе при наявності ефективного попиту. Під ним розуміється та величина сукупного попиту на реальний обсяг національного виробництва, при якій підприємці сподіваються отримати максимальний прибуток*. Однак досягнути повної зайнятості виключно за рахунок дії стихійних ринкових сил неможливо. У зв'язку з цим Дж.М. Ксйнс відкинув як помилковий основоположний закон класичної і неокласичної економічної теорії — так званий закон Ж.Б. Сея, згідно з яким пропозиція автоматично породжує власний попит.
Зростання сукупного попиту гальмують два фактори. Перший — психологія споживачів. Кейнс вивів основний психологічний закон: "люди схильні, як правило, збільшувати своє споживання зі зростанням доходу, але не в тій мірі, в якій зростає дохід". Схильність до споживання знижується, а схильність до збереження зростає.
Другий негативний фактор — зниження ефективності інвестицій капіталу. Зі збільшенням розмірів нагромадженого капіталу норма прибутку знижується пропорційно закону спадної продуктивності капіталу.
Вихід із становища Кейнс вбачав у збільшенні інвестицій, відводячи їм вирішальну роль у розширенні ефективного попиту. "Оскільки при збільшенні зайнятості витрати споживачів зростають повільніше, ніж підвищується ціна сукупної пропозиції, збільшення зайнятості виявиться нерентабельним, якщо тільки резерв, що утворився, не буде "заповнений" збільшенням інвестицій". Для визначення кількісної залежності між приростом інвестицій і приростом національного доходу Кейнс використав концепцію мультиплікатора. За словами Кейнса, принцип мультиплікатора дає загальну відповідь на питання про те, як коливання інвестицій, що становлять відносно невелику частку національного доходу, здатні викликати такі коливання сукупної зайнятості та доходу, які характеризуються значно більшою амплітудою.
Для збільшення інвестицій необхідно, по-перше, знизити ставку відсотка на кредити, по-друге, збільшити державні витрати (розширення державних закупок товарів І послуг, державного інвестування), по-третє, підняти рівень ефективності капіталовкладень. З цією метою Кейнс пропонував два інструменти регулювання ефективного попиту — грошово-кредитний і бюджетний, віддаючи перевагу останньому.
Внесок Дж.М. Кейнса в економічну теорію полягав насамперед у застосуванні макроекономічного методу дослідження, тобто аналізу залежностей між агрегативними величинами на народногосподарському рівні — національним доходом, споживанням, збереженням, інвестиціями, сукупним попитом, сукупною пропозицією тощо. З іменем Кейнса справедливо пов'язуються виділення і розвиток макроекономіки як невід'ємної складової загальної економічної теорії (поряд з мікроекономікою). Кейнс застосував функціональний аналіз для встановлення кількісних взаємозалежностей між економічними змінними.
Виступивши з критикою закону Сея, Кейнс відкинув догми неокласичної економічної теорії про можливість досягнення повного і раціонального використання ресурсів без допомоги держави. На відміну від неокласики він висунув на перший план сукупний попит, з яким пов'язав вирішення всіх актуальних проблем ринкового господарства. Як підкреслював Л. Харріс, Кейнс вбачав своє завдання в тому, щоб показати, що рівновага при повній зайнятості не є загальним випадком. Загальний випадок — це рівновага при наявності безробіття, а повна зайнятість — це лише особливий випадок. Щоб досягнути бажаного стану, повної зайнятості, держана зобов'язана проводити особливу політику щодо її досягнення, оскільки автоматично діючі ринкові сили цього не гарантують.
Заслуга Дж.М. Кейнса полягала в дослідженні функціонування чотирьох взаємопов'язаних ринків (товарів, праці, грошей і облігацій) і виявленні факторів, які перешкоджають дії стихійних ринкових сил у встановленні рівноваги. До особливих допущень Кейнса належать три види нееластичностей: негнучкість ставок заробітної плати (І відповідно уповільнена реакція цін на зміни попиту та пропозиції), "ліквідна пастка" (особливий стан економіки в умовах глибокої депресії, коли збільшення кількості грошей в обігу не веде до зниження норми відсотка) і нееластичність інвестиційного попиту залежно від норми відсотка. За відсутності будь-якого із цих трьох допущень Кейнса його модель має автоматичну тенденцію до рівноваги з повною зайнятістю. Якщо ж у модель вводиться хоч одне із вказаних допущень, вона буде відтворювати рівновагу з безробіттям. У цьому полягає принципова відмінність кейнсіанської моделі від класичної, яка завжди знаходиться в стані рівноваги з повною зайнятістю.
