Гризуни.
  Гризуни – найбагатший на види ряд ссавців. Це дрібні та середні за розміром тварини. Ці тварини здатні швидкр розмножуватися. Тверда їжа стирає й при-
тупляє зуби, особливо різці. Через те у ссавців, які споживають тверду рослинну їжу, зуби мають особливу будову. Такі тварини вигризають їжу різцями й стара-
нно перетирають кутніми зубами. Іклів у них немає, різці великі й гострі. Спере-
ду вони вкриті товстим шаром емалі, через те не тупляться навіть від дуже твер-
дої їжі. Під час гризіння різці верхньої та нижньої щелеп дотикаються і сточую-
ться – більше з того боку, де немає емалі ( або де вона тонша ). Різці, хоч би як сильно сточувалися, завжди однакового розміру, бо ростуть протягом усього жи-
ття тварини.
Ондатра.
  Батьківщина ондатри – Північна Америка. У 1928 році її було завезено з Канади до Росії. За порівняно короткий час вона розселилася на величезних просторах, прижившись майже скрізь від Крайньої Півночі до жаркого субтропічного поясу. В Україні її розводять з 1944 року. Ондатри живуть у великих і малих озерах, за-
тонах, болотах, прісних і солонкуватих річках, де споруджують свої хатки з ро-
гозу та інших водяних рослин. Поселення цих звірят знайти легко. Їхні оселі, за-
ввишки з метр і майже стільки ж завширки, мають конусоподібну форму. Всере-
дині є одна або й кілька камер. У центрі споруди міститься гніздо. Дитинчата за-
звичай народжуються з листопада по квітень. У виводку буває від одного до оди-
надцяти малюків, котрих мати годує до місяця. Самиці можуть завагітніти, коли ще годують, тож приносять щороку по кілька виводків, чим і пояснюється числе-
нність ондатрових популяцій.
  Ондатра просто створена для життя у воді. Плаває вона легко й швидко. Креме-
зне 30-сантиметрове тіло мчить водною гладінню, як маленька торпеда. На зад-
ніх лапах, пальці котрих з’єднані невеликою плавальною перетинкою, є товсті жорсткі волосини, що утворюють так звану плавальну торочку і забеспечують краще відштовхування у воді. Голий лускатий хвіст, завдовжки понад 20 санти-
метрів, сплющений і править за кермо. Коли ондатра пірнає, складки шкіри зату-
ляють вушні отвори. Звіря може пробути під водою кілька хвилин. На суходолі воно незграбне й, бігаючи, швидко стомлюється. Живиться ондатра переважно болотною рослинністю, іноді поїдає і жаб, молюсків та дрібних рибок. Вона ці-
нується за гарне й тепле хутро. Ондатра приносить велику користь тим, що полі-
пшує кисневий режим для риб у водоймі: взимку робить у кризі отвори, а влітку знищує жорсткі водорості. Одне слово, людина має дбати про ондатру.
Щури.
  Навіть нині ці кмітливі, хитрі й спритні істоти становлять серйозну проблему для малих і великих міст. А в середні віки вони були справжнім стихійним ли-
хом. Свого часу натураліст Руссенель порівнював появу цих тварин з навалою Чингісхана та Атилли. Їх винищували сотнями, тисячами, використовуючи отру-
ту, вогонь, окріп, навіть відлучали від церкви, прикликаючи на них прокляття не-
бес.
  То хто ж ці страхітливі істоти? Найзвичайнісінькі щури, або пацюки. Живуть вони повсюди, а особливо добре їм ведеться біля людини. Вони понад усяку мі-
ру ненажерливі і плодючі. Одна самиця щура здатна за рік привести близько со-
тні собі подібних. Тож вони практично незнищенні.
  Найвідоміші щури – чорний і сірий. Останнього іноді називають голландським корабельним щуром. Чорний пацюк завдовжки 35 сантиметрів, з котрих 19 при-
падає на хвіст. Сірий, відповідно, 42 і 18 сантиметрів. В обох видів легендарне бойове минуле. Чорні щури тероризували в середні віки всю Європу, пожираючи харчові запаси й прирікаючи на голодну смерть цілі міста. Сірі пацюки здійсни-
ли 1727 року похід від Каспійського моря до Італії. Щури величезними зграями рушили на захід після землетрусу. Їх не зупинила навіть повноводна Волга, в якій вони гинули тисячами. Дорогою багатьох зжерли хижі птахи, вовки й лиси-
ці, але то була лиш незначна частина незліченної армії. Того року було знищено багато ланів та складів з продовольством, безліч людей і тварин зегризено на сметрь. На одній паризькій бойні протягом місяця знищили 16000 цих істот.