З часом більшість вчених-немарксистів оцінили теорію Кейнса як "кейнсіанську революцію", що здійснила переворот в економічному мисленні. Дж.М. Кейнса ставили в один ряд з найвидатнішими економістами-класиками, а його працю — з "Багатством народів" А. Сміта і "Капіталом" К. Маркса.
Уже з 30-х років XX ст. розпочався поступовий теоретичний перегляд моделі Кейнса з метою влити її в систему загальної економічної рівноваги як особливого випадку. Цей варіант під назвою "стандартної кейнсіанської моделі", або "кейнсіансько-неокласичного синтезу", займав панівне становище в структурі ринкової економічної думки до кінця 60-х років. Він виник як наслідок трактування теорії Кейнса його послідовниками — відомими економістами Дж. Хіксом, А. Хансеном, Л. Клейном, П. Самуельсоном, Ф. Модільяні та ін. їх трактування поєднало елементи кейнсіанської та неокласичної моделей і отримало назву кейнсіансько-неокласичного синтезу.
Перша його суттєва риса полягає в тому, що в основу покладено виведення макроекономічних поведінкових функцій із неокласичного постулату максимізації корисності окремими індивідами. Тому макроекономічні теорії сукупної поведінки будуються простим підсумовуванням індивідуальних функцій.
Друга суттєва риса синтезу — відмова від важливого кейнсіанського допущення про негнучкість цін і прийняття протилежної неокласичної передумови про їх цілковиту гнучкість, що пов'язано із введенням в кейнсіанську модель так званого ефекту Пігу, або реальних касових залишків.
Третя суттєва риса кейнсіансько-неокласичного синтезу — допущення про нейтральність грошей і зосередження уваги на рівновазі економіки в умовах повної зайнятості. На думку П. Девідсона (США), більшість професійних економістів ніколи не досліджували питання основної теорії грошей Кейнса. Замість цього кейисіанці неокласичного напрямку винаходили макроекономічні моделі, що допомагали вдосконалювати математичну систему Вальраса, не бажаючи спрямувати свої зусилля на вирішення складнішого завдання, на розробку математичних моделей, які б кинули світло на функціонування реальної кредитно-грошової системи.
Нарешті, прибічники синтезу використовують закон Вальраса, який пов'язує воєдино ринки грошей, облігацій, товарів і робочої сили і застосовується переважно для дослідження рівноваги з повною зайнятістю. Кейнсіанські противники неокласичного синтезу розглядають подібну спробу включити теорію Кейнса в зовсім непридатну для цього вальрасівську систему загальної рівноваги як "безнадійну".
Кейнсіансько-неокласичний синтез був основою третього класичного стану, оскільки досяг статусу загальноприйнятої панівної ортодоксії. Цей процес у галузі економічної теорії обумовлений рядом причин. Основні з них: економічні (підрив віри у здатність вільної ринкової економіки автоматично підтримувати повну зайнятість і стабільність цін, практична ефективність кейнсіанських засобів економічної політики тощо); соціальні (досягнення соціального консенсусу представників приватного капіталу, середніх верств, значної частини робітничого класу); політичні (помітне тяжіння до реформізму); ідеологічні (вплив досвіду народногосподарського планування, соціальних заходів у тодішніх країнах командно-адміністративної системи на економічну науку і політику Заходу, пропаганда політики активізму, заснованої на рекомендаціях прихильників кейнсіансько-неокласичного синтезу) та ін. Разом з тим відповідність кейнсіансько-неокласичного синтезу адекватному трактуванню "Загальної теорії зайнятості, відсотка і грошей" Дж.М. Кейнса не викликала до середини 60-х років серйозних сумнівів в академічній науці і викладанні її. Все це сприяло зміцненню панівного становища синтезу й усталенню третього класичного стану.

2. Монетаристи про економічну роль держави

Процес руйнації попереднього класичного стану і пошуків нового консенсусу отримав у західній літературі назву "неокласичного відродження", або "неоконсервативної контрреволюції". Дійсно, в основі його лежить висунення на перший план і подальший розвиток неокласичного напряму з його обґрунтуванням тільки ринкових механізмів регулювання економіки. Проте такий поворот подій — це не просто збіг традиційних постулатів і висновків неокласичної ортодоксії з економічною кон'юнктурою 70 —80-х років. Особливості сучасного етапу НТР, інтернаціоналізації господарських відносин, а також кардинальні зрушення в соціальній структурі розвинених країн ринкової економіки, безсумнівно, стимулювали процес переосмислення і певного перегляду застарілих уявлень неокласики, розробки нових теорій.
Процес "неокласичного відродження" включав такі основні елементи, просякнуті ідеями докейнсової економічної теорії:
1.     реституцію (відновлення) монетаризму, яка означала повернення мікроекономіці її вирішального місця в економічній теорії;
2.     розробку та уточнення теорії сподівань, що виходить із визнання раціональності поведінки господарських агентів;
3.     поширення принципів індивідуалізму на процес прийняття урядових рішень (теорія суспільного вибору);
4.     подальшу лібералізацію економічного життя і політики в межах теорії і практики економіки пропозиції, соціального ринкового господарства.
Ядро економічного неоконсерватизму становить монетаризм як досить суперечлива амальгама положень ряду відомих шкіл і теорій (зокрема, маржиналізму, кількісної теорії грошей, концепцій австрійської і чиказької шкіл). У літературі вказується на значні розбіжності в розумінні змісту і цілей монетаризму як його прибічниками, так і противниками. "Навіть ті, хто вважає себе монетаристами, розходяться в думках з приводу точного змісту доктрини, яку вони сповідують" (Р. Селден). У найбільш широкому смислі під монетаризмом розуміють всі економічні доктрини, які надають особливого значення ключовій ролі грошей і пов'язані з розробкою кредитно-гроїнової політики, спрямованої на регулювання грошової маси в обігу. ''Монетаризм розуміється як сполучення двох принципів: 1) "гроші мають значення", іншими словами, зміни в кредитно-грошовій сфері чинять домінуючий вилив на загальну господарську кон'юнктуру; 2) центральні банки можуть регулювати загальну кількість грошей, що обертаються" (Р. Селден). Саме такі концепції регулюючого впливу на відтворювальні процеси через сферу грошового обігу реалізуються у 80 —90-х роках у різних формах і з різною часткою успіху в господарській політиці США та ряду інших розвинених країн Заходу. Однак необхідно підкреслити, шо "монетаристська контрреволюція" - це зовсім не раптова і несподівана відповідь на стагфляцію 70-х років або реакція на кризу кейнсіансько-неокласичного синтезу. Монетаризм має власну історію, глибоке коріння і яскраво виражені особливості в економічній науці, а його основоположні принципи тією чи іншою мірою постійно присутні або враховуються в різних програмах регулювання економіки.
В основу сучасних монетаристських концепцій покладено традиційну кількісну теорію грошей, ідейні витоки якої відносяться ще до XVII ст. Вона розроблена в працях таких видатних теоретиків грошей, як Р. КантІльйон, Д. Юм, Г. Торнтон, Д. Рікардо, А. Маршалл. I. Фішер та ін. "Те, що ми звикли називати кількісною теорією грошей, — пише визнаний основоположник монетаризму, лауреат Нобелівської премії з економіки (1976) М. Фрідмен, - ... тепер називається монетаризмом". Відповідно до цієї теорії ціни товарів і вартість грошей встановлюються лише на ринку, де рівень товарних цін буде тим вищий, чим більша кількість грошей в обігу і, отже, нижча їх купівельна спроможність.
Новітній етап в розвитку монетаризму розпочався наприкінці 60-х — на початку 70-х років. В умовах стагфляції монетаристи і їх противники зосередили увагу на розробці моделей процесів, які відбувалися в кредитно-грошовій сфері.