  Щури виживають у найскрутніших обставинах. Вони напрочуд живучі – їх не беруть ні морози, ні вода, ні навіть радіація. Так, на одному з островів, де прово-
дилися випробування ядерної зброї, жили щури. Через рік після ядерного вибуху вони не тільки не зникли, а й надзвичайно розмножилися, ставши завбільшки по-
над метр.
  Головні недруги щурів, окрім людей, - кішки й деякі породи собак. До того ж, пацюки поїдають одне одного, чим сприяють власному винищенню. Буває, що батьки пожирають своїх дітей, і навпаки. У щурів існує дуже цікаве явище – так званий щурячий король. Насправді, це клубок переплетених хвостами й лапками щурів, що іноді містить у собі до 50 особин. Живуть вони лише за рахунок під-
ношень інших щурів, оскільки самі не можуть рухатися. Це явище досі є загад-
кою для вчених.
  Щури дуже кмітливі істоти. Свою кмітливість і відвагу вони проявляють насам-
перед у добуванні їжі. Ось як, наприклад, пацюки крадуть яйця. Один щур охоп-
лює яйце передніми лапами, а другий тягне його за хвоста до нори. Дуже оригі-
нально добувають вони і сметану з банок і вузьких посудин. Щур опускає туди свого хвоста, а потім дає іншим його облизувати. Для людини щури небезпечні тим, щопереносять жахливу хворобу – чуму. Це одна з причин непримеренної з ними боротьби. Потерпати, що цей вид вимре, не доводиться, бо щури дуже швидко набувають імунітету до різних отрут. Деякі вчені вважають, що після ядерної війни на землі залишаться тільки таргани й щури.
Миші.
  Миші видаються симпатичнішими за щурів. Проте, шкоди вони завдають не менше. Окрім того, ці істоти разносять жахливу хворобу – холеру. Тому люди так наполегливо їх винищують.
  Найпоширеніші три види мишей. Перший – хатня миша, що живе в сільських оселях і навіть у міських помешканнях, завдаючи людям чимало клопоту. Зав-
довжки вона разом з хвостом до 18 сантиметрів. Другий вид – лісова, а третій – польова миші. Способом життя всі три види схожі між собою, причому віддавна відома людині хатня миша легко приручається. Лагідна й жвава, вона неабияк ті-
шить господарів. Деякі хатні миші навіть уміють співати й заливаються трелями, що нагадують пісню молодої вільшанки. Шкода, яку робить хатня миша, навіть не в тому, що вона краде їстівні припаси, а в тому, що нівечить книжки й меблі.
  Розмножуються ці гризуни надзвичайно швидко. Протягом року одна самиця приводить до 45 мишенят.
  Лісова миша поширена по всій Європі й Середній Азії. Вона така сама спритна, як і хатня, але вміє ще й стрибати. Польова миша живе на величезній території від Рейну до Західного Сибіру. Це найменш спритна з усіх мишей, зате найдоб-
родушніша. Живиться вона збіжжям, комахами, червами. Ця істота не тільки прудко бігає, а й вміє лазити по стеблах. Найцікавіше, що польова миша будує свої гнізда на зразок пташиних, вправно звиваючи їх з прутиків.
Бобер.
  Бобер віддавна користується загальною пошаною як вправний чотириногий бу-
дівник і лісоруб. Він став не тільки уособленням працелюбності й наполегливос-
ті, а й багато чого навчив людей, які запозичили у нього деякі методи й інженер-
ні вирішення при будівництві гребель. П’ять мільйонів років тому предки бобрів могли позмагатися з самим ведмедем. Теперішні бобри, звісно, значно менші.До-
росла особина важить 20-30 кілограмів при довжині 120 сантиметрів, а деякі ста-
рші самці заважують до 45 кілограмів. Близько 15-18 сантиметрів загальної дов-
жини бобра припадає на унікальний хвіст завширшки 15-18 сантиметрів.
  Бобри – чудові плавці. Відштовхуючись від води дужими задніми лапами, вони розвивають швидкість до 10 кілометрів на годину. Цілком імовірно, що саме бо-
брові перетинчасті лапи надихнули винахідника ластів для плавання. Передні, досить маленькі, лапи бобра позбавлені перетинок, зате мають довгі міцні кігті для копання. Плаваючи, бобер стискає передні лапи в кулачки й відгортає ними все, що йому заважає. Ними ж він носить гілки й глину, притискаючи їх до гру-
дей і нижньої щелепи. Від холоду бобра рятує товстий шар жиру й густа гарна шерсть, за якою він старанно доглядає, розчисуючи роздвоєними кігтями задніх лап. Аби хутро не намокало, бобер змащує його маслянистою рідиною зі своїх залоз. Бобри, що живуть біля великої річки чи озера, нерідко викопують собі но-
ру в крутому березі. А уславилися вони тим, що роблять у струмках греблі і зво-
дять неприступні хатинки-острівці. Для будівництва й споживання бобри вико-
ристовують вільху й осику, що густо росте понад берегами. Дерева вони валять, перегризаючи стовбур. Тоненьку вільху бобер перегризає десятьма укусами. Від-
гризені шматки він переносить у зубах на будову й втикає гострими кінцями в дно. Інші цурпалки вкладає так, щоб їх не віднесло течією. Помалу над річкою здіймається рівний вал з хмизу, пригнічений задля певності важкими, до 15-18 кг каменюками. Довершує будову глина, листя та всілякий непотріб.
  Якось у США виявили боброву греблю шість метрів заввишки, а завдовжки всього десять метрів. А ось біля містечка Нью-Гемпшир знайшли греблю завдов-
жки 1200 метрів, а в загаті за нею було збудовано 40 бобрових хатинок.
  У XIX сторіччі бобри ледь не зникли через моду на їхнє розкішне хутро. Вряту-
вало їх те, що ця мода невдовзі минула, і було ухвалено закон про охорону цих тварин. Бобри почали так швидко плодитися, що в деяких районах завдавали справжньої шкоди, затоплюючи поля, дороги й лісові ділянки. У таких випадках їх доводиться відловлювати й переселяти у віддалені місця, де вони можуть, ні-
кому не заважаючи, будувати свої греблі.
Ховрахи.
  Ховрахи належать до родини гризунів. Ці маленькі симпатачні створіння во-
дяться у степах України, Казахстану, Приволжя та на Північному Кавказі. Жи-
вуть ховрахи в норах завглибшки від 80 до 150 сантиметрів. У кінці нори вони облаштовують затишні гніздечка із сухої трави. Дуже часто можна побачити хо-
враха, що завмер біля входу до своєї нори. Він стоїть на задніх лапках, немов стовпчик чи кам’яна фігурка. Та варто наблизитись до нього, як над степом про-
лунає тривожний посвист. Умить безліч фігурок, що якусь секунду тому стояли нерухомо, зникають в норах.
 Існує кілька видів ховрахів. Найпоширеніші – малий, крапчастий, європейський, жовтий, рудуватий, великий та червонощокий ховрахи (перші водяться в Украї-
ні ). Живляться вони сочистими частинами степових трав, цибулинами рослин та насінням. Споживають вони також і комах, таких, як сарана, коники, жуки й гу-
сінь. У посушливу пору це маленьке звірятко робить у пошуках корму переходи на відстань 7-10 кілометрів. Попри свою миловидність, ховрахи – одні з найбіль-
ших шкідників. Вони поїдають колоски зернових культур, роблять спустошливі набіги на лісонасадження. Ховрахи за запахом знаходять і викопують посаджені жолуді, насіння клена, ліщини, абрикосу та інших порід дерев. На осінь і зиму ховрахи забивають вхід до нір землею і впадають у сплячку. У цей час вони ні-
чого не їдять. Більше того, перебувають у близькому до смерті стані. Темпира-
тура тіла падає до 1-2 градусів тепла. Серце ледь б’ється – 5 ударів на хвилину. Так вони можуть перебувати більш як півроку. Іноді сон триває до 9 місяців. За цей час вони втрачають до половини своєї ваги. Прокинувшись на весні, ховра-
хи зігріваються до