Спостерігається чітке розмежування сучасного монетаризму з основними постулатами кейнсіанської теорії і політики. Воно здійснюється за такими лініями:
1.     Реабілітація закону Сея, в результаті якої кейнсіанство, що орієнтується на управління сукупним попитом, має поступитися місцем теорії, яка орієнтується на пропозицію
2.     Монетаристська критика активного втручання держави в економіку зовсім не означає принципового заперечення державного втручання в процес відтворення, а г: в'язана з критикою конкретної економічної політики. (В цьому випадку йдеться пре політику, засновану на кейнсіанських методах регулювання ринкової економіки.)
3.     Вихваляння приватного підприємництва, безмірне його піднесення як двигуна економічного розвитку.
4.     Монетаристська політика регулювання грошової маси як головний інструмент управління економікою.
В цілому монетаристи з інших позицій, ніж кейнсіанці, підходять до аналізу проблеми впливу грошей на економіку. М. Фрідман вважає неправильним постулат постійної швидкості обігу грошей. На його думку, вона є функцією ряду ключових економічних змінних, які не брались до уваги кейнсіанцями. Останні ж розглядають фрідменівське трактування кількісної теорії грошей як спробу більш витонченої модифікації кейнсіанської концепції переваги ліквідності.
На противагу кейнсіанській фіскальній політиці монетаристи пропонують різні заходи щодо регулювання грошової маси в обігу як головної форми державного регулювання економіки. На початку 70-х років М. Фрідмен виступив за законодавче регулювання грошової маси державою з тим, щоб щорічно збільшувати її на декілька відсотків. При цьому М. Фрідмен і його прихильники з чиказької школи виходили з передумов, згідно з якими розширення процесу відтворення в довготерміновому періоді відбувається з приростом грошової маси в обігу. Звідси вони вважають можливим зробити висновок про те, що збільшення грошової маси, яке регулюється Центральним банком, неминуче супроводжується економічним зростанням.
По суті головна функція монетаризму полягає в тому, щоб підпорядкувати економічну теорію практичним завданням держави, щоб політика в галузі грошового обігу більшою мірою відповідала потребам держави і господарюючих суб'єктів у збільшенні грошово-кредитної маси в конкретних умовах перманентної інфляції.
Очевидно, що "монетаристська революція" пов'язана не лише з активізацією політики регулювання грошового обігу, її необхідно розглядати в більш широкому політико-економічному контексті. При такому аналізі специфічно монетаристських уявлень про регулювання сучасної ринкової економіки виразно проявляється їх глибоко консервативний характер, відвертий захист заінтересованості підприємців в отриманні максимального прибутку. Монетаристи рішуче виступають за згортання соціальних програм, припинення виплати державних пенсій тощо. Тут легко виявляється анти профспілкова, антиробітнича спрямованість. Відстоюючи ідеї свободи вибору у своїх працях, М. Фрідмен та інші провідні теоретики монетаризму (Ф. Кейген, К. Бруннер, Д. Лендлер та ін.) часто забувають вказувати ціну, яку доведеться за це заплатити суспільству, і позбавляють людей можливості зробити дійсно вільний, незалежний вибір, відокремити ілюзії від реалій.

Список використаної літератури

1.     Наливайко А.П. Теорія стратегії підприємства. Сучасний стан та напрямки розвитку. Київ: КНЕУ,  2001, 227 с.
2.     Норт Д. Інституції, інституційна зміна та функціонування економіки. Київ: Основи,  2000, 198 с.
3.     Романюк О.П., Кілієвич О.І., Юрчишин В.В., Мертенс О.В. Сучасна економічна теорія і стабілізаційні моделі у відкритому суспільстві. Київ: Вид-во УАДУ при Призидентові України,  1998, 332 с.
4.     Соколенко С.І. Глобалізація і економіка України. Київ: Логос,  1999, 568 с.
5.     Чухно А.А., Єщенко П.С., Климко Г.Н. Основи економічної теорії. Київ: Вища школа,  2001, 606 с.
6.     Юхименко П.І., Леоненко П.М. Історія економічних учень. Київ: Знання-Прес,  2002, 514 с.
7.     Ястремский О.І., Гриценко О.Г. Основи мікроекономіки. Київ: Товариство "Знання", КОО,  1998, 714 с